Full text of "Український історичний журнал (АРХІВ)"

See other formats

КРАЇНСЬКИН 
ІСТОРИЧНИЙ 


київ 1967 


КРАЇНСЬКИЙН 22 
ІСТОРИЧНИЙ б 


РІК ВИДАННЯ 
ОДИНАДЦЯТИЙ 
Виходить щомісяця 


ОРГАН ІНСТИТУТУ ІСТОРІЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНСЬКОЇ РСР, ІНСТИТУТУ ІСТОРІЇ 
ПАРТІЇ ЦК КП УКРАЇНИ - ФІЛІАЛУ ІНСТИТУТУ МАРКСИЗМУ-ЛЕНІНІЗМУ ПРИ ЦК КПРС 


ЗМІСТ 
СТАТТІ 
і. Ф. Євсєєв-- Великий Жовтень і утворення світової соціалістичної системи 3 
Л. В. Андрієнко-- Партійні організації України в боротьбі за ФрГАНІЗАХ 
ційно-господарське зміцнення колгоспів |. 13 
А. Д. Бондар- З історії ря рн народної освіти на Україні за роки Радян- 
ської влади | . 23 
Г. 1. Шевчук (Тернопіль) м - Соціалістичні перетворення В Надзбручанському 
краї . У С В ОА Р з. сб. 1327209 
ПОВІДОМЛЕННЯ 
С.О М. Королівський (Харків) -- Українське питання на І РАеревнеокому 
з'їзді Рад робітничих і солдатських депутатів КРИ б і 41 
ЛА. В. Санцевнч-- Історіографічне значення публіцистики ДЕ ОР ИН. 


З ІСТОРІЇ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ 


С. П. Коротков (Харків) -- Діяльність Ради оборони по розгрому Денікіна | 56 
Тео С Федорова (Ленінград) -- Створення та діяльність Р РИБА ВАНІ річко- 

вої флотилії в березні--серпні 1919 р. . 64 
Вероніка Гостиньська (Польща) -- | Польсько-радянські переговори 

в червні--грудні 1919 р. та їх зпачення в розвитку подій громадянської війни | 7! 


У СПІЛЬНІЙ БОРОТЬБІ ЗА ВЛАДУ РАД 


М.М. Дадашев (Душанбе) -- Незабутні сторінки  . . НЕ РН 
Р. Т. Маяк (Таллін) -- Естонський народ у Жовтневій революції та грома- 
дянській війні й | Р Р З У А У Є ОР ЕН 
ЗАМІТКИ 
М. І. Василенко (Ніжин)-- З історії боротьби за перемогу Радянської 
влади на Ніжинщині 84 
Ю. І. Патлажан (Івано- франківськ). р До участі. трудящих зарубіжного схо: 
ду в боротьбі за перемогу Радянської влади па Україні . . . . . . 36 
Г. О. Гусинський (Донецьк) -7 Музеї Донеччини й 89 


Є. В. Черненко-- До історії військової справи в Північному Причорномор'ї 92 
НА ДОПОМОГУ ВИКЛАДАЧУ ІСТОРІЇ 


Іі. М. Скрипкін-- Вивчення історії Жовтневого збройного повстання 95 
ОХОРОНА І ВИКОРИСТАННЯ ПАМ'ЯТОК ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ 


К. І. Стецюк-- Київська міська організація Товариства | охорони пам'яток 
історії та культури-- до великого ювілею . . . . . . . . .  . 100 


| ВИДАВНИЦТВО « «НАУКОВА ДУМКА» 


НАШ КАЛЕНДАР 


А. Забайрачний (Вінниця) -- Жовтневе збройне повстання 1917 р. у Вінниці 
г П. Семилєтка-- Попередниці ЛКСМУ (До 50-річчя створення соціалі- 
З СРНАНИХ спілок молоді) 


Я. Журавель (Миколаїв) -- «Південноросійський робітничий союз» у Ми: 
с (До 70-річчя з часу створеннн) 
Л. Г. Ільчук (Житомир) -- Імені Жовтня (До 45- річчя Ксаверівської комуни) 


Д. І. Мишко-- 385-річчя Григоріанського календаря і 

І. І. Коломійченко-- Вірний ленінець (До 80-річчя з дня народження 
П. П. Постишева) 

К. В. Коротченко (Донецьк) -- Боєць ленінської партії (до 80- річчя 3 дня 
народження Д. І. Пономарьова) 

Б. К. Дудикевич (Львів) -- Видатний діяч комуністичного руху в Західній 
Україні (До 70-річчя з дня народження М. Т. Заячківського-Косаря) . . 

Ю.О. Анісімов, ОС, М.Боголюбов -- Йосип Захарович Штокало (До 70-річ- 
чя з дня народження) Е ой о ок 


СПОГАДИ 
В. Ю. Шумний (Москва) -- Бюро військово-революційних комітетів Донбасу 
ОГЛЯД ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕТАТУРИ 


Н. В. зно ко «Літопис революції» в оцінці радянської істо- 


ріографії 
КРИТИКА ТА БІБЛІОГРАФІЯ 
Г.М. Мултих, М. В. Ковалі, -.: М. Погребінський. Станіслав Вікентійович 
Косіор З ОД р р Р Я ДО 
п. п. Бачинський -- Ю. Бабко, І. Білокобильський. Микола Олексійович 
Скрипник ; СР ОР Б З ЗР РО ОР У 
П. А. Варгатюк (Кривий Ріг). -- Г. Я. Емченко, В. И. Калашников, 


П. М. Шморгун. Так начинались битвь. Большевикн Луганщинь накануне 
"ов пернод первой русской революции (1900--1907) 3 зано 

К. Г. Гусланстий, М. П. Приходько, Є. М. Галушко (Львів) -- 
Ю. Г. Гошко. Громадський побут робітників ЛО України (1920--1939 рр.) 

О. А. Г ельфман (Одеса) -- Р. А. Кирсева. В. О. Ключевский как историк 
русской исторической науки 

К. К. Когонашвілі-- Дорогой тисячелетий. зкскурсии по средневековому 
Крьму . 

В. А. Жебокрицький, І. м. Кулінич, П. С. Сохань-- А. К. Марть:- 
ненко. Русско-болгарекне отношення в 1894--1902 гг. ПО А 


ХРОНІКА ТА ІНФОРМАЦІЯ 


П. А. Горішній-- Наукова конференція, присвячена Тезам ЦК КПРС «50 
років Великої Жовтневої соціалістичної революції» зале з ой 
В. Молодчиков-- Ювілейна сесія відділу економіки, історії, філософії 
та права АН УРСР у бе за а 


ІСТОРИКИ ВУЗІВ УКРАЇНИ - СЛАВНОМУ 50-РІЧЧЮ 


С.О. Міщенко -- Ужгородський університет 

3. П. (Одеса) -- зд БРА університет йо сво кій о 

Г. С. Габ (Чернівці), І. А. Гриценко (Чернівці), В. В. Шаповалов 
(Чорнівці) -- се рнібедьний університет 

В. М. Кулаковський (с. ФПишня Макарівського району Київської області) 
Відзначення 50-річчя Радянської влади в сільській школі а» 5 

В. Б. В. В. Кравченко-- 100-річчю «Капіталу» К. Маркса присвячені 

В. П.-- Відзначення 80-річчя з дня народження П. П. Постишева 

М. А. Мохов (Кишинів) -- Наукова сесія «Молдавсько-українські зв язки» 

А. Л. Лілов (Чернівці) -- Колекціонери районного будинку культури 

Д, Я. Телегін, В. О. Круц-- Дослідження Київської археологічної експедиції 

О. Д. Катруха (Харків), І. О. Іваницька кара о мире міжнародні 
наукові зв'язки харківських учених і р Є 


ДОДАТОК 


Їсторія Хкраїни в збіринках документів і матеріалів. 


127 


132 
133 


134 
138 
140 
141 
147 


144 
145 


147 
148 


150 


151 
152 
153 
153 
154 
154 


156 


157 


І Ф.ЄВСЄЄВ 


ВЕЛИКИЙ ЖОВТЕНЬ 
І УТВОРЕННЯ СВІТОВОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ СИСТЕМИ 


В. І. Ленін, говорячи про борців за перемогу Великої Жовтневої 
соціалістичної революції, закликав трудящих йти їхнім шляхом, «на- 
слідувати їх безстрашність, їх героїзм»!. Радянські люди -- Гідні спад- 
дор героїв Жовтня -- під керівництвом КТПРС, виконуючи запові- 

:! Володимира Ілліча, побудували в нашій країні соціалізм і розпо- 
чали будівництво комуністичного суспільства. 

Минулі 50 років яскраво показали всьому світові величезне зна- 
чення проведених у СРСР революційних перетворень, їх благотворний 
вплив на хід всесвітньої історії, на прогресивний розвиток людського 
суспільства. 

Разом з народами Радянського Союзу славне 50-річчя Жовтневої 
революції урочисто відзначають трудящі братніх соціалістичних країн, 
світовий комуністичний і робітничий рух, усе прогресивне людство, 
справедливо розглядаючи цей ювілей як своє власне свято. І ніякі 
силкування буржуазних фальсифікаторів історії неспроможні прини- 
зити всесвітнє значення Жовтневої соціалістичної революції, ослабити 
її вплив на трудящі маси капіталістичних країн. Ідеї Жовтня, як со- 
нячні промені, проникли в усі кутки земної кулі і з дедалі більшою 
силою піднімають пригноблених і експлуатованих на боротьбу за 
своє визволення. Вони стали джерелом віри прогресивного людства 
в торжество справи миру між народами, свободи й соціальної спра- 
ведливості. 

Органічногюю складовою частиною історичного процесу переходу 
людства від капіталізму до соціалізму є утворення світової соціалі- 
стичної системи. Вона виникла в конкретних історичних умовах нової 
епохи, початок яхій поклала Велика Жовтнева соціалістична рево- 
люція. «Справа революційного оновлення світу, почата Жовтнем і вті- 
лена в перемозі соціалізму в СРСР,-- говориться в Тезах ЦК КПРС 
«90 років Великої Жовтневої соціалістичної революції», - продовже- 
на перемогами соціалістичних революцій в інших країнах. Утворення 
світової соціалістичної системи -- найвидатніша історична подія після 
перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції» 7. 

Протягом багатьох століть людство мріяло про таке суспільство, 
яке б не знало експлуатації, гноблення, воєн. Історія знає безліч при- 
кладів, коли народні маси активно боролися за свободу й справедли- 
вість. Та кожного разу па зміну одним експлуататорам приходили ін- 


|В. І. Ленін. Творн, т. 28, стор. 146. 
2 5) років Великої Жовтневої соціалістичної революції, Постанова Пленуму ЦК 
КПРС, Тези ЦК КІТРЕЄ, К., 1967, стор. 49. 


4 . Ф. Євсєєв 


ші і кабала з її злиднями, несправедливістю й гнобленням залиша- 
лася. 

Великий Жовтень став переломним моментом в історії людства. 
Пробивши глибоку бреш у світовій капіталістичній системі, Жовтне: 
ва революція дощенту розхитала її основи, прискорила процес роз- 
кладу й розпаду капіталізму в цілому. Вперше в історії утворилася 
нова, соціалістична система. Почалася епоха економічного, соціаль- 
ного й політичного розкріпачення народних мас, визволення їх від кла- 
сового й національного гноблення, всебічного розвитку людини нового 
суспільства. Всьому людству був відкритий шлях до комунізму. Ха- 
рактеризуючи післяжовтневий період, В. І. Ленін писав: «Знищення 
капіталізму та його слідів, запровадження основ комуністичного ладу 
становить зміст нової епохи всесвітньої історії, що тепер почалася» 3. 

Жовтнева революція -- перша переможна пролетарська револю- 
ція -- ліквідувала на одній шостій частині земної кулі ненависний 
трудящим експлуататорський лад, повалила політичну владу поміщи- 
ків і капіталістів, зламала їх державну машину. Завдяки їй було вста- 
новлено диктатуру пролетаріату, покладено край гнобленню, прого- 
лошено і втілено в життя великі ідеї миру й дружби між народами. 
Вперше в історії людства трудящі маси-- справжні творці всіх мате- 
ріальних і духовних багатств суспільства -- стали господарями своєї 
країни, вершителями своєї долі. Всі знаряддя й засоби виробництва 
були відібрані в експлуататорів і проголошені суспільною власністю. 
всенародним добром. В усьому цьому з особливою силою виявився 
великий смисл революційного гуманізму. 

Жовтнева революція ліквідувала паціональне гноблення й від- 
крила еру нових, дійсно братніх відносин між народами, що грунту- 
ються на принципах рівноправності, суверенітету й невтручання у вну- 
трішні справи один одного. Це досягнення за своїм історичним зна- 
ченням може бути поставлене в один ряд з таким величезним завою- 
ванням, як знищення експлуатації ЛЮДИНИ ЛЮДИНОЮ. 

З виникненням радянських республік народилися й нові, соціалі- 
стичні міждержавні відносини, які регулювалися Комуністичною пар: 
тією на основі принципів пролетарського інтернаціоналізму й братер- 
ської взаємодопомоги. РРФСР, наприклад, представляла інші радян- 
ські республіки на міжнародній арені, твердо й послідовно відстоюю- 
чи їх інтереси. Після утворення Угорської Радянської республіки 
(1919 р.) та МНР (1921 р.) Країна Рад зразу ж встановила з ними 
дружні зв'язки, подаючи їм братерську допомогу й підтримку. 

Перемога Жовтневої революції, ленінська національна політика 
більшовицької партії й Радянського уряду створили сприятливі умо- 
ви для національного відродження Польщі. Під час переговорів у 
Бресті з кайзерівською Німеччиною та її союзниками Радянський уряд 
вимагав виведення їх військ з цієї країни й наполягав на тому, щоб 
польському народові було надано право самому вирішувати свою 
долю. В серпні 1918 р. Раднарком прийняв підписаний В. І. Леніним 
декрет про відмову від договорів щодо розділу Польщі, укладених 
царською Росією, Австрією і Пруссією, й про визнання за польським 
пародом права на самовизначення. 

Яскравим проявом перемоги ленінської національної політики 
стало добровільне об'єднання в 1922 р. народжених Жовтневою рево- 
люцією рівноправних соціалістичних республік в єдиній  державі-- 
СРСР. Таке об'єднання диктувалося зовнішніми і внутрішніми умо- 
вами їх існування, відповідало корінним життєвим інтересам трудя- 


3 В. Ї. Ленін, Твори, т. ЗІ, стор, 349, 


Великий Жовтень і утворення світової соціалістичної системи 5 


щих. Радянський Союз -- це перша в історії багатонаціональна соці- 
алістична держава, федерація нового типу, заснована не на пану- 
ванні однієї нації над іншою, а на принципах рівноправності й братер- 
ської взаємодопомоги різних національностей. 

Вільні від експлуатації народи радянських республік, спираючись 
на суспільну власність на засоби й знаряддя виробництва, в межах 
багатонаціональної держави вперше в історії встановили між собою 
рівноправні відносини та співробітництво в усіх галузях політичного, 
економічного й культурного життя. Господарське об'єднання і поділ 
праці, здійснені радянськими республіками, дали їм змогу найбільш 
ефективно використати наявні ресурси в інтересах розвитку народного 
господарства як країни в цілому, так і кожної з них зокрема. В резуль- 
таті цього в СРСР за короткий історичний строк побудовано соціалізм. 
Ця всесвітньо-історична перемога тим більш знаменна, що ті народн 
царської Росії, які перебували до жовтня 1917 р. на стадії феодального 
і навіть патріархально-родового ладу, за допомогою інших народів і 
насамперед братнього російського прийшли до соціалізму, минаючи 
капіталізм. Отже, Жовтнева революція створила всі умови, за яких 
соціалістичне суспільство в Радянському Союзі стало реальною дійс- 
ністю. 

Проте соціалізм переміг спочатку лише в одній нашій країні. Про- 
тягом майже тридцяти років, крім СРСР і Монгольської Народної Рес- 
публіки, яка, минаючи капіталістичну стадію розвитку, здійснювала 
важливі соціально-економічні перетворення перехідного до соціалізму 
періоду, в світі не було більше соціалістичних держав. Отже, соціалізм 
ще не являв собою світової системи. 

Однак Жовтнева революція й побудова соціалістичного суспільства 
в нашій країні прискорили хід історичного процесу, посилили розви: 
ток світового революційно-визвольного руху. Робітничий клас, трудящі 
маси всіх країн з ентузіазмом зустріли перемогу пролетарської рево- 
люції в Росії, справедливо вбачаючи в ній символ нової епохи. З цьо- 
го приводу В. Ї. Ленін писав: «В усьому світі росте співчуття пролета- 
рів до Радянської влади, росте переконання їх, що тільки Радянська 
влада, влада самих трудящих, а не буржуазний парламентаризм хоча б 
у найбільш демократичній республіці, здатна визволити працю від гніту 
капіталу, народи від ворожнечі та воєн, людство зід розгулу шаленого 
імперіалізму» 7. 

Під впливом Жовтневої революції зростали й міцніли робітничий 
рух у капіталістичних країнах і національно-визвольний -- у колоніях. 
Дедалі більшого значення серед трудящих набував інтернаціональний 
лозунг: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Під цим гаслом навколо 
пролетаріату об'єднувалися всі пригноблені й експлуатовані. Поступо- 
во відбувалося посилення революційної боротьби в усьому світі. 

В січні 1918 р. спалахнуло повстання робітничого класу у Фінлян- 
дії. В березні 1919 р. владу Рад було встановлено в Угорщині. 13 квіт: 
ня того ж року проголошено Радянською республікою Баварію. Робіт- 
ничий клас захопив владу в ряді міст Німеччини. В 1919 р. було утво- 
рено Словацьку Радянську республіку. Владу Рад проголошено також 
у Литві, Латвії й Естонії. Могутній революційний рух розгорнувся у 
Франції й Англії, де пролетаріат виступав під бойовим гаслом: «Руки 
геть від Радянської Росії!» Як зазначав В. І. Ленін, «зерно, посіяне ро- 
сійською революцією, сходить в Європі» ?. 

Після Великого Жовтня почалася епоха пробудження трудящих у 
колоніях і залежних країнах, зокрема відбувалася активізація револю- 


4 В.І, Ленін. Твори, т. 29, стор. 339. 
5 Там же, стор. 193. 


6 І. Ф. Євсєєв 


ційного руху на Сході-- в Туреччині, Єгипті, Індії, Марокко, Кореї, 
Китаї й т. д. 

Проте імперіалістичній реакції, смертельно наляканій могутнім ви- 
звольним рухом, вдалося погасити тоді пожежу пролетарської рево- 
люції в ряді країн Європи і затримати на певний час розпад колоні- 
альної системи. Але імперіалізм виявився неспроможним знищити 
ідеї Жовтня, які знайшли своє реальне втілення у створенні й зміц- 
ненні першої в історії людства соціалістичної держави, появі в краї- 
нах капіталу пролетарських партій нового типу, зростанні там про: 
фесійних спілок, жіночих і молодіжних організацій, інших прогресив- 
них сил суспільства. В 1918--1921 рр. комуністичні партії виникли в 
Угорщині, Австрії, Польщі, Німеччині, Фінляндії, США, Англії, Фран- 
ції, Болгарії, Югославії, Чехословаччині, Румунії, Китаї, Іспанії, Іта- 
лії й ряді інших країн. Це означало народження сучасного міжна- 
родного комуністичного руху, який у шнаші дні став "впливовою 
політичною силою в боротьбі за революційне перетворення світу на 
соціалістичних началах. Незважаючи на жорстокі переслідування, різні 
провокації й наклепи, комуністичні партії з перших днів свого існуван- 
ня очолили боротьбу трудящих проти імперіалізму й реакції, за вста- 
новлення народної влади. 

Активна діяльність комуністичних партій | спрняла виникненню 
міцного союзу між мільйонами робітників і селян капіталістичних 
країн і першої соціалістичної держави. Цей союз став могутнім дже- 
релом сили як Країни Рад, так і всього міжнародного революційного 
руху. Коли, наприклад, імперіалісти намагалися задушити першу в 
світі батьківщину трудящих, на її захист із зброєю в руках стали 
тисячі представників різних народів. 

Отже, Жовтнева революція, будучи революцією не лише в галузі 
економічних і соціально-політичних відносин, а й в умах гмлюдей, в 
ідеології робітничого класу й усіх трудящих, втілила в життя великі 
принципи пролетарського інтернаціоналізму й завдала тим самим ни- 
щівного удару по буржуазній ідеології, по опортунізму й реформізму, 
по соціал-шовінізму й реакційному націоналізму. Це сприяло підне- 
сенню міжнародного робітничого і національно-визвольного руху на 
новий, вищий ступінь, влило в нього свіжі сили. 

Успішний розвиток і зміцнення народженої Жовтнем соціалістич- 
ної системи впливали на дальше ослаблення капіталістичного світу. 
Загальна криза капіталізму, що почалася в роки першої світової 
війни і особливо після перемоги пролетарської революції в нашій краї- 
ні, з побудовою соціалізму в СРСР незмірно поглибилася. Дедалі 
більше загострювалися капіталістичні суперечності. Радянський Союз 
своїм прикладом показував усім народам світу, що може дати про- 
стим людям новий суспільний лад. Це сприяло підвищенню класової 
свідомості трудящих інших країн, запалювало їх на боротьбу проти 
капіталістичного ладу й колоніального гніту, посилювало прагнення 
широких мас наслідувати приклад радянських людей, йти їхнім 
ШЛЯХОМ. 

У країнах капіталу в жорстокій класовій боротьбі зростали й за- 
гартовувалися комуністичні і робітничі партії. Дедалі підвищувався 
їх моральний авторитет. Вони стали визнаним авангардом трудящих. 

За таких умов почалася друга світова війна. Імперіалістична ре- 
акція спрямовувала тоді вістря своєї міжнародної й внутрішньої по- 
літики проти Радянського Союзу й революційного руху  всереднні 
своїх країн. Агресивні кола США, Англії, Франції розраховували на 
те, що в результаті війни їх німецькі конкуренти ослабнуть і виникне 
можливість хоч якоюсь мірою розв'язати імперіалістичні суперечності, 


| 


Великий Жовтень і утворення світової соціалістичної системи 


а СРСР буде або зовсім знищено або знекровлено настільки, що на 
нього можна не зважати. 

Проте ці розрахунки не здійснилися. ШПочата на Заході фашист- 
ською Німеччиною, а на Сході мілітаристською Японією друга світо- 
ва війна завдала нового удару по всій системі капіталізму Й наба- 
гато прискорила процес визрівання пролетарських революцій у ряді 
країн, відкрила новий етап у розвитку соціалізму. 

Під час війни багато держав Європи були окуповані  фашист- 
ською Німеччиною, а Угорщина, Румунія, Болгарія й Фінляндія під 
виглядом «союзників» перетворені в її васалів. У ряді країн Азії, в 
тому числі Китаї, Кореї, В'єтнамі, господарювали японські імперіа- 
лісти, 

Загарбники позбавили окуповані держави національної незалеж- 
ності, ліквідували навіть ті незначні демократичні права Й свободи, 
які були завойовані трудящими в тяжкій класовій боротьбі в період 
між двома світовими війнами, зруйнували учбові, наукові та інші 
культурні заклади. Німецькі й японські імперіалісти прибрали до сво- 
їх рук багатства загарбаних ними країн, почали широко запроваджу-: 
ватн на підприємствах примусову каторжну працю. Крім того, фа- 
шисти організували масове фізичне винищення населення. 

Жорстокий окупаційний режим призвів до змін у розстановці кла- 
сових сил у поневолених країнах. У той час, як монополістична бур- 
жуазія й поміщики добровільно перейшли на бік окупантів, допома- 
гаючи їм здійснювати політику пограбування й придушення трудя- 
щих, широкі верстви народу піднялися на активну боротьбу проти чу- 
жоземних загарбників. Гі очолив робітничий клас із своїм авангар- 
дом -- комуністами. 

Комуністичні й робітничі партії об'єднали навколо пролетаріату 
трудяще селянство, трудову інтелігенцію, ремісників, частину служ- 
бовців, національну буржуазію, що зазнавала утисків від окупантів, і 
згуртували їх для боротьби за визволення своїх країн. Таке об'єднання 
антифашистських сил навколо робітничого класу було об'єктивною 
необхідністю, оскільки до встановленого фашизмом «нового порядку» 
вороже ставилися усі верстви населення, крім зрадників. Виступаю- 
чи проти окупантів, ці верстви фактично ставали союзниками пролс- 
таріату, що відіграло важливу роль в антифашистській, антиїмперіа- 
лістичній боротьбі народів поневолених країн. 

Створюючи широкий народний фронт для боротьби проти інозем- 
них загарбників і внутрішньої реакції, комуністичні й робітничі пар- 
тії в той же час висунули ясну й чітку програму, яка передбачала 
(після визволення країн від окупантів) проведення корінних змін в 
умовах життя народів. Це повністю відповідало інтересам трудящих 
мас, запалювало їх на боротьбу проти ворога. Вопа особливо посили- 
лася після підступного нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. 

Героїчна боротьба радянського народу і його армії, яка завдала 
ряд відчутних ударів по військах гітлерівської Німеччини та її васа- 
лів, сприяла посиленню антифашистського опору в країнах Європи, 
вселила в народи віру в успіх боротьби проти окупантів. 

В багатьох поневолених гітлерівцями європейських державах 
розгорнувся широкий підпільний і партизанський рух. У деяких з них 
він набрав організованих форм у загальнонаціональному масштабі. 

З другої половини 1943 р.-- початку 1944 р. у ряді окупованих 
країн національно-визвольний рух дедалі більше набирав характеру 
народно-демократичної революції. Боротьба за національну пезалеж- 
чість у них тісно перепліталася з боротьбою за демократизацію існу- 
ючого суспільно-політичного ладу. Робітничий клас, трудящі маси все 


Ї. Фф. Євсєєв 


ясніше усвідомлювали, що справжню свободу й незалежність може 
забезпечити лише демократичний розвиток їх країн. А це вимагало 
встановлення (після вигнання іноземних загарбників) народної вла- 
ди, знищення поміщицького землеволодіння й панування капіталі- 
стичних монополій, які були оплотом реакції, що гальмувала прогре- 
сивний економічний і суспільно-політичний розвиток цих держав. У 
деяких країнах ще в ході боротьби з окупантами створювалися рево- 
люційні органи народної влади. Так, наприкінці 1943 р. у Югославії, 
на очищеній від фашистських загарбників території, печали функціо- 
нувати верховний законодавчий орган з усіма правами парламенту -- 
Антифашистське віче народного визволення-- й тимчасовий уряд. В 
Польщі у новорічну ніч 1944 р. за ініціативою Робітничої партії в під- 
піллі утворено Крайову Раду Народову, яка зосередила в своїх руках 
усю повноту влади в країні. Виступаючи від імені польського наро- 
ду, вона фактично здійснювала керівництво національно-визвольним 
рухом, кінцевою метою якого було відродження Польщі як демокра- 
тичної і незалежної держави. 

Отже, національно-визвольний рух у поневолених країнах з само- 
го початку був не лише антифашистським, а й антиімперіалістичним, 
хоч вістря його в основному спрямовувалося проти іноземних загарб- 
НИКІВ. 

Після вигнання Радянською Армією фашистських окупантів з 
країн Центральної й Південно-Східної Європи створилися сприятливі 
умови для дальшого розвитку народно-демократичної революції. В 
ході її народи Польщі, Чехословаччини, Румунії, Угорщини, Югосла- 
вії, Болгарії, Албанії знищили буржуазно-фашистські режими й вста- 
новили нову державну владу у формі народної демократії. Керівна 
роль очолюваного комуністичними партіями робітничого класу в цих 
країнах забезпечила створення умов, необхідних мдля переростання 
народно-демократичної революції в соціалістичну. 

Народна влада з перших днів свого існування почала здійснюва- 
ти глибокі соціально-економічні перетворення. В усіх цих країнах у 
різний час було проведено земельну реформу, що зміцнювала союз ро- 
бітничого класу з селянством, і конфіскацію тієї частини промис- 
ловості, яка належала фашистським окупантам і буржуазії, що з ними 
співробітничала. У власність народно-демократичної держави пере- 
йшли також банки, залізниці, засоби зв'язку. На приватних капіталі- 
стичних підприємствах запроваджувався робітничий контроль. 

Ряд заходів, проведених народною владою з самого початку її 
існування, були соціалістичними. Отже, в період другого етапу загаль- 
ної кризи капіталізму відбувався поступовий перехід від загальноде- 
мократичного до соціалістичного етапу революції. Вони являли собою 
ланки єдиного й безперервного революційного процесу, спрямованого 
проти одного і того ж ворога -- іноземних імперіалістів та власної мо- 
пополістичної буржуазії й поміщиків. Уже на етапі народно-демокра- 
тичної революції основні сили реакції були розгромлені, що приско- 
рило розв'язання безпосередніх завдань соціалістичної революції. 

У визволених Радянською Армією країнах Центральної й Півден- 
но-Східної Європи перехід влади до робітничого класу в союзі з бід- 
нішим селянством завершився в другій половині 1947 р.-- першій по- 
ловині 1948 р. Це означало, що народна демократія вступила в но- 
вий етап свого розвитку -- етап диктатури пролетаріату й будівництва 
соціалізму. 

Отже, сам хід історичного процесу об'єктивно підводив до виник- 
пення світової соціалістичної системи. Цей процес значно прискорився 
після того, як народи Китаю, Північної Кореї, Північного В'єтнаму й 


Великий Жовтень і утворення світової соціалістичної системи 


Східної Німеччини теж стали на шлях соціалістичного розвитку. В 
1959 р. перемогла славна кубинська революція, з якої почалося  бу- 
дівництво соціалізму на американському континенті. 

Якщо перша світова війна, розв'язана імперіалістами, прискорила 
соціалістичну революцію в Росії, то друга світова війна, розв'язана ні- 
мецьким фашизмом і японським мілітаризмом, всупереч сподіванням 
міжнародної імперіалістичної реакції прискорила визрівання другого 
туру соціалістичних революцій. 

Отже, справа революційного оновлення світу, почата Жовтневою 
революцією і втілена в перемозі соціалізму в СРСР, була продов- 
жена перемогою соціалістичних революцій в інших країнах. По шляху 
будівництва соціалізму пішли народи ряду держав Європи і Азії, що 
означало його вихід за межі однієї країни і перетворення в світову 
суспільно-економічну систему. 

Як зазначається в Програмі КПРС, «склалася світова система со- 
ціалізму -- соціальна, скономічна і політична співдружність вільних, 
суверенних народів, які йдуть по шляху соціалізму і комунізму, об'єд- 
наних спільністю інтересів і цілей, тісними узами міжнародної соціа- 
лістичної солідарності» 8. 

Утворення світової соціалістичної системи є найважливішою в 
історії подією після перемоги Жовтневої революції, величезним за- 
воюванням міжнародного комуністичного й робітничого руху, проявом 
уміння комуністичних і робітничих партій творчо застосовувати марк- 
систсько-ленінське вчення в конкретних умовах своїх країн. Разом з 
тим це є наочним підтвердженням положення  марксизму-ленінізму 
про неминучу перемогу нового суспільного ладу -- ладу без експлуа- 
тації Й гніту. 

Утворення світової соціалістичної системи свідчить також про ве- 
личезне зростання сил соціалізму і дальше поглиблення загальної 
кризи капіталізму. Всі намагання реакції шляхом інтервенції та еко- 
номічної блокади перешкодити розвиткові соціалістичних революцій 
у ряді країн Європи, Азії й Америки зазнали й зазнають цілковитого 
краху. Це яскраво свідчить про докорінні зміни у співвідношенні сил 
на міжнародній арені на користь соціалізму й підтверджує, що нині 
історичний розвиток людства визначають світова соціалістична си- 
стема і сили, які борються проти імперіалізму, за революційну пере- 
будову світу. 

Важливою умовою виникнення Й зміцнення країн соціалізму стала 
допомога з боку Радянського Союзу. Вірна своєму інтернаціонально- 
му обов'язкові батьківщина Жовтня гарантувала захист цих держав 
від можливої інтервенції, паралізувала всі намагання імперіалістів 
Заходу втручатися в їх внутрішні справи. Радянський Союз подав 
країнам народної демократії велику політичну підтримку, допоміг Їм 
зміцнити своє міжнародне становище та зруйноване під час війни на- 
родне господарство. Їх комуністичні й робітничі партії одержували 
всебічну допомогу в справі використання досвіду соціалістичного бу- 
дівництва тощо. 

Нині світова система соціалізму являє собою співдружність рівно- 
правних народів, суверенних соціалістичних держав. Вона об'єднує 
І4 країн Європи, Азії й Америки, займає понад четверту частину те- 
риторії земної кулі й охоплює понад третину населення світу. Соціа- 
лістична система має могутню сировинну й продовольчу базу. Вона 
виробляє понад третину світової промислової продукції та близько по- 
ловини зерна. 


- 


9 Програма Комуністичної партії Радянського Союзу, К., 1962, стор. 17. 


10 І. Ф. Євсєєв 


Непереборною тенденцією нашого часу є потяг народів світу до 
соціалізму. Характерним у цьому відношенні є приклад таких країн 
Африки й Азії, як ОАР, Сірія, Алжір, Малі, Гвінея, Бірма та ін. 
Ставши на шлях некапіталістичного розвитку, вони здійснюють у різ- 
них галузях життя радикальні перетворення, спрямованість яких де- 
далі більше набуває соціалістичного характеру. В наш час відбува- 
ється процес зближення країн, які розвиваються в напрямі до соціа: 
лізму своїм особливим шляхом, з державами світової соціалістичної 
системи. Як відзначив ХХПЇ з'їзд КПРС, народи, що стали на шлях 
самостійного розвитку, все рішучіше пов'язують перспективи повної те- 
ремоги національно-визвольної революції, ліквідації вікової відстало- 
сті й поліпшення умов життя з некапіталістичним, прогресивним шля- 
хом розвитку 7, який веде до соціалізму. 

З появою ряду соціалістичних держав на всю широчінь постало 
питання про встановлення між ними братніх взаємовідносин. Комуні- 
стичні й робітничі партії розв'язали це складне питання в дусі принци- 
пів пролетарського інтернаціоналізму. При цьому було використано 
багатий досвід відносин, що здійснюються Радянською державою 
між народами, з іншими країнами й побудовані на принцнпах рівно- 
правності, поважання суверенітету, невтручання у внутрішні справи, 
а також досвід міжнародного комуністичного руху. Враховуючи все пе, 
соціалістичні держави налагодили між собою широке політичне, еко- 
номічне й культурне співробітництво, що є обов'язковою умовою існу- 
вання світової системи соціалізму. Тим самим ідея пролетарського 
інтернаціоналізму, яка завжди була провідним принципом комуні- 
стичного руху, дістала нове яскраве втілення. 

Встановлення між соціалістичними державами відносин нового 
типу відіграло важливу роль у зміцненні економічної й політичної не- 
залежності кожної з них, у розвитку всієї світової системи соціаліз- 
му. Братерське співробітництво між ними великою мірою сприяло 
тому, що більшість соціалістичних країн, які мали в минулому низь- 
кий економічний рівень, за короткий строк перетворилися у високо- 
розвинуті держави, добилися значного підвищення життєвого рівня 
трудящих, інтенсивного розвитку науки й культури. В багатьох з них 
уже побудовано основи соціалізму, склалося суспільство | трудящих 
класів, утверджується соціально-політична та ідейна єдність усього 
народу. 

Яскравим свідченням економічного розквіту країн соціалізму є 
те, що в 1966 р. вони виробляли приблизно в 10 раз більше промис- 
лової продукції, ніж випускалося на тій же території перед початком 
другої світової війни. За цей же час капіталістичний світ розширив об- 
сяг промислового виробництва лише в 3,6 раза 8. 

Досягнення соціалістичних країн, невпинне піднесення добробуту 
широких народних мас мають величезну притягальну силу для тру- 
дящих капіталістичного світу. Це сприяє розвиткові світового рево- 
люційного процесу, революціонізує маси, які дедалі більше включа- 
ються в активну боротьбу проти капіталістичного ладу, за соціальне 
й національне визволення. 

Увага комуністичних і робітничих партій країн соціалізму спрямо- 
вана на дальший розвиток і вдосконалення форм і методів співробіт- 
ництва, зокрема на проведення економічних реформ, які покликані 
виявити нові резерви підвищення ефективності народного господар- 
ства, поліпшення справи міжнародного кооперування виробництва. 


? Матеріали ХХІ! з'їзду КПРС, К., 1966, стор. 17Ї. 
8 50 років Великої Жовтневої соціалістичної революції, стор. 49. 


Великий Жовтень і утворення світової соціалістичної системи ПН 


«І хоча формування соціалістичних міжнародних відносин три- 
ває -- зазначається в Тезах ЦК КПРС «50 років Великої Жовтневої 
соціалістичної революції», - неможливо переоцінити значення того, що 
було зроблено за двадцять років існування світової системи соціаліз- 
му. Закладено міцний фундамент співтовариства соціалістичних країн, 
створено різні форми їх колективного економічного, політичного і вій- 
ськового співробітництва (Рада Економічної Взаємодопомоги, Орга- 
нізація Варшавського договору, система двосторонніх договорів та 
ін), нагромаджено великий досвід спільних дій соціалістичних держав 
на міжнародній арені» ?. 

Багаторічний досвід братнього співробітництва країн соціалізму, 
досягнення світової соціалістичної системи є наочним підтвердженням 
необхідності найтіснішого союзу держав, які порвали з капіталізмом, 
об'єднання їх зусиль у будівництві нового життя. Згуртованість, єдність 
братніх партій і народів, їх відданість марксизму-ленінізму й проле- 
тарському інтернаціоналізму створюють умови, за яких міждержавні 
відносини нового типу перетворюються в джерело, що відкриває не- 
обмежені можливості для економічного і культурного розвитку кож- 
ної країни соціалістичної співдружності й усієї світової системи со- 
ціалізму в цілому, посилює її вплив на хід міжнародних подій. 

У той же час ізольоване, відособлене від світової співдружності 
соціалістичних країн будівництво соціалізму, відступ від марксизму- 
ленінізму й пролетарського інтернаціоналізму кінець-кінцем можуть 
призвести до тяжких наслідків для справи соціалізму й втрати со- 
ціально-економічних завоювань трудящих. 

Прикладом цього може бути Китай. У перші роки існування на- 
родної влади трудящі КНР досягли значних успіхів у соціалістичному 
перетворенні своєї країни, в розвитку її економіки й культури. І в 
цьому неабияку роль відіграло всебічне співробітництво Китайської 
Народної Республіки з іншими соціалістичними державами і особли- 
во з Радянським Союзом. 

Але наприкінці 50-х років керівництво КПК і Китайської держа- 
ви, ставши на шлях порушень вироблених міжнародним комуністич- 
ним рухом принципів, почало вперто здійснювати свій особливий курс 
зовнішньої і внутрішньої політики, який означає відхід від марксиз- 
му-ленінізму і глибоко суперечить пролетарському  інтернаціоналіз- 
му, основним закономірностям будівництва соціалізму. Мао Цзе-дун 
та його оточення почали здійснювати лінію, в якій злилися  дрібно- 
буржуазний авантюризм і великодержавний шовінізм, що прикри- 
ваються «лівою» фразою, й стали на шлях підриву єдності соціалі- 
стичної співдружності, згуртованості комуністичного руху, перегляду 
політики дружби з СРСР та іншими країнами соціалізму. 

Авантюристичний курс групи Мао Цзе-дуна призвів до різкого 
ослаблення позицій Комуністичної партії й робітничого класу Китаю, 
до розгулу дрібнобуржуазної, анархістської стихії в країні. Це ство- 
рює серйозну загрозу соціалістичним завоюванням у КНР. 

КПРС, весь радянський народ завжди з глибокою повагою й по- 
чуттям братерської дружби й солідарності ставилися до революційної 
боротьби великого китайського народу й раділи його досягненням у 
соціалістичному перетворенні країни, в розвитку її економіки й 
культури, подаючи йому всебічну допомогу. Розрив КПК з нинішньою 
згубною політикою, зміцнення відносин КНР з Радянським Союзом 
та іншими соціалістичними державами відповідали б інтересам світо- 
вого соціалізму і насамперед самого Китаю. 


9 00 років Великої Жовтневої соціалістичної революції, стор. ОЇ. 


12 Ї. Ф. Євсєєв 


Соціалістичні країни сильні своєю єдністю, дружбою братніх на- 
родів, згуртованістю їх марксистсько-ленінських партій. Єдність | 
дружба зміцнюють їх сили в боротьбі за соціалізм і комунізм, за мир 
між народами, проти агресивних імперіалістичних кіл. 

Приречений історією капіталізм робить усе, щоб затримати ре- 
волюційно-визвольний рух, зулинити хід історії. В наші дні це знахо- 
дить свій вияв у розбійницькій війні США проти в'єтнамського наро- 
ду, агресії реакційних кіл Ізраїлю проти сусідніх незалежних араб- 
ських країн. Американський імперіалізм, взявши на себе функції сві- 
тового жандарма, здійснює провокації в різних районах світу, під- 
тримує реваншистські, мілітаристські сили в Західній Німеччині, во- 
яччину Ізраїлю, фашистський режим у Греції. Все це свідчить про 
труднощі, які стоять на шляху боротьби за національну свободу й со- 
ціальний прогрес, про необхідність для народів посилити свою пиль- 
ність, активізувати боротьбу за мир, проти агресивних дій імперіа- 
лізму. 

Радянські люди, трудящі інших соціалістичних країн докладають 
великих зусиль для збереження миру між народами. Виконуючи свій 
інтернаціональний обов'язок, вони активно підтримують братній в'єт- 
намський народ, подаючи йому політичну, економічну і воєнну допо- 
могу в його справедливій героїчній боротьбі проти американського 
імперіалізму. 

Країни соціалістичної співдружності з усією рішучістю засудили 
агресивний напад Ізраїлю на ряд держав Близького Сходу, заявивши 
про свою цілковиту солідарність з арабськими народами в їх справед- 
ливій боротьбі, й подають їм допомогу у справі ліквідації агресії та 
захисту національної й територіальної цілісності. 

Сьогодні, як ніколи, необхідні рішучі спільні дії всіх миролюбних 
і прогресивних сил, насамперед соціалістичних країн, у боротьбі з 
імперіалізмом. 

Комуністичпа партія, Радянська держава, всі народи СРСР до- 
кладають активних зусиль для зміцнення єдності й могутності світо- 
вої соціалістичної системи, міжнародного комуністичного й робітни- 
чого руху, союзу всіх революційних сил на основі принципів марксиз- 
му-ленінізму і пролетарського інтернаціоналізму. 

Великий Жовтень відкрив нову еру в історії людства. Його ювілей 
радянський народ й трудящі всього світу відзначають як свято пере- 
моги марксизму-ленінізму, великих ідеалів робітничого руху, ідей про- 
летарського інтернаціоналізму й дружби народів. 


Л. В.АНДРІЄНКО 


ПАРТІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНИ 
В БОРОТЬБІ ЗА ОРГАНІЗАЦІЙНО-ГОСПОДАРСЬКЕ 
ЗМІЦНЕННЯ КОЛГОСПІВ 


Перемога Великого Жовтня вперше в історії людства створила 
передумови для встановлення шпринципіально нового типу розвитку 
аграрних відносин і господарських форм на селі -- колективізації сіль- 
ського господарства. Минає півстоліття титанічної роботи Комуністич- 
ної партії ї Радянського Уряду по соціалістичній перебудові сільського 
господарства. Шлях цей був одним з найскладніших і нелегких після 
завоювання влади. «Необхідно було подолати вікову силу звички дрідб- 
ного власника, змінити його психологію, переконати селянина в перева- 
гах нового життя». 

Велика заслуга Комуністичної партії в тому, що вона, озброєна 
науковою теорією марксизму-ленінізму, о ленінським кооперативним 
планом, зуміла за короткий історичний строк перевести багатомільйонні 
маси селян на шлях соціалістичного розвитку. У сільськогосподарській 
кооперації В. І. Ленін вбачав єдину форму соціалістичного перетворен- 
ня дрібних одноосібних приватновласницьких господарств у великі ко- 
лективні господарства. Ленінським кооперативним планом передбачався 
такий розвиток народного господарства Радянського Союзу, за якого 
поряд з розвитком важкої індустрії, здатної реорганізувати землероб- 
ство, був би забезпечений масовий кооперативний рух мільйонних мас 
трудящих селян. 

Керуючись теоретичними положеннями геніального  ленінського 
кооперативного плану, суворо дотримуючись добровільності і поступо- 
вості в кооперуванні одноосібних господарств при постійній підтримці 
робітничого класу, Комуністична партія успішно вирішила історичне зав- 
дання колективізації сільського господарства. На Україні цей процес по- 
чався в перші ж місяці після соціалістичної революції. Ще задовго до 
початку масової суцільної колективізації вже було багато міцних госпо- 
дарств. Серед перших зачинателів колгоспного руху на Україні, які до- 
сягли ще в двадцятих роках високого на той час рівня організаційно-гос- 
подарського розвитку, необхідно відзначити такі колгоспи: «Здобуток 
Жовтня» Тальнівського району Черкаської області, ім. ХХІ з'їзду КПРС 
Березівського району Одеської області, «Переможець» Вінницького райо- 
ну Вінницької області, ім. Леніна Синельниківського району Дніпропет- 
ровської області та багато інших. 

Послідовне здійснення генеральної лінії Комуністичної партії на 
індустріалізацію країни створило умови для масової колективізації сіль: 
ського господарства. ХУ з'їзд партії (грудень 1927 р.), проголошуючи ло- 
зунг колективізації сільського господарства, доручив ЦК ВКП(б) неос- 
лабними темпами продовжувати політику соціалістичної індустріалізації 
країни, вказував на необхідність всемірного розвитку галузей, які спри- 
яють перетворенню сільського господарства на базі більш високої техні- 
ки. У своїй роботі над індустріалізацією країни партія виходила з того, 
що промисловість повинна створити «матеріальну оспову для величезного 
підвищення продуктивності землеробської і взагалі сільськогосподар- 


150 років Великої Жовтневої соціалістичної революції. Постанова Пленуму ЦК 
КПРС. Тези ЦК КПРС, К., 1967, стор. 14. 


14 Л. В. Андрієнко 


р БАРОН пор руна, 


ської праці, спонукаючи тим дрібних землеробів силою прикладу і за- 
ради їх власної вигоди переходити до великого, колективного, машин. 
ного землеробства» 7. 

Великий поворот у розвитку радянського села настав у другій поло- 
вині 1929 р. коли було завершено підготовку необхідних економічних і 
політичних умов для суцільної колективізації. На цей час були досягну- 
ті великі успіхи і в індустріалізації країни. Соціалістична промисловість 
досягла такого рівня розвитку, коли забезпечувалось створення матері- 
ально-технічної бази соціалістичного сільського господарства. Широкі 
маси бідняків і середняків зрозуміли необхідність створення колгоспів. 
Для згуртування цих мас у боротьбі проти куркульства Комуністична 
партія в ході проведення хлібозаготівель 1927 і 1928 рр. успішно здійс- 
нила політичну ізоляцію куркульства. В 1929 р. радгоспи і колгоспи 
країни вносили значний вклад у забезпечення держави товарним 
хлібом. 

Соціалістична перебудова сільського господарства проходила при ве- 
ликому напруженні всіх сил робітничого класу в боротьбі з великими 
труднощами, в умовах капіталістичного оточення, техніко-економічної 
відсталості країни, кількісної переваги дрібнобуржуазного населення 
і зростання опору капіталістичних елементів, жорстокої класової бороть- 
би. Ще в період громадянської війни сільськогосподарські артілі та ко- 
муни мали не тільки певне економічне значення, але й відігравали вели- 
ку політичну роль. Нерідко з членів сільськогосподарських колективів 
утворювалися продовольчі загони, які відбирали хліб у куркулів. Із сво- 
го середовища комунари організовували бойові загони для збройної 
боротьби з бандитизмом. 

Наприкінці 1929 р.в зв'язку з ростом колгоспів і радгоспів Кому- 
ністична партія зробила крутий поворот від політики обмеження кур- 
кульства до політики ліквідації його як класу, на основі суцільної колек- 
тивізації. Саме в історичній постанові ЦК ВК (б) від 5 січня 1930 р. 
«Про темпи колективізації і заходи доломоги держави колгоспному бу- 
дівництву» і було визначено нову політику партії на селі, спрямовану 
на перемогу колгоспного ладу, на ліквідацію куркульства як класу. Ця 
постанова була схвалена ХУЇ партійним з'їздом. Вона мала виняткове 
значення в справі колективізації сільського господарства. 

Швидкими темпами проходила колективізація на Україні. На початок 
1930 р. тут уже налічувалось понад 19 тис. колгоспів. Як правило, вони 
були у більшості степових і лісових районів республіки, в кожному вели- 
кому або середньому (за кількістю селянських господарств) населеному 
пункті. Якщо влітку 1929 р. 74,90/о колгоспів України були по суті това- 
риствами по спільному обробітку землі (ТСОЗИ), то в травні 1930 р. 
вже переважала сільськогосподарська артіль (52,89/о колгоспів), а пито- 
ма вага ТСОЗ'їЇв скоротилася до 42,90/о. На кінець 1934 р. було об'єднано 
989/о селянських господарств, а в наступні роки другої п'ятирічки колго- 
спи України, як і інших братніх союзних республік, охопили майже всі 
селянські бідняцько-середняцькі господарства. 

Величезне історичне значення в соціалістичній перебудові села, 
розвитку колгоспного ладу, в технічному оснащенні сільського господар- 
ства, в зміцненні союзу робітничого класу і селянства мало створення 
машинно-тракторних станцій -- нової форми організації Радянською 
державою великого колективного сільського господарства на високій 
технічній базі. В МТС правильно поєднувалася самодіяльність колгосп- 
них мас з організацією і технічною допомогою держави, забезпечувало- 
ся необхідне державне керівництво колгоспами. Перша державна МТС. 


оженився по 


2 Б, Р. Ленін. Твори, т. ЗІ, стор. 134. 


Партійні організації України 15 


була організована в Українській РСР, в Одеській області. Мережа МТС, 
що швидко зростала з кожним роком, охоплювала дедалі більше колгос- 
иів, відіграла визначну роль як у колективізації сільського господарства, 
так ів дальшому організаційно-господарському зміцненні колгоспів, 
в розвитку їх громадського господарства па базі передової техніки. 

Виходячи з обстановки, що склалася на селі, об'єднаний Пленум 
ЦК і ЦКК ВКП(б) в січні 1933 р. прийняв постанову про створення 
політичних відділів при МТС і радгоспах. На Україні діяло понад 600 
політвідділів. Для роботи в них партія відрядила 3 тис. досвідчених 
партійних працівників. Це була серйозна допомога. Політвідділи МТС 
за два роки (1933 і 1934) провели велику роботу по організаційно-гос- 
подарському зміцненню колгоспів, вихованню нових колгоспних кадрів, 
піднесенню політичного рівня колгоспних мас. В листопаді 1934 р. по- 
літвідділи виконали своє завдання і були перетворені в звичайні пар- 
тійні органи. 

Соціалістична власність стала основою економічних відносин на селі. 
Трудове селянство вийшло на новий соціалістичний шлях, ще більше 
зміцнився союз робітничого класу і селянства. «Перехід радянського 
села до великого соціалістичного господарства означав,-- указується в 
Програмі КПРС,-- велику революцію в економічних відносинах, в усьо- 
му укладі життя селянства. Колективізація назавжди визволила село 
від куркульської кабали, від класового розшарування, від розорення і 
злиднів» 23. Саме на базі суцільної колективізації ліквідовано останній, 
найчисленніший експлуататорський клас. Комуністична партія завдала 
також нищівного удару по його політичній  агентурі -- бухаринцях, 
троцькістах, буржуазних націоналістах та інших ворогах. 

Досвід суцільної колективізації висунув найбільш доцільну форму 
громадського ведення  господарства-- сільськогосподарську артіль. 
На відміну від товариств по громадському обробітку землі, де при на- 
явності усуспільненої праці зберігалась приватна власність на засобн 
виробництва, в сільськогосподарській артілі колективізовано основні за- 
соби виробництва (необхідний реманент, господарські будівлі, товарно- 
продуктивна худоба). Сільськогосподарська артіль перетворилась на 
основну форму колгоспного будівництва, в ній правильно поєднуються 
особисті і побутові інтереси колгоспників з громадськими та загально: 
народними. 

Узагальнивши перший досвід колгоспного будівництва, Комуністич- 
на партія визначила керівні принципи для складання примірного Ста- 
туту сільськогосподарської артілі, який було затверджено в березні 
1930 р. Цей Статут сприяв правильному усуспільненню засобів вироб- 
ництва одноосібних господарств, які вступали до колгоспів. Положення 
Статуту про землю спрямовувались на зміцнення колгоспного землеко- 
ристування, охорону громадських земель від зазіхання ворожих еле- 
ментів. Згодом доповнений новими положеннями, цей Статут діяв як ос- 
новний юридичний закон колгоспного життя аж до 1935 р., коли на дру- 
гому Всесоюзному з'їзді колгоспників було вироблено новий Примірний 
Статут. В його основу покладено узагальнений досвід колгоспного будів- 
ництва попередніх років, зокрема підтверджено встановлений порядок 
розподілу продукції і доходів, поповнення і розширення громадських 
фондів тощо. Статут давав вказівки щодо внутріколгоспної організації 
праці та виробництва. Він законодавчо розв'язував питання про розміри 
підсобного присадибного господарства колгоспників. Здійснюючи заходи 
по розгортанню колгоспної демократії, партія і уряд вели боротьбу з по- 
рушниками Статуту сільськогосподарської артілі. 


З Програма Комуністичиої партії Радянського Союзу. К., 1962, стор. 12. 


16 Л.В. Андрієнки 


С т навч о ча ат а а 0 а а ча аа 


Колгоспний лад витримав серйозні випробувашня і в роки Великої 
Вітчизняної війни. Незважаючи на численні руйнування і збитки, завдані 
сільському господарству віроломним нападом гітлерівської Німеччини, 
за відносно невеликий час сільське господарство завдяки колгоспному ла- 
ду було відбудоване. Слід нагадати, що за період тимчасової окупації 
України фашистські загарбники спалили ізруйнували десятки тисяч сіл, 
господарських центрів, колгоспів, МТС і радгоспів. Окупанти знищили 
і вивезли до Німеччини захоплені ними трактори, двигуни, комбайни, 
сільськогосподарські машини, майже все поголов'я громадської худоби, 
багато колгоспної і радгоспної продукції, спалили і зруйнували 422 тис. 
колгоспних і десятки тисяч радгоспних господарських споруд тощо. Кол- 
госпи Української РСР зазнали збитку, який облічується мільярдами 
карбованців. 

Відбудова радгоспів, МТС і колгоспів України розпочалася відразу 
після вигнання ворога. З попелу і руїн піднімалися виробничі центри кол- 
госпів. Прагнучи якомога швидше відновити тваринницькі ферми, трудів- 
ники села законтрактували і передали в 1944--1946 рр. колгоспам понад 
2 млн. голів молодняка продуктивної худоби. Величезну допомогу подали 
братні народи СРСР і, насамперед, великий російський народ. Сотні тисяч 
голів худоби, домашньої птиці, сортове насіння, трактори і-сільськогоспо- 
дарські машини, добрива й будівельні матеріали надходили з РРФСР та 
їнших союзних республік для відновлення спалених фашистами сіл. «Кол- 
госпне селянство і працівники радгоспів, виявивши високу свідомість 
обов'язку й самовідданість у праці, за короткий час відбудували зруйно- 
ване війною господарство. Вже на 1950 рік виробництво валової продук- 
ції сільського господарства досягло довоєпного рівня» ". 

В той час, як у західних областях України проводилася колективіза- 
ція сільського господарства, колгоспи східних областей завершували від- 
будову всіх галузей громадського господарства. В 1948 р. тут уже досяг- 
нуто було довоєнного рівня по чисельності великої рогатої худоби на 
фермах. У 1949 р. рівень поголів'я худоби перевищував довоєнний на сви- 
нарських, а у 1950 р.на вівчарських фермах. На кінець четвертої п'яти- 
річки кількість громадського поголів'я великої рогатої худоби порівняно 
з довоєнною становила 142,50/о», корів -- 1189, свиней -- 1259, овець -- 
1099. В 1950 р. завершилася колективізація селянських господарств 
возз'єднаних західних областей України. 

З активною участю всього народу Радянського Союзу Комуністич- 
на партія розв'язала в післявоєнний період докорінні важливі питання 
укрупнення дрібних сільськогосподарських артілей, збільшення капіта- 
ловкладень держави у матеріально-технічне оснащення колгоспів і рад- 
госпів, реорганізацію машинно-тракторних станцій і продаж техніки 
колгоспам, введення нового порядку планування колгоспного виробни- 
цтва, зміцнення колгоспів керівними кадрами і спеціалістами сільсько- 
го господарства, піднесення економіки відсталих колгоспів, підвищення 
матеріальної заінтересованості колгоспів і колгоспників у розвитку гро- 
мадського господарства. 

Виняткове значення в організаційно-господарському зміцненні кол- 
госпів мало проведене партією укрупнення дрібних колгоспів. Цей захід 
викликаний тим, що дрібні колгоспи, при всезростаючій технічній озброє- 
ності сільського господарства, не могли забезпечити рентабельний розви- 
ток громадського виробництва, високоефективне використання передової 
техніки тощо. Особливістю дрібних колгоспів було також і те, що в їх за- 
гальному фонді трудоднів надзвичайно велику питому вагу становили 
трудодні адміністративно-управлінського й обслуговуючого персоналу. 


кла чн, 


150) років Великої Жовтиевої сопіалістичної революції, стор. 23. 


Партійні організації України 17 


Процес укрупнення на Україні був успішно проведений у 1950--1951 
роках і в наступні роки. В результаті об'єднання колгоснїів кількість їх 
у республіці порівняно з 1950 р. скоротилася більше як втричі. 

Укрупнення колгоспів дало можливість докорінно поліпшити вико- 
ристання потужної техніки, ліквідувати знеосібку і скоротити затрати 
на утримання адміністративного й обслуговуючого персоналу, сконцен- 
трувати і раціональніше використовувати неподільні фонди та капітало- 
вкладення. 

Сучасний колгосп докорінно відрізняється від довоєнного, значно 
перевищуючи його за розміром, технічним оснащенням, економічним роз- 
витком. Про це яскраво свідчать такі цифри. В 1940 р.в республіці було 
21,90 тис. невеликих сільськогосподарських  артілей, на одну артіль 
у середньому припадало 140 дворів, 1060 га сільськогосподарських угідь, 
900 га ріллі, 16,1 тис. крб. основних засобів. В 1935 р. на колгосп при- 
падав один трактор, а на 12 колгоспів -- один комбайн, дуже мало було 
автомашин, сільськогосподарських знарядь, тому багато робіт доводи- 
лося виконувати вручну. 

На початок 1967 р. на Україні налічувалося 9490 колгоспів. В серед- 
льому на один колгосп припадає 3,3 тис. га сільськогосподарських угідь, 
в тому числі 2,7 тис. га ріллі, 365 тракторів (у 15-сильному обчисленні), 
І2 зернових та інших комбайнів, близько 1400 голів великої рогатої ху- 
доби, понад І тис. свиней, 971 тис. крб. основних засобів, або в 60 разів 
більше проти 1940 р. 

Загалом по республіці вартість основних засобів колгоспного вироб- 
пицтва в 1966 р. порівняно з 1940 р. зросла більш як у 20 разів і стано- 
вить 9,2 млрд. крб. Докорінно змінилась і структура основних засобів. 
Замість простих сільськогосподарських машин, великої кількості робочої 
худоби в колгоспах виріс парк потужних тракторів і сільськогосло- 
дарських машин, зросла кількість виробничих і культурно-побутових 
споруд. 

У колгоспах повністю механізовано підготовку грунту, посів, збиран- 
пя зернових комбайнами та інші виробничі процеси. Здійснюється пере- 
хід від механізації окремих виробничих процесів до комплексної механі- 
зації. Наявність висококваліфікованих кадрів механізаторів, забезпечен- 
ня колгоспів новою сучасною технікою дали можливість уже в 1967 р. 
вирощувати механізованим способом з мінімальними затратами руч- 
ної праці понад 800, кукурудзи, 249, цукрових буряків, третину кар- 
топлі. 

Колгоспам належить вирішальна роль у заготівлях сільськогоспо- 
дарських продуктів. В них держава закупляє 8055 зерна, 969/о цукрових 
буряків, 870/вб соняшника, 710, картоплі, 489, овочів, 750, молока, 65 0), 
м'яса, 700, вовни і 329 яєць. 

Величезні зміни, що сталися в розвитку й зміцненні громадського 
господарства колгоспів за останні роки, можна показати на прикладі 
колгоспу ордена Трудового Червоного Прапора ім. Суворова Тульчин- 
ського району Вінницької області, очолюваного протягом 38 років 
одним з відомих зачинателів колгоспного руху Героєм Соціалістичної 
Праці П. О. Желюком. У 1924 р. цей колгосп організував 28 одноосіб- 
ників. Толі він мав тільки 42 га землі, 8 корів. б свиноматок, 8 плугів 

8 борін. Земля оброблялась 8 парами коней і З парами волів. 

Зараз це передове господарство, об'єднує 840 колгоспних дворів, 
2572 колгоспники. Воно володіє 3,6 тис. га землі, в тому числі 2,3 тис. ріл- 
лі, 24 тракторами, 14 комбайнами, 25 автомашинами та іншою технікою. 
В колгоспі праціоє 12 спеціалістів сільського господарства з вищою і се- 
редньою освітою. 


К-189--9 


18 Л. В. Андрієнко 


Внаслідок високої культури землеробства, запровадження нової тех- 
нології виробництва, високої активності колгоспників сільгоспартіль 
ім. Суворова з року в рік вирощує високі врожаї, домагається високої 
продуктивності громадського тваринництва і є високо рентабельною. За 
останні п'ять років середня урожайність зернових по колгоспу становить 
24,8 ц, в тому числі озимої пшениці -- 26,6 ц, цукрових буряків 329 ц, кар- 
топлі -- 207 ц з кожного га. Зросло поголів'я громадського тваринництва 
і його продуктивність. У середньому за останні 5 років на кожні 100 га 
сільськогосподарських угідь вироблено м'яса по 406 ці молока по 
466,9 ц, а в 1966 р. по 502,2 ц. Колгосп щорічно успішно виконує свої 
зобов'язання перед державою. 

В результаті високої організації праці і запровадження внутрігоспо- 
дарського розрахунку постійно зростає продуктивність праці, знижується 
собівартість продукції, ростуть доходи, підвищується рентабельність 
всіх галузей. За видатні успіхи в розвитку громадського господарства 
колгосп нагороджений у 1967 р. орденом Трудового Червоного прапора. 

Невпізнано виросли культура і побут села. В с. Тимонівці останнім 
часом споруджено будинок культури на 400 місць, середню школу, лікар- 
ню, дитячі ясла, будинок спеціаліста, квартири для спеціалістів сільсько- 
го господарства, лазню, будинок для пристарілих. Скоро стане до ладу 
пекарня й консервний завод. Люди живуть в достатку, мають заробітки 
від громадського господарства. 

Комуністична партія (на всіх етапах колгоспного будівництва по- 
стійно піклується про добір, правильну розстановку і виховання кол- 
госпних кадрів. Відомо, що на початку колективізації гостро відчува- 
лась нестача кваліфікованих організаторів, вчорашні одноосібники не 
могли відразу освоїти роботу у великому колективному господарстві. 
Партія подала допомогу колгоспам організаторськими кадрами з сере: 
довища досвідчених промислових робітників. За постановою листопадо- 
вого Пленуму ЦК ВКП(б) (1929 р.) було надіслано на село для по- 
стійної роботи 25 тис. досвідчених промислових робітників. Двадцяти- 
п'ятитисячники провели велику роботу по залученню селян в колгоспи 
та зміцненню цих господарств. Багато з них працювали в колгоспах 
не тільки в довоєнні, але й у післявоєнні роки. Подекуди і тепер го- 
ловами колгоспів є посланці робітничого класу, які прибули сюди 
38 років тому. 

Для успішного здійснення рішень вересневого (1953 р.) Пленуму 
ЦК КПРС, було направлено на село 30 тис. досвідчених працівників 
з міст, робітничих селищ, районних, обласних і республіканських центрів. 
Партійні організації республіки за 1954--1955 рр. відібрали для роботи 
головами колгоспів близько б тис. відповідальних працівників, серед 
них понад 4 тис. тридцатитисячників. Очолювати колгоспи добровільно 
пішло багато секретарів райкомів і міськкомів партії, голів райвиконко- 
мів та інших відповідальних партійних і радянських працівників облас- 
них і районних організацій, інженерів і техніків промислових підпри- 
ємств, будов і транспорту. З великим патріотичним натхненням  ко- 
муністи і позапартійні допомагали селу вийти на широкий шлях розвит- 
ку. Їх трудовий подвиг ніколи не забудеться. 

В результаті наполегливої копіткої роботи партійної організації ре- 
спубліки якісний склад керівних кадрів колгоспів за останні роки знач- 
но поліпшився. Так, 15 років тому серед голів колгоспів майже не було 
спеціалістів сільського господарства, переважна більшість їх ма- 
ла початкову і незакінчену середню освіту, Тепер 8,4 тис. або 884 голів 
колгоспів закінчили вищий або середній учбовий заклад, близько 6,5 тис. 
з них, або 689; -- спеціалісти сільського господарства. 


Партійні організації України 19 


Велика Жовтнева соціалістична революція докорінно змінила основи 
життя і побуту трудового селянства. Колгоспний лад вивів мільйонні 
маси селян на вірний шлях заможного і культурного життя. В міру 
економічного зростання колгоспів з кожним роком збільшуються заро- 
бітки трудівників села, поліпшується їх побут. 

«Створення великих соціалістичних господарств -- радгоспів і кол- 
госпів, механізація сільськогосподарського виробництва значно зблизили 
сільськогосподарську працю з індустріальною. Підвищується загально- 
освітній і культурно-технічний рівень сільських трудівників. Відбувається 
поступове стирання істотних відмінностей між містом і селом. Змінюєть- 
ся обличчя села. Радянське селянство оволодіває передовою технікою, 
підвищує продуктивність праці, створює більш сприятливі умови побуту 
і духовного життя» ?. 

Колгоспний лад виховав нову людину -- колективіста, який вірою 
і правдою служить своєму народу, невтомно працює над зміцненням 
економічної могутності радянської держави. 

Саме в колективному господарстві могли вирости і розквітнути та- 
ланти таких людей як П. М. Ангеліна, Ф. І. Дубковецький, О. В. Гіта- 
лов, М. О. Посмітний, Г. Є. Буркацька та багатьох інших, які стали 
відомими державними діячами, окрасою свого народу. 

Центральний Комітет партії і Радянський уряд, високо цінуючи пра- 
цю українських хліборобів, тільки за останні два роки нагородили орде- 
нами і медалями понад 70 тис. чоловік, За досягнуті успіхи в розвитку 
колгоспного виробництва, виконання заготівельних планів продуктів 
сільського господарства 22 колгоспи нагороджено орденами Леніна, 
а 15 -- Трудового Червоного Прапора: 

Комуністична партія, розв'язуючи докорінні питання розвитку сіль- 
ськогосподарського виробництва, постійно дбає про підвищення матері- 
альної заінтересованості колгоспників у результатах своєї праці. Нео- 
ціненне значення для організаційно-гослодарського зміцнення колгоспів 
має постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 16 травня 1966 р. 
«Про підвищення матеріальної заінтересованості колгоспників у розвит- 
ку громадського виробництва». Нею визначено заходи великої економіч- 
ної і соціально-політичної ваги. Вперше в масштабі всієї колгоспної 
системи вводиться гарантована щомісячна оплата праці. Це принципово 
новий порядок розподілу доходів колгоспів і формування фонду оплати 
праці. 

Якщо у 1956 р. грошова частина фонду оплати праці в колгоспах 
республіки складала 539, то в 1966 р.-- 347. В республіці на гаранто- 
вану оплату праці перейшло понад 82" колгоспів, її впроваджено В 
усіх колгоспах Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Кіровоград- 
ської, Кримської, Миколаївської, Полтавської, Харківської та Херсон- 
ської областей. 

Питання оплати праці постійно в центрі уваги партійних організацій 
республіки. Центральний Комітет КП України нещодавно розглянув стан 
виконання рішень партії і уряду по підвищенню матеріальної заінтересо- 
ваності колгоспників у розвитку громадського виробництва по Чернігів- 
ській області, викрив ряд недоліків в оплаті праці колгоспників та 
в економічній роботі на селі і запропонував партійним організаціям, 
радянським і сільськогосподарським органам вжити заходів до їх 
усунення. 

Великим завоюванням колгоспного ладу є вирішення в державному 
масштабі питання соціального забезпечення колгоспників, які при досяг- 
ненні пенсійного віку забезпечуються державною пенсією так, Як і робіт- 


27 50 років Великої Жовтневої соціалістичної революції, стор. 35--36. 


20 І. В. Андрієнко 


ники та службовці промисловості. В республіці користується пенсією 
і допомогою по інвалідності, втраті годувальника понад 2,5 млн. кол- 
госпників. В багатьох господарствах колгоспникам надають оплачувані 
відпустки. 

Переважна більшість трудівників села побудувала нові добротні 
будинки, багато раніше не доступних для селян промислових товарів, та- 
ких як шовкові і сукняні тканини, радіоприймачі, телевізори, мотоцикли, 
швейні машини, сучасні красиві меблі, постійно входять в побут колгосп- 
ників. 

Поряд з підвищенням матеріальної заінтересованості значно виріс 
культурний рівень колгоспного села. Тут працює 28,5 тис. будинків куль- 
тури і клубів, 21,0 тис. дитячих садків та ясел, в тому числі 2,7 тис. пос- 
тійно діючих, побудовано 320 стадіонів, 2,4 тис. лазень, близько 600 їда- 
лень, усі колгоспи радіофіковано, 99"» - електрифіковано. 

Колгоспи перетворилися в своєрідні школи комунізму, де змінюється 
психологія селянина, виховуються нові риси господаря-колективіста, 
який уболіває за розвиток і зміцнення суспільного господарства. В фор- 
муванні нової людини на селі велику роль відіграло соціалістичне зма- 
гання, що зародилось на початку масової колективізації. Відомий рух 
п'ятисстенниць бурякосіючих колгоспів України -- ланкових Г. Кошової, 
М. Гнатенко, М. Демченко та інших, полум'яний заклик П. Ангеліної: 
«Дівчата, на трактор!»,-- стали для всієї Радянської країни прикладом 
самовідданої праці на колгоспних ланах і поклав початок залученню мі- 
льйонних мас колгоспників до соціалістичного змагання за піднесення сі- 
льського господарства. Піднесення матеріального добробуту колгоспни- 
ків і підвищення їх соціалістичної свідомості було могутнім поштовхом 
для розвитку змагання в колгоспах. Соціалістичне змагання на селі пе- 
ретворилось у всенародне, воно стало великою рушійною силою кол- 
госпного ладу на шляху до комунізму. 

Велике історичне значення для розвитку й дальшого зміцнення кол- 
госиного ладу має березневий Пленум ЦК КПРС (1965 р.), що викрив 
основні причини відставання сільського господарства. Вони полягали 
в порушенні економічних законів розвитку соціалістичного виробництва, 
принципів матеріальної  заінтересованості колгоспів, КОЛГОСПНИКІВ 
і робітників радгоспів, демократичних основ колгоспного ладу. Пленум: 
визначив шлях переборення недоліків та труднощів, розробив науково 
обгрунтовані заходи до зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів 
і радгоспів, підвищення матеріальної заінтересованості, визначив нові 
принципи заготівель і закупок сільськогосподарських продуктів, встано- 
влення твердих планів і стимулювання понад планових закупок, а також 
підвищення основних цін на ряд сільськогосподарських культур і продук- 
тів тваринництва. 

Все це відкрило перспективи для дальшого зміцнення економіки 
колгоспів і всебічного розвитку громадського господарства. Особливу 
увагу Пленум звернув на удосконалення організаційних і зміцнення де- 
мократичних основ колгоспного ладу, неухильне додержання принципів 
управління справами артілі, широкої участі колгоспників у розв'язанні 
основних питань колгоспного виробництва, підвищення ролі керівних 
кадрів і спеціалістів сільського господарства за доручену справу, запро- 
понував глибше займатись питаннями економіки колгоспного і радгосп- 
ного виробництва. 

За роки, що минули після березневого Пленуму ЦК КПРС, кол- 
госпи зробили великий крок уперед. Їх грошові надходження зросли на 
317, і становлять 6,9 млрд. крб., чистий в доход / відповідно 440, 1 
2,3 млрд. крб. 


Партійні організації України 21 


Збільшення сільськогосподарського виробництва супроводжується 
ростом продуктивності праці. На відпрацьований у колгоспі людино-день 
у порівняльних цінах в 1966 р. одержано 6 крб. 05 коп. валової продукції, 
втой час 1958 р. було 4 крб. 60 коп., або на 320, менше. Валовий доход 
колгоспів зріс на 349, лише за останні два роки і становив 6,2 млрд. крб., 
або 1038 крб. на одного працюючого, 19,7 тис. крб. на сто гасільськогос- 
подарських угідь, а в Чернівецькій області -- 28,8 тис. крб., в Черкась- 
кій -- 27,4 тис. крб., Тернопільській -- 25,8 тис. крб., Київській -- 
23,8 тис. крб. 

На зміцнення економіки колгоспів позитивно впливають рішення 
травневого Пленуму ЦК КПРС (1966р.) про дальше освоєння земель 
у посушливих і надмірно зволожених районах. В республіці зрошується 
640 тис.га посушливих земель і осушено 1440 тис. га. В колгоспах за ра- 
хунок держави проводиться корінне поліпшення луків і пасовит, гіпсу- 
вання і вапнування грунтів, вивезення торфу та інші захоли. 

Новим важливим явищем у колгоспному житті за останні 15 років 
є виникнення і розвиток міжколгоспних виробничих зв'язків, що відіг- 
рають важливу роль у піднесенні колгоспного виробництва. 

Нині в республіці налічується 925 міжколгоспних будівельних орга- 
нізацій, які об'єднують 25 міжколгоспбудів. Це госпрозрахункові органі- 
зації. Їх пайщиками є 9278 колгоспів, або близько 980 їх загальної кіль- 
кості. Вартість основних виробничих фондів міжколгоспбудів -- понад 
200 млн. крб. Вони мають 32 заводи і 409 полігонів по виробництву збір- 
ного залізобетону, 974 цегельно-черепичних заводів, 535 столярних і лісо- 
пильних майстерень, 345 кар'єрів по добуванню каменю, 200 підприємств 
по випуску черепиці й покрівельних матеріалів тощо. 

В 1966 р. міжколгоспними будівельними організаціями виконано ро- 
біт у колгоспах майже на 274 млн. крб. В 1967 р. обсяг будівельно-мон- 
тажних робіт становить 358 млн. крб. Споруджено і закінчується будів- 
ництво 3,3 тис. тваринницьких приміщень, 509 пташників, 296 шкіл, 609 
клубів, 410 дитячих закладів, 40 лікарень і пологових будннків, 400 ла- 
зень, 1880 житлових будинків та 82 гуртожитки. На підприємствах між- 
колгоспбудів торік вироблено понад 540 тис. куб. м збірного залізобс- 
тону, 1,6 млрд. штук цегли, 2,9 млн. куб. м каменю і 725 тис. куб. лі щеб- 
ню, 41 млн. штук черепиці. 


Керівництво діяльністю міжколгоспних об'єднань здійснюють 98 06- 
ласних і республіканських організацій, у тому числі 25 облміжколгосп- 
будів, 23 облконтори інкубаторно-птахівничих станцій, б облміжколгосп- 
проектів, 2 облміжколгоспшляхбудів, трест промбудматеріалів і обласна 
контора відгодівлі. Для координації роботи міжколгоспних будівельних і 
проектних організацій, підприємств по виробництву будівельних матері- 
алів міжколгоспного шляхового будівництва, поліпшення керівництва 
будівництвом у колгоспах, розширення підрядного способу виконання 
робіт і впровадження індустріальних методів, в республіці створено 
Українське міжколгоспне госпрозрахункове об'єднання по будівницт- 
ву-- «Укрміжколгоспбуд» на чолі з республіканською міжколгоспною 
радою. 

Розвиваючи міжколгоспні виробничі зв'язки, здійснюючи Директиви 
ХХІ з'їзду партії по плану розвитку народного господарства, партійні 
організації республіки провадять велику роботу по колгоспах і радгос- 
пах допоміжних підприємств і промислів, які сприяють кращому викори: 
станню матеріальних і трудових ресурсів, зміцненню економіки і підви: 
щенню оплати праці. В колгоспах республіки палічується понад 12 тис. 
лісопильних і деревообробних підприємств, 8960 цегельних і череничних 
заводів, 250 кар'єрів і цементних заводів, понад тисяча підприємств по 


22 Л.В. Андрієнко 


переробці винограду, фруктів овочів, виготовленню сиру, масла, понад 
19 тис. млинів, олійниць і крупорушок. Цими підприємствами виробля- 
ється понад 71 млн. л. вина, 50 тис. т олії, 55 млн. банок овочевих кон- 
сервів та ін. 

Центральний Комітет Компартії і Рада Міністрів УРСР прийняли 
спеціальну постанову про розвиток підсобних підприємств і промислів 
у колгоспах в 1967--1970 рр., якою передбачено, що їх валова продук ція 
в 1970 р. зросте майже влвічі порівняно з 1965 р. і становитиме 


680 млн. крб. 
Колгоспний лад -- велике завоювання, гордість Комуністичної пар- 
тії і радянського народу. Колективізація сільського господарства 


в СРСР витримала історичну перевірку, набутий нами досвід творчо 
внкористовується багатьма соціалістичними країнами з урахуванням 
їх особливостей і конкретних умов. 

Трудівники полів і ферм республіки розгорнули всенародне соціа- 
лістичне змагання за успішне завершення до жовтневих свят всіх осінніх 
сільськогосподарських робіт, достроково виконали замовлення держави 
по продажу зерна і продуктів тваринництва. 

Колгоспне селянство з вершин п'ятдесятиріччя Великої Жовтневої 
соціалістичної революції з гордістю оглядає пройдений шлях і бачить 
світлі перспективи свого майбутнього. 


А. Д БОНДАР 


З ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ НАРОДНОЇ ОСВІТИ НА УКРАЇНІ 
ЗА РОКИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ 


За 50 років Радянської влади наша країна з відсталої в економічно- 
му і культурному відношенні перетворилася в могутню індустріально-кол- 
госпну державу, в якій відбулися великі революційні перетворення 
в культурі. Українська РСР стала республікою високорозвинутої інду- 
стрії, продуктивного сільського господарства, передової науки і культури. 
Значного розквіту за роки Радянської влади досягла, зокрема, народна 
освіта. 

Царська Росія була однією з найвідсталіших країн Європи не тільки 
в господарському відношенні, але й в галузі народної освіти, У 1908 р., 
як відзначав В. І. Ленін, з 227, дітей шкільного віку навчалось лише 
4,79, тобто в 5 разів менше. «Це значить, -- говорив Володимир Ілліч,-- 
що близько чотирьох п'ятих дітей та підлітків у Росії позба в- 
лено народної освіти!!! 

Такої дикої країни, в якій маси народу настільки були б погра- 
бовані в розумінні освіти, світла і знання, - такої країни в Європі не 
лишилося ні одної, крім Росії» !, На Україні було ще гірше. Російський 
царизм затримував економічний і культурний розвиток національних 
окраїн імперії. Викладання в школах рідною мовою цих народів, у тому 
числі українського, заборонялось. У 1911 р., наприклад, у Харківській гу- 
бернії навчались 4,60, дітей шкільного віку, в Полтавській і Чернігів- 
ській -- 4,3, Подільській -- 3,7, Волинській -- 3,09, 2. Такий стан шкільної 
освіти привів до того, що понад 700, населення України до революції бу- 
ло неписьменним. 

Велика Жовтнева соціалістична революція вперше в історії людства 
відкрила широко перед трудящими двері до культури і освіти. Нова шко- 
ла на Україні створювалась на основі ленінських настанов і положень 
Програми РКП (б) про освіту, прийнятої на МПІ з'їзді партії у березні 
1919 р. 

І8 січня 1918 р. декретом Радянського уряду України церква була 
відокремлена від держави, а школа від церкви. 25 січня 1918 р. всі учбо- 
ві заклади республіки передані у відання відділу народної освіти Укра- 
їнського Радянського уряду. З 4 березня 1919 р. в усіх школах ліквідова- 
но плату за навчання, а з 9 березня вводилось обов'язкове вивчення 
української мови, історії і географії республіки. 

Шляхи організації народної освіти в нашій країні в ці роки визнача- 
лись «Положенням про єдину школу РРФСР» та «Основними принципа- 
ми єдиної школи РРФСР» («Декларація про єдину трудову школу») від 
17 жовтня 1918 р. Пізніше на Україні також були розроблені «Положен- 
ня» і «Декларація», покладені українським Наркомосом в осноБбу так 
званої системи соціального виховання. «Декларація про соціальне ви- 
ховання дітей» від | липня 1920 р. головним у цій системі вважала дитя- 
чий будинок, а не школу. «Школа, як така, мусить вмерти, - говорилось 
в «Декларації».-- Покрити всю завойовану робітничо-селянською кров'ю 


|В. Її. Ленін. Твори, т. 19, стор. 112--113, - 
2 Фозвиток народної освіти |і педагогічної науки в Українській РСР, К.. 
1957, стор. 14. 


24 А. Д. Бондє 


землю дитячими будинками -- оце наше завдання» 3. Працівники Нар 
комосу України пояснювали це тяжким економічним станом республік 
і розпадом у багатьох випадках сім'ї як осередку виховання дітей. 

Дійсно, шість років імперіалістичної і громадянської воєн призвел: 
до величезної розрухи і до різкого скорочення промислового Й сільськогос 
подарського виробництва, до голоду в південних губерніях України. Сот 
ні й тисячі осиротілих і бездомних дітей залишились в цей час без будь 
яких засобів до існування. Для них на Україні створювались в масовом) 
норядку дитячі ста різного типу (інтернати, денні, відкриті, будинки 
для голодуючих і дефективних дітей та ін.), дитячі містечка і колонії 
у 1923 р. в 2037 таких установах виховувалось 125,4 тис. дітей 7. Проте 
охопити всіх дітей шкільного віку в рамках цієї системи держава не мог: 
ла: не вистачало коштів, відповідних кадрів тощо. А тому поряд із 
закладами інтернатного типу в республіці існувала і продовжувала ро- 
боту єдина трудова школа. 

На другій Всеукраїнській параді завідуючих губвідділами народної 
освіти у лютому 1924 р. обговорювалось питання про стан і завдання 
дальшого розвитку соціального виховання в республіці, про місце 
і роль у цьому дитячого будинку та школи. 

У виступах відзначалось, що хоч в школах навчається більше 
іо млн. учнів, а в дитячих будинках перебуває лише близько 100 тис. 
вихованців, «більше половини коштів, які відпускаються на народну ос- 
віту, іде на утримання дитячих будинків» ? 

Оскільки охопити всіх дітей шкільного віку дитячими будинками 
було неможливо, як показав досвід, з трибуни пролунав рішучий голос: 
«Робітничий клас вимагає, щоб його діти були грамотними, а грамот- 
ність може дати лише школа!» 5. 

З 1924 р. більшу увагу партії та уряду, органів народної освіти по- 
чинає привертати загальноосвітня школа. Питання, пов'язані з навчан- 
ням і вихованням підростаючого покоління, завжди стояли в центрі ува- 
ги роботи партійних і радянських органів. Велика заслуга у становленні 
ий розвитку радянської системи народної освіти належить вндатним 
партійним і державним діячам -- В. П. Затонському, М.О. Скрипнику, 
визначному організатору цієї справи цих років Я. П, Ряппо. В тяжких 
умовах громадянської війни, а після її закінчення -- відбудовного періо- 
ду вони спрямовували навчання і виховання підростаючого покоління 
відповідно до ленінських настанов і внесли значний вклад у теорію 
і практику радянської системи народної освіти. 

З метою ліквідації неписьменності серед дітей і підлітків ЦВКіРНК 
УРСР 30 липня 1924 р. прийняли спеціальну постанову «Про введення за- 
гального навчання». В ній передбачалось протягом найближчих шести 
років, починаючи з 1924/25 шкільного року, здійснити загальне навчан- 
ня дітей в обсязі чотирьох груп 7. 

Так вперше в історії нашої країни вводилося загальне початкове 
навчання дітей шкільного віку, На здійснення його мобілізувалась увага 
партійних і радянських організацій, органів народної освіти і широких 
мас трудящих міста Й села. 

Скоро було досягнуто перших успіхів. У листопаді 1927 р. Х з'їзд 
КП(б)У в резолюції «Про завдання культурного будівництва на Украї- 
ні» відзначав, що процент письменних по республіці зріс у місті з 429, до 


9 Вісник Народного Комісаріату освіти УРСР, І. Харків, 1920, стор. 9. 

" Журн. «Путь просвещення», 1923, Ме 9--10, б 217. 

5 ЦДАЖР УРСР, ф. 166, оп. 4, спр. 863, арк. 16. 

5 Там же, арк. 43. 

7? Культурне будівиштво в Українській РЕЄР, Збірник документів, т. Ї. К.. 
1059, стор. 265. 


Розвиток народної освіти 25 


7095, ана селі-- з 15,59, до 509, що трудовою школою вже охоплено на 
1,25 млн. дітей більше ніж у довоєнний час. У багатьох містах майже всі 
діти шкільного віку вчилися в школах 8. 

Як черговий етап у галузі культурного будівництва на Україні з'їзд 
намітив розширення мережі загальноосвітніх закладів і дав настанову 
середній школі, щоб вона готувала учнів до можливого вступу у вузи та 
давала б їм потрібні знання і досвід для участі у виробничій діяль- 
ності 9, 

Перше 10-річчя Радянської влади відзначалось великими досягнен- 
нями не тільки у відбудові зруйнованого громадянською війною народ- 
ного господарства, але й у справі розвитку народної освіти, За цей час 
в республіці було побудовано 1619 шкільних приміщень, дещо поліпши- 
лась матеріальна база шкіл. У 1927/28 навчальному році на Україні вже 
працювало 20463 шкіл різного типу, вяких навчалось 2448 тис. дітей, 
зокрема на селі -- 17709 шкіл і 1780 тис. учнів. 

Якщо в 1923/24 навчальному році загальне початкове навчання було 
лище мрією, то в 1927/28 році в республіці налічувалось вже 2448 семи- 
річних і середніх шкіл, в яких здобували освіту понад 874 тис. учнів 1, 

Дальшими успіхами ознаменувались роки першої п'ятирічки (1928-- 
1932 рр.). Протягом цього часу на Україні споруджено 2391 шкільне при- 
міщення на 286,4 тис. учнівських місць. Для дітей з віддалених місцево- 
стей створювались при школах інтернати, їдальні. Кількість шкіл та 
учнів значно зросла. У 1932/33 навчальному році в республіці працюва- 
ли 22632 загальноосвітні школи (семирічних -- 8086, середніх - - 273), 
а кількість учнів у них зросла до 4556 тис." 

Дальшому розвитку народної освіти в СРСР, в тому числі і в нашій 
республіці, сприяли постанови партії і уряду про школу, прийняті в 
1930 -- 1936 рр..-- «Про загальне, обов'язкове початкове навчання», «Про 
початкову та середню школу» та ін. 

Успішне здійснення загального початкового навчання дітей створю- 
вало сприятливі умови для введення в недалекому майбутньому загаль- 
ного семирічного навчання і для будівництва середньої школи десяти- 
річки на Україні. 

Поряд з розширенням мережі загальноосвітних шкіл (особливо се- 
мирічних і середніх) в союзних республіках, в тому числі і в УРСР, про- 
водилася велика робота по підготовці учительських кадрів, по удоскона- 
ленню змісту, форм і методів навчання і комуністичного виховання підро- 
стаючого покоління. 

Перетворення в життя постанов партії і уряду про школу привело до 
дальшого розвитку народної освіти на Україні. Вже в 1939/40 навчаль- 
ному році в республіці було розв'язано завдання щодо загального обо- 
в'язкового початкового навчання, а з наступного року, відповідно до 
рішень ХУПІ з'їзду партії, розпочалося запровадження загального 
середнього навчання в містах і семирічного -- в сільських районах. 

У 1939 р. західні області України возз'єднались з Українською РСР. 
Зруйнувавши старий буржуазно-поміщицький апарат, трудящі Західної 
України почали будівництво нового життя. Возз'єднання створило 
найсприятливіші умови для піднесення економіки і культури. В розвитку 
народної освіти та суспільного виховання відкрилась нова сторінка, 
У 1937/38 навчальному році на території Львівського воєводства, що за 
площею вдвоє перевищувало сучасну Львівську область, функціонувало 


8 Культурне будівництво в Мкраїнській РСР, стор. 368. 

"Там же, стор. 382. 

10 Культурное строительство СССР, М., 1956, стор. 54, 88. 

"Л.В. Черкашин. Загальне навчання в Українській РСР, К., 1958, стор. 29. 


26 А. Д. Бонда! 


руриоюнви позна оно СЕН 


тільки 199 державних і 15 приватних початкових шкіл з українською мо- 
вою викладання, в яких навчалось 5Й, українських дітей. У перший нав- 
чальний (1939/40) рік після визволення Львівщини з-під гніту польської 
шляхти тут було організовано 1199 загальноосвітніх шкіл (з них 800 по- 
чаткових, 34Ї семирічна і 58 середніх), у 938 цих закладах навчання 
проводилось українською мовою 7. 

Комуністична партія і Радянський уряд завжди приділяли винятко- 
ву увагу питанням розвитку народної освіти, навчання і виховання 
підростаючого покоління. За час з І917 до 1940 р. на Україні було побу- 
довано близько 7 тис. шкільних приміщень, З тис. дитячих садків, відкрії- 
то понад 600 позашкільних закладів. У 1940/41І навчальному році в рес- 
публіці працювала 30881 загальноосвітня школа (проти 15555 в 1924/25 
році) і навчалося в них 6,7 млн. учнів (проти 1,5 мли, в 1924/25 році). 

Особливо помітно зросла кількість семирічних і середніх шкіл на се- 
лі. Тут порівняно з 1914 р, число середніх шкіл у 1940 р, збільшилось 
в 113 разів, а семирічних -- майже в 90 13. 

Такі успіхи в розгортанні мережі загальноосвітніх закладів і в під- 
несенні рівня їх навчально-виховної роботи стали можливими завдяки 
турботам партії і держави, самовідданій праці радянських учителів. 

В 30-х роках в республіці з'являються цілі педагогічні колективи, 
які досягають високих показників у навчанні Й вихованні дітей. В той 
час стали щироко відомими Липецька і Коломацька школи Харківської 
області, школа їм. М. М. Коцюбинського у Вінниці та багато інших. 

Великий вклад у цю галузь культурного будівництва вніс сільський 
народний учитель Петро Васильович Щепкін, що працював директором 
Липецької школи Харківської області і віддав справі народної освіти 
понад 50 років життя, За заслуги перед Радянською владою в організа- 
ції трудової школи ще 1924 р. він був нагороджений ордепом Трудового 
Червоного Прапора, а в 1932 р.-- орденом Леніна. 

Послідовниками його стали кращі представники великої армії пра- 
цівників народної освіти -- В. О. Анісімов, Ф. С. Шеремет, М. М. Моло- 
жава, П. Г. Сагарда та багато інших, що докладали багато зусиль до 
навчання івиховання підростаючого покоління в комуністичному дусі. 
Окремо слід назвати видатного радянського педагога А. С. Макаренка. 
Його теоретичні праці і практична діяльність у колонії ім. Горького та 
комуні ім. Ф.Е. Дзержинського ввійшли золотим фондом у радянську 
педагогіку. 

Система освіти і виховання на Україні стала справді народною 
і дала змогу підготувати молодь грамотною і відданою справі комуніз- 
му. Саме це покоління радянських людей відстояло свободу і незалеж- 
ність нашої країни у Великій Вітчизняній війні. 

Віроломний напад німецько-фашистських загарбників 2 червня 
1941! р. порушив мирну працю радянських людей. Страшенних руйну- 
вань зазнали тимчасово окуповані міста і села нашої країни. Фашисти 
палили школи, бібліотеки, палаци культури, грабували їх майно. 

Лише на Україні гітлерівці спалили і зруйнували 18100 шкіл 15. Та- 
кого варварства ще не знала історія. Фашисти знищували радянських 
учителів. У Станіславській області до війни працювало 6000 педагогів, 
а після визволення їх залишилось 1800. Багато з них загинуло від рук 
фашистських катів або було вивезено на каторгу до Німеччини. У 
м. Тернополі загарбники розстріляли 44 і вивезли до Німеччини 26 учк- 
телів. Лише в двох районах Тернопільської області -- Козлівському і 


із Розвиток пародної освіти па Львівщині, "Львів, 1957, стор. 37 
ІЗ Народное образованиє в СССР, М., 1957, стор. 222. 
й Газ, «Радянська освіта», 22 грудня 1944 р. 


Розвиток нарсдної освіти 27 


Гримайлівському загинуло 64 і потрапило в фашистську неволю 4/7 
шкільних працівників 15. | 

По Київській області розстріляно, закатовано і вивезено в Німеч- 
чину 857 учителів і 32 963 учні 15. | 

На окупованих територіях гітлерівці закрили всі радянські загаль- 
ноосвітні школи і відкрили свої так звані народні початкові школи. Пе- 
дагоги, учні й батьки бойкотували ці заклади, а там, де все ж вдалось 
їх відкрити, вони працювали по 2--3 місяці на рік. Фактично діти 
шкільного віку під час окупації були позбавлені можливості вчитись. 

Трудящі України, і зокрема працівники органів народної освіти, 
вчителі й школярі зі зброєю в руках боролись проти окупантів в рядах 
Радянської Армії ізагонах народних месників. За мужність і героїзм 
багато з них відзначено високими урядовими нагородами. В числі Героїв 
Радянського Союзу педагоги: Ю. О. Збанацький, Т. М. Шашло, В. Ї. 
Цись, Г. Є. Брик, О. В. Тканко, А. Я. Ворончук, О. Д. Барвинськиї, 
С. М. Бідненко та багато інших. 

Після вигнання фашистських окупантів з території України радян- 
ський народ під керівництвом Комуністичної партії в короткий строк не 
лише відбудував зруйноване господарство, але й досяг нових успіхів 
у соціалістичному будівництві. 

Важливу роль у розвитку народної освіти в республіці відіграла по- 
станова ЦК КП (6)У «Про заходи до поліпшення роботи шкіл Україн- 
ської РСР», прийнята в грудні 1946 р. Постанова вимагала рішуче по- 
ліпшити якість навчання і виховання дітей, дбати про порядок і дисцип- 
ліну, «всемірно залучати громадськість, особливо батьків, до подання 
допомоги вчителям і школі у підвищенні якості навчально-виховної ро- 
боти з серед учнів, в організаційному і господарському зміцненні 
школи» 17. 

Внаслідок проведеної роботи уже в першу післявоєнну п'ятирічку 
було повністю відбудовано довоєнну мережу шкіл та інших навчально- 
виховних закладів. У 1950 р. мережа початкових, семирічних і середніх 
шкіл перевищувала довоєнний рівень і була більшою, ніж передба- 
чалось п'ятирічним планом. Число учнів у школах, технікумах та інших 
середніх учбових закладах України зросло за п'ятиріччя на 2 млн. і 
досягло в 1950 р. 7 200 тис. чоловік. За цей час відбудовано і спорудже- 
но 2276 шкіл на 432 тис. учнівських місць 13. 

На кінець п'ятирічки в республіці працювало 29 255 загальноосвітніх 
шкіл, в яких навчалось 6435 тис. учнів. Особливо швидкими темпами 
розвивалась мережа шкіл у цей період в західних областях України. В 
той час різко збільшилася кількість семирічних та середніх шкіл і значно 
зменшилась початкових. 

Дальшого удосконалення система народної освіти на Україні зазна- 
ла в наступні роки. Про це говорять такі красномовні факти. Кількість 
середніх шкіл в республіці збільшилася з 3223 в 1950/51 навчальному ро- 
ці до 6096 в 1965/66 році, а кількість учнів у ІХ-- ХІ класах майже 
у 8 раз. 

Значне місце в системі народної освіти УРСР посідають школи ро- 
бітничої і сільської молоді. За післявоєнні роки їх мережа значно розши - 
рилась. У 1944/45 навчальному році в республіці працювало лише 156 
шкіл робітничої молоді (15,1 тис. учнів) і 560 шкіл сільської молоді 
(53,5 тис. учнів). У 1965/66 навчальному році у вечірніх, змінних та заоч- 


І5 За Радянську школу, Харків, 1945, стор. 122. 124, 142. 

б Київський обласний державний архів, ф. 144, оп. 7, спр. 71, арк. 10. 
7 Раз. «Радянська Україна», ІЗ листопада 1946 р. 

І8 Газ. «Радянська Україна», 5 липня 1951 р. 


28 А. Д. Бондар 


них школах і окремих класах для молоді, що працює, уже навчалось 
1236,1 тис. учнів. Це дало можливість лише за період з 1961 по 1965 р. 
здобути освіту за восьмирічку більш як 700 тис., а за середню школу -- 
близько 900 тис. молодих робітників і колгоспників 13. 

ХХ з'їзд КПРС (лютий 1956 р.) ухвалив у системі народної освіти 
організувати навчально-виховні заклади нового типу -- школи-інтернати, 
Перші такі школи були створені з метою забезпечити навчання і вихован- 
пя дітей-сиріт і напівсиріт, а також тих, що не мали необхідних умов 
для цього у сім'ї. 

У 1956/57 навчальному році в нашій республіці було організовно 50 
шкіл-інтернатів на 10 тис. учнів. За наступні десять років кількість цих 
шкіл зросла до 545, а вихованців у них -- до 220 тис. Розгортання такої 
мережі закладів цього типу дало змогу скоротити в республіці кіль- 
кість дитячих будинків з 619 в 1958 р. до 150 в 1966 р. і перевссти з 
них в школи-інтернати майже всіх вихованців шкільного віку. В тих же 
дитячих будинках, які залишились, виховуються в основному діти-сиро- 
ти дошкільного віку. 

В багатьох випадках школи-інтернати забезпечують високий рівень 
знань, умінь і навичок учнів, давно ліквідували другорічництво. А так: 
школи-інтернати, як Хустська Закарпатської області, Артемівська Хо І 
Лонецької області, Вербська Ровенської області, фізико-математична 
при Київському університеті та ряд інших уже багато років працюють 
без другорічників. 

Останнім часом окремі працівники системи народної освіти нама- 
гались принизити роль шкіл-інтернатів і вели курс на їх ліквідацію. В 
постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи дальшого по- 
ліпшення роботи середньої загальноосвітньої школи» (листопад, 1966 р.) 
вказали «на необхідність зміцнення шкіл-інтернатів» 20, 

Школи подовженого дня в нашій країні були створені згідно з по- 
становою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 15 лютого 1960 р. «Про 
організацію шкіл з подовженим днем». У 1959/60 навчальному році 
в нашій республіці працювало всього 1209 груп подовженого дня, а в 
них виховувалось лише 29 тис. учнів. У 1960/61 навчальному році на 
Україні було організовано 104 школи подовженого дня, а в 1966/67 
році в республіці вже налічувалось 1352 школи і 13672 групн, де на- 
вчалось 770 тис. дітей. Цими закладами було охоплено близько 120, 
учнів І--УПІ класів, а в окремих областях ще більше: в Київській -- 
17,89, | Херсонській -- 16,20,, Кіровоградській -- 29,09/,,  Миколаїв- 
ській - - 33,39, 2, Отже, протягом 1960--1967 рр. число учнів у школах і 
групах подовженого дня збільшилося майже у 28 разів. За директива- 
ми ХХПІ з'їзду КПРС на кінець п'ятирічки їх контингент у республіці 
буде доведено до 1400 тис. що становитиме 220), від загальної кількос- 
ті учнів І--МПІ класів. 

Зростання за післявоєнні роки мережі загальноосвітніх закладів, 
створення в системі народної освіти шкіл-інтернатів, шкіл і груп подов- 
женого дня, успішне виконання загального обов'язкового восьмирічного 
навчання і значне розширення середньої освіти вимагали дальшого 
поліпшення навчально-матеріальної бази шкіл та підготовки великої 
армії вчителів і вихователів. 


ІЗ Розвиток народної освіти і педагогічної науки в Українській РСР, стор. 116; 
Архів Міністерства освіти УРСР (далі-- Архів МО УРСР), Справка об нтогах работь 
школь УССР в 1965/66 уч. г., стор. 10. 

20 Газ. «Радянська Україна», 19 листопада 1966 р. 

"Див. Народне господарство Української РСР в 1963 р. К. 1964, стор. 548; 
Ноточинй архів МО УРСР, Матеріали управління шкіл, Особливості роботи шкіл 
і груп подовженого дня, стор. 5, 


Розвиток народної освіти 29 


У післявоєнний період на Україні проведена значна робота по бу- 
дівництву шкіл і гуртожитків при них, по обладнанню навчальних кабі- 
нетів, майстерень, робочих кімнат, спортивних залів, теплиць, метеоро- 
логічних станцій, їдалень тощо. 

Зусиллями педагогів при активній допомозі батьків, шефів шкіл 
і всієї громадськості в 1948 р. при школах було створено 5123 навчаль- 
них кабінети 22, в 1950 гр.-понад 9 тис, а в 1965 р. обладнано 
34,2 тис. кабінетів, понад 24,3 тис. майстерень, 2028 теплиць, 12404 
географічних майданчики, близько 17 тис. кролеферм і З тис. птахо- 
ферм 2. 

Майже всі школи республіки мають навчально-дослідні ділянкя, 
під які держава виділила понад ІЗ тис. га землі, а при багатьох шко- 
лах-інтернатах створені підсобні господарства, де учні не лише здобу- 
вають практичні навики, але й виробляють значну кількість сільсько- 
господарських продуктів. 

З метою забезпечення дітей гарячим харчуванням при восьмиріч- 
них і середніх школах влаштовані їдальні й буфети. 

Таке будівництво шкіл і збагачення їх навчально-матеріальної бази 
дало змогу перевести основну масу учнів на заняття в одну зміну, знач- 
но поліпшити засвоєння ними основ наук, трудове, фізичне Й естетичне 
виховання школярів як на уроках, так і в системі позакласних заходів. 

Велика робота проведена по підготовці кваліфікованих кадрів учи- 
телів і вихователів для шкіл республіки, Їх тепер готують 8 універси- 
тетів, 32 педагогічних інститути та 39 педагогічних училищ. Ще у 
1946/47 навчальному році в школах працювало 188,9 тис. учителів, се- 
ред них з вищою освітою лише 21,4 тис. (119,), а в 1965/66 році з за- 
гальної кількості 479,7 тис. вчителів вищу освіту мали 2409 тис. 
(50,2 9, ) 24, 

У республіці багато педагогів -- справжніх майстрів своєї справи, 
відзначених високими урядовими нагородами. Близько 20 тис. учителіь 
України нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу, 1726 
працівникам народної освіти присвоєно звання заслуженого вчителя 
школи УРСР, тисячам педагогів вручено значки «Відмінник народної 
освіти» та медалі А. С. Макаренка. Вони досягли значних успіхів у на- 
вчанні й комуністичному вихованні підростаючого покоління. Їх само- 
віддана праця на цій ниві є прикладом для інших. 

Великою повагою в республіці заслужено користуються Герой Со- 
шалістичної Праці директор Вербської школи-інтернату Ровенської 
області Г. Д. Нестеренко, яка понад 20 років працює в школі. Відомий 
не лише на Україні, а й в інших союзних республіках і за рубежем 
директор Павлиської середньої школи на Кіровоградшині учитель і вче- 
ний В. О. Сухомлинський, що також 20 років очолює педагогічний ко- 
лектив. В. О. Сухомлинський -- автор 20 монографічних праць і сотень 
наукових статей. За успіхн в роботі його нагороджено орденом Леніна, 
обрано членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР, при- 
своєно звання заслуженого вчителя школи УРСР. Великий ентузіаст 
народної освіти директор Баламутівської восьмирічної школи Хмель- 
ницької області І. І. Діхтяр -- викладач фізики, конструктор і винахід- 
ник. За бездоганну працю він нагороджений орденом Трудового Черво- 
чого Прапора і значком «Відмінник народної освіти», Учителька укра- 


2 Архів МО УРСР, спр. 18 (1949), арк. 216. 

3 КК Ф. Присяжнюк. Новий етап в розвитку радянської школи на Україні, 
К.. 1966, стор. 41. 

4 0. М. Філіппов. Розвиток радянської школи УРСР в період першої після: 
воєнної п'ятирічки, К., 1957, стор. 61; Архів МО УРСР, Справка об итогах работи 
школ в 1965/66 ум. г., стор. 50. 


30 А. Д. Бондар 


ЛИ АЕН ЕІ ОН 


їнської мови і літератури М. С. Лянна з Херсонщини за багаторічну 
роботу в школі і великі успіхи у навчанні й вихованні учнівської моло- 
ді удостоєна ордена Леніна і звання заслуженого вчителя школи УРСР. 
Великою повагою серед педагогів і всієї громадськості республіки ко- 
ристуються заслужений вчитель школи УРСР Є, Д. Острицька з Чер- 
нігівщини, Г. Я. Слуцька, яка викладає географію у Полтавській серед- 
ній школі Мо 18, І. Г. Ткаченко -- директор Богданівської середньої 
школи Кіровоградської області, І. І. Саєнко -- директор  Вовчицької 
восьмирічної школи Полтавської області та сотні інших талановитих 
фахівців цієї справи. 

Одним з досягнень радянської школи в республіці за післявоєнний 
період є підвищення рівня навчально-виховної роботи, якості знань, 
умінь і навичок учнів. 

Так, у післявоєнні роки багато учнів відставали в навчанні і мали 
низький рівень зпань, особливо з мов і математики, У 1946/47 навчаль- 
ному році в школах республіки не встигало близько 100, або майже 
500 тис. учнів. Потрібно було вжити негайних заходів. Важливу роль 
у цьому відіграли рішення ЦК ВКП(б) і ЦК КП України з ідеологіч- 
них питань, спрямовані, зокрема, на те, щоб поліпшити викладання 
літератури, історії, біології, іноземної мови, удосконалити методи фі- 
зичного і естетичного виховання учнівської молоді. Важливу роль у 
цьому відіграла постанова ЦК КП(б)У «Про заходи до дальшого по- 
ліпшення роботи шкіл УРСР» (листопад 1946 р.), в якій були не тільки 
проаналізовані причини низьких показників у навчально-виховному 
процесі, але й накреслені конкретні заходи щодо усунення недоліків. 

Відповідно до цих настанов партії і уряду було проведено удоско- 
палення навчальних планів і програм загальноосвітньої школи, створе- 
но ряд нових підручників та посібників, поліпшено форми й методи 
навчання і виховання учнів. 

У навчальних програмах збільшувалась кількість годин на вивчен- 
ня мов, у тому числі іноземної, посилювалась увага до трудового і по- 
літехнічного навчання школярів. 

В останнє десятиріччя, виконуючи рішення ХХ, ХХІ, ХХП і ХХІ! 
з'їздів КПРС, педагоги республіки посилили зв'язок навчання з жит: 
тям і на цій основі домоглись дальших успіхів. Використовуючи найпе- 
редовіші форми і методи педагогічної діяльності, учителі багатьох 
шкіл ліквідували другорічництво. У 1998/59 навчальному році кількість 
невстигаючих була знижена до 248 тис., а в 1964/65 році з 7108,0 тис: 
учнів не встигало лише 147,2 тис., або 2,15, 27. Отже, за післявоєнний 
час кількість таких учнів зменшилася в 3, раза. З кожним роком зрос- 
тало число учнів, що навчалися лише на 5, на «25» і «4», більше ста- 
вало класів і шкіл, які мали повну успішність. 

Виконуючи постанови партії і уряду, школи УРСР в післявоєнні 
роки проводили велику роботу по трудовому вихованню і політехнічно- 
му навчанню учнівської молоді. ХІХ з'їзд КПРС (жовтень 1952 р.) 
прийняв рішення, в якому пропонувалось «приступити до здійснення 
політехнічного навчання в середній школі і провести заходи, необхідні 
лля переходу до загального політехнічного навчання» 75. 

В процесі реалізації цих настанов при школах створювалася від- 
повідна матеріальна база, переглядались і удосконалювались навчаль- 
пі плани, програми і підручники, велась підготовка і перепідготовка 


25 Архів МО УРСР, ф. І, оп. 3, сиг. 678. арк. 15; Збірник паказів та інструкцій 
Міністерства освіти УРСР. 1955, Мо 18, стор. 27. 

5 КПРС в резолюціях і ріноннях з'їздів. конференцій і пленумів ЦК, ч. ПІ, К., 
1054, стор. 540. 


Фозвиток народної освіти 31 


педагогічних кадрів. Починаючи з 1954/55 навчального року за рішен- 
ням ЦК КП Українн і Ради Міністрів УРСР в школах республіки поча- 
ли запроваджувати виробниче павчання учнів старших класів. Воно 
здійснювалось на базі промислових підприємств, колгоспів, радгоспів, 
МТС. Посилити увагу до політехпічного навчання закликав також ХХ 
з'їзд КПРС (лютий 1956 р.). 

Партійні, радянські, господарські й громадські організації подава- 
ли дійову допомогу школам у розв'язанні нових завдань. Учбовим за- 
кладам було передано велику Кількість тракторів, автомашин, різних 
моторів, багато верстатів по обробці металів і деревини, інструментів 
та матеріалів. 

Масове запровадження виробничого навчання учнів старших класів 
сприяло значному посиленню зв'язку школи з життям, а навчання і ви- 
ховання з практикою комуністичного будівництва. 

Виробниче навчання, як показав досвід наступних років, зумовило 
кращу підготовку випускників до активної участі у комуністичному бу- 
дівництві і до переходу їх зразу ж після школи у сферу виробництва. 
Але водночас послабилась увага педагогів та учнів до вивчення основ 
наук і здійснення заповітів В. І. Леніна щодо політехнічного навчання 
учнівської молоді. 

В ряді випадків школи не мали для цього матеріальних можливос- 
тей і підготовлених кадрів, а тому перебування учнів на виробництві 
часто зводилось до марної витрати часу. 

Це викликало тривогу Центрального Комітету партії і Радянського 
уряду, педагогів і всієї громадськості. Почались пошуки нових шляхів 
удосконалення роботи загальноосвітньої школи. У ліотому 1966 р. 
ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли спеціальну постанову про 
часткові зміни в трудовій підготовці учнів. У загальноосвітніх закла- 
дах, де не було необхідних умов для проведення виробничого навчання, 
воно відмінялось зовсім. 

«Радянська  школа,-- говорив  Л. І. Брежнєв на ХХІ з'їзді 
КПРС, повинна розвиватись як загальноосвітня, трудова, політехніч- 
на. Вона повинна озброювати учнів міцними знаннями основ наук, 
формувати у них матеріалістичний світогляд і комуністичну мораль, 
готувати молодь до життя, до свідомого вибору професії» 77. 

Такий шлях розвитку народної освіти в нашій країні за роки Радян- 
ської влади. Відійшла у минуле система муштри і зубрячки, яка за 
часів царизму мала на меті «намуштрувати для буржуазії покірних і 
спритних прислужників» 25. У Радянській державі школа перетворила- 
ся у загальну й обов'язкову для всіх дітей шкільного віку і забезпечує 
всебічний, гармонійний розвиток активних будівників комуністичного 
суспільства. 

Радянській школі належить видатна роль у здійсненні небаченої 
за глибиною і розмахом культурної революції в нашій країні 2. 

Система народної освіти в СРСР немислима без організованого 
державою дошкільного виховання. 

Дошкільні заклади в нашій республіці почали створюватись уже 
з перших днів Радянської влади. Комуністична партія і Радянський 
уряд робили все можливе для розширення їх мережі, збагачення на- 
вчально-матеріальної бази, підготовки кадрів педагогів-дошкільників, 
удосконалення змісту, форм і методів виховання дітей дошкільного ві- 
ку. Якщо до Жовтневої революції на Україні не було жодного держав- 


7 Матеріали ХХІ з'їзду КПРС, К., 1966, стор. 60--61. 
28 В. |. Ленін. Творн, т. 28, стор. 373. 
29 Газ, «Радянська Україна», 19 листопада 1966 р. 


32 А. Д. Бондар 


ного дошкільного закладу, то у 1967 р. в республіці працює їх 141599, 
а кількість вихованців становить понад 1292 тис.29 Дитячі ясла і садки 
тепер є як у місті, так і на селі, що дає можливість жінкам-матерям 
брати активну участь у комуністичному будівництві. 

Нових успіхів досягне народна освіта на Україні в найближчий 
час. Директиви ХХПЇ з'їзду КПРС по п'ятирічному плану розвитку на- 
родного господарства СРСР на 1966--1970 рр. передбачають «даль- 
ший розвиток народної освіти, підвищення загальноосвітнього рівня на- 
селення і якості підготовки кадрів». Протягом п'ятирічки буде заверше- 
но «в основному запровадження загальної середньої освіти для мо- 
лоді» 31, 

Зросте у 2 з лишком рази число учнів у школах і групах подовже- 
ного дня та більше як у 1, раза-- в школах робітничої і сільської мо- 
лоді, а кількість дітей у державних дошкільних закладах за п'ятирічку 
збільшиться в 1,6 раза 22. 

Таким чином, за роки Радянської влади на Україні створені всі 
умови для виховання всебічно розвинутого підростаючого покоління, 
гідного здійснити великі завдання побудови комуністичного суспільства 
в нашій країні. 


Р ОО А КО Я А 


2 Газ. «Радянська Україна», 13 вересня 1967 р. 
3 Матеріали ХХІІ з'їзду КПРЄ, стор. 246. 
З Там жо. 


Г. І ШЕВЧУК 
Перший секретар Тернопільського обкому КП України 


СОЦІАЛІСТИЧНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ 
В НАДЗБРУЧАНСЬКОМУ КРАЇ 


У Тезах Центрального Комітету КПРС «50 років Великої Жовтне- 
вої соціалістичної революції» вказується, що «за минулі десятиріччя 
справа Жовтневої революції пройшла всебічну історичну перевірку, по- 
казала свою нездоланну силу, неминуще значення ідей марксизму-лені- 
нізму як для нашої країни, так і для народів усієї планети». Кожний 
день приносить все нові незаперечні свідчення правоти й життєвості 
ідей Жовтня, їх впливу на хід світової історії, правильності курсу, яким 
іде радянський народ під керівництвом Комуністичної партії. 

Могутня перетворююча сила ідей Жовтня у всій повноті та величі 
знайшла своє втілення в докорінних соціальних змінах, що сталися за 
роки Радянської влади в західних областях України, зокрема на Терно- 
пільщині. 

В 1920 р. Червона Армія, женучи війська буржуазної Польщі, здій- 
снила визвольний похід на західноукраїнські землі. В одній з листівок, 
що поширювались тоді серед червоноармійців 14-Ї армії, говорилося: 
«.З ваших рук галицькі робітники і селяни вперше одержать свободу 
і незалежність. Вас будуть вітати і вже вітають в Тернопільському 
повіті як братів-визволителів трудящі маси Галичини, які разом з вами 
завершать знищення шляхетських легіонів і петлюрівських банд» 2, На 
території визволених Іб повітів Східної Галичини почалось радянське 
будівництво. Керував ним створений у липні 1920 р. в Тернополі тимча- 
совий крайовий орган Радянської влади-- Галицький революційний 
комітет (Галревком) і обраний у серпні 1920 р. ЦК Комуністичної партії 
Східної Галичини. 

Трудящі Тернопільщини на численних зборах та мітингах гаряче 
вітали встановлення Радянської влади, в ухвалюваних резолюціях ви- 
словлювали пошану і любов до великого Леніна. З серпня 1920 р. Терно- 
пільський ревком телеграфував Володимиру Іллічу: «Перший ревком на 
Галицькій території надсилає привіт великому вождю пролетарської ре- 
волюції всього світу» 23. 

В Тернополі були видані перші радянські декрети про скасування 
всіх законів і постанов урядів буржуазно-поміщицької Польщі, Австро- 
Угорщини і так званої ЗУНР, про конфіскацію поміщицьких і церковних 
земель та передачу значної частини їх трудящому селянству, восьмиго- 
динний робочий день та робітничий контроль над виробництвом, про ві- 
докремлення церкви від держави і школи від церкви та ін." 

В. І. Ленін уважно стежив за діяльністю Галревкому та ЦК КПСГ. 
Він вимагав: «Робити все, що можливо, щоб широкі масн робітників та 


150 років Великої Жовтневої соціалістичної революції. Тези ЦК КПРС, К,, 
1967, стор. 4. 

2 Під прапором Жовтня (1917--1920). Документи Й матеріали, Львів, 1957, 
стор. 354, 

; 3 Революційна боротьба на Тернопільщині (1917--1939). Документи і матеріали, 

Тернопіль, 1959, стор. 71. 

4 Під прапором Жовтня.., стор. 339--342. Революційна боротьба на Тернопіль- 
щині.., стор. 64--70. 


К183--3 


34 | о | Г. І. Шевчук 


біднішого селянства негайно й наочно відчули, що Радянська влада несє 
їм життя» ?. Під час зустрічі на І конгресі Комінтерну у Москві з делега: 
том КПСГ М. Левицьким В. І. Ленін написав у його блокноті: «Привіт га: 
лицьким комуністам, 29 П. 1920. В. Ульянов (Ленін)» 8. 

Свою відданість Радянській владі трудящі краю виявили масовим 
вступом до лав Червоної Армії. Тільки в Підгаєцькому повіті понад 30С 
чоловік пішли добровольцями 7. 

90 днів майорів червоний прапор над вільною землею. Але 21 вересня 
1920 р. в зв'язку з вимушеним відступом Червоної Армії Галревком при- 
пинив свою діяльність, На території Східної Галичини знову запанував 
жорстокий окупаційний режим реакційної вояччини, 

Короткочасним було існування Радянської влади на Тернопільщині, 
проте вона справила величезний вплив на дальший розвиток боротьби за 
соціальне і національне визволення. Трудящі маси не могли миритися 
з насильним включенням західноукраїнських земель до складу буржуаз- 
но-поміщицької Польщі, правителі якої намагалися перетворити цей край 
на сировинний придаток польської держави. Комуністична партія Захід- 
ної України очолила боротьбу трудящих за возз'єднання з Радянською 
Україною. Розгорнувся партизанський рух у Кременецькому, Заліщансь- 
кому, Борщівському, Гусятинському, Зборівському повітах 8. Тільки 
у жовтні 1922 р. на території Тернопільського воєводства було зареєстро- 
вано 216 підпалів фільварків, куркульських господарств, нападів на по- 
ліцейські пости 7. 

Боротьба трудящих проти гнобителів висунула багатьох славних ге- 
роїв. 1922 р. на Тернопільщині діяв партизанський загін «Червона два- 
надцятка», очолений комуністами Степаном Мельничуком, Петром Ше- 
реметом та Іваном Цепком. Народні месники закликали трудящих до 
збройних виступів проти польських загарбників, до боротьби за возз'єд- 
нання Західної України з Радянською Україною. Відчувши грізну не- 
безпеку з боку «Червоної дванадцятки», польський уряд кинув проти 
загону жандармерію, військові підрозділи. Вони жорстоко розправилися 
з партизанами. В нерівному бою загинув Іван Цепко, поранені Петро 
Шеремет і Степан Мельничук потрапили в полон і були страчені в 
Чортківській тюрмі 17, 

Але боротьба ні на мить не вщухала. Незважаючи на масові ареш- 
ти, судові процеси, з року в рік страйки й маніфестації ставали органі- 
зованішими і рішучішими. Трудящі Тернопільщини, як і всієї Західної 
України, йшли на штурм польського окупаційного режиму. 

Вересень 1939 р. приніс Тернопільщині, як і всій Західній Україні, 
вимріяне щастя возз'єднання з рідною матір'ю -- Радянською Україною. 
Народ здобув волю у єдиній радянській сім'ї, Почалась нова історія Га- 
ЛИЧИНИ, 

Щоб виразніше уявити собі все те, що дала Радянська влада тру- 
дящим області, варто згадати, як вони жили за капіталістичного пану- 
вання. За офіціальними даними, в 1931 р. у межах Тернопільського во- 
єводства налічувалось 33297 безземельних селянських господарств. По- 
над 6 тис. господарств мали від 0,5 до | га землі, і 69031 -- від І до 2 га. 
Таким чином, 13894| селянське господарство воєводства, тобто 55,25, 
були безземельними або малоземельними, В той же час 978 поміщиків 
володіли 45,19, землі. Крім того, 155 тис. га кращих угідь польський 


5 КПЗУ -- організатор революційної боротьби, Львів, 1958, стор. 47. 
Є ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС, ф. 2, інв. М» 14830, 

7 КПЗУ -- організатор революційної боротьби, стор. ЗІ. 

8 Газ. «Вільне життя», 25--26 жовтня 1966 р. 

9 Газ. «Вільне життя», 26 жовтня 1966 р. 

і0 Революційна боротьба ка Тернопільщині... стор. 111--114. 


Партійні організації України 35 


уряд віддав за рахунок місцевих селяп осадникам. Великим феодальним 
землевласником було і духовенство, якому належало 35176 га землі |. 

Тяжким було становище робітничого класу. На території Тернопіль- 
ського воєводства діяло тільки чотири великі підприємства. Промислове 
виробництво за 10 років (1929--1939 рр.) скоротилося майже на 409). 
Сотні кваліфікованих робітників лишилися без роботи. 

Шукаючи кращої долі, тисячі знедолених трударів виїжджали за 
кордон на заробітки. Тільки протягом 1927--1937 рр. за океан виїхало 
64,5 тис. чоловік 2, Але й там не знаходили вони щастя, а потрапляли 
у ще гіршу кабалу і поневолення. 

За даними польської буржуазної статистики, до 1939 р. на території 
області налічувалось тільки 1і приватних лікарень і 70 лікарів. Тому 
й не дивно, що постійним супутником галицького трударя були хвороби, а 
за смертністю від епідемій край займав одне з перших місць в Європі 13. 

Політичний і економічний гніт супроводжувався національним гноб- 
ленням. Буржуазний уряд Польщі душив українську національну куль- 
туру. Кількість шкіл з українською мовою викладання з кожним роком 
зменшувалась. У 1929 р. в Тернопільському воєводстві діяло 144 україн- 
ські школи, а в 1939 р.-- 52, в той час як з 178 тис. дітей шкільного віку 
І51 тис. були українцями "|. Протягом 1938--1939 рр. тут передбачалось 
збудувати 29 костьолів і тільки 1Ї шкіл. 

Система освіти в буржуазно-поміщицькій Польщі зводила нанівець 
можливість навчання для трудового населення. У воєводстві одна серед- 
ня школа припадала на 76398 чоловік. Внаслідок політики польських 
шовіністів понад 700, дорослого українського населення Тернопільщини 
було неписьменним. 

Возз'єднання з Радянською Україною відкрило для трудящих За- 
хідної України шлях до нового життя, широкі перспективи економічного 
і культурного розвитку. Але їх мирну праціо було перервано віролом- 
ним нападом фашистської Німеччини на нашу країну. 

Смерть і руїни принесли гітлерівські кати на Тернопільщину. За пе- 
ріод тимчасової окупації вони розстріляли в області понад 190 тис. мир- 
них жителів, 9486 військовополонених радянських солдатів і офіцерів, 
42673 чоловік вивезли в рабство. 

Окупанти зруйнували 21167 будинків, в тому числі 859, житлової 
площі Тернополя, реквізували 22780 коней, 31447 корів, 1154883 ц зерна, 
багато сільськогосподарської техніки. Загальні збитки, заподіяні госпо- 
дарству області, становили понад 9 243 116 860 крб.'?. 

4 березня 1944 р. війська 1-го Українського фронту вступили на те- 
риторію області, а І5 квітня Москва салютувала доблесній Радянській 
Армії, яка після запеклих боїв визволила Тернопіль від фашистської 
нечисті. 

За мужність і героїзм, виявлені в боях на території Тернопільщини, 
багатьом відважним синам Радянської Батьківщини -- Г. Танцорову, 
А. Живову, Б. Чалдаєву, М. Карпенку, М. Підгореву, І. Календюку та 
іншим присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Цього звання 
удостоєні також наші земляки-галичани Ї. Дворський, А. Кживонь, С. Ко- 
шель та Ю. Гюбнер. 

Після визволення від фашистського ярма трудящі Тернопільщини 
з братерською допомогою всіх радянських народів приступили до соціа- 


М Газ. «Вільне життя», 26 жовтня 1966 р. 

2 Маїу госгпіК 8іаїу5кусгпу, Маг58гама, 1939, стор. 34. 

ІЗ Газ. «Радянська Україна», 20 квітня 1967 р. 

й Тернопільський обласний державний архів (далі-- ТОДА), ф. 52, оп. І, 
спр. 925, арк. 19. 

І5 ТОДА, ф. Р-274, оп. І, спр. 123. 


ка 


36 Г. 1. Шевнук 


лістичного будівництва. Почались відновлечня і реконструкція промисло- 
вості області, перебудова сільського господарства. 

Враховуючи тяжку спадщину минулого, Радянська держава систе- 
матично збільшувала капіталовкладення в народне господарство області. 
Замість двох десятків напівкустарних підприємств, де вироблялись пред- 
мети господарського вжитку, виросли потужні цехи заводів металооброб- 
ної, машинобудівної, хімічної, електротехнічної, приладобудівної, легкої 
та харчової промисловості. Якщо до 1939 р. в промисловості було зайня- 
то 8789 робітників, то тепер на заводах і фабриках області працює понад 
170 тис. трудящих. 

Сьогодні продукція тернопільських підприємств йде не тільки в різ- 
ні куточки Радянського Союзу, але й у 32 зарубіжні країни. Порівняно 
з 1940 р. валова продукція промисловості області зросла у 9,4 раза. Побу- 
довано завод «Електроарматура», 5 потужних підприємств по виробни- 
цтву збірних залізобетонних конструкцій. Значне місце посідає комбінат 
«Будіндустрія», ряд заводів залізобетонних виробів у Тернополі, холод- 
ного асфальту у Великому Глибочку та Скалі-Подільській, крейдяний 
у Кременці, склозавод у Бережанах та ін. 

Далеко за межами республіки відоме устаткування, що його вироб- 
ляє Тернопільський машинобудівний завод. У 1966 р. на міжнародній 
виставці сучасних сільськогосподарських машин і устаткування в Мос- 
кві універсальний протруювач з маркою цього заводу привернув за- 
гальну увагу спеціалістів оригінальністю конструкції, високими техніч- 
ними даними. Продукція машинобудівників була відзначена дипломом 
виставки. 

Реконструйовано старі, а також побудовано нові підприємства 
легкої промисловості: швейні фабрики в Тернополі і Чорткові, взуттє- 
ві в Теребовлі і Почаєві, Тернопільський завод штучної шкіри. 

Швидкими темпами йде будівництво цукрових заводів. У 1965 р. 
став до ладу Кременецький завод, який щодоби переробляє 50 тис. ц 
буряків. Зараз в області налічується 7 підприємств цукроваріння, які 
переробляють за добу 150 тис. ц сировини. З урожаю цукрового буря- 
ка, зібраного минулого року на Тернопільщині, вироблено 293,8 тис. т 
цукру. 

Розвивається консервна промисловість. У 1966 р. підприємства 
цієї галузі дали країні 37 млн. 591 тис. умовних банок продукції. 

За роки Радянської влади різко зросла енергоозброєність народ- 
ного господарства. Якщо до 1939 р. виробництво електроенергії на ду- 
шу населення в області становило 4,3 кет-год. на рік, то в 1966 р. спо- 
живання електроенергії на душу населення значно збільшилося. За 
останнє десятиріччя введено в дію 16 гідроелектростанцій, зокрема Кас- 
перівську ГЗС -- найбільшу серед сільських гідроелектростанцій захід- 
них областей України. 

Величні перспективи відкриваються перед Тернопільщиною в ни- 
нішній п'ятирічці. Про це свідчить хоча б той факт, що сума капітало- 
вкладень у народне господарство області в першому році п'ятирічки 
становить 62 млн. крб. Буде споруджено великий бавовняний комбі- 
нат, який вироблятиме 100 млн. м тканин на рік. Стануть до ладу 12 
підприємств м'ясної і молочної промисловості. Уже наступного року 
буде введено в дію Збаразький цукровий завод. 


Передбачається також зростання мережі підприємств побутового 
обслуговування. За роки п'ятирічки намічено здійснити велике житлове 
та соціально-культурне будівництво. 

Величезні зрушення сталися на селі. На зміну дрібним відсталим 
селянським господарствам, з дідівськими знаряддями праці прийшло 


«4 


Партійні організації України 3 


велике колективне сільськогосподарське виробництво, засноване на най- 
новіших досягненнях агрономічної науки, забезпечене досконалою тех- 
нікою. Зараз в області нараховується 487 колгоспів та І0 радгоспів, за 
якими закріплено І млн. 152,9 тис. га землі. 

Важливою віхою в розвитку сільського господарства області стали 
березневий (1965 р.) і травневий (1966 р.) Пленуми ЦК КПРС та рішен- 
ня ХХПІ з'їзду КПРС. У відповідь на піклування партії трудящі Над- 
збруччя домоглися значних успіхів у вирощуванні високих урожаїв. Ми- 
нулого року на кожному гектарі орної землі вирощено по 24,2 ц зерна, 
325 ц цукрових буряків, 36 ц кукурудзи. В державні засіки заси- 
пано 246,1 тис. т зерна. Продано державі З млн. 395,1 тис. ц цукрових 
буряків. 

Чималі досягнення у тваринництві. Якщо 1953 р. надій молока в кол- 
госпах і радгоспах області становив 24,2 тис. т, то в 1966 р.-- 269,3 тис. т, 
тобто в 11,1 раза більше. М'яса вироблено порівняно з 1953 р. у 5,7 ра- 
за більше. У 1966 р. державі було продано 233,4 тис. т молока, тобто в 6,8 
раза більше, ніж 1950 р. 

Показові цифри технічного оснащення сільськогосподарського вироб- 
ництва. На початку 1941 р. в області було тільки 628 тракторів (у перево- 
ді на 15-сильні), а тепер їх налічується 13 694. В середньому на один кол- 
госп припадає 26 тракторів. 

Ще разючіша картина в галузі оснащеності зерновими комбайнами. 
В 1941 р. на полях області працювало 14 комбайнів. Тепер їх кількість 
збільшилася до 2183. Тільки в одному колгоспі «Перемога» Борщівсько- 
го району сільськогосподарської техніки більше, ніж її було у всьому 
Тернопільському воєводстві. 

Сільське господарство характеризується високим рівнем електрифі- 
кації. Усі колгоспи краю користуються електроенергією, споживання якої 
порівняно з 1958 р. зросло у 6 разів, досягнувши 90,7 млн. кет-год. Елек- 
трифікація дала можливість повністю механізувати трудомісткі роботи. 

Чи треба доводити, що про такий рівень електрифікації та механіза- 
ції сільськогосподарського виробництва не міг і мріяти колись західноук- 
раїнський селянин. Це стало можливим тільки завдяки колгоспному ла- 
дові, завдяки піклуванню партії і уряду про добробут людей, піднесен- 
ня всіх галузей народного господарства. 

Збільшення виробництва і продажу державі продуктів сільського 
господарства позитивно позначилось на зміцненні економіки колгоспів. 
Минулого року їх грошовий прибуток перевищив рівень 1950 р. у 30 ра- 
зів. Розквіт колгоспів благотворно впливає на добробут селянства. Всі 
артілі перейшли на гарантовану оплату праці грішми і натурою. Мину- 
лого року колгоспникам було видано 122 млн. крб. та 1,5 млн. ц зерна. 
Середня оплата праці одного людино-дня становила 2 крб. 60 коп. 

Але найбільшим багатством є люди, які показують високі зразки 
комуністичного ставлення до праці. У сільгоспартілях працюють 
освічені, кваліфіковані спеціалісти. Серед них -- 14 тис. трактористів, 
3900 комбайнерів, 5520 шоферів. У 1966 р. в області налічувалось 5100 
працівників сільського господарства з вищою і середньою спеціальною 
освітою. Хіба могло мріяти про таке старе Тернопільське воєводство, де 
був лише 31 спеціаліст з середньою сільськогосподарською освітою. 

Західноукраїнський селянин зріднився з колгоспним ладом і без ньо- 
го не мислить свого життя, А це один з найголовніших підсумків тих ве- 
личезних змін, що їх принесла Радянська влада у глухе, затуркане га- 
лицьке село. 

Наша Вітчизна пишається знатними людьми, які своїми трудовими 
подвигами прославили Тернопільщину, -- двічі Героєм Соціалістичної 


38 Г. І. Шевчук 


Праці, депутатом українського парламенту Є. О. Долинюк, Героєм Соціа- 
лістичної Праці, депутатом Верховної Ради СРСР В. І. Стецьком, Героя: 
ми Соціалістичної Праці П. Мотруком, Р. Попчуком, Й. Шаварським, 
К. Колцун, О. Гаврилюком, 3. Святецькою, Д, Янковичем, М. Гутей та ін. 

Комуністична партія і Радянський уряд високо оцінили результати 
натхненної творчої праці трудівників села області. Тільки за останні роки 
3808 колгоспників і колгоспниць нагороджено орденами і медалями, з них 
Золотою Зіркою Героя Соціалістичної праці -- 24, орденом Леніна -- 115. 


Невпинно підвищується життєвий і культурний рівень трудящих 
Тернопільщини, їх матеріальний добробут. Збільшується купівельна 
спроможність населення. Роздрібний товарообіг державної і коопера- 
тивної торгівлі, разом з громадським харчуванням, становив у 1966 р. 
316,2 млн. крб. проти 38,9 млн. крб. у 1940 р. 

Зростання соціального забезпечення робітників, селян та інтелі- 
генції є також важливим показником поліпшення матеріального станови- 
ща: 185 708 трудящих області отримують пенсії, 124 813 колгоспникам що- 
року виплачується допомога в сумі 39 млн. 59 тис. крб., не рахуючи одно- 
разових допомог, коштів на лікування тощо. 

Як і в усій країні, в нашій області з кожним роком збільшуються 
масштаби житлового будівництва. За минулі 10 років трудящі міста 
одержали понад 20 тис.нових квартир. Тільки останнім часом близько 
6 тис. хліборобських сімей справили новосілля. 

Велике значення не тільки для розвитку народного господарства, але 
й для поліпшення побуту населення має газифікація. Лінії газопроводу 
області досягли 132,7 км. Нині газифіковано понад 31 тис. квартир, а на 
кінець п'ятирічки газ прийде ще у 17,6 тис. жител. 

За роки Радянської влади турбота держави про охорону здоров'я 
трудящих стала одним з найважливіших її завдань. У спадщину від бур- 
жуазної Польщі нам залишилась злиденна сітка медичних закладів і ви- 
сока смертність населення. Зараз область має величезні успіхи в справі 
охорони здоров'я. На Тернопільщині діють 82 районні й дільничні лікарні, 
845 фельдшерсько-акушерських пунктів, 257 колгоспних родильних бу- 
динків, в яких працює близько 7 тис. лікарів і середніх медичних пра- 
цівників. Якщо у 1940 р. на охорону здоров'я в області було витрачено 19: 
млн. крб., то тепер витрати ці зросли до 25 млн. крб. 

Одна з найстаріших українських письменниць, учителька-пенсіонерка, 
з с. Денисова Козівського району О. Блажкевич, що довго хворіла, пише:! 
«Я вже ходжу і кожний мій крок говорить: спасибі вам, радянські меди-: 
ки, за увагу, турботу і допомогу! Спасибі рідній Радянській владі, яка за-: 
безпечила безплатне лікування... У 1938 р. мене звалнла хвороба. Дове:: 
лося продати майже все своє майно, щоб заплатити лікарям та за меди": 
каменти». | 

Глибокі зміни сталися в народній освіті краю, Хіба могли мріяти: 
діти трудящих під час польської окупації про безплатне навчання? Тіль-; 
ки окремим з них вдавалось дорогою ціною здобути середню або вишу; 
освіту. | 
Тернопільщина, як і інші області України, стала краєм суцільно| 
письменності. У 1966/1967 навчальному році тут працювали 1064 загаль-і 
ноосвітні школи та 11 шкіл-інтернатів, де навчається майже 180 тис. ді 
тей. Їх виховує велика армія висококваліфікованих вчителів, число якихі 
становить 12 596. У 54 вечірніх школах навчається близько 29 тис. мо-| 
лодих виробничників. У чотирьох вузах та 16 технікумах і училищах! 
області здобувають освіту майже 20 тис. юнаків і дівчат. 

. Асигнування на розвиток народної освіти постійно зростають. Якщо 
в 1940 р. вони становили 7,6 млн. крб., то у 1966 р. -- 39,2 млн. крб. 


| 


Партійні організації України 39 


Велику роль у комуністичному вихованні трудящих відіграє місцева 
преса. Був час, коли на Тернопільщині випускалась одна-єдина газета 
«Голос польський», яка вірою і правдою служила санаційному польсь- 
кому урядові. Нині в краї виходять дві обласні і 16 районних газет за- 
гальним тиражем 256 тис. примірників. 

З року в рік збільшується передплата періодичних видань. Тепер тру- 
дящі області передплачують І млн. 196 тис. примірників періодики. 
Більше половини населення є постійними читачами масових бібліотек. 

Плодотворну наукову роботу ведуть вихідці з колишніх бідняків -- 
уродженці нашого краю: доктор медичних наук професор Ю. Комаров- 
ський з Тернополя, доктор сільськогосподарських наук С. Генсірук з се- 
ла Будки Кременецького району, член-кореспондент АН УРСР С. Гжи- 
цький, доктор історичних наук М. Івасюта з с. Загір'я Зборівського ра- 
йону, директор науково-дослідного інституту землеробства і тваринництва 
західних районів УРСР В. Г. Вольський з Кременецького району. 

Надзбручанський край може пишатися успіхами своїх митців. В різ- 
них куточках нашої багатонаціональної країни відома творчість облас- 
ного музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. Щорічно його ви- 
стави відвідують у середньому 100 тис. глядачів. В складі трупи теат- 
ру -- талановиті актори: народний артист республіки, уродженець 
с. Терпилівки Підволочиського району Я. Геляс, заслужені артисти 
УРСР С. Коваль, С. Онипко, М. Клименко, Ю. Авраменко. При облас- 
ній філармонії працює популярний ансамбль танцю «Надзбручанка». 

В області налічується 1017 будинків культури і клубів, 890 бібліо- 
тек з фондом 8 млн. книг, З музеї, музичне училище та 15 музичних шкіл. 
Якщо в Тернопільському воєводстві було три кінотеатри, то тепер насе- 
лення області обслуговують 1104 кіноустановки, в тому числі 57 кіно- 
театрів, 16 з яких широкоекранні. В розпорядженні трудящих 256 тис. 
радіоточок, 45 тис. радіоприймачів і понад 10 тис. телевізорів. 

Розквітає художня самодіяльність. Понад 80 тис. трудівників бе- 
руть участь у майже 5 тис. гуртків художньої самодіяльності. Багато ко- 
лективів стали переможцями республіканських оглядів-конкурсів. Деякі 
з них відомі всій країні -- переможець всесоюзного ювілейного конкурсу 
1967 р. Чортківський народний театр, лауреат республіканського кон- 
курсу Шумський народний театр. 

Недарма наш край називають пісенним. Свіжою і яскравою є май- 
стерність лауреата Всесоюзного фестивалю молоді в Москві Добровлян- 
ського народного хору, хорової капели Тернопільського клубу «Буді- 
вельник», Заліщицького хору, Струсівської капели бандуристів. Оригі- 
нальним мистецтвом радує Мельнице-Подільський оркестр українських 
народних інструментів та Чортківський народний ансамбль танцю. 

На Тернопільщині живуть і працюють відомі художники та літера- 
тори: О. Корнієнко, В. Демків, С. Данилишин, Н. Юзефович та ба- 
гато ін. 

Величезні соціалістичні перетворення в області можна яскраве 
проілюструвати на прикладах наших оновлених сіл. За буржуазної 
Польщі с. Рудки Борщівського району було чи не найубогішим, «Живе- 
мо без змін; багатіти немає змоги, а голіти нікуди», - такими гіркими 
словами характеризували трудящі своє животіння в умовах санаційного 
режиму. Тепер -- це заможне, культурне село, яких в області тисячі, Ви- 
сокі заробітки селян у місцевому колгоспі «Прапор комунізму». 

За панської Польщі в селі тімназію скінчили ІЗ чоловік, з них лише 
чотири українці. Коли 1895 р. І. Франко відвідав Рудки, він зупинився у 
найбільшому приміщенні -- Школі, яка мала... дві кімнати. Тепер поряд 
з цим будинком виросло світле, просторе шкільне приміщення з централь- 


40 Г. І. Шевчук 


Р У АЕС ПР АК. АМС нні Р АЕС УА УА 


ним опаленням. За останні чотири роки Рудківська середня школа випус- 
тила 120 учнів. З 1945 по 1963 р. 46 колгоспників села здобули вищу 
163 -- середню спеціальну освіту. У середній школі сільської молоді без 
відриву від виробництва зараз навчається 85 колгоспників, Раніше в селі 
працювало чотири вчителі, а тепер -- 29, з яких 18 -- вихідці з Рудок. 
При школі функціонує музичний відділ, де діти колгоспників вчаться гри 
на фортепіано, скрипці, баяні. 

Жодного лікувального чи санітарно-медичного закладу Рудки рані- 
ше не мали, нині тут є фельдшерсько-акушерський пункт і добре облад: 
наний родильний будинок. 

Про зростання життєвого рівня селян яскраво свідчить розмах жит- 
лового будівництва. За останні кілька років колгоспники спорудили 
близько 100 будинків, а всього за радянський час -- майже 300. 

Членів артілі обслуговують сім магазинів. Останнім часом жителі 
придбали 80 мотоциклів, 590 велосипедів, багато радіоприймачів, телеві- 
зорів, пральних машин. 

Чепурним і впорядкованим стало с. Рудки. Змінився його вигляд, 
змінилися й люди. Минулого року ветеран колгоспу М. Карабинович був 
удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, орденом Леніна нагород- 
жені голова артілі П. Базилевич та колгоспниця С. Бартусяк. 

Історичні зміни в житті трудящих Тернопільщини сталися завдяки 
перемозі Великої Жовтневої соціалістичної революції і побудові соціа- 
лізму в нашій країні, завдяки мудрій політиці Комуністичної партії і Ра- 
дянського уряду, братерській допомозі великого російського та інших на- 
родів СРСР. Кожний трудящий західноукраїнських земель знає, що щас- 
ливе, вільне життя йому дала Радянська влада, яка раз і назавжди по- 
кінчила із соціальним та національним гнобленням, принесла в кожну 
сім'ю, в кожне місто і село великі, радісні зміни. 

Високо оцінили здобутки Тернопільщини Комуністична партія і Ра- 
дянський уряд, нагородивши область у ювілейному році почесною відзна- 
кою -- орденом Леніна. Ця нагорода кличе населення краю до нових тру- 
дових звершень. 

Трудящі орденоносної Тернопільщини висловлюють рідній Комуні- 
стичній партії велику подяку за постійне піклування, демонструють свою 
відданість справі комунізму, Батьківщині. Вони не пошкодують сил 
і енергії, щоб внести свій достойний вклад у комуністичне будівництво. 


С М.КОРОЛІВСЬКИЙ 


УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НА І ВСЕРОСІЙСЬКОМУ З'ЇЗДІ 
РАД РОБІТНИЧИХ І СОЛДАТСЬКИХ ДЕПУТАТІВ 


Серед численних питань, розглянутих І Всеросійським з'їздом 
Рад, що відбувався в Петрограді з 3 по 24 червня 1917 року", важ- 
ливе місце посідало національне питання. 

Розкуті від пут царизму, національно-гноблені ним народи Росії 
з перших днів революції розгорнули активну боротьбу не тільки за 
своє соціальне, а Й національне розкріпачення. Вони вимагали ви- 
знання за ними національного рівноправ'я, забезпечення їх прав на 
рідну мову, школу, культуру, літературу, мистецтво, на національну 
автономію в межах революційної Росії. 

Буржуазні й поміщицькі елементи, а також зв'язана з ними інте- 
лігенція, що пристали до національно-визвольного руху і намагалися 
очолити його, вимагали подекуди навіть державного відокремлення 
від Росії, повного розриву з нею. Проти національно-визвольної бо- 
ротьби народів Росії виступала імперіалістична російська буржуазія, 
й Тимчасовий уряд, її провідна партія кадетів, підтримувані соціалі- 
стами-угодовцями -- меншовиками та есерами. 

Зіставляючи національно-колоніальну гнобительську політику ца- 
ризму і Тимчасового уряду, В. Ї. Ленін писав: «Царі проводили полі- 
тику анексій грубо... Буржуазія, стаючи республіканською, проводить 
ту ж саму політику анексій більш тонко, більш прикрито..»!. Саме в 
цій політиці Тимчасового уряду він вбачав одну з причин зростання 
сепаратизму в національному русі народів Росії, на Україні зокрема. 
«Своєю  «великодержавною»  націоналістичною  політикою,-- писав 
В. І. Ленін на початку червня 1917 р.-- гр. Керенський тільки поси- 
лює, тільки розпалює саме ті «сепаратистські» прагнення, проти яких 
Керенські та Львови хочуть боротися» 7. 

Ситуація, що склалася, хвилювала широкі кола населення, викли- 
кала тертя і непорозуміння серед панівних класів, ускладнювала й 
без того складне і напружене становище в країні. Внаслідок цього до 
порядку денного з'їзду було включено і національне питання, причо- 
му формулювалося воно навіть як «національні питання» 7. 

Для розгляду національного питання вже на першому засіданні 
з'їзду З червня була створена спеціальна секція, що працювала кіль- 
ка днів під головуванням відомого бундівця М. І. Лібера (Гольдма- 
на). На пленарні засідання з'їзду секція представила загальну резо- 
люцію з національного питання ? та окремі резолюції: з фінляндського 


" Всі дати подаються за старим календарним стилем.-- С. К. 

| В, І. Ленін. Твори, т. 24, стор. 298. 

2 Там же, стор. 516. 

3 Первьй Всероссийский сьезд Советов Р. ин С. Д. Стенографический отчет 
(Далі-- Первьй Всероссийский сьезд Советов), т. І, М.--Л., 1930 р., стор. 5. 

«Там же, т. П, М.--Л., 1931, стор. 168--169. 


42 С. М. Королівський 


питання 5, з українського питання 8 і про боротьбу з антисемітизмом 7. 
Остання резолюція і на секції і па пленарному засіданні з'їзду була 
прийнята одностайно. За неї голосували й більшовики 8. 

Щодо інших питань більшовики виступали з своїми окремими ре- 
золюціями, в яких гостро викривали  процаристську  гнобительську 
імперіалістичну політику Тимчасового уряду. Більшовицькі ораторн 
критикували декларативність, неконкретність резолюцій,  запропоно- 
ваних меншовиками, есерами і бундівцями, підтримувану ними реак- 
ційну теорію культурно-національної автономії, вимагали швидкого | 
радикального розв'язання національного питання на основі повного ви- 
знання справжнього права всіх народів на самовизначення аж до відо- 
кремлення, в дусі вирішення цього питання Квітневою партійною кон- 
ференцією більшовиків, не відкладаючи його розв'язання до Установ- 
чих зборів 2. 

Однак 20 червня з'їзд прийняв резолюцію  есеро-меншовицького 
блоку, що в головному й основному відповідала позиції кадетів, які 
відсували остаточне вирішення цього питання до Установчих зборів. 

«Закликаючи всю демократію країни до діяльної підтримки націо- 
нальної програми при вирішенні національного питання і наполягаючи 
на більш енергійній, аніж досі, діяльності Тимчасового уряду для за- 
доволення потреб націй, З'їзд, - говорилось у прийнятій ним загальній 
резолюції з національного питання, - висловлюється проти спроб вирі- 
шення національних питань до Установчих зборів явочним порядком, 
шляхом відокремлення від Росії окремих Її частин і т. д. Всі подібні 
кроки, роз'єднуючи сили революції, породжують безконечні суперечки 
всередині кожної національності і, протиставляючи одну національну 
групу іншим групам, ведуть до послаблення розмаху революції, підри- 
ваючи господарчі й військові сили Росії, і тим ослаблюють можливість 
зміцнення вільної Росії і, зокрема, створюють загрозу торжеству прин- 
ципів національного самовизначення» 19. 

Як розглядалось українське питання? На час з'їзду український 
національний рух набув уже дуже великого розмаху. Рух цей ніколи не 
був єдиним, він завжди був класово диференційованим. Тоді як тру- 
дящі маси українського народу вимагали свободи національного роз- 
витку, автономії України в межах Російської республіки, українська 
буржуазія і поміщики хотіли такого розв'язання національного питан- 
ня, яке б забезпечило їм економічне й політичне панування на Україні. 
З цією метою ще в березні місяці вони створили свій головний орган -- 
українську Центральну раду на чолі з відомим буржуазно-націоналі- 
стичним діячем М. С. Грушевським, доручивши їй вступити в перегово- 
ри з буржуазним Тимчасовим урядом, добитись визнання ним автоно: 
мії України. 

Одержавши негативну відповідь Тимчасового уряду на своє звер- 
нення, Центральна рада в червні самочинно оголосила автономію Украї- 
ни в складі Росії і призначила свій уряд -- Генеральний секретаріат. 

Все це викликало широкий резонанс в найрізноманітніших колах 
населення не тільки України, але й всієї Росії. Лунали голоси друж- 
ньої підтримки цього кроку Центральної ради, але не було нестачі й у 
гострій критиці, в рішучому засудженні «сепаратизму українців». 


5 Первьй Всероссийский сьезд Советов Р. и С. Д. Стенографический отчет, т. П, 
М.Л. 1930, стор. 184--185. 

6 Там же, стор. 235--236. 

7 Там же, стор. 239--241. 

8 Там же. 

9 Там же, стор. 171--173; 175--176; 185--188. 

Там же, стор. 168--169. 


Українське питання на І Всеросійському з'їзді Рад 43 


На початку роботи з'їзду група делегатів українських Рад", пере- 
важно членів дрібнобуржуазних націоналістичних українських партій 
есдеків та есерів, створила «Українську соціалістичну фракцію» в кіль- 
кості 28 чоловік!!. Фракція не відзначалась стабільністю Й моноліт- 
ністю складу. Її головою був якийсь М. Гмиря "2. Фракція нараховува- 
ла то 28, то 20, то навіть 7 чоловік 13, 

Незважаючи на свою малочисленність, «Українська соціалістична 
фракція» поводнла себе на з'їзді досить активно. Зразу ж після свого 
утворення вона оголосила, щоб делегати з'їзду українці, члени УПСР, 
УСДРП, які записались до інших фракцій, вийшли з них і вступили до 
«Української соціалістичної фракції». В день відкриття з'їзду фракція 
звернулась з заявою до президії з'їзду про надання її представникам 
місць у президії 8. Президія не поспішала з відповіддю. Позитивна 
ухвала з'їзду в цьому питанні відбулася тільки 17 червня. 

8 червня фракція виступила в питанні про ставлення до Тимчасо- 
вого уряду, заявивши, що голосуватиме проти довір'я Тимчасовому 
урядові, за резолюцію об'єднаних с.-д. інтернаціоналістів. Свою позицію 
фракція мотивувала заявою князя Львова про те, що «так звані укра- 
їінці не є, на його думку, представниками Малоросії», а також заборо- 
ною Керенського скликати в Києві Другий Всеукраїнський військовий 
з'їзд. Повідомляючи ці факти з'їздові, представник фракції І. С. Рома- 
ненко відзначив: «Ставлення Тимчасового уряду до українців викли- 
кало таке становище, що українська соціалістична демократія уже 
втрачає грунт під собою в роботі української демократії з російською 
революційною демократією» 5, тобто втрачає віру в її щирість. Зара- 
ховуючи контрреволюційний Тимчасовий уряд до табору російської 
революційної демократії, українська фракція активно підтримала 20 
червня меншовицько-есерівську загальну резолюцію з національного 
питання, і разом з есерами, меншовиками і бундівцями голосувала про- 
ти резолюції більшовиків, що, як напередодні з'їзду, так і на ньому 
показали себе послідовними борцями за соціальне й національне визво- 
лення українського народу. 

Щье до винесення українського питання на спеціальне обговорен- 
ня, В. І. Ленін у своїх промовах на з'їзді 4 червня -- про ставлення до 
Тимчасового уряду і 9 червня -- про війну рішуче викрив великодер- 
жавницьку імперіалістичну політику Тимчасового уряду щодо України 
й українського народу, щодо його боротьби за своє соціальне й націо: 
нальне визволення. Він рішуче протестував проти цієї контрреволюцій- 
ної політики, яку, прикриваючись «великими словами» про «революцій- 
ну демократію», підтримували і здійснювали соціал-угодовці, меншови- 
ки та есери. 

«Ми хочемо,-- говорив В. І. Ленін, - єдиної й нероздільної респуб- 
ліки російської з твердою владою, але тверда влада дається добровіль- 
ною згодою народів. «Революційна демократія», це-- великі слова, але 
застосовуються вони до уряду, який мізерними причіпками ускладнює 
питання з Україною і Фінляндією, що не захотіли навіть відокремлюва- 
тись, а лише говорять, - не відкладайте до Установчих зборів застосу- 
вання азбук демократії!» 15 


" Які саме ради вони представляли встановити не вдалося. - С. К. 
ПО Первьй Всероссийский сьезд Советов, т. П, М.--Л., 1931, стор. 78. 
І2 Там же, стор. 422, 472. 

ІЗ Там же, стор. 79, 194--195, 472. 

М Там же, стор. 78. 

5 Там же, т. І, стор. 288--289. 

16 В. І. Ленін. Твори, т. 25, стор. 8--9. 


44 С. М. Королівський 


Звертаючись до лідерів меншовиків та есерів, що входили до скла- 
ду коаліційного Тимчасового уряду, і знаходились тоді в президії 
з'їзду, В. І. Ленін указував: «Ви заплутались в суперечностях безви- 
хідних... Ми говоримо, що всі народи хочемо визволити і почати з сво- 
їх. Ви говорите про війну проти анексій і про мир без анексій, а в Ро- 
сії продовжуєте всередині політику анексій. Це є щось нечуване. Ви і 
ваш уряд, ваші нові міністри на ділі продовжуєте з Фінляндією і Укра- 
їною політику анексій. Ви чіпляєтесь до українського з'їзду, заборо- 
няєте його збори через ваших міністрів ". Це не є анексія? Це-- полі- 
тика, яка становить наругу з прав народності, що терпіла муки від ца- 
рів за те, що діти їх хочуть говорити рідною мовою. Це значить бояти- 
ся окремих республік. З точки зору робітників і селян це не страшно. 
Нехай Росія буде союзом вільних республік. Щоб цьому перешкодити, 
робітничі і селянські маси воювати не будуть. Всякий народ нехай буде 
визволений, насамперед нехай будуть визволені всі народності, з якими 
ви революцію в Росії робите. Без такого кроку ви засуджуєте себе на 
те, що ви на словах «революційна демократія», а на ділі вся ваша по- 
літика контрреволюційна» 17, 

Українське питання обговорювалося на секції з національного пи- 
тання, а потім у формі резолюції секції обговорювалося на пленарному 
засіданні з'їзду 22 червня 1917 р. 

На затвердження з'їзду винесена була резолюція, запропонована 
меншовиками, есерами і бундівцями і прийнята секцією «за згодою 
різних течій», в тому числі і представників української фракції з'їзду "3. 

«Визнаючи, у згоді з своєю загальною позицією з національного 
питання, за всіма народами Росії право на вільний національний роз- 
виток (відзначимо: не на самовизначення або державне відокремлен- 
ня, а на «національний розвиток...» -- С. К.), З'їзд Рад Р.і С. Д.-- 
говорилось у цій резолюції, - обіцяє революційній демократії України 
свою повну підтримку в справі здійснення демократичної автономії 
України, з забезпеченням прав національних меншостей» 3. 

Однак тут же заявлялось, що «ця автономія може бути остаточно 
встановлена лише Всеросійськими Установчими зборами» 29. 

Щоправда, відповідно до побажань, висловлених Центральною ра: 
дою, з'їзд вважав «за необхідне негайне створення тимчасового органу, 
який представляв би демократію всіх націй, що населяють Україну, 
для розробки основ автономного влаштування краю і для керівництва 
всією підготовчою роботою, зокрема по скликанню з'їзду з представни- 
ків усього населення України». У резолюції пропонувалось також, щоб 
Тимчасовий уряд увійшов «у згоду з органами української революцій: 
ної демократії для організації вказаного тимчасового краєвого органу 
і для встановлення й проведення конкретних заходів, необхідних для 
задоволення національних потреб українського народу»? (яких саме 
потреб -- не говорилось.-- С. К.). 

Представник більшовиків піддав цю резолюцію гострій критиці за 
те, що «вона побудована на компромісі..., на згладжуванні деяких пунк- 
тів, які висувались самими українцями».. і запропонував резолюцію 
більшовицької фракції. Текст цієї резолюції не зберігся, але, очевид- 
но, вона була складена в дусі рішення Квітневої партійної конференції 


х Идеться про заборону військовим міністром Тимчасового уряду Керенським 
українського військового з'їзду. - С 

І Там же, стор. 22--239. 

І8 Первьй Всероссийский сьезд Советов, т. ІЇ, стор. 235. 

ІЗ Там же, стор. 236. 

2 Там же. 

й Там же. 


Українське питання на І Всеросійському з'їзді Рад 45 


більшовиків з національного питання, в дусі останніх виступів В. І. Ле- 
ніна на з'їзді Рад і його останніх статей в «Правде» 22, які були відгу- 
ком на гнобительську великодержавницьку політику Тимчасового уря- 
ду щодо українського національного руху і проголошення Центральною 
радою автономії України. В переказі плехановської газети «Единство» 
резолюція більшовиків нібито вимагала, щоб з'їзд засудив «як контр- 
революційну і обурливо антидемократичну політику Тимчасового уря- 
ду щодо українців, тоді як у резолюції меншовиків та есерів оцінка по- 
літики Тимчасового уряду щодо України зовсім відсутня. Резолюція 
більшовиків цілком чітко вимагала: «Тимчасовий уряд повинен негайно 
визнати право українців на повну автономію і утворення самостійної 
держави» 23, 

Обгрунтовуючи свою резолюцію, більшовики пропонували «відме- 
жуватись від політики Тимчасового уряду і раз і назавжди сказати, що 
з'їзд іде назустріч всім національностям Росії щодо їх національного 
будівництва в процесі самої революції». Слідом за В. І. Леніним, «ви- 
моги українців» вони характеризували, як «цілком законні і справедли- 
ві, з точки зору українського народу», як «вимоги, які не тільки не вно- 
сять розділення, але які безумовно задовольняються, які створюють 
взаємний контакт, взаємне розуміння, взаємне довір'я народів, що бо- 
ряться». На думку більшовиків реалізація цих вимог «дала б можли- 
вість українському пролетаріату розвинути свою класову боротьбу все- 
редині українського народу проти всякого шовінізму, проти всякої на- 
ціоналістичної демагогії, для яких в сучасний момент і тут (на з'їзді 
зокрема.-- С. К.) надто багато місця...» і це буде залишатись «до того 
часу, доки привілей великоросів, який охороняється Тимчасовим уря- 
дом, продовжує існувати і продовжує узаконюватись посиланням на 
те, що це національне питання не може бути вирішене до Установчих 
зборів» 8, 

Як це не дивно, але представники українських Рад, в переважній 
більшості меншовики та есери, байдуже поставилися до обговорювано- 
го питання. Досить відзначити, що жоден з них навіть не виступив. 

Зате активно, хоч і вкрай непослідовно, поводила себе українська 
фракція. С. Зінов'єв, який виступив з заявою від її імені, спочатку всі- 
ляко ганьбив політику Тимчасового уряду в українському питанні, як 
політику, що «до цього часу не була в інтересах революції...» 

Однак, всіляко жонглюючи революційною фразою, виправдовуючи 
правомірність вжитих Центральною радою кроків, спрямованих на ор- 
ганізацію автономії України, галасуючи про вірність ідеї єдності з «ро- 
сійською демократією» і бажання успішно боротися з анархією, оратор 
запобігливо заявив: «хоча дана резолюція (тобто резолюція меншови- 
ків і есерів -- С. К.), вироблена комісією, в якій ми брали участь, мож- 
ливо, і не цілком нас задовольняє, але.. ми закликаємо Всеросійський 
з'їзд приєднатися до цієї резолюції і з свого боку до неї приєднує- 
мося» 2. 

Резолюцію меншовиків і есерів підтримали делегат Хараш-- від 
імені фракції об'єднаних єврейських соціалістичних партій, делегат 
Епштейн, що представляв Ради Подольської губернії і делегат Бер від 
імені фракції меншовиків-інтернаціоналістів. Останній, як доказ на ко- 
ристь резолюції послався на приєднання до неї «українських соціалі- 


3 В, І. Ленін. Не демократично, громадянине Керенський! Творн, т. 21. 
стор. 515--516; Україна. Твори, т. 25, стор. 70--71; Україна і поразка правлячих 
партій Росії. Твори, т. 25, стор. 78--80. 

23 Первьй Всероссийский сьезд Советов, т. І, стор. 463 --464, 

24 Там же, стор. 236. 

25 Там же, стор. 238. 


46 | | б С. М. Королівський 


стів». Висловлюючись проти резолюції більшовиків, він розцінив її як 
«удар у спину українським соціалістам» 25, 

Резолюція меншовиків, есерів та бундівців з українського питання 
була прийнята, резолюція більшовиків відхилена. 

Так і в цьому питанні меншовики та есери залишились вірними 
собі. Разом з кадетами вони виявились запеклими противниками націо- 
нально-визвольної боротьби трудящих України. Разом з ними, по суті 
по-зрадницькому, вела себе при обговоренні українського питання | 
«Українська соціалістична фракція». 

Досить активну діяльність розгорнула «українська фракція» при 
виборах Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету Рад. Вона 
виступила з претензією на представництво в цьому вищому керівному 
органі Рад. Її представник у заяві 17 червня запропонував надати у 
складі ВЦВК по одному місцю Центральним Комітетам УСДРП та 
УПСР, представники яких складають українську фракцію на з'їзді. Од- 
нак доповідач організаційної секції меншовик І. Ісув цю пропозицію 
відхилив і запропонував, щоб це питання по суті було розглянуто 
ВЦВК, якому відповідною постановою з'їзду надавалось право коопта- 
ції до свого складу представників і інших соціалістичних організацій за 
його розсудом. Пропозиція української фракції тоді була відхилена 27. 
Однак того ж дня фракція знову порушила це питання і просила на цей 
раз ввести до складу ВЦВК трьох її представників 28, 

Того, що до складу ВЦВК ввійшли вже представники Рад України, 
фракція до уваги не брала, вважаючи представників інших партій не- 
достатньо компетентними представниками національних інтересів укра- 
їнського народу. 

Знову спалахнула дискусія, в ході якої вирішено було питання це 
передати на розгляд бюро фракцій. І тільки на засіданні з'їзду 20 черв- 
ня, після звернення української фракції безпосередньо до меншовиків, 
есерів і більшовиків з проханням уступити їх представникам по одно- 
му місцю, питання це було нарешті вирішено з'їздом позитивно 2, До 
складу ВЦВК від української соціалістичної фракції було обрано чле- 
нами: С. Зінов'єва, Д. Кириченка і Г. Тернюха, кандидатами -- І. Ро- 
манченка, М. Гмирю 1 Г. Гайдая. На заяві фракції до президії з'їзду 
від 21 червня з повідомленням про ці кандидатури є такі резолюції: 
«Меншовицька фракція голосуватиме за кандидатів українських. Ісув; 
фракція с.-р. буде голосувати за А. Гоц». Є підстави думати, що біль- 
шовицька фракція з'їзду також уступила одне місце представникові 
української фракції 99. 

Обговорення українського питання на І Всеросійському з'їзді Рад 
робітничих і солдатських депутатів ще раз переконливо показало, що 
тільки партія більшьзиків на чолі з В. І. Леніним обстоювала правиль- 
ну лінію в цьому питанні, що тільки вона була справжнім борцем за 
повне соціальне і національне визволення українського народу. 


26 Первьй Вссроссийский сьсзд Советов, т. ЇЙ, стор. 237, 235. 
7 Там же, стор. 67, 446. 

8 Там же, стор. 79. 

2 Там же, стор. 194, 195. 

9 Там же, стор. 79, 80, 422, 472. 


А. В САНЦЕВИЧ 


ІСТОРІОГРАФІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ПУБЛІЦИСТИКИ 


Велику роль у відображенні історичної дійсності відіграє публіци- 
стика. Тому до неї повинна бути привернута найпильніша увага до- 
слідників історії. В різних виданнях наведено чимало визначень поняття 
«публіцистика» !. На наш шпогляд, найбільш вдалим з них є запропо- 
новане кафедрою журналістики Львівського університету: «Публіцисти- 
ка-- галузь. журналістики, що досліджує, узагальнює, політично 
висвітлює з точки зору ідеології певних класів актуальні суспільно- 
політичні проблеми, оперуючи засобами логічного переконування та 
емоціонального впливу» 2. 

Тому публіцистика, що висвітлює як нашу сучасність, так і ту, що 
стала минулим, дає багато цінного матеріалу для історика. 

Великі майстри пристрасної публіцистики -- основоположники нау- 
кового комунізму К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін-- надавали цьому 
виду літературної творчості великого значення в поширенні передових, 
насамперед комуністичних ідей серед народу. До кращих зразків публі- 
цистики належать статті К. Маркса і Ф. Енгельса, що друкувались у 
«Новій Рейнській газеті» (1848--1849 рр.), великий памфлет К. Маркса 
«Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (1852 р.), статті Ф. Енгельса 
про Англію (1852 р.) та ін. До наукової публіцистики належать праці 
В. І. Леніна «Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал- 
демократів?» (1894 р.), «Пролетарська революція і ренегат Каутський» 
(1918 р.), статті «Політична боротьба і політиканство» (1902 р.), «Із 
щоденника публіциста» (1917 р.), «Замітки публіциста» (1920 і 1922 рр.) 
та багато інших. 

У статті «Революційні дні», написаній на початку революції 1905-- 
1907 рр. в Росії, коли життя стало надзвичайно багатим на події, істо- 
рію революційної боротьби доводилося вимірювати днями, В. І. Ленін 
дав чітке визначення завдань публіцистики: «Ми повинні робити по- 
стійну справу публіцистів -- писати історію сучасності і старатися писа- 
ти її так, щоб наше побутописання приносило посильну допомогу без- 
посереднім учасникам руху і героям-пролетарям там, на місці дій,-- 
писати так, щоб сприяти розширенню руху, свідомому вибору засобів, 
прийомів і методів боротьби, здатних при найменшій затраті сил дати 
найбільші і найміцніші результати» 2. 

У цьому висловленні проступає найважливіша ознака публіцисти- 
ки-- її войовнича партійність. Публіцист, що стоїть на позиціях нау- 
кового комунізму, повинен постійно обстоювати інтереси робітничого 
класу, трудящих. А це дасть важливі революційні, прогресивні практич- 
ні наслідки. Справедливо зазначав Ф. Енгельс, що партійний публіцист 
у своїх творах має обговорити, обгрунтувати, розвивати і захищати ви- 
моги своєї партії, відкидати і спростовувати претензії і твердження 
протилежної партії. 


! Див. наприклад, Большая Советская Знициклопедня, т. 35, М., 1955, стор. 278; 
Українська Радянська Енциклопедія, т. 12, К., 1963, стор. 21; Литературная знцикло- 
педия, т. 9, М., 1935, стор. 355, та ін. 

Йосип Цьох. Теорія публіцистики -- паука, жури. «Жовтень», 1966, Мо 3, 
стор. 152. 

3 В, І. Ленін. Твори, т. 8, стор. 82. 


48 | А. В. Санцевич 


З притаманною йому простотою і ясністю вираження думки 
М. І. Калінін у бесіді з кореспондентами «Известий» і Всесоюзного ра- 
діокомітету показав величезне значення партійності в журналістиці 
взагалі, й у публіцистиці зокрема: «Треба кожний художній нарис, ко- 
респонденцію, радіопередачу зробити реалістичними, пройнятими ідей- 
ним змістом не в розумінні того, щоб в кінці або на початку статті бу- 
ли сказані слова «партійність», «соціалізм» і т. п. а щоб самі факти, 
сама дія приводила читача до партійності. Інакше кажучи, описується 
окремий факт з повною об'єктивністю, але враження від його описання, 
його вплив на читача повинні приводити до партійності» 7. 

Для публіцистики характерним є становище на стику між науко- 
вим дослідженням і художньою літературою. Це зобов'язує уважно 
ставитись до неї як науковців (зокрема істориків), так і літераторів. 
Насправді, літератори, журналісти інтенсивно розробляють проблеми 
публіцистики ?. Особливо грунтовною є праця В. Здоровеги. У книзі 
Ю. Лазебника на більш широку тему також є чимало цінних думок. 
Інші праці переважно присвячуються певним публіцистам або окрес- 
леній тематиці і, природно, містять порівняно небагато узагальнень про 
публіцистику в цілому. 

Історики майже зовсім не займаються вивченням історіографічного 
значення цього виду творчості. Тільки В. І. Туваєв у своїй скрупульоз- 
но написаній книжці про Артема побіжно торкається даної теми? 

Основоположники наукового комунізму надавали великого значен- 
ня публіцистиці саме в історіографічному плані. К. Маркс закликав 
прогресивних журналістів «до того, щоб було менше розпливчатих мір- 
кувань, гучних фраз, самовдоволення й самолюбування і більше вираз- 
ності, більше уваги до конкретної дійсності, більше знання справи» ". 
Отже, він ставив як обов'язкове завдання перед публіцистами (серед 
всіх журналістів) вірно, чітко відображати історичну дійсність. Про 
те, яку велику інформацію щодо різних сторін життя може дати преса, 
свідчить марксове визначення її як всебічної, всюдисущої, всезнаючої 8. 

В. І. Ленін закликав публіцистів поспівати за історичними подія- 
ми, «підводити підсумки, робити висновки, почерпати з досвіду сього- 
днішньої історії уроки, які пригодяться завтра...» ?. Всі названі риси 
войовничого публіциста безумовно повинні бути використані істТори- 
ком-дослідником. 

«М.И. Калинин. Об искусстве и литературе, М., 1957, стор. 140. 

5 Назвемо тут лише кілька найбільших праць, виданих на Україні: В. Здоро: 
вега. Мистецтво публіциста, К., 1966, 176 с, Ю. Лазебник. Проблеми літератур- 
ної майстерності в журналістиці, К. 1963, 268 с, Д. Шлапак. Разом з народом. 
Українська радянська художня публіцистика періоду Великої Вітчизняної війни 1941--| 
1945, К., 1955, 200 с, К. М. Млинченко. Зброєю полум'яного слова. Публіцистична 
діяльність Я. Галана в радянській пресі, К. 1963, 160 с, М. С. Логвиненко. 
Публіцистика Миколи Островського, К., 1959, 170 с, М. Д. Кокта. Публицистика 
Миханла Шолохова. К вопросу мастерства, К., 1960, 133 с; К. Кухалашщшвілі. 
Леся Українка -- публіцист, К., 1965, 248 с, П. Д. Малий. Україна в публіцистиці 
В. Г. Короленка, К., 1958, 116 с. 

Вийшло чимало змістовних статей із загальних питань публіцистики: Б. Ага: 
пов, Б. Галин, Д. Заславский. Публицистика в литературном журнале, журн. 
«Коммунист», 1955, М» 9; В. Петров. Партийное слово публициста, газ. «Правда», 
5 лютого 1965 р, Г. В. Колосов. Проблемь публицистики. Вестник Московского 
университета. Журналистика, 1966, Хе 3; А. Караваєв. Осмислення дійсності чи 
другорядна проза? Нотатки про публіцистику, журн. «Прапор», 1966, Хо І; В. Рос- 
ляков. Публицистика больших раздумий и широких обобщений, журн. «Вопрось 
литературн», 1959, М» 4, та ін. 

5 В. І. Туваєв. Артем -- публіцист. Джерелознавчий та історіографічний аналіз 
спадщини революціонера-більшовика, К., 1965, 142 с. 

7К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 27, стор. 352. 

8 К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 1, стор. 62. 

9 В. І. Ленін. Твори, т. 8, стор. 82. 


Історіографічне значення публіцистики 49 


Однак для того, щоб публіцист успішно виконував свою місію, він 
повинен бути ідеологічно озброєним, постійно користуватися теорією 
наукового комунізму «для пояснення поточних політичних подій» 19, 

Відомий політичний і громадський діяч, видатний учений і письмен- 
ник А. В. Луначарський особливо підкреслював близькість наукової 
думки і публіцистики. Він зазначав, що письменник у публіцистичних 
статтях виступає мислителем-художником. Саме таких людей, твердив 
А. В. Луначарський, висували класи, яким треба було активізуватися 
і організовувати свої сили для дій ". Безумовно, шо до таких класів на- 
лежить і робітничий клас, який стоїть у центрі сучасної епохи. В радян- 
ській публіцистиці провідне місце займає  публіцист-мислитель, який 
вносить певний вклад і в науку. 

Різні автори відносять до публіцистики більше або менше число 
жанрів. На наш погляд історіографічне значення мають такі жанри (до 
них нижче і вдаватимемось): полемічні, проблемні, теоретичні статті, 
відкриті листи, звернення, політичні портрети, огляди подій, памфлети, 
фейлетони, нариси. 

Ці жанри, за винятком нариса та іноді частково памфлетів і фей- 
летонів, можуть бути використані істориком повністю, звичайно після 
перевірки вірогідності наведених відомостей, як і з будь-якого іншого 
джерела. Нарис!? потребує особливо уважного ставлення з боку істо- 
рика. У нарисі може бути матеріал типізації, художнього узагальнен- 
ня -- доповнення рис однієї реально існуючої людини рисами іншої, 
зміщення подій у часі, введення серед реальних людей вигаданого пер- 
сонажа, включення до тексту вставних оповідань з вигаданими героя- 
ми та ін. Зрозуміло, що подібні відомості не можуть використовуватись 
істориком, праці якого базуються виключно на документальних даних. 
Але, уважно вивчивши інші джерела та літературу, історик легко мо- 
же визначити, де є домисел публіциста. 

Визначні письменники минулого і сучасності, як правило, є публі- 
цистами. Лейтмотивом публіцистики передових письменників  (напри- 
клад, Л. Українки) було засудження порядків експлуататорського ла- 
ду, утвердження прогресивних ідеалів. Як пише К. Кухалашвілі, кож- 
ний публіцистичний твір Л. Українки був «сповнений гострих зістав- 
лень історичних подій, яскравих парадоксальних порівнянь, фактів, ЯКІ 
свідчать про широку ерудицію, високу культуру, всебічні енциклопе- 
дичні знання поетеси» 13. Ці якості передового публіциста більшою чи 
меншою мірою притаманні й іншим прогресивним письменникам. Само- 
віддане служіння передовим ідеям є характерним для кращих нублі- 
цистів усіх епох. Соціальна, класова позиція публіциста має велике зна- 
чення для визначення об'єктивної корисності його творів для історика- 
дослідника. 

Важливим є питання про спільні характерні риси публіцистики та 
історичної науки. Сфера публіциста -- «це дійсні історичні події, точні 


ЮК. Маркс и Ф. Знгельс. Соч., т. 22, стор. 529. 

ПОДА. В. Луначарскинй. Статьн о советской 0 литературе, М. 1958, 
стор. 318--319. 

12 Про специфіку нариса багато пишуть літературознавці. Висловлені ними думки 
цікаві й для історика, що серйозно ставиться до публіцистики. Наведемо найважливіші, 
на наш погляд, праці: В. Росляков. Советский послевоенньй очерк, М., 1957; 
Б. Т. Удодов. О жанровой природе документальности в художественном очерке. 
Трудь Воронежского университета, т. ХП, Филологический сборник, 1961; В. А. Але- 
ксеев. Проблемь художественного вьимьісла в очерке. Ученье записки Ленинград- 
ского университета, Мо 284. Серня филологических наук, в. 57, 1960; В. Канторович. 
Факт ми вьмисел в очерке, журн. «Вопрось литературь», 1960, Х» 1; Б. Ямполь- 
ський. Дорогою невсипущих, журн. «Вітчизна», 1964, М» 9, та ін. 

ЗК Кухалашвілі. Назв. праця, стор. 246. 


К-183--4 


90 А. В. Санцевич 


заяви або дії політичних діячів, вивірені економічні й інші дані чи дуже 
поширені в народі знання і досвід» ". Все це є характерним для робо- 
ти не лише публіциста, а й історика. Всім їх творам властивий доку- 
ментальний характер. Основою наукової думки, як і публіцистичної, є 
факти. Публіцист, як і історик, осмислює, узагальнює конкретні явища 
суспільного життя. Але якщо науковець намагається встановити певні 
об'єктивні закономірності розвитку людського суспільства, публіцист 
ставить перед собою більш обмежені завдання, безпосередньо підпоряд- 
ковані вимогам сьогоднішнього дня. В історичній праці проблеми життя 
трактуються грунтовніше, детальніше, всесторонніше. Отже, науковця 
цікавлять різні аспекти даної конкретної проблеми, а публіциста -- пе- 
реважно її суспільно-політичні наслідки. Тому публіцистика завжди ак- 
туальніша, оперативніша, а наука грунтовніша, скрупульозніша у до- 
слідженні дійсності. 

Публіцист може йти попереду історика, намічаючи для нього шлях 
вирішення тієї чи іншої проблеми, він може йти і слідом за науковцем 
і, грунтуючись на зібраних ним фактах, на його висновках та доказах, 
трактувати актуальну суспільну проблему 3. 

Особливо останнім часом нерідко нові явища суспільного життя 
описуються і узагальнюються паралельно істориками і публіцистами. 
Так, про перші кроки руху за комуністичну працю на Україні в 1959 р. 
видали праці історики В. П. Сидоренко, Л. І. Берлін, Х. Т. Славутська 
і публіцисти А. П. Дрофань, П. Ф. Автомонов, С. А. Макаров та ін.!5. 
Це свідчить про одночасне осмислення сучасності істориками і публіци- 
стами, що веде до взаємного збагачення їх праць. Звичайно, тут ми не 
маємо на увазі короткі кореспонденції, інформаційні замітки з місць, 
а лише публіцистичні праці, в яких проводиться певне узагальнення 
фактів та їх деяке теоретичне осмислення. Загалом же твори публіци- 
стів виступають своєрідними документами епохи, літературними пам'ят- 
никами свого часу. 

Безумовно, слід підкреслити, що публіцистика, яка виступає цін- 
ним видом літератури для історика, аж ніяк не є ідентичною з історич- 
ним науковим дослідженням, хоч серед окремих істориків побутують по- 
милкові, на наш погляд, думки, що історією найближчого до наших днів 
періоду займається виключно або публіцистика, або соціологія, або 
взагалі конкретні соціальні дослідження. Всі ці галузі знань мають свої 
чітко окреслені завдання, що не збігаються із завданнями і предметом 
науки історії. 

Наведене вище широко відоме ленінське визначення завдань пуб- 
ліцистики -- вельми узагальнююче. В. І. Ленін мав на увазі публіцистів, 
публіцистику в цілому, які в своїй масі й дають в своєрідній інтерпре- 
тації історію сучасності, відображаючи її багатогранність. Окремі ж 
твори публіцистики висвітлюють певною мірою лише окремі життєві 
явища і здебільшого не показують якоїсь певної частини історичного 
процесу (в хронологічній послідовності), що є характерною обов'язко- 
вого якістю суто історичного твору. Історик використовує саме ці фраг- 
ментарні, уривчасті відомості з публіцистики, які проливають світло на 
окремі явища і зв'язки між ними. 


" Б, Петров. Партийное слово публициста, газ. «Правда», 5 лютого 1965 р. 

І5 Див. В. Здоровега. Назв. праця, стор. 12. 

І6 В, П. Сидоренко. Від перших комуністичних суботників до бригад кому- 
ністичної праці, К., 1959, 51 с, Л.И. Берлин, Х. 1. Славутская. Великая сила 
ленинских идей социалистического соревновання. Сборник научньх статей кафедр исто- 
рин КПСС вузов г. Харькова, вьш. 4, 1960, стор. 151--164; А. П. Дрофань. З гли- 
бин. Нарис, К., 1959, 119 с,; П. Ф. Автомонов. Квіти в цеху. Нарис, К., 1959, 43 с.; 
С. А. Макаров. В бригаде героя, Симферополь, 1959, 25 с. 


історіографічне значення публіцистики ЗЇ 


Головним завданням публіциста є відповідь на пекучі питання су- 
часності, сьогоднішнього дня. Преса взагалі, а публіцистика, як най- 
більш концентрований вид журналістики особливо, відображає насам- 
перед «процес становлення сучасної історії» її, а не розвиток історич- 
них подій. 

Тому публіцист здебільшого не дотримується принципу викладу 
подій в хронологічній послідовності, що є обов'язковим для історика. 
Історичні явища минулого, які публіцист наводить, потрібні йому як 
допоміжний матеріал, щоб краще відтінити проблеми сучасності чи то 
шляхом аналогії, чи протиставлення. Так, у блискучому  памфлеті, 
спрямованому проти реакційної політики Ватікану, «Отець тьми і прис- 
ні» Я. Галан писав: «Утворення в країнах південно-східної Європи на- 
родно-демократичних урядів було для Ватікану незрівняно жорстокі- 
шим ударом, ніж реформаторський рух ХУІ--ХМІП ст. Там Рим мав 
справу з більше чи менше численними конкурентами, тут -- зі смертним 
ворогом в особі народів, які піднялись до життя і свободи і успішно 
скидають з себе духовне ярмо, що гнобило їх сторіччями» 189. Автор по- 
рівнює історично віддалений релігійний рух з соціалістичними револю- 
ціями в ряді країн східної і південно-східної Європи, щоб яскравіше 
представити величезне значення грандіозних соціальних перетворень 
сучасності для визволення людей великих обширів від духовного гні- 
ту релігії, в даному випадку католицизму. Такі «перескоки» від однієї 
історичної епохи до іншої дуже повчальні і для істориків, оскільки вони 
відтіняють прогрес у людському суспільстві. 

Часом публіцисти викладають хід подій якоїсь історичної теми до- 
сить послідовно. Характерним є приклад з того ж самого памфлета. 
Щоб розкрити тезу про жорстокість Ватікану, про його розправу з-сво- 
їми противниками, Я. Галан, відштовхуючись від собору греко-като- 
лицького духовенства у Львові (1946 р.), що ухвалив рішення про пов- 
ний розрив з Ватіканом, коротко викладає історію уніатської церкви 
від Брестського собору 1596 р. до її безславного кінця 3. Публіцист пе- 
реконливо показує негативну реакційну роль керованої з Ватікану уні- 
атської церкви в історії українського народу. Тоді для читача стає ціл- 
ком історично обгрунтованим вбивство рукою агента апостольської сто- 
лиці священика Г. Костельника, який очолив ініціативний комітет у 
ліквідації унії. 

Публіцистика дає прекрасні зразки висвітлення цілого життєвого 
шляху і діяльності історичних діячів. 

Радянські публіцисти яскраво показують життєвий шлях, благо- 
родні справи рядових трудівників, передовиків виробництва, громад- 
ських діячів, науковців, митців, прогресивних діячів закордону. Вико- 
ристовуючи цей важливий матеріал, історики надають своїм творам 
більшої конкретності. Це допомагає гідно показати роль народних має 
в історії через безпосередні дії їх найкращих представників. Серед чи- 
сленних творів цього жанру виділяється книжка М. Рильського і 
Ю. Смолича «Про хороше в людях» (К., 1965). 

Значною мірою публіцисти можуть допомогти історикам і в зобра- 
женні реакційних діячів, негативних персонажів історії, які здебільшо- 
го в історичних творах виводяться схематичними, нежиттєвими. Багато 
корисних відомостей для себе знайде історик в памфлетах, фейлетонах, 
статтях публіцистів. У Я. Галана маємо яскраві життєписи відомого 
митрополита уніатської церкви графа А. Шептицького  («Присмерки 


ІТК. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 1, стор. 163. 
ІВ Я, Галан. Памфлети, К., 1955, стор. 131. 
З Там же, стор. 146--156. 


ам 


92 А. В. Санцевич! 


чужих богів», 1948), папи римського Пія ХП («На службі сатани», 
1948) та ін. 

Ми не випадково залучили приклади переважно з творів Ярослава 
Галана, бо вони належать до золотого фонду української радянської 
публіцистики. До того ж, для цього автора характерні суто наукові ме- 
тоди добору використованого матеріалу. Як «свідчить письменник 
В. Бєляєв, готуючись показувати місце Ватікану серед світової реакції, 
Галан терпляче вивчав в архівах історичні документи, постійно знайо- 
мився з новими матеріалами 29. На таких прикладах найкраще видно 
важливу роль публіцистики для історика-дослідника. 

Значення творчості публіциста в житті народу найбільш перекон- 
ливо виявляється в її дієвості. Вплив публіцистики, як історії сучасно- 
сті, на широкого читача надзвичайно великий. Це особливо яскраво 
було видно в роки Великої Вітчизняної війни. У період запеклих боїв 
1942 р. фронтовики проникливо писали О. М. Толстому: «Недавно в 
«Правде» ми прочитали Вашу статтю «За радянську Вітчизну». З рук 
в руки переходила більшовицька «Правда» з грізною, нищівною ста- 
тею про неминучу загибель фашизму... До півночі газета обійшла всі 
землянки батальйону, і можна було спостерігати, як довго не засипали 
бійці й командири, ділячись своїми враженнями, захоплюючись Ваши- 
ми натхненними словами, ще сильніше палаючи ненавистю до лиходіїв- 
фашистів. 

В дні Великої Вітчизняної війни Ви, Олексію Миколайовичу, теж 
боєць і ми почуваємо, ніби Ви перебуваєте з нами зовсім поруч, пле- 
чем торкаючись кожного в строю. У Вас інша зброя. Але вона така ж 
гостра, як наші багнети, як шаблі наших червоних кіннотників, Її во- 
гонь такий же переконливий, як вогонь наших автоматів і гармат. Ми 
разом громимо знахабнілих фашистів» 7. 

Цей лист має велику узагальнюючу силу, образно показуючи роль 
публіциста-літописця сучасності в строю народу. Безумовно, що вели- 
кому  успіхові публіцистичних виступів славетного письменника 
О. М. Толстого сприяли його видатний художній талант, привабли- 
вість образної мови. Взагалі образність мови зовсім «не протипоказа- 
на» і суто науковим творам. Навпаки, вона лише прикрашає їх. За при- 
кладами не доводиться далеко ходити. Так, в чудових творах 
В. Й. Ключевського, Є. В. Тарле та ряду інших дореволюційних і ра- 
дянських істориків гармонійно поєднується логічно-науковий виклад з 
образно-емоціональним. Та справа не лише в образності, і, напевно, го- 
ловне не в цьому. Видатні публіцистичні твори насамперед вражають 
цитача великою правдою відображення історичної дійсності, закликом 
до її прогресивного перетворення, до виборювання щасливого майбут- 
НЬОГО. 

Отже, подібні твори, що створюються у будь-який час, у дні війни 
і миру, становлять високоякісний літературний матеріал для історика- 
дослідника. Якщо до цього додати, що кращі зразки публіцистики пре- 
красно передають колорит епохи, то стане цілком ясним їх першоряд- 
не значення для історичного дослідження. 

Однак в історичному дослідженні не можна ставити публіцистику 
на одну дошку з суто історичною літературою. Публіцист не дуже пиль- 
нує щодо наведення дат фактів і подій. І це цілком зрозуміло і зде- 
більшого виправдано. Адже в завдання публіциста не входить викла- 
дання подій в строгій хронологічній послідовності. Його найбільше 


20 В. Беляєсв. Ярослав Галан, в кп.: Ярослав Галан. Избранное, М., 1952, 
стор. 335. 
1 Цит. з ки: Дмитро Шлапак. Назв. праця, стор. 17. 


Історіографічне значення публіцистики 53 


турбує якнайкраще, найбільш дохідливо розкрити головну ідею тво- 
ру, що безпосередньо служить сьогоднішньому дню. 

Для історика публіцистика дає переважно фрагментарні, сировин- 
ні відомості, які часто потребують, так би мовити, «додослідження» -- 
виявлення з інших джерел і літератури хронологічних дат, логічного, 
тісного пов'язання з іншим матеріалом. Історикові значно легше вико- 
ристовувати дані з суто історичної літератури, хоч і тут доводиться по- 
працювати, щоб вона якнайточніше відповідала темі дослідження. Пев- 
не утруднення викликає і те, що, як правило, публіцист не посилається 
на основні джерела і матеріали. Отже, дослідникові важко перевіряти 
вірогідність наведених відомостей. Проте, буває й так, що публіцист є 
першим літописцем і свідком якоїсь події. Тоді, зрозуміло, його відо- 
мості виступають як джерело і не потребують посилань. Але це трапля- 
ється порівняно рідко. 

Важливою для історика є також, так би мовити, «навчальна» функ- 
ція публіцистики щодо форми викладу матеріалу. Яскравість, ясність, 
емоціональність зображення дійсності, якими володіють кращі публі- 
цисти, надзвичайно повчальні для науковців. Адже творам з історії при 
всій сумлінності їх авторів з наукової, ідейної точки зору часом бракує 
образності, привабливості викладу. 

Навіть ті історики, які зовсім не володіють образним мисленням, 
можуть з успіхом «вмонтовувати» в свої праці необхідний емоціональ- 
но насичений матеріал з публіцистики, звичайно, відповідно посилаю- 
чись на джерело. Це безумовно поліпшить історичні праці, більше при- 
вертатиме до них увагу читачів. 

Серед різних видів публіцистики почесне місце займає наукова. 

Завданням її є пропагування найновіших досягнень науки, показ 
їх служіння сучасності. Яскравий талант у галузі наукової публіцисти- 
ки має Володимир Орлов, який часто виступає на сторінках «Прав- 
ді». Він майстерно пише про успіхи в галузі природничих наук -- про 
освоєння космосу, досягнення в галузі фізики, хімії та ін. Його стаття 
«Гранований флакон» присвячена образному узагальненню досягнень 
радянської парфюмерії. Здавалося б, дрібна тема. Але там, де йдеться 
про всебічно гармонійне життя будівника комунізму, його добробут, 
немає дрібниць. Це переконливо доводить автор у своїй статті. Він вір- 
но пише: «З повагою тримаю я гранований флакон, і не тільки тому, що 
відчуваю в ньому маленький сад з пахучими вітерцями, замурованими 
в блискучому склі, але й тому, що бачу в золотавій рідині міцний кон- 
центрат людської думки, труд робітника і труд землероба, поетичне да- 
ріння серця -- есенцію розуму» 22. 

Автор приходить до справедливого висновку, що, незважаючи на 
кришталеву крихкість, гранований флакон є міцним, бо ліг камінцем 
у будівлю культури. В той час, як китайські керівники, здійснюючи так 
звану «велику пролетарську культурну революцію», малюють свій при- 
мітивний ідеал людини, заперечують всесвітньоїсторичні досягнення в 
галузі культури, комуністи, що керуються творчою революційною тео- 
рією марксизму-ленінізму, обстоюють всебічний розвиток людини, за- 
безпечення її всіма благами економіки і культури. В цьому відношенні 
корисною є і яскрава публіцистична стаття В. Орлова, яка дуже акту- 
альна і в політичному відношенні. Ця спрямованість відповідає ленін- 
ському заклику до публіцистів-комуністів «поглиблювати, розширяти 
і посилювати політичні викривання і політичну агітацію» 23, 


2 Владимир Орлов. Граненьй флакон, «Правда», 23 жовтня 1966 р. 
23 В. І. Ленін. Твори, т. 5, стор. 372. 


54 А. В. Санцевич 


А ВИ ЕН ОАЕ ЕЕ ЕЕ о АЕН р 


Особливий інтерес становить наукова публіцистика з історії. На 
наш погляд, вона охоплює значно ширший діапазон, ніж звичайно при- 
йнято вважати. Нам здається, що до історичної наукової публіцистики 
слід відносити праці істориків з будь-яких історичних періодів, де для 
розкриття актуальної ідеї, що активно і безпосередньо служить сучас- 
ності, висвітлюються переважно загальновідомі історичні події і де від- 
сутні або майже відсутні елементи наукового дослідження. 

До таких праць належить значна частина літератури, що випуска- 
ється до ювілейних дат. Так, багато подібних видань -- брошур, жур- 
нальних та газетних статей -- вийшло до 300-річчя возз'єднання укра- 
їнського і російського народів у єдиній Російській державі. Цю літе- 
ратуру характеризує розкриття важливої ідеї -- багатовікової дружби 
російського, українського та інших народів нашої Вітчизни. Переваж- 
на більшість авторів у невеликих працях прагнула охопити увесь трьох- 
сотрічний період від Переяславської ради до 1954 р., природно, спираю- 
чись лище на порівняно нечисленні загальновідомі факти. Здебільшого 
ці історики не вели спеціальної дослідницької роботи. Безумовно, дана 
література принесла певну користь, сприяючи вихованню радянських 
трудящих у дусі дружби народів, пролетарського  інтернаціоналізму. 
Але ці самі завдання можна було б виконати і значно меншою кількі- 
стю брошур та статей, без численних повторень. Напевно, раціональні- 
ше було використати сили істориків, щоб докладно і узагальнено роз- 
крити окремі маловідомі сторінки дружби народів за порівняно корот- 
кі періоди в чисто науково-дослідному плані. 


Останнім часом з'являються, хоч ще й не дуже часто, цікаві зраз- 
ки оригінальної наукової публіцистики з історії. До них безумовно на- 
лежить книжка С. Л. Утченка 2?" про зарубіжні подорожі та міркування 
щодо історичної науки. Автор поставив собі завдання подивитись на 
деякі суспільні явища як минулого, так і сучасного очима історика, да- 
ти їм історичну оцінку. Це обумовило жанр книги як поєднання 
дорожнього нариса з науковою публіцистикою. С. Л. Утченко уникав 
викладати відомості загального характеру про населення, економіку, по- 
літичний устрій відвіданих країн -- тобто тих даних, які не важко знай- 
ти у довідкових виданнях. Водночас він досить яскраво викладав свої 
враження про історичні пам'ятки та їх місце й роль в сучасному жит- 
ті народів. Книга містить яскраві розповіді про Рим, Лондон, Париж, 
де порівнюються їх минуле і сучасне, про древності Еллади, історичні 
пам'ятки Італії, про стародавні часи і сучасність Єгипту. 

В другій частині книги автор висловлює своє ставлення до дискусій 
щодо ролі й місця історичної науки в житті суспільства. С. Л. Утчен- 
ко обстоює точку зору щодо актуальності історії як науки всупереч окре- 
мим скептичним поглядам на це. Він заперечує наявність суперечності 
в тому, що історія -- наука і точна, і описова. Він стоїть на точці зору, 
що в історичній науці є елементи мистецтва, які виявляються не стіль- 
ки в образності викладу, скільки в захопленості дослідника самим ма- 
теріалом. Закінчує історик свої роздуми про улюблену науку виснов- 
ком про зростання її суспільного значення. 

Значні елементи наукової публіцистики (при переважанні мему- 
арного жанру) носять і змістовні виступи провідних радянських істо- 
риків про свій творчий шлях, вміщувані в журналі «История СССР». 
Подібні науково-публіцистичні твори становлять величезний інтерес 
для всіх істориків. Висловлені в них думки сприяють розвитку історич- 
них досліджень, розв'язуючи ряд часткових питань і даючи поживу для 


м С.Л. Утоснко. Глазами историка, М., 1966. 


Історіографічне значення публіцистики 55 


творчої думки, хай навіть у вигляді заперечень авторові, принципової 
суперечки з ним. 

Публіцистика конче необхідна історикові, бо вона постійно й влад- 
но втручається в усі галузі життя народу. Немає жодного більш-менш 
значного факту нашої дійсності, який не був би відображений в публі- 
цистиці. Це видно хоча б на прикладі провідних тем публіцистів у ро- 
ки Великої Вітчизняної війни: а) відображення животворного радян- 
ського патріотизму і нерушимої дружби народів-братів як вирішаль- 
них джерел нашої перемоги; б) гнівне викриття дзвірячого обличчя 
розбійницького німецького фашизму та його найманця -- українського 
буржуазного націоналізму; в) показ керівної і спрямовуючої ролі 
Комуністичної партії в забезпеченні цілковитого розгрому фашистсько- 
го агресора 29. Д. Шлапак вивів цю тематику на основі аналізу вели- 
чезної української радянської публіцистики періоду Вітчизняної війни. 

ГІ в роки мирного соціалістичного та комуністичного будівництва 
не знижується велика суспільна роль публіцистики. 

Останнім часом успішно розгортається вивчення поточної історії, 
подій, близьких до сьогоднішнього дня. Публіцисти вносять великий 
вклад у літопис комуністичного будівництва. І, нам здається, неможли- 
ве всебічне вивчення сучасності без уважного і широкого використання 
радянської публіцистики. В. І. Ленін у свій час закликав працівників 
преси, особливо найкваліфікованіших з них, подавати побільше свіжих 
фактів, свіжих вражень? Радянські публіцисти з честю виконують це 
побажання вождя. У нашій публіцистиці накопичено величезну кількість 
цінного для історика фактичного матеріалу, корисних спостережень, 
важливих узагальнень. 

Тема «публіцистика та історичне дослідження» -- дуже велика, 
складна і зовсім не розроблена. Ми лише обмежуємось постановкою 
питання і висвітленням значення публіцистики для історика-дослідника. 

Лише використовуючи увесь арсенал джерел і літератури, серед 
якої важлива роль належить публіцистиці, можна правдиво і всебіч- 
но відобразити всю розмаїтість історичного процесу і цим самим якнай- 
краще прислужитись пекучим завданням свого часу. 


25 Д. Шлапак. Назв. праця, стор. 192. 
25 Див. В. І. Ленін. Твори, т. 8, стор. 29. 


З історії громадянської війни 


С П.КОРОТКОВ 


ДІЯЛЬНІСТЬ РАДИ ОБОРОНИ ПО РОЗГРОМУ ДЕНІКІНА 


Протягом тривалого часу боротьби з білогвардійщиною Південний 
фронт приковував до себе найпильнішу увагу Центрального Комітету 
партії і Ради Робітничої та Селянської Оборони, головою якої був 
В. І. Ленін. 

Хоч яка серйозна обстановка склалася на сході внаслідок наступу 
Колчака, ЦК партії і Рада Оборони, особисто В. І. Ленін вживали 
дійових заходів до зміцнення Південного фронту. У своїй «Доповіді про 
завдання професійних спілок у зв'язку з мобілізацією на Східний 
фронт» на Пленумі ВЦРПС 1! квітня 1919 р. Володнмир Ілліч говорив: 
«..Буржуазія до останньої міри розлючена: вона сподівається найод- 
чайдушнішим наступом змусити нас відтягти частину наших сил з вирі- 
шального Південного фронту. Ми цього не зробимо...»! 

І7 квітня 1919 р. В. І. Ленін знову повертається до цього питання 7. 

Головна концентрація білогвардійських загонів Денікіна була на 
Донбаському напрямку. Небезпека в цьому районі посилилась у зв'яз- 
ку з контрреволюційним виступом козацтва на Дону і Кубані. З ініціа- 
тиви В. І. Леніна Рада Оборони прийняла 20 травня 1919 р. постанову 
«Про заходи придушення повстань на Дону». Володимир Ілліч вважав 
найважливішим стратегічним завданням придушення контрреволюції на 
Дону і вимагав негайної ліквідації заколоту, щоб не допустити з'єднан- 
ня військ Денікіна з повстанцями. Це «верх неподобства, що приду- 
шення повстання козаків затяглося» 2,-- вказував В. Ї. Ленін, - і давав 
вказівки про те, що найстійкіші частини повинні зламати опір контр- 
революційного козацтва. 

Велику увагу В. І. Ленін приділяв визволенню найважливішого 
економічного центру і відповідальної стратегічної ділянки оборони Ра- 
дянської держави -- Донбасу. «Ми, безперечно, загинемо, якщо не очис- 
тимо повністю Донбасу за короткий час» 7. 


Повільні операції по визволенню Донбасу непокоїли В. І. Леніна. 
У телеграмі командуючому Українським фронтом він писав: «Україна 
повинна визнати Донбасфронт безумовно найважливішим українським 
фронтом і що б то не стало негайно виконати завдання главкома дати 
солідне підкріплення на ділянку Донбас-- Маріуполь» ?. Володимир 
Ілліч уважно стежив за становищем на фронтах. 5 травня 1919 р. він 
звернувся до Українського Радянського уряду: «Від вас досі ні одної 
точної, фактичної відповіді, які частини двинуті в Донбас, скільки руш- 
ниць, шабель, гармат, на якій станції передові ешелони. Взяття Луган- 
ська доводить, що праві ті, хто обвинувачує вас в самостійності і в 
спрямуванні на Румунію. Зрозумійте, що ви будете винні в катастрофі, 
якщо спізнитеся з серйозною допомогою Донбасові» 5. 


В. І. Ленін. Твори, т. 29, стор. 250. 
Там же, стор. 282--283. 

В. І. Ленін. Твори, т. 35, стор. 315. 
В. І. Ленін. Твори, т. 36, стор. 460. 
В. І. Ленін. Твори, т. 35, стор. 316. 
Там же, стор. 323. 


то олоь з ю 


1 
7 


Діяльність Ради оборони і 


Командуванню Українського фронту і Українському Радянському 
урядові В. І. Ленін неодноразово давав директиви допомагати Півден- 
ному фронту. Але деякі керівні військові працівники України затриму- 
вали перекидання військ у Донбас, добивались розмежування Україн- 
ського і Південного фронтів. В. І. Ленін категорично виступав проти 
такого поділу, оцінюючи це як «гру в самостійність» 7. 

З травня 1919 р. В. І. Ленін від імені ЦК партії у телеграмі Рад- 
наркому України настійно пропонує Київській раді оборони напружити 
всі сили для прискорення і посилення воєнної допомоги Донбасу, вка- 
зує на потребу загальної мобілізації робітників Одеси, Катеринослава, 
Миколаєва, Харкова і Севастополя, щоб була підмога Південному 
фронту, підкреслюючи, що «без швидкого взяття Ростова загибель ре- 
волюції неминуча» 8. 

Зважаючи на небезпеку концентрації денікінських військ у півден- 
но-східному районі Донбасу, Рада Оборони 26 травня постановила -- 
негайно відрядити з Харкова всіх робітників на захист Луганська. У 
постанові зазначалось: «Наказати воєнному відомству в жодному ви- 
падку Луганська не здавати» 9. 

28 травня 1919 р. В. І. Ленін написав «Записку по прямому проводу 
Голові Раднаркому України», яка дає вичерпний аналіз становища на 
Південному фронті. В ній і в телеграмі рекомендувалося зосередити всі 
сили на Донбасі, зняти з Західного фронту все можливе, скоротивши 
до мінімуму всі активні дії на Західному фронті 19, 

Але, незважаючи на серйозні заходи, вжиті Радянським Урядом по 
зміцненню Південного фронту, у другій половині 1919 р. обстановка 
різко погіршилася. На цей час Денікін мав великі переваги в живій 
силі і бойовій техніці. Його підтримували імперіалістичні держави, що 
«..якраз з півдня, з України, намагалися наступати і хотіли зробити 
з України опорний пункт проти Радянської республіки...» 1 

І9 травня 1919 р. ворог прорвав фронт поблизу Міллерова й почав 
наступ. Частини Червоної Армії змушені були відійти, що дозволило 
денікінцям 7 червня з'єднатись у верхньодонських станицях з білокоза- 
ками. 30 червня наші війська залишили Царицин. Наступ Денікіна був 
надто небезпечним для Радянської республіки. Характеризуючи того- 
часну обстановку, В. І. Ленін писав: «Настав один з найкритичніших, 
мабуть що, навіть найкритичніший момент соціалістичної революції» 12. 

Хід подій вимагав найтерміновіших заходів до захисту завоювань 
соціалістичної революції, У період наступу Денікіна на всю силу роз- 
горнулась величезна організаторська діяльність В. І. Леніна як глави 
Радянського Уряду і Ради Оборони. В своїй напруженій роботі він спи- 
рався на Центральний Комітет РКП (б) і Раду Оборони, які мобілізо- 
вували робітничий клас і маси трудового селянства на боротьбу з во- 
рогами країни Рад. 

15 червня 1919 р. відбувся Пленум ЦК РКП (б), який ухвалив захо- 
ди по зміцненню вищих органів воєнного керівництва. Пленум 3--4 лип- 
ня сформував Реввійськраду Республіки в «складі 6 товаришів 13. 
Проведено було зміни в складі командування фронтами. Пленум схва- 
лив написаний В. І. Леніним лист ЦК РКП(б) до організацій партії -- 
«Всі на боротьбу з Денікіним!», де визначалися головні завдання партії 


7 В. І. Ленін. Твори, т. 35, стор. 320. 
8 В. І. Ленін. Твори, т. 29, стор. 338. 

9 ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС, ф. 19, оп. 3, од. зб. 41, арк. 7. 

о Див. В. ИЙ. Ленин. ПСС, т. 50, стор. 326. 

" В, І. Ленін. Твори, т. 29, стор. 247. 

2 Там же, стор. 388. 

ІЗ ЦПА ІМЛ прн ЦК КПРС, ф. 17, оп. 2, од. зб. 22, арк. 1--2. 


58 С. П. Коротков 


і народу: «Всі сили робітників і селян, всі сили Радянської республіки 
повинні бути напружені, щоб відбити нашестя Денікіна і перемогти йо: 
го, не спиняючи переможного наступу Червоної Армії на Урал і Сибір. 
У цьому полягає ОСНОВНЕ ЗАВДАННЯ МОМЕНТУ» !:. Південний 
фронт визначався головним фронтом республіки. За пропозицією Воло- 
димира Ілліча Пленум ЦК партії вирішив провести мобілізацію кому: 
ністів на Південний фронт. 

У ході запеклих боїв з Денікіним, коли вирішувалась доля Радян- 
ської Батьківщини, з величезною силою розгорнулась мобілізаційна 
робота Ради Оборони, якій за постановою Всеросійського Центрально- 
го Виконавчого Комітету Рад надавалася вся повнота прав у справі 
мобілізації сил і засобів країни в інтересах оборони. Протягом трав- 
ня -- жовтня 1919 р. Рада Оборони ухвалила рішення з 1129 питань, 
з них 979 -- про оборону республіки, про вишукування заходів до збіль- 
шення чисельності військ Південного фронту й підвищення їх стійкості. 

Особлива увага приділялась призову до армії пролетарських верств 
населення. ЗІ травня 1919 р. Рада Оборони доручила ВЦРПС розпоча- 
ти підготовку до призову на військову службу працівників промисло- 
вості, торгівлі й транспорту. б червня Рада Оборони обговорила хід 
мобілізації 100, членів профспілок, піддавши гострій критиці незадо- 
вільну роботу комісії відділу радянських підприємств Московської Ра- 
ди. Було прийнято постанову про додаткову профспілкову мобілізацію 
в п'яти губерніях: Калузькій, Орловській, Тульській, Курській і Воро- 
незькій. 13 червня Рада Оборони затвердила декрет про призов на вій- 
ськову єлужбу не менш як 50 тис. залізничників. Зазначалося, що мобі- 
лізація не повинна перешкодити роботі залізничного транспорту. На 
засіданні 19 червня Рада Оборони додатково затвердила розверстку по 
мобілізації залізничників, де вказувалося, що 60 тис. залізничників по- 
трібно дати понад кількість тих, яких мобілізовано загальним призо- 
вом. Фактично до Червоної Армії було призвано 90 тис. чоловік 7. 
Призов працівників торгівлі й промисловості поповнив ряди Червоної 
Армії на 40 024 чоловіки. Хід профспілкової мобілізації, яка проходила 
успішно, обговорювала Рада Оборони 9 і 11 липня 1919 р. Південний 
фронт поповнився десятками тисяч бійців. Збільшився прошарок робіт- 
ників. Вже восени 1919 р. вони становили 15--170, особового складу 
Червоної Армії. Їх місце на підприємствах за постановою Ради Оборо- 
ни зайняли жінки. 

Органам державного контролю було надано право притягати до 
відповідальності керівників тих установ, де були люди, які ухилялися 
від мобілізації 15, | 

9 липня 1919 р. Рада Оборони зобов'язала Центральну комісію 
максимально скоротити кількість осіб, які користуються відстрочками. 
11 липня Реввійськраді республіки було доручено вжити заходів до 
негайного відправлення на фронт, передусім на Південний, навчених 
військовій справі частин, прискорити навчання решти мобілізованих. 
Рада Оборони задовольнила прохання Реввійськради Південного фрон- 
ту про мобілізацію в окремих округах осіб 18-річного віку 17. 

Зважаючи на те, що проведеними призовами було вичерпано вс! 
контингенти військовозобов'язаних, а призов в армію модлоді народ- 
ження 1901 р. було визнано небажаним, уряд схвалив постанову про- 
вести перевірочний збір призваних раніше. 27 серпня 1919 р. Рада Обо- 


4 В. І. Ленін. Твори, т. 29, стор. 388--389. 

І5 Профсоюзь СССР в создании Красной Армии 1918--1919 гг. Сборник докумен- 
тов. М., 1939, стор. 124. 

16 ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС, ф. 19, оп. 3, од. зб. 5, арк. 9. 

7 Там же,од. зб. 54, арк. 2--3. 


Діяльність Ради оборони 59 


рони зобов'язала переглянути облік військовозобов'язаних, щоб ті, кого 
визнають придатними, проходили службу в армії. Внаслідок цих захо- 
дів на грудень 1919 р. до лав Червоної Армії влилося 480 тис. бійців 18. 
Крім перевірочного збору, в липні-- вересні 1919 р. було проведено 
ряд мобілізацій. До жовтня 1919 р. загальна чисельність Червоної Ар- 
мії становила 3,0 млн. чоловік. 

Великого значення надавали ЦК партії і В. І. Ленін поповненню 
командного складу Червоної Армії, вмілому використанню старих во- 
єнних спеціалістів, підготовці командирів з робітників і селян. Політ- 
бюро ЦК РКП(б) у своєму рішенні від 23 квітня 1919 р. підкреслюва- 
ло, що жоден колишній офіцер-комуніст не може відсиджуватися в 
комісаріаті. Усі повинні йти в армію 3. 29 квітня Рада Оборони схва- 
лила призов до армії офіцерів, які повернулися з полону 29. 2 червня 
було накреслено заходи щодо включення до армії командирів, які пра- 
цювали в різних цивільних установах на території РСФРР. У тижневий 
строк московські установи мали дати не менш як 2 тис. командирів 2. 
й червня Рада Оборони призвала на службу в армію підпрапорщиків 
та унтер-офіцерів 45-річного віку й доручила комісії зібрати відомості 
про командний склад військових установ, який без шкоди для справи 
можна перевести в діючу армію 22. Ці мобілізаційні заходи Ради Обо- 
рони забезпечили приплив командирів на Південний фронт. 24 липня 
сюди прибуло 3282 чоловік, з них-- 1912 колишніх прапорщиків та 
унтер-офіцерів. 

Вживались заходи до зміцнення позицій Південного фронту й під- 
силення технічного оснащення військ. 29 травня 1919 р. Рада Оборони 
зобов'язала повітові виконкоми безвідкладно задовольняти потреби 
оборонного будівництва, відряджати інженерів на Південний фронт для 
відбудови мостів 33, 

Командуючий Західним фронтом телеграфував 15 червня 1919 р. 
В. І. Леніну, що становище на фронті вимагає створення нового укріг- 
леного рубежа, а тому потрібно дати розпорядження Воронезькому 
губвиконкомові про мобілізацію для будівельних робіт усього праце- 
здатного населення, а також використати для цього всі підводи 7. На- 
ступного дня Володимир Ілліч телеграфував виконкомам прифронтових 
районів негайно залучити все працездатне населення і підводи для ро- 
біт по укріпленню позицій, що провадяться військово-польовими будів- 
ництвами. На кожну ділянку призначити по одному члену виконкому, 
особисто відповідальному за виконання нарядів 27. 

З метою підсилення технічного оснащення військ з 15 квітня по 
З серпня 1919 р. на південь було надіслано понад 23 тис. рушниць, 
086 кулеметів, 59 гармат, понад 10,5 тис. шабель, 46 літаків і близько 
36 млн. патронів. Було доставлено понад 110 тис. комплектів обмунди- 
рування, 90 тис. пар взуття. Рада Оборони організувала відправлення 
на фронт автомобілей. Було затверджено декрет про мобілізацію вело- 
сипедів і мотоциклів 25, санітарних автомашин ?7, повозок і засобів 
зв'язку. 


18 Из историн гражданской войнь в СССР. Сборник документов и матерналов, 
М., 1960, т. 2, стор. 824. 
9 Центральний державний архів Радянської Армії, ф. 4, оп. 2, спр. 4/с, арк. 4. 
20 Собрание Узаконений, 1919, Хе 19, стор. 217. 
" ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС, ф. 19, оп. 3, од. зб. 52, азк. 5. 
2 Там же, од. зб. 54, арк. 2--3. 
3 Там же,од. зб. 17. 
ЦДАЖР СРСР, ф. 130, оп. 3, спр. 532, арк. 13--14. 
25 В. І. Ленін. Твори, т. 35, стор. 338. 
16 ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС, ф. 19, оп. 3, од. зб. 54, арк. 4. 
7 Там же, од. зб. 58, арк. 7. 


ко 


60 С. П. Коротков 


Дізнавшись, що на Південний фронт надійшли непридатні броньо- 
вики, В. І. Ленін довів цей факт до відома Ради Оборони, яка доручила 
Державному контролю провести ревізію Центроборони, найсуворіше 
розслідувати, з'ясувати причини і на всіх винних подати в суд. 

Займаючись питаннями матеріально-технічного забезпечення бойо- 
вих дій, Рада Оборони здійснювала воєнно-стратегічне керівництво 
обороною країни. Треба було ліквідувати рейдові групи кінного корпусу 
генерала Мамонтова, які І0 серпня 1919 р. прорвалися в наш тил поб- 
лизу Новохоперська. Однак командування Південним фронтом не дало 
правильної оцінки воєнно-стратегічної обстановки й нічого не зробило 
для своєчасної відсічі ворогу. Командуючий Південним фронтом заяв- 
ляв, що прорив білими фронту -- дурниця, а якщо вони навіть і про- 
рвуться вглиб, то опиняться в мішку 28. Реввійськрада Південного фрон- 
ту не виявила потрібної обачності, а це призвело до того, що не були 
своєчасно евакуйовані речовий і артилерійський склади, близько 200 
вагонів з майном залишились у Козлові і все це розграбували козаки 2. 

Наскок білогвардійців був настільки стрімким, що 18 серпня вони 
захопили Тамбов. Для з'ясування обставин залишення міста Рада Обо- 
рони призначила слідство 99, Глибокий рейд кінного корпусу Мамонто- 
ва по тилах радянських військ дуже ускладнив становище. 

В. І. Ленін вважав ліквідацію кінноти Мамонтова найневідкладні- 
шим завданням. Він уважно стежив за подіями і на основі глибокого 
всебічного аналізу обстановки вживав необхідних заходів, точно і швид- 
ко визначав головний напрямок розгрому ворога. У своїх спогадах 
С. С. Каменєв зазначав, що він особисто бачив роботу Володимира 
Ілліча по організації оборони. Під час Мамонтовського рейду В. І. Ле- 
нін, «..крім заходів боротьби по лінії Червоної Армії, негайно присту- 
пив до організації глибокої оборони на всіх південних шляхах до Моск- 
ви, включивши в цю глибоку оборону і Тулу (збройний завод)» 21. 

22 серпня Рада Оборони визначила конкретну програму якнайско- 
рішої ліквідації прориву військ Денікіна. Було оголошено: 1) губер- 
нії, що перебувають на воєнному стані: Рязанська, Тульська, Орлов- 
ська, Воронезька, Тамбовська, Пензенська; 2) для безпосереднього 
впровадження в цих губерніях воєнного стану утворити в усіх містах 
губернських, повітових та ін. при всіх великих центрах і залізничних 
станціях, що поза межами міст, революційні комітети (ревкоми) на 
чолі з місцевим військовим комісаром і двома представниками прези- 
дії місцевого виконкому; 3) на ці ревкоми покласти всю відповідаль- 
ність за дійсну оборону місцевостей, що перебувають в їх розпоряджен- 
ні, від нападу білогвардійських та козачих банд і повну ліквідацію 
будь-яких контрреволюційних виступів. Для цього: а) ревкомам на- 
дається вся повнота влади в межах даної місцевості; б) всі без винят- 
ку установи, організації й особи даної місцевості повинні передати 
місцевим ревкомам на їх вимогу всі засоби оборони: військо, міліцію, 
кулемети, рушниці, коней, повозки, автомобілі легкові й вантажні, мо- 
тоцикли, самокати й ін. в) ревкомам негайно приступити до активної 
оборони своїх місцевостей; 4) загальне керівництво діяльністю зазначе- 
них ревкомів покласти на Реввійськраду республіки; 5) доручити Рев- 
військраді республіки провести в усіх інших, крім указаних в п. 1-му, 
губер(ніях) мобілізацію автозасобів, для чого всі установи, організації 
зобов'язуються в триденний строк з дня отримання цієї постанови пере- 
дати місцевим губвоєнкомам автомобілі -- вантажні і легкові, мото- 


28 ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС, ф. 17, оп. 6, од. зб. 95, арк. 109. 
2 Там же, арк. 110--111. 

9 Там же, ф. 19, оп. 3, од. зб. 67, арк. 1. 

З: Спогади про В. І. Леніна, К., 1958, ч. 2, стор. 251. 


Діяльність Ради оборони 61 


цикли, придатні для воєнних цілей, в розмірі, що не перевищує 500 
місцевих автозасобів 22. 

З метою посилення оперативного керівництва військами 29 серпня 
1919 р. Рада Оборони надала Польовому штабу і Командуючому вій- 
ськами право першочергового зв'язку з пунктами розташування наших 
військ і Ревкомів 23, 

Прорив кінноти білогвардійців у тил наших військ сприяв успіщш- 
ному наступові Денікіна по всьому фронту. За короткий строк біло- 
бандити захопили значну частину радянської території. Зайнявши 20 
вересня Курськ, Денікін пішов далі на Орел. 13 жовтня наші частини 
залишили й це місто. Виникла небезпека захоплення ворогом Тули. 
Армія Денікіна була за 150 км від Москви. 

На цей час посилили активність білогвардійці та інтервенти на ін- 
ших фронтах. В нашому тилу активізувалась шпигунсько-диверсійна 
діяльність розвідок імперіалістичних держав. 

Отже на осінь 1919 р. склалося загрозливе становище в країні. У 
книзі «Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі» В. І. Ленін писав, що в 
ті дні Радянській республіці загрожувала страшна, смертельна не- 
безпека. 

В. І. Ленін узяв на себе велику відповідальність за долю країни, 
зосередивши в своїх руках усі ключові позиції її оборони. Він невтомно 
вивчав події на фронті, давав від імені ЦК партії ії Ради Оборони ди- 
рективи, перевіряв їх виконання, запитував Реввійськраду республіки, 
Головного командуючого, Польовий штаб про їхні дії і заходи, спря- 
мовував діяльність командирів і політпрацівників на зміцнення свідомої 
воїнської дисципліни і високого морально-політичного рівня червоно- 
армійців, особисто слухав доповіді про становище на фронтах, приймав 
численних працівників, давав цінні поради. У той період Володимир 
Ілліч працював надзвичайно багато і дуже напружено. Н. К. Крупська 
в спогадах відзначає, що «..він працював з ранку до вечора, величезна 
турбота не давала йому спати. Було, прокинеться вночі, встане, почне 
перевіряти по телефону: чи виконано те або інше його розпорядження, 
надумає телеграму ще якусь додатково надіслати. Вдень мало бував 
дома, більше сидів у себе в кабінеті...» 34 

В. І. Леніну доводилось приймати відповідальні й термінові рішен- 
ня щодо оборони. «Донесення з фронтів одержували мало не щогоди- 
ни,- писав у спогадах С. С. Каменєв.- Найвідповідальніші рішення 
доводилось приймати в мінімальні строки. Всі найважливіші донесення 
і рішення, що приймались, т. Склянський негайно передає по телефону 
в Кремль Володимиру Іллічу. Як правило, ми розлучаємось з т. Склян- 
ським дуже пізно, на світанку. Наступного дня знову тривожні дзвінки. 
Спішно зустрічаємось знову в кабінеті т. Склянського. Під Петрогра- 
дом справи значно погіршали, доводиться вживати надзвичайних захо- 
дів, кидати резерв, створений спеціально для оборони Тули. Тут же 
т. Склянський по телефону сповіщає про прийняте рішення Володимиру 
Іллічу.. Непохитний спокій Володимира Ілліча у цей час був найкра- 
щою підтримкою головнокомандування» 27. 

У серпні 1919 р. Політбюро ЦК РКП(б) ухвалило ряд рішень про 
боротьбу з Денікіним. 9 серпня у телеграмі Раднаркому України пере- 
давалась директива ЦК партії: «оборонятися до останньої можливості, 
відстоюючи Одесу і Київ, їх зв'язок і зв'язок їх з нами до останньої 


м - 


32 Журн. «Пролетарская революцня», 1940, ХМ» І, стор. 152. 
33 ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС, ф. 19, оп. 3, од. зб. 69, арк. І. 
моСпогади про В. І. Леніна, стор. 386. 

35 Там же, стор. 259. 


62 С. П. Коротко 


краплини крові» 99, ЦК партії в ході оборонних боїв виробив план роз 
грому Денікіна 37. Початок здійснення цього плану покладено в рішен 
нях Пленумів ЦК 21 і 26 вересня 1919 р. Пленум ЦК РКП(б) 21 ве 
ресня відзначив, що в обстановці, яка склалася, у зв'язку з успіхамі 
Денікіна на центральному напрямку, проривом Шкуро і його з'єднан 
ням з Мамонтовим, внаслідок втрати Курська постало питання зміниті 
стратегічний план боротьби з Денікіним. Пленум запропонував Голов: 
кому коротко схарактеризувати воєнну обстановку і викласти сво 
стратегічні міркування з приводу становища, що створилося 28. 

26 вересня 1919 р. Пленум ЦК заслухав лист Главкома та допо: 
віді про фактичне становище на фронтах. Було ухвалено рішення: 
І) перекинути на Південний фронт з Північного та з Петроградської 
ділянки Західного фронту максимально можливу кількість кращих вій- 
ськових частин; 2) перевести на Південний фронт максимально мож: 
ливу Кількість відповідальних працівників-комуністів з кращих пред- 
ставників командного складу 22. 

Для підсилення Центрального району країни Рада Оборони 24 ве- 
ресня 1919 р. визнала за необхідне: «І) підготувати для стійкої оборо- 
ни район у межах: Москва, Вітебськ, р. Дніпро, Чернігів, Воронеж, 
Тамбов, Шацьк, Москва; 2) весь цей район оголосити на воєнному 
стані» 5), 

Вже тоді з'ясувалося, що орловсько-курський напрям перетворю- 
ється з допоміжного на головний. Характеризуючи суть рішень Плену- 
му ЦК, В. І. Ленін писав: «Щоб відбити наступ на Орел, щоб перейти 
в наступ на Курськ і Харків, треба, крім того, що у нас є, мобілізувати 
кращих працівників з пролетаріату» ?. Отже, наприкінці вересня 
1919 р. було висловлено думку про створення необхідних передумов 
для переходу Червоної Армії в наступ на центральному напрямі. 

Після ретельної підготовки 11--12 жовтня Червона Армія розгорну- 
ла контрнаступ, що переріс у генеральний наступ тривалістю понад 
місяць. 20 жовтня було визволено Орел, а 24-го -- Воронеж. «Перемога 
під Орлом і Воронежем,-- говорив Володимир Ілліч 24 жовтня, -- де 
переслідування ворога триває, показала, що і тут, як і під Петрогра- 
дом, перелом настав. Але нам треба, щоб наш наступ з дрібного і част- 
кового було перетворено в масовий, величезний, в такий, що доводить 
перемогу до кінця» 72. 

У другій половині жовтня відбулося засідання Політбюро ЦК 
РКП (б), яке схвалило остаточне рішення про перенесення центру всієї 
оборони на Південний фронт і про завдання удару на лінії Харків -- 
Донбас -- Ростов. «Ініціатива наступу через Харків -- Донбас виходила 
від Володимира Ілліча» 3, У рішенні Політбюро ЦК РКП(б) записано: 
«Тули, Москви і підступів до них не здавати... Питання про Північний 
і Західний фронти розглядати під кутом зору небезпеки Московсько- 
Тульського району в першу чергу, Петрограда в другу чергу... На Пів- 
денно-Східному фронті тимчасово перейти до оборони з завданням: 
а) не дозволити Денікіну з'єднатися з уральськими козаками, б) ви- 
вільнити частину живої сили для захисту Тули і Москви» "7. 


35 В. І. Ленін. Твори, т. 35, стор. 352. 

37 Спогади про В. І. Леніна, стор. 298. 

38 ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС, ф. 17, оп, 2, од. зб. 23. 

33 Там же, од. зб. 24. 

9 Там же, ф. 19, оп, 3, од. зб. 72, арк. 82. 

4-8. 1. Ленін. Твори, т. 30, стор. 29. 

З Там же, стор. 61. - 
43 С. А. Аралов. Ленин нас вел к победе. Воспоминання, М., 1962, стор. 125. 
« КПСС о Вооруженньх Силах Советского Союза, М., 1958, стор. 138. 


Діяльність Ради оборони 63 


14 листопада 1919 р. Політбюро ЦК РКП(б) знову обговорювало 
питання про воєнні дії проти Денікіна і дало директиву Головкому 
взяти Курськ і вести наступ на Харків і Донбас. 

Розвиваючи наступ, 17 листопада Червона Армія  визволила 
Курськ. Наприкінці грудня було розгромлено царицинське угруповання 
білих і розгорнуто наступ на Тихорецьку та на Ставрополь, 10 січня 
1920 р. було визволено Ростов. Денікінська армія виявилась розчлено- 
заною на три ізольовані угруповання: одне на Північному Кавказі, 
друге-- в Криму, третє-- на півдні України. Для ліквідації цих роз- 
різнених груп фронти були реорганізовані. Південний фронт перейме- 
новано на Південно-Західний, а  Південно-Східний --на Кавказький. 
Обидва фронти успішно добили рештки білої армії. 

Таким чином, з Денікіним було покінчено. Радянський народ, ке- 
рований Комуністичною партією, здобув перемогу. У своїй доповіді на 
УП Всеросійському з'їзді Рад 5 грудня 1919 р. В. І. Ленін сказав: 
«З точки зору звичайного врахування сил, з точки зору воєнного зва- 
жування сил, це дійсно чудо, тому що Антанта була і лишається не- 
змірчно могутнішою, ніж ми. І проте звітний рік знаменний найбільше 
якраз тим, що ми здобули гігантську перемогу,-- настільки велику пе- 
ремогу, що, мабуть, не перебільшуючи, можна сказати, що головні труд- 
нощі вже позаду» 75. 


ять сволю скит 


5 В. І. Ленін. Твори, т. 30, стор. 184. 


Т.С.ФЕДОРОВА 


СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ 
ДНІПРОВСЬКОЇ РІЧКОВОЇ ФЛОТИЛІЇ 
В БЕРЕЗНІ--СЕРПНІ 1919 р. 


Формування, бойові дії та роль Дніпровської річкової флотилії у 
визволенні придніпровських районів України в період громадянської 
війни-- один з найважливіших етапів у житті цього військового з'єд- 
нання. У короткій статті неможливо охопити всі питання, пов'язані 
з організацією та бойовими діями флотилії. Тому автор зупиняється на 
першому періоді її діяльності, а саме-- на процесі формування, озбро- 
єння та комплектування у березні-- серпні 1919 р., оскільки цим мо- 
ментам дослідники майже не приділяли уваги ". 

Вперше питання про необхідність Дніпровської флотилії постало 
перед більшовиками України після вигнання  німецько-австрійських 
окупантів і відновлення в республіці Радянської влади. В період гро- 
мадянської війни в умовах жорстокої розрухи на транспорті особливо 
зросла роль водних комунікацій. Проте використанню Дніпра як транс- 
портної артерії перешкоджали контрреволюційні куркульські банди 
Зеленого, Струка, Кравченка та інших отаманів, яких чимало було в 
той час на дніпровських берегах. У зв'язку з цим особливо гостро від- 
чувалась необхідність військового формування, здатного знешкодити й 
знищити контрреволюційні банди і відкрити шлях для навігації. 

Виходячи з цього та враховуючи напружену обстановку, яка скла- 
лась у придніпровських районах України, польовий штаб Реввійськра- 
ди республіки поставив 18 лютого 1919 р. питання про створення на 
Дніпрі річкової флотилії з метою подання допомоги сухопутним части- 
нам Червоної Армії в боротьбі з бандами!. В терміновому порядку цю 
справу було розглянуто у вищих військових та військово-морських ін- 
станціях. Через недостатню кількість коштів Морський генеральний 
штаб не зміг узяти формування флотилії під свій контроль, а лише від- 
рядив у розпорядження командування Українського фронту спеціаліс- 
тів по озброєнню суден. Таким чином, з самого початку свого існування 
Дніпровська флотилія була місцевим формуванням, а її організація 
здійснювалась під керівництвом відділу військових сполучень штабу 
І-ї Української Радянської Армії. 

12 березня Реввійськрада республіки призначила командуючим 
флотилією А. В. Полупанова. Колишній машиніст Чорноморського фло- 
ту, він у 1918 р. командував бронепоїздом Хо 4 "7", а згодом -- 1-ю мор- 
ською важкою бронеплощадкою ?. Того ж дня наказом Х» | по штабу 
Дніпровської флотилії до її складу були зараховані перші 18 чоловік 
команди. Політичним комісаром став колишній політком днвізії Щор- 
са К. Д. Дюков. Постачання флотилії здійснював штаб тилу групи 
військ Київського напрямку 5. Командуючий негайно провів огляд паро- 


" За винятком дещо тенденційної статті П. І. Смирнова «Днепровская военная 
флотнлня» в книзі «Гражданская война. Боевье действня на морях, речньх и озерньх 
системах», т. ПІ, Л., 1925. 

| Моряки в борьбе за власть Советов на Украине, К., 1953, стор. 270. 

"в У літературі він відомий під назвою «Свобода или смерті». 

2 ЦДАВМФ, ф. Р-139, оп. І, спр. І, арк. 82--83. 

З Там же, спр. 104, арк. І, 13 зв. 


Створення та діяльність Дніпровської річкової флотилії 65 


плавів, що стояли в Київській гавані. Першими до з'єднання були зара- 
ховані о моторних катерів, що залишились після вигнання німецьких 
окупантів. Їм дали назви: «Україна», «Комуніст», «Ленін», «Карл 
Маркс», «Шевченко». 

16 березня 1919 р. інженеру Прозоровському, прикомандировано- 
му до флотилії штабом 1-ї Української Радянської Армії, було наказа- 
но «негайно приступити до обладнання броньових катерів та буксирів» 7. 
Озброєння для катерів пропонувалось одержати з київського арсеналу, 
а в разі відсутності його там -- з артилерійського парку?. 18 березня 
1919 р. командуючий наказав негайно озброїти двома тридюймовими 
польовими гарматами 4 буксирні катери типу «Шарлотта». Проте, ма- 
буть, через відсутність потрібної зброї на кожному катері було вста- 
новлено одну 37/-міліметрову гармату Гочкіса на кормі та по одному 
кулемету 5. В ті ж березневі дні 1919 р. А. В. Полупанов доповідав Ко- 
місаріату в морських справах УРСР, що необхідно провадити організа- 
цію флотилії в «більш широкому та цілеспрямованому масштабі». Він 
пропонував використати для цього буксирні катери та інші дрібні суд- 
на, чимало яких стояло в дніпровській гавані. Буксирні катери були 
більш потужними та надійними в експлуатації, ніж моторні, придатні- 
щі для установки на них гармат невеликого калібру, а також могли ви- 
користовуватися як рятівні судна в разі аварій і посадок на мілину ін- 
ших кораблів флотилії 7. 

Уже наприкінці березня до складу Дніпровської військової флоти- 
лії ввійшли 9 пароплавів і 5 моторних катерів ?. Серед них -- судна то- 
вариства «Буксир»: «Адмірал», «Аполлон», «Кур'єр», «Самуїл», паро- 
плави «Воєвода» -- 2-го пароплавного товариства і «Доротея» -- округи 
шляхів сполучення ?. Крім того, терміново озброювались пароплави 
«Київ», «Мукомол» і «Мандельштам». Паралельно йшло комплектуван- 
ня особового складу флотилії. 

Командування 1-і Української Радянської Армії дало розпоряд- 
ження про відкомандирування з сухопутних частин моряків, які поба- 
жають вступити до флотилії 19, Військові моряки Балтійського та Чор- 
номорського флотів, що перебували в Києві, річковики, які працювали 
на дніпровських пароплавах, добровільно вступали до флотилії. За 
вказівкою Київського міського комітету партії серед річковиків, робіт- 
ників 1-і Київської радянської верфі та на деяких заводах комуністи 
провели збори та мітинги, присвячені організації флотилії. В перші 
дні до команд кораблів були зараховані київські комуністи: М. П. Ба- 
ришников, О. Агєєв, Д. С. Волков та інші; робітники-річковики: І. Бо- 
рисов, АД. Ждан, С. Мищук, Н. Перелигін, А. Узварик і багато інших; 
колишні моряки військового флоту: О. С. Солонников, В. П. Крупчин- 
ський, М. Є. Новов, В. Кабузан". Київські комуністи та колишні моря- 
ки військового флоту становили основне ядро командного і політичного 
складу кораблів. Комплектування йшло швидко. Вже 15 березня особо- 
вий склад флотилії нараховував понад 100 чоловік. 19 березня були 
призначені перші командири озброєних катерів: Г. Рашевський, 
Д. Н. Малафєєв, М. Є. Новов "2. 22 березня 1919 р. командуючий під- 


З ЦДАВМФ, ф. Р-139, оп. І, спр. 104, арк. 3. 

5 Там же, арк. 3 зв. 

8 Там же, арк. 4; оп. 2, спр. 8, арк. 15. 

7 Моряки в борьбе..., стор. 276--277. 

З ЦДАВМФ, ф. Р-139, оп. І, спр. 69, арк. 15. 

9? Там же, спр. 184, арк. 6, 13. 

10. В. Полупанов. Свобода пли смерть!, Симферополь, 1958, стор. 138. 

"Спогади 7. І. Рильського. Днепровць в гражданской войне, стор. 9--10, 
Інститут історії АН УРСР, рукописний фонд. 

12 ЦДАВМФ, ф. Р-139, оп. 1, спр. 104, арк, 4 зв., 6. 


К-183--5 


66 Т. С. Федорові 


писав наказ Мо 11, яким встановлював суворий порядок і військову 
дисципліну 13. 

Хоч прискорене комплектування флотилії і мало свої недоліки воно 
дало можливість в основному забезпечити командами всі судна, які 
ввійшли до неї. Вже 25 березня 1919 р. була сформована 1-а бригада 
Дніпровської військової флотилії. До її складу ввійшли моторні катери 
МоМо 1--5, а також два допоміжні буксири -- «Доротея» та «Воєво- 
да» ". Начальником бригади призначили колишнього сигнальника Чор- 
номорського флоту В. П. Крупчинського, комісаром -- Д. С. Волкова. 
Крупчинському було наказано терміново закінчити формування і при- 
вести судна до бойової готовності. В наступні дні були сформовані ще 
дві бригади флотилії. До 2-ї ввійшли «Кур'єр», «Самуїл» та «Апол- 
лон». Командиром її був призначений М. П. Баришников, комісаром - 
К. Г. Грибан. 3-я бригада складалася з кораблів «Адмірал», «Вірний», 
«Арнольд». Командував нею М. Є. Новов, комісаром став В. І. Колод- 
ницький !?. Усі буксирні пароплави були озброєні двома тридюймовимн 
польовими гарматами й достатньою кількістю кулеметів. 

Командири бригад мали наказ завершити остаточне комплектуван- 
ня кораблів до 12 години 30 березня 1919 р.!5, У зв'язку з активізацією 
куркульських банд Дніпровська флотилія вимушена була розпочати 
бойові дії ще не закінчивши свого формування й озброєння. 28--29 бе- 
резня провів першу розвідку пароплав «Маруся». 9--18 квітня кораблі 
флотилії підтримували частини 1-ї Української Радянської Армії в 
боротьбі з бандами Зеленого, які підступили до північних околиць Киє- 
ва. Участь у ліквідації банд з кінця березня до 18 квітня була першою 
серйозною військовою операцією флотилії -- бойовим хрещенням мо- 
ряків-дніпровців. 

Разом з тим перші бої виявили й деякі недоліки в організації фло- 
тилії. Формування її за зразком сухопутних дивізій не давало можли- 
вості передбачити всіх особливостей, властивих річковому з'єднанню. 
Виявилась недостатня кількість озброєння, незадовільний стан броньо- 
вого запасу суден і необхідність поповнення флотилії новими корабля- 
ми. Серйозним недоліком була відсутність обліку особового складу - 
прийом провадився безсистемно, здебільшого стихійно, внаслідок чого 
на флотилії з'явилось дуже багато випадкових осіб, як Їх тоді нази- 
вали -- «Ккльошників». Гостро відчувалася нестача в командних кадрах 
та спеціалістах. 

З метою збільшення рухомого складу флотилії Полупанов вирішив 
провести додаткову націоналізацію приватних пароплавів. У цей час 
флотилія вже мала своїх інженерів-спеціалістів -- Н. Д. Зв'ягіна, 
Л. Яницького, Д,. І. Малецького та Я. О. Копержинського "7, 16 квітня 
комісія, призначена для огляду комерційних пароплавів у гаванях та 
на пристанях, виявила, що приватні судна перебувають у занедбаному 
стані й потребують капітального ремонту. І все ж після ретельного 
огляду було відібрано 21 пароплав. Крім того, 19 травня комісія огля- 
нула декілька барж, маючи на меті з'ясувати, чи придатні вони для 
переобладнання й установки на них гармат великого калібру. Трохи 
раніше до складу флотилії було включено ще 14 пароплавів, в тому 
числі -- «Наїзник», «Отаман», «Ярослав», «Бєжиця» та ін. 18, 


ІЗ ЦДАВМФ, ф. Р-139, оп. І, спр. 104, арк. 9. 

й Згідно з іншими даними-- буксири «Шарлотта» та «Емілія» ЦДАВМФ, 
ф. Р-139. оп. 1, спр. 104, арк. 11--14; спр. 69, арк. 15; спр. 106, арк. 23. 

ІЗ ЦДАВМОФ, ф. Р-139, оп. І, спр. 104, арк. 11--14. 

і6 Там же, арк. 16. 

І7 Там же, арк. 34, 36. 

8 Там же, арк. 41, 80; спр. 184, арк. 6, 13. 


Створення та діяльність Дніпровської річкової флотилії 67 


В результаті націоналізації, проведеної за ініціативою А. В. Полу- 
панова, вже в серпні до складу флотилії ввійшло близько 50 суден 73. 
Всього за період діяльності Полупанова було націоналізовано 130 па- 
роплавів 29, Ремонт та обладнання кораблів провадились на 1-й Київ- 
ській радянській верфі. Для прискорення цих робіт на допомогу судно- 
ремонтникам були відряджені робітники 2-го пароплавного товариства 
по Дніпру та притоках 21. 

Надаючи великого значення створенню флотилії, на початку квітня 
1919 р. верф відвідав голова ВУЦВК Г. І. Петровський. Він оглянув 
гавань, а потім виступив на мітингу з промовою, в якій схвалив узяті 
темпи і просив робітників докласти всіх зусиль, щоб прискорити озбро- 
єння суден флотилії 22. 

Завдання виконувалось успішно. Для більш швидкого завершення 
робіт по озброєнню командуючий фронтом В. О. Антонов-Овсієнко ви- 
ділив 1 млн. крб. Поточний ремонт суден мав провадитись за рахунок 
Укрголовводу. Наряди на роботи по озброєнню кораблів давались верфі 
за підписом командуючого флотилією 23. Самовіддано працювали робіт- 
ники. Багато з них по Кілька днів не ходили додому 7". 

Проте роботи незабаром загальмувалися через нестачу кваліфіко- 
ваних кадрів, необхідних матеріалів, а також незадовільне забезпечен- 
ня робітників та службовців верфі продовольством. Управління водного 
транспорту довгий час не давало кредитів для поточного ремонту. Кон- 
че необхідним було вирішення питання про негайне переведення І1-і 
Київської радянської верфі на військове постачання. 21 червня 1919 р. 
А. В. Полупанов надіслав доповідь з цього питання до Реввійськради 
республіки. 24 червня начальник Управління військових сполучень 12-Ї 
армії подав Реввійськраді армії доповідну записку такого ж змісту для 
розгляду її в Раді оборони України ?. В зв'язку з цим 14 липня 1919р. 
відбулася міжвідомча нарада при голові Надзвичайної комісії по по- 
стачанню України. Нарада ухвалила «визнати верф такою, що працює 
на оборону, -- і всіх робітників та службовців, які працюють для 03- 
броєння, вважати мілітаризованими». Верф забезпечувалась кваліфі- 
кованими робітниками, необхідними матеріалами. Судноремонтники 
одержували червоноармійський пайок 25. 

4 липня 1919 р. командуючий флотилією звернувся до колективу 
верфі з закликом докласти всіх зусиль для найшвидшого введення в 
дію бойових суден?7. В озброєнні кораблів Дніпровської флотилії бра- 
ли участь робітники київського заводу «Арсенал». 11 липня 1919 р. 
«в нагороду за ретельну роботу по установці 48-лінійних гармат» на 
одному з пароплавів командуючий флотилією наказав видати шести ар- 
сенальцям «ЇІ8 фунтів хліба на З дні, з розрахунку по І фунту на люди- 
ну в день» 28. 

До середини липня 1919 р. було закінчено націоналізацію дніпров- 
ських пароплавів, визначено склад флотилії. Таких результатів було 
досягнуто завдяки рішучим заходам Полупанова, який діяв часто з 
власної ініціативи, не завжди погоджуючи свої розпорядження з керів- 


ІЗ Н. Зегжда. Южная группа Днепровской военной флотилин, Военмориздат, 
1940, стор. 9. 

2 ЦДАВМФ, ф. Р-139, оп. І, спр. 27, арк. 26--27. 

Я Там же, спр. 184, арк. 14. 

2 Т. І Рильський. Назв. праця, стор. 192. 

23 ЦДАВМФ, ф. Р-І, оп. 3, спр. 386, арк. 91. 

МД В. Полупанов. Назв. праця, стор. 146. 

25 ЦДАВМФ, ф. Р-139, оп. І, спр. 1, арк. 102; оп, 2, спр. 8, арк. 2. 

25 Там же,оп. І, спр. 12, арк. 3. 

17 Там же, спр. 1, арк. 146. 

28 Там же, спр. 106, арк. 10. 


68 Т. С. Федорова 


никами Укрголовводу. Дії Полупанова щодо використання дніпров- 
ських суден, пристаней, постачання флотилії паливом викликали невдо- 
волення не тільки судновласників, але й керівництва Українського 
управління водного транспорту, яке вимагало централізації, а отже і 
обмеження самостійності командуючого. Кінець кінцем його було усу- 
нуто від контролю за ремонтом і озброєнням суден ??, що негативно 
відбилося на роботах, Інтенсивність їх знизилась майже на 7995). 

Затримка ремонту й озброєння суден була неприпустимою, тому що 
оперативна обстановка ставила перед флотилією дедалі серйозніші бо- 
йові завдання. Протягом усього періоду формування, з квітня по сер- 
пень, не припинялись активні дії флотилії по обороні Києва 7. Частини 
і-ї Української Радянської Армії (згодом 12-ї армії), місцеві гарнізо- 
ни і загони, підтримані воїінами-річковиками, розгромили банди, що 
діяли в басейнах Дніпра і Прип'яті, а їх бази ліквідували. Це дало 
змогу відновити судноплавство по Дніпру, зменшити напруження в 
цьому районі. 

Спокій, проте, тривав недовго. Наприкінці червня у зв'язку з но- 
вим наступом Денікіна напади банд у басейні Дніпра знову почасті- 
шали. Бої на північ та південь від Києва, в яких брали участь кораблі 
Дніпровської флотилії, тривали протягом липня і серпня 1919 р. Одно- 
часно судна ДВФ діяли проти Денікінської армії на Катеринослав- 
ському напрямку, а на Прип'яті -- проти військ буржуазно-поміщиць- 
кої Польщі. Наприкінці серпня напружені бої з денікінцями розгор- 
нулись безпосередньо на підступах до Києва. Незважаючи на стійкий 
опір частин Червоної Армії, ЗІ серпня Київ захопили ворожі війська. 
Дніпровська флотилія змушена була відійти до гирла Прип'яті. У цей 
надзвичайно напружений час дніпровці доклали чимало зусиль для 
евакуації державних установ, військового майна, боєприпасів та важли- 
вих документів. 

На цьому закінчується перший період історії Дніпровської флоти- 
лії. Він характеризувався напруженою боротьбою на різних ділян- 
ках Дніпра та його приток. Загони суден, які виступали разом з час- 
тинами Червоної Армії, висаджували десанти, завдавали артилерій- 
ських ударів по ворогу, забезпечували переправу військ, охороняли 
мости й поромні переправи, здійснювали транспортування військ і вели 
розвідку. Крім того, десантні загони дніпровців часто діяли на суші 
самостійно або в складі армійських частин. 

Наприкінці першого періоду, крім 12 озброєних суден, розподіле- 
них по 4-х бригадах, до складу флотилії входили також допоміжні 
кораблі, що не брали участі в бойових діях. 

Особовий склад флотилії, за даними на 13 червня (більш ранніх 
відомостей немає), нараховував 804 чоловіки. Штабні органи флотилії 
на цей час надмірно зросли, хоч спеціалістів у них майже не було 39. 
На ІЗ липня 1919 р. флотилія налічувала 76 чоловік командного 
складу 21. 

Командири здебільшого не мали необхідних спеціальних знань, не 
були підготовлені до керівництва бойовими діями військових суден. 
Е. Е. Розенбаум-- командир пароплава «Остер», М. А. Новгород. 
ський -- командир пароплава ХМ» 8, Б. Кантуашвілі -- командир «Вір- 
ного» (Хе 12) та інші виявили себе здібними військовими моряками, 
але загалом командний склад флотилії не відповідав тим вимогам, які 


29 ЦДАВМФ, ф. Р-139, оп. 1, спр. І, арк. 271, 285; спр. 12, арк. 7. 

є Детальніше про бойові дії див. зб. «Моряки в борьбе..», стор. 278--280. 
390 "ПДАВМФ, ф. Р-139, оп. 1, спр. 19, арк. 8--10. 

31 Там же, спр. 151, арк. 2--4. 


Створення та діяльність Дніпровської річкової флотилії 69 


перед ним стояли. Процент колишніх військових моряків серед неко- 
мандного складу також був невеликим. Значну частину становили чер- 
воноармійці і матроси дніпровських пароплавів (річковики). 

Влітку 1919 р. особовий склад з'єднання | значно поповнився. 
Загальна чисельність некомандного складу флотилії на 13 липня збіль- 
шилась до 1176 чоловік 22. До флотилії добровільно вступило багато 
червоноармійців артилерійських  дивізіонів, телефоністи Київського 
караульного батальйону та 1-го Київського запасного полку, червоно- 
армійці 3-го Луганського інтернаціонального полку, І-го Київського 
полку особливого призначення. Службу в Дніпровському  півекіпажі 
проходили учні Херсонського мореплавного училища, 29 травня 1919 р. 
до флотилії було зараховано 1| військових моряків з гідроавіаційного 
парку Чорноморського флоту, а після захоплення білогвардійцями Чор- 
номорського узбережжя в липні 1919 р. прибуло ще 36 чорноморців, 
а також загін морської оборони Кримського узбережжя. Отже, неко- 
мандний склад також становив різнорідну масу людей, більшість яких 
не мала відповідної підготовки і не була знайома з військовими діями 
річкових флотилій. 

Всі ці недоліки були неминучим наслідком підпорядкування фло- 
тилії сухопутному командуванню. Щоб забезпечити пароплави коман- 
дами, Полупанов змушений був брати всіх бажаючих. ШПідпоряд- 
кування сухопутному командуванню негативно впливало і на поста- 
чання флотилії не тільки артилерією, боєприпасами і різними мате- 
ріалами, а й продовольством. 

Незважаючи на заходи, вжиті командуванням, дисципліна на 
флотилії була слабкою, нерідко траплялися випадки самовільних рекві- 
зицій, обшуків, пияцтва, крадіжок. Це пояснювалось не тільки різнорід- 
ністю особового складу і наявністю серед моряків випадкових елемен- 
тів, а насамперед недостатньою  політроботою.  Політуправління 
флотилії було створено тільки в середині липня 1919 р. Серйозною 
перешкодою вв організації і проведенні виховної та політичної роботи 
серед моряків було недостатнє керівництво з боку партійних організа- 
цій Києва і політуправління 12-1 армії. 

Аналіз організаційної структури, озброєння і бойового використан- 
ня суден приводить до висновку, що основні недоліки полягали в без- 
посередньому підпорядкуванні флотилії сухопутному командуванню, 
здійсненні бойових операцій невеликими загонами, у відсутності необ- 
хідного керівництва з боку військово-морського центру, недостатній 
роботі політичних органів, а також в обмеженні самостійних дій коман- 
дуючого флотилією. 

Слід визнати, що в обстановці постійних бойових операцій при від- 
сутності належного керівництва й допомоги з центру і значній протидії 
Укрголовводу, рішучі заходи командуючого флотилією по використан- 
ню приватних та державних пароплавів для військових цілей були в 
цілому правильними. Велике значення мала проведена з ініціативи 
Полупанова мілітаризація 1-ї Київської радянської верфі. Основним 
і вирішальним результатом діяльності командування флотилії в першій 
половині 1919 р. був сам факт створення бойової сили на Дніпрі. У 
складній обстановці того часу, незважаючи на безліч перешкод, флоти- 
лія була створена, озброєна і своїми діями істотно допомагала части- 
нам Червоної Армії ліквідувати банди у придніпровських районах, у 
відновленні судноплавства на Дніпрі. Виходячи з цього і необхідно 


з ЦДАВМФ, ф. Р-139, оп. 1, спр. 104, арк. 75, зв., 76, 78 зв.; спр. 106, арк. 38, 
7 зв. спр. 105, арк. 126; спр. 1, арк. 197; спр. 151, арк. 1. 


70 Т. С. Федорова 


оцінювати роль, яку відіграла флотилія в перший період. Пізніше, маю- 
чи певну базу, легше було провести реорганізацію та її зміцнення. Не 
можна тому погодитися з думкою деяких авторів, особливо П. І. Смир: 
нова, що внаслідок особистих недоліків Полупанова вся його діяль- 
ність не дала позитивних результатів. 

Вказуючи на недоліки в організації флотилії, Полупанов у своїх 
доповідях командуванню морськими силами (коморси) неодноразово 
ставив питання про її реорганізацію і передачу морському відомству. 
До таких же висновків прийшла й комісія по обстеженню Дніпровської 
військової флотилії на чолі з К. І. Пронським, яка працювала в серпні 
1919 р. Наказом Реввійськради республіки М» 1427/283 від 1 вересня 
1919 р. флотилія підпорядковувалася коморси. До її складу вливались 
Прип'ятська та Березинська флотилії. Сили з'єднання розподіляв ко- 
мандуючий морськими силами, який погоджував усі питання з польовим 
штабом Реввійськради республіки. В оперативному відношенні загони 
і судна підлягали арміям і фронтам, в районі яких вони діяли. Одно- 
часно був призначений новий командуючий ДВФ, П. І. Смирнов 22, про- 
фесіональний революціонер, який раніше командував Волзькою вій- 
ськовою флотилією. 

Реорганізована і посилена, флотилія у 1920 р. взяла активну участь 
у боях. Моряки-дніпровці вславились героїчними подвигами, проявили 
самовідданість, мужність, стійкість і винахідливість у боротьбі з во- 
рогами. 

Бойові операції Дніпровської військової флотилії протягом 1919-- 
1920 рр. внесли значний вклад у справу визволення України в роки 
громадянської війни. 


33 ЦДАВМФ, ф.Р-І, оп, 3, спр. 391, арк. 13; спр. 704, арк. 3. 


ВЕРОНІКА ГОСТИНЬСЬКА 


ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКІ ПЕРЕГОВОРИ 
В ЧЕРВНІ-ГРУДНІ 1919 р. ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ 
В РОЗВИТКУ ПОДІЙ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ 


Велика Жовтнева соціалістична революція відіграла винятково 
важливу роль у житті польського народу. Про це свідчать, зокрема, 
польсько-радянські переговори в червні -- грудні 1919 р., що спричини- 
лися до тимчасового припинення воєнних дій на польсько-радянському 
фронті і, отже, вплинули на створення обстановки, яка сприяла роз- 
грому Денікіна наприкінці 1919 р. Ці переговори велися між представ- 
никами радянського та польського урядів за посередництвом польських 
комуністів! і особисто Юліана Мархлевського? в Барановичах, Біло- 
вежі та Мікашевичах. 

Історія цих переговорів досить слабо висвітлена. Досі в польській 
та радянській історичній літературі немає монографії, присвяченої 
цьому складному періодові польсько-радянських відносин. Існує лише 
невелика кількість публікацій, вони лише побіжно торкаються цього 
питання 3. 

Тимчасом наслідки польсько-радянських переговорів у 1919 р. істот- 
но вплинули на хід історичного розвитку як Польщі, так і Країни Рад. 
Ці події підтвердили зокрема слова В. І. Леніна про те, що «свобо- 
да Польщі неможлива без свободи Росії» ?. Перемога Країни Рад 
у громадянській війні історично зумовила утворення соціалістичної 
Польщі. 

Нещодавно знайдені нові матеріали про діяльність Ю. Мархлев- 
ського та учасника переговорів з польської сторони М. Коссаковського 
дають змогу повніше відтворити хід переговорів і краще оцінити їх 
значення. 


| А/ХНР (Архів Інституту історії партії при ЦК ПОРП), 62/36, К. 15--16. 

2), Магспіемз8кі. Рггедтома до роїзКіеєо мудапіа «Кзіері Сгегмопе|». 
ДфЬіоги доКкитепібдм дуріотаїусспусі о 5іо5цпКасі Ко5зіі і Роїзкі од 1918 до 1920 гокКи, 
МозКкма, 1921, стор. І--П. 

3), МагсбніемзкКі. Во5зіа ргоіевагіаска а Роїз5ка Бигоцагурпа. Різта мубгапе, 
і ПП, Магзгама, 1956; його ж. Рггетоміепіе па ПІ Копртесзіе МіеддупагодомкКі 
Котипізїусспе|, 5. 787--788; І. Біз5Ппег. ТНе Зоміеї іп Могідй АНаїг5, Її. І, Цопдоп, 
1931; Т. Киїггефа. Мургама Кіїомз5ка 1920 гоКи, М/агзлама, 1937; М. Ангар- 
ский. Второй поход Антанть и его разгром, М., 1940; С. Найда. О некоторьх 
вопросах историн гражданской войнь в СССР, М., 1959; ), 5іегадакКі. Віаїоміеда 
і Міказгемісте. Му і ргам у, Магзгама, 1959; ДоКитепіу і таїегіаїу до Пізіогії 5фїо- 
зипКбм роізКо-гадгіескісПп, 8. П, Маг5гама, 1961; Документь и матерналь по истории 
советско-польских отношений, т. ІП, М., 1964; А. Іїеіпмапа. Роізка Рагіа Зосіа- 
Шзіусгпа мобес моіпу роі5Ко-гадгіесКкіе) 1919--1920, Х/аг5гама, 1964; ). Гремапдом- 
5Кі. Гедегайгт. Їібма і Віаїоги5 м» роїйкусе орбоги БеїмедегзКіесо, Магзгама, 1962; 
Нізбогіа РоїзКі (Макіеіа), 8. ГУ, с2. І, Матзгама, 1966; Е. Тусіп ії Н. ЗспитасНіет. 
Лійап Магснівмзкі, М агзгама, 1966; В. Апдагейцз. РоїзКа а «Карііїаїзіусспа іпісг- 
ууепсіа» м/ 5іо5ипКки фо 723ГК, 1919--1920, Кгут, 1945; М. Робдбоє-Маїіпомзкі. 
Марпом зга Нізіогіа роїйуслпа Роїізкі (1864--1945), 1. П, сх. І, Гопдуп, 1956; Т. Ко- 
тагпісКі. Кебігір ої Ме Рози Кериііс. А 5іиау іп пе Фіріотанїіс Пізіогу ої Еигоре 
1914--1920, Гопдуп, 1957; М. Созіуйзка. Таупе гокомапіа роізКо-гадгієсКіе м 
1919 г. Газ. «ЛДусівб Маг5гаму», ІЗ травня 1966 р. та ін. 

"В. І. Ленін. Твори, т. 15, стор. 229. 


72 Вероніка Гостиньська 


За проханням польських комуністів? радянський уряд доручив за: 
хищати свої інтереси на переговорах Ю. Мархлевському. Переговори 
спочатку (21--30 липня) проходили в Барановичах |і Біловежі, де 
Ю. Мархлевський вів розмови з представниками польського уряду 
Ю. Осмоловським, А. Вєнцьковським і М. Коссаковським, і були про- 
довжені в Мікашевичах. Там з 10 жовтня до 14 грудня очолювана 
Ю. Мархлевським радянська делегація в складі комуністів-поляків 
О. Соньє, Я. Яблонського та Кубеліса (секретарем делегації була дру: 
жина Ю. Мархлевського -- Б. Мархлевська) зустрічалася з представни: 
ками польського уряду М. Коссаковським, М. Бірнбаумом та І. Бер- 
нером 5. 

Идучи на переговори, Радянський уряд мав на меті ліквідувати 
один з фронтів, на яких Країна Рад відстоювала свої завоювання, при- 
пинити загарбницьку війну, почату буржуазною Польщею, і встановити 
мирні добросусідські відносини між обома країнами. Саме такі інструк- 
ції були дані радянським представникам на переговорах. 

Миролюбна політика радянського уряду щодо Польщі виходила з 
ленінських принципів зовнішньої політики, зокрема з розуміння реаль- 
ної політичної обстановки. Прагнення РРФСР до встановлення добро- 
сусідських, мирних відносин з буржуазною Польщею не було продикто- 
ване міркуваннями тактики, а випливало з добре усвідомленого полі- 
тичного реалізму, що його виявляв В. І. Ленін, який визначав у ті роки 
напрямок мирної політики Радянського уряду. 

На жаль, цього не можна було сказати про цілі, що спонукали 
вступити у переговори з Радянською Росією уряд буржуазної Польщі. 
Вони не були продиктовані прагненням до миру і встановлення дружніх 
відносин із східним сусідом. Буржуазна Польща вела війну з метою 
анексії територій Литви, Білорусії та України і повалення Радянської 
влади, яка вже самим своїм існуванням справляла величезний вплив 
на боротьбу широких мас трудящих Польщі за владу. Боячись поси- 
лення цього впливу, правлячі кола Польщі старанно приховували від 
громадськості позицію Радянського уряду в польському питанні, а та- 
кож його пропозиції щодо мирного вирішення територіальних проб- 
лем 7. Виходячи з націоналістичних прагнень польської буржуазії, 
польська урядова пропаганда перекручувала суть радянської політики, 
облудно представляючи її як продовження колоніальної політики ца- 
ризму. Торкаючись подій у Польщі, В. І. Ленін зазначав: «робітників 
там залякують тим, що москалі, великороси, які завжди поляків души- 
ли, хочуть внести в Польщу свій великоруський шовінізм, прикритий 
назвою комунізму» 5. Буржуазні кола Польщі широко використовували 
міф про «червоний імперіалізм», щоб виправдати свою агресивну полі- 
тику, яка обгрунтовувалась ними необхідністю захисту від «більшовиць- 
кої агресії» 2. 


5 ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС, ф. 63, оп. І, од. зб. 401, арк. 80--80 зв.; ф. 446, 
оп. 1, од. зб. 1, арк. 36; Рокитепіу і таїегіаїу до Нізіогії зшозипКом роізКо-гадліескісі, 
і П, Маг5гама, 1961, стор. 327. 

6 ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС, ф. 143, оп. І, од. зб. 110, арк. 6-6 зв.; 7--7 зв.; 
8, 13--ІЗ зв, АРАМ (Архів Польської Академії Наук), Ріагіцяг М. Козз5аКом5кКіеро, 
і ТУ, к., 16--18. 

"Документь внешней политики СССР, т. І, М., 1957, стор. 579--581; 607--609; 
610; 625--626. 

8 В. І. Ленін. Твори, т. 29, стор. 148. 

9 Документь и материалью по историн советско-польских отношений (далі -- 
Документь и матерналь..), т. П, М., 1964, стор. 103--104. М. Соз5іупз5кКа. РоійуКа 
роїзКка мобес Іїїму і Віаїоги5і (ра2дгегпік 1918 - - 5і усгеп 1919 г.), Зїидаіа і паїегіаїу до 
різкогіії з овипКком роїзКко-гадгіескісн, і. 1, Магзгама, 1965, стор. 28--46. 


Польсько-радянські переговори 73 


З метою продовження й активізації своєї антирадянської політики 
правлячі кола Польщі вирішили заручитися підтримкою Антанти і пого- 
дилися брати найактивнішу участь у здійсненні її планів. Внаслідок 
цього був розроблений новий план збройної інтервенції проти Країни 
Рад-- так званий «план Фоша», за яким Польща мала відігравати 
роль ударної антирадянської сили 19. 

Проте плани Антанти, що всіляко підтримувала російську контрре- 
волюцію з її намаганнями відродити «єдину й неділиму» Росію, загро- 
жували незалежному державному існуванню Польщі. У червні 1919 р. 
Паризька Мирна конференція вирішила визнати «уряд» Колчака як 
законний. Однією з умов цього акту було визнання Колчаком неза- 
лежності Польщі ", І хоч Колчак висловив згоду на це (після скли- 
кання Установчих зборів) "2, більшість польської громадськості була 
занепокоєна і вбачала в такому повороті справ небезпеку реставрації 
царизму 3. У польській пресі з цього питання почалася полеміка, під 
час якої остаточно з'ясувалися позиції різних політичних угруповань. 

Національно-демократична партія висувала ідею зміцнення союзу 
з Колчаком під прапором спільної боротьби з більшовизмом Ї на осно- 
ві поділу в майбутньому між Польщею та «єдиною неділимою» колча- 
ківською Росією українських, білоруських і литовських територій. Піл- 
судчики висували федералістську концепцію, згідно з якою мала бути 
утворена федерація з України, Литви, Білорусії, Естонії (звичайно, 
після перемоги там буржуазії) та Польщі при зверхності останньої. 
Буржуазна польська історіографія схарактеризувала ці задуми пілсуд- 
чиків як польський план вирішення «російського питання», спрямований 
проти Радянської влади і проти відродження «єдиної неділимої» Ро- 
сії 9, Прихильники федералістської концепції оцінювали плани зговору 
з Колчаком як «національну зраду» 15. В одній із статей, надрукованих 
у пепеесівській газеті «Роботнік», писалося: «Коли йдеться про вибір 
між урядом Колчака і урядом Рад немає сумнівів, на якому боці стане 
соціаліст будь-якого з таборів.. Тому разом з пролетаріатом усього 
світу мусимо протестувати проти інтервенції в Росії, проти підтримки 
царських креатур типу Колчака...» "7. 

В такій політичній обстановці Ю. Мархлевський розпочав підго- 
товку до переговорів між польським і Радянським урядами 8. Це пи- 
тання він погодив із членом ЦК Комуністичної партії Польщі А. Вар- 
ським. Діставши його підтримку, з допомогою тодішнього віце-міністра 
внутрішніх справ Ю. Бека 8 Ю. Мархлевський звернувся до виконую- 
чого обов'язки прем'єра польського уряду С. Войцеховського з пропози- 
цією посередництва в переговорах про встановлення миру з Країною 
Рад. Ця пропозиція, прийнята польським 2 і схвалена Радянським 7! 


10 Из истории гражданской войнь в СССР, т. І, М., 1961, стор. 8--15. 

П Газ. «Кигіег Магз5гамзкі», 2 липня 1919 р. 

І2 Газ. «Кигіег Маг5тамзКі», З липня 1919 р. 

ІЗ АД, Ти? міепКо. Зргама цгопапіа ггади КоїстаКа му роізКіе| роіїкусе гарта- 
пісспе) м Іаїасп 1918--1920, 5ішдаіа 2 пар)помзгусп дгіе)бм ромзгесппусп, Магзгачма, 
1963, 8. 4, стор. 204--205. 

14 Газ. «Сагеїа МагзтгамзКка», 29--30 червня 1919 р. 

І5 Т КотагпіскКі. Вебігії.., стор. 469. 

16 Газ. «КобоїпіК», 18 червня 1919 р. 

17 Газ. «БобоїпіК», 11 червня 1919 р. 

18), Магсніем5Ккі. Рггедтома до роїзкіеро мудапіа «Кзіеєі Слегмопе)...», 
стор. І--ІЇ. 

І А;НР, 62/36, К. 15--16. 

0 |, Магсрпіем8кі  Рггедтома до роїізкіеро мудапіа «Кзіеєі Стегмо- 
пе)..», стор. П. 

1С. Сгісгегіп. Мзієер до «Кзіері Слегмопе|..»; Рокитепіу і таїегіаїу..., 
і. 1, стор. 819-820; ). Магсбіемзкі. Вовіа ргоіеїагіаска.., стор. 759. 


74 Вероніка Гостиньська 


урядами, стала основою польсько-радянських переговорів у Баранови- 
чах і Біловежі. 

Незважаючи на те, що ці переговори не спричинилися до прими- 
рення сторін, вони були корисними. Відбувся обмін думками в питан- 
нях, що стосувалися товариств Червоного Хреста, військовополонених 
та ін. Було вирішено, що переговори в політичних питаннях будуть про- 
довжені під час наступної зустрічі в ході спільної конференції радян- 
ського і польського товариств Червоного Хреста 22. 

Понад два місяці польська сторона зволікала з відкриттям цієї 
конференції, намагаючись тимчасом створити для себе найвигіднішу си: 
туацію на фронті. Буржуазна Польща захопила великі території Литви, 
Білорусії та України, вступила в переговори з українськими буржуаз: 
ними націоналістами, пропонуючи їм укласти союз проти Радянської 
влади. | вересня 1919 р. «односторонньою декларацією» уряду Петлю- 
ри була оформлена угода, за якою польський уряд, не визнаючи пет- 
люрівської Директорії «де-юре», діставав згоду зрадників українського 
народу на включення Східної Галичини до складу Польщі. 

Як писав Г. Яблонський, - «Петлюра змушений був поєднувати свій 
націоналізм зі зрадою національних інтересів українського народу, 
намагаючись лише виторгувати найвигідніші для себе умови, визнаючи, 
проте, політичну, військову й господарчу зверхність тих, що придушу- 
вали визвольні прагнення Західної України...» 23. 

Розвиткові польсько-петлюрівських відносин перешкодив дальший 
хід подій громадянської війни, зокрема наступ Денікіна. 

31 серпня денікінська армія вибила петлюрівців з Києва. За нака- 
зом Денікіна від 9 вересня 1919 р. його підрозділи приступили до лікві- 
дації петлюрівських військ, вигнали їх на Волинь, окуповану польськи- 
ми військами 2". Залучивши на свій бік галицькі підрозділи, денікінці 
висловили готовність вступити з представниками цих частин у перего- 
вори про включення Східної Галичини до складу Росії. Це обурило 
уряд Пілсудського. Справа мало не дійшла до сутичок між польськими 
та денікінськими військами зокрема в районі Гомеля -- Мозиря -- Ко- 
ростеня 25. Становище було тяжким. Але збройного польсько-денікін- 
ського конфлікту не сталося -- Польський уряд побоювався втратити 
прихильність Антанти. «В разі будь-якого конфлікту з військами Дені- 
кіна,-- писав І. Падеревський до Ю. Пілсудського, - наші відносини 
з Антантою розірвані» 25, 

Незважаючи на це, Верховне командування польською армією не 
допустило й об'єднання своїх військ з денікінськими 27. А саме на це 
розраховував Денікін, сподіваючись таким чином ліквідувати частину 
фронту, вивільнити війська для наступу на Москву і відкрити собі 
шлях на Захід -- полегшити матеріальне постачання своїх військ 
Антантою. 


2), МагсНніем58кі. Козіа ргоіеїагіаска..., стор. 754--756; його ж. Рггед- 
тома до роізкіеєо мудапіа «Кзіері Стегмопеї..», стор. П; Е. Тусп і Н. 5сПи 
тасПпег. цап Магспіемзкі, стор. 306-311; М. Созіулз5ка. Коіа Фціїапа 
МагсНіємзКієро м іарпусп гокомапіасп  роїзко-гадгіескісп  (сгегмес-Прієс 1919 т.), 
Журн. «2 роіа маї!Кі», 1966, Хо 2 (34), стор. 36--40. 

3 Н. абіопзякі. 72 дгеубм репегу 50ріи5ги: Рійїзид5кі-Рейига (Ростаїкі Коп- 
Нікіц 2бгоіпеєо), ХІ, 1918--1919 г., СХезгуїу Майкоме МАР, зегіа Нізіогусгпа, Маг5гама, 
1961, Мг. 5 (21), стор. 58. 

мМ ІМЛ при ЦК КПРС. Архів історії громадянської війни, ф. 7, оп. І, п. 8, 
од. зб. 9, арк. І. 

25 Газ. «Сагека РоїзКа», 22 жовтня 1932 р. 

26 РроКитепіу і паїегіаїу..., і. Й, стор. 368. | Й 

27 САМ (Центральний архів Війська Польського), Масо. Ді-мо, Од4ліа! ТУ, 8. 32. 


Польсько-радянські переговори 75 


Намагаючись компенсувати Антанті свою відмову від спільних дій 
з Денікіним, польський уряд 15 вересня запропонував Паризькій Мир- 
ній конференції проект походу польських військ на Москву, пообіцявши 
виділити для цього 000-тисячну армію, матеріальне забезпечення якої 
мала гарантувати Антанта 29. Польський план був відхилений, Тоді 
польський уряд прозондував ставлення Антанти до можливих польсько- 
радянських переговорів, мотивуючи це тим, що «більшовики пропону- 
ють Польщі дуже вигідні умови миру» 29, У відповідь польський уряд 
одержав інструкцію, суть якої полягала в тому, щоб не вести війни, але 
й не укладати миру, оскільки Польща просунулася далеко поза свої кор- 
дони і це могло викликати ускладнення 90, 

Щоб дізнатися про позицію Денікіна в питанні щодо територіаль- 
них претензій Польщі і домогтися відповідної угоди, польський уряд 
вислав у Таганрог до Денікіна військову місію на чолі з генералом 
А. Карніцьким. Але місія не мала успіху. Денікін запропонував, щоб 
у смузі польського наступу на схід від етнографічних територій Польщі 
була впроваджена російська адміністрація, щоправда підпорядкована 
на час операції польському командуванню. Пілсудський не міг пого- 
ДИТИСЯ З ЦИМ. 

Тимчасом Денікін просувався до Москви. Перспективи його пере- 
моги не приваблювали польський уряд. Як писав пізніше тодішній на- 
чальник генерального штабу польської армії С. Галлер, сприяння поля- 
ків білогвардійцям не перетворило б «..переможного ворога у друга. 
Допомога не змінила б почуттів денікінців, а, полегшуючи Денікіну пе- 
ремогу, зробила б його певнішим у собі і непоступливим щодо Поль- 
щі» ?. Справді, успіхи денікінців робили їх «більш категоричними» 22, 
За таких умов у перших числах жовтня 1919 р. польський уряд вирішив 
продовжити переговори з Радянським урядом. Цей крок зустрів широку 
лідтримку польської громадськості, народних мас. Навіть польський 
історик-емігрант Б. Андреус, далекий від симпатій до Країни Рад, зму- 
шений був визнати, що «за винятком небагатьох консерваторів і реак- 
ціонерів, які вже не мали значного впливу на внутрішні події в Польщі, 
польське суспільство не могло не вітати з полегшенням і радістю росій- 
ську революцію. Насамперед таке своє ставлення виявляли осередки 
робітничого та селянського руху» 29, Більшість польської громадськості 
очікувала від польсько-радянських переговорів не лише перемир'я, 
а й миру. 

Нарешті, 10 жовтня польська й радянська делегації зустрілися в Мі- 
кашевичах поблизу Луцька. Польську сторону очолював М. Коссаков- 
ський, радянську-- Ю. Мархлевський, який одержав від Раднаркому 
РРФСР спеціальні повноваження вести мирні переговори 2. Коссаков- 
ський таких повноважень від свого уряду не мав. 

12 жовтня 1919 р. відбулася перша розмова між Мархлевським і 
Коссаковським, під час якої радянська сторона виклала свої загальні 
міркування щодо мирного врегулювання відносин між обома держава- 
ми. Через Коссаковського Мархлевський передав польському уряду 
копію свого мандата 25. Двома днями пізніше в Мікашевичі прибув пред- 


28 Документь и матернальі, т. ІЇ, стор. 314--321. 

23 Там же, стор. 318. 

9 Там же, стор. 320. 

3 Газ. «Кигієг Маг5гам'зКі», 13 червня 1937 р. 

32 Документь и матерналь, т. ІЇ, стор. 366. 

33 В. Апагецзя РоізКка а «Каріїайзіусспа іпіегмепсіа...», стор. 17. 
М Газ. «Комсомольская правда», 25 квітня 1930 р. 

35 )., 5іегад2аКі. Назв. праця, стор. 73--74. 


76 Вероніка Гостиньська 


ставник верховного командування польської армії М. Бірнбаум. 15 
жовтня він зустрівся з Ю. Мархлевським 35, який знов підкреслив, що 
радянська сторона дуже прагне до миру і «Польща одержить, що 
схоче» 27, 

«Повністю переконаний, що більшовики прагнуть миру за всяку 
ціну», -- зробив висновок М. Коссаковський 99. У своєму щоденнику 20 
жовтня він записав: «Особисто був думки, що треба скористатися із 
загальної кон'юнктури і почати переговори з урядом Рад... перекона- 
ний у тому, але не забуваю... що не маю жодних політичних повнова: 
жень, що не знаю навіть про погляди й наміри відповідальних керівни- 
ків країни (Польщі-- В. Г.)» 9. Розповідаючи далі про розмову 
Ю. Мархлевського з М. Бірнбаумом, М. Коссаковський відзначав, що 
представник його країни не заперечував проти обміну думками "0 з 
приводу ставлення Польщі до Денікіна. 

Іб6 жовтня в Мікашевичі прибув спеціальний представник Пілсуд- 
ського І. Бернер, уповноважений вести політичні переговори ". При 
цьому М. Бірнбаум не був відкликаний і одержав розпорядження про- 
довжувати попередні розмови з радянською стороною ?. 

Переговори Бернера й Мархлевського продовжувалися з 16 до 19 
жовтня. Це був тяжкий для Радянської країни період. Міжна- 
родний імперіалізм оголосив їй політичну й економічну блокаду, 
війська Денікіна вперто просувалися до Москви", на Петроград 
йшов Юденич. 

У зв'язку з критичною ситуацією Політбюро ЦК РКП(б) виріши- 
ло відкликати деякі частини Червоної Армії з Західного фронту для 
зміцнення ними московсько-тульського напрямку "7. 

І9 жовтня Бернер поїхав у Варшаву за інструкціями. Повернув- 
шись у Мікашевичі, він повідомив Коссаковського, що «Пілсудський 
рекомендував йому дотримуватись попередньої лінії» ?. 27 жовтня по: 
чалися переговори щодо обміну заложниками. 30 жовтня Ю. Мархлев- 
ський вручив М. Коссаковському заяву Радянського уряду, в якій 
йшлося про відмовлення в майбутньому (на основі взаємності) від 
практики захоплення заложників 45. Угода в цій справі була підписана 
2 листопада. | 

Радянська сторона, прагнучи миру, знову йшла на поступки і 
зобов'язувалася негайно переправити польських заложників у зону 
демаркаційної лінії. «Коли я звернув увагу Мархлевського на те,- за- 
нотував у щоденнику М. Коссаковський, - що з метою швидкої органі- 
зації повернення полонених, в'язнів і емігрантів бажано було б кож- 
ному звернутися до командування своїх військ на відрізку Колянкови- 
чі-- Копцевичі з проханням припинити на той час активні дії, Марх- 
левський одразу ж відповів: «Це слушно, нехай польське командування 
визначить місце фронту і час початку припинення вогню, а наше коман- 
дування безперечно з цим погодиться» 77. 


36 ДРАМ. РДіагіцз; М. КоззаКомзкКіеро, і. ТУ, К. 150. 

37 Там же, к. 151--152. 

38 ), 5іегадгіКі. Назв. праця, стор. 74. 

39 АРАМ. Ріагіцях М. КоззаКомзкКіеро, ї. ГУ, К. 161. 

4 Там же, к. 151--152. 

4 АРАМ. Ріагій52 М. Коз5акомзкКіеро, 8. ТУ, К. 153. 

2 Там же. 

48 История гражданской войньи в СССР, т. ТУ, стор. 238--299. 
44 Из историн гражданской войнь в СССР, т. І, стор. 534. 
45 ДРАМ. Ріагій57 М. Коз5аКкомзкКіеро, й. ТУ, К. 157--158. 
146 Там же, К. 179--182, 

1 Там же. 


Польсько-радянські переговори 77 


Після підписання угоди про заложників між І. Бернером і Ю. Марх- 
левським почалися суто конфіденціальні переговори. Вони були такими 
таємними, що М. Коссаковський, який раніше досить докладно висвіт- 
лював події, у своєму щоденнику 3І жовтня зміг лише  занотувати: 
«киплять закулісні переговори» 98. 

3 листопада Бернер звітував про їх хід Пілсудському. 

Той наказав повідомити через Мархлевського радянський уряд, 
що «не віддасть наказу польським військам просуватися вперед...» 9 на 
всіх ділянках польсько-радянського фронту. Практично це означало 
припинення воєнних дій, перемир'я. 

Стратегічне значення цього акту було дуже великим. Досягнув- 
ши угоди про тимчасове припинення воєнних дій на польсько-радянсько- 
му фронті, Країна Рад змогла маневрувати військами, сконцентру- 
вати свої сили для розгрому денікінщини. В дальшому Ході перего- 
ворів 6 листопада Бернер від імені Пілсудського заявив Марх- 
левському про вимогу «ненападу на Петлюру», а також що «коли ла- 
тиші зажадають від Рад поступитися Динебургом  (Даугавпілом -- 
Ред.), то глава держави (Пілсудський -- В. Г.) підтримуватиме таке 
бажання ?0, 

Ці задуми Пілсудського щодо Петлюри та Латвії зраджували при- 
ховану мету польського уряду. Припинення ним воєнних дій було тим- 
часовим тактичним відступом, слідом за яким мали початися наступ на 
Київ і спроби реалізації планів утворення вимріяної  Пілсудським 
федерації. 

Повідомляючи Мархлевського про умови польської сторони, Бер- 
нер зазначив, що згода на перемир'я не зумовлюється побоюванням 
перемоги Червоної Армії, що польська допомога  Денікіну могла б 
«стати вирішальним моментом його перемоги» і що Верховне команду- 
вання польською армією не зробило цього лише тому, що «допомога 
Денікіну в його боротьбі з більшовиками не може бути в інтересах 
польської держави» ?!. 

Ознайомившись із думками польської м сторони, 10 | листо- 
пада Ю. Мархлевський відбув у Москву, звідки повернувся 21 ли- 
стопада. 

Того ж дня він передав Бернеру відповідь Радянського уряду 27. Ви- 
словлюючи згоду на припинення воєнних дій на всьому Західному 
фронті, Радянський уряд пропонував обминути питання про Петлюру 
(зважаючи на свої безпосередні переговори з його представниками). 
Крім того, Ю. Мархлевський висловив думку про доцільність своєї осо- 
бистої зустрічі з Пілсудським 23. 

Пілсудський був ознайомлений з цими пропозиціями і 26 листопа- 
да уповноважив Бернера ще раз звернути увагу Радянського уряду на 
те, що не допустить будь-яких дій проти Петлюри, в разі потреби «за- 
хищатиме його силою» 9" і погоджується на зустріч з Ю. Мархлевським, 
не встановлюючи, щоправда, дати ??. 

29 листопада Бернер передав відповідь свого уряду Мархлевсько- 
му. Це була їх остання зустріч. Офіціально польсько-радянські перего- 


13 АРАМ. Ріагій52 М. Коззаком5кКіеро, К. 183. 

З Т. Киїггеба. Мургама Кі|ом5ка.., стор. 26--27. 
59 Там же. 

54 Там же. 

92 АРАМ. Ріагіцз2 М. Коз5аКомзКіеро, і. ГУ, Кк. 200, 299. 
53 ), Зіегад2Кі. Назв. праця, стор. 94, 95. 

9 1, ЗіегадіКі. Назв, праця, стор. 97. 

5 Там же, стор. 98--99. 


78 Вероніка Гостиньські 


вори продовжувалися ще й в грудні, але відбувалися в напруженій 
обстановці. 14 грудня 1919 р. радянська делегація залишила Міка- 
шевичі 28, 

Причиною припинення переговорів була нова ситуація, що створи- 
лася внаслідок розгрому Денікіна. Пілсудський не покинув надії здійс- 
нити свої федералістські плани, а вони грунтувалися на боротьбі пе 
лише з «білою» Росією, але й з революційною. 


55 АРАМ. Діагіц52. М. Коззаком'яКкіеро, Кк. 265--269. 


У спільній боротьбі за владу Рад 


М.М.ДАДАШЕВ 
Член КПРС з березня 1917 р. 


НЕЗАБУТНІ СТОРІНКИ 


Наприкінці 1918 р. становище, радянського Баку було дуже склад- 
ним. На місто наступали німецько-турецькі війська, намагалися заволо- 
діти нафтовими багатствами краю. З північного Кавказу насувались 
білогвардійці, відрізуючи Баку від Радянської Росії. Продовольча кри- 
за, зрада есерів, дашнаків і меншовиків, натиск англо-німецьких інтер- 
вентів-- усе це стало причиною того, що 31І липня 1918 р. Бакинський 
Раднарком склав свої повноваження. На початку серпня в Баку почав 
діяти контрреволюційний уряд -- Диктатура Центрокаспію. 

Боротьбу трудящих проти інтервентів очолили комуністи Азербайд- 
жану, які в умовах жорстокого терору змушені були піти в підпілля. 

Ніколи не забуду тих героїчних днів боротьби за владу Рад. Однією 
з яскравих сторінок діяльності бакинської партійної організації були 
події в ніч з 10 на 11 серпня. У маленькому будиночку на Біржевій ву- 
лиці відбувалося таємне засідання більшовицької групи. Степан Шау- 
мян поставив перед комуністами чергові завдання -- довести до відома 
всіх членів партії, пролетаріату і трудового селянства причини тимчасо- 
вого падіння Радянської влади в Баку; викривати й перешкоджати здій- 
сненню заходів контрреволюції. 

Для більшої оперативності дій необхідно було мати друкований 
орган. З цією метою Бакинський комітет вирішив захопити одну з місь- 
ких друкарень і відновити випуск газети «Бакинский рабочий», забо- 
роненої властями Центрокаспію. Це відповідальне доручення було по- 
кладено на групу, очолену А. І. Мікояном та Т. К. Петровим. Я увійшов 
до складу охоронного загону, виділеного в їхне розпорядження. 

Стояла літня спека. Навкруги було спокійно. Озброєні червоногвар- 
дійці готувалися до операції. Оточивши друкарню «Трудівник» това- 
риства «Кооперація», ми пройшли в приміщення з чорного ходу, виста- 
вили охорону. Згодом прийшли А. І. Мікоян, Т. К. Петров та кілька 
складачів-більшовиків. Вони швидко склали і підготували до друку 
номер газети. А на прилеглих вулицях в цей час стояли наші вартові, 
на площі перед друкарнею -- броньовик. Урядові власті, дізнавшись про 
дії загону, вимкнули електрику. Віддрукувавши кілька примірників га- 
зети, зупинилася друкарська машина. Щоб довести тираж хоча б до 
кількох сот примірників, вирішили крутити машину вручну, На світанку 
роботу було закінчено, і ми поїхали на броньовику в робітничі квартали 
розповсюджувати газету. З друкарні взяли з собою друкарські інстру- 
менти, шрифт для випуску листівок. 

126-й номер «Бакинского рабочего» й листівки тих днів мали вели- 
чезне значення для мобілізації трудящих Азербайджану на боротьбу 
за владу Рад. Справа, яку відстоювали бакинські комуністи, перемогла, 
завоювання Великого Жовтня було зміцнено, робітники й селяни, при- 
йшовши до влади, почали втілювати в життя ленінські настанови по со- 
ціалістичному перетворенню. 


Р.Т.МАЯК 


ЕСТОНСЬКИЙ НАРОД 
У ЖОВТНЕВІЙ РЕВОЛЮЦІЇ ТА ГРОМАДЯНСЬКІЙ ВІЙНІ 


27 лютого 1917 р. в Петрограді робітники і солдати повалили само- 
державство. Звістка про це швидко поширилася по Естонії. І березня в 
Талліні відбулися страйки й демонстрації робітників. До них приєдна- 
лись матроси військових кораблів та солдати гарнізону. Страйкуючі 
розгромили поліцейські дільниці і в'язниці, звільнили політв'язнів. 2 бе- 
резня перші легальні збори більшовиків вирішили негайно створити Раду 
і випускати свою газету. З березня відбулися вибори до Таллінської Ра- 
ди робітничих і солдатських депутатів. 

| березня нарвські більшовики на чолі з Я. Анвельтом захопили 
одну з друкарень і випустили «Вісті Тимчасового комітету нарвських ре- 
волюційних робітників», де надрукували естонською і російською мовами 
Маніфест ЦК РСДРП «До всіх громадян Росії». Через два дні вже 
діяла Нарвська Рада робітничих і солдатських депутатів на чолі 3 
Я. Анвельтом. За кілька днів по всій Естонії було ліквідовано органи 
царської влади. 

Після виходу з підпілля розгорнули свою Діяльність більшовицькі 
організації Талліна, Нарви, Тарту, поверталися з заслання, тюрем та 
еміграції Я. Сіхвер, Х. Суудер, О. Рястас, Р. Вакман, А. Тійман, Х. Пе: 
гельман, Н. Янсон, П. Лепп та інші партійні працівники. Значно зросли 
ряди більшовиків. 18 березня стала виходити великим форматом щоден- 
на газета «Кійр» («Промінь») під редакцією Я. Анвельта. Газета про- 
пагувала ленінські ідеї і скоро завоювала авторитет серед робітників. 
У травні почали виходити російською мовою більшовицька газета «Утро 
Правднь», редактором якої став син залізничника ст. Козятин, член пар- 
тії з 1905 р. І. В. Рабчинський. 

Радо зустріли естонські більшовики і безпартійні трудящі повернен- 
ня В. І. Леніна з еміграції. 12 квітня 1917 р. загальноміські збори Тал- 
лінської організації РСДРП надіслали вождеві революції телеграму, 
вітаючи нею «найстійкішого члена партії, який у тяжких і складних 
умовах не сходив з своєї революційної пролетарської позиції, вселяючн 
в дні кривавої реакції почуття мужності і сили в серця своїх товаришів 
по партії». 

16--17 квітня відбулася перша легальна Естонська конференція 
більшовиків, яка ввійшла в історію під назвою І конференції Північно- 
Балтійських організацій РСДРП (6)7. На той час у Талліні налічувалось 
близько 1 300 членів партії, а по всій Естонії -- близько З тис. Партійні 
організації були створені в усіх містах і фабрично-заводських селищах, 
а також у ряді повітів. Конференція обговорила Квітневі тези В. І. Лені- 
на і поклала їх в основу своєї діяльності. 

На УП (Квітневій) Всеросійській конференції РСДРП (б) від Есто- 
нії було три делегати?. 

| Великая Октябрьская социалистическая революция. Документь и матерналн. 
Революционноєе движенне в России в апреле 1917 г. Апрельский кризис, М., 1958, 


стор. 114--115, 
2 Очерки истории Коммунистической партий Зстонин, Часть І, Таллин, 1961, 


стор. 241. 
З Там же, стор. 244. 


У спільній боротьбі за владу Рад 81 


рбелику роботу вели партійні організації на селі. В травні і серпні 
пройшли конференції представників сільськогосподарських робітників і 
сільської бідноти -- прихильників більшовицької політики, З і липня по- 
чала виходити більшовицька газета з для села -- «Маатамеес» («Без- 
земельний»). 

Більшовики багато робили для переходу молоді на бік революції. 
І травня було створено молодіжний «Таллінський клуб соціал-демокра- 
тичної молоді». Згодом подібні організації виникли в Нарві, Тарту та 
інших районах Естонії. 

Після липневих подій у Петрограді контрреволюція перейшла в на- 
ступ і в Естонії. Було розгромлено редакції більшовицьких газет «Кійр», 
«Маатамеес», «Утро Правдь», заарештовано і кинуто до в'язниці «Кре- 
сть» в Петрограді Я. Анвельта. Трудящі Естонії заявили протест проти 
дій Тимчасового уряду, виходили на демонстрації. На заводах і фабри- 
ках пройшли мітинги. Керенський, наляканий розмахом подій, змушений 
був визволити Я. Анвельта. В Талліні більшовики відновили випуск 
своїх газет. 

З 26 липня по З серпня 1917 р. в Петрограді працював МІ з'їзд 
РСДРП (6). Естонська більшовицька організація обрала на нього 
трьох делегатів?. 13 серпня П конференція Північно-Балтійської орга- 
нізації РСДРП (б) обговорила рішення МІ з'їзду. Представники від 
29 партійних організацій Естонії, які об'єднували близько 7 тис. членів 
партії, схвалили настанови партії. 

На серпневих виборах до місцевих органів самоврядування більшо- 
вики здобули перемогу. У Талліні за більшовицькі списки голосувала 
третина виборців, у Нарві-- майже половина. 

В дні корніловського заколоту з ініціативи Таллінської більшовиць- 
кої організації в місті було створено орган по боротьбі з контрреволю- 
цією, куди увійшли представники Таллінської Ради та Естляндського 
крайового виконкому Ради, представники флоту й армійських частин. 
Були сформовані робітничі червоногвардійські загони. В Нарві більшо- 
вики на чолі з В. Кінгисеппом затримали кілька ешелонів з козаками, 
які йшли на допомогу Корнілову. 

Після ліквідації корніловщини розпочалась більшовизація Рад в 
Естонії. 4 вересня об'єднане засідання виконкомів Таллінської та Ест- 
ляндської крайової Рад більшістю голосів ухвалило резолюцію про пе- 
редачу влади Радам. 15 вересня на мітингах матросів військових ко- 
раблів пройшла більшовицька резолюція. 27 вересня об'єднані збори 
Естляндської Ради, представників профспілок, фабзавкомів, флотських 
і армійських комітетів одностайно схвалили резолюцію з вимогою про 
встановлення влади Рад?. Наступного дня до Петрограда, Москви, 
Кронштадта, Пскова і Гельсінгфорса (Хельсінки) виїхали делегати з 
метою інформації про події в Естонії, 

12--14 жовтня відбувся ІП з'їзд Рад Естляндського краю (на І 3'ї- 
зді у липні 1917 р. більшовики становили меншість), який ухвалив біль- 
шовицьку резолюцію про негайну передачу влади Радам. 

В сформованому після П з'їзду Рад виконкомі Рад Естляндського 
краю більшість належала більшовикам, а головою став Я. Анвельт. 
Після цього більшовики розпочали практичну підготовку до захоплення 
влади. В листі до більшовиків -- делегатів з'їзду Рад Північної області, 
в підготовці якого брали участь більшовики Естонії, В. І. Ленін вка- 
зував: «Тільки негайний рух Балтійського флоту, фінляндських військ, 


4 Шестой сьезд РСДРП (большевиков). Протоколь, М., 1958, стор. 303. 
5 Великая Октябрьская социалистическая революция в Зстонни. Сборник доку- 
ментов и матерналов, Таллин, 1958, стор. 234--236. 


К-183--6 


82 У спільній боротьбі за владу Рад 


Ревеля і Кронштадта.. може врятувати російську і всесвітню рево- 
люцію.. Справа в повстанні, яке може і повинен вирішити Пітер, Мо- 
сква, Гельсінгфорс, Кронштадт, Виборг і Ревель»?. 

22 жовтня на об'єднаних зборах Таллінської Ради і крайового ви- 
конкому було обрано ревком. Головою його став І. Рабчинський, 
заступником В. Кінгисепп. Військово-революційні комітети були ство- 
рені також у Нарві, Тарту й інших містах. 

Боротьба за встановлення Радянської влади в Естонії розпочалася 
23 жовтня". В цей день згідно з планом, розробленим ревкомом і затвер: 
дженим Таллінським комітетом РСДРП (6), уповноважені ВРК разом з 
червоногвардійцями, матросами і солдатами зайняли без бою всі най- 
важливіші об'єкти міста. До Рад влада перейшла в усій Естонії. 
26 жовтня було усунуто всіх комісарів та уповноважених Тимчасового 
уряду і опубліковано звернення до робітників, солдатів і матросів, до 
всього населення про встановлення влади Рад в Естонії. 

Перемога революції в Естонії зірвала наміри Керенського і Кра- 
снова, які планували звідси направити на революційний Петроград ко- 
заків. З Талліна на допомогу пітерським трудящим вийшли військові 
кораблі «Олег» і «Победитель». | 

Органи Радянської влади одразу ж приступили до впорядкування 
продовольчої справи у військових частинах і серед населення Естонії, 
на заводах і фабриках запровадили робітничий контроль, у листопаді 
розпочали націоналізацію банків, У січні 1918 р. було створено Естлян- 
дську Раду Народного Господарства, розпочато формування естонської 
Червоної Армії. 

Відразу ж після перемоги революції Радянський уряд почав здій- 
снювати ленінський декрет про землю. Земельну політику більшовиків 
повністю схвалив з'їзд безземельних і малоземельних селян Естонії 
90--7 січня 1918 р. З 530 делегатів за більшовиків голосувало 907. 
В. Ї. Ленін говорив, що «в маленькій сусідній Естляндії, де народ гра- 
мотний, зібрався цими днями з'їзд батраків, обрав уповноважених, які 
взяли в свої руки всі культурні господарства. Це всесвітній переворот» ?. 

Радянська влада в Естонії зробила перший крок у культурній ре- 
волюції. Школу було відокремлено від церкви і викладання в ній вело- 
ся вже рідною мовою. , 

Мирне життя молодої Радянської Естонії перервав наступ німець: 
ких військ. Частини старої армії в паніці відступали. На бій з окупанта- 
ми виступили червоногвардійці, а також загони матросів, які не мали 
досвіду ведення бою на суші. На підступах до Талліна, під Кейла, від- 
бувся перший бій з ворогом. Було вбито 45 червоногвардійців. Німці 
намагалися прорватися до Талліна і захопити бойові кораблі, що зиму- 
вали в порту. За ініціативою В. І. Леніна Радянський уряд дав викон- 
кому Рад Естонії директиву перевести бойові кораблі до Гельсінгфорса. 
До плавання їх підготували з допомогою моряків таллінські суднобу- 
дівники і судноремонтники. Весь радянський і партійний актив, кілька 
тисяч таллінських  червоногвардійців разом з моряками розпочали 
25 лютого 1918 р. на кораблях Балтфлоту відомий льодовий похід до 
Гельсінгфорса, а звідти-- в Кронштадт. 

Наприкінці лютого в Естонію з Петрограда прибули ешелони 
червоногвардійців Путіловського заводу та загін військових моряків під 
командуванням П. Ю. Дибенка. Разом з естонськими червоногвардій- 


6 В. І. Ленін. Твори, т. 26, стор. 156. 
7? Очерки истории Коммунистической партин Зстонни, стор. 284. 


8 В, І. Ленін. Твори, т. 26, стор. 442--443. 


У спільній боротьбі за владу Рад 83 


цями вони чинили стійкий опір німцям. Але сили ворога переважали. 
Останній бій відбувся під Нарвою 3 березня 1918 р. Того ж дня було 
підлисано мирний договір. Естонію окупували німці. Тисячі естонських 
червоногвардійців, партійні ї радянські працівники, уникаючи терору, 
відступили на територію Радянської Росії, де влилися в Червону Армію 
і Червоний Військово-Морський флот. 

В Петрограді і в Ямбурзі було сформовано естонські полки Чер- 
воної Армії. Наприкінці травня Таллінський комуністичний батальйон 
(згодом реорганізований у полк) перебазувався на Урал, де успішно 
боровся проти білочехів. У серпні Тартуський полк вів бої з інтервен- 
тами і білогвардійцями на Північному фронті, З естонських доброволь- 
ців були сформовані артилерійські підрозділи. 

Після революції в Німеччині естонські червоні полки підійшли до 
кордонів Естонії. 29 листопада в Нарві було проголошено Естонську 
Радянську Соціалістичну Республіку -- Естляндську Трудову Комуну. 

7 грудня 1918 р. Рада Народних Комісарів РРФСР ухвалила дек- 
рет про визнання незалежної Естонської Радянської Республіки та її 
уряду на чолі з Я. Анвельтом. Наступного дня цей декрет за підписом 
В. І. Леніна надрукувала «Правда»?. 

Відступаючи, німецькі окупанти передали в Талліні владу естонській 
буржуазії, яка створила свою білу армію. Але червоні полки з успіхом 
просувалися на Захід, відновляючи Радянську владу на більшості те- 
риторії Естонії. 

Естонія була важливим плацдармом для імперіалістів, які розпоча- 
ли збройну інтервенцію проти Країни Рад. Англійський уряд направив 
у Фінську затоку ескадру військових кораблів. З Фінляндії, Данії і 
Швеції в Естонію на допомогу естонським та російським білогвардій- 
цям, німецьким баронам прибули війська найманців. Ворог зумів при- 
пинити наступ революційних частин і на початку 1919 р. перейти в 
контрнаступ. Радянські війська відступили. В Естонії встановилася 
влада буржуазії. 

У роки громадянської війни естонський народ вніс значний вклад 
у справу захисту першої в світі Країни Рад. Червоні полки, поповнені 
добровольцями, продовжували вести боротьбу проти білоестонців та 
армії Юденича на Псковському напрямку. З серпня 1919 р. естонські 
червоноармійці вели бої проти білополяків під Двінськом. На початку 
жовтня 1919 р. Естонська дивізія була направлена на Південний фронт, 
де спільно з іншими частинами незабаром перейшла в наступ і брала 
участь у визволенні Орла, Курська, Бєлгорода, Ізюма, Маріуполя, До- 
нецького басейну, вела боротьбу з бандами Махна в районі Оріхова, 
Пологів, Гуляй-Поля. 

Наприкінці березня 1920 р., після підписання Юр'євського (Тарту- 
ського) мирного договору між РРФСР і буржуазною Естонією, Естон- 
ську дивізію було розформовано, її бійців включено до складу 46-0ї 
дивізії, а згодом -- до Української Трудової армії. 

Після закінчення громадянської війни бійці колишньої Естонської 
дивізії демобілізувалися і включилися в будівництво соціалізму в СРСР, 
частина з них стала підпільниками в Естонії. Лише в 1940 р. в Естонії 
було відновлено Радянську владу. Естонський народ радісно зустрів 
славний ювілей Жовтня, активним учасником якого він був. 


9 Газ. «Правда», 8 грудня 1918 р. 


ба 


ДО ІСТОРІЇ БОРОТЬБИ 
ЗА ПЕРЕМОГУ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ НА НІЖИНЩИНІ 


Боротьба трудящих Ніжинщини за встановлення Радянської влади знайшла 
певне відображення в історичній літературі!. Але не всі події висвітлено вірно і 
всебічно. 

Насамперед потребує уточнення дата створення більшовицької організації Ні- 
жина, яку відносять до першої половини 1917 р., і те, що її тоді очолював сту- 
дент Ніжинського історико-філологічного інституту С. В. Сівков. Насправді ж, до 
липня 1917 р. більшовицька організація у Ніжині ще не існувала. Першим членом 
РСДРП(б), що з'явився в місті в середині літа, був солдат О. Чуприна, згодом при- 
були ще два солдати-більшовики І. М. Чепела і П. Тарасенко. Зараховані в місцевий 
гарнізон, вони розпочали агітацію серед його військ і організували там групи спів- 
чуваючих більшовикам. Восени 1917 р. після приїзду до Ніжина ще кількох біль- 
шовиків-солдатів і робітників, частина з них була обрана до Ради, де вони створили 
окрему фракцію на чолі з О. Чуприною. Їх підтримувала фракція лівих есерів, яку 
очолював голова солдатської секції Ради старший унтер-офіцер Г. Куліш?. Вплив 
більшовиків у Раді зростав, особливо після перемоги Жовтневої революції в Пет- 
рограді. Проте все ж таки більшість у Раді належала угодовським партіям і контрре- 
волюціонерам. Незважаючи на героїчну боротьбу за маси, у більшовиків не виста- 
чало ще сил протидіяти ворожим угрупованням. До того ж, вони в цей час ще не 
мали офіціально обраного керівного партійного центру. С. В. Сівков, безпартійний 
з березня по листопад 1917 р., незважаючи на те, що був демократично настроє- 
ний, виконував усі розпорядження угодовського громадського комітету як його член 
і начальник міської міліції. Не стояли на чолі Ніжинської організації РСДРП(б) і 
більшовики Н. І. Точений та Н. Т. Єсипенко, як це висвітлено в літературі. Не слід 
вважати також, що вони були спеціально сюди направлені комітетом РСДРП(б) і 
Радою Кронштадта. 

Н. Т. Єсипенка, як значиться в його посвідченні, командир і голова комітету 
навчально-мінного загону 17-ї роти в Кронштадті звільнили у відпустку «на невизна- 
чений термін» в с. Мильники Ніжинського повіту з завданням вести агітацію в усьо- 
му повіті 3. В Ніжині його обрали до Ради і громадського комітету, він проводив 
велику партійну роботу, проте в керівний орган партії не входив. Н. І. Точеного, 
як він згадує, направив у листопаді 1917 р. на Ніжинщину Петроградський ВРК. Він 
був головою сільського земельного комітету в с. Дроздівці Чернігівської губернії, 
а згодом очолив ревком цього села". Отже, в Ніжинській більшовицькій організації 
Н. І. Точений не працював. 

Більшовицька організація Ніжина оформилась у листопаді 1917 р., після того 
як на партійну роботу Петроградський ВРК послав сюди більшовиків: робітника- 
металіста Путіловського заводу Козлова і учасника революційного руху з 1905 р, 
робітника Обуховського заводу К. О. Макієнка. 15 листопада 1917 р. у Ніжині від- 
булись збори місцевих більшовиків і робітників, на яких були присутні 300 чоловік. 
Тут же проводився запис у РСДРГП(б). Записалось 117 чоловік, які обрали бюро 
фракції більшовиків Ніжина (так називався Ніжинський комітет РСДРГ(б6) в складі 
робітників Козлова (голова бюро), К. О. Макієнка, Х. Ф. Ляха, А. Ф. Никифорова 
та студентів М. Я. Жуковського і Лепетова. Бюро керувало всією партійною |і ра- 


|Г. Донець, І. Костенко. Боротьба трудящих Ніжинщини за владу Рад, 
газ. «Радянський Ніжин», 1 листопада 1962 р.; Ніжинщина. Історико-економічний 
нарис, К., 1964. 

2 ПА ШП ЦК КП України, ф. 59, оп. 2, спогади Ф. Н. Тютюнникова. 

З Ніжинський педагогічний інститут, експозиція кабінету історії КПРС. 

"Н. І. Точеньй. Кронштадт-- Чернигов. Путь славньх. Воспоминания ве- 


теранов борьбь за Советскую власть, К., 1957, стор. 277--279. 


Замітки 85 


дянською роботою в місті й повіті. В ряди РСДРП(6) вступили С. В. Сівков, І. Є. Ба- 
ранов, М. Я. Жуковський, М. Х. Зільберман, К. А. Страдомський, Новохацький, 
І. В. Семенець та ін. З військових у партію більшовиків не вступив ніхто. В гарнізоні 
агітаційна робота велась підпільно. 

В опублікованій літературі зустрічається багато недоречностей і прикрих пе- 
рекручень при висвітленні безпосередніх подій, зв'язаних з перемогою пролгтар- 
ської революції на Ніжинщині. Невірним є твердження, що ще в листопаді 1917 р. 
на хуторі Зайцеве з військ Ніжинського гарнізону був організований перший Ніжин- 
ський червоногвардійський загін, який тимчасово навіть оволодів містом, і що тут 
тоді діяв ревком з 12 чоловік і червоногвардійський полк. Насправді ж, ніяких 
загонів Червоної гвардії і ревкому до січня 1918 р. на Ніжинщині, на жаль, не 
існувало 0, 

Більш складним, ніж це висвітлено в попередніх публікаціях, було становище 
у місті в січні 1918 р. напередодні вступу радянських військ до Ніжина. І те, що 
козаки місцевого гарнізону заявили про перехід на бік Радянської влади, ще не 
вирішило успіху сил революції і не було основною причиною визволення Ніжина 
Червоною Армією без бою. Голозна помилка істориків полягає в тому, що вони 
ототожнюють козаків, яких налічувалось не більше 600, з солдатами гарнізону в 
кількості 8 тис. чоловік. А за них і боролися більшовики. 

Події, пов'язані з встановленням Радянської влади в Ніжині, відбувалися так: 
після перемоги Жовтневої революції в Петрограді і опублікування декретів Ра- 
дянського уряду, зміст і значення яких більшовики донесли до свідомості мас, 
трудящі Ніжинщини дедалі більше переконувались, що тільки партія більшовиків 
на ділі захищає їх інтереси. Збільшилася кількісно фракція більшовиків у Раді. 
Зріс | авторитет сстанньої. На початку грудня 1917 р. делегація Ніжинської Ради 
на чолі з О. Чуприною та С. Сівковим виїхала на з'їзд Рад до Києва, а згодом, 
після зриву його Центральною радою, разом з іншими делегатами взяла участь 
у роботі | з'їзду Рад України в Харкові. С. Сівков був обраний в керівні органи 
з'їзду. 

В другій половині грудня 1917 р. ВРК Південно-Західного фронту направив 
до Ніжина для керівництва революційною боротьбою в  гарнізоні голову ВРК 
100-ї піхотної дивізії, члена ВРК 32-го корпусу, офіцера царської армії, розжалу- 
ваного ще раніше за революційну діяльність, більшовика І. Л. Василенка. При 
сприянні бюро більшовицької фракції він згуртував всі групи більшовиків і спів- 
чуваючих у частинах гарнізону в єдину підпільну більшовицьку організацію |і став 
її керівником ". Коли революційні війська, що йшли на Київ, почали наступ на пет- 
люрівців і фронт наблизився до Ніжина, в Раді почалась гостра боротьба. Біль- 
шість військ гарнізону відмовилась виступити на боці петлюрівців, але командуван- 
ня артилерійської бригади-- головної частини-- почало готуватися до бою. Тоді 
підпільні організації більшовиків і лівих есерів, підтримані більшістю солдатів, під- 
няли повстання в гарнізоні, заарештували старших офіцерів, роззброїли «курінь 
смерті». Гіовсталими було обрано нове командування в складі І. Л. Василенка 
(командир артбригади), Г. Куліша, І. Чепели і П. Тарасенка?. Більшовики Ніжина |і 
гарнізону під керівництвом свого бюро провели велику агітаційну роботу серед 
солдатів, закликаючи їх до підтримки повстання. 

В ці дні на Ніжинщині йшли запеклі бої між червоними військами і бандами 
Петлюри. Не одержавши допомоги від Ніжинського гарнізону, петлюрівці були 
розбиті під ст. Крути радянськими частинами, які 18 січня 1918 р. вступили на 
ст. Ніжин. Командування 2-ї революційної армії призначило І. Л. Василенка на- 
чальником Ніжинського гарнізону і наказало йому сформувати червоногвардійський 
загін для боротьби з Центральною радою ?. 

Ввечері 18 січня з представників частин гарнізону був обраний Тимчасовий 
ВРК, у складі І. Л. Василенка, Г. Куліша, І. М. Чепели, П. Тарасенка, Андрушка, 
Ф. Н. Тютюнникова, П. І. Бєляєва, Дугіна та ін. Очолив комітет Г. Куліш 1, ВРК 
організував вибори нової Ради робітничих і селянських депутатів та Ради солдат- 
ських депутатів. На об'єднаному засіданні обох цих органів 21 січня головою Ради 


9» Філіал держархіву Чернігівської області в м. Ніжині, спогади К. О. Макі- 
єнка; там же, ф. Р-1, оп. 1, спр. 7, арк. 84--86; Первая фракция с.-д. большевиков 
гор. Нежина, Ніжинський педагогічний інститут, експозиція кабінету історії КПРС; 
там же, заява слідчого Ніжинського окружного суду за 1918 р. 

8 ПА ПП ЦК КП України, ф. 59, оп. 2, спогади Ф. Н. Тютюнникова; філіал 
держархіву Чернігівської області в м. Ніжині, спогади К. О. Макієнка. 

7 ЦДВІА, ф. 2415, оп. 1, спр. 6, арк. 45--50; ПА ПП ЦК КП України, ф. 59, 
оп. 2, спогади Ф.Н. Тютюнникова. 

8 Філіал держархіву Чернігівської області в м. Ніжині, спогади К. О. Макієнка; 
ПА ППО ОЦК КП України, ф. 59, оп. 2, спогади Ф. Н. Тютюнникова. 

З Там же. 

1 Філіал держархіву Чернігівської області в м. Ніжині, ФР-1, оп. 1, спо. 7, 
арк. 1--11. 


36 Замітки 


робітничих і солдатських депутатів було обрано О. Чуприну, його заступниками -- 
прапорщика Голембіовського | унтер-офіцера Дугіна (обидва більшовики) ".. 
На засіданні об'єднаної Ради 21 січня обрали ВРК на чолі з більшовиком 
С. В. Сівковим 2, Членами ревкому були: І. М. Чепела, М. Х. Зільберман, І. Є. Ба- 
ранов, І. Л. Василенко, П. І. Бєляєв, І. В. Семенець, М. Я. Жуковський, Головань- 
Загнієвський, М. А. Харченко, Г. Куліш, М. Х. Стрелко, Є. С. Вербицький та ін. 
Так у Ніжині була встановлена Радянська влада. 


М. І. ВАСИЛЕНКО 


п філіал держархіву Чернігівської області в м. Ніжині, ф. Р-Ї, оп. 1, спр. 23, 


арк. 1. 
12 Там же, спр. 7, арк. 8--14. 
ІЗ Там же, спр. 4, арк. 1; спр. 6, арк. 40; спр. 7, арк. 8--14, 25, 33, 47, 55, 70. 


ДО УЧАСТІ ТРУДЯЩИХ ЗАРУБІЖНОГО СХОДУ В БОРОТЬБІ 
ЗА ПЕРЕМОГУ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ НА УКРАЇНІ 


Однією з яскравих сторінок історії боротьби за Владу Рад є учгсть у ній інтер- 
націоналістів -- представників народів багатьох країн світу, зокрема Близького й Се- 
реднього Сходу. 

Жовтень застав у Росії багато трудящих зарубіжних країн-- близько 2 млн. чо- 
ловік! військовополонених з німецької, австро- угорської, турецької та болгарської 
армій, біженців з Польщі та Румунії, і, нарешті, сотні тисяч некваліфікованих робітни- 
ків-відходників, здебільшого завербованих під час війни в країнах зарубіжного Сходу. 
Значна частина їх працювала на Україні, зокрема в Донбасі 2. 

Відходництво не було явищем випадковим. Перетворення Грану, Туреччини та 
інших країн Сходу в напівколонії імперіалістичних хижаків різко погіршило в них і 
без того тяжке становище трудящих. Бідність і зубожіння примушували турків, кур- 
дів, арабів, іранців та інших залишати рідні місця і йти на заробітки в чужі країни, 
в тому числі в сусідню Росію, де вони наймалися на найважчі і найменш оплачувані 
роботи. Умови життя, в які потрапляли робітники-відходники з зарубіжних країн, були 
не менш тяжкими, ніж ті, в яких геребували російські й українські робітники. 

Великий Жовтень дав свободу всім пригніченим царизмом трудящим, у тому 
числі і робітникам-іноземцям. Перші документи Радянської влади, зокрема декрети 
про мир, про землю, Декларація прав трудящих і експлуатованого народу, Деклара- 
ція прав народів Росії, звернення Радянського уряду «До всіх трудящих мусульман 
Росії ії Сходу» викликали палке схвалення чесних людей усього світу. Робітники зару- 
біжних країн, які трудились в Росії, гаряче вітали Жовтень і перші заходи Радянського 
уряду. Разом з росіянами, українцями й іншими народами нашої країни вони йшли 
воювати за щастя, за право на працю, за волю Ї хліб. 

Як свідчать архівні, мемуарні та інші матеріали, персіяни, курди, турки, араби - 
гредставники інших народів Азії і Африки в роки громадянської війни героїчно боро- 
лися з імперіалістичною інтервенцією у загонах Червоної Гвардії, частинах Червоної 
Армії, розуміючи, що справа Жовтня -- це справа трудящих усього світу. Вони споді- 
вались, що Радянська держава допоможе скинути ненависне колоніальне ярмо у них 
на батьківщині, стане союзником усіх пригнічених народів у їхній боротьбі проти ім- 
періалістичного світу. 

Більшовицька партія на чолі з великим Леніним виявляла велике довір'я, всіляко 
підтримувала рух інтернаціоналістів, що виник серед іноземних трудящих, високо 
цінувала їх бойову співдружність з трудящими нашої країни в боротьбі проти всіх 
зорогів Радянської держави. 

Виступаючи 2 серпня 1918 р. на мітингу Варшавського революційного полку, що 
вирушав на фронт, Володимир Ілліч говсрив: «Вам випала велика честь із зброєю в 
руках захищати святі ідеї і, борючись разом з учорашніми ворогами по фронту- 
німцями, австрійцями, мадьярами, на ділі здійснювати інтернаціональне братерство 
народів. | я, товариші, певен, що коли ви згуртуєте всі військозі сили в могутню інтер- 


І Россия в мировой войне 1914--1918 года, М., 1925, стор. 41; А. Н. Глугов- 
ский. Из истории румьінских коммунистических организаций и интернациональньх 
частей на территориий Советской России (1918--1920), журн. «Новая и новейшая исто- 
рия», Мо 3, 1957, стор. 8. 

? С. Кихтеев. Коммунисть: Донбасса в период подготовки и проведения Ве- 
лихой Октябрьской соцмалистической революции, К., 1954, стор. 100, 101; Л. М. Жа- 
ров, В. М. Устинов. Интернациональнье части в боях за власть Советов, М., 1960, 
стор. 40; Зкономическое положение в России накануне Великой Октябрьской социа- 
листической революции, М.--Л., 1957, ч. 2, стор. 26. 


Замітки 87 


національну Червону Армію |і двинете ці залізні батальйони проти експлуататорів, 
проти насильників, проти чорної сотні всього світу з бойовим по зунтом «смерть або 
перемога»! -- то проти нас не встоїть ніяка сила імперіалістіві» З. Ці слова цілком 
стосувалися і представників в Росії країн Сходу. 

З самого ж початку збройної боротьби за владу Рад на Україні до неї стали 
включатися іноземні робітники і колишні військовополонені. Приплив інтернаціоналіс- 
тів у збройні сили революції був настільки великим, що вже в 1918 р. інтернаціональні 
частини діяли на всіх фронтах разом з іншими частинами Червоної Армії. По підра- 
хунках Федерації іноземних груп РКП(6) вони формувалися в 78 пунктах країни", 
зокрема в Києві, Одесі, Полтаві. 

Ще в лютому 1918 р. в Києві Штаб міжнаціональних революційних сил приступив 
до формування загонів інтернаціоналістів. У його зверненні до робітників і селян 
іноземних підданих і до військовополонених підкреслювалося: «..Наш Штаб, який 
поставив собі за мету організувати революційні загони війська, які під червоним пра- 
пором революції боротимуться за пролетаріат і селянство всього світу -- проти цар- 
ських буржуазних урядів -- кличе вас стати в лави революційної Армії, щоб своєю 
кров'ю довести відданість революції. Хай затямить кожний, що не за чужі інтереси 
він бореться, а за свої кровні інтереси» ?. 

Прагнучи перешкодити проявам пролетарської солідарності, вороги Радянської 
республіки робили все, щоб не догустити вступу іноземних трудящих і військовополо- 
нених до лав Червоної Армії. Досить показовою щодо цього була нарада від 15 лю- 
того 1918 р. акредитованих у Києві 11 іноземних консулів. Занепокоєні дипломати, 
представники США, Англії, Франції, Італії, Ірану та інших держав вважали за необ- 
хідне спеціально обговорити дане питання. Доповідь робив перський консул, який 
інформував нараду про вступ перського підданого С. Бабаєва в Червону Гвардію. 
Консули звернулись до органів Радянської влади з пропозицією «не приймати жод- 
ного іноземця до лав Червоної Гвардії..». Разом з тим вони висловлювали побажання, 
щоб С. Бабаєва було звільнено з Червоної Гвардії й вислано з Києва та його округи ? 

безумовно, що ні подібні рішення, ні наклепи на владу Рад, ні погрози розпра- 
витися після повернення на батьківщину не могли дати бажаних для ворогів Радян- 
ської держави результатів. 

Трудящі й колишні військовополонені дедалі більше переконувались у тому, що 
ідеали, за які проливають кров робітники й селяни Росії під керівництвом Комуністич- 
ної партії, це також їхні ідеали. Тому вони з гордістю носили звання воїнів Червоної 
Армії, цим особисто допомагаючи радянському народу ліквідувати смертельну загро- 
зу, що нависла над ним з боку імперіалістів і внутрішньої контрреволюції. 

Чимало подвигів вписали воїни-інтернаціоналісти з країн зарубіжного Сходу в 
героїчну історію боїв за перемогу справи Великого Жовтня в різних районах Украї- 
ни. В Одесі був великий процент робітників з різних країн світу, тому саме в цьому 
місті й були створені одні з перших на Україні загони інтернаціоналістів ", які боро- 
лися за перемогу пролетарської ревслюції спочатку в Одесі, потім в інших містах 
і районах України 

Хоч в Одесі у 1917 р. був досить численний загін робітничого класу, який вписав 
немало славних сторінок у боротьбу за перемогу пролетарської революції, Радян- 
ська влада установилась у місті лише в результаті січневого повстання 1918 р. Це по- 
яснюється впертим опором, що його чинила як загальноросійська, так і українська 
націоналістична контрреволюція, очолена Центральною радою. 

Основною ударною силою збройного повстання за владу Рад була вихована 
більшовиками Червона Гвардія 2. Разом з робітниками, революційними загонами сол- 
датів і моряків на вулицях Одеси 14--17 січня героїчно бились проти гайдамаків і 
юнкерів інтернаціональні загони 1, Загін, сформований з курдів -- вантажників порту, 
вибив гайдамаків з телефонної станції, а 17 січня взяв участь у штурмі пасажирського 
вокзалу -- опорного пункту юнкерів і гайдамаків 1". 


В. І. Ленін. Твори, т. 28, стор. 22. 
ЦДАРА, ф. 28361, оп. 3, спр. 486, арк. 7. 
«Вісник Української Народної Республіки», Ме 33, 26(13) лютого 1918 р. 

б Там же. 

7 ЦДАРА, ф. 28351, оп. 3, спр. 889, арк. 3; Архів Одеського обкому КП України, 
ф. 13, оп.3, од. зб. 200, арк. 1. 

З А. И. Гуляк. Интернациональнье формирования на Юге Украмнь в 1917-- 
1919 гг. Участие трудащихся зарубежньїх стран в Великой Октябрьской социалистиче- 
ской революции и защите ее завоеваний. Матермаль: к сессии, М., 1965, стор. 70--71. 

С. М. Ковбасюк. Боротьба більшовиків за створення Червоної Гвардії в 

Одесі. Збірник, присвячений 40-річчю Великої Жовтневої соцієлістичної революції 
(1917--1957), Одеса, 1957, стор. 174. 

Одеська Державна наукова бібліотека ім. О. М. Голького, відділ рідкісних 
видань та рукописів, ф. 70, папка 943, арк. 1. 

П Там же, ф. 79, папка 5, арк. 3, 4. 


сть с 


38 Замітки 


Інтернаціоналісти, а серед них турки й персіяни, звільняли юнкерське училище 
від білогвардійців і гайдамаків 2. Учасники січневих боїв добре пам'ятають відваж- 
ного перса-кулеметника Алі. Це він влучним вогнем поливав гайдамаків, що засіли 
на станції Одеса-Мала, а потім відзначився в сутичці з прапорщиками 3. 

На ранок 17 січня місто було визволене від гайдамаків та білогвардійців. Спіль- 
на боротьба робітників Одеси й інтернаціоналістів закінчилась повним розгромом сил 
контрреволюції. 

Переконливо пояснював А. С. Шипек-- командир одного з загонів інтерчнаціо- 
налістів-червоногвардійців в Одесі причини революційної хоробрості і героїзму бійців. 
«Інтернаціоналісти,-- пише він,-- бились хоробро і вперто, оскільки знали, за що бо- 
рються. Всі ми мріяли про щасливе життя трудящих, всі ми хотіли назавжди вирва- 
тися з пут капіталізму, який штовхнув нас у безодню війни, і вірили, знали, що Жовт- 
нева соціалістична революція вирішує долю наших народів... І в бій за  Жовтневу 
революцію наші товариші йшли відважно...» 11 

Великий Жовтень справив революціонізуючий вплив і на військовополонених, що 
були в Росії. Вони також добровільно йшли до червоногвардійських загонів. Рево- 
люційну роботу серед турецьких військовополонених у цей період очолив зидатний 
діяч турецького робітничого руху Мустафа Субхі, який згодом став одним із заснов- 
ників Комуністичної партії Туреччини. Під його редакцією в 1918 р. виходила турець- 
кою мовою газета «Ени дунья» («Новий світ») 5. Конференція соціалістичних організа- 
цій військовополонених і робітників-турків, що відбулася в червні 1918 р., в телегра- 
мі, адресованій ВЦВК, передавала «палкий привіт невтомним борцям міжнародної 
революції» 15, 

Виступаючи з привітанням на І конгресі Комуністичного Інтернаціоналу, М. Субхі 
повідомляв: «В середовищі могутньої молодої Червоної Армії Росії починають ство- 
рюватись і міцніти турецькі військово-революційні організації. В даний час в захисті 
Радянської влади на різних фронтах Росії беруть діяльну участь тисячі турецьких 
червоноармійців» 17. 

М. Субхі сам був учасником численних боїв, що їх вели дивізії Південної групи 
під командуванням визначного радянського військового діяча Й. Е. Якіра восени 1919 р. 

Одеська більшовицька організація зуміла залучити інтернаціоналістів з числа 
турецьких військовополонених до проведення революційної пропаганди серед араб- 
ських солдатів французьких окупаційних військ на півдні України 13. 

У 1918--1919 рр. в окупованій Одесі перебувало кілька сотень турецьких солда- 
тів, яких за революційні настрої командування Антанти кинуло на важкі роботи в 
порт. Після визволення Одеси вони разом з іншими інтернаціоналістами взяли участь 
у першотравневій демонстрації З, а потім добровільно вступили до Червоної Армії 2, 

1-й інтернаціональний полк особливого призначення при штабі 1! Української 
радянської армії? було сформовано у травні 1919 р. в Одесі і включено до складу 
1-ої бригади 1-0ї інтернаціональної дивізії, яка протягом літа й осені 1919 р. вела 
бої проти денікінської армії 23. 

Чудеса хоробрості, відваги й товариської взаємодопомоги показали інтернаціо- 
налісти, зокрема з країн зарубіжного Сходу, борючись у підрозділах Першої Кінної 
Армії 23. С. М. Будьонний писав пізніше, що всі вони «мужньо бились за першу з 
світі робітничо-селянську державу» 7. 

Невмирущою славою вкрили себе інтернаціоналісти з країн Сходу інших кава- 
лерійських з'єднань Червоної Армії, зокрема Червоного козацтва, якому належить 


І2 Одеська Державна наукова бібліотека ім. О. М. Горького, відділ рідкісних 
видань та рукописів, ф. 79, папка 5. арк. 7, 14. 

ІЗ Там же, арк. 9, 10. 

М Архів Одеського обкому КП України, ф. 13, оп. 3, од. зб. 200, арк. 2. 

ІБ А. Н. Хей федц. Великий Октябрь и угнетеннье кародью Востока, М., 1959, 
стор. 67. 

16 Б. Б. Медведев. Октябрьская революция и иностраннье интернационалис- 
ть. 40 лет Великой Октябрьской социалистической революции, Сб. статей, М., 1957, 
стор. 419. 

І7 Первьй конгресс Коммунистического Интернационала,  Протоколь, М., 1933, 
стор. 245--246. 

ІВ ЦДАЖР СРСР, ф. 130, оп. 3, спр. 176, арк. 21. 

19 Газ. «Голос красноармейца», 3 травня 1919 р. 

2 ЦДАЖР СРСР, ф. 130, оп. 3, спр. 176, арк. 20. 

7 ЦДАРА, ф. 178, оп. 3, спр. 13, арк. 68; оп. 1, спр. 1, арк. 320. 

2 Боевое содружество трудящихся  зарубежньх стран с народами Советсхой 
Россим (1917--1922), М., 1957, стор. 470. 

23 Івано-Франківський обласний державний архів, ф. Р-94, оп. 1, спр. Ч-Ї, арк. Ї; 
Е Весенин, А. Светлов. Миллиснь друзей, М., 1940, стор. 86; С. М. Буден- 
ньрй. Пройденньй путь, кн. 2-я, М., 1965, стор. 33. 

АС М. Буденньій. Пройденньй путь, М., 1958, стор. 104. 


«почесне місце в боротьбі за перемогу Радянської влади на Україні. Виникши з неве- 
ликого загону, воно поступово розросталося, поки, нарешті, наказом по Південно-За- 
хідному фронту від 21 жовтня 1920 р. був сформсваний Перший Кінний корпус ві 
ного козацтва. В складі цього випробуваного Радянського війська билися і курди» 

Таким чином, навіть наведений вище порівняно невеликий перелік фактів пока- 
зує що турецькі, курдські й інші трудящі країн Близького і Середнього Сходу, які 
опинилися в момент великих революційних подій на території Укргіни, зрозуміли 
значення Великої Жовтневої соціалістичної революції і хоробро боролися разом з 
українським народом за її перемогу. 

| хоч за чисельністю трудящі цих країн складали досить невелику частину зброй- 
них сил революції на Україні, проте принципово важливим є сам факт участі їх у 
боротьбі за справу Великого Жовтня, за збереження й зміцнення його завоювань. 
Вони з честю виконали свій інтернаціональний обов'язок. Їх самовідданість і сміли- 
вість, виявлені в боротьбі з ворогами першої в світі країни соціалізму, ніколи не 


забудуть радянські люди. 
Ю. І. ПАТЛАЖАН 


5 Л, Маркітан. Фотодокументи про Червоне козацтво, журн. «Архіви Украї- 
ни», 1963, Мо 3, стор. 88. 


МУЗЕЇ ДОНЕЧЧИНИ 


На території Донбасу музеї виникли тільки в роки Радянської влади. В 1938 р. 
у Донецькій області працювало 9 музеїв: у Донецьку -- краєзнавчий і образотвор- 
чого мистецтва, в Жданові -- краєзнавчий та історичний, Слов'яногорську -- атеїстич- 
ний і краєзнавчий, Артемівську-- один, а в Єнакієвому-- два краєзнавчих музеї. 
Німецько-фашистські окупанти знищили музейні фонди області. З 1944 р. розпо- 
чалась відбудова цих культосвітніх закладів. Нині в області працюють такі дер- 
жавні музеї: в Донецьку-- обласний краєзнавчий та образотворчого мистецтва, у 
Жданові -- краєзнавчий. На громадських засадах відновлюється краєзнавчий музей 
в Артемівську. 

Найбільшим у Донбасі є Донецький обласний краєзнавчий музей, що виник 
у 1924 р. Під час війни його фонди були повністю знищені гітлерівцями. А на 
і квітня 1967 р. він мав майже 54 тис. експонатів. Музейна експозиція розміщена в 
24 залах і складається з трьох відділів: «Природа Донецької області», «Історія дора- 
дянського періоду», «Історія радянського суспільства». 

Відвідувачі знайомляться тут з розвитком краю від первіснообщинного ладу. 
Представлені матеріали про похід новгород-сіверського князя Ігоря проти полов- 
ців у 1185 р. про битву на р. Калка в 1223 р., життя донських та запорізьких ко- 
заків на території області, заселення донецьких і приазовських степів, розвиток 
промислів. Велике місце відведено становищу кріпаків, козацько-селянським  по- 
встанням під керівництвом Степана Разіна і Кіндрата Булавіна. Експозиція знайомить 
з історією створення кам'яновугільної й металургійної промисловості Донбасу. 
Привертають увагу матеріали про формування промислового пролетаріату, про 
жахливі умови праці шахтарів. 

Матеріали про Донецьку область періоду імперіалізму характеризують роз- 
виток промислових синдикатів та концернів, проникнення іноземного капіталу в 
економіку Донбасу. Центральне місце в цьому залі відведено показу революційних 
подій 1905 р. Горлівському збройному повстанню у грудні того ж року, рухові 
селян. Проілюстровано економічний розвиток краю напередодні першої світової 
війни, нову революційну хвилю в 1910--1914 рр. Лютневу буржуазно-демократичну 
революцію, створення Рад робітничих і солдатських депутатів, робітничої міліції. 

Цікавими є матеріали щодо розвитку науки, літератури, мистецтва дореволю- 
ційного Донбасу, зокрема про відомого полярного дослідника і гідрографа Г. Я. Сє- 
дова, художника А. І. Куїнджі, композитора М. Д. Леонтовича, художника М. О. Ка- 
саткіна, який у своїх полотнах показав тяжку працю шахтарів Донбасу. Є дані про 
О. М. Горького, який в 1891 р. працював на станції Слов'янськ. 

Найбільшим у музеї є відділ історії радянського періоду. Тут відвідувач зна- 
йомиться з підготовкою та проведенням Великої Жовтневої соціалістичної револю- 
ції в Донбасі, з діяльністю місцевих більшовицьких організацій і Рад робітничих 
і | солдатських депутатів. В окремому залі зібрані експонати, пов'язані з періодом 
громадянської війни, розгромом Денікіна, Врангеля. Показано перші комуністичні 
суботники, створення Донецької губернії, відбудову шахт, металургійних заводів. 
Експонуються лист Ф. Е. Дзержинського про боротьбу з розрухою в Донбасі, ко- 
муністичний вексель, виданий 7 листопада 1921 р. В. І. Леніну Управлінням Півден- 
сталі, із зобов'язанням випустити в 1922 р. 10 млн. пудів продукції, листи донба- 
сівців Володимиру Іллічу. Матеріали, присвячені індустріалізації країни, розпові- 
дають про соціалістичне змагання, знатного забійника шахти Мо 1 «Кочегарка» 


90 Замітки 


(Горлівка) М. Іізотова та його послідовників, про М. Мазая. Є важливі дані про 
будівництво заводів -- Новокраматорського машинобудівного,  «Азовсталі» та їін- 
ших. Показана соціалістична перебудова сільського господарства. 

Віроломний напад німецько-фашистських загарбників перервав творчу працю 
радянських людей. Донбасівці створюють народне ополчення, загони якого стали 
основою 383-ї та інших шахтарських дивізій. Відвідувачі знайомляться з докумен- 
тами про підпільні групи, бойові дії Слов'янського, Ямського, Артемівського, Крас- 
нолиманського та інших партизанських загонів області. Численні матеріали присвя- 
чені визволенню Донбасу, боям на р. Міус, де вогонь 5 тис. радянських гармат 
і мінометів, удари авіації, навальна атака піхоти і танків розгромили оборону 
ворога. Зібрано чимало відомостей про участь донбасівців у битвах на фронтах 
Великої Вітчизняної війни. 

Експонати розповідають про відбудову Донбасу, що розгорнулась одразу ж 
після його визволення, про рух за комуністичну працю, досягнення бригад М. І. Те- 
литченка, В. Г. Стеблянка, І. І. Стрельченка та інших. Окремий розділ показує під- 
вищення добробуту трудящих області, розвиток народної освіти, охорони здоров'я, 
мистецтва і культури. 


Щодня через зали музею проходять сотні відвідувачів, зокрема в 1966 р. 
тут побувало 98,5 тис. чоловік. Музей обслуговує населення області також з допо- 
могою пересувних виставок на теми: «В. І. Ленін», «Наука і релігія», «Хімія -- 
народному господарству», «Місто Донецьк». Функціонує пересувний музей, який 
знайомить трудящих з природою та історією області. Велика увага приділяється 
охороні пам'ятників історії і культури. З ініціативи музею розпочато реставрацію 
церкви у Слов'яногорську, встановлення пам'ятників і меморіальних дощок в істо- 
ричних місцях. Значна робота розгорнута у зв'язку з 50-річчям Великої Жовтневої 
соціалістичної революції. Музей намічено перевести в новий будинок, що дасть 
можливість значно розширити експозицію. 

З 1958 р. він мав філіали: у Горлівці -- картинну галерею і в Макіївці -- крає- 
знавчий музей. В 1958 р. у Донецькому обласному краєзнавчому музеї почав 
працювати відділ образотворчого мистецтва. Відділ швидко поповнювався |і в 
1961 р. був виділений у самостійну установу-- Донецький музей образотворчого 
мистецтва. Горлівська картинна галерея стала його філіалом. 

Одним з найстаріших в області є Ждановський краєзнавчий музей, заснований 
у 1920 р. Нині він має 4 відділи: природи, історії дорадянського періоду, історії 
радянського суспільства і художній. Є меморіальна кімната, присвячена видатному 
діячеві Комуністичної партії і Радянської держави А. А. Жаданову. 

Відділ історії дорадянського періоду знайомить з далеким минулим краю. 
Цікаві експонати, пов'язані з Маріупольським могильником (ЇЇ тисячоліття до н. е.), 
запорізькими козаками та їхньою фортецею «Домаха», що була на території, де 
тепер міститься завод «Азовсталь». Є дані про будівництво в 1882 р. залізниці, 
про створення і розвиток морського порту. Музейні матеріали розповідають про 
діяльність наприкінці ХІХ ст. на заводі «Нікополь» (нині завод ім. Ілліча) видатного 
російського доменщика М. К. Курако, про життя і творчість письменника О. С. Се- 
рафимовича, який у 1897--1899 рр. працював у Маріуполі кореспондентом газети 
«Приазовский край» і надрукував у ній серію нарисів під назвою «Маріупольські 
картинки». Висвітлено також діяльність у цьому місті Г. І. Петровського, який з 
1906 р. працював на заводах «Нікополь» і «Провіданс». Експонати розповідають про 
уродженця м. Маріуполя видатного російського художника А. І. Куїнджі, який на 
своїх полотнах чудово відтворив пейзажі рідного краю. 

Відділ історії радянського суспільства висвітлює боротьбу трудящих Маріуполя 
за встановлення Радянської влади, бойові дії Азовської Червоної флотилії, що віді- 
грала велику роль у розгромі Врангеля в 1920 р. Багато матеріалів про відбудову 
народного господарства після громадянської війни. В розділі «Велика Вітчизняна 
війна» показано діяльність підпільних груп у Маріуполі, визволення міста від фа- 
шистських окупантів. В 1966 р. музей відвідали 50 тис. чоловік. При ньому працює 
лекторій з історії міста, клуб цікавих зустрічей для учнів. 

Великий вклад у вивчення історії і природи краю вносять народні музеї і 
кімнати, музеї В. І. Леніна. На 1 квітня 1967 р. в області їх нараховувалося 963, 
в тому числі 21 народний музей, 69 музейних кімнат, 70 музеїв В. І. Леніна, 134 
ленінські кімнати, 669 ленінських кутків. Тільки в народних музеях і кімнатах на 
1 грудня 1966 р. було зібрано 43, тис. експонатів. За час існування цих закладів 
їх відвідали 639,5 тис. чоловік. Народні музеї провадять велику роботу серед насе- 
лечня: організують численні екскурсії по історичних місцях, тематичні вечори. Тіль- 
ки протягом 1966 р. було прочитано понад 3 тис. лекцій. 

Одним з перших в області виник у 1954 р. народний музей історії Донецького 
металургійного заводу. Працівники заводу охоче передавали пов'язані з історією 
підприємства матеріали, що зберігалися у них. Музей розміщений у трьох залах 
загальною площею 350 кв. м і має понад 300 цінних експонатів. Експозиція побу- 
дована за такою тематикою: виникнення заводу; умови праці й побуту заводських 


Замітки 91 


робітників до Жовтневої революції; розвиток революційного руху на підприєм- 
стві; робітники заводу в період першої російської революції 1905--1907 рр., у дні 
Жовтня і в роки громадянської війни; підприємство в період відбудови й рекон- 
струкції народного господарства; Велика Вітчизняна війна; завод у післявоєнні роки. 
Документи яскраво ілюструють, як невеликий завод-- колишня власність англій- 
ських капіталістів-- за роки Радянської влади перетворився на одне з найбільших 
металургійних підприємств, що експортує свою продукцію в різні країни світу. За 
час існування музею його відвідали 91,7 тис. чоловік. 

У жовтні 1957 р. в Горлівському Палаці культури ім. В. І. Леніна відкрився 
народний музей. Активну участь у його створенні та діяльності взяв викладач 
Ф5. Я. Самохвалов. Документи розповідають про будівництво в 1867 р. рудника МО 1 
(нинішня шахта «Кочегарка»), який став основою шахтарського селища Горлівка. 
Музейні фонди показують становище трудящих Горлівки, їх революційну боротьбу. 
Спеціальний розділ присвячений збройному повстанню в 1905 р. Тут фотокартки 
керівника горлівської більшовицької групи А. С. Гречнева, члена страйкового комі- 
тету і першого депутата Горлівської Ради В. А. Ісиченка та інших учасників по- 
встання. Експонуються зразки озброєння повсталих. Висвітлено діяльність у Гор- 
лівці П. О. Мойсеєнка, керівника 30-тисячного страйку робітників Горлівсько-Щер- 
бинівського району у квітні-травні 1916 р. Показано період боротьби за Радянську 
владу, участь у роботі | Всеросійського з'їзду Рад делегатів від Горлівки -- більшо- 
виків Грузмана і Семенцова, посланців на У! з'їзд партії від Горлівсько-Щербинів- 


ської організації С. І. Лапіна і С. Г. Головіна. Експозиція розповідає про боротьбу 
шахтарів проти каледінців, про створення загонів Червоної гвардії. Є відомості щодо 
перебування у квітні 1920 р. в Горлівці М. І. Калініна, дані про діяльність борців 
за підвищення продуктивності праці М. Ізотова і Ф. Артюхова, про будівництво 


коксохімічного й азотнотукового заводів, нових шахт, реконструкцію старих підпри- 
ємств. Матеріали розкривають страшні картини злодіянь фашистських окупантів у 
Горлівці, боротьбу населення під керівництвом підпільного міськкому партії проти 
загарбників. Показана героїчна праця радянських людей по відбудові шахт, заводів 
після вигнання фашистів. Заключний розділ експозиції присвячений досягненням 
Горлівки у післявоєнний період. За час роботи музею тут побували більше 33 тис. 
чоловік. Він став основою для створення на громадських засадах музею історії 
міста. 

В Горлівці функціонує також створений у квітні 1964 р. музей історії шахти 
Мо 5 ім. В. І. Леніна. Організації його велику увагу приділили секретар партійної 
організації шахти В. М. Садовников, директор Палацу культури гірників Б. А. Єре- 
менко. За час роботи музею його оглянули 8 тис. чоловік. В залах зібрано понад 
600 експонатів. Відвідувачі дізнаються, що шахта була відкрита в 1889 р. францу- 
зьким капіталістом Альбертом. Матеріали розповідають про участь гірників у ба- 
рикадних боях в 1905 р., у боротьбі за перемогу Жовтня. Привертають увагу доку- 
менти про зарахування В. І. Леніна 8 червня 1923 р. почесним забійником шахти. 
Експозиція демонструє ті величезні зміни, що сталися за 50 років Радянської влади 
у праці та житті трудівників шахти. Насиченим є розділ про раціоналізаторів та 
винахідників і загалом про технічний прогрес. Рада музею організує збирання 
експонатів, зустрічі з передовиками виробництва, учасниками громадянської і Ве- 
ликої Вітчизняної війн, письменниками, композиторами, представниками зарубіжних 
соціалістичних країн. 

Одним з найбільших в області є музей історії м. Артемівська. Створювати му- 
зей почали в 1959 р. з активною участю міськкому партії. Комісія, що складалась з 
12 ентузіастів (Н. В. Вінк, В. І. Ковальчук, В. П. Циба та ін.), з допомогою числен- 
ного активу зібрала цікавий матеріал. Багато зусиль до цієї справи доклали наукові 
співробітники -- краєзнавці з Донецька. Відкриття музею відбулося 4 листопада 
1962 р. З того часу його відвідали майже 135 тис. чоловік. Створено три відділи: 
природи, історії міста до 1917 р. і в радянський період. Для відзначення 50-річчя 
Жовтня зібрані різноманітні експонати, підготовлено цикл лекцій. Найближчим ча- 
сом музей поповниться новими матеріалами і стане музеєм історії міста й Арте- 
мівського району. 


Геологічний музей тресту «Артемгеологія», своєрідний за профілем, розпочав 
роботу в 1956 р. Тисячі експонатів розповідають про багатства надр Донбасу. Ве- 
лике враження на відвідувачів справляють мінералогічні колекції. Еволюція рос- 
линного і тваринного світу в різні геологічні періоди ілюструється картинами. Схеми 
роз'яснюють геологічну будову Донецького басейну. Пояснення відвідувачам дають 
консультанти-інженери. Музейні працівники допомагають палацам піонерів, учбо- 
вим закладам та іншим музеям створювати колекції. 

У квітні 1965 р. в м. Торезі, в приміщенні Палацу культури ім. Маяковського, 
відкрито музей Моріса Тореза. Після перейменування м. Чистякова міські організа- 
ції через газету «Юманіте» звернулися до французької громадськості з проханням 
допомогти зібрати дані про видатного діяча робітничого й комуністичного руху. 
З Франції стали надходити матеріали від окремих осіб, установ, бібліотек. У ство- 


92 Замітки 


ренні музею діяльну участь взяли М. М. Серіков, А. Н. Метелєв, Н. П. Лобач, 
А. Ф. Смирнов та інші місцеві активісти. 1500 експонатів розміщені по таких роз- 
ділах: дитинство й юність Тореза; початок його революційної діяльності; Торез - 
борець за щастя народу; остання путь керівника французьких комуністів. За час 
роботи музею його відвідали 75 тис. чоловік. Тут можна прослухати записані на 
плівку виступи Тореза, подивитися діафільми про його діяльність. Музей відіграє 
велику роль в інтернаціональному вихованні трудящих області. У книзі відгуків 
член Політбюро ЦК Комуністичної партії Франції Поль Лоран у 1965 р. записав: 
«Нас дуже схвилювало відкриття музею Тореза. Бажаємо вам успіхів у побудові 
комунізму. Хай живе наша дружба і наша солідарність у боротьбі за мирі». 

У Палаці культури ім. Маяковського міститься відкритий у липні 1964 р. музей 
історії профспілкової організації м. Тореза. Тут більше тисячі експонатів. 

У липні 1963 р. в Палаці культури ім. Кірова в м. Торезі відкрився музей 
шахти Мо 3-біс. Тут демонструються макети шахти, якою вона була півсторіччя 
тому, знаряддя праці вуглекопів, колекція світильників за 50 років--від гримі- 
тивного ліхтаря «бог поміч» до сучасної техніки. Макети, картини, панорами зроб- 
лені робітниками шахти, пенсіонерами. За час існування музею в ньому побували 
20,8 тис. чоловік. До 50-річного ювілею Жовтня відкриється новий відділ «Рух за 
комуністичну працю». Музейні матеріали використовуються місцевою газетою «ЄСла- 
ва труду». Музей нерідко проводить зустрічі представників трьох поколінь. 

За ініціативою міськкому партії був створений в Палаці культури залізнични- 
ків народний музей історії Дебальцевого. Протягом 1965--1966 рр. його відвідали 
понад 15 тис. чоловік. Музейну раду, що складається з 10 ентузіастів, очолює пен- 
сіонерка Є. М. Попова. Директор музею-- пенсіонер П. Т. Бєлоусов. Цікавим є 
досвід проведення відкритих уроків у музеї. Урочисто приймають тут в піонери та 
комсомол. Експозиція складається з таких розділів: виникнення м. Дебальцевого; 
Дебальцеве до 1917 р.; Великий Жовтень і трудящ; міста; довоєнні п'ятирічки; Де- 
бальцеве в період Великої Вітчизняної війни; післявоєнні роки. 

У грудні 1958 р. створено музей Єнакіївського металургійного заводу. Про- 
тягом багатьох років збиралися цінні матеріали, що дало можливість показати іс- 
торію підприємства з моменту його виникнення до наших днів. Експозиція анало- 
гічна структурі музею ШДонецького металургійного заводу. Багаті фонди можуть 
стати основою для відродження музею історії м. Єнакієвого, який перед війною 
мав великий успіх у трудящих Донбасу. 

У квітні 1964 р. в будинку сільради почав функціонувати краєзнавчий музей 
с. Старомлинівка  Великоновосілківського району, очолений вчителем географії 
С. К. Темиром. Зібрано понад 1500 експонатів: знаряддя праці, предмети побуту. 
Музей відвідало вже понад 10 тис. чоловік. Це-- жителі Старомлинівки, а також 
інших населених пунктів Донецької та Запорізької областей. При музеї є група 
червоних слідопитів. 

У с. Велика Новосілка з 1962 р. працює музей, який оглянуло понад 4 тис. 
громадян. До його ради входять 11 чоловік, керує нею пенсіонер М. Х. Айлдин. 

Значну роль у комуністичному вихованні підростаючого покоління відіграють 
музеї піонерської та комсомольської слави. Протягом багатьох років у Палаці піо- 
нерів м. Артемівська працює музей історії піонерської організації міста. Великою 
популярністю користується музей піонерської та комсомольської слави в м. Торезі. 

З Донбасом пов'язано багато славних імен революційних та державних діячів, 
письменників, художників, учених, і пам'ять їх необхідно увічнити. Нині у селищі 
ім. Сєдова Новоазовського району функціонує меморіальний музей Г. Я. Сєдова, 
у с. Красне Красноармійського району-- музей видатного радянського композитора 
С. С. Прокоф'єва. Найбільшим з цих закладів в області є меморіальний музей двічі 
Героя Соціалістичної Праці П. М. Ангеліної. 

Діяльність державних і народних музеїв Донецької області переконує в неухиль- 
ному зростанні їх ролі у комуністичному вихованні людей на славних традиціях 
трудящих Донбасу. 

Г. О. ГУСИНСЬКИЙ 


ДО ІСТОРІЇ ВІЙСЬКОВОЇ СПРАВИ 
В ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР'Ї 


Історія населення Північного Причорномор'я в скіфський час багата військо- 
вими сутичками. Та античні автори, за винятком Геродота, майже нічого не пові- 
домляють про ці події. Геродот описав загальний хід війни скіфів з персами на 
чолі з Дарієм наприкінці МІ ст. до н. е. Але в нього ми не знаходимо розповіді 
про окремі битви, про бойовий порядок військ, використання певних тактичних 
прийомів ведення бою тощо. 


Замітки 93 


Саме тому виняткову цінність становить опис грецьким автором Діодором 
Сіцілійським ходу воєнних дій під час міжусобної війни 310--309 рр. до н. е. що 
точилась між синами царя Боспора Перісада 1-- Сатіром, Євмелом і Прітаном'. 
Головну роль при цьому відіграли значні військові контингенти місцевих північно- 
причорноморських племен -- скіфів і фатєєв. Відомий радянський історик В. Д. Бла- 
ватський в ряді спеціальних праць дослідив питання, пов'язані з цими подіями, 
зокрема особливостями тактики противників 2 Але деякі дуже цінні дані Діодора 
не знайшли належного відображення. Це, насамперед, стосується питання про роль 
укріпленого табору в битві при Фаті і використання машин під час облоги фортеці 
фатєєв. 

Великий інтерес становить згадка Діодора про те, що Сатір, «..перейшовши 
через річку Фат і наблизившись до ворога.., оточив свій табір возами, на яких 
привіз велику кількість провіанту» 2. Перехід за річку, мабуть, можна пояснити праг- 
ненням запобігти оточенню і нападу ворога (перш за все кінноти) з тилу. 

Як слід розуміти повідомлення Діодора про оточення табору возами? 

Цей прийом широко застосовувався кочовиками в період середньовіччя, про 
що свідчать описи тогочасних авторів. Такий засіб укріплення П. В. Голубовський 
назвав «..таборним або возовим захистом» 1, а С. О. Плєтньова-- «курінною побу- 
довою»?. Звичайно табір являв собою «..укріплення з навантажених возів, що 
стояли в два чи один ряд, у вигляді каре» 5, часом по колу. Табір міг бути і ру- 
комим 7. інколи під час бою перед ним для прикриття розміщувалася кіннота. 

Головне призначення табору-- захист від кінноти ворога, озброєної мечами 
збо шаблями. Але вози, що стояли підряд, були надійним заслоном і від вершників, 
ззброєних луками і стрілами. П. В. Голубовський досить слушно зазначив, що «за- 
хист табором міг з'явитися в такій місцевості, де немає природного прикриття і де 
зорог був здебільшого кінний. Такі умови і давали наші степи» 82. 

Найбільш природним було б створення подібного укріплення при умові за- 
либлення на ворожу територію. Така ситуація і мала місце під час битви при Фаті. 

Як уже згадувалося, створення таборів характерне для війн епохи середньо- 
йччя. Але, безсумнівно, окремі випадки їх застосування мали місце набагато ра- 
йше". Так, С. О. Гілєтньова вважає, що «..вперше курінна побудова виникла у 
«очсвих народів» ?, зокрема скіфів. 

Особливістю розміщення укріпленого табору в цій битві є те, що він був 
кладовою частиною бойового порядку. Табір розташовувався безпосередньо за 
троєм військ, виконуючи роль опорного пункту. Позиція військ Сатіра була ви- 
ідною, тому що нападу ворожої кінноти на табір з тилу перешкоджала річка. 
' випадку поразки в бою укріплення могли бути використані як тимчасова схованка 
ри облозі. Річка, що протікала поруч, забезпечила б водою, а провіант був у 
еликій кількості на возах, які оточували табір. 

В. Д. Блаватський цитує текст Діодора повністю. Але табір він згадує не як 
асіб захисту у ході воєнних дій, а пов'язує створення його з постачанням боспор- 
ьких військ, з організацією обозу !. На нашу думку, до системи укріплень, вико- 
істаних у битві при Фаті, можна віднести слова Ф. Енгельса: «Варварські народи 
алекої давнини часто оточували свої табори укріпленням з повозок і возів» 1. 

Після поразки фатеї відступили до «царської фортеці». Почалася її облога 
ійськами Сатіра, які зуміли захопити дерев'яні укріплення легкого типу, розміщені 
еред нею. Після цього воїни стали «вирубати ліс, крізь який треба було пройти 
о царської фортеці. Коли ця робота почала швидко просуватися вперед, цар Арі- 
зарн (очолював війська, оточені в фортеці.-- Є. Ч.).. розставив по обидва боки 
роходу стрільців, що стали без будь-яких перешкод нападати на воїнів, які рубали 


ІДиодор, ХХ, 22--23. 

28. Д. Блаватский. Битва при Фате м греческая тактика ЇУ в. до н. з., 
«урн. «Вестник древней историм», 1946, Ме 1; його ж. Осада и оборона в Север- 
ом Причерноморье, Краткие сообщения Йнститута историм матермальной культу- 
іі, вьт. ХМІ, М., 1947; його ж. Очерки военного дела в античньх  государствах 
"'єверкого Причерноморня, М., 1954. 

з Диодор, ХХ, 22. 

4 ГП, В. Голубовский. С какого времени можно проследить на юге Руси 
пособ защить табором? Тоудь ХІЇ археологического сьезда, т. 2, М., 1902, стор. 72. 

5 С А. Плетнева. О построений кочевниками лагеря-вежи, журн. «Советч 
кая археология», 1964, Мо 3, стор. 133. 

6 П.В.Голубовский. Назв. праця, стор. 73. 

"Там же, стор. 73, 75. 

з Там же. 

"Не маються на увазі укріплені табори римських легіонів, які влаштовува- 
ись по-іншому. 

9 С.О. Плетнева. Назв. праця, стор. 133. 

98. Д. Блаватский. Очерки..., стор. 90. 

"КК. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, вид. 2, т. 14, К. 1963, стор. 267. 


94 Замітки 


ліс, бо останні через гущавину дерев не могли захиститись ні від стріл, ні від 
стрільців. Три дні воїни Сатіра рубали ліс, з труднощами і небезпекою прокла- 
даючи собі шлях; на четвертий день вони наблизилися до стіни...» 2. З цього опису 
Діодора В. Д. Блаватський зробив висновок, що Сатір намагався взяти фортецю 
штурмом без будь-якої підготовки і без застосування машин для облоги 1. 

Тут він помиляється. Вирубувати просіки лише для того, щоб мати змогу підійти 
до фортеці, не було потреби. Якщо крізь ліс пройшли оточені в фортеці стрільці 
з лука, то він не становив серйозної перешкоди і для воїнів Сатіра. Вони могли 
пройти крізь ліс і вишикуватись у бойовий порядок для штурму лише перед сами- 
ми стінами. Це було набагато простіше і безпечніше, ніж вирубати просіки під 
безперервним обстрілом ворога. Крім того, ця робота на певній ділянці протягом 
трьох днів дозволяла обложеним військам зміцнити те місце, проти якого намі- 
чався штурм. За таких обставин штурм без облогових машин був заздалегідь при- 
речений на невдачу. Успіх могли забезпечити лише машини. Щоб мати змогу під- 
вести облогові знаряддя до стін фортеці, мабуть, і робилися ці просіки. 

Цікаво, що на відміну від битви при Фаті, де головну роль в розгромі ворога 
у відкритому бою відіграла союзна Сатіру скіфська кіннота, під час облоги фортеці 
відзначився «розумом і хоробрістю» «ватажок найманців Меніск. .. разом зі своїми 
товаришами» 8 -- греками і фракійцями, які могли мати досвід штурмів із засто- 
суванням машин. 

Повідомлення Діодора-- посереднє свідчення про використання цих знарядь. 

Не можна не погодитися з В. Д. Блаватським, який вказував, що в основному 
на території Північного Причорномор'я застосовувалися ті ж самі прийоми облоги, 
що і в усьому античному світі. Але наявні дані дозволяють зробити припущення, 
що використання передових технічних досягнень при облозі фортець у Північному 
Причорномор'ї відноситься не до часів Мітрідата Євпатора (середина | ст. до н. е.)8, 
а ще до кінця ІУ ст. до н. е. 


Є. В. ЧЕРНЕНКО 


І2 Диодор, ХХ, 23. 

13 8. Д. Блаватский. Осада м оборона.., стор. 90; його ж. Очерки.., 
стор. 108; його ж. Битва при Фате.., стор. 105. 

МДиодор, ХХ, 23. 

І В. Д. Блаватский. Очерки..., стор. 107. 

І6 Там же, стор. 108, 109. 


Па ДОПОМОГУ ВИКЛАДАЧУ ІСТОРІЇ 


ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ ЖОВТНЕВОГО ЗБРОЙНОГО ПОВСТАННЯ 


Вивчення Великої Жовтневої соціалістичної революції в школі ві- 
діграє важливу роль у комуністичному вихованні, формуванні світогля- 
ду учнів. «Жовтнева революція поклала початок визволенню людства 
від експлуататорського ладу, втіленню ідей наукового комунізму в жит- 
тя, справила найглибший вплив на весь дальший хід світової історії. 
Вона відкрила епоху загального революційного оновлення світу -- 
епоху переходу від капіталізму до соціалізму»!. Засвоєння учнями цієї 
важливої теми в курсі історії СРСР і УРСР у ІХ класі допоможе Їм 
усвідомити роль народних мас, Комуністичної партії у суспільному 
розвитку, значення союзу робітничого класу і найбіднішого селянства. 
Важливо показати учням, що внаслідок Жовтневої революції у нашій 
країні була встановлена диктатура пролетаріату, тобто створена нова 
державність, що служить трудящим. Вивчаючи історію встановлення 
Радянської влади і виникнення радянського суспільства, вчителі став- 
лять своїм завданням викликати в шкільної молоді почуття законної 
гордості за героїчні діла своїх співвітчизників. 

Досвід роботи передових учителів, а також аналіз стану учнівських 
знань з історії в ряді шкіл Української РСР показує, що вміле викори- 
стання педагогами різноманітних методичних прийомів і засобів гаран- 
тує більш високу якість викладання історії. 

Центральне місце під час вивчення тематики Великої Жовтневої 
соціалістичної революції належить трьом урокам з підтеми «Жовтневе 
збройне повстання». Кращий досвід свідчить, що в Ході підготовки до 
них учителі широко використовують Тези ЦК КПРС «50 років Великої 
Жовтневої соціалістичної революції», матеріали, опубліковані в пресі 
на честь Великого Жовтня. 

Основне завдання уроку «Підготовка збройного повстання» поля- 
гає в роз'ясненні учням суті ленінського плану цього повстання і усві- 
домленні ними керівної ролі партії більшовиків на чолі з В. І. Леніним 
у підготовці до повалення Тимчасового уряду. Готуючись до уроку, 
вчитель керується геніальними статтями і листами В. І. Леніна «Біль- 
шовики повинні взяти владу», «Марксизм і повстання», «Поради 
стороннього». 

На початку уроку, під час бесіди, розглядаються питання: Як треба 
розуміти більшовизацію Рад? В чому полягає відмінність у змісті ло- 
зунгу «Вся влада Радам!» до липневих подій і після розгрому корнілов- 
щини? Чому у вересні--жовтні 1917 р. наростала революційна криза в 
країні? 

Підсумувавши відповіді, вчитель підкреслює, що соціалістична ре- 
волюція в Росії назрівала в обстановці значного піднесення революцій- 
ного руху в країнах Західної Європи. 

Після повторення матеріалу учням повідомляють тему уроку і 
ставлять основні запитання, які вони записують в зошити: 1. Ленінський 


1 50 років Великої Жовтневої соціалістичної революції. Постанова Пленуму ЦК 


КПРС. Тези ЦК КПРС, К., 1967, стор. 4. 
2 Див. В. І. Ленін. Твори, т. 26, стор. 1--9, 149--151. 


96 На допомогу викладачу істор 


план збройного повстання. 2. Рішення ЦК партії більшовиків з цьог 
питання. 3. Створення при Петроградській Раді Військово-революцій 
ного комітету (ВРК). 4. Боротьба партії проти капітулянтської ліні 
Зінов'єва і Каменєва та антипартійної позиції Троцького. 

Основні положення ленінського плану збройного повстання слі, 
викладати, знайомлячи учнів з листом В. І. Леніна від 14 вересн: 
Центральному Комітету партії («Марксизм і повстання»), де було за 
значено, що до збройного виступу треба ставитись як до мистецтва. Пе 
ремога не приходить сама, її завойовують; для цього необхідно добитис 
переваги сил у вирішальному пункті і неодмінно переходити в наступ 
маючн на увазі, що оборона-- смерть повстання. Для перемоги рево 
люції вирішальне значення мають співвідношення сил, їх організова 
ність і розміщення, правильний розрахунок моменту виступу, швидкісті 
дій і рішучість. Всі ці фактори були враховані В. І. Леніним під ча 
розробки конкретного плану повстання. 

В ході дальшого вивчення теми учитель зачитує уривки із статт 
«Поради стороннього». Основні положення плану повстання учні запи 
сують у зошити (в міру їх розкриття) в такому порядку: І. Необхідністі 
збройного повстання для встановлення диктатури пролетаріату. 2. Умо 
ви для перемоги збройного виступу: а) повстання повинно спиратис; 
на передовий клас -- пролетаріат; б) революційне піднесення всьогі 
народу; в) потрібний переломний момент у ході наростаючої революції 
3. Основні правила збройного повстання: а) ніколи не гратися з пов 
станням, твердо знати, що треба йти до кінця; б) забезпечити перевагу 
сил над ворогом у вирішальний момент; в) діяти з якнайбільшою рішу: 
чістю і переходити в наступ; г) захопити ворога зненацька; д) добива: 
тися щодня хоч маленьких успіхів, підтримуючи моральну перевагу. 
4. Конкретний план повстання: «Комбінувати наші три головні сили: 
флот, робітників і військові частини так, щоб неодмінно були зайняті і 
ціною яких завгодно втрат були вдержані: а) телефон, б) телеграф, 
в) залізничні станції, г) мости в першу чергу» 7. 

Після ознайомлення учнів з ленінським планом збройного повестан: 
ня проводиться бесіда, в ході якої з'ясовують питання: В чому полягає 
основне завдання збройного виступу? Чому В. І. Ленін наполягав на 
тому, щоб повстанці зайняли неодмінно телефонну станцію і головний 
телеграф? Чому необхідно було захопити залізничні станції, вокзали, 
мости? 

Слід звертати увагу учнів на важливість озброєння народних мас 
та залучення на сторону повсталих гарнізону столиці. Ленінський план 
повстання вимагав від більшовиків залізної дисципліни, організовано: 
сті, рішучості і безстрашності. Найменше прогаяння часу, хвилинне 8а- 
гання загрожувало загибеллю. 

Висвітлюючи рішення ЦК партії про збройне повстання, вчителі 
спиняються на історичному значенні засідань ЦК більшовицької пар- 
тії 10 і 16 жовтня 1917 р., коли Центральний Комітет прийняв резолюцію 
В. І. Леніна про негайну організацію збройного повстання, про ознайом- 
лення членів партії з його планом. 

Проти збройного повстання виступили капітулянти і штрейкбрехери 
Зінов'єв і Каменєв, які 19 жовтня опублікували в меньшовицькій газеті 
«Новая жизнь» заяву про свою незгсду з рішенням Центрального Комі: 
тету. Це була пряма зрада справи революції. В. І. Ленін затаврував 
ганьбою капітулянтів і штрейкбрехерів. «Я кажу прямо,-- писав великий 
вождь,- що за товаришів їх обох більше не вважаю |і всіма силамні 


3 В. Ї. Ленін. Твори, т. 26, стор. 150. 


На допомогу викладачу історії 97 


перед ЦК і перед з'їздом буду боротися за виключення обох з 
партії» 7. 

За Зінов'євим і Каменєвим пішов Троцький, який виказав ворогові 
строк повстання, заявивши на засіданні Петроградської Ради, що біль- 
шовики почнуть виступ до моменту скликання ЇЇ з'їзду Рад. Попередже- 
на капітулянтами контрреволюція почала спішно збирати свої сили. 
Тимчасовий уряд вжив заходів до того, щоб зірвати повстання і розгро- 
мити штаб революції -- Центральний Комітет більшовицької партії. 
Однак ніякі ворожі сили не могли зупинити переможного ходу соціалі- 
стичної революції. 

Розкриваючи на другому уроці хід і значення Жовтневого збройно- 
го повстання в Петрограді як вищого етапу в розвитку російської рево- 
люції, важливо показати, що в соціалістичній революції була за біль- 
шовиками «більшість народу» 7. 

Завдання вчителя -- відтворити перед учнями яскраву картину 
найвеличнішої події, революції, яка відкрила нову епоху-- епоху 
переходу від капіталізму до соціалізму. Вчитель повинен підвести уч- 
нів до розуміння того, що в Жовтневому збройному повстанні 
організуюча і керівна роль належала Комуністичній партії, її Цен- 
тральному Комітету, очолюваному геніальним | вождем революції 
В. І. Леніним. 

Урок будується за таким планом: І. Початок і хід збройного пов- 
стання в Петрограді. Центральний Комітет партії більшовиків на чолі 
3 В. І. Леніним -- керівник збройного повстання, 2. Повалення Тимча- 
сового уряду і перехід влади в руки Рад. 3. Штурм Зимового палацу. 

Використовуючи шплан-схему «Збройне повстання в Петрограді 
29--26 жовтня 1917 р.» на конкретному матеріалі слід показати, як 
практично виконувались ленінські директиви і рішення Центрального 
Комітету партії по підготовці виступу. План-схема допомагає розпові- 
сти про розстановку класових сил під час вирішальної боротьби за вла- 
лу, дає можливість учням наочно переконатися, як уміло в конспіратив- 
них умовах була проведена бійськово-організаційна підготовка пов- 
стання. 

За умовними позначками учні знаходять на цій карті штаб револю- 
ції (Смольний), польовий штаб повстання (Петропавлівську фортецю), 
бойові осередки в районах Петрограда, штаби Червоної Гвардії, райони 
міста -- Нарвський, Московський, Виборзький, Петроградський, Василь- 
євський. Потім учні знаходять опорні пункти контрреволюції: Зимовий 
палац і пункти, зайняті загонами Тимчасового уряду. 

Учні дізнаються про те, яких заходів вживав Тимчасовий уряд, щоб 
зірвати збройне повстання. Він прагнув закрити більшовицькі газети; 
розвести мости, які з'єднують центр міста з його околицями, викликати 
в Петроград війська з Петергофа, Царського Села та інших місць; на- 
правити війська до Смольного і зайняти його; викликати на Дворцову 
площу загони юнкерів, кулеметників і доручити їм охорону Зимового 
палацу; посилити військові караули. 

Дізнавшись про задуми контрреволюції, В. І. Ленін ввечері 24 жов- 
тня надіслав до ЦК листа з обгрунтуванням необхідності негайного ви- 
ступу: «Я пишу ці рядки ввечері 24-го, становище як не можна більш 
критичне. Ясніше ясного, що тепер, уже справді, прогаяння в повстанні 
смерті подібне... Треба, що б то не стало, сьогодні ввечері, сьогодні вночі 
арештувати уряд, обеззброївши (перемігши, якщо чинитимуть опір) 
юнкерів і т. д. ...ні в якому разі не лишати влади в руках Керенського 


148. І. Ленін. Твори, т. 26, стор. 183. 
5 Там же, стор. 6. 


К-183--7 


98 На допомогу викладачу історі 


і компанії до 25-го, нізащо; вирішувати справу сьогодні неодмінно вве: 
чері або вночі» 5, 

В ніч з 24 на 29 жовтня В. І. Ленін залишив підпільну квартиру і 
вирушив до Смольного. На уроці використовується репродукція картини 
художника М. Соколова «В. І. Ленін у Смольному. 1917 р.». Викликаючи 
до себе представників червоногвардійських районів, заводів і військових 
частин, Володимир Ілліч давав їм точні, вичерпні вказівки. 

Добре, коли дальший хід повстання буде викладено детальніше, ніж 
у підручнику. О 1-ій годині 25 хвилин ночі зведений загін червоногвар- 
дійців Виборзького району, що складався з матросів і солдатів, зайняв 
поштамт. О 2-ій годині були захоплені Миколаївський та Балтійський 
вокзали, електростанції й інші найважливіші установи та підприємства. 

О 3-ій годині 30 хвилин крейсер «Аврора» підійшов до Миколаївсь- 
кого моста на Неві (учням пропонується знайти це місце на своїх кар- 
тах). Під прикриттям гармат «Аврори» міст було очищено від юнкерів. 

Близько 4-ої години ранку 25 жовтня революційні сили зайняли те- 
лефонну станцію, о 6-ій -- Державний банк, а о 7-ій -- Центральну 
телефонну станцію. О 8-ій годині війська революції і робітники Москов- 
ської застави закріпили за собою Варшавський вокзал. Були захоплені 
друкарні буржуазних газет. 

Коли В. І. Леніна повідомили про зайняття майже всіх найважли- 
віших пунктів столиці, він написав перший офіціальний документ Ра- 
дянської влади «До громадян Росії», в якому проголошувалися пова- 
лення Тимчасового уряду та перехід державної влади до рук Рад/. 

О 2-ій годині 35 хвилин дня 25 жовтня на екстреному засіданні Пе- 
троградської Ради В. І. Ленін заявив, що «робітнича і селянська рево- 
люція, про необхідність якої весь час говорили більшовики, здійснила- 
ся»8, Слід зазначити, що в руках контрреволюції ще залишився Зимовий 
палац. Тут панували розгубленість і паніка. В той же час у Смольно- 
му -- штабі революції -- була організованість і впевненість у перемозі. 
Про це яскраво написав А. В. Луначарський у своїх мемуарах «Смоль- 
ний у велику ніч» («Спогади про В. І. Леніна», т. І, К., 1957, стор. 546). 

Штурм Зимового палацу ще тривав, а фактична влада уже перебу- 
вала в руках Петроградської Ради. Захват останнього оплоту Тимча- 
сового уряду в Петрограді був проведений спільними діями червоно-. 
гвардійських, матроських і солдатських загонів, які мали броньовики і 
артилерію. Добре, коли свою розповідь учитель ілюструє кадрами з 
кінофільмів «Ленін у Жовтні», «Залп «Аврорн» або репродукціями кар- 
тин художників В. Щеглова і О. Кузнецова - «Штурм Зимового па- 
лацу», Шухліна -- «Арешт Тимчасового уряду». 

На закінчення уроку необхідно відзначити, що ретельна підготовка 
збройного повстання, яке проходило за ленінським планом, героїзм і 
самовідданість червоногвардійців, моряків, солдатів забезпечили успіх. 
Єдність партії і народу була вирішальною умовою перемоги Радянської 
влади в Петрограді, яка з небувалою швидкістю поширювалася по 
всій країні. 

На третьому уроці слід роз'яснити історичне значення П з'їзду Рад 
і перших декретів Радянської влади, показати, що «глибоко революційна, 
демократична суть нової соціалістичної держави наочно розкрилася в 
перших же декретах і заходах Радянської влади»?. Новий матеріал ви- 
кладається за таким планом: І. П Всеросійський з'їзд Рад і встановлен- 


В. І. Ленін. Твори, т. 26, стор. 199--200. 
В. І. Ленін. Твори, т. 26, стор. 203. 

Там же, стор. 204. 

50 років Великої Жовтневої соціалістичної революції, стор. 8. 


І. 
І. 


; 
7 
8 
9 


На допомогу викладачу історії 99 


ня Радянської влади. 2. Декрети про мир і землю. 3. Утворення Радян- 
ського уряду на чолі з В. І. Леніним. 

П з'їзд Рад характеризується як справжній вияв волі більшості 
населення країни, як показник всенародного визнання робітничо-селян- 
ської держави. Слід порівняти партійний склад делегатів І і П з'їздів 
Рад. Коли серед І тис. делегатів І з'їзду було 105 більшовиків, то серед 
670 учасників П з'їзду налічувалось 380 більшовиків. З 83 посланців 
України, присутніх на П з'їзді Рад, 40 належали до більшовицької 
партії, Різко скоротилось число депутатів від угодовських партій. 

Розповідаючи про роботу з'їзду, слід підкреслити значення написа- 
ної В. І. Леніним відозви «Робітникам, солдатам і селянам!» !!, оголо- 
шення з'їздом переходу влади до Рад робітничих, солдатських і селян- 
ських депутатів, значення прийнятих з'їздом декретів про мир і землю, 
ознайомити з ними учнів. Підбиваючи підсумки вивчення цього мате- 
ріалу, необхідно використовувати Тези «50 років Великої Жовтневої 
соціалістичної революції» (стор. 9). 

Розповідаючи про утворення Всеросійського Центрального Вико- 
навчого Комітету (ВЦВК) та першого в світі робітничо-селянського 
уряду -- Ради Народних Комісарів (РНК) на чолі з В. І. Леніним, учи- 
тель підкреслює, що головне питання революції -- питання про владу-- 
було розв'язано, встановлено диктатуру пролетаріату. 

27 жовтня о 5-ій годині ранку під дружні вигуки делегатів «Хай жи- 
ве революція! Хай живе соціалізм!» П з'їзд Рад закінчив свою роботу. 
Учасники його роз'їхались, щоб якнайшвидше розповісти про історичні 
рішення, взяти активну участь у встановленні Радянської влади на 
місцях. 

На даному уроці вчитель може з успіхом використовувати репродук- 
ції ряду картин. Історичне засідання з'їзду Рад відображено в полотнах 
«Виступ В. І. Леніна на П Всеросійському з'їзді Рад» В. Серебряного, 
«Влада Радам-- мир народам» групи художників, очолюваної Д. А. 
Налбандяном, «В. І. Ленін проголошує Радянську владу на Її Всеро- 
сійському з'їзді Рад» В. Сєрова та ін. 

Підготуватись до викладання всієї підтеми вчителеві допоможе така 
література В. І. Ленін, Твори, т. 26; Тези ЦК КПРС «50 років Вели- 
кої Жовтневої соціалістичної революції», К., 1957; Партія - - вдохнови- 
тель и организатор победь Великой Октябрьской социалистической ре- 
волюции. (Март - - октябрь 1917 года), М., 1966 И.И. Минц. История 
Великого Октября, т. П, М., 1967; Е. Ф. Ернкалов. Октябрьское 
вооруженное восстание в Петрограде, Л., 1966 И. Бондаренко.Ши- 
ре шагай, Димка! Повесть, Л., 1967. 

Вивчення ходу Жовтневого збройного повстання в Петрограді на 
уроках історії в школі має величезне навчально-виховке значення. Учні 
ознайомлюються з кульмінаційним моментом Великої Жовтневої со- 
ціалістичної революції, яка відіграла вирішальну роль в долі нашої 
Вітчизни. 


І. М. СКРИПКІН 


1 Більшовики України в боротьбі за перемогу Жовтневої соціалістичної рево- 
люції і встановлення Радянської влади, К., 1957, стор. 214. 
п В. І. Ленін. Твори, т. 26, стор. 211--212. 


Охорона і використання пам'яток 
історії та культури 


КИЇВСЬКА МІСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ ТОВАРИСТВА 
ОХОРОНИ ПАМ'ЯТОК ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ -- 
ДО ВЕЛИКОГО ЮВІЛЕЮ 


Відзначаючи 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної б з 
трудящі Радянського Союзу з кожним днем збільшують матеріальн 
й духовні багатства нашої країни, віддають усі сили і знання, ві 
розум та натхнення справі дальшого розквіту і зміцнення могутност 
Батьківщини, побудови світлого майбутнього всього людства. 

У зв'язку з великим ювілеєм значно зростає інтерес нашої громадсь 
кості до історичних та культурних пам'ятників. Радянські люди свят 
шанують пам'ять про кращих синів і дочок народу, які внесли свій вкла) 
в історію батьківщини. На території Української РСР зберігається по 
над 20 тис. визначних пам'яток історії, архітектури і мистецтва. Вони 
є свідками самобутнього історичного розвитку нашого народу і мают 
велике значення для вивчення минулого, для комуністичного виховани 
трудящих і особливо молоді в дусі патріотизму та гордості за сво 
батьківщину. 

Київ, одно з найдавніших міст світу, відіграв велику роль у ство- 
ренні могутньої давньоруської держави, спільної колиски трьох братніх 
народів -- російського, українського й білоруського. На території Києва 
ще близько 20 тис. років тому з'явилися люди. З того часу його терито: 
рія безперервно заселялася, про що свідчать залишки стоянок і поселень, 
жител і ремісничих майстерень, поховання та могильники, знаряддя пра: 
ці й побутові вироби, предмети культу і твори мистецтва, різні архітек: 
турні споруди й оборонні укріплення, а також скарби дорогоцінних 
предметів і різних монет. Важливим джерелом для пізнання минулого 
нашого народу та міста є давньослов'янські пам'ятки зарубинецько-кор: 
чуватської та черняхівської культур початку й першої половини І тися: 
чоліття н. е. Поселення та могильники цих часів відомі на горах Старо- 
київській, Киселівці та Юрківській, а також у районах Львівської 

площі, Печерська, Подола, Корчуватого. 

Різноманітні дані свідчать, що період МІ--МПІ ст. був важливим 
історичним етапом у розвитку слов'ян. Це час утворення міжплемінних 
політичних об'єднань -- попередників майбутніх феодальних держав. 
У ГХ ст. Київ став центром землі руської, одним з найвизначніших і най: 
красивіших міст у світі. Він вражав сучасників десятками величних 
храмів і палаців. Шедевром всесвітнього значення є Софійський собор 
з його досконалістю архітектурних форм, мозаїчним і фресковим розпи: 
сом. До стародавніх архітектурних споруд Києва належать Золоті воро- 
та, Михайлівська церква Видубецького монастиря, Кирилівська церква, 
церква Спаса на Берестові, комплекс стародавніх споруд Києво-Печер- 
ського заповідника. Всі вони свідчать про високу культуру давньору- 
ської держави, про велику майстерність її Зодчих. 

Наступні періоди історії Києва теж залишили яскраві пам'ятки 
архітектури, будівельної техніки, культури і мистецтва. До них належать 


Охорона і використання пам'яток історії та культури 101 


Андріївська церква, Братський монастир на Подолі і деякі цивільні спо- 
руди. В архітектурних ансамблях перлинами сяють неперевершені твори 
В. Растреллі, батька і сина Беретті, А. Меленського, І. Григоровича- 
Барського та інших. Місто прикрашають скульптури, серед яких визначне 
місце належить пам'ятнику Богдану Хмельницькому. 

Багато в Києві споруд і пам'яток, пов'язаних з революційними по- 
діями, з боротьбою за владу Рад. Багато історичних місць Києва нага- 
дують про героїчну боротьбу славних синів і дочок нашого народу проти 
німецько-фашистських загарбників. 

Київ славиться меморіальними пам'ятниками, пов'язаними з перебу- 
ванням у місті класиків української літератури: Тараса Шевченка, Лесі 
Українки, Григорія Сковороди, Івана Франка, Марка Вовчка, Архипа 
Тесленка, Михайла Старицького та інших. За останні роки встановлено 
меморіальні дошки видатним українським радянським письменникам -- 
Максиму Рильському, Володимиру Сосюрі, Юрію Яновському, Олексан- 
дру Копиленку, Івану Кочерзі, Івану Микитенку, Олександру Довжен- 
ку, Остапу Вишні, Миколі Островському, Олександру Бойченку, Степа- 
ну Васильченку та іншим. У Києві можна побачити меморіальні дошки, 
пов'язані з перебуванням тут О. С. Пушкіна, О. М. Горького, М. С. Лєс- 
кова, О. І. Купріна, Шолом-Алейхема, В. Л. Василевської. Найближчим 
часом пам'ятна дошка нагадуватиме, що в Києві працював над своєю 
книгою про пригоди бравого солдата Швейка Ярослав Гашек. 

Багате історичне минуле древнього Києва не могло не позначитись 
у назвах місцевостей міста, його площ і вулиць. Свідками подій тисячо- 
літньої давності є Поділ, Печерськ, Хрещатик. Чимало вулиць Києва 
і тепер зберігають стародавні назви, що відбивають цілі епохи в житті 
міста. В глибоку давнину виникли назви Боричева узвіза, Боричева то- 
ка, Клова. Тут відбувалися події, про які розповідають літописи, ХУП-- 
ХУПІ ст. знайшли своє відображення в назвах Рейтарської, Стрілецької 
вулиць, Рильського провулку, Верхнього і Нижнього валів. Боротьба 
київських трудівників за владу Рад відбилася в назвах вулиць Січне- 
вого повстання, Андрія Іванова, Щорса, Боженка та інших. Про події 
Великої Вітчизняної війни нагадують Оборонна і Зенітна вулиці, де в 
1941 р. проходила лінія захисту міста. На вулицях, названих іменами 
видатних діячів партії і держави, активних борців за Радянську владу, 
пам'ятні дошки розповідають, на честь кого дано назву. Такі дошки вже 
встановлено більш як на 60 вулицях. 

Інтереси держави, партії і народу вимагають найдбайливішого 
ставлення до культурної та історичної спадщини, збереження її для май- 
бутніх поколінь. Велика роль у цій благородній справі покладається на 
міську організацію Товариства по охороні пам'ятників історії і культури| 
Української РСР. Оформилась вона на своїй установчій конференції 
в листопаді 1966 р. і, працюючи під керівництвом міських партійних ор- 
ганізацій і Республіканського Товариства по охороні пам'ятників, досяг- 
ла певних результатів, згуртувала навколо себе широкий актив. Основні 
завдання для міської організації накреслено постановою Ради Міністрів 
УРСР від 20 лютого 1967 р. «Про стан і заходи по дальшому поліпшен- 
ню охорони і збереженню пам'ятників архітектури, мистецтва, археоло- 
гії та історії в Українській РСР». 

Керуючись цією постановою і готуючись до урочистого відзначення 
00-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції і встановлення 
Радянської влади на Україні, державні, партійні і громадські організа- 
ції розгорнули велику роботу по впорядкуванню пам'ятників історії та 
культури, дальшому виявленню історичних місць, їх збереженню Й по- 
пуляризації. Завершується ремонт дзвіниці церкви Миколи Доброго на 


102 Охорона і використання пам'яток історії та культури 
о о а а В вранці 


Подолі, збудованій у ХМІЇ ст. відомим архітектором І. Григоровичем: 
Барським. Провадяться великі роботи по увічненню пам'ятних міснь. 
Відкрито меморіальну дошку на будинку, де в час Великої Вітчизняної 
війни містився штаб Київського укріпленого району (вул. Артема). Бу: 
дуть встановлені нові меморіальні дошки: на честь двічі Героя Соціа: 
лістичної Праці, конструктора перших у світі космічних кораблів ака 
деміка С. П. Корольова, Б. П. Жаданівського, який у 1905 р. повів 
саперів на збройний виступ проти царського самодержавства, на честі 
видатних діячів культури -- З. Гайдай, М. Вериківського, Г. Юри, Г.Ве 
рьовки, письменників С. Скляренка, Ю. Дольд-Михайлика та інших 
Меморіальна дошка у приміщенні міськвиконкому  перераховуватимі 
військові частини, яким на відзнаку визволення Києва б листопад: 
1943 р. присвоєно назву «Київські». Ці ж військові частини будуть вка 
зані на стелі, встановленій в районі площі ім. Ленінського комсомолу 
В Голосіївському парку культури і відпочинку ім. М. Рильського ви 
сочітиме стела з переліком військових частин і загонів народних опол 
ченців, що захищали Київ у перший рік Великої Вітчизняної війни. 3: 
ініціативою міськкому КП України створено комісію по розробці про 
позицій для впорядкування лінії оборони 1941 р. В комісію входяті 
учасники оборони -- колишній комісар лівого сектора оборони Ф. П. Ос 
тапенко, член штабу оборони М. Д. Чукарєв, начальник інженерног 
відділу Киуря, колишній секретар міськкому партії К. Ф. Москалець 
а також представники партійних та громадських організацій. Робітни 
ки заводу «Арсенал» неодноразово порушували питання про встанов 
лення пам'ятника в Радянському парку на братській могилі бійці! 
революції, які загинули під час Січневого повстання 1913 р. Міськви 
конком прийняв рішення поставити тут до І листопада ц. р. скульптур! 
робітника з прапором і впорядкувати прилеглу територію. До 1970 р 
місто прикрасять пам'ятники на честь Великої Жовтневої соціалістич 
ної революції, возз'єднання всіх українських земель в єдиній Україн 
ській Радянській державі, обеліск місту-герою, пам'ятники в Бабином 
яру, де було закатовано близько 200 тис. радянських громадян, і 1 
Дарницькому районі, де загинуло 68 тис. військовополонених офіцері: 
і солдатів Радянської Армії, бюсти Г. Петровського, С. Косіора 
В. Чубаря. 

Товариство має завдання популяризувати серед населення справ! 
охорони пам'ятників. Певну роботу в цьому напрямі провела ,вже Ки 
ївська міська комісія любителів-краєзнавців. Значна роль належить та 
кож Київській міській організації Товариства «Знання». У відділі екс 
курсій розроблено теми, присвячені пропаганді і популяризації пам'ят 
ників нашого міста: «Історико-архітектурні пам'ятники давньорусько 
держави на території Києва», «По стародавній столиці Київської Русі 
колисці трьох братніх народів--російського, українського і білорусько 
го», «Скульптурні пам'ятники Києва», «Революція 1905--1907 рр. у Киє 
ві», «Боротьба за владу Рад у Києві в 1917--1918 рр.», «Київ у рокі 
Великої Вітчизняної війни 1941--1945 рр.» і т. д. Екскурсоводи розпові 
дають про історію, культуру, мистецтво стародавнього міста, архітектур 
ні комплекси й ансамблі різних століть, архітектуру сучасного Києва 
про пам'ятники революційної та бойової слави. Проте слід зазначити 
що ця справа потребує дальшої активізації. 

Популяризація славного минулого нашої країни, зокрема Києва 
займає чимале місце на сторінках «Вечірнього Києва». Тут друкуютьс» 
статті про пам'ятники на честь видатних людей, про будівлі, пов'язан 
з історичними подіями та з перебуванням у місті відомих діячів, пре ар 
хеологічні пам'ятки. Газета регулярно вміщує цікаві матеріали у роз 


Охорона і використання пам'яток історії та культури 103 


ділах «З історії нашого міста», «З минулого», «Архіви розповідають», 
«Знахідки -- публікації». Користуються популярністю суботні сторінки 
газети під заголовком «Все про Київ, все про киян» -- з відомостями про 
історичні і культурні пам'ятники столиці України. Автори цих матеріа- 
лів -- історики, архітектори, мистецтвознавці, письменники, журналісти, 
аматори-краєзнавці. Газета активно виступає за збереження й охорону 
нашої культурної історичної спадщини. З допомогою «Вечірнього Киє- 
ва» в місті виявлено і взято на облік ряд історичних пам'яток. 

Створення Товариства по охороні пам'ятників історії і культури дає 
змогу об'єднати широкі кола громадськості для активної участі у збере- 
женні й пропаганді нашої історичної та культурної спадщини. Певний 
вклад у цю справу вже внесено як секціями правління міської організа- 
ції, так і районними організаціями Товариства. 

7 травня 1967 р. в парку культури і відпочинку «Перемога» (Дар- 
ницький район) трудящими насипано «Курган безсмертя». В Московсь- 
кому районі виявлено 39 братських могил, над якими взяли шефство 
організації та підприємства. У Жовтневому районі підготовлено мате- 
ріали для увічнення пам'яті члена підпільного міськкому КП України 
В. Хохлова, керівника підпільної організації Станкозаводу Картов- 
ського, встановлено скульптуру на могилі Героя Радянського Союзу 
Ф. А. Пушиної, незабаром буде відкрито пам'ятник Герою Радянського 
Союзу М. Г. Шепелєву. Правління Товариства Дарницького району дбає 
про спорудження пам'ятника бійцям-героям, які в 1919 р., щоб не по- 
трапити до рук ворогів, підірвалися разом із своїм бронепоїздом «Тара- 
щанець». Правління Печерської районної і міська організація Товарист- 
ва порушили клопотання про встановлення в парку Вічної слави пам'ят- 
ного каменя на могилі розстріляних у 1919 р. денікінцями 43 радянських 
громадян. 

Районні організації Товариства беруть активну участь у створенні 
музеїв, історико-краєзнавчих, революційної, бойової та трудової слави, 
що розповідають про героїчний піввіковий шлях боротьби і перемог ра- 
дянського народу. Заслуговує на увагу досвід роботи створеного в 1962 р. 
музею історії Залізничного району. Тут зосереджено понад 700 експона- 
тів, часто оригінальних документів і пам'ятних речей, що відображають 
події від 1870 р. і до наших днів. При музеї створені меморіальна кімна- 
та Миколи Островського та відділ, присвячений історії піонерської та 
комсомольської організації району. Музей систематично відвідують учні 
шкіл, технікумів, робітники, делегації трудящих. Тут відбуваються семі- 
нари піонервожатих, урочисте вручення комсомольських квитків тощо. 
Одним з кращих музеїв на підприємствах міста є музей історії заводу 
«Ленінська кузня», де з 2300 експонатів 1500 оригінальні. 


Для допомоги музеям створено методичну групу з працівників Уп- 
равління культури, київських культурно-освітніх закладів та членів сек- 
ції міської організації Товариства. Секція краєзнавства і народних му- 
зеїв міської організації Товариства перевірила роботу 104 народних му- 
зеїв і музейних кімнат. Керівник секції І. Ф. Шатилюк неодноразово 
виступав з цього питання у пресі, зокрема на сторінках «Вечірнього 
Києва». 

У справі виявлення могил активних учасників Жовтневої революції, 
встановлення меморіальних дощок тощо історико-революційній секції 
Товариства допомагають своїми порадами старі більшовики. Так, було 
встановлено місце, де поховані жертви денікінського терору (парк Віч- 
ної слави). У підготовці документальних довідок для відкриття меморі- 
альних дощок і надгробків важлива роль належить Державному істо- 
ричному архіву та історичному музею. Зокрема багато довідок напи- 


104 Охорона і використання пам'яток історії та культ! 


сали Т. М. Слюдікова (історичний архів) та І. М. Полупанова (іс 
ричний музей). 

Останнім часом значно зріс інтерес громадськості до історичі 
й культурної спадщини. Звичайним явищем стали урочисті походи п 
нерів і школярів до пам'ятників, могил, меморіальних дощок у дні рек 
люційних свят або ювілеїв видатних революціонерів, полководців, д 
чів науки і культури. Стали традиційними піонерські міські лінійки бі 
пам'ятника В. І. Леніну і в парку Вічної слави, де приймають у піоне!| 
вручають комсомольські квитки. 

Разом з тим доля багатьох пам'яток викликає тривогу. Нічим 
можна виправдати занедбаність колишньої царської військово-політі 
ної тюрми «Косий Капонір». У її казематах перебувало чимало револ 
ційних діячів-- С. Косіор, О. Шліхтер, Г. Чудновський, були ув'язні 
студенти Київського університету -- учасники революційних висту! 
1901 р. Під час революції 1905 р. царські сатрапи кинули сюди керіві 
ків повстання саперів, очолюваних Жаданівським, у 1907 р.-- учасни: 
заворушень 41-го піхотного Селенгинського полку. Немає пам'ятни! 
на могилах видатних революціонерів І. Ф. Смирнова (М. Ласточкін: 
А. В. Іванова. Не впорядковані могили учасників Севастопольської о( 
рони 1854--1855 рр. полковників Євреїнова і В. Красильникова, видаті 
го російського педагога К. Ушинського, розстріляних у 1905 р. повстал 
саперів. 

Слід впорядкувати могили письменників, художників, композитор 
артистів. На адресу міськради надходять численні листи від трудящ 
про необхідність поліпшити догляд за могилами видатних людей. Гру 
членів історичної секції Товариства під керівництвом директора Літегр 
турного архіву-музею Л. А. Проценко після докладного вивчення клад 
вищ Києва виявила близько 500 могил визначних людей. Треба якна 
швидше підготувати до видання цей перелік, вжити заходів до охоро! 
і впорядкування могил. 


Київ славиться і своїми мистецькими скарбами, та, на жаль, значі 
частина їх не стала надбанням масового глядача, а лежить протягом д 
сятирічь у сховищах, часто в несприятливих умовах. Так, у фондах М 
зею українського мистецтва є сотні творів видатних українських проф 
сіональних і народних митців ХУ1--ХХ ст., що не популяризуються сер 
народу. В Києво-Печерському державному історико-культурному зап 
віднику також не експонується велика кількість неоціненних високох 
дожніх творів талановитих майстрів культового мистецтва. Тут збе 
гаються не на належному рівні і протягом багатьох років не реставр 
ються зразки геніальної творчості українських золотарів, різб'ярі 
майстрів живопису і кераміки. 

Росте і розквітає наше місто. Але при реконструкції його руйнуют 
ся окремі споруди, що мають історичне значення. А необхідно вміл 
органічно поєднувати старовину з сучасністю, нові будівлі і давні п 
м'ятки. Треба зберегти також найхарактерніші куточки старого Києв 
які зараз невиправдано знищуються, що завдає шкоди унікальном 
силуету міста. В цьому плані перед будівельниками і Товариство 
стоять важливі завдання. Одне з них -- чітко визначити заповідні зон 
старого Києва та організувати їх належну охорону під час проведе! 
ня різних земляних робіт. Найдавніші ж частини міста--Старокиївськ 
гору (в межах так званого міста Володимира), гору Киселівку, терит 
рію Києво-Печерської лаври і Видубецького монастиря -- слід огол 
сити заповідниками і зберегти для майбутніх поколінь. 


Необхідно розробити план заходів по суцільному обстеженню місті 
по виявленню не взятих на облік пам'яток культури і мистецтва, по рес 


Охорона і використання пам'яток історії та культури 105 


тавраційно-ремонтним роботам. Треба покласти край перетворенню на 
склади та виробничі приміщення архітектурних споруд на Подолі, в то- 
му числі будинку, де зупинявся Петро І, бурси ХУПІ ст., Контрактового 
будинку, торгового ряду і Флорівського монастиря. Ансамбль останньо- 
го заслуговує, щоб його включити в маршрут показу пам'яток архітек- 
тури Києва. Слід також здійснити реставраційні роботи в урочищі Кита- 
єво, де збереглася церква  ХУМПІ ст. збудована під безпосереднім 
наглядом видатного українського зодчого С. Д, Ковніра. Вимагає впо- 
рядкування і територія Києво-Печерського заповідника. Звідси необхід- 
но перемістити Інститут металокераміки АН УРСР та інші підприємства, 
включити в маршрут показу не лише близькі, а й далекі печери. 

Особливу увагу слід звернути на впорядкування пам'ятників і місць, 
пов'язаних з боротьбою населення міста за владу Рад, з боротьбою в ро- 
ки Великої Вітчизняної війни проти німецько-фашистських загарбників, 
з будівництвом соціалізму в нашій країні. 

Всі пам'ятки після консервації і реконструкції необхідно зробити 
доступними для огляду широких мас. Настав час практично реалізувати 
висловлені ще в 20-х роках пропозиції АН УРСР і міськкому партії про 
необхідність відкрити в Києві музей історії і реконструкції міста, а та- 
кож створити поблизу Києва великий етнографічний музей, де б були 
представлені всі області України. 

Для пропаганди історичних і культурних пам'яток нашого міста та 
його околиць необхідно ширше використовувати пресу, радіо, телеба- 
чення. Вирішено створити й видати ряд праць з історії Києва. Міська 
організація Товариства докладе всіх сил для дальшого розгортання ді- 
яльності в справі збереження і популяризації пам'яток історії і культури 
нашого народу. 

К. І. СТЕЦЮК 


голова правління міської організації 
Товариства по охороні пам'ятників історії та культури Української РСР 


Ноии, коленоді 


ЖОВТНЕВЕ ЗБРОЙНЕ ПОВСТАННЯ 1917 р. У ВІННИЦІ 


П'ятдесят років тому, 28--29 жовтня (10--1Ї листопада) 1917 р., у Вінниці від- 
булося збройне повстання, яке стало однією з яскравих сторінок історії боротьби 
за владу Рад на Україні. Підготовка до нього розпочалася ще напередодні жовт- 


невих подій у Петрограді. На численних мітингах і зборах більшовики закликали 
трудящих і солдатів гарнізону до збройної боротьби проти бурж'азного Тимчасо- 
вого уряду. 


15 жовтня засідання Вінницької Ради за пропозицією більшовиків ухвалило по- 
станову про передачу влади Радам, обрало одного з найактивніших працівників 
міської партійної організації І. О. Яковлєва делегатом на 1 Всеросійський з'їзд 
Рад!. Надійною опорою більшовиків міста були революційні солдати, зокрема 
15-го запасного полку. У військових частинах гарнізону діяли більшовицькі органі- 
зації, які провадили політичну роботу серед солдатів 2. 

Налякане розмахом революційних подій у Вінниці, командування Південно- 
Західного фронту дало наказ ввести в місто контрреволюційні війська, а 15-й за- 
пасний полк відправити на фронт. Дізнавшись про це, Вінницький Комітет РСДРП(б) 
запропонував партійній організації полку не виконувати наказу. Пропозицію  під- 
тримали майже всі солдати. Вони заявили, що без дозволу Вінницької Ради не за- 
лишать місто, а 23 жовтня вийшли на демонстрацію з червоними прапорами та ло- 
зунгами «Вся влада Радамі». До них приєдналися революційні солдати інших вій- 
ськових частин гарнізону та робітники міста. Біля Народного будинку (нині Жовтнева 
площа), де містився Вінницький Комітет РСДРГП(б) і саме засідала Вінницька Рада, 
відбувся багатолюдний мітинг, на якому з промовами виступали більшовики, за- 
кликаючи солдатів і робітників до збройного повстання 2. 

На засіданні виконкому Ради було обрано ревком (М. Тарногродський, Я. Жу- 
равльов, П. Жуков, І. Кудрашов та ін.), а також вирішено не відправляти 15-й за- 
пасний полк на фронт, заборонити будь-які пересування військових частин і видачу 
зброї без дозволу ревкому. Під контроль Ради переходили склади зі зброєю. Було 
вирішено озброїти робітників і солдатів". У розпорядження ревкому було пере- 
дано понад 3 тис. гвинтівок і 150 кулеметів ?. 

Налякане революційним рухом, командування Південно-Західного фронту тер- 
міново направило до Вінниці спеціально сформований каральний загін, очолений 


помічником комісара фронту правим есером Костициним і полковником  Абрамо- 
вим. Прибувши 25 жовтня до міста, Костицин наказав узяти під охорону. вокзал 
і склади зі зброєю?. Проти цього виступили виконком Ради і ревком. Костицину 


було запропоновано припинити самочинні дії і з'явитися на засідання пленуму Ради. 
Увечері він прибув на пленарне засідання Ради, де поставив ультиматум: негайно 
вивести з Вінниці 15-й полк і відправити його на фронт, скласти зброю і видати 
всіх революційних керівників. 

Зухвалі вимоги правого есера було відхилено. 

За пропозицією більшовиків Вінницька Рада прийняла ухвалу про озброєння 
революційних солдатів гарнізону, посилення охорони залізничної станції, пошти і 
телеграфу, складів зі зброєю, про негайне виведення з Вінниці контрреволюційних 
військ". На засіданні ревкому було вирішено відрядити по допомогу до 2-го гвар- 
дійського корпусу, в район Жмеринки, делегацію на чолі з Є. Б. Бош. 

Становище у Вінниці ставало дедалі напруженішим. Після провалу операції 
Костицина командування Південно-Західного фронту направило в місто ще кілька 


" Вінницький обласний державний архів, ф. 151, оп. 6, спр. 2, арк. 42--43. 
2 П. Голуб. Солдатскив массью Юго-Западного фронта в борьбе за власть 
Советов (март 1917 г.-- февраль 1918 г.), К., 1958, стор. 169. 

3 Боротьба за перемогу Радянської влади на Україні, К. 1957, стор. 479--480, 

" Боротьба за владу Рад на Поділлі (березень 1917 р.--лютий 1918 р.). Доку- 
менти й матеріали, Хмельницьк, 1957, стор. 136--137. 

5 П. Голуб. Назв. праця, стор. 170. 

6 Див. Боротьба за владу Рад на Поділлі, стор. 138, 140, 158. 

7 Боротьба за владу Рад на Поділлі, стор. 139. 


Наш календар 107 


каральних загонів. 28 жовтня контрреволюційні війська оточили Народний буди- 


нок, де засідала Вінницька Рада, Комітет РСДРП(б6), ревком, і відкрили по ньому 
гарматний і кулеметний вогонь 8. За пропозицією більшовиків ревком наказав ре- 
волюційним солдатам і червоногвардійцям негайно виступити під командуванням 


поручика Зубриліна проти контрреволюційних військ. Зав'язався бій з юнкерами й 
козаками. Жовтневе збройне повстання у Вінниці почалося. Два дні на вулицях 
точилися запеклі бої ?. 

Під тиском революційних сил білогвардійці змушені були відступити на за- 
мостя. Центр міста і дорогу на Літин контролювали революційні солдати і черво- 
ногвардійці. Ворог утримував залізничну станцію, казарми та інтендантські склади, 
завдяки чому безперебійно одержував зброю й поповнення. Революційним части- 
нам не вистачало досвідчених командирів, зброї, боєприпасів, продовольства. Солі- 
дарні з вінничанами, виступили солдати 8-ої роти 43-го запасного полку в Літині, 
але їх повстання швидко було придушено 1). 

29 жовтня переважаючим силам противника вдалося потіснити сили більшо- 
виків. Революційні частини, які чинили впертий опір ворогові, на околиці Вінниці 
споруджували барикади, копали траншеї |". 

На підтримку повстанцям Вінниці на заклик голови обласного комітету РСДРП(б) 
Є. Б. Бош та комісара УЇЇ армії, делегата ЇЇ Всеросійського з'їзду Рад Г. П. Вася- 
нина виступили солдати 2-го гвардійського корпусу. На шляху до Вінниці вони з 
допомогою залізничників Жмеринки припинили-рух ешелонів з контрреволюційними 
військами, що просувалися до Києва, Москви і Петрограда для боротьби проти 
Радянської влади. 

Дізнавшись про це, контрреволюційні війська під командуванням Костицина 
спішно залишили Вінницю. 2 листопада до міста вступили революційні війська 
2-го гвардійського корпусу. Разом з гвардійцями повернулися комітет РСДРП(б) 
і ревком. Вийшла з підпілля міська більшовицька організація, розпочала роботу 
Рада робітничих і солдатських депутатів. 4 листопада у Вінниці було встановлено 
Радянську владу. 

Вінницьке жовтневе збройне повстання мало значний вплив на дальший роз- 
виток подій на Правобережжі та на революціонізування солдатських мас Південно- 


они І. А. ЗАБАЙРАЧНИЙ 


З Боротьба за перемогу Радянської влади на Україні, стор. 482. 
9 Боротьба за владу Рад на Поділлі, стор. 160. 

Юї Там же, стор. 165. 

" Боротьба за перемогу Радянської влади на Україні, стор. 483. 


ПОПЕРЕДНИЦІ ЛКСМУ 


(До 50-річчя створення соціалістичних спілок молоді) 


В обстановці бурхливої творчості революційного народу, яка розгорнулася в 
країні після повалення самодержавства, молодь, і насамперед її пролетарська ча- 
стина, дуже швидко стала на шлях створення своїх, юнацьких організацій. Більшо- 
вицька партія підтримувала потяг робітничої молоді до об'єднання і всіляко допо- 
магала їй. Ще напередодні Лютневої революції В. І. Ленін писав: «.. За організаційну 
самостійність союзу молоді ми повинні стояти безумовно і не тільки внаслідок того, 
що цієї самостійності бояться опортуністи, а й по суті справи. Бо без повної само- 
стійності молодь не зможе ні виробити з себе хороших соціалістів, ні підготуватися 
до того, щоб вести соціалізм вперед». Весною і літом 1917 р. газета «Правда» 
надрукувала серію статей, присвячену питанням організації пролетарських моло- 
діжних мас, а 7 червня опублікувала примірний Статут Спілки робітничої молоді, 
написаний Н. К. Крупською за порадою В. І. Леніна. 

На Україні одними з перших включились у цю справу юнаки і дівчата Києва. 
Вже наприкінці березня і на початку квітня 1917 р. в місті виникла ініціативна гру- 
па, яка розгорнула роботу по згуртуванню молоді. До її складу увійшли С. Біло- 
криницький, С. Мальчиков, М. Ратманський, О. Ситниченко та ін. 

Ознайомившись з Кевітневими тезами, ініціативна група вирішила обговорити 
їх на молодіжних зборах, які були скликані в приміщенні Київського університету. 
Запрошений на збори член Київського комітету РСДРП(6) М. О. Савельєв (Петров) 


|В. І. Ленін. Твори, т. 23, стор. 145. 
2 Великий Жовтень на Київщині. Збірник спогадів, К. 1957, стор. 272; журн. 


«Юнацький рух», 1931, Ме 2, стор. 69. 


108 Наш календар 


докладно розповів про завдання, поставлені ленінськими тезами перед більшови- 
цькою партією і робітничим класом. Того ж дня група надіслала Володимиру |ллі- 
чу телеграму, в якій вітала його як ідейного керівника революційного пролета- 
ріату, справжнього і стійкого борця за повалення влади капіталу, за соціалізм ). 
Через деякий час було одержано листа від Н. К. Крупської, де вона радила назвати 
створювану організацію Спілкою робітничої молоді імені ПІ Інтернаціоналу, скла- 
сти її примірний статут, твердо пам'ятаючи, що без дисципліни не може існувати 
жодна організація 3 

Велику допомогу в створенні спілки подавав Київський комітет РСДРП(б). Це 
питання неодноразово обговорювалося на його засіданнях, а також на загально- 
міській партійній конференції. Одному з керівників Київської більшовицької орга- 
нізації Л. Й. Картвелішвілі (Лаврентію) було доручено разом з ініціативною групою 
виробити статут спілки і представити його на затвердження комітету РСДРПІб). 
«В основу статуту спілки молоді,- вказувалось в рішенні більшовицького коміте- 
ту,-- покласти принцип партійності спілки» ?, 

За допомогою партійного комітету ініціативна група протягом весни -- літа 
1917 р. створила на підприємствах Києва близько 20 організацій робітничої молоді. 

Активно проходило об'єднання молоді в Одесі. Ще у квітні більшовицька 
фракція Пересипського районного комітету РСДРП доручила кільком своїм членам 
організувати молодіжну спілку. Вони склали і поширили відозву «До молодих ро- 
бітників і робітниць», в якій роз'яснювали політичні завдання пролетарської молоді, 
значення її згуртованості для дальшої революційної боротьби. Невдовзі почала діяти 
Пересипська Спілка робітничої молоді ?. Перше загальноміське об'єднання молоді - 
Спілка соціглістичної молоді виникло на початку травня. Більшовицьке ядро цієї 
організації -- О. Златопольський, С. Ейнгорн (Ігнат), С. Урицький, Д. Учитель (Крамов) 
та ін. розгорнуло активну роботу по залученню до її рядів робітничої молоді. В черв- 
ні Спілка соціалістичної молоді, об'єднавшись з молодіжною групою Пересипського 
району, прийняла нову назву -- Спілка соціалістичної робітничої молоді. В кінці черв- 
ня загальноміські збори затвердили її статут, в основу якого було покладено проект, 
написаний Н. К. Крупською. В ньому говорилось, що молодіжна організація «ставить 
собі за мету підготувати з членів своєї спілки вільних, свідомих громадян, гідних 
учасників тієї великої боротьби, яку їм доведеться вести в лавах робітничого класу 
за звільнення всіх пригноблених і експлуатованих з-під ярма капіталізму» 

У Полтаві ініціативна група (С. Виноградова, О. Латишев, Писарський, Б. Робс- 
ман, 3. Таран та ін.) свою роботу по згуртуванню молоді почала з розповсюдження 
у місті спеціальних листівок і відозв, влаштування молодіжних зборів і мітингів. 
У червні 1917 р. на одному з таких мітингів було ухвалено створити соціалістичну 
спілку робітничої молоді й обрано організаційне бюро 8. 

У Миколаєві процес створення загальноміської молодіжної організації розпо- 
чався із злиття гуртків молоді, що існували на суднобудівних заводах «Наваль» і 
«Руссуд», з гуртком молодих службовців торгівлі. Об'єднанню дали назву «Спілка 
трудящої молоді» ?. Її організатори В. Алфьоров, Р. Гаврилов, М. Глєбов, Л. Гладков, 
брати Павло і Семен Новикови, Л. Мураховська багато зробили для залучення до 
цієї організації молодих робітників і робітниць інших підприємств і перетворення 
її у міську спілку пролетарської молоді. 

Гуртки і колективи підлітків на окремих підприємствах стали кістяком створе- 
них весною 1917 р. луганської Економічної спілки молоді, юзівської Спілки моло- 
дих трударів, маріупольського Юнацького соціалістичного самоосвітнього гуртка, 
костянтинівської Спілки робітничої молоді «Прогрес» 19, 

В усіх цих молодіжних об'єднаннях точилася гостра боротьба між більшови- 
ками і дрібнобуржуазними партіями. Меншовики, есери, бундівці, українські дріб- 
нобуржуазні партії всіма силами намагалися відвернути молодь від політичної 


З Газ. «Правда», 16 травня 1917 р. 

41, Г. Васильчуков. Соціалістичні спілки робітничої молоді, «Український 
історичний журнал», 1958, МО 1, стор. 18. 

5 Борьба за власть Советов на Киевщине. Сборник документов и материалов, 
К. 1957, стор. 181. 

5 А, С. Трайнин, Партия большевиков -- руководитель революционного дви- 
жения рабочей молодежи в 1917 году. Краснодар, 1965, стор. 71--72. 

78. І. Скрильова. Одеська Спілка соціалістичної робітничої молоді (чер- 
вень 1917 -- березень 1918), Праці Одеського державного університету ім. І. І. Меч- 
никова, т. 150, вип. 6, 1960, стор. 39. 

8 ПА ПП ЦК КП України, ф. 5, оп. 1 ,од. зб. 11, арк. 233; О. С. Латишев. 
Вела нас партія вперед. Збірник «Бойова юність», К. 1958, стор. 162. 

9 ПА ПП ЦК КП України, ф. 5, оп. 1, од. зб. 11, арк. 202. 

1010 лет Луганского комсомола (сб. статей, воспоминаний м материалов), Лу- 
ганск, 1929, стор. 30-31; А. Н. Ацаркин. Жизнь м борьба рабочей молодежи в 
Россим, М., 1965, стор. 271. 


Наш календар 109 


боротьби. Так, меншовики Маріуполя доклали багато зусиль, щоб змінити напрямок 
діяльності Юнацького соціалістичного самоосвітнього гуртка, до складу якого вхо- 
дили молоді робітники металургійних заводів «Нікополь» і «Провіданс». Одного ве- 
чора, коли більшість робітничої молоді була зайнята у нічній зміні, угодовці, скли- 
кавши збори гуртка, прийняли постанову, де говорилось, що ЮССГ відмовляється 
від будь-якої політичної діяльності і ставить за мету виключно культурно-освітню 
роботу ". 

Дізнавшись про це, обурені молоді робітники й робітниці з'явились на збори 
і розігнали їх. Постало питання про створення самостійної робітничої молодіжної 
організації. За допомогою більшовиків вона оформилась у липні 1917 р. під на- 
звою «Спілка пролетарської молоді ім. ЇЇ Інтернаціоналу». Одним з перших (її 
кроків було написання листа Н. К. Крупській, яка у своїй відповіді дала молоді Ма- 
ріуполя чимало цінних порад 72. 

Широкий розмах революційного молодіжного руху, строкатість форм і методів 
діяльності ючацьких організацій поставили перед більшовицькою партією завдання 
дати цьому рухові чітку революційну програму, визначити його організаційні прин- 
ципи, конкретизувати роботу спілок молоді, посилити партійне керівництво ними. Це 
завдання розв'язав історичний МІ з'їзд РСДРП(б). У резолюції «Про спілки молоді» 
він висловився за створення самостійних молодіжних організацій, ідейно зв'язаних з 
партією, які 6 працювали під її керівництвом. З'їзд підкреслив, що головна мета 
цих спілок-- виховання їх членів у дусі класової боротьби і пролетарського інтер- 
націоналізму, в дусі довір'я до більшовицької партії, підпорядкування юнацького 
руху боротьбі робітничого класу за соціалізм. Створення соціалістичних спілок ро- 
бітничої молоді було визнано одним з невідкладних завдань партійних організацій 33. 

Під керівництвом більшовиків повсюдно розпочалось об'єднання розрізне- 
них, дрібних молодіжних організацій, остаточне оформлення вже існуючих |і ство- 
рення нових спілок робітничої молоді. 

Організованого і цілеспрямованого характеру набрав цей процес і на Україні. 
У Києві підготовкою до загальноміських делегатських молодіжних зборів керували 
більшовики. У жовтні ініціативна група звернулась з відозвою до молоді Києва. 
«Наближається велика соціальна революція,- говорилось в ній,- останній і рішу- 
чий бій між працею і капіталом. | в цій боротьбі повинні взяти участь ми, робіт- 
нича молодь. Так, мерщій до діла, товариші учні і робітники до 20 років, збирай- 
тесь по заводах, обирайте на п'ятнадцять чоловік одного, посилайте на наші перші 
делегатські збори» "". 

Члени ініціативної групи побували на ряді підприємств міста, проводячи там 
збори, мітинги, роз'яснюючи мету створюваної спілки. На цих же зборах молодь 
обирала своїх делегатів. 

22 жовтня 1917 р. в приміщенні жіночого медичного інституту зібралось по- 
над 200 обранців робітничої молоді міста". З доповіддю виступив М. Ратманський. 
Від імені ініціативної групи він запропонував назвати створювану організацію Со- 
ціалістичною спілкою робітничої молоді-- 1 Інтернаціонал. Збори затвердили її 
статут та назву. До складу обраного міського комітету, крім членів ініціативної 
групи, ввійшли М. Горовенко з Південно-російського заводу (тепер «Ленінська 
кузня»), В. Камінський з «Арсеналу», В. Коваль з заводу Гретера і Криванека (те- 
пер «Більшовик») та ін.!? 

В Харкові, як і у Києві, створення ССРМ відбувалось за безпосередньою участю 
і під керівництвом більшовиків. В кінці вересня при агітаційній комісії Харківської 
Ради робітничих депутатів, де були міцні позиції більшовиків, виникла група, яка 
розгорнула роботу по створенню спілки робітничої молоді. До її активних учасни- 
ків належали С. Височиненко, О. Зінов'єв, Є. Репельська, Е. Понтус та ін.!"? 18 жовт- 
ня в газеті «Известия Юга» була надрукована відозва «До пролетарської молоді», 
де роз'яснювались роль і завдання спілки. На багатьох підприємствах пройшли мі- 
тинги і збори, присвячені створенню загальноміської пролетарської молодіжної 
організації. 26 листопада у більшовицькому клубі «Знання» відбулись міські уста- 
новчі збори, в яких взяло участь близько 300 юнаків і дівчат Харкова. Був обраний 


017. Г. Васильчуков. Соціалістичні спілки робітничої молоді, «Український 
історичний журнал», 1958, Мо 1, стор. 21. 

2 Журн. «Юнацький рух», 1931, Мо 2, стор. 73. 

ІЗ КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК, ч. І, 
1954, стор. 361. 

4 Образование м деятельность комсомола в годьи гражданской войнь, К., 
1959, стор. 52. 

5 Г. Єжова, Т. Кольяк. Гартована юність, К. 1960, стор. 23. 

16 П, Прусак. Юності дороги бойові. Збірник «Бойова юність», стор. 30; Ве- 
ликий Жовтень на Київщині, стор. 275. 

І7 Комсомол Харківщини. Нариси з історії Харківської організації Ленінської 
спілки молоді України, Харків, 1958, стор. 16. 


110 Наш календар 


тимчасовий комітет ССРМ, до складу якого ввійшли С. Височиненко, Вакуленко, 
О. Зінов'єв, Л. Полоцький, Б. Лернер, Є. Репельська та ін.9 Вироблення статуту 
доручили обраній на зборах комісії. 

Молодіжний рух набував з кожним днем дедалі більшого розмаху, викли- 
каючи до життя все нові організації. Так, у жовтні 1917 р. виникли чернігівська 
Спілка пролетарської молоді і житомирська Соціалістична спілка робітничої мо- 
лоді. Великим авторитетом в Донбасі користувались маріупольська ССРМ ІІ Ін- 
тернаціоналу, юзівська Спілка пролетарської молоді І Інтернаціоналу, молодіжні 
пролетарські організації Верхнього, Костянтинівки та інших міст і робітничих се- 
лищ. До кінця року оформили самостійні спілки молоді робітники Миколаєва та 
Херсона 12. 

День у день зростали й міцніли лави юнацьких організацій. Найбільшою на 
Україні була Київська спілка, яка вже напередодні Жовтневої революції об'єднувала 
близько тисячі чоловік. До грудня 1917 р. більше ніж удвоє зросла харківська 
ССРМ, як нараховувала понад 600 членів. На початку осені в Спілку робітничої 
молоді Одеси входило близько 500 юнаків і дівчат. Через місяць після створення 
число членів Клубу трудового юнацтва ім. ПІ Інтернаціоналу | при  Катеринослав- 
ському комітеті РСДРП(6) зросло до 200 чоловік. За неповними даними спілки 
соціалістичної робітничої молоді України напередодні Жовтневої революції налі- 
чували близько 5 тис. членів 2, 

З перших кроків своєї діяльності молодіжні організації України прагнули вста- 
новити зв'язки з спілками молоді Петрограда і Москви, використати їх досвід ро- 
боти. Так, вже через два дні після установчих зборів-- 28 листопада Тимчасовий 
комітет Харківської спілки звернувся з листом до Московського комітету ССРМ. 
інформуючи про створення в Харкові організації робітничої молоді, він просив 
«надсилати літературу, а також повідомити, як проводиться робота у вашій спілці» 2 

Одночасно на Україні робились спроби створити обласні об'єднання соціалі- 
стичних спілок робітничої молоді. Юнаки і дівчата відчували необхідність згурту- 
вати місцеві організації на основі єдиної програми, з єдиним центральним керівним 
органом. Це завдання було здійснено дещо пізніше, вже в роки громадянської війни. 

Таким чином, народжені революційною бурею Соціалістичні спілки робітни- 
чої молоді, керовані більшовицькою партією, були єдиними попередниками Ленін- 
ської Комуністичної Спілки Молоді. 

Г. П. СЕМИЛЄТКА 


І8 Образование | и  деятельность  комсомольской организации Харьковщинь, 
1917--1920. Документь и материаль, Харьков, 1961, стор. 78--79. 

І9 Образование м деятельность комсомола Украйнь в годьі гражданской вой- 
нь, стор. 49; О. Іващенко. З історії комсомолу на Волині (1918--1925 рр.), На- 
укові записки Житомирського державного педагогічного інституту ім. Івана Франка, 
Житомир, 1961, стор. 6; А. Н. Ацаркин. Жизнь ми борьба рабочей молодежи 
в России, М., 1965, стор. 393, 394, 396; Л. М. Гладков. Шлях робітничої молоді. 
Збірник «Бойова юність», стор. 134--135. 

20 Протоколь І сьезда РКСМ, М., 1934, стор. 15. С. Белокриницкий, Очер- 
ки истории ЛКСМУ, 1926, стор. 19; Двадцать лет ЛКСМУ, К., 1939, стор. 28; журм. 
«Комсомолец-активист», МоМо 13--14, 1933, стор. 33. 

МО А.Н. Ацаркин. Назв. праця, стор. 417. 

22 Образование и деятельность комсомола Украмйнью в годью гражданской вой- 
нь, К. 1959, стор. 54. 


«ПІВДЕННОРОСІЙСЬКИЙ РОБІТНИЧИЙ СОЮЗ» У МИКОЛАЄВІ 
(До 70-річчя з часу створення) 


Минуло 70 років першій соціал-демократичній організації м. Миколаєва-- 
«Південноросійському робітничому союзу»!. Свого часу про його діяльність В. І. Нев- 
ський написав досить цікаву книгу?, але зараз вона стала бібліографічною рід- 
кістю. 


|В історичній літературі наводяться дещо інші назви. Так, П. Л. Варгатюк 
організацію іменує «Союзом миколаївських робітників» (Див. «Український (істо- 
ричний журнал», 1963, Ме 2, стор. 71). В «Истории Коммунистической партим Со- 
ветского Союза» (т. І, М., 1964, стор. 559) дається подвійна назва: «Союз микола- 
ївських робітників» («Південноросійський робітничий союз»). Правомірно буде, на 
наш погляд, будь-яка з цих назв. Правда, слід відмітити, що термін «Південно- 
російський робітничий союз» зустрічається не лише в жандармських, прокурор- 
ських і міністерства юстиції документах, але й у спогадах таких учасників органі- 
зації, як І. Мухін, В. Земляк, С. Федотченко. На одній з листівок організації стоїть 
ще підпис: «Союз адміралтейських робітників». 

28. И. Невский. Южно-русский рабочий союз в г. Николавве, М. 1922. 


Наш календар 111 


Дане дослідження проведене працівниками музею історії заводу ім. 61 кому- 
нара (колишнє адміралтейство), де свого часу працювала більшість учасників мико- 
лаївського «Південноросійського робітничого союзу». 

Організація складалася з 9--10 гуртків, які об'єднували робітників казенної 
адміралтейської верфі, суднобудівного заводу Франсуа і Делуа, залізничних май- 
стерень та солдатів з піхотних полків. Серед гуртків був і молодіжний, до якого 
входили майже всі випускники портової ремісничої школи. Передбачалося, що в 
майбутньому ці молоді революціонери стануть керівниками робітничих гуртків. 
Всього в Союзі нараховувалось 250 чоловік, з яких 200 були робітниками адмі- 
ралтейства 83. 

Гуртки мали свої виборні керівні органи: касира, бухгалтера, контролера |і 
одного-двох депутатів. Кожний член гуртка мав металевий жетон з присвоєним 
йому номером -- своєрідним свідоцтвом приналежності до організації". Поіменних 
списків членів гуртків в інтересах конспірації не було. Гуртківці сплачували внески 
в касу свого гуртка в сумі від 20 коп. до ! крб. Зібрані гроші розподілялися так: 
на допомогу страйкарям -- 505, на взаємодопомогу -- 33,250, на придбання літе- 
ратури для нелегальної бібліотеки -- 16,50, 5. Для поповнення каси влаштовува- 
лась грошова лотерея. Збори гуртків-- сходки проходили на квартирах керівників 
чи за містом. інколи орендували приміщення і сплачували господареві по 10--12 коп. 
за кожного присутнього. Відбувалися сходки і на р. Інгул, в шлюпках, під вигля- 
дом прогулянок чи рибальства. Збиралися також у вечірніх класах креслення і 
малювання при відділенні Російського технічного товариства. В травні 1897 р. сход- 
ка відбулась на промисловій виставці. 

27 жовтня 1897 р. на квартирі І. А. Мухіна (вул. Міщанська, 37) з 8 до 11 год. 
вечора було проведено збори керівників усіх гуртків: касирів, бухгалтерів, контро- 
лерів і депутатів. Для конспірації накрили на стіл. На варті стояли робітники Ки- 
рєєв, Гено і Юбспин. В квартиру вони вгускали лише при паролі «Чи тут живе 
Петрові». Збори вирішили створити об'єднане правління касами всіх гуртків. Каси- 
рами центральної каси були обрані: по фонду допомоги страйкарям -- І. Мухін, по 
фонду взаємодопомоги -- А. Нестеренко, по фонду бібліотеки -- В. Кубилюс. На 
зборах виступив з привітанням представник одеських робітничих гуртків А. Д. По- 
ляк?. Тоді ж було оголошено про встановлення зв'язків з робітничими організа- 
ціями Києва і Катеринослава. 

«Південноросійський робітничий союз» мав свій статут, у якому було визна- 
чено головну мету організації: «Підвищення рівня матеріального добробуту про- 
летаріату та визволення його від деспотизму всесильного царського уряду» 8. 

На своїх зборах члени гуртків читали, обговорювали, а потім поширювали 
серед робітників нелегальну літературу, зокрема «Устав Южноруєского рабочего 
союза», «Манифест Коммунистической партиий», «Речь Петра Алексеева», «Между- 
народньй социалистический конгресс в Брюсселе», «Кто чем живет?», «Морозов- 
ская стачка», «Как министр заботится о рабочих» та ін.) 

Союз друкував на гектографі свою нелегальну газету «Наше дело». Перший 
номер її вийшов 20 жовтня 19397 р. другий-- 27 жовтня, третій -- 10 грудня. Газета 
оформлялась лозунгами «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», «Визволення робітни- 
ків-- це справа самих робітників!», «Вперед, вперед!», «Хто не з нами, той проти 
нас!», «Всі за одного-- один за всіхі». Четвертому номеру тоді не судилося поба- 
чити світ. Підготовлені для нього матеріали захопили жандарми. Цікаво, що серед 
цих матеріалів був знайдений рукопис «Життя та діяльність Карла Маркса і Ен- 
гельса» 1). Союз випустив 9 прокламацій, які присвячувались різним злободенним 
подіям на заводах міста. Була надрукована прокламація в зв'язку з страйком робіт- 
ників Кременчука. На знак пролетарської солідарності Союз зібрав гроші для сусі- 
дів-страйкарів. 

Члени Союзу звертались до робітників і з живим словом. Кадровий робітник 
адміралтейства, ветеран більшовицького підпілля М. А. Чигрин писав у своїх спо- 
гадах: «В 1897 р. з'явились листівки Південноросійського робітничого союзу... Їх 
приносили у майстерні робітники.. Пам'ятаю випадок у північній кузні адміралтей- 
ства. Там на той час уже було два «демократи» (так називали товаришів, які при- 
мкнули до групи, що випустила прокламації). | вони, вмостившись на величезному 


3 В. И.Невский. Назв. праця, стор. 22. 

4 ЦДІА УРСР, ф. 419, оп. 1, спр. 2684, арк. 9. 

З Там же, спр. 2688, арк. 1; спр. 2687, арк. 126. 

6 Там же, спр. 2688, арк. 1; фонд музея істор 
спогади В. В. Земляка. 

7 ЦДІА УРСР, ф. 419, оп. 1, спр. 2684, арк. 11, спр. 2686, арк. 25. 

8 8. И.Невский, Назв. праця, стор. 20. 

9 ЦДІА УРСР, ф. 419, оп. 1, спр. 2684, арк. 10. 

Ю Там же, арк. 18, 20. 


ї завода ім. 61 комунара, 


112 Наш календар 


ковадлі, щільно оточені жадібними слухачами, детально роз'яснюючи, переказу- 
вали зміст листівок» 1. 

Серед членів Союзу було багато прекрасних організаторів і агітаторів. Так, 
І. А. Мухін, слюсар адміралтейства, вихованець портової ремісничої школи, був 
організатором першого гуртка і брав участь у створенні інших, читав і розповсю- 
джував нелегальні видання, організовував сходки робітників. | недарма після арешту 
І. А. Мухіна прокурор назвав його «головним співробітником», «правою рукою ор- 
ганізації». 

Колоритною фігурою в Союзі був Р. 3. Коротков, який до зступу в Союз був 
у секті штундистів. Про діяльність таких членів Союзу, як Р. 3. Коротков, ленінська 
«Искра», полемізуючи з оберпрокурором синоду Побєдоносцевим, у статті «Сльози 
старого крокодила», писала: «Г. Побєдоносцев тільки і забув пояснити, що обви- 
нувачені ним особи брали участь у «Союзі» не як штундисти, а як соціалісти, пе- 
реставши бути сектантами» 2. Відомим пропагандистом був М. Єфімов, який при- 
їхав до Миколаєва з Києва, де він нелегально працював під керівництвом 
Ю. Д. Мельникова. Цікава діяльність учасника Союзу, рядового піхотного полка 
Г. В. Лейкіна. Він пропагував серед солдатів необхідність скинення царя, введення 
демократичних свобод і рівності. Лейкін писав вірші і памфлети революційного 
змісту. 

Створений у квітні 1897 р. в Миколаєві «Південноросійський робітничий союз» 
уже в січні 1898 р. був розгромлений жандармами. Короткий час його діяльності 
можна пояснити насамперед проникненням у його ряди провокаторів, а також не- 
достатньою конспірацією. Провокатори пролізли навіть у керівні органи. Так, ба- 
гато відомостей про Союз давав жандармам один з головних касирів А. Нестеренко. 

Після масових арештів, у січні 1898 р. почалося слідство, в ході якого було 
допитано багато свідків. 10 жовтня 1899 р. вирок затвердив Микола ІЇ. Кілька членів 
Союзу було заслано до Східного Сибіру, інших ув'язнено в тюрмах. 

В діяльності Союзу було багато недоліків, як, наприклад, те, що основний 
наголос робився на каси взаємодопомоги страйкарям. Закликаючи до повалення 
самодержавства і до боротьби з капіталістами, Союз так і не розробив конкретних 
форм цієї боротьби, обмежуючись загальнополітичними лозунгами та рекоменда- 
цією страйків. | все ж діяльність миколаївського «Південноросійського робітничого 
союзу» мала велике значення для подальшого розвитку революційного руху в місті. 
То була перша в Миколаєві спроба з'єднати економічну боротьбу робітників за 
поліпшення матеріального стану з політичною боротьбою за демократичні свободи 
ії повалення царського самодержавства. 

Я. Л. ЖУРАВЕЛЬ 


ПО Партархів Миколаївського обкому КП України, ф. 1817, оп. 2, од. зб. 33, 


арк. 22. 
12 Газ. «Искра», серпень 1901 р. 


ІМЕНІ ЖОВТНЯ 


(До 45-річчя Ксаверівської комуни) 


Колективні господарства на Волині виникли в перші роки Радянської влади 
Організаторами створення перших комун і сільськогосподарських артілей висту 
пали комуністи і члени комітетів незаможних селян. Після громадянської війни ба 
гато колективних господарств створено з (ініціативи демобілізованих червоно 
армійців. 

Влітку 1922 р. недалеко від містечка Черняхова, в селі Ксаверівці 15 демобілі 
зованих червоноармійців з 18-го артилерійського дивізіону 44-ї Червонопрапорно 
дивізії вирішили організувати комуну. 27 липня вони надіслали заяву до Воли 
ського губернського земельного відділу, в якій просили виділити комуні землю 
затвердити її статут. 

10 жовтня статут було зареєстровано, а 1 січня 1923 р. представник Жито 
мирського повітового земвідділу підписав акт про передачу комунарам  колищ 
ньої садиби багатія Бурківського і 83 дес. землі!. У розпорядження ради кону 
головою якої обрали колишнього червоного командира артполку Карла Іванович 
Каллера, перейшло 6 напівзруйнованих будівель, корова, пара коней, стара б 
тарка, соломорізка, сівалка, кінні граблі 2. На честь знаменної дати -- п'ятиріч 


А. А. Дзябченко. Ксаверовская Краснознаменная коммуна, М., 193! 
і 


стор. 9. 
2 ЦДАЖР УРСР, ф. 27, оп. 3, спр. 498, арк. 115. 


Наш календар из 


РР ОО РР РЕ А тожбка ж М свв асо аж 0 зо о ж юн и о з а 


Жовтня-- нове господарство дістало назву: комуна імені 5-х роковин Жовтневої 


революції. 
У перші місяці члени цього колективу переживали серйозні труднощі. Обро- 
бити понад 70 дес. посівів і 1,5 га хмільників парою коней, плугом і кількома 


боронами було просто неможливо. Але комунари дружно взялися за роботу. Кінь- 
ми і насінням допоміг Черняхівський райвиконком. 

Великою активністю відзначались виступи комуністів і безпартійних на від- 
критих зборах комосередку комуни 19 червня 1923 р. Комуністи висунули пропози- 
цію-- за два-три роки зробити комуну зразковим господарством. Їх ініціативу під- 
тримали всі комунари. Збори намітили ряд заходів організаційного і виховного 
характеру, спрямованих на підвищення трудової активності членів комуни, різке 
піднесення родючості полів, особливо хмільників, придбання інвентаря, створення 
племінної тваринницької ферми 2. 

Прагнення комунарів підкріплювалися ділом. Вже восени 1923 р. на кошти, 
виручені за хміль, і взяту в кредит невелику суму купили 12 коней, 25 корів і 
15 свиней, 5 возів, сепаратор, маслобійку. На кінець року в комуні вже було 
5) чоловік. Їй прирізали ще 62 дес. землі 7. 

На перетворення комуни в зразкове господарство була спрямована й велика 
політично-масова робота. Партійний осередок, який налічував 8 комуністів, наполег- 
ливо боровся за трудову честь кожного комунара, робив все, щоб безгосподар- 
ність, тенденція пасувати перед труднощами, споживацькі настрої окремих членів 
комуни не підривали в очах незаможного селянства благородну ленінську ідею 
колективізації. На це націлював комосередки лист ЦК КП(6)У про врегулювання пра- 
ці в комунах і сільськогосподарських артілях та про усунення причин виходу з 
колективних господарств ?. 

Місцеві куркулі та їх прихвосні не могли погодитися з існуванням у Поліссі 
колективного господарства. Багатії вели агітацію серед комунарів і співчуваючих 
їм селян, вдавалися до погроз і прямих збройних виступів, як це було взимку 
1924 р. Але ні ворожі вилазки, ні труднощі не лякали комунарів. Вони твердо 
вірили в краще майбутнє. 

В квітні 1924 р. Черняхівський райвиконком, обговоривши звіт ради комуни 
про її роботу, ухвалив розширити земельні угіддя господарства?. В с. Мокренщина 
(7 км від Ксаверівки) весною 1924 р. було створено перше відділення комуни і 
майже в цей час друге-- приєднаене до неї Новопільське юнацьке господарство. 
Тут працювали переважно юнеки та дівчата. Комсомольський осередок очолював 
О. О. Дзябченко 8. 

Вплив комуністів відчувався скрізь. Закликаючи до сумлінної спільної праці, 
вони боролись за нове життя. Саме це підносило авторитет комуни серед селян, 
які прагнули об'єднатися з нею. Так, у червні 1925 р. її статут прийняла сільсько- 
господарська артіль с. Грузлівець, яка стала новим відділенням. По-братньому 
зустріли ксаверівці й пропозицію млинищенських комунарів (сорок чоловік) гос- 
подарювати разом. 

Слава Ксаверівської комуни ширилась серед трудового селянства навколишніх 
сіл. ЇЇ відділення з'явились в с. Луці та інших селах. Цьому сприяли спілкування 
селян з комунарами, допомога незаможникам у ремонті інвентаря і очистці на- 
сіння, збирання врожаю комунарівськими машинами, хоча ще дуже примітивними. 
За комуну-- новий зразок життя на селі-- агітували й такі факти, як постачання 
її технікою, особливо тракторами. 

Наслідки діяльності за 1924 і 1925 рр. показали, що господарство зміцніло, 
життя селян поліпшувалося. Стало традицією підсумовувати роботу до річниці 
створення комуни-- дати, яка збігалась з відзначанням Великого Жовтня. 

У листопаді 1925 р. в комуні працювало 97 сімей (112 членів). Господарство 
значно зросло. Комунари вже мали польової землі 268,5 дес., хмільників-- 6 дес,, 
саду -- 5,5 дес. сіножатей -- 26 дес. і порубів-- 100 дес. Внаслідок внутрігоспо- 
дарської спеціалізації було створено кілька напрямків: в Новополі розвивались 
городництво й садівництво, вирощувався плодовий розсадник; тут жили діти кому- 
нарів, а також сироти і безпритульні, про яких піклувалася комуна. Мокрен- 
щина вважалась садово-хмільовим господарством, а в Грузлівці, де були багаті 
випаси, влаштували ферму для розведення племінних бичків місцевої білоголової 
породи. 


ЗА А, Дзябченко. Назв. праця, стор. 7, 11, 14. 

4 Партархів Житомирського обкому КП України, ф. 85, оп. 1, од. зб. 423, 
арк. 9, 39. 

9? Житомирський обласний державний архів (далі -- ЖОДА), ф. Р-326, оп. 1, 
спр. 118, арк. 133, 135. 

6 Партархіа Житомирського обкому КП України, ф. 85, оп. 1, од. зб. 379, 
арк. 19. 

ТА А. Дзябченко. Назв. праця, стор. 16. 

8 Газ. «Радянська Волинь», 6 жовтня 1927 р. 


К-183--8 


114 Наш календар 


Комуна дбала про підвищення культури землеробства. У 1925 р. було впро- 
ваджено юввосьмипільну сівозміну та інші агрозаходи, що значно підвищували 
врожай 7. 

В комуні не вистачало землі (на одного їдока припадало всього 0,87 дес.) 
що примушувало раду, партійну організацію дбати про високопродуктивне викори- 
стання наявної площі, найефективнішу працю людей. На Волині з інтенсивних куль- 
тур найбільш прибутковим був хміль, і комунари ретельно взялися за його виро- 
щування. У 1926 р. площа хмільників вже становила 9,25 дес. Переважна більшість 
членів комуни весь час працювала на цій ділянці, одержуючи цінні поради агро- 
техніка Недашківського. Тут садили кращі на той час сорти хмелю, застосовувалися 
нові хімікати в боротьбі з шкідниками. 

Поля засівалися тільки сортовим насінням. Винятково велика роль у поліпшенні 
агротехніки належала агрономові Віктору Павловичу Сивицькому, який вступив до 
комуни в січні 1925 р. Господарство мало свою агрохімлабораторію, метеороло- 
гічну та контрольно-насіннєву лабораторію, садок площею 10 дес., дослідні ділян- 
ки, шкілку на 10 тис. саджанців. Правильні сівозміни, сортове насіння, глибока оран- 
ка, вчасне угноєння полів забезпечували зростання врожаїв, збільшення прибутко- 
вості кожної десятини землі. 

Товарність господарства визначали не тільки хмелярство і городництво, а й 
тваринництво, якому комунари приділяли особливу увагу. Наприкінці 1925 р. в 
комуні було 43 корови, 9 нетелей, 7 телят, 2 бугаї і 23 бички, 16 племінних свино- 
маток, 7 племінних кнурів (йоркширів) і 46 поросят 0), 

З кожним роком зростала кількість машин, зокрема тракторів, локомобілів, 
сівалок, молотарок, трієрів, жниварок. На кінець 1927 р. загальна вартість придба- 
ної техніки збільшилась проти 1923 р. у 28 разів. 

В перші роки в комуні було скрутно з житлом і господарськими будівлями. 
Приміщення, одержані при організації господарства, використовувались в основ- 
ному для культурно-побутових закладів. Тут були відкриті школа, клуб, бібліотека, 
дитячі ясла". Комунари заощаджували кошти, вели будівництво. В 1925 р. для 
комунарів, які прибули в Ксаверівку з інших місць, на території центральної са- 
диби побудували красивий будинок на 13 кімнат. Згодом закінчили будівництво 
корівника на 60 корів і 60 телят з цегельними кормушками і підлогою, водопро- 
водом, вагонетками на рейках для підвезення кормів і вивезення гною. Одночасно 
споруджували свинарник на 48 голів. Крім того, комуна мала кузню, слюсарну 
та столярну майстерні, побудувала на свої кошти паровий млин і  маслороб- 
ний завод. 

Комуна брала активну участь у щорічних районних і окружних сільськогоспо- 
дарських виставках, конкурсах. За найбільш показові експонати вона одержувала 
премії і нагороди. 

Економічні успіхи Ксаверівської комуни, як і ряду інших господарств такого 
типу, були засобом дійової агітації за колективні форми землеробства. Комуна 
являла собою базове колективне господарство Волинського округу. В її центральній 
садибі неодноразово організовувались районні виставки. Відвідування Кесаверівки 
справляло велике враження на селян, які на власні очі бачили досягнення кему:- 
ни -- сталі стопудові врожаї. 

Як одне з кращих колективних господарств вона була відома не тільки в 
окрузі, а й в республіці, про що свідчить великий наплив у Ксаверівку екскур- 
сантів з міст і сіл України. За перші п'ять років існування комуни (Її відвідали 
близько 20 тис. ходаків 2. Екскурсанти знайомились з тим, як втілюються нові за- 
сади життя в економіці, культурі, побуті, як здійснюється виробництво на основі 
досягнень науки і передової практики та провадиться велика виховна робота се- 


ред селян. 
Навчанню і вихованню комунарів приділялось багато уваги. Партосередок і 
рада комуни поставили завдання, щоб кожен з її членів здобув семирічну освіту. 


З метою дальшого навчання дітей в У--УМІЇ класах у Черняхові й Житомирі були 
організовані інтернати для учнів. Дорослі брали участь у різноманітних гуртках, в 


кожному відділенні до їх послуг була бібліотека. 
Партосередок великої ваги надавав і політичній освіті комуністів та комсомоль- 


ців. У комуні тричі на тиждень працювала партійна школа, яку відвідували 45 слу: 


хачів. 
В 1927 р. у колективі вже було 110 сімей, які обробляли понад 300 дес. 


землі. В господарстві працювало 35 спеціалістів -- агрономів, техніків,  тракто- 
ристів. 


9 Газ. «Радянська Волинь», 29 серпня 1926 р. 
10 Історія колективізації сільського господарства Української РСР, т. І, К., 196), 


стор. 576. 
НП Газ. «Вісті», 18 травня 1926 р. 
12 ЦДАЖР УРСР, ф. 27, оп. 9, спр. 157, арк. 346--360. 


Наш календар 


Високу оцінку Ксаверівська комуна як зразкове господарство одержала на 
другому Волинському окружному з'їзді колгоспів 9--11 жовтня 1927 р., який за- 


кликав усі сільгоспартілі вивчати її досвід. 
Нажливу роль комунарів Ксаверівки в благородній справі поширення серед 


мас ідеї колективізації відзначив Всеукраїнський староста Г. І. Петровський. Так, 
у вітальній телеграмі ка честь п'ятирічного ювілею комуни він писав: «Хай ваша 
молода комуна живе |і розквітає. Комуністичний засів нашого великого вождя Іі 


учителя Леніна дає і дальший добрий урожай народження таких комунарів, як ви» "». 


З нагоди 10-річчя Великого Жовтня і за зразкове ведення господарства кому- 
на одержала першу республіканську премію. У протоколі експертної комісії Все- 
українського комітету по проведенню конкурсу колгоспів вказано, що ряд досягнень 
значно виділяє комуну серед інших колективних господарств УРСР. Схвально згаду- 
вали про неї також перші Всесоюзний і Всеукраїнський з'їзди колгоспників. 

На Всесоюзному огляді сільськогосподарських колективів у  1927--1928 рр. 
Ксаверівську комуну нагородили дипломом і першою всесоюзною премією. Гра- 
моту-диплом підписав голова конкурсного комітету М. І. Калінін. 

28 березня 1928 р. за успіхи у веденні колективного господарства комунари 
були удостоєні високої відзнаки -- ордена Трудового Червоного Прапора. 

Слава Червонопрапорної комуни йшла і за межі нашої країни, До Ксаверівки 
приїздили делегації з багатьох країн. Тут побували дипломатичні представники з 
Гольщі, Німеччини, США, Угорщини, делегації Палестини і Польщі. 

У 1928 р. комунари досягли ще кращих результатів. Вони зібрали з десятини 
по 101 пуду жита, 168 пудів пшениці, 97 пудів вівса, тоді як одноосібні господарства 
відповідно: 66, 85, 88. Млин, маслоробня, лісопильня комуни переробляли продукти 
і сировину селянських господарств. Сусідні колгоспи і одноосібники одержували 
з Ксаверівки племінну худобу. Для них комуна була взірцем. «Комуна,-- писала 
газета «Радянська Волинь»,-- несла на село світло колективізації, закликала селян 
до усуспільненої праці, до будування соціалістичного ладу» !». Тому з розгортанням 
масового колгоспного руху інтерес до комуни, особливо у волинських селах, значно 
зростав. За перші п'ять років тут щорічно бувало в середньому до 4 тис. екскур- 
сантів б, а всього за сім років Ксаверівку відвідало 29 3/0 чоловік!/, з них у перші 
шість місяців 1930 р.о-- 8 тис.З У навколишніх селах під впливом комуни створюва- 
лись нові колективні госгіодарства, керівниками яких стали 12 кращих комунарів. 

Ряд активістів комуни, які зарекомендували себе здібними організаторами, 
було висунуто на керівні посади в районні та окружні організації. Голову ради 
комуни К. І. Каллера ще на початку 1928 р. обрали головою окрколгоспспілки, 
а в 1931 р. він став директором першої в районі машинно-тракторної станції ", 
організованої на базі комунівської майстерні. 

За вказівками центральних партійних органів при Ксаверівському партійному 
осередку було створено сільський партком, на який покладалась політично-виховна 
робота в молодих колективних господарствах, подання допомоги партійним групам 
і окремим комуністам по створенню колгоспних партійних організацій у сусідніх 
селах ?. У зв'язку з тим, що в комуні працювало багато комуністів (63 чоловіки), 
тут часто проводились збори районної парторганізації. 

Масова колективізація у Волинській окрузі обумовила зміни і в розвитку 
комунівського господарства, у структурі економічних взаємовідносин її трудового 
колективу. З допомогою комунарів у Новополі, Грузлівці, Мокренщині, Млинищах, 
Луці, Кручинцях, Сліпчинцях, Вишполі, Вільську, Клітищах на базі комунівських від- 
ділень створюються самостійні колективні господарства, які будують своє життя 
за принципом статуту сільськогосподарської артілі. 

У роки суцільної колективізації ксаверівські комунари не тільки ділилися до- 
свідом свого виробничого і культурного життя, а й запозичали все цінне, що на- 
роджувалося в новостворених колгоспах. 

Перший засів, зроблений 45 років тому, дав добрі сходи. Комунівські традиції 
тепер в артілі імені ХІХ партз'їзду примножують сини і дочки перших комунарів. 
Ксаверівка з кожним роком кращає. За післявоєнні роки невпізнанно змінилося 
громадське господарство. Механізовано всі трудомісткі роботи. В селі за останні 
п'ять років споруджено до десятка нових добротних тваринницьких приміщень. 
В кожній третій хаті -- телевізор; кожна сім'я виписує 3--4 газети і журнали. 


З А. А. Дзябченко. Назв. праця, стор. 63. 

" ЦДАЖР УРСР, ф. 559, оп. 3, спр. 6, арк. 65, 66. 

ІЗ Газ. «Радянська Волинь», 6 жовтня 1927 р. 

16 ЦДАЖР УРСР, ф. 27, оп. 9, спр. 157, арк. 346--360. 

ПТ А.А. Дзябченко. Назв. праця, стор. 56. 

8 Партархів Житомирського обкому КП України, ф. 85, оп. 1, од. зб. 215, 
арк. 361. 

І9 Газ. «Нове життя», 3 листопада 1962 р. 

9 ПА ЙП ЦК КП України, ф. 1, оп. 10, од. зб. 1360, арк. 142. 


116 Наш календар 


Славний ювілей -- 50-річчя Великого Жовтня трудівники Ксаверівки зустрічають 
новими досягненнями. Щедрі дарунки принесло їм нинішнє трудове літо. Багатий 
урожай зібрали вони на ланах артілі. Ще в серпні колгосп виконав державні плани 
продажу продуктів рільництва і тваринництва. 

Здобутки артілі особливо радують серце колишніх комунарів, які живуть в 
селі і за його межами. Вони кожного року збираються у Ксаверівці. 

В Ксаверівці виросло і змужніло нове покоління сільських трудівників. У нього 
багато своїх справ і турбот. Проте сільська молодь завжди з великою повагою і 
зацікавленістю слухає розповіді своїх земляків, славних комунарів, які на власному 
досвіді збагнули науку революційного перетворення села, науку боротьби і пере- 
мог під прапором великого Леніна. 


Л. Г. ІЛЬЧУК 


385-РІЧЧЯ ГРИГОРІАНСЬКОГО КАЛЕНДАРЯ 


Григоріанський календар, поширений у більшості країн світу, вважається зараз 
найдосконалішим і найбільш зручним для користування. Слово календар -- латин- 
ського походження. Під ним розумілася наукова система обчислення часу і зако- 
номірності руху Землі навколо Сонця. В основу календаря покладені періодичні 
явища природи, що не залежать від людської діяльності. Всі календарі створюва- 
лися під впливом природних явищ -- руху Сонця, Місяця, Землі, змін дня і ночі, пір 
року тощо. Тому вчені й назвали їх місячно-сонячними. 

Ще задовго до нашої ери грецькі й римські астрономи дослідили, що рік 
складається з 365!/; діб. Зайвий час, який набігав, зараховувався до кожного чет- 
вертого року. Цей рік мав 366 днів. Тоді ще не могли абсолютно точно підраху- 
вати, що рік дорівнює 365 дням, 5 год. 48 хв. 46 сек. Але вчені знали про неточ- 
ність стародавніх календарів і тому вимагали від правителів Римської держави 
провести реформу системи літочислення. 

За Юлія Цезаря (100--44 рр. до н. е.) під керівництвом єгипетського астро- 
нома Созігена в Римі у 46 р. до н. е. був створений новий календар, що одержав 
назву юліанського. Він вважався найточнішим в античному світі і швидко поши- 
рився в усіх країнах, які входили до складу Римської рабовласницької держави. 

За юліанським календарем рік починався з 1 січня, що відповідало початку 
польових робіт, і складався з 365 днів, кожний четвертий рік був високосний і мав 
366 днів. Додатковий день зараховувався 29 числом лютого місяця. Високосний 
рік визначався поділом без остачі на 4. Рік мав 12 місяців з тією кількістю днів, 
що і в нашому сучасному календарі. 

У 324 р. імператор Римської імперії Константин (306--337 рр.) проголосив хри- 
стиянство державною релігією, а 325 р. Нікейський церковний собор проголосив 
юліанський календар основним християнським літочисленням. З того часу в усіх 
країнах, де запроваджувалось християнство, вводилось нове літочислення. 

Але в юліанському календарі рік був довший за астрономічний на 11 хв, 
14 сек. Ця незначна, на перший погляд, неточність неминуче вела до поступового 
відхилення календаря від астрономічного часу, тобто від руху Землі навколо Сон- 
ця. Питання про уточнення юліанського календаря поставили в ХІМ ст. візантій- 
ські вчені астрономи Властер Матвій і Григора Никифор. Однак візантійський імпе- 
ратор Андронік (1258--1332 рр.) відхилив цю ідею під тим приводом, що така 
реформа може викликати релігійні непорядки в країні. 

У 1414 р. католицький кардинал Петро д'Альї на Констанському церковному 
соборі запропонував римському папі іоану ХХІ (1410--1415 рр.) здійснити необ- 
хідну реформу календаря. 

Вчений Роджер Бекон свого часу також звертався до римського папи Сікста І/ 
(1414--1484 рр.) з пропозицією уточнити календар і виробити нову систему літо- 
числення. Папа ніби погоджувався на таку реформу, але смерть вченого пере- 
шкодила її проведенню. 

Питання реформи календаря обговорювалося на Триденському церковному 
соборі в 1563 р., проте не було розв'язане. 

Так минали століття. Вище духовенство не хотіло ламати старих традицій 
і боялося вирішувати це питання. Тимчасом юліанський календар за кожні 400 ро- 
ків випереджав астрономічний час майже на три доби. Тому в ХМІ ст. різниця між. 
астрономічним часом і юліанським календарем становила 10 днів. Така невідпо- | 
відність дуже занепокоїла католицьке духовенство. Юліанський календар  супере- 
чив релігійним догмам під час визначення днів великого посту, пасхи, возне- 
сіння тощо. 

У створенні й запровадженні нового, григоріанського календаря ініціативу 
проявив римський папа Григорій ХІЇЇ. За його дорученням нову систему літочис | 


Наш календар 117 


лення розробив італійський учений з Калабрії Луїджі Ліліо (Лулліа). Завдяки точ- 
ним підрахункам нове літочислення, в основі якого залишився юліанський кален- 
дар, було наближене до астрономічного часу. Цей календар був схвалений папою 
та вищим католицьким духовенством і запроваджений восени 1582 р. 

Щоб новий календгр відповідав астрономічному часу, вводилося додаткове 
правило визначення високосних років. Високосними віковими роками вважалися 
лише ті, де число сотень ділилося на 4, наприклад, 1600, 2000 тощо. В результаті 
такого уточнення за новим календарем тривалість року залишилась довшою за 
справжню на 26 сек. Отже, якщо за юліанським календарем одна доба набігала 
протягом 128 років, то за новим -- за 3500 років. Відтоді літочислення за юліан- 
ським календарем одержало назву -- старий стиль, за григоріанським -- новий стиль. 
Запровадження нового літочислення сприяло дальшому розвитку астрономічної на- 
уки про походження нашої планети, її закономірного руху навколо Сонця і т. д. 
Цей календар має велике практичне значення для уніфікації літочислення й роз- 
витку взаємовідносин між усіма народами світу. 

Нове літочислення після його схвалення було негайно запроваджено в (Італії, 
Іспанії, Португалії, Нідерландах і Франції. У Польщі, католицьких князівствах НІі- 
меччини та деяких кантонах Швейцарії -- у 1583 р. в Угорщині, Австрії і Чехії -- 
у 1587 р. Взагалі у тих країнах, де католицька віра не зазнала реформаційного 
впливу, римський папа зобов'язав духовенство і уряди прийняти нову систему 
літочислення. Значно важче було запроваджувати календар там, де релігія підпо- 
рядковувалась протестантам. Наприклад, вище лютеранське духовенство Німеччини 
спочатку категорично виступило проти григоріанського календаря, щоб уникнути 
залежності від папи. У Пруссії новий календар був запроваджений після тривалих 
дискусій у 1610 р. у протестантській Німеччині, Данії і Норвегії-- у 1700 р. 
У 1701 р. новий календар ввели в усіх кантонах Швейцарії, у 1707 р.-- у Півден- 
них Нідерландах. 

В Англії григоріанський календар введено 1752 р. Відтоді в Англії початок 
нового року стали відзначати не 25 березня, як колись, а 1 січня. Григоріанський 
календар поступово поширювався і в інших країнах. Наприклад, у Фінляндії | 
Швеції-- в 1753 р., в Японії -- 1873 р., Китаї -- 1911 р., Румунії і Сербії-- 1919 р., 
Греції -- 1924 р. Туреччині-- 1927 р., Єгипті-- 1928 р. і т. д. 

Загалом новий календар впроваджувався насамперед в країнах з католи- 
цькою або протестантською церквою. Юліанський календар ще довго використо- 
вувався в Росії, на Україні, в Білорусії, Молдавії, Вірменії та ін. 

Запровадження григоріанського календаря в західноєвропейських країнах рим- 
ські папи використали для зміцнення й поширення католицизму серед народів 
іншого віросповідання. Уже 1583 р. папа Григорій ХІІ! відрядив до патріарха Єре- 
мія в Константинополь своїх послів з коштовними подарунками й пропозицією за- 
провадити новий календар в усіх країнах православної віри. Одночасно до патрі- 
арха прибули посланці від православної церкви з України, Вірменії та інших країн. 
Щоб вирішити це питання, Єремія восени 1583 р. скликав у Константинополі собор 
православних владик, на який запросив і олександрійського патріарха. Собор 
визнав, що в обох календарях є неточності, які потрібно усунути. Доки остаточно 
це питання не буде розв'язане, у країнах православної віри залишити старе літо- 
числення. 

Після  рішения Константинопольського - православного собору боротьба між 
католицькою і православною церквами навколо літочислення ще більше загостри- 
лася. Особливо серйозного характеру вона набула у Польській державі, до складу 
якої входило православне населення України і Білорусії. Королівський уряд і като- 
лицьке духовенство, виконуючи вимоги римського папи, під ширмою запровадження 
нового календаря вели політичний і релігійний наступ на український і білоруський 
народи з метою окатоличення і ополячення їх". 

У містах і селах України посилився рух проти польського панування, католи- 
цького духовенства, єзуїтів і їх прибічників. Народні маси виступали за збереження 


своєї віри і старого календаря. Фактично ж боротьба на Україні і в Білорусії, хоч 
і носила релігійне забарвлення, мала глибокий соціальний і національно-визвольний 
характер. 


Щоб ослабити цей рух, польський король Стефан Баторій (1576--1586 рр.) у 
1584, 1585 і 1586 рр. видавав привілейні грамоти, які дозволяли православним мати 
свої церкви й дотримуватись старого календаря. Ці грамоти лише тимчасово обме- 
жували наступ католицького духовенства на православних. Наприкінці ХМ! ст. на 
Україні іноземний гніт ще більш посилився і викликав значне піднесення національ- 
но-визвольної боротьби. 

Протягом ХМІ і ХМІЙ ст. у Польщі, Австрії й Угорщині під знаком запрова- 
дження григоріанського календаря також провадилась політика денаціоналізації пра- 
вославного населення. Трудящі маси православних слов'ян вели рішучу боротьбу 


Ї «Український історичний журнал», 1966, Ме 1, стор. 118--120. 


118 Наш календар 


проти іноземних загарбників і католицької агресії. Ця боротьба мала прогресивний 
характер, хоч певною мірою була спрямована й проти запровадження передового 
на той час григоріанського календаря. 

Вчені розуміли наукове значення григоріанського календаря і всіляко сприяли 
його поширенню. В Росії запровадження нового календаря перший раз офіціально 
обговорювалося у 1830 р. При Академії наук тоді ж було утворено спеціальний 
комітет у складі академіків Вишневського, Круга, Коллінса, Купфера, Паррота, Тар- 
ханова та ін. Комітет висловився за григоріанський календар. Проти його пропо- 
зиції виступив міністр народної освіти князь К. Лівен. Він заявив, що оскільки 
народні маси не знають нового календаря, приймати його не варто. Цар Микола | 
підтримав цю думку. 

У 1863 р. на міжнародному статистичному конгресі знову обговорювалося 
питання про новий календар. Вчені висловилися за те, щоб Росія запровадила 
григоріанський календар. Проте в Російській імперії, крім Фінляндії і Польщі, 
юліанський календар залишався до 1917 р. Лише на підставі декрету Ради Народних 
Комісарів РРФСР від 26 січня 1918 р. в усій нашій країні з 14 лютого (Ї гютого 
ст. ст) було запроваджено григоріанський календар. Це пояснюється тим, що 
юліанський календар у ХХ ст. відставав від григоріанського на 13 діб. 

Звичайно, григоріанський календар має певні недоліки. Вчені різних країн 
висловили чимало міркувань і пропозицій щодо створення більш досконалої си- 
стеми літочислення, щодо виреблення календаря, який би відповідав сучасному 
рівневі розвитку науки і культури людського суспільства. 


Д. І. МИШКО 


ВІРНИЙ ЛЕНІНЕЦЬ 


(До 80-річчя з дня народження П. П. Постишева) 


Революційний пролетаріат Росії висунув із своїх лав когорту визначних борців 
за щастя трудящих. До ветеранів цієї ленінської гвардії належав і Павло Петрович 
Постишев. Народився він (6) 18 вересня 1887 р. у м. Іваново-Вознесенську в родині 
текстильника. Безрадісне, тяжке дитинство було у хлопчика. Дев'ятирічний Павло уже 
працює в щітковій майстерні. У 1899 р. батькові вдалося влаштувати його учнем на 
текстильну фабрику. Там юний Постишев знайомиться з революційно настроєними 
робітниками. Йому доручають виготовлення й розповсюдження листівок. Велике зна- 
чення для формування Постишева мало знайомство з такими більшовиками, як 
А. С. Бубнов, М. В. Фрунзе, Ф. О. Афанасьєв, Ф. М. Самойлов. Сімнадцятирічним він 
вступив до партії і до кінця свого життя був невтомним борцем за справу робіт- 
ничого класу, за комунізм. 

Здібності П. П. Постишева як пропагандиста й організатора проявилися вже 
під час революційних подій 1905 р., коли він був депутатом Ради робітників, брав 
участь в страйку іваново-вознесенських текстильників. Царські жандарми жорстоко 
розправилися з страйкарями, але це не зламало волі молодого революціонера. 
Незважаючи на розгул реакції та поліцейські переслідування, він як член |Іваново- 
Вознесенського міського комітету й окружного бюро РСДРП часто виступає перед 
робітниками Іванова і Шуї, вселяючи в них віру в нове піднесення революції, в 
силу партії більшовиків. Навесні 1908 р. івановські більшовики обрали його секре- 
тарем міського комітету РСДРП. Але того ж року Постишева було заарештовано. 

Після закінчення слідства підсудних відправили з Іваново-Вознесенська у Вла- 
димирську каторжну тюрму, де більшовики використовували кожну годину для 
підвищення свого загальноосвітнього і політичного рівня. 

Суд над ними почався 5 лютого 1910 р. 10 лютого було оголошено вирок. 
М. В. Фрунзе, П. П. Постишева та деяких інших було засуджено до каторжних 
робіт строком на 4 роки. Після каторги усіх їх чекало довічне поселення в Си- 
біру. Постишеву, як неповнолітньому, строк каторги було скорочено до 2 років 
і 8 місяців. 

Одразу ж після суду його разом з товаришами, закутими у кайдани, знову 
кинули до Владимирської каторжної тюрми. 

В грудні 1912 р. П. П. Постишева відправили в с. Усть-Уда іркутської губернії, 
де він спершу батракував у місцевого куркуля, згодом влаштувався працювати 
матросом. У березні 1914 р. оселяється в Іркутську і включається в партійну роботу: 
веде рішучу боротьбу з есерами й меншовиками за створення самостійної біль- 
шовицької організації, а в роки першої світової війни роз'яснює солдатам неспра- 
ведливий характер цієї імперіалістичної бойні. 

Лютнева революція застала Павла Петровича в Сибіру. В грудні 1917 р. він 
разі0м з С. Лазо бере участь у придушенні білогзардійського заколоту в Іркут- 


119 


І 
р Наш календар 


ську. Разом з В. К. Блюхером керує легендарними боями біля Спаська й Волоча- 
ївки. За героїзм і організацію боротьби з ворогами Радянської влади на Далекому 
Сході Постишева було нагороджено орденом Червоного Прапора. 

Після закінчення громадянської війни Павло Петрович деякий час працює на 
Далекому Сході, а у 1923 р. партія направляє його на Україну. Він був інструктором 
Київського губкому партії, потім -- секретарем Київського  губкому, окружкому 
КП(6)У. 
На ІЇХ з'їзді КП(б)У П. П. Постишева обрано членом Центрального Комітету 
та кандидатом у члени Політбюро ЦК КП(б)У. 

Багато сил і енергії доклав Павло Петрович до того, щоб успішно відбудову- 
валось народне господарство. Керована ним партійна організація Київщини досягла 
серйозних успіхів у розвитку промисловості, сільського господарства і культури. 

Восени 1926 р. П. П. Постишев став членом Політбюро і секретарем ЦК КП(б)У. 
Водночас очолював Харківський окружком партії. Незважаючи на велику заванта- 
женість, він майже щодня відвідував те чи інше підприємство, розмовляв з ро- 
бітниками. 

Коли на ЇЇ конференції КП(6)У (квітень 1929 р.) розглядався план першої п'я- 
тирічки України, П. П. Постишев захищав ленінські накреслення щодо вирішальної 
ролі важкої індустрії, електрифікації у соціалістичній перебудові країни. Він з ленін- 
ською пристрастю викривав тих, хто не вірив у можливість побудови соціалізму в 
нашій країні. 

Велику увагу приділяв П. П. Постишев благоустрою Києва. За його ініціативою 
і під його керівництвом було розроблено план реконструкції столиці нашої рес- 
публіки, розпочато спорудження верстатобудівного і вагоноремонтного заводів. 

Павло Петрович не обходив своєю увагою і розвиток сільського господар- 
ства. Багато зусиль доклав він до того, щоб збільшити випуск тракторів на Харків- 
ському паровозобудівному заводі. Якщо у 1927--1929 рр. тут вироблялося що- 
року 100 тракторів, то у 1929 р.-- вдвоє більше. Ще навесні 1934 р. П. П. Постишев 
висунув ідею створення в колгоспах хат-лабораторій, через які в сільське госпо- 
дарство впроваджувалась нова агротехніка, здійснювався науковий підхід до питань 
землеробства і тваринництва. 

Павлу Петровичу належить почесне місце і в розвиткові радянської культури. 
У 1933--1934 рр. з його допомогою в республіці розгорнулась робота по напи- 
санню історії фабрик і заводів. Сам він залишив нам цікаву літературну спадщину: 
брошуру «Первьїй партизанский Тунгусский отряд», присвячену партизанській війні 
на Далекому Сході, «Гражданская война на востоке Сибири (1917--1922 гг.)», «Из 
прошлого». 

У липні 1930 р. П. П. Постишев як член Оргбюро і секретар ЦК ВКП(б) керу- 
вав роботою відділу агітації і пропаганди та оргвідділу. 

3 1933 р. Павло Петрович знову працює секретарем ЦК КП(б)У, залишившись, 
однак, секретарем ЦК ВКП(б). Велику увагу приділяє він розвиткові соціалістичного 
змагання в промисловості і в сільському господарстві. Країна високо оцінила за- 
слуги П. П. Постишева, нагородивши його орденом Леніна. Коли у 1934 р. було 
перенесено столицю УРСР з Харкова в Київ, П. П. Постишев, залишаючись на посту 
другого секретаря ЦК КП(б)У, обирається першим секретарем Київського об- 
кому партії. 

Під час роботи на Україні у Павла Петровича щедро й повно розкриваються 
великі організаторські здібності, ленінські риси справжнього вихователя мас. З особ- 
ливою щирістю ставився він до молоді, до дітей. З його ім'ям пов'язані перші но- 
ворічні ялинки, створення аероклубів. У 1935 р. у Харкові за його ініціативою вперше 
в країні було відкрито Палац піонерів. 

На ХІМ з'їзді ВКП(б) П. П. Постишев обирається кандидатом у члени, а на 
ХМ--ХМІЇ з'їздах-- членом ЦК ВКП(б). В 1934 р. він кандидат у члени Політбюро 
ЦК ВКП(б). Його обирають членом ЦВК СРСР, депутатом Верховної Ради СРСР. 

Життя П. П. Постишева трагічно обірвалося у грудні 1940 р., але пам'ять 


про нього житиме завжди. 
І. І. КОЛОМІЙЧЕНКО 


БОЄЦЬ ЛЕНІНСЬКОЇ ПАРТІЇ 


(До 80-річчя з дня народження Д. І. Пономарьова) 


Дем'ян Іванович Пономарьов народився у 1887 р. в родині робітника. Рано 
довелося хлопчикові пізнати тяжку долю робочої людини в дореволюційний час. 
Малим пішов він працювати на Дружківський металургійний завод. Коли в країні 
прокотилася хвиля революційних подій 1905 р., 18-річний юнак пішов рядовим бій- 
цем разом з своїми товаришами боротися на барикади. Глибоко пережив Дем'ян 


120 Паш календар 


Ро Р РО СЕ ЕР ЕЕ АПА о су АЕРО ЕАЕ щи ОО ААУ 


поразку революції 1905 р., але наступні роки реакції загартували його волю, віру 
в перемогу великої справи пролетаріату. Юнак розумів, що розгул реакції -- це 
безсилля уряду перед силою пролетарської солідарності. 

У 1908 р. Дем'ян Іванович служить матросом на військовому кораблі «Ас: 
кольд», на Балтиці. Служба багато чому навчила моряка, а подорожі за кордон роз 
ширили його кругозір. У 1912 р. він вступає до лаз більшовицької партії. 

Дем'ян Іванович поділяв настрої матросів і солдатів, їх невдоволення |і при: 
страсним словом більшовика доносив до них ленінські ідеї про несправедливість 
війни, викривав грабіжницьку політику царського уряду та імперіалістичних хижаків. 
Антивоєнні настрої матроса Пономарьова стали відомі ксмандуванчню, і його як 
неблагонадійного в Марселі ув'язнюють у плавучій тюрмі, а згодом доставляють в 
Кронштадт. 

Разом з товаришами Пономарьов організовує втечу з царської катівні. На волі 
знову напружена робота підпільника-більшовика, робота по мобілізації сил для 
прийдешніх боїв з ненависним самодержавством. 

Лютнева революція 1917 р. застає Дем'яна Івановича на бойовому посту 8 
партії. | коли його як одного з найактивніших агітаторів-більшовиків направляють 
для участі в першотравневому святі в Дружківці, він з радістю їде до товаришів: 
Дем'ян Іванович роз'яснює землякам Кевітневі тези Леніна, закликає їх до єднання 
і зміцнення пролетарських рядів, дає Їм ленінські настанови, підкреслюючи зав" 
дання найближчого часу. Д. І. Пономарьов знову в Петрограді. Після липневих 
подій, за рішенням Петроградського комітету більшовиків, Дем'ян Іванович при- 
значається на партійну роботу на батьківщину, в Дружківку. 

Енергійний, повний віри в справу резолюції, він завойовує авторитет серед 
товаришів-металістів і згодом створює більшовицьку організацію з 20--25 чоловік. 
Основне завдання більшовиків Дружківки -- відвоювати у партій угодовців всіх 
чесних робітників, залучити їх до активної боротьби проти Тимчасового уряду, за 
владу Рад. 

Твердість і рішучість балтійського матроса та його однодумців дала свої ре- 
зультати: на 19 жовтня в Дружківці в рядах партії було зареєстровано 2100 членів, 
які на загальних зборах організації ухвалили: «визнати єдиним своїм центром Цент 
ральний Комітет, своїм органом «Рабочий путь». 

Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції Пономарьов па 
ралельно з партійною і радянською роботою приділяє значну увагу будівництву 
збройних сил молодої Країни Рад, а згодом стає одним з перших організаторів 
Червоної гвардії в Донбасі. 4 грудня 1917 р. на з'їзді ревкомів у Микитівці його за- 
очно обирають членом бюро ревкомів Донбасу і керівником військової роботи. 

15 січня 1918 р. на другій конференції ревкоміа Пономарьова обрано членом 
ЦК ревкомів, знов призначено начальником Центроштабу і керівником військової 
колегії Центроревкому. На цьому посту Дем'ян Іванович проявив себе як хороший 
організатор і знавець військової справи. Він відбирає з числа комуністів здібних, 
енергійних товаришів і разом з ними розгортає діяльність по формуванню Черво- 
ної гвардії. 

Спираючись на партійну організацію, Центроштаб під керівництвом Д. І. По- 
номарьова зламав опір анархістських елементів в Червоній гвардії, які не визна 
вали революційної дисципліни, і видав спеціальний наказ про додержання револю: 
ційного порядку і виконання всіх наказів командування. 

Д. І. Пономарьов був блискучим промовцем. Його виступи часто проходили 
в робітничих аудиторіях селища Яковлівка, на Торецькому заводі та інших місцях. 

6 квітня 1918 р. на районному засіданні Надзвичайного штабу Дружківки 
Д. І. Пономарьова обрали начальником військового штабу Дружківки, а 23 квітня 
була створена військова колегія, до складу якої ввійшов і Дем'ян Іванович. 

Балтієць-більшовик доклав багато зусиль, організуючи відсіч контрреволюції, 
яка весь час рвалася до центру кам'яновугільного басейну. В період тимчасової. 
німецької окупації Донбасу Дем'ян Іванович призначається на керівну посаду 8 
справі постачання Південного фронту, а після визволення басейну від інтервентів 
він перебуває на Донецькому фронті. 

На початку 1920 р. в зв'язку з тяжким станом здоров'я Д. І. Пономарьов пере- 
ходить на партійну роботу в Дружківку, де з пристрастю більшовика-ленінця бере 
участь у відбудові народного господарства рідного краю. 

27 квітня 1924 р. обірвалося життя полум'яного більшовика, але справа, за 
яку він боровся, торжествує: на оновлений землі втілюються ленінські ідеї. 


К. В. КОРОТЧЕНКО 


| Октябрь на Артемовщине, 1929, стор. 189. 


Наш календар 121 


ВИДАТНИЙ ДІЯЧ КОМУНІСТИЧНОГО РУХУ 
В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ 


(До 70-річчя з дня народження М. Т. Заячківського-Косаря) 


В рядах Комуністичної партії Західної України виріс і загартувався численний 
загін організаторів і керівників революційного руху проти капіталістичної експлуа- 
тації та національного гніту. Почесне місце серед діячів комуністичного руху на 
західноукраїнських землях належить Мирону Титовичу Заячківському (партійний псев- 
донім Косар), який протягом кількох років очолював ЦК КПЗУ. 

М. Т. Заячківський народився 18 листопада 1897 р. в м. Коломиї. Дитячі та 
юнацькі роки провів разом з батьками у Львові. Батько його був юристом, досить 
відомим в колах української інтелігенції Галичини. На формування юнака великий 
вплив справили революційні події на західноукраїнській землі. Радо зустрів він пе- 
ремогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, яка відкрила шлях до соці- 
ального визволення його краю та здійснення споконвічного прагнення народних мас 
возз'єднатись з усім українським народом. У 1920 р. боєць Червоної Армії Мирон 
Заячківський назавжди зв'язав своє життя з Комуністичною партією. Після демо- 
білізації віч працює викладачем у Бердичеві. У 1924 р. його як здібного пропаган- 
диста переводять на партійну роботу. Заячківський займає посаду редактора газети 
у Бердичеві, згодом він завідуючий відділом пропаганди і агітації та член окруж- 
кому в Умані. Одночасно стійкий борець за щастя народу пильно стежить за роз- 
гортанням революційного руху під керівництвом КПЗУ в окупованій панською Поль- 
щею Західній Україні. 

З 1926 р. М. Т. Заячківський у Харкові працює в апараті Центрального Комі- 
тету КП(б)У завідуючим відділом агітації. Але весь час він прагне повернутися в 
рідні місця для революційної боротьби. 

Навесні 1928 р. Заячківський приїздить до Львова і розгортає роботу по під- 
готовці ПІ з'їзду КПЗУ, а також співробітничає в нелегальній комуністичній пресі. 
Ш з'їзд КПЗУ (1928 р.) накреслив програму боротьби проти фашистської реакції 
та української націоналістичної буржуазії. У його роботі М. Заячківський участі не 
брав, бо в цей час керував нелегальними комуністичними організаціями в Західній 
Україні. З'їзд одностайно обрав його заочно членом ЦК, а організаційний пленум -- 
одним з керівників. 


Умови конспірації вимагали від партії обережності і пильності, щоб уникнути 
переслідування з боку польської поліції. За допомогою німецьких комуністів Ком- 
партія Польщі і КПЗУ тимчасово влаштували свій керівний центр у Німеччині, в 


якій на той час існували буржуазно-демократичні свободи. Разом з Косарем в 
Берліні працювали такі видатні діячі комуністичного руху в Західній Україні і Поль- 
щі, як Григорій Іваненко (Бараба), Гнат Бриль, польський комуніст Е. Прухняк та ін. 
Вміло налагоджені зв'язки з підпільними комуністичними організаціями в Західній 
Україні дали можливість ЦК КПЗУ розгорнути діяльність по керівництву масовим 
революційним рухом у краї. В цей період М. Т. Заячківський виступає з численни- 
ми статтями в нелегальному журналі ЦК КПЗУ «Наша Правда» та інших партійних 
органах, роз'яснюючи трудящим західноукраїнських земель політику партії і мобі- 
лізуючи їх на боротьбу за своє соціальне і національне визволення. КПЗУ керувала 
бойовими виступами робітничого класу в Західній Україні під час масових страйків, 
комуністи брали активну участь у профспілковому русі. 

Й пленум ЦК КПЗУ накреслив головні завдання партії по розгортанню широ- 
кої революційної боротьби трудовсго селянства. Косар був ідейним натхненником 
і організатором втілення в життя його рішень. Яскравим свідченням партійного 
впливу на народні маси є страйкова кампанія проти поміщицької експлуатації, яка 
в 1929 р. охопила сотні маєтків. Організованість і одностайність селян-страйкарів 
часто приводила до того, що поміщики змушені були йти на поступки. Масові ви- 
ступи робітників і селян на початку 1930 р. КПЗУ поєднувала з рішучим протестом 
проти антирадянських провокацій імперіалістів та їх найманців -- українських бур- 
жуазних націоналістів. 

З-під пера Косаря вийшло багато статей, в яких викривались зрадницькі дії 
українських буржуазних націоналістів та їх співробітництво з окупаційним режимом 
пілсудчиків у справі придушення революційного руху в Західній Україні. Керівни- 
цтво національно-визвольною боротьбою західноукраїнських трудящих забезпечило її 
небувалий розмах. Комуністи оволоділи сотнями легальних масових культурно-освіт- 
ніх та кооперативних організацій. Вони очолили рух народних мас проти пересліду- 
вання української мови і культури, широко популяризували досягнення соціалі- 
стичного будівництва в галузі культури в Радянському Союзі і зокрема на Радян- 
ській Україні. Виступ єдиним фронтом проти спільного ворога -- експлуататорів зміц- 
нював бойову співдружність між трудящими Західної України і Польщі. 


122 Наш календар 


Р Р Ар А Р 


Звичайно, в діяльності Косаря і керівництва КПЗУ мали місце певні недоліки й 
помилки, зокрема неправильна оцінка українських націоналістичних організацій За- 
хідної України. Але не вони визначали внесок його в революційну боротьбу захід- 


ноукраїнських комуністів. 
Життя М. Т. Заячківського обірвалося трагічно у 1933 р. Але після ХХ З'їзду 


повернуто народу його добре ім'я. 
Б. К. ДУДИКЕВИЧ 


ЙОСИП ЗАХАРОВИЧ ШТОКАЛО 


(До 70-річчя з дня народження) 


16 листопада 1967 р. минуло сімдесят років академіку АН УРСР, члену-корес- 
понденту Міжнародної академії історії науки, одному з основоположників дослі- 
джень у галузі історії науки і техніки на Україні Йосипу Захаровичу Штокало. 

Йосип Захарович народився в сім'ї селянина-бідняка в с. Скоморохи на 
Львівщині. Семи років пішов до школи, після закінчення якої йому пощастило 
вступити до підготовчого класу гімназії в Сокалі. Щоб здобути середню освіту, 
мусив давати приватні уроки, бо сім'я ледве зводила кінці з кінцями. 

Під час першої світової війни багато галичан переселились у східні райони 
України. В числі їх був і Йосип Захарович. Прибувши до Катеринослава (нині Дні- 
пропетровськ), він екстерном склав екзамени на атестат зрілості і одержав посаду 
вчителя початкової школи в с. Попасне недалеко від Катеринослава, звідки в 
1916 р. перейшов у школу селища Катерининського. 

Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції Й. 3. Штокало 
включився у будівництво нової школи. Працюючи спочатку вчителем, а потім ди- 
ректором Дніпродзержинської середньої школи ім. Ф. Е. Дзержинського, він ба- 
гато зробив для вдосконалення в ній навчального процесу. Склав підручник з 
математики для курсів, де навчалися робітники. 

У 1927 р. Йосип Захарович вступив на фізико-математичний факультет Дніпро- 
петровського інституту народної освіти (пізніше -- Дніпропетровський університет), 
який закінчив у 1931 р. одночасно працюючи викладачем математики у Дніпро- 
петровському вечірньому металургійному технікумі. Того ж року став аспірантом 
Харківського науково-дослідного інституту математики і механіки. Навчаючись в 
аспірантурі, викладав різні математичні курси в університеті та ічших вузах міста. 
В 1934 р. захистив кандидатську дисертацію на вчений ступінь кандидата фізико- 
математичних наук. 

В перші місяці Великої Вітчизняної війни Й. 3. Штокало брав участь в евакуа- 
ції харківських академічних установ на Урал і в Середню Азію. Після цього виїхав 
до Уфи, де як старший науковий співробітник Інституту математики АН УРСР про- 
довжував свої дослідження в галузі теорії диференціальних рівнянь. У 1943 р. 
Йосип Захарович разом з Академією наук УРСР переїхав з Уфи до Москви. 
Того ж року він захистив докторську дисертацію; трохи пізніше йому було при- 
своєно звання професора. 

Починаючи з 1946 р. Йосип Захарович цікавиться символічними методами 
розв'язання диференціальних рівнянь, пізніше повертається до асимптотичних мето- 
дів. Останні його математичні роботи стосуються обох відзначених напрямів теорії 
лінійних диференціальних рівнянь. 

Одним з перших Й. 3. Штокало почаз опрацьовувати питання історії радянської 
науки. В 1947 р. він опублікував свою першу історико-математичну роботу -- «Досяг- 
нення математичних наук в Академії наук УРСР за 30 років Радянської влади», а в 
наступному році -- працю, присвячену історії математики в УРСР. До цього ж циклу 
належать його дослідження з історії математики в Київському університеті та 
монографія «Нарис розвитку математики на Україні за 40 років Радянської влади» 
(1958), Він починає вивчати наукову творчість класиків вітчизняної математики 
М. В. Остроградського та Г. Ф. Вороного. Під його редакцією були видані повні 
збірки їх творів. Йосип Захарович створює ряд статей, присвячених окремим пи- 
танням історії вітчизняної математики, нариси про науково-дослідницьку діяльність 
окремих радянських математиків, історико-філософські праці (деякі написані у 
співавторстві). 

Протягом ряду років Й. 3. Штокало керує роботою Республіканського семі- 
нару з історії математики і математичних знань при Інституті математики АН УРСР. 
З активною допомогою учасників семінару Йосип Захарович організував великий 
авторський колектив, результатом роботи якого є унікальна, перша у світовій на- 
уково-історичній літературі праця -- чотиритомна «История отечественной  матема- 
тики», що виходить до 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. 


Наш календар 123 


Й. 3. Штокало відредагував весь матеріал чотиритомника, провів велику науково- 
організаційну роботу, сам написав деякі розділи. 

Наукова діяльність Йосипа Захаровича здобула загальне визнання. У 1948 р. 
його обрали членом-кореспондентом, а в 1951 р.-- академіком Академії наук Ук- 
раїнської РСР. 

Й. 3. Штокало проводить також велику педагогічну і науково-організаційну 
роботу. 3 1944 р. і до цього часу він очолює кафедру диференціальних рівнянь 
Київського університету. Певний період керував також кафедрою вищої матема- 
тики Київського технологічного інституту харчової промисловості. Входив до складу 
дирекції інституту математики АН УРСР, де керував відділом історії математики. 
3 1949 р. по 1956 р. очолював Львівський філіал Академії наук УРСР. Протягом 
кількох років виконував обов'язки члена Президії Академії наук УРСР. Очолюючи 
комісію Президії АН УРСР по створенню термінологічних словників, Йосип Заха- 
рович організував і очолив авторський колектив, який склав та опублікував 18 то- 
мів російсько-українських термінологічних словників з різних галузей фізико-мате- 
матичних наук. Наприкінці 1962 р. на базі відділів історії математики Інституту 
математики та історії техніки Інституту теплоенергетики при Інституті історії АН УРСР 
організовано Сектор історії техніки та природознавства. Керівництво ним покла- 
дено на Й. 3. Штокала, який за короткий час зумів створити наукову організацію, 
що виконує науково-дослідницьку та видавничу роботу союзного значення. 

Велику увагу приділяє Й. 3. Штокало громадській роботі. Ще до війни він був 
депутатом Дзержинської райради м. Харкова. У повоєнні роки його тричі обирали 
депутатом Львівської міськради депутатів трудящих, двічі- членом Львівського 
міськкому, тричі -- Львівського обкому КП України. У 1951 і 1955 рр. Йосип Заха- 
рович був депутатом Верховної Ради УРСР. Як делегат брав участь у роботі ХМІЇ, 
ХМІЙ, ХІХ з'їздів Комуністичної партії України, після яких ставав членом ревізійної 
комісії КП України. Неодноразово входив Йосип Захарович до складу делегації 
УРСР в ООН, виступав на пленарних засіданнях і в комітетах цієї міжнародної 
організації. За свою багатогранну діяльність Й. 3. Штокало нагороджений орденом 
Леніна, медалями і почесними грамотами. 

Свій ювілей Йосип Захарович зустрічає, не припиняючи інтенсивної наукової, 


ч-- 


педагогічної й  науково-організаційної роботи. Побажаємо йому багатьох років 
дальшої плідної праці. 


Ю. О. АНІСІМОВ, О. м. БОГОЛЮБОВ 


В. Ю. ШУМНИЙ 
БЮРО ВІЙСЬКОВО-РЕВОЛЮЦІЙНИХ КОМІТЕТІВ ДОНБАСУ 


Звістка про перемогу Жовтневої революції в центрі застала мене 
в Києві. Згодом я переїхав у Донбас, де шахтарі вели самовіддану 
боротьбу за встановлення Радянської влади. 

З листопада 1917 р. з ініціативи Г. І. Петровського на ст. Мики- 
тівка пройшла нарада представників кількох ревкомів навколишніх 
рудників, яка прийняла рішення про скликання найближчим часом 
з'їзду ревкомів усього Донбасу для мобілізації сил на боротьбу з во- 
рогом. Було створене підготовче бюро у складі Ш. Грузмана, Т. Ха- 
речка і П. Казимірчука. 

Перший вседонецький з'їзд ревкомів відбувся 4 грудня на тій же 
станції. Сюди з'їхалось 17 делегатів від 15 ревкомів, в тому числі 
від Бахмутського, Микитівського, Юзівського, Макіївського, Дружків- 
ського, Костянтинівського, Краматорського, Ханженківського, Харци- 
зького, Чистяківського, Луганського, Мар'ївського, Іловайського таїн. 
Не прислали своїх делегатів Лисичанський, Алчевський, Єнакіївський, 
Слов'янський, Гришинський та кілька інших ревкомів, тому що до 
їх складу входили не лише більшовики, а й представники угодовських 
партій. Деякі ж райони Донбасу в той час зайняли каледінці. 

Робота з'їзду проходила в двоповерховій старій дерев'яній школі. 
Основним питанням порядку денного була боротьба з генералом Ка- 
ледіним та Центральною радою. Делегати ухвалили рішення і присту- 
пили до виборів Бюро військово-револіоційних комітетів Донбасу. Воно 
було створене з 5 чоловік: ШІ. А. Грузмана, Д. І. Пономарьова, 
С. О. Хількова, Т. І. Харечка, С. І. Сирцова. Після того як С. І. Сир- 
цов став на чолі Воронезького ревкому, в Бюро замість нього ввели 
Є. А. Трифонова-- комісара Петроградського загону Червоної гвар- 
дії. Під час виборів Бюро в Микитівці на з'їзді були присутні лише 
Ш. А. Грузман та С. О. Хільков, що приїхав для зв'язку з Таганрога. 
Решта членів прибула пізніше. Так, Д. І. Пономарьов з Дружківки 
приїхав десь числа 6-го, а Т. І. Харечко -- після 15 грудня. Я дістався 
до Микитівки теж після з'їзду, числа 5-го чи 6-го, і був за пропози- 
цією С. О. Хількова кооптований до складу Бюро як секретар. За- 
гальне керівництво Бюро військово-революційних комітетів Донбасу 
здійснював Ш. А. Грузман. Я ж, як секретар, писав і редагував про- 
токоли засідань, розсилав їх за призначенням і підтримував зв'язки 
з ревкомами басейну. 

Бюро деякий час розміщалось в класах школи, де проходив з'їзд 
ревкомів. Потім ми перебрались у приміщення залізничного вокзалу, 
зайняли там одну, а згодом ще три кімнати. Пізніше нам виділили та- 
кож вагон-салон, куди перейшли зі своїми співробітниками голова 
Бюро та секретар. 

Члени Бюро виконували певні обов'язки. На С. О. Хількова було 
покладено керівництво продовольчими та фінансовими відділами. Він 
же займався питаннями зарплати. С. О. Хількову допомагали Н. І. Ду- 


Спогади 


бовий, С. І. Лапін, учителька Пашина, Антонов і Кирилюк. Н. І. Ду- 
бовий і Пашина займались збиранням продовольства. У них був неве- 
личкий загін, з яким вони роз'їжджали по скономіях і куркульських 
господарствах, намічали розмір контрибуції та штрафів, грошових і 
натуральних внесків, здійснювали контроль. 

Д. І. Пономарьов відповідав за військові справи. За постановою 
Бюро ревкомів Донбасу від 5 грудня 1917 р. був створений Цент- 
ральний штаб Червоної гвардії. На допомогу Д. І. Пономарьову ви- 
ділили Н. І. Дубового, Л. Я. Вайнера, колишнього штабс-капітана цар- 
ської армії Шимановського, В. Шишковського та ін. Центроштаб 
переїхав на сусідній Ртутний рудник. Туди на той час перебазувалось 
багато червоногвардійських загонів, особливо з Горлівсько-Щербинів- 
ського району та місцевостей, захоплених каледінцями. До приїзду в 
Микитівку Р. Ф. Сіверса, командира радянських військ, Центроштаб 
завдяки організації нових червоногвардійських загонів та їх обмун- 
дируванню, спорядженню і постачанню зміг довести кількісний склад 
Червоної гвардії в районі до 4 тис. чоловік. 

Т. І. Харечко відав адміністративними справами. Йому допомага- 
ли М. І. Острогорський, Андрій Батов, Ножкіна -- юрист, а також Клі- 
пов, Бородкін та Гірчак, які згодом увійшли до новоствореного рев- 
трибуналу. 

Важливою ділянкою роботи була евакуація родин шахтарів до- 
дому, на села. Бюро ревкомів призначило військовим комендантом 
ст. Микитівка М. Я. Вайнера, і він добре справлявся з своїми обо- 
в'язками. 

Вся ця діяльність була для нас новою, належного досвіду ми ще 
не мали. Велику допомогу нам подавали праці В. І. Леніна, які дру- 
кувалися радянськими газетами. Ми вчились у вождя, і самі вчили 
інших. Це було нелегко, але й цікаво. 

До П з'їзду військово-революційних комітетів ми прийшли більш 
організованими, підготовленими і мали конкретніше уявлення про 
державні справи в умовах тих днів. 

В середині січня 1918 р. відкрився ШП з'їзд донецьких ревкомів. 
Я у ньому участі не брав, оскільки був уже на фронті. Але зв'язків з 
Микитівкою не поривав. Знаю, що цей з'їзд відкрив Ш. А. Грузман, 
на ньому були присутні 24 більшовики, 8 угодовців і 2 безпартійних. 
Делегати обговорили військове і продовольче питання, становище в 
Донбасі на той час. У склад обраного Бюро ревкомів ввійшло 7 чоло- 
вік, дещо оновився і розширився Центроштаб, В середині лютого 1918 р. 
Бюро ревкомів переїхало з Микитівки в Юзівку. 

Працюючи в Микитівці, я часто бував у справах Бюро і в інших 
містах. У Бахмуті разом з Леонідом Вайнером ми провели успішну 
операцію, конфіскувавши для потреб нашої організації папір у власни- 
ка приватної друкарні. 

У цей час у Бахмуті була досить складна ситуація. Рада, роботу 
якої гальмували угодовці, ще не стала повною господаркою в місті. 
Майже не існувало тут Червоної гвардії. На вулицях хазяйнували 
солдати 25-го українізованого полку. Тільки з допомогою прибулих з 
Костянтинівки, Дружківки і Краматорська збройних загонів металістів 
був наведений порядок у місті. Солдатів 25-го полку обеззброїли і 
відпустили до дому. Більшовики Бахмута приступили до створення 
Червоної гвардії. В січні 1918 р. Бюро ревкомів на допомогу місцевій 
партійній організації направило у Бахмут колишнього голову Мики- 
тівського ревкому Петра Казимірчука. Він об'єднав Ради робітничих, 
селянських і солдатських депутатів в одну і провів тут повітовий з'їзд 
Рад, на якому було обрано перший повітовий виконавчий комітет. 


126 Спогади 


РА УНСО РЕ КУ ПЕЕСС СЕР ЕЕ ЕЕ РР РЕ по СЕ ЕЕ Р ЕЕ РР ЕР ЕЕ ЕЕ Р Ра вою м в ж з б аю о п а т 


У Дружківці я не раз зустрічався з Костою Мойсеєнком. Він роз- 
повідав мені про стан роботи в місцевій партійній організації. Ряди 
більшовиків увесь час поповнювались, в партію йшли робітники з 
Донецького і Торецького заводів. На початку грудня 1917 р. у Друж- 
ківці налічувалось більше 2,0 тис. членів більшовицької партії. 

Серед місцевих військово-революційних комітетів особливо виді- 
лявся ревком Микитівки. Його спочатку очолював П. Казимірчук, чле- 
нами були М. Колесниченко і Аміляхін. Товариші займалися питання: 
ми зарплати, забезпечували робітників хлібом, боролися з спеку- 
ляцією, 

Наприкінці грудня в район Микитівки прибули радянські війська 
на чолі з Р. Ф. Сіверсом. Деякий час його штаб стояв на ст. Путе- 
провод. Тоді ж почалася реорганізація наших червоногвардійських 
загонів в єдину бойову одиницю -- Перший Червоної гвардії Донбасу 
полк, до складу якого входили три батальйони. Командирами їх були 
Потапов і Кротов, прізвища третього не пам'ятаю. Полк очолював 
тов. Шимановський. Наказом Р. Ф. Сіверса в частині була введена 
сувора дисципліна. Відбувались регулярні навчання, військові занят- 
тя. Бійців вчили майстерності бою, економної витрати боєприпасів. 

Колишні дрібні, розрізнені загони донецьких шахтарів перетво- 
рювалися в згуртовану регулярну частину, що вступила в смертель- 
ний бій з каледінською контрреволюцією. Певну роботу в цьому на- 
прямку провели політпрацівники полку, в числі яких були В. Шиш- 
ковський, С. Лапін, я та інші товариші. 

В лютому 1918 р. війська білокозачого генерала Каледіна зазна- 
ли поразки. Але я в цей час вже не був на фронті. Тяжко хворого, 
мене відправили в госпіталь на лікування. 


(ОМЯД ДЖЕРО п ЛІТЕРІТУРИ 


ЖУРНАЛ «ЛІТОПИС РЕВОЛЮЦІЇ» 
В ОЦІНЦІ РАДЯНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ 


Соціалістична революція 1917 р. поставила перед історичною наукою грандіозні 
й відповідальні завдання, успішне розв'язання яких вимагало нових форм і методів 
роботи. Великий Жовтень і в справу видання історичних матеріалів вніс чимало но- 
вого, своєрідного, неповторного і дав могутній поштовх для появи багатьох журналів 
і збірників. Яскравими паростками цього процесу були історико-революційні істпар- 
тівські журнали, які почали виходити в 1921--1922 рр.: «Пролетарская революцня» 
(орган Центрального істпарту), «Красная летопись» |(іїетроградського), «Літопис ре- 
волюції» (Всеукраїнського), «Вперед» (Білоруського), «Красная летопись Туркестана» 
(Ташкентського), «Пути революции» (Татарського), «Красная бьль» (Самарського), 
«Революционное бьлое» (Тульського) та ін. Вони з'явилися в Країні Рад ще 
за життя В. І. Леніна і висвітлювали історію револіоційної боротьби  Комуністич- 
ної партії. 

Б цих органах дослідження проводилися по свіжих слідах подій, чого ніколи не 
робилося раніше. Це була нова, важлива й надзвичайно складна робота. Подібного 
типу періодичні видання не мали своїх попередників-- вони були створені вперше. 
Вихід Їх у світ на початку 20-х років, природно, викликав жвавий інтерес і широкий 
резонанс серед істориків-споціалістів та в читацьких колах. 

Це, насамперед, відбилося в численних рецензіях, які друкувалися на сторінках 
газет і журналів. Напнсані вони переважно в 20-х роках і є чи не єдиними спеціаль- 
ними історіографічнимн дослідженнями істпартівської періодики і зокрема «Літопису 
революції» (до 1928 р.-- «Летописи революцин»). Значення цих рецензій виходить да- 
леко за межі оцінки діяльності істпартівських журналів. Вони внесли певний вклад 
у розвиток української радянської історіографії 20-х-- початку 30-х років. В них 
відклались думки провідних істориків, громадсько-політичних діячів, літературознав- 
ців і критиків про загальний стан розвитку радянської історичної науки, про рівень 
наукової критики, місце і вклад журналів у оправу дальшого збагачення загальносоюз- 
ної історіографії, зокрема української. Бо журнали-- і ті, що вміщували рецензії, 
і ті, про які в цих рецензіях писалося, -- були своєрідними барометрами стану роз- 
робхи проблемних питань з історії. Адже у журналі з його численними роз- 
ділами, в тому числі й у розділі «Критика та бібліографія», акумулюється і від- 
бивається все нове в дослідженнях і знаннях, що тількн починає пробивати собі 
шлях у науці. 

Позитивною особливістю рецензій 20-х років на істпартівські видання є велика 
повага до авторів досліджень, спогадів, критичних матеріалів, заміток, вміщених у 
цих органах. Рецензенти часто намагалися давати короткі біографічні відомості про 
авторів журнальних статей і це, безумовно, допомагало читачеві (при знайомстві 
з матеріалами істпартівської періодики. Ще одна особливість рецензій -- їх оператив- 
ність: вони друкувалися безпосередньо після виходу журналів у світ. Ось чому слід 
розглядати рецензії як історіографічне джерело. 

Журнал «Літопис революції», що виходив на Україні з 1922 по 1933 рр., зали- 
шив помітний слід у розвитку радянської історичної науки і вніс певний вклад 
у маркеснстсько-ленінську розробку основних проблем революційної боротьби за вста- 
новлення влади Рад та історії КП Українн. З часу заснування журналу минуло 
45 років. За цей період про нього з'явилась певна література. Аналіз її показує, що 
виходила вона в зв'язку з певними періодами в розвитку історичної наукн в країні. 

З кінця 1922 р. у союзній і республіканській пресі почали з'являтися короткі 
відгуки-рецензії на окремі номери журналу, а згодом -- і огляди за рік. 

Першим на появу «Літопису революції» досить оперативно відгукнувся один 
з провідних радянських журналів - «Пролетарская революцня». Оперативно тому, 
що перший номер «Літопису революції» вийшов до 5-ої річниці Великого Жовтня, 
а у листопадовому випуску журналу Центрального істпарту вже відзначалась ця 
важлива подія в житті історнків Українн!. Видання органу Всеукраїнського істпарту 
високо оцінювалось. «Пролетарская революція» і надалі залишилася найактивнішим 
його рецензентом. На сторінках її було вміщено 10 відгуків на 22 номери «Літопису 


| Журн. «Пролетарекая революція», 1922, Хо 11, стор. 208--211, 


198 Огляд джерел та ашературі 


революції» 2. Рецензенти М. Іванов, І. Количевський, Н. Семенов, О. Ессен та інші 
одностайно схвалювали почин журналу -- присвячувати окремі його номери місцевій 
тематиці -- історії губерній або великих промислових центрів з висвітленням у них 
революційного і робітничого руху. Було відзначено живий, цікавий внклад матеріалу, 
правильну марксистсько-ленінську концепцію журналу. Разом з тим в рецензіях дава- 
лись критичні зауваження щодо структури цього вндання, його проблематики, мето- 
дології, авторського складу. Вказувалось на низький рівень археографічної обробки 
матеріалів, наявність значної кількості фактичних помнлок та ін. Рецензії органу 
Центрального істпарту мають певну наукову цінність, допомагають орієнтуватися у 
великому й різноманітному матеріалі, що друкувався в «Літопису революції». При 
цьому авторам рецензій не завжди вдавалося уникнути типового для того часу недо- 
ліку, а саме-- викладу змісту окремих, часом другорядних публікацій журналу, віді- 
браних переважно завдяки легкості порушених у статтях та спогадах питань. 

На вихід органу Всеукраїнського істпарту відгукнулкся журнали «Историк-мар- 
ксист», «История пролетарната СССР», «Каторга и ссьмлка». Все це є свідченням того, 
що «Літопис революції» привернув до себе увагу вчених та широких кіл читачів 
всієї країни. 

Даючи огляд історичних журналів СРСР за 1928 р. А. В. Шестаков поряд з ін- 
шими згадує й три номери «Літопису революції» (1927, М» 5-6; 1928, Х» 1)83. У своєму 
виступі він відзначив, зокрема, працю М. А. Рубача «Аграрна революція на Україні 
в 1917 р.» з її широкою джерельно-документальною базою і насиченість цих номерів 
журналу матеріалами з історії Жовтневої революції на Україні, а також численними 
фотознімками й портретами революційних діячів. 

Історик К. Герман досліджувала проблеми, що їх ставив «Літопис револіоції» 7. 
Працюючи над історією пролетаріату в районах дії контрреволюційних сил у роки 
громадянської війни, дослідниця зробила спробу простежити, як висвітлювалась ця 
проблема на сторінках журналу (1923, Мо 5; 1924, Хо» 1; 1931, ХК» 1--2). Б історіогра- 
фічному огляді «Літопис революції» про Жовтень на Україні» К. Гермац намагалась 
також дати оцінку розкриттю в журналі питань, пов'язаних з історією Жовтневої ре- 
волюції на Україні. Цей огляд має певний науковий інтерес, оскільки в ньому роз- 
глянуто не лише праці, Де висвітлювались питання підготовкн до революційного пов: 
стання й взяття влади пролетаріатом у промислових центрах, але й ті розвідки, в яких 
трактувалися взаємовідносини між робітничим класом і буржуазією, представленою 
Центральною радою, угодовськими партіями, куркульством. Тобто автор розглядає 
всі матеріали, що стосуються підготовки й проведення пролетарської революції на 
Україні. У «Літопису революції», як відзначала К. Герман, відображена вся склад- 
ність обстановки на Україні в період Жовтневої революції і боротьба місцевих біль- 
шовицьких організацій за ленінське вирішення національного питання. Недоліком 
журналу у висвітленні подій Беликої Жовтневої соціалістичної революції на Україні 
К. Герман вважає неповне з'ясування питань боротьби пролетаріату в зд окремих 
промислових центрах з контрреволюційними елементами. З цим можна погодитись. 
Але її висновки про існування в журналі двох помилкових |і протилежних точок 
зору в оцінці значення Жовтневої револіції для України викликають  запе- 
речення. 

Історико-революційний вісник Всесоюзного товариства політв'язнів і засланців 
журнал «Каторга м ссьлка» за 1925--1927 рр. прорецензував 12 номерів «Літопису 
революції» ?, Дуже короткі рецензії-анотації за підписом «Читатель» розглядали лише 
окремі номери журналу. В них, зокрема, відзначалося, що в «Літопису революції» 
широко висвітлено події 1905 р. та громадянської війни на Україні, робітничий рух 
у Донбасі, діяльність місцевих більшовицьких організацій тощо. 

Журнал «Красная летопись» дає лише однн відгук на «Літопис революції» 8. 
Рецензент, що виступив за підписом Л. Щ., розглянув Ме 1 (6) за 1924 р., присвяче- 
ний історії зародження й розвитку соціал-демократичного руху на Україні. Його 
рецензія звелася до короткого викладу змісту деяких матеріалів, довільно підібраних 
автором, тому наукового значення майже не має. 


3 Журн. «Пролетарская революція», 1924, Хе 3-9, стор.  376--380; Ме 11, 
стор. 244--249, Х» 12, стор. 303--306; 1925, Хе 2, стор. 225--226, Мо 5, стор. 271--272, 
Хо 10, стара. бозжни Х» 11, стор. 290--293; 1928, М» 5, стор. 205--207; 1930, Ме 10, 
стор. 152--156. 

3 Журн. «Историк-марксист», 1928, т. 7, стор. 209--277. 

4 Журн. «История пролетарната СССР», 1932, М» 9, стор. 188--197, М» 1, стор. 
189-199 ; ; і 

5 Журн. «Каторга и ссьілка», 1925, М» 3, стор. 230--232, М» 5, стор. 310--311, М» 6, 
стор. 260--261, Ме 7, стор. 276--277; 1926, Ме 2, стор. 254--255, Мо 4, стор. 251--252, 
ХМ» 5, стор. 271, М» 7--8, стор. 321--322; 1927, Хе 5, стор. 197--198, Х» 6, стор. 240, Хо 7, 
стор. 216--217. 

6 Журн. «Красная летописіь», 1925, А» 1, стор. 283--284. 


Огляд джерел та літератири 129 


Відгуки на орган Всеукраїнського істпарту публікувалися і в українських рес- 
публіканських журналах, хоч значно менше, ніж у союзних. Характерно, що крім 
рецензій-оглядів деяких номерів, ці журнали вміщували матеріали, в яких розгляда- 
лась діяльність «Літопису революції» з початку його існування і до кінця 20-х років, 
глибоко аналізувались причини змін у його роботі протягом 20-х років. 

Так, політико-економічний журнал ЦК КП(б)У «Більшовик України», високо 
зцінюючи заслуги «Літопису революції», вважав, що його видання є однією з важли- 
зих ділянок істпартівської роботи в республіці, а нагромаджений шним фактичний, 
мемуарний та документальний матеріал-- цінним і необхідним для дослідження іс- 
орії партії та Жовтневої революції на Україні?. Глибоке вивчення змісту всіх номе- 
зів «Літопису революції» за 1926 і 1928 рр. та М» 5--6 за 1927 р. дало змогу рецензен- 
гам «Більшовика України» С. Бараннику та Н. Воліну простежити нове у публіка- 
іях журналу. Зокрема, як відзначали автори, у 1928 р. особливо чітко виявляється 
іауково-дослідний підхід до висвітлення проблемних тем, поєднання сучасних проб- 
іем 3 елементом історизму. У цьому ж році з'являються статті з історії Західної 
України, зокрема М. Левицького «Селянський страйк у Галичині 1902 р.» (Хе 3) та 
3. Бородайка «До 10-річчя Західно-Української Республіки» (Хе 6). Слід зазначити, 
цо траплялися й помилкові твердження щодо оцінки деяких публікацій у «Літопису 
еволіоції».  Н. Волін, наприклад, цілком приєднався до невірного зауваження 
2. Шрейбер про те, що «офіційну історію КП(6)У треба починати не з І з'їду КП(6)У 
не з Таганрозької наради, а з спроби утворити всеукраїнське об'єднання» на конфе- 
енції більшовиків у грудні 1917 р. Загалом же висловлені на сторінках «Більшовика 
"країни» поради, побажання щодо поліпшення роботи «Літопису революції», а також 
ритичні зауваження на адресу журналу мають значну цінність, і більшість їх ре- 
акція в дальшому враховувала. 

Невеликі замітки Д., О. Ніна, Саратовця, Ї. Хмельницького на окремі номери 
Літопису революції» (1925, М» 3--6; 1926, М» 2--5; 1927, Мо 1--3) є в журналі «Пути 
еволюцин» -- історико-революційному віснику Всеукраїнської Ради товарнства полі- 
ичних в'язнів та засланців, що почав виходити в Харкові 1925 р.З 

«Літопис революції» свого часу привернув увагу українознавчого наукового та 
ітературно-публіцистичного журналу «Україна» -- органу історичної секції Всеукраїн- 
кої академії наук (ВУАН). В бібліографічних оглядах його під назвами «Науково- 
ослідний і пауково-видавничий рух Радянської України» в 1926 і 1927 рр. та «Україн- 
жа історична література за роки 1928 і 1929» (авторн В. І. Новицький і В. Д. Юрке- 
яч) 9 стверджується, що журнал «Літопис революції» подає низку цікавих матеріалів 
ро підготовку й проведення Великого Жовтня на Україні, порушує питання методо- 
зії пролетарської революції, вивчає рушійні сили і характер революцій 1905 та 1917 рр. 

У 20-х роках громадсько-політичні й літературно-наукові видання України на 
зоїх сторінках приділяли значну увагу розвитку історичної науки в республіці. 
розділі «Критика та бібліографія» поряд з рецензіями на літературно-публіцистичні 

художні твори вони вміщували огляди союзних та республіканських історичних 
урналів. Так, журнал-місячник «Червоний шлях» друкує три рецензії на «Літопис 
зволюції» (1993, ХМ» 5; 1924, Ме 1; 1928, Ме 3) 19, Дві перші, написані М. Ю. Равич- 
еркаським, зводяться до короткого викладу змісту окремнх публікацій журналу. 
втор висловлює думку, що «Літопис революції» за важливістю Й цінністю вміщу- 
іного матеріалу не поступається ні «ШПролетарской революцни», ні «Красной 
гтопиСи». 

Автор останньої рецензії І. С. (Сергій Інгулов, на нашу думку) більшість надруко- 
іного в ХМ» 3 «Літопису революції» за 1928 р. розглядає критично. Так, він вважає, що 
нарисі М. С. Воліна «Перший з'їзд КП(б)У» слабо висвітлено політичну обстановку, 
якій зростали більшовицькі організації на Україні; Д. Шлосберг у статті «Профспілко- 
гй рух у Харкові в 1917 р.» не показав, як більшовики впливали на профспілки й спря- 
увували їх боротьбу. Рецензент переконаний і в тому, що Г. А. Карпенко в статті «Се- 
їінські рухи на Київщині за часів гетьманщини» надто тенденційно підходить до з'ясу- 
іння ролі різних партій в організації селянських повстань 1918 р. 

Недоліком він вважає й те, що у журналі друкувались спогади людей з ворожого 
бору. Так само думає і С. Баранник у вже згадуваній рецензії. Проте з цими заува- 
еннями можна не погодитись. Справа в тому, що питання про використання подібних 
атеріалів має свою історію. Відомо, що за життя В. І. Леніна публікувалися, напри- 


? Журн. «Більшовик України», 1927, Ме 2, стор. 93--96; 1929, Хе 5, стор. 111--116. 

8 Журн. «Пути революцни», 1925, Хо» 2, стор. 253--256; 1926, Хе І, стор. 229--231, 
 2--3, стор. 248--250, М» 5--6, стор. 221--223; 1927, Ме 5--6, стор. 221--223. 

9 Журн. «Україна», 1927, кн. 3, стор. 152; 1928, кн. 3, стор. 109; 1930, вересень 
агал. Мо 43), стор. 86--119. 

1 Журн. «Червоний шлях», 1923, М» 9, стор. 235--236; 1924, Хе 6, стор. 265--266; 
128. М» 8, стор. 211--212. 


130 Огляд джерел та літературі 


- 


клад, мемуари й документи білогвардійців і що вождь пролетарської революції 
цікавився цим і вивчав праці своїх ідейних противників для успішної боротьби з 
нимн. Іноді такі матеріали бувають чи не єдиним джерелом для дослідження певних 
питань, звичайно, при дуже уважному й критичному ставленні до них. 

Згадки та відгуки про журнал з'являлися і в газетах -- «Правда», «Коммунист», 
«Харьковский пролетарий», «Кингоноша» й ін. Центральний орган нашої партії газета 
«Правда», наприклад, давала високу оцінку діяльності цього періодичного видання в 
перші ж роки його появи: «Літопис революції» -- журнал істпарту України, систематич- 
но й планомірно, в живій літературній формі, на підставі записів учасників боротьби 
і виявлених документів дає різноманітну картину революційного руху на Україні. З цієї 
точки зору роботу журналу слід визнати цілком успішною»!". Отже, у 20-х роках 
з'явнлася більшість об'єктивних і цінних для науки відгуків про діяльність органу 
Всеукраїнського істпарту. 

У 1931 р. був опублікований лист Й. В. Сталіна до редакції журналу «Пролетарская 
революция» «Про деякі питання історії більшовизму». Як відомо, цей лист негативно 
вплинув на розвиток історичної науки й об'єктивної наукової критики 2. Недоліки й 
окремі помилки журналів та історнків спричинилися до необгрунтованих політичних 
звинувачень. Не уникнув цієї долі і «Літопис революції». У 1932 р. з'явилися рецензії, 
які не сприяли покращанню роботи журналу, а негативно вплинули на його дальшу 
діяльність 13. Замість об'єктивної критики недоліків, обумовлених здебільшого того- 
часним станом розвитку історичної науки, рецензенти вдавалися до навішування яр- 
ликів. 

У цій обстановці порушувалася періодичність видання. Протягом 1932 р. «Літо- 
пис революції» вийшов тільки подвійними номерами, останні журнали за цей рік 
побачили світ лише в 1933 р., а у вересні 1933 р. цей орган припинив своє існування 
і протягом багатьох років був невнправдано забутий. Про нього нічого не писали, 
віч не викорнстовувався істориками як цінне джерело з ряду важливих проблем істо- 
рії України, і фактично вилучався з обігу. 

Останні 10--15 років українські радянські історики широко внкористовують ма- 
теріали «Літопису революції» в наукових дослідженнях. Велику допомогу науковцям 
подають три бібліографічні покажчики до журналу, в яких, проте, є ряд пропусків. 
Перший покажчик (складачі Й. Хандрос, Н. Горбачова, Е. Ланда) з'явився ще у 1992 р. 
в Мо 3--б «Літопису революції», а 1933 р. вийшов окремим виданням. Він охоплював 
основну літературу про Жовтень та громадянську війну на Україні, в тому числі й 
окремі публікації «Літопису революції». Ці бібліографічні матеріали, хоч і не можуть 
претендувати на вичерпну повноту, але мають значну цінність як перша і досить вда- 
ла спроба систематизувати фактн за тематичним принципом. У 1957 р. у «Науково- 
інформаційному бюлетені» (Мо 3, 4), а також окремим виданням з'явився покажчик 
вміщених в «Літопису революції» матеріалів, складений Ф. К. Сараною (з передмовою 
автора). Тут публікації розміщені за журнальними розділами на відміну від рукопис- 
ного покажчика до «Літопису революції», складеного працівникамн Державної бібліо- 
теки СРСР імені В. І. Леніна. В основу останнього покладено тематичний принцип. 
Всі три покажчики мають важливе значення, полегшуючи працю науковців над журна: 
лом «Літопис революції». 

В узагальнюючій історіографічній праці «Очерки истории исторической науки 
в СССР», т. ТУ, (М., 1966, стор. 263) подаються хронологічні рамки й місце видання «ЛІ: 
топису революції». Останнім часом автори монографій та наукових статей відзначаоть 
цінність матеріалів, опублікованих на сторінках «Літопису революції» 1, 

Глибоко аналізуються й широко використовуються тематичні й проблематичні 
матеріали журналу в оглядових та історіографічних статтях. При розробці тематики 


ПО Журн. «Летопнсь революцни», 1925, Ме 1, на обкладинці. 

І2 Докладно про це див: П. М. Шморгун. Литература по нсторни большевист- 
ских органнзацнй Украннь 1914--1917 гг. Научная сессня по нсторин первой мировой 
войнь, М., 1964; В. А. Дунаєвский. Большевики и германскне левне на между. 
народной арене. (Некоторье аспскть темь в освещенин советской нсторнографин 
конца 20-х -- начала 30-х годов), в кн.: Европа в новое и новейшее время. Сборник 
статей памяти академика Н. М. Лукина, М., 1966, стор. 505--513. 

ІЗ Журн. «Більшовик України», 1932, Ме 1--2, стор. 109--113, автор С. М. Семко-- 
відповідальний редактор журналу «Архіви Радянської України»; журн. «Историк- 
маркснст», 1932, Хе 3, стор. 135--141, автори-- Г. Слюсаренко, П. Гнідаш, В. Круть, 
І. Кравченко, члени бригади Інституту червоної професури. 

4 В. А. Дядиченко, Ф.Е. Лось, В. Г. Сарбей. Развитие нсторической 
науки на Укранне (1917--1963 гг.), журн. «Вопрось истории», 1964, Х» І, стор. 5; 
П. А. Лавров, М. І. Марченко. Вітчизняна історія в Київському університеті 
за 1295 років, «Український історичний журнал» (далі-- УІЖ), 1959, Ж» 5, стор. 129; 
Ф. Є. Лось. Розвиток історичної науки на Україні за роки Радянської владі, в ки.: 
Розвиток науки в Українській РСР за 40 років, К., 1957, стор. 34, та ін. 


Огляд джерел та літератури 131 


«Ленін і Україна» українські історики використовують наукові праці й спогади старих 
більшовиків про В. І. Леніна, надруковані в «Літопису революції» 15, 

«Український історичний журнал» під рубрикою «З минулого історичної преси на 
Україні» також надрукував спеціальні статті, присвячені «Літопису революції» 15. 

В кандидатських дисертаціях з різних проблем використані матеріали, опубліковані 
в 57 номерах українського істпартівського органу 17. 

Відомості про «Літопис революції» вміщені в енциклопедичних виданнях 18. 

Дальше доскональне вивчення внеску «Літопису революції» в радянську історіогра- 
фію дасть змогу простежити історію розробки важливої наукової проблематики на Укра- 
іні та ті напрямки, якими йшов журнал, відтворюючи особливості розвитку української 


радянської історичної науки. 
Н. В. КОМАРЕНКО 


15 Д. В. Санцевнч. Праці українських радянських істориків з проблеми 
«В. І. Ленін і Україна», УТЇЖ, 1967, Мо 4, стор. 129--138. 

16 В. І. Туваєв, І. Х. Сас. Журнал «Літопис революції» як джерело ви- 
вчення історії партії, УГЖ, 1967, Хе І, стор. 137--142;| Н. В. Комаренко. Висвіт- 
лення боротьби за перемогу влади Рад на Україні в журналі «Літопис революції», 
УІЖ, 1967, Ме І, стор. 130--137. 

П Ю. М. Гамрецкий. Советская историография Великой ЮОктябрьской соцна- 
листической революции на Укранне, К. 1962; В. Д. Калита. Діяльність Народного 
секретаріату -- першого Радянського уряду України (грудень 1917-- квітень 1918 рр.), 
К. 1966; Ю. П, Лавров. Рабочне металлургической промьшленности Украйнь и их 
революционная борьба в 1895--1904 гг. К. 1967; Ю. В. Шиловцев. Первьй сьезд 
КП(б)У, Харьков, 1962; та ін. 

Ів Українська радянська енциклопедія, т. 8, К. 1962, стор. 226: Советская исто- 
рическая знциклопедия, т. 8, М., 1965, стор. 604. 


га. БірЛіоГрарія 


М. ПОГРЕБІНСЬКИЙ. СТАНІСЛАВ 
ВІКЕНТІЙОВИЧ КОСІОР, 


вид-во політичної літератури України, 
К., 1967, 300 с. 


В радянській історіографії за останні 
роки помітне місце зайняли дослідження 
історико-біографічного | жанру. Ще в 
1963 р. М. Б. Погребінський видав першу 
в радянській історичній літературі працю 
про С. В. Косіора. Наслідком дальшого 
вивчення теми є рецензована книжка, по- 
будована в основному на іншому  доку- 
ментальному матеріалі і написана в шир- 
шому плані. 

Заслугою автора є те, що він,  дослі- 
дивши різноманітні за характером  дже- 
рела і матеріали партійних та  держав- 
них архівів, численні спогади і значну 
кількість періодики, відтворив історію 
життя і боротьби С. В. Косіора на широ- 
кому фоні діяльності ряду партійних орга- 
нізацій. 

В науковий обіг вперше введено  доку- 
менти охранки, жандармерії і поліції про 
діяльність С. В. Косіора зд як | професіо- 
нального революціонера в 1907 -- лютому 
1917 рр. Висвітлюючи його перебування у 
Донбасі в роки реакції, автор розширює 
наші відомості про роботу більшовиків 
Алмазно-Юр'ївського з району і Суліна в 
1907--1911 рр. 

Історія робітничого руху в Харкові, 
здійснення поставлених партією завдань в 
період нового піднесення досліджені  до- 
сить глибоко. Проте лише в деяких з 
праць згадується прізвище С. В. Косіора. 
В рецензованій книзі показана робота 
Станіслава Вікентійовича | у Харкові в 
1912--1914 рр. наводяться нові відомості 
про зв'язки харківських більшовиків, 
С. В. Косіора з ЦК, про діяльність 
А. С. Бубнова, В. І. Невського, В. М. Ко- 
харєва, М. М. Яковлєва та інших партій- 
них керівників. 

Цікавим є матеріал про роботу С. В.Ко- 
сіора в Полтаві. Зокрема, привертає ува- 
гу встановлений автором факт: збори пол- 
тавських більшовиків на чолі з С. В. Ко- 
сіором на початку першої світової війни 
зайняли різко ворожу до неї позицію і ви- 
рішили звернутись з антивоєнною листів- 
кою до мобілізованих. Розповідається та- 
кож про діяльність Київського комітету 
більшовиків у вересні 1914 -- лютому 
1915 р. і С. В. Косіора як його секретаря. 


В книзі показано, як цей випробуваний 
революціонер згуртовував | московських 
більщшовнків у 1915 р. і брав участь у під- 
готовці загальноміської конференції, що 
організовувалась для відновлення місько- 
го комітету. 

У 1915 р. в Москві відбувався Всеросії- 
ський з'їзд по боротьбі з дорожнечею. Під 
його прикриттям було скликано нелегаль- 
ну нараду більшовиків з різних міст Ро- 
сії. До речі, в літературі, навіть у нещо: 
давно виданій «Исторни Московской пар: 
тийной организации КПСС» і в П томі 
«Историн  КПСС» про цю нараду немає 
навіть згадки. На ній С. В. Косіор висту: 
пив з доповіддю про стан справ у Киніз- 


ській більшовицькій організації, з якою 
підтримував тісні зв'язки. 
Спеціальний розділ присвячено участі 


Станіслава / Вікентійовича в боротьбі за 
перемогу Жовтневого збройного повстання 
в Петрограді. Автор показав роль у за. 
безпеченні перемоги районних більшовиць 
ких осередків столиці, в тому числі Нарв: 
сько-Петергофської партійної організації, 
керівником (секретарем) якої був С. В. 
Косіор. Це важливо, бо в літературі ра- 


йонним організаціям приділяється мало 
уваги. 
Два великих о розділи характеризують 


С. В. Косіора як одного з більшовицьких 
керівників на Україні в роки громадян. 
ської війни. Вперше опубліковано його 
лист від 15 серпня 1918 р. в ЦК КП(б)У 
з Києва про стан справ у підпільних біль: 
шовицьких організаціях, заходи по підго: 
товці повстання і т. д. Вдало розкриває 


ться діяльність Київського підпільного 
обкому партії в період після Ш з'їзду. 
КП(б)У, очолюваного С. В. Косіорок 


Зафронтбюро ЦК КП(б)У. Однак слід бу 
ло б повніше показати роль С. В. Косіора 
як секретаря ЦК більшовицької партії 
України в мобілізації сил трудящих не 
розгром інтервенції буржуазної Польщі, 
банд Врангеля і Петлюри. | 

Безперечний інтерес становлять матеріа: 
ли, наведені в книзі про роботу діяча пар 
тії і Радянської держави на посту заступ: 
ника Наркома продовольства 4| УРСР, в 
Комітеті допомоги голодуючим. В брошурі 
А. Мельчина «Станислав Косниор», виданій 
у Москві в 1964 р., говориться, що 3 
грудня 1921 р. він переходить на роботу до 
Сибіру (стор. 36). Це помилка, яку вк 
правляє М. Погребінський, докладно вк 
світливши діяльність С. В. Косіора в ЦК 


Критика та бібліографія 


133 


КП(б)У, зокрема як завідуючого організа- 
ційно-інструкторським відділом і кандида- 
та в члени Політбюро. Автор підкреслює 
піклування Станіслава Вікентійовича 0 про 
зміцнення Червоної Армії при переході на 
мирні рейки, відзначає, що восени 1922 р. 
він став начальником Політичного  управ- 
ління Українського військового округу. 
Однак занадто стисло відтворено період 
життя С. В. Косіора, коли він був секре- 
тарем Сибірського бюро (потім  Сибкрай- 
кому) ЦК РКП(б) в 1922--1925 рр., а та- 
кож секретарем ЦК РКП(б). Це питання 
потребує дальшого вивчення і  дослід- 
ження. 

Майже третина книжки відведена роботі 
С. В. Косіора на посту Генерального (по- 
тім першого) секретаря ЦК КП(б)У в пе- 
ріод завершення соціалістичної реконструк- 
ції і перемоги соціалізму. В той час яск- 
раво виявився визначний талант цього 
політичного і державного діяча. З його 
ім'ям тісно пов'язані будівництво ХТЗ, 
Дніпрогесу і Турбобуду, технічна р рево- 
люція у вугільній промисловості і металур- 
гії Донбасу. Він був ініціатором  перетво- 
рення Києва на індустріальний центр, від- 


стояв майбутнє Криворізького  залізоруд- 
ного басейну, який  маловіри оголосили 
безперспективним. Йдеться в книзі не 
стільки ї про діла г самого Генерального 


секретаря ЦК КП(б)У С. В. Косіора, 
скільки про керівництво партії боротьбою 
трудящих республіки за індустріалізацію. 
Автор показує участь С. В. Косіора у 
керівництві здійсненням ленінського коопе- 
ративного плану, оскільки він як секре- 
тар ЦК. відповідав за стан справ у сіль- 
ському господарстві України. 

Змістовні сторінки присвячені піклуван- 
ню С. В. Косіора про розвиток української 
радянської культури. Станіслав Вікентійо- 


Ю. БАБКО, І. БІЛОКОБИЛЬСЬКИЙ. 
МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ СКРИПНИК, 


видавництво політичної літератури 
України, К., 1967, 202 с. 


Довгий час у радянській історчній літе- 


ратурі не було наукової біографії Миколи 
Олексійовича Скрипника -- революціонера- 
ленінця, видатного партійного і державно- 
го діяча. Та й створнти її було важко. 
Навколо його імені нашарувалось багато 
різних необгрунтованих | тверджень. У 
1962 р. вийшла у світ перша книга про 
життя і дяльність М. О. Скрипника, напи- 
сана істориком Ю. В. Бабком. Дальшою 
розробкою його біографії є праця Ю. В. 
Бабка і журналіста І. О. Білокобильсько- 
го. В ній значно ширше, ніж у поперед- 
ній використано архівні матеріали, періо- 
дичні видання, листи Скрипника до близь- 
ких, спогадн тощо. 

Життєвий шлях М. О. Скрипника  ви- 
світлено з перших кроків його революцій- 


вич, за рішенням Політбюро ЦК КП(б)У 
від 2 січня 1929 р., очолював комісію ЦК 
по українізації. 

Сильною стороною книги є висвітлення 
боротьби С. В. Косіора проти дрібнобур- 
жуазних партій, антиленінських опортуні- 
стичних угруповань всередині КПРС. Втім 
не приховане й те, що він в складних умо- 
вах, коли партія боролась за вихід з ім- 
періалістичної війни, єхибив, опинився на 
позиціях «лівих комуністів». 

Вивчення  громадсько-політичної 0 діяль- 
ності керівників партії і держави  перед- 
бачає аналіз і узагальнення їх теоретичної 
спадщини. В книзі дано характеристику 
ряду найважливіших праць С. В. Косіора, 
оцінено їх значення. Проте це питання по- 
требує дальшої розробки. Зокрема, потріб- 
но приділити увагу працям або висловлю- 
ванням Станіслава Вікентійовича з питань 
історії, культури, партійного і державного 
будівництва, ідеологічної роботи, теоретич- 
них проблем і ряду інших. 

Побіжно і стисло показує авторС. В. Ко- 
сіора як людину, як типового  представ- 
ника ленінської гвардії. Правда, ці риси 
варто було б розкрити повніше. 

В рецензованій праці є деякі фактичні 
неточності. Чомусь Петербурзький комітет 
більшовиків у 1913 р. іменується в деяких 
місцях Петроградським (стор. 78, 81 таін.), 
хоч в більшості випадків назва подається 
вірно (стор. 78 та ін.). О. Петрусенко на- 
звано народною артисткою СРСР, хоч во- 
на була народною артисткою УРСР. Не 
дано чомусь ініціалів Мусульбаса. Проте 
таких огріхів небагато. В цілому моногра- 
фія М. Погребінського заслуговує на ува- 
гу істориків і широкого кола читачів. 


Г. М. МУЛТИХ, М. В. КОВАЛЬ 


ної діяльності. Живо і цікаво відтворено 
його перебування за дорученням партії в 
Саратові і Нижньому Новгороді, на Ура- 
лі, в Харкові, Катеринославі, Петербурзі, 
Одесі та інших містах. М. О. Скрипника 
І5 разів було заарештовано, 7 разів він 
перебував у  адміністративному засланні, 
загалом був засуджений на 34 роки  по- 
збавлення волі, один раз (заочно) до 
страти. Розповідаючи про цей період діяль- 
ності, автори ввели до наукового обігу 
ряд архівних документів, опублікували не- 
ві дані про роботу Миколи Олексійовича 
на Уралі в 1903 р. ширше показали його 
діяльність у буремному 1905 р. у Петер- 
бурзі, вперше повідомили про участь у ІМ 
конференції  РСДРП (листопад 1907 р.), 
де він як представник Красноярського ко- 
мітету відстоював ленінські позиції в усіх 
обговорюваних питаннях. 

З великим інтересом читаються сторінки 
про роботу М. О. Скрипника в 1917 р. в 
Моршанську, його боротьбу з меншовнка- 
ми й оборонцями, виступи перед робітни- 


134 


Критика та бібдіограф 


ками, селянами, солдатами. 
увагу привертають спогади Миколи Олек- 
сійовича про зустріч з В. І. Леніним в 
І917 р. перед від'їздом на Україну. Воло- 
димир Ілліч дав чіткі настанови з усіх пи- 
тань тактики партії, зокрема з національ- 
ного питання, вказівки про ставлення до 
інших партій, а також про лінію бороть- 
би за перемогу і зміцнення Радянської 
влади на Україні. Ці сторінки показують, 
наскільки був обізнаний В. І. Ленін з рево- 
люційними подіями на українській землі, 
як настійно підкреслював право населен- 
ня України, як і всіх інших націй, на са- 
мовизначення. Він вважав, що уряд Ра- 


дянської | України-- Народний  Секрета- 
ріат-- повинен зламати опір буржуазії, 
контрреволюційної Центральної ради в 
Києві та Каледіна на сході і висунути 


проблему об'єднання в єдиній Радянській 
державі всіх територій, де переважає 
українське населення. 

Ленінські вказівки М. О. Скрипник не- 
ухильно втілював у життя. Прибувши на 
Україну з мандатом агента ЦК, підписа- 
ним Я. М. Свердловим, він незабаром очо- 
лив Народний Секретаріат, повів рішучу 
боротьбу з контапеволюцією. Правильно 
висвітлили автори діяльність М. О. Скрип- 
ника в роки громадянської війни та іно- 
земної інтервенції, його роль у створенні 
Комуністичної партії України. Цікавий що- 
доцього вперше надрукований його лист до 
дружини про роботу ВЧК в 1918 р. 

Надзвичайно цінний вклад вніс М. О. 
Скрипник у справу соціалістичного будів- 


Г. Я. ЕМЧЕНКО, В. Н. КАЛАШНИКОВ, 
П. М. ШМОРГУН. ТАК НАЧИНАЛИСЬ 
БИТВЬ,. БОЛЬШЕВИКИ А.ЛУГАНЩИНЬ 
НАКАНУНЕ И В ПЕРИОД ПЕРВОЙ 
РУССКОЙ РЕВОЛЮЦИИЙ (1900--1907). 
Издательство Харьковского университета, 
1966, 150 с. 


Колективна праця «Так начнинались бит- 
вь» є першим з п'яти випусків матеріалів 
з історії Луганської обласної партійної 
організації. Тому об'єктивна, критична 
оцінка цієї публікації може бути корис: 
ною в підготовці наступних видань. 

Протягом тривалого часу у висвітленні 
історії Луганської партійної організації 
трапляються застарілі недоліки. Є вони 
й у рецензованій праці, зокрема в пер: 
шому розділі. Це перш за все невірне ви: 
значення часу виникнення 0 більшовицької 
організації в Луганську, а також місця 
й ролі у її діяльності Гірничого  коміте- 
ту РСДРП. Автори вважають, що, давшн 
відсіч меншовицьким нападкам на рішен: 
ня П з'їзду партії, Луганська організація 
з кінця 1903 р. стала більшовицькою, і на 
початку 1904 р., порвавши організаційні 
зв'язки з меншовицьким Донецьким сою: 
зом РСДРІ, стала ініціатором утворення 


Особливу ництва. Він керував наркоматами 


Робіт 
ничо-селянської Інспекції, освіти, внутріш 
ніх справ, юстиції, прокуратурою. Дуж 


багато сил віддав Микола Олексійовн 
вихованню молодого покоління,  ліквідац 
неписьменності серед населення, розвитк 


науки. Докладно проаналізували автор 
його літературну спадщину. Однак заг: 
лом діяльність М. О. Скрипника в цей пе 
ріод заслуговує значно ширшого і глибик 
го висвітлення. 

Визначний діяч Країни Рад  приділя 
велику увагу проблемам світового комуні 
стичного руху, подавав допомогу  братні! 
партіям, зокрема  Комуністичній парті 
Західної України. Названа книга  впер 
ше розповідає про участь М. О. Скрип 
ника в роботі І з'їзду Комуністичної Спіл 
ки молоді Західної України. Але, на жаль 
його роль у справі згуртування й зміцнен 
ня рядів братніх компартій, у боротьбі про 
ти правого опортунізму і лівого сектант 
ства, протн догматизму зовсім не розкрита 
Чіткіше варто б сказати | про 4 помилкі 
Народного Комісаріату освіти УРСР, пре 
ставлення до них М. О. Скрипника. 

Загалом книга заслуговує позитивної 
оцінки. Позитивно, що поруч з постаттю 
одного з керівників уряду Української 
РСР показано його товаришів по револю- 
ційній боротьбі, партійній і радянській ро- 
боті. Радянський читач отримав хороший 
подарунок до 50-річчя Великого Жовтня. 


П. П. БАЧИНСЬКИЙ 


більшовицького Гірничого комітету, якиї 
поширив свій вплив на соціал-демократич: 
ні організації  Слов'яносербського повіту 
і став опорою В. І. Леніна в Донбас 
(стор. 36--38). Вони також вважають, що 
з кінця 1903 р. поряд з К. Є. Ворошчло- 
вим на більшовицьких позиціях стояли 
О. Я. Пархоменко, І. Д. Литвинов, Ї. Є. 
Рижов, Л. М. Нестеренко, Г. К. Іванов 
І. І. Цімнров та ряд інших  соціал-демо- 
кратів. Але будь-яких документів на доказ 
цих тверджень авторн не наводять. 

У зв'язку з цим слід зупинитись на 
всіх «за» і «проти» в цих питаннях. Щодо 
доказів «за», то вони мають літературний 
характер і документально не підтверджу 
ються. А от докази «проти» -- це докумен 
тальні факти, які спростовують названі 
твердження. Як видно з матеріалів «Йск 
рь», після травневих арештів, на кінець 
1903 р. в Луганську відновили свою робо- 
ту о заводський і міський  соціал-демокра- 
тичні о гуртки, які нараховували 25 чоло. 
вік!. Тому дивно звучить твердження ав 
торів про те, ніби в листопаді 1903 р.в 
місті відбулась партійна конференція, 8 
якій взяли участь 30 делегатів (стор. 31). 
Матеріали «Искрь» свідчать також, що 


| Газ. «Искра», М» 58, 25 січня 1904 р 


Критика та бібліографія 


135 


Луганська організація брала участь у ІЇЇ 
з'їзді Союзу  гірничозаводських  робітни- 
ків, який відбувся наприкінці 1903 р. 
Зізд Донецького союзу, як він став нази: 
ватись відтоді, прийняв меншовицьку ре- 
золюцію про підсумки роботи ЇЇ з'їзду 
РСДРИП. Але ніде не вказується, що пози- 
ція о луганського делегата на цьому з'їзді 
відрізнялась від позиції інших делегатів 2. 
Діяльність Луганської організації в 1903-- 
1904 рр. не дає підстав стверджувати її 
перехід на позиції більшовизму або нама: 
гання розірвати з меншовицьким  коміте: 
том Донецького союзу. Навпаки, цей комі: 
тет підтримував зв'язки ї з | луганськими 
соціал-демократами, надсилав до пнх сво: 
їх агентів (Г. Бучинського та ін.)?. Ці 
зв'язки припинились весною 1904 р. вна- 
слідок арештів членів комітету союзу, і 
не свідчать про вихід з нього Луганської 
організації. 

Наприкінці 1903 -- на початку 1904 рр.лу- 
ганські соціал-демократи ще не визначили 
свого ставлення до рішень ІІ з'їзду 
РСДРП. К. Є. Ворошилов у спогадах дві: 
чі відзначав, що Луганська організація в 
цей час ще не визначилася «в розумінні 
фракційності» ".  Більшовизацію цієї орга: 
нізації К. Є. Ворошилов відносить до літа 
1904 р. і пов'язує її з прніздом Е. В. Лу: 
гановського | та інших посланців В. ЇЇ. 
Леніна5. Якщо взяти до уваги той факт, 
що Е. В. Лугановський приїхав до міста 
не в 1904 р., а весною 1905 р., то можна 
уточнити свідчення К. Є. Ворошилова і 
зробити висновок, що Луганська органі: 
зація перейшла під керівництво більшови- 
ків не 1904 р., а весною 1905 р. Про те, 
що в 1904 р. Луганська організація була 
ще об'єднаною, свідчать також спогади 
І. С. Рижова, Л. М. Нестеренка, К. О. 
Карикова, П. І. Мальцева та інших її ак- 
тивних діячів. Усередині організації йшло 
ідейне розмежування, внаслідок чого на- 
прикінці 1904 р. утворилися більшовицький 
і меншовицький напрямки?. К. Є. Воро- 
шилов, О. Я. Пархоменко, І. Д. Литвинов 
та І. С. Рижов визначились як більшови: 
ки в другій половнні 1904 р., а П. С. Ге- 
расимов, Г. К. Іванов, П. І. Мальцев, 
І. 1. Ніколаєнко, В. Є. Євтушенко, В. ІЇ. 
Шеховцов та ін.-- весною 1905 р.? 


2 Газ. «Искра», Хе 58, 25 січня 1904 р. 

З ЦДАЖР СРСР, ф. МЮ І--Д, 1906, 
спр. 39, арк. 12--18. 

КК. Е. Ворошнлов и луганский  проле- 
тариат в 1900--1918 гг. "Луганск, 1931, 
стор. 17; Деятели революционного движе- 
ння в Россни. Био-библиографический сло- 
варь, т. У, вип. П, М., 1931, стор. 1041. 

9? К. Е. Ворошинлов н луганский  проле- 
тариат в 1900--1918 гг., стор. 17. 

Є ЦПА ЇМЛ при ЦК КПРС, ф. 124, 
оп. 1, од. зб. 1376, арк. 4; од. зб. 1676, 
арк. 9; Партархів Луганського обкому КП 
України, ф. 2, оп. І, од. зб. 134, арк. 
З зв. 10 зв; од. зб. 164, арк. 4. 1Ї; од.зб. 
109, арк. 2. 11, ІЗ: од. зб. 11, арк. І1Ї зв. 


Ці - факти підтверджуються листами 
Е. В. Лугановського до В. І. Леніна та 
Н. К. Крупської. 15 квітня 1905 р. Е. В. 
Лугановський писав, що завдяки його ро- 


боті меншовнки витіснені з Луганської 
організації, яка | «вся зараз / більшови- 
цька» 9. В листі від 26 травня він зазна- 


чав, що меншовики збирають сили «для 
зворотного завоювання, але це не вдасть- 
ся». В квітні Катерннославський комітет 
більшовиків сповіщав Володнмиру (ІЇллічу, 
що «Луганськ уже наш» 10, 

Нарешті, ще один незаперечний  доку- 
мент -- відповіді Луганського комітету на 
анкету ЦК РСДРИП(б) у листопаді 1917 р. 
На запитання: «Як давно існує організа- 
ція?», комітет, очолюваний К. Є. Вороши- 
ловим, відповів: «З 1905 року» ". 

Наведені факти не залишають сумніву 
в тому, що авторн о помилились у визна- 
ченні часу виникнення більшовицької  ор- 
ганізації в Луганську. 

Не витримують наукової критики і їх 
твердження про час виникнення Гірничого 
комітету та його більшовицький характер. 

Вперше думку про те, що Гірничий ко- 
мітет РСДРП був створений на початку 
1904 р., висловив А. Гамбаров у 1923 р.!?. 
За його твердженням комітет у травні 
того ж року випустив листівку, хоч під 
нею і стоїть підпис «Група  соціал-демо- 


кратів» З, Дещо пізніше цю версію  під- 
тримали Т. Харечко!" та А. КГладков- 
ська 5. В 194| і 1947 рр. її підхопив 

?ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС, ф. 124, 
оп. |, од. зб. 457, 824, 1131, 1376, 1676, 
2156, оп. 2, од. зб. 421, 721; ШПартархів 


Луганського обкому КП України, ф. 2, 
оп. 1, од. 3б. 493, арк. 1--12; Партархів 
Донецького обкому КП України, ф. 7, 
оп, І, од. зб. 100, арк. 6-- 7. 

8 Переписка В. И. Ленина и руководи- 
мьх нм заграничньх  партийньх  органов 
с соцнал-демократическими организацнями 
Украннь. 1901--1905 г. К., 1964, стор. 628. 

9 Переписка В. ИЙ. Ленина н руководи- 
мьх им заграничньх партийньх  органов 
с соцнал-демократическими  организация- 
ми Украннь.  1901--1905 гг. К., 1964, 
стор. 649. 

Там же, стор. 619. 

" Большевистскне органнзации Украйнь 
в период установлення и укреплення  Со- 
ветской власти  (ноябрь  1917-- апрель 
1918 гг.), К., 1962, стор. 336. 

з А. Гамбаров. Очерк по ксторни ре- 
волюцнонного | движення в  Луганске 
(1901--1921 гг.). Журнал «Летопись рево- 
люцни», 1923, Мо 4, стор. 54--55. 

ІЗ Листовки  революционньх 
мократических организаций 
(1896--1904), К., 1963, стор. 723. 

МТ. Харечко.  Соцнал-демократиче- 
ский союз горнозаводских рабочих, журн. 
«Летопись революцни», 1925, М» 3, стор. 48. 

І Див. К. Е. Ворошилов и  луганский 
пролетариат в 1900--1918 гг., стор. 39. 


соцнал-де- 
Украннь 


136 


Критика та бібліографія 


І. Берхін, який писав, що Гірничий  комі- 
тет був спробою утворення загальнодоне- 
цького більшовицького центру на протива- 
гу меншовицькому Донецькому союзу. 
Але ніхто з вищезгаданих авторів не навів 
жодного документа на доказ своєї точки 
зору. Це й не дивно, бо таких документів 
нема. Є кілька листівок, під якими стоїть 
підпис Гірничого комітету, але тільки од- 
на з них датована (18 лютого 1905 р.). 
Зміст однієї з листівок, у якій викладено 
вимоги  програми-мінімум | РСДРП, дає 
змогу припустити, що вона видана після 
катеринославських губернських земських 
зборів, тобто наприкінці грудня 1904 р.аба 
на початку січня 1905 р. Друга листівка 
носить антивоєнний характер і, очевидно, 
випущена в січні 1905 р. в зв'язку з но- 
вою мобілізацією запасних. Дві інші лис: 
тівки відносяться до лютневого страйку 
1905 р. в Луганську. 

Отже, судячи з листівок, Гірничий комі- 
тет утворився не раніше кінця 1904 р. і 
являв собою об'єднану, а не більшовиць: 
ку організацію. Щоб переконатись у цьо- 
му, досить проаналізувати листівки, видані 
Гірничим комітетом у лютому 1905 р. Фор- 
мулюючи економічні й політичні вимоги 
робітників, ці мдлистівки не містять біль- 
шовицьких закликів до боротьби за пова: 
лення самодержавства і встановлення де: 
мократичної республіки 7. 

Включені до листівок деякі політичні 
вимоги (участь народних представників в 
управлінні державними справами;  свобо- 
да слова, друку, зборів, спілок і страй: 
ків; закінчення війни з Японією) не розхо- 
дяться з меншовицькою тактикою. 

Ці висновки підтверджуються  спогада- 
ми старих більшовиків: влітку і восени 
1904 р. в Луганську діяли окремі соціал- 
демократичні гуртки і групи, очолювані 
К. Ворошиловим, І. Пилькевичем, Ї. Ри- 
жовим та Л. Дерманом. Встановивши між 
собою зв'язок наприкінці 1904 р., ці гру- 
пи й створили Гірничий комітет РСДРП. 
Внаслідок ідейного розмежування, яке по- 
силилось при обговоренні ставлення до ІЇ 
з'їзду  РСДРП, більшість членів груп 
К. Ворошилова, І. Пилькевича та І. Рижо- 
ва стала на більшовицькі позиції. В ре- 
місничій групі Л. Дермана переважали 
меншовики 8. Вони мали перевагу також 
і в Гірничому комітеті. З приїздом Е. В. 
Лугановського позиції більшовиків у Лу- 
ганській організації  РСДРП зміцніли. 


І И. Берхин. Луганскне большевики в 
революцнии 1905--1907 гг. журн. «Проле- 
тарская революцня», 1941, Хо 1, стор. 105; 
И. Берхин. Луганская  большевнстская 
организация в пернод первой русской ре- 
волюции, М., 1947, стор. 34. 

І7 Листовки большевиков 
рнода первой русской револіоцини 
1907 гг.), К., 1955, стор. 58--60. 

ІВ ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС, ф. 
оп. 1, спр. 1676, арк. 9--10; спр. 
арк. 4. 


Украйнь  пе- 
(1905-- 


124, 
1376, 


Вона офіційно виступила як більшовицька, 


висловившись за з- скликання ПІ з'їзду 
РСДРПОЗ. 0 Меншовики створили свою 
окрему організацію; вона зберегла назву 


Гірничого комітету і від його імені брала 
участь у конференції Донецького союзу 
(квітень 1905 р.), яка висловклась проти 
НІ з'їзду партії. 

Така справжня історія виникнення Лу- 
ганської більшовицької організації. Гірни- 
чий комітет ніколи не відігравав тієї ролі, 
яку йому відвели автори. Недарма ніхто з 
старих більшовиків нічого не говорить про 
нього в своїх спогадах. Та й автори, крім 
загальної | декларації | про «величезний 
вплив», не наводять жодного конкретного 
факту про роботу комітету в 1904 р. 

Другий розділ книги вигідно  відрізняє- 
ться від першого грунтовністю викладу, 
широким використанням архівних джерел, 
партійної преси та спогадів учасників то- 
гочасних подій. На великому фактичному 
матеріалі розкрито багатогранну  органі- 
заторську, політичну та ідеологічну роботу 
Луганської більшовицької організації, яка 
в 1905--1907 рр. стала ї провідною силою 
більшовиків Донбасу. 

Після  лютневого політичного страйку 
вплив більшовиків у Луганську швидко 
зростав. Цьому сприяли встановлення 
зв'язку з газетою «Вперед», приїзд Е. В. 
Лугановського, В. І. Нанейшвілі, С. Д. 
Вульфсона та інших товаришів, оформлен- 
ня Луганської організації на принципах 
більшовизму. З весни 1905 р. Луганський 
комітет почав видавати листівки,  поши- 
рювати більшовицьку літературу, зокрема 
твори В. І. Леніна, проводив нелегальні 
масовки, керував страйковим рухом. Си- 
ли більшовиків міцніли. Було утворено 
кілька районних партійних організацій. 
Керуючись рішеннями ШІ з'їзду партії, 
Луганський комітет готував маси до ак- 
тивної участі в революції. Поєднуючи не- 
легальні та легальні форми роботн, біль- 
шовики Луганщини домоглися  утворенія 
під своїм керівництвом кількох  професій- 
них спілок, видавали деякий час легальну 
газету  «Донецкий 0 колокол»,  завоювалк 
перемогу на виборах робітничого депутата 
до Й Державної думи. 

З книги видно, що в зміцненні Луган- 
ської організації велику роль відіграла 
допомога В. І. Леніна і ЦК РСЛРП. З їх 
ініціативи в Луганськ, крім Е. В. Луганов- 
ського, були направлені Л.  Л. Шклов- 
ський, М. К. Владнмиров, І. І. Шварц, 
І. І. Ставський, О. В. Медвєдєв, К. М. 
Самойлова, Д. І. Лещенко та інші праців- 
ники. Велике значення також мало листу- 
вання організації з В. І. Леніним та 
Н. К. Крупською. 

Автори переконливо показали, як, по- 
ступово зміцнюючись, Луганський  комі- 
тет у своїй діяльності вийшов за межі 
міста. За його участю було утворене | 


РСДРП, М., 1955, 


ІЗ Третий | сьезд 
стор. 222--224. 


Критика та бібліографія 


137 


працювало близько двох місяців Бюро 
Рудничного союзу РСДРП, яке об'єднало 
кілька більшовицьких груп Донбасу. 
В 1906 р. луганські більшовики встанови- 
ли зв'язок з Вузловим комітетом РСДРП 
Катерининської 0 залізниці. Представники 
Луганської організації брали участь у ро- 
оті партійних з'їздів. Так К. Є. Вороши- 
лов був делегатом ЇМ і УМ з'їздів, а К. М. 
Самойлова -- У з'їзду РСДРП. 


У книзі висвітлюється також діяльність 
»юціал-демократичних організацій  Слов'я- 
чосербського повіту та зд інших районів 


Понбасу, в тому числі більшовицьких груп, 
що входили до складу об'єднаних органі- 
зацій. 

Але, на жаль, і в другому розділі є 
дінки, з якими погодитись не можна. 
Гак, наприклад, автори безпідставно  ха- 
зактеризують Луганську Раду робітничих 
зепутатів як цілком оформлений постій- 
чий орган (стор. 58). Проте насправді во- 
іа являла собою періодичне зібрання де- 
тутатів  паровозобудівного та патронного 
заводів, не маючи свого постійного керів- 
ого органу та чітко визначених функцій. 
Немає підстав і для категоричної заяви 
іро те, що делегати Луганської  органі- 
зації на ГУ конференції Донецького союзу 
(грудень 1905 р.) - займали послідовно 
зільшовицьку позицію (стор. 59). Про це 
можна лише гадати, а не говорити з пев- 
чїстю, оскільки на той мас більшовики 
Луганська об'єдналися з меншовикамни в 
здну організацію, і до складу комітету по- 
уяд з більшовиками входили В. Н. Крох- 
чаль (Загорський) та інші меншовики 29, 
Зтже делегація на конференцію також бу- 
за об'єднаною. З протоколів конференції 
зидно, що меншовицькі за змістом резолю- 
ції про Ради робітничих депутатів та робіт- 
ничий з'їзд були прийняті одноголосно, а 
при голосуванні резолюцій про профспілки 
га з організаційних питань 2--3 деле- 
гати проголосували проти при 1--2, що 
"тримались, але невідомо, хто були ці де- 
тегати 21, 

Посилаючись на спогади Л. Л. Шклов- 
ького, автори вказують, що протягом 
ковтня -- грудня 1905 р. в Луганську бу- 
іо створено бойову дружину, придбано 
брою, відбувались військові навчання 
ружинників (стор. 60). Але Л. Л. Шклов- 
ький зазначає, що заходи по підготовці 
бройного повстання почали проводити з 
ругої половини грудня (стор. 141--142). 
(міщуючи події в часі, автори  замовчу- 
зть недооціику збройного повстання, яка 
гала місце серед керівників Луганської 
ірганізації. Про це говорить той факт, що 
осени 1905 р. Луганський комітет, пере- 
цінюючи роль мирних страйків як засобу 


юротьби проти царизму, в своїх  листів- 
20 Віісший 0 подьем | революции  1905-- 


907 гг. Ноябрь-- декабрь 1905 г., ч. ПІ, 
ін. І, М., 1956, стор. 102. 

2! Газ. «Партийнье известня», М» І, 7 лю- 
ого 1906 р. 


ках р не закликав трудящих до збройного 
повстання (стор. 104--108) і робітники 
Луганська -| не брали участі в грудневому 
збройному повстанні. Керівники Ради і 
Луганської організації РСДРП в цей час 
втягнули робітників у марні переговори 
з міською думою, відвернувши їх увагу 
від збройного повстання. Це видно з спо- 
гадів Л.Л. Шкловського, вміщених у до- 
датку до книги (стор. 108--109; 141--142). 

В додатку до книги, за винятком пе- 
редруку 4 кореспонденцій з газети «До- 
нецкий колокол», вміщено документи і спо- 
гади, які вже публікувались. Додаток мож- 
на б доповнити кількома цікавими й потріб- 
ними для з'ясування теми листами, що збе- 
рігаються у фондах газет «Вперед» і «Про- 
летарий» та особливого відділу  департа- 
менту поліції. Бажано б включити в до- 
даток усі листівки Гірничого комітету, що 
дало б змогу читачеві самому розібратися 
в його політичному напрямку. Авторам 
слід було вмістити витяг з автобіографіч- 
ної довідки К. Є. Ворошилова, надрукова- 
ної в збірнику «К. Е. Ворошилов и луган- 
ский пролетариат в 1900--1918 гг.» Тоді б 
слідом за наведеною цитатою (стор. 36) 
про вступ К. Є. Ворошилова у партію на- 
прикінці 1903 р. читач зміг би дізнатися, 
як він характеризує Луганську  організа- 
цію періоду 1903--1904 рр. Варто було 
вмістити у додатку звіт губернського со- 
ціал-демократичного передвиборного комі- 
тету про виборчу кампанію до П Держав- 
ної думн в Катеринославській губернії 
(звіт надруковано в Хе 8 журналу «Крас- 
ная летопись» за 1923 р.). 

Є в книзі й дрібні неточності, невдало 
відредаговані місця. Наприклад, на стор. 
29 автори пишуть, що «Союзи боротьби» 
в Києві й Катеринославі «(виникли в 
1897--1898 рр. а насправді це відбулося 
1897 р. На цій же сторінці, розповідаючи 
про поширення листівок Донського коміте- 
ту у вересні 1898 р., автори безпідставно 
ототожнюють Донський комітет з Ростов- 
ським 2. Нема підстав вважати В. А. Шел- 
гунова й Г. І. Петровського агентами 
газети «Искра», а роль полтавської групи 
сприяння  «Искре» зводити до розподілу 
нелегальної літератури (стор. 32). Чимало 
прізвищ у книзі подається без ініціалів, 
хоч автори легко могли встановити їх. 
Через неуважність вндавництва на стор. 
68 посилання на спогади про В. І. Леніна 
включено в текст. Вийшло, ніби ці спога- 
ди поширювались серед селян на Луган- 
щині влітку 1906 р. 


Тільки всебічне - вивчення документів, 
ретельна перевірка й грунтовний аналіз 
їх, урахування всіх фактів і подій, труд- 


нощів і помилок, а також заходів, ужитих 
до їх подолання, можуть забезпечити 
історико-партійній праці високий науковий 
рівень. 


історичний 


П. А. ВАРГАТЮК 


223 «Український журнал», 


1965, Ме 1, стор. 19. 


138 


Ю. Г. ГОШКО. ГРОМАДСЬКИЙ ПОБУТ 
РОБІТНИКІВ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ 
(1920--1939 рр.), 
вид-во «Наукова думка», К., 1967, 202 с. 


Монографія Ю. Г. Гошка-- перше  до- 
слідження, спеціально присвячене  питан- 
ням громадського побуту робітників на 
загарбаних буржуазно-поміщицькою Поль- 
щею західноукраїнських землях. 

Монографія відкривається розділом про 
соціальне та побутове становище робітни- 
чого класу Західної України в  1920-- 
1939 рр. Добре показано процес  форму- 
вання робітничого класу, розкрито жах- 
ливу картину життя і праці робітників. 
Розглядаючи бюджет робітничих сімей, 
автор переконливо викриває  фальшивість 
польської буржуазної статистики, яка 
шляхом виведення середніх цифр намага- 
лася створити ілюзію процвітання  робіт- 
ничого класу. Тяжке економічне  станови- 
ще трудящих мас посилювалося політич- 
ним безправ'ям. Робітники й селяни були 
позбавлені навіть елементарних свобод. 
Польська буржуазія проводила на захід- 
ноукраїнських землях колонізаторську по- 
літику, вперто виступала проти прагнень 
українців до возз'єднання зі своїми бра- 
тами на сході, використовуючи з цією ме- 
тою українських буржуазних  націона- 
лістів, запеклих ворогів українського  на- 
роду. 

У розділі про 


громадські організації 


автор розкриває складні умовн  консолі- 
дації робітничого класу. На великому 
фактичному матеріалі простежуються 


виступи комуністів Західної України за 
кількісне та якісне зростання профспілок 


і поліпшення їх організаційної роботи, 
боротьба шпроти українських буржуазних 
націоналістів, що намагалися створити 


профспілкові організації за національними 
ознаками. 

Розділ про культурно-освітню роботу ма- 
сових робітничих організацій характеризує 
діяльність профспілок, робітничих  куль- 
турно-освітніх організацій на чолі з ко- 
муністами по вихованню у робітників по- 
чуття пролетарської гідності та класової 
свідомості. Наводяться цікаві дані про 
героїчну боротьбу трудящих Західної 
України проти зростаючої небезпеки з бо- 
ку фашизму, проти терору й реакції. 
Душею цього руху була Комуністична 
партія. Автор показує легальну й  неле- 
гальну організаційну, політичну та вихов- 
ну роботу КПЗУ серед трудящих мас, 
зростання і зміцнення партійних рядів. 

В розділі про страйкову боротьбу робіт- 
ничого класу розкрито різні її форми. Де- 
тально | простежується | висхідна | лінія 
страйків, як за кількістю, так і за органі- 
зованістю, досліджено переростання  еко- 
номічних виступів у політичні. Показано, 
як під впливом промислових робітників 
розгорталась боротьба  сільськогосподар- 
ського пролетаріату. 

Автор досліджує форми взаємодопомо- 


Критика та бібліографія 


ги та пролетарської підтримки серед за 
хідноукраїнських робітників та селян, Їх 
зв'язки з пролетаріатом інших країн. До- 
водиться, що взаємодопомога стала вирі: 
шальною матеріальною базою для прове 
дення економічної та політичної боротьби 
робітничого класу Західної України, що 
вона була результатом титанічної роботи 
КПЗУ, МОПРу та інших прогресивних 
громадських організацій | по вихованню 
трудящих у дусі пролетарського інтерна- 
ціоналізму. 

У книзі висвітлюється боротьба трудя- 
щих за демократизацію буржуазних уста: 
нов і системи соціального забезпечення. 
Цікавим є матеріал про те, як в умовах 
реакції, фашинзації країни трудящі вико- 
ристовували найменші можливості, щоб 
відстояти свої права. 

Окремий розділ присвячується робітні» 
чим організаціям у період наступу реак 
ції. Велика кількість фактів і матеріалів 
розкриває роль КПЗУ у вихованні кадрів 
(конспірація, боротьба проти провокацій 
і т. д.), підтримку широкнми масами тру: 
дящих політичної лінії комуністів, проле- 
тарське єднання українських і польських 
робітників у часи найжорстокішої реак 
ції. Автор наводить чимало документів, 
що свідчать про мужність і стійкість ко- 
муністів у катівнях польської політичної 
поліції, згадує їх полум'яні промовн на 
судових процесах. Навіть у тяжких умо 
вах ув'язнення комуністи створювали за- 
конспіровані партійні організації, або, як 
їх називали, «тюремні комуни», підвищу: 
валн політичну грамотність революціоне- 
рів, навчали ремеслу тих з них, хто не мав 
спеціальності. 

Великий інтерес становить останній роз 
діл, що характеризує традиції, свята Й 
обряди робітничого класу Західної Украї: 
ни в умовах буржуазно-поміщицького па- 
нування. Автор зупиняється на вироблек- 
ні й утвердженні прогресивних  громад- 
ських традицій, що спрняли  усвідомлен- 
ню робітниками високої історичної місі 
пролетаріату, мобілізували маси на бо- 
ротьбу за соціальне і національне визво- 
лення. 

Книга Ю. Г. Гошка не позбавлена де 
яких недоліків. Слід було б повніше ві 
світлити вплив Великої Жовтневої соціа 
лістичної революції, існування  Кераїн 
Рад на революційну боротьбу  трудящк 
Західної України проти соціального та на 
ціонального гніту, за встановлених Ра 


дянської | влади і возз'єднання з УРСР 
Якщо з матеріалу книгн добре види 
труднощі, перешкоди і складні умови, | 
яких працювала КПЗУ, то про допущейї 


нею помилки говорнться лише в загальня 
фразах. Варто було навести більше фак 
тів, які б розкрили в усій повноті зрад 
ницьку політику українських буржуазнк! 
націоналістів щодо інтересів українськогу 
народу. Автор недостатньо піддав критиц 
польську буржуазну літературу, яка | 
фальсифікованому вигляді показувала ба 


Критикій та бібліографія 


ротьбу трудящих мас. Фактичний матеріал 
не в кожному розділі книги знайшов  до- 
статнє узагальнення. Варто було б шир- 
ше висвітлити вплив громадського побуту 
ка сімейний, повніше використати  етно- 
графічний матеріал. Книга, звичайно, ви- 
грала б, якби була ілюстрована. 

Незважаючи на зазначені недоліки, мо- 
нографія Ю. Г. Гошка заслуговує  пози- 
тивної оцінки. Автор вперше ввів у науко- 
вий обіг важливі документальні дані про 
громадський побут робітників Західної 
України і зробив цінний вклад в істори- 
ко-етнографічне дослідження робітничого 
класу нашої Батьківщини. 


К. Г. ГУСЛИСТИЙ, М. П. ПРИХОДЬКО 


жо ж ж 


За останні роки українська 0 радянська 
історіографія збагатилася великими моно- 
графічними дослідженнями з історії  виз- 
вольного руху трудящих західноукраїн- 
ських земель. Рецензована книга  відріз- 
няється від інших тим, що в ній дана 
проблема вперше розглядається в істо- 
рико-етнографічному плані. А, як вказу- 
вав Ф. Енгельс, лише вивчення і знання 
побуту та життя робітників дає  можли- 
вість міцного обгрунтування  соціалістич- 
них теорій !. 

Ю. Г. Гошко створив працю на основі 
великого опублікованого й архівного 
матеріалу, спогадів сучасників,  тогочас- 
ної преси, а також власного досвіду ре- 
волюціонера-підпільника.  Наводячи дані 
про кількісний та якісний склад робітни- 
чого класу, автор монографії показує жах- 
ливі умови праці та побуту  пролетарів, 
становище якнх особливо погіршувалося 
в роки кризи. 

Як доведено у книзі, нестерпна експлу- 
атація, тяжкі умови життя, політичне без- 
прав'я  трудящнх піднімали робітничий 
клас на боротьбу за соціальне й націо- 
нальне визволення. Очолювала м цей рух 
Компартія Західної України, яка дедалі 
більше  завойовувала керівну роль у ма- 
сових організаціях трудящих. Автор під- 
креслює, що консолідація робітничого кла- 
су Західної України проходила в дуже 
складних умовах: тут поряд з революцій- 
ними організаціями існували і соціал-демо- 
кратичні, буржуазні та реакційні, а також 
середньовічні форми об'єднання  ремісни- 
ків-- цехи. Основну увагу Ю. Г. Гошко 
приділяє аналізу діяльності профспілок як 


найбільш масової й бойової організації 
робітничого класу. Він показує боротьбу 
комуністів за революціонізацію  профспі- 


лок, за визволення їх від впливу різних 
реакційних та угодовських партій, націо- 
налістів і робітничої аристократії. 

Після аналізу діяльності профспілок 
логічно йде розділ, присвячений культур- 
но-освітнім завданням масових  робітни- 

ІК. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, 
т. 2, стор. 228. 


139 


чих організацій. Автор показує, як здійс- 
нювалась ліквідація неписьменності  ро- 
бітників, підготовка кадрів пропагандистів 
і агітаторів г для зд культосвітньої роботи 
серед трудящих, як поширювалась  марк- 
систська література. 

Дуже цінним у монографії є досліджен- 
ня процесу виховання у західноукраїнських 
робітників рис пролетарської моралі. Ав- 
тор простежує, як під впливом очолюва- 
них комуністами громадських організацій 
у них формувалися такі якості, як почут- 
тя колективізму, відданість  робітничій 
справі, готовність заради неї на самопо- 
жертви, ненависть і зневага до експлуа- 
таторів і зрадників робітничого класу, ін- 
тернаціоналізм, атеїзм. 

Розглядаючи форми страйкової бсодотьби 
робітничого класу, Ю. Г. Гошко дає кла- 
сифікацію страйків: спрямовані проти ви- 
зиску з боку окремих капіталістів або їх 
ставлеників, гвиступи солідарності, про- 
тесту і, нарешті, генеральні (загальні). 
При цьому основну увагу автор звертає 
на недостатньо висвітлене в літературі 
питання -- про тактику підготовки і про- 
ведення страйків. Ця ж особливість  вин- 


являється і при дослідженні таких форм 
боротьби, як переговори 0 представників 
профспілок з  капіталістами, укладання 


колективних договорів. 

Позитивно оцінюючи матеріал про взає- 
модопомогу та підтримку в політичній бо- 
ротьбі й громадському житті робітничого 
класу, слід відзначити недоцільність його 
виділення в окремий розділ. Адже це пи- 
тання стосується проблеми формування 
пролетарської моралі. 

Оригінальним є розділ про робітничі 
організації в умовах наступу реакції, хоч 
сама назва не є оригінальною і не зовсім 
відповідає змістові частини. Йдеться про 
боротьбу з провокаціями та про поведін- 
ку комуністів і революціонерів під час чис- 
ленних судових процесів, про побут так зва- 
них «тюремних комун». Джерелом для ви- 
світлення цих пнтань, досі не досліджених 
ніким з історнків, є спогадн підпільників. 


Вище говорилося про певні недоліки 
праці з точки зору її структури. Книга 
також містить деякі спірні положення. 


Наприклад, навряд чи можна погодитися 
з тим, що тільки в 30-х роках стали при- 
діляти увагу створенню робітничих  спор- 
тивних товариств (стор. 102), що примусові 
арбітражі почали застосовуватись тільки 
в 1934 р. (стор. 160), що основною  при- 
чиною обрання до сейму в 1922 р. лише 
двох депутатів-комуністів був арешт ке- 
рівників «Союзу пролетаріату міст і сіл» 
(стор. 181). При переліку відомих діячів 
часто замість прізвищ подаються  псевдо- 
німи (стор. 123), іноді допускаються по- 
милки в написанні власних імен, назв на- 
селених пунктів (стор. 151). 

Загалом же треба підкреслити, що 
Ю. Г. Гошко провів велику роботу і ство 


рив цінне наукове дослідження. 
Є. М. ГАЛУШКО 


140 


Р. А. КИРЕЕВА. В. О. КЛЮЧЕВСКИЙ 
КАК ИСТОРИК РУССКОЙ 
ИСТОРИЧЕСКОЙ НАУКИ, 

изд-во «Наука», М., 1966, 232 с. 


Книга Р. О. Кірєєвої є оригінальним до- 
слідженням однієї з важливих сторін  ді- 
яльності відомого російського буржуазно- 
го історика. Вона складається з вступу й 
4-х розділів: «Реконструкція курсу В. Й. 
Ключевського з російської історіографії», 
«Давньоруська історіографія», «Російська 
історіографія ХМІІ століття» й «Російська 
історіографія ХІХ століття». 

По частині курсу, що зберігся, -- істо- 
ріографії ХУПІ ст.- і окремих, розрізне- 
них матеріалах Кірєєва відновлює весь 
курс із значним ступенем вірогідності. 

В П розділі монографії -- «Давньоруська 
історіографія» -- автор підкреслює, що 
вчений модним з перших зробив спробу 
розглянути історичні пам'ятки «з історіо- 
графічної точки зору». Заслуговує зокре- 
ма уваги висновок Кірєєвої про те, що 
«у вивченні періоду «панування літопису» 
Ключевським було зроблено лише перші 
намітки, дано тільки вибіркову  характе- 
ристику деяких зведень, указано уривчасті 
факти, не пов'язані між собою єдиним 
викладом. Очевидно, Ключевський не ста- 
вив перед собою завдання вичерпати всю 
тему» (стор. 58--59). 

Однак навряд чи точним є твердження 
автора, що аналіз конкретних літописів 
(Галицько-Волинського,  Тверського, Вос- 
кресенського й Никоновського) характери- 
зується деякою однобічністю  «історіогра- 
фічного підходу» Ключевського до них 
(стор. 99). Взагалі вчений, розглядаючи лі- 
тописи, не зупинявся на питанні про класо- 
ві відносини у феодальному суспільстві. 

Велике місце в книзі відведено зокре- 
ма підрозділу «Історіографія | Смутних 
часів». Автор правильно підкреслює, що 
Ключевським «було зроблено по суті пер- 
шу спробу осмислити й проаналізувати 


з історіографічних позицій історичні  пра- 
ці, написані сучасниками селянської  вій- 
ни та іноземної інтервенції початку 


ХУП ст.» (стор. 80). 

Кірєєва твердить, що «Временник» дяка 
Ї. Тимофєєва до Ключевського не вивчав- 
ся з історіографічної точки зору. Цю пра- 
вильну думку треба було б детальніше об- 
грунтувати, пославшись на працю «Відзив 
про дослідження С. Ф. Платонова «Дав- 
ньоруські сказання й повісті про  Смутні 
часи ХУП ст. як історичне джерело». 
В цій праці Ключевський відзначав, що 
«.дяк Тимофєєв на початку царювання 
Михайла складає Временник; проте це зо- 


всім гне двременник старого літописного 
складу, аю скоріше  історнко-політичний 
трактат: складач його більше  розмірко- 


вує, ніж розповідає про те, що сталося». 
До речі, це дослідження вченого джерело- 

В.О. Ключевский. Соч., т. МІЇ, 
М., 1959, стор. 443--444, 


Критика та бібліографія 


знавчого характеру, багате й на глибокі 
історіографічні думки, автор майже не ви- 
користав у своїй книзі. 

На широкому фоні історії історичної 
науки викладено ПІ розділ монографії -- 
«Російська історіографія ХУПІ століття». 
Тут висвітлюється те нове, що вніс Клю- 
чевський у розробку цього питання. Кіреєва 
зокрема показала, що вчений приділив ве- 
лику увагу А. І. Манкієву і його «Ядру 
Російської історії» -- визначній 0 історичній 
праці початку ХМПІЇ ст. Аналізуючн твор- 
чий доробок В. М. Татіщева, Ключевський, 
як відзначає автор, підкреслював методо- 
логічне значення його «Історії» (стор. 98) 
й високо оцінював видавничу діяльність 
цього вченого. Тут доцільно було б зазна- 
чити, що історичні пам'ятки публікувалися 
Татіщевим примітивно. Це пояснюється 
тим, що у ХУПІ ст. ще не існувало спе- 
ціальних (допоміжних) історичних  дис- 
циплін -- археографії й палеографії. 

В рецензованій книзі переконливо  по- 
казано, що Ключевський на відміну від 
С. М. Соловйова не вважав А. Л. Шлеце- 
ра основоположником вітчизняної  (істо- 
ричної | науки. Він відзначав великий 
вплив російської історіографії другої по- 
ловини ХМІІ ст. на цього історика й різ- 
ко критикував його як ученого. 

На основі ретельного дослідження ма- 
теріалу Кірєєва зробила цілком обгрунто- 
ваний висновок, що «Ключевський зумів 
сказати нове слово й розширити уявлен- 
ня сучасної йому науки як про окремих 
істориків минулого, так і про особливості 
розвитку науки в той період» (стор. 148). 

Великою заслугою автора рецензованої 
книги є відтворення (переважно за архів- 
ними джерелами) частини курсу Ключев- 
ського, присвяченого вітчизняній  історіо- 
графії ХІХ ст. (ПУ розділ монографії). 
Простеживши еволюцію поглядів  учено- 
го, дослідниця  встановнла, що коди в 
70-х роках ХІХ ст. він визнавав періоди- 
зацію історії за роками правління царів, 
то в 90-х роках засновував її на визнач- 


них історичних явищах (Велика  фран- 
цузька революція, скасування кріпосного 
права в Росії). 

Велике місце в монографії відведено 


критиці Ключевським М. П. Погодіна. При 
цьому підкреслено, що вчений не дав 
оцінки | класової й політичної  спрямова- 
ності творів цього історика. 

Кірєєва з справедливо вважає, що Клю- 
чевський уперше поставив питання про істо- 
ріографічне значення творів О. С. Пуш- 
кіна. Це свідчить про його спробу розши- 
рити рамки історіографії. 

Як правильно відзначено в книзі, Клю- 
чевський, говорячи про відсутність  уза- 
гальнюючих  Капітальних праць, відмову 
від постановки вузлових проблем |і ви- 
вчення дрібних тем, помічав «окремі сто- 
рони кризи буржуазної історичної науки, 
що почалася...» (стор. 197). 

Кірєєва глибоко дослідила питання про 
ігнорування  Ключевським, як і іншими 


Критика та бібліографія 


141 


дворянсько-буржуазними істориками,  ре- 
волюційно-демократичного напряму в ро- 
сійській історіографії. Вона відзначила, 
що вчений, розглядаючи історіографію 
другої половини ХІХ ст., навіть не наз- 
вав таких прогресивних істориків, як 
О. П. Щапов, В. І. Семевський, М. О. 
Рожков, незважаючи на те, що в різні 
часи написав рецензії на їхні праці. 
Поряд із значними позитивними якостя- 
ми в рецензованій монографії зустрічають- 


ся окремі  недолікн й неточності. Двічі, 
наприклад, говориться, що «Записки з ро- 
сійської історії» редагувалися  Катери- 
кою П (стор. 132, 134). Одну й ту ж 
цитату наведено 2 рази (стор. 147 й 
223). Є й інші шцнтатн, які  повторю- 
ються. 


В деяких місцях книги автор, наводячн 
уривки з документів, посилається на архі- 
ви, хоч ці документи були вже опубліко- 
вані. Наприклад, цитата про російських 
царів на стор. 221 є в ІЇ томі Нарисів істо- 
рії історичної науки в СРСР?. Однак ав- 
тор не дає посилання на цю книгу. 


2 Очерки истории исторической науки в 
СССР, т. П, М., 1960, стор. 147. 


ДОРОГОЙ ТРІСЯЧЕЛЕТИЙ. 
ЗКСКУРСИЙ ПО СРЕДНЕВЕКОВОМУ 
КРЬХМУ, 
вид-во «Крим», Сімферополь, 1966, с. 192. 


У Криму, цьому справжньому історико- 
археологічному заповіднику, безліч найріз- 
номанітніших пам'яток давнини. Однак 
протягом останніх років про них не напи- 
сано жодної книги, яка б просто і доступ- 
но розповіла мільйонам людей про далеке 
минуле цього району нашої країнн. Що- 
правда, 1964 р. видавництво «Наука» ви- 
пустило книгу А. Л. Якобсона «Средневе- 
ковьй Крьм», але вона не розрахована на 
масового читача, 

Отже, заслуговує схвалення ініціатива 
групи кримських істориків та археологів 
створити серію науково-популярних книг, 
присвячених історії Крнму -- від первіс- 
ного суспільства до наших днів. Науковці 
мають намір з урахуванням найновіших 
досліджень популярно викласти найважли- 
віші факти історії півострова й познайо- 
мити читача з найбільш цікавимн пам'ят- 
ками давнини. Перша книжка цієї серії 
присвячена кримському середньовіччю. (ЇЇ 
підготували на громадських засадах ме- 
дієвісти В. П. Бабенчиков, Є. В. Веймарн, 
Т.М. Висоцька, В. К. Гарагуля, О. І. Дом- 
бровський, М. Г. Кустова, С. А. Секирин- 
ський, М. А. Фронджуло. Книга складаєть- 
ся із вступу й дев'яти окремих розділів- 
нарисів. 

Перший розділ книгн знайомить читача 


Не можна погодитися з твердженням 
Кірєєвої про те, що Ключевський часто 
давав історичним явищам ідеалістичне по- 
яснення (стор. 225). Він усі історичні яви- 


ща трактував з ідеалістичних позицій. 
Перелічуючи курси лекцій та | дослі- 
дження З вітчизняної історіографії 


(стор. 4), Кірєєва називає «Курс лекцій з 
російської історіографії», ч. 1--2 В. І. Дс- 
тахова (Харків, 1959--1962). Але у 1965р. 
побачила світ книга з цього автора під 
тією ж назвою, в якій він врахував чис- 
ленні критичні зауваження, висловлені по 
раніше опублікованому курсу?. В рецен- 
зованій книзі не названо також працю 
В. Г. Мірзоєва «Історіографія Сибіру. 1-а 
половина ХІХ століття» (Кемерово, 1965). 

В монографії - зустрічаються | й деякі 
неточності. Наприклад, ініціали | Пештича 
не С. Пп. а С.Л. (стор. 4-5, 229). 

Однак перелічені недоліки не знижують 
високого наукового рівня дослідження 
Кірєєвої. Книга, безсумнівно, являє собою 
помітний вклад у літературу з  історіо- 


графії. 


3 В. М. Астахов. Курс лекций по рус- 
ской нсторнографни, Харьков, 1965, стор. 3. 


О. А. ГЕЛЬФМАН 


з історією Криму в ПІ-- М ст. н. е., з ча- 
сом, коли сюди вторглися готи і гунни. 
В той період півострів був об'єктом зброй- 
них сутичок між старожнлами -- нащад- 
ками скіфів і таврів -- та племенами чу- 
жинців, які зруйнували й спалили чимало 
стародавніх поселень. 

Значне місце відведено цікавій проблемі 
походження кримських готів, перша згад- 
ка про яких збереглася ще в пізніх ан- 
тичних джерелах ІМ ст. н. е. 

Автори переконливо доводять: «Чистота 
походження цих чужинців по прямій лінії 
від древніх германців більш ніж сумнів- 
на, а відомості про них, які дійшли до 
нашого часу, суперечливі» (стор. 11). Не- 
зважаючи на тривалі пошуки вітчизняних 
та зарубіжних учених, «ні в археологіч- 
них пам'ятках, ні в антропологічному ма- 
теріалі Північного Причорномор'я поки що 
не вдалося знайти хоча б будь-які речові 
сліди готів-германців» (стор. 12). Числен- 
ні вироби так званого поліхромного звіри- 
ного стилю, виявлені в похованнях Кер- 
ченського півострова й степового Криму, 
є не готськимн, а сармато-аланськими, що 
доведено тепер з абсолютною точністю 
(стор. 13). 

На жаль, у розділі є деякі неточності. 
Так, говорячи про асиміляцію готів під час 
їх пересування на південь від Балтійсько- 
го моря до Північного Причорномор'я, або- 
ригенами місцевостей, що їх проходили 
готи, автори називають явно зайшлі пле- 
мена скіфів, сарматів і аланів, але забу- 
вають про слов'ян, які булн колишніми 


142 


Критика та бібліографія 


жителями Північного й Середнього Подні- 
пров'я та Подоння. 

Наступний розділ присвячено історії се- 
редньовічного Херсона. Автори вдало зма- 
лювали зовнішній вигляд міста, багато 
уваги приділили особливостям його архі- 
тектури. На основі аналізу зд писемних |і 
епіграфічних пам'яток та даннх археоло- 
гічних розкопок детально й цікаво розка- 
зано про політичну, воєнну й економічну 
історію Херсонеса, про його взаємовідно- 
сини з Візантією, хазарами й Руссю, по- 
казано місце міста в складному перепле- 
тенні тогочасних подій. Наприкінці роз- 
ділу дуже образно і детально змальова- 
но життя пізнього Херсонеса -- від куль- 
тури до економіки -- та поступовий зане- 
пад міста внаслідок набігів КОочових Пле- 
мен. 


А. К. МАРТЬНЕНКО. РУССКО-БОЛГАР- 
СКИЕ ОТНОШЕНИЯ В  1894--1902 гг., 


пзд-во Києвского университета, 
К., 1967, 295 с. 


Про віковічне братерство російського 
і болгарського народів, їх традиційну друж- 
бу написано вже чимало науковнх праць 
та художніх творів. Велнку увагу відно- 
сниам між цимн двома країнами приділяють 
й історики. Серед вндань останнього часу 
слід відзначити рецензовану книгу -- ча- 
стину грунтовного дослідження з історії 
російсько-болгарських відносин у  1894-- 
1917 рр. над яким автор працює вже ба- 
гато років. Цікаві статті, історіографічні 
розвідки та інші публікації А. К. Марти- 
ненка з цієї проблеми протягом останнього 
десятиріччя з'явилися в радянській та бол- 
гарській історичній пресі. 

Комплекс питань, досліджуваних авто- 
ром, висуває перед істориком ряд нелег- 
ких і відповідальних завдань, від розв'я- 
зання яких залежить розкриття справжньо- 
го змісту подій, явищ та позицій окремих 
історичних осіб. На перший погляд, відрі- 
зок часу 1894--1902 рр. не становить яко- 
гось закінченого періоду в історії  росій- 
сько-болгарських відносин, проте доклад- 
ніше знайомство з подіями дає підставу 
вважатн його певною віхою в розвитку 
зв'язків між Росією і Болгарією. Справа 
в тому, що в попередній період (1886-- 
1895 рр.) взаємини між офіціальною Ро- 
сією та болгарським урядом різко погір- 
шились. Понад дев'ять років, починаючи 
з 20 листопада 1886 р., коли російські пред- 
ставники покннули Софію, доручивши від 
імені уряду ведення справ російських під- 
даних у Болгарії німецькому консулу в 
цій країні, дипломатичні зв'язки між дво- 
ма державами були перервані. В час, до- 
сліджуваний автором, відносини між ними 
після розриву налагодились і дедалі по- 
ліпшувались. Це знайшло своє відобра- 


Найцікавіші розділи книги ті, що при- 
свячені середньовічній Таврії та (італій- 
ським колоніям у Криму. Решту розділів 
книгн присвячено історії окремих держав 
і місцевостей Криму в епоху  середньо- 
віччя. 

Незначні, дрібні помилки, що є в книзі, 
аж ніяк не применшують значення нари- 
сів, написаних дуже цікаво, дохідливо й 
кваліфіковано. 

Слід сказати й про гарне оформлення 
книги. Суперобкладинку, форзаци, ілюст- 
рації художниця Н. Г. Чайка внконала 3 
великою любов'ю, і вони точно відтворю- 
ють колорит кримського середньовіччя. 


К. К. КОГОНАШВІЛІ 


ження в підписанні російсько-болгарської 
таємної воєнної конвенції 1902 р. 

Джерельна база дослідження А. К. Мар- 
тиненка дуже широка і різноманітна. Ав- 
тор викорнстав документальні матеріали 
десяти радянських та болгарських архівів, 
опубліковані джерела, мемуарну літерату- 
ру, російську й болгарську пресу тощо. 
Більшість архівного матеріалу вводиться 
в науковий обіг уперше. 

Позитивною рисою монографії є те, що 
автор переглядає деякі неправильні твер- 
дження істориків у даному питанні і пере- 
конливо доводнть свою точку зору, аргу- 
ментуючи її документами архівних фондів. 
Так, він пише: «В радянській історичній 
науці у свій час існувало намагання неви- 
правдано згустити темні тони в російсько- 
болгарських відносинах періоду розриву, 
що знайшло свій вияв в опублікуванні 
тенденційно підібраної документальної пуб- 
лікації «Авантюри російського царизму в 
Болгарії» (стор. 20). Тут не йдетьсх гро 
обілення політики російського царизму на 
Балканах, однак слід заперечити проти 
висновків тих авторів, які на основі вище- 
згаданої публікації твердять про безу- 
мовно вороже ставлення до Болгарії та 
болгарського народу в цей період не тіль- 
ки з боку Олександра | ШІ ії російського 
уряду, але й російського народу. Безпереч- 
но, в царських архівних матеріалах, мему- 
арах сановників, пресі того часу можна 
знайти факти, які свідчать про втручання 
царської дипломатії у внутрішні справи 
Болгарії. Проте ретельне зіставлення до- 
кументів і фактів приводить автора до 
висновку, що при всій своїй реакційності 
російський царизм навіть у висвітлюваний 
період боровся не проти Болгарії, а проти 
австрійського ставленика на болгарському 
престолі Фердінанда й уряду Стамболова, 
які намагалися перетворити країну в оплот 
Австро-Угорщини та германізму на Балка- 
нах. Навівши ряд незаперечних фактів, 
А. К. Мартиненко доводить, що в історич- 
ній літературі російсько-болгарські відно- 


Критика то бібліографія 


сини періоду дипломатичного розриву роз- 
глядаються головним чином у зовнішньо- 
політичному аспекті. Це й призводить до 
прикрих помилок, про які говорилося ви- 
ще. Дле весь комплекс відносин дає під- 
ставн твердити, «що і в цей період став- 
лення російського народу до болгарсько- 
го, як і болгарського до російського, не за- 
знало серйозних змін, а залишилось друж- 
нім, як народу-визволителя до визволено- 
го народу» (стор. 22--23). 

У рецензованій праці не ставиться зав- 
зання дослідити революційні зв'язки Й 
культурні взаємини між двома країнами, 
бо ця тема потребує спеціального вивчен- 
ня, але через усю книгу червоною ниткою 
проходить теза про те, що міцна дружба 
між російським і болгарським народами, 
яка склалася історично і стала традицій- 
ною, завжди позначалася на офіціальних 
відносинах між Росією і Болгарією, навіть 
у той період, коли дипломатія здійснювала 
політику експлуататорських класів і про- 
вадилась в глибокій таємниці від народів. 
Як підкреслює автор, традицію дружніх 
міждержавних відносин не насмілились по- 
рушити навіть антннародні урядн Росії та 
Болгарії на зорі епохи імперіалізму. 

В книзі висвітлено пнтання російсько- 
болгарських економічних зв'язків до і після 
примирення між двома країнами. Автор 
проаналізував причнни досить обмеженого 
характеру згаданих зв'язків наприкінці 
ХІХ -- на початку ХХ ст. Він пояснює це 
економічною відсталістю Росії, якій над- 
звичайно важко було конкурувати в Бол- 
гарії з іноземним капіталом, що за час 
розриву дипломатичних відносин між дво- 
ма країнамн, не зустрічаючн перешкод, 
зміцнив свої позиції. Не можна не пого- 
дитись з автором і в тому, що іншою сер- 
йозною причиною слабості російсько-бол- 
гарських економічних зв'язків була також 
пасивність певної частини російських ка- 
піталістів і торговців. Проте - навряд чи 
вірною є теза про психологічну непідготов- 
леність російських дипломатів у той час до 
боротьби за економічні позиції в Болгарії. 
Вони, мовляв, були заздалегідь упевнені, 
що зазнають поразки у цій боротьбі, пише 
автор (стор. 109). Досить цікаве тверджен- 
ня А. К. Мартиненка, що російський царизм 
у ті рокн хотів руками французького со- 
юзника, сильнішого у фінансовому відно- 
шенні, чинити опір австро-німецькому еко- 
номічному засиллю в Болгарії. Дле такий 
висновок потребує додаткової аргументації. 

Важливі факти, наведені в монографії, 
свідчать про те, як навіть під час воро- 
жих відносин між царським урядом та 
князем болгарським Фердінандом Кобург- 
ським і його клікою у 1866--1895 рр. Ро- 
сія була для братнього народу місцем, де 
небагата частина болгарської молоді ма- 
ла можливість здобути освіту на порівня- 
но пільгових умовах. У період розриву 
днпломатичних відносин болгарські юнаки 
й дівчата навчалися в багатьох учбових 
закладах різних міст Росії і України. 


143 


Розкриваючн причини, мчому в роки 
розриву з Болгарією царський уряд при- 
хильно ставився до болгарської молоді, 
яка приїздила вчитися до Росії, автор має 
рацію, коли шукає їх передусім у тради- 
ціях російської доброзичливої політики 
щодо Болгарії, в симпатіях до її народу 
значної частини російської громадськості. 
Паризм, готуючи кадри інтелігенції бал- 
канських країн, намагався таким шляхом 
закріпити свій вплив у них. 

Досить грунтовно і в цілому вірно в 
монографії висвітлені складні моменти, що 
позначались на розвитку російсько-болгар- 
ських взаємин: повернення на батьківщи- 
ну болгарських  офіцерів-емігрантів, які 
свого часу виступали проти Фердінанда 
і змушені були вніхати до Росії; церковне 
питання і загальнонародна боротьба протн 
релігійного та національного іноземного 
гніту, македонське питання-- вузол між- 
народних суперечностей на Балканах. У 
книзі показано, що, йдучи на зближення 
з Росією, болгарський уряд вбачав реаль- 
ну вигоду від цього у можливості з її до- 
помогою задовольнити домагання болгар- 
ської буржуазії на Македонію під прапо- 
ром відновлення Сан-Стефанської Болга- 
рії. 

Як позитивну рису монографії слід від- 
значнтни її мову, стиль викладу. А. М. Мар- 
тиненко, конкретний в оцінці історичних 
подій та діячів, дотримується чіткості у 
визначеннях. Проте деякі з них потре- 
бують, на нашу думку, уточнення. Як від- 
домо, Фердінанд  Саксен-Кобург-Готський 
був німецьким агентом на болгарському 
престолі і пізніше сам заявляв, що він 
чесно виконав свій обов'язок перед німець- 
кою расою. На сторінках рецензованої кни- 
ги трапляються суперечливі оцінки цієї осо- 
би: то його названо  «австро-англійським 
ставлеником на болгарському престолі» 
(стор. 9), то «австро-німецьким ставленн- 
ком», який «душею і тілом відданий сво- 
їм віденським та берлінським покровите- 
лям» (стор. 287). Хронологічні рамки у 
заголовку книги визначаються  1894-- 
1902 рр. проте у першій частині є спеці- 
альний розділ, де розповідається про події 
років дипломатичного розриву між Бол- 
гарією та Росією (1887--1893 рр.). Тому 
і в заголовку варто б вказати 1887 р. як 
початок дослідження. 

Наукова цінність монографії зросла б, 
якби історіографічна її частина була знач- 
но ширшою, а праці буржуазних авторів, 
що в тій чи іншій мірі торкаються дослі- 
джуваної проблеми, схарактеризовані до- 
кладніше. Не уннкнув м автор і окремих 
повторень. 

Проте зазначені вище недоліки і поба- 
жання щодо певних питань аж ніяк не 
впливають на позитивну оцінку книги. 
Праця А. К. Мартиненка є вагомим внес- 
ком в історіографію російсько-болгарських 
відносин. 

В. А. ЖЕБОКРИЦЬКИЙ, І. М. КУЛІНИЧ, 
П. С. СОХАНЬ 


НДУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ, ПРИСВЯЧЕНА ТЕЗАМ ЦК КПРС 
«50 РОКІВ ВЕЛИКОЇ ЖОВТНЕВОЇ 
СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ» 


серпня 1967 р. відбулася наукова кон- 
зція, (присвячена | Тезам ЦК КПРС 
зоків Велнкої Жовтневої соціалістич- 
еволюції». П організувала Секція су- 


них наук Президії АН Української РСР. 


роботі конференції взяли участь на- 
фі та викладачі вищих учбових  за- 
в, зокрема Інституту історії партії 
КП України, Київського університету, 
ї партійної школи при ЦК КП Ук- 
-- економісти, історики, філософи, 
узнавці тощо. 
вступному слові  член-кореспондент 
змії наук УРСР І. ОС. Гуржій під- 
нв, що Тези ЦК КПРС «50 років Ве- 
Жовтневої соціалістичної  револю- 
-- це визначний теоретичний і полі- 
й документ, який узагальнює досвід 
ністичної партії й радянського наро- 
по будівництву нового суспільства. 
Гуржій зазначив, що Тези мають ве- 
значення і для розвитку суспільних 
Зрослі завдання комуністичного бу- 
цтва вимагають дальшого розвитку 
тичної думки, глибшого аналізу со- 
чих явищ, наполегливої боротьби про- 
уржуазних і реформістських  фальси- 
орів марксизму-ленінізму. На всьому 
г наголошується у ШПостанові Цент- 
ого Комітету КПРС «Про заходн по 
зіому о розвитку суспільних наук та 
щенню їх ролі в комуністичному бу- 
цтві». 
повідь старшого наукового співробіт- 
Інституту історіі АН УРСР доктора 
ічних наук П. К. Стояна була при- 
за значенню Тез ЦК КПРС «50 років 
Жовтневої соціалістичної револю- 
(ля розвитку історичної науки. Допо- 
зазначив, що в них стисло внкладе- 
горію становлення й розвитку соціа- 
ного суспільства в СРСР, сповнену 
кравіших прикладів безмежної  від- 
ті нашого народу ідеям комунізму. 
ння радянських істориків полягає в 
щоб всебічно, кауково обгрунтова- 
світлити героїчний шлях Країни Рад 
років. Готуючись до славного юві- 
співробітники Інституту історії АН 
підготували ряд фундаментальних 
«Перемога Великої Жовтневої со- 
тичної революції на Україні і вста- 
зня Радянської влади», «Історія Ук- 


раїнської РСР», «Історія робітничого кла- 
су Української РСР», «Історія селянства 
Української РСР» та ін. Доповідач під- 
креслив, що Тези ЦК КПРС «50 років 
Великої Жовтневої соціалістичної револю- 
ції» й Постанова ЦК КПРС «Про заходи 
по дальшому розвитку суспільних наук та 
підвищенню їх ролі в комуністичному бу- 
дівництві» є важливими документами, Які 
мають вирішальне значення для дальшо- 
го піднесення історичної науки. 
Заступник директора Інституту економі: 
ки АН УРСР кандидат економічних наук 
П.Л. Багрій у своїй доповіді «Розквіт 
економіки України за роки Радянської 
влади» зупинився на величних досягнен 
нях у галузі народного господарства в 
УРСР за післяжовтневий період і підкрес" 
лив, що в ювілейному році промисловісті 
республіки приблизно за тиждень вироб 
ляє стільки продукції, скільки вона вироб. 
ляла за рік у 1913 р. Небаченими темпа 
ми розвивається електроенергетика Радян: 
ської України, розгорнулося велике капі: 
тальне будівництво в металургії. УРСР 
має нині високорозвинуту  багатогалузеву 
хімічну промисловість. Невпізнанно зміни- 
лося обличчя республіки за 50 років. На 
її карті з'являються дедалі нові міста. За 
роки Радянської влади їх виникло близь- 
ко 300. 


Величезні успіхи, досягнуті українськи 
народом, стали можливими завдяки непо 
рушній дружбі й тісному  братерськом! 


співробітництву з російським та | іншим! 
народами СРСР. 

Завідуюча відділом Інституту філософі 
АН УРСР кандидат філософських нау 
Л.В. Сохань зробила доповідь про Ве 
лику Жовтневу соціалістичну  революцік 
й докорінні соціальні змінн на Україні, В 
якій зокрема підкреслювалося, що вся її 
торія будівництва соціалізму і комунізм! 
в Радянському Союзі -- це разом 3 тиї 
історія формування нової 0 людини з Ї 
ставленням до праці, суспільства, держа 
ви. Розквіт особи при соціалізмі 4 зумов 
люється широкимн демократичними свобо 
дамн. Комунізм -- це дальший гігантські 
крок уперед у всебічному розвитку су 
спільства й кожної особн зокрема. | 

Завідуючий відділом Інституту літерату, 
ри АН УРСР кандидат філологічних най 


Хроніка та інформація 


145 


І. О. Дзеверін у доповіді «Ленінізм -- 
науково-філософська основа соціалістичної 
естетики» на прикладах творчості окремих 
радянських письменників всебічно дослідив 
такі проблеми, як революція і художня 
творчість, марксизм | і зд розвиток худож- 
ньої думки, теорія в та | практика  кому- 
нізму й о світовий літературний процес 

і т. Пп. 

Змістовною була доповідь завідуючого 
відділом Сектора держави і права АН 
УРСР, доктора історичних наук В.М. Тер- 
лецького, який відзначив, що в Тезах 
ЦК КПРС з марксистсько-ленінських по- 
зицій глибоко осмислено роль Радянської 
держави у будівництві соціалізму й кому- 


нізму. Доповідач докладно зупинився на 
питаннях розвитку суверенної Української 
соціалістичної держави за роки Радян- 
ської влади. 

В заключному слові І. О. Гуржій від- 
значив, що конференція була плідною. 
Творча діяльність наукових установ по- 
винна визначатися Тезамни й органічно по- 
в'язуватися з проблемами, викладеними в 
них. Широке внкорнстання важливих тео- 
ретичних і політичних положень Тез допо- 
може підняти дослідження з історії, еко- 
номіки, філософії, права та інших  су- 
спільних наук на вищий ідейно-теоретич- 


ний рівень. 
П. А. ГОРІШНІЙ 


ЮВІЛЕЙНА СЕСІЯ ВІДДІЛУ ЕКОНОМІКИ, 
ІСТОРІЇ, ФІЛОСОФІЇ ТА ПРАВА АН УРСР 


6 жовтня 1967 р. відбулися ювілейні 
збори установ Відділу економіки, історії, 
філософії та права АН УРСР, присвячені 
50-річчю Великої Жовтневої соціалістичної 
революції. На урочисте засідання зібрали- 
ся академіки і | члени-кореспонденти АН 
УРСР, науковці установ Відділу, партійні 
та радянські працівники, викладачі суспіль- 
них наук вузів м. Києва, співробітники 
Української Радянської Енциклопедії, 
Центральної наукової бібліотеки АН УРСР 
та Державної історичної бібліотеки УРСР, 
представники громадських організацій. 

Вступним словом «Головні напрями роз- 
витку суспільних наук в АН УРСР» юві- 
лейні збори відкрив  академік-секретар 
Відділу  член-кореспондент | АН УРСР 
І. О. Гуржій, Перемога Великого Жовт- 
ня, сказав він, за своїм розмахом, істо- 
ричним значенням і впливом на долю люд- 
ства не має рівних собі у світовій історії. 
Соціалістична революція пробудила ско- 
вані протягом століть творчі сили народу 
і скерувала їх на широкий шлях  пере- 
можного комуністичного будівництва. Ли- 
ше в умовах Радянської влади суспільні 
науки одержали всі необхідні умови для 
свого зростання і, грунтуючись на теорії 
маркснзму-ленінізму, перетворилися у важ- 
ливий фактор і засіб економічного, полі- 
тичного і культурного розвитку нашої 
країни. Вчені-суспільствознавці АН УРСР 
завжди були на передньому краї будів- 
ництва соціалізму і комунізму, втілюючи 
результати своїх наукових досліджень в 
економіку, державне і культурне будівни- 
цтво. За 50 років Радянської влади пра- 
цівники АН УРСР -- економісти, філософи, 
історики, археологи і правознавці внесли 
велихий вклад у розвиток не тільки віт- 
чизняної, але й світової науки і культури. 
Праці наших інститутів відомі далеко за 
межами республіки, багато з них опублі- 
ковано в зарубіжних соціалістичних краї- 
нах, а також прогресивними вндавництва- 
ми капіталістичних держав. 


-183--10 


Далі І. О. Гуржій охарактеризував нау- 
кову діяльність установ Віділу, скеровану 
на розробку найважливіших проблем, без- 
посередньо псв'язаних з практикою кому- 
ністичного будівинцтва; дав всебічний ана- 
ліз діяльності інститутів економіки, істо- 
рії, філософії, археології, Сектора державі 
і права АН УРСР. 

Велику увагу доповідач приділив зна- 
ченню для суспільних наук Тез ЦК КПРС 
«50 років Великої Жовтневої соціалістич- 
ної революції» а також постанови ЦК 
КПРС «Про заходи по дальшому розвитку 
суспільних наук та підвищенню їх ролі в 
комуністичному будівництві»; визначив 
конкретні завдання установ Відділу у світ- 
лі цих партійних постанов, які в першу 
чергу полягають у розгортанні нових нау- 
кових напрямів, посиленні боротьби з ан- 
тикомунізмом і проязами  ревізіонізму та 
національної обмеженості, в посиленні 
зв'язків наукової діяльності з практикою 
комуністичного | будівництва, підвищенні 
ефективності наукових рекомендацій. 

І. О. Гуржій доповів зборам, що уста- 
нови Відділу успішно виконали взяті на 
себе соціалістичні зобов'язання до 50-річчя 
Великого Жовтня, і запевнив, що, натхнен- 
ні піклуванням партії та уряду про розви- 
ток суспільних наук, науковці ще активні- 
ше працюватимуть над дослідженням за- 
кономірностей розвитку суспільства, вне- 
суть вагомий вклад у вітчизняну науку, в 
практику побудови комуністичного суспіль- 
ства. 

П. В. Копиїи (дпректор інституту фі- 
лософії АН УРСР) у доповіді «Основні 
етапи розвнтку філософії на Україні за 
роки Радянської влади» указав, що радян- 
ська філософська думка розвивалася на 
основі ідей В. І. Леніна, а великий вождь 
виходив з принципу марксизму, вперше 
ганбоко і всебічно | проаналізував нову 
епоху, розкрив зміни капіталізму на його 
новому ступені, поклав початок теоретич- 
ному осмисленню практики будівництва со- 


146 


Хроніка та інформація 


ціалістичного суспільства, звернув у своїх 
працях найсерйознішу увагу на процеси, 
що відбуваються в колоніальних і залеж- 
них країнах, пов'язав їх із завданнями со- 
ціалістичної революції, дав аналіз рево- 
люції в природознавстві. 

Доповідач торкнувся одного із склад- 
них і важливих питань історії радянської 
філософії. Мова йде про оцінку філософ- 
ських дискусій кінця 20-х -- початку 30-х 
років. Створені, як у країні взагалі, так 
і на Україні зокрема, філософські устано- 
ви і кафедри, журнали провели величезну 
роботу по пропаганді маркснстської ленін- 
ської філософії. Після цих дискусій по- 
чався новий етап у розробці марксистської 
філософії, який по суті продовжується і до 
наших днів. 

Піддавши критиці антннаукові погляди 
щодо розвитку радянської філософської 
думки, П. В. Копнін зупинився на зав- 
даннях, які стоять перед радянською фі- 
лософською наукою на даному етапі. 

Заступник директора Інституту еконо- 
міки АН УРСР М. С. Калита підкреслив, 
що Великий Жовтень відкрив широкі го- 
ризонти для розвитку економічної наукн в 
країні, в тому числі і в Українській РСР. 
Тільки в 1926--1930 рр. в республіці ство- 
рено близько десятин науково-дослідних ін- 
ститутів з питань економіки. Видатною по- 
дією в розвитку економічної науки була 
організація у 1936 р. Інституту економіки 
АН УРСР, який став центром економіч- 
них досліджень. 

Комуністична партія  поставнла перед 
економічною наукою величезні завдання, 
головним серед яких було наближення на- 
укових досліджень до практики, до по- 
треб комуністичного будівництва. Внаслі- 
док цього значно розширився фронт дослі- 
джень, підвищилася їх якість і результа- 
тивність. Тепер розробкою наукових проб- 
лем займається понад 100 науково-дослід- 
них інститутів, лабораторій, 130 кафедр 
вузів, у яких працює близько 90 докторів 
і 1400 кандидатів наук. 

Останнім часом українські вчені-еконо- 
місти вийшли на передній рубіж еконо- 
мічної науки в країні. Так, розробки Інсти- 
туту економіки АН УРСР та його відді- 
лень у Донецьку, Львові і Харкові в галу- 
зі оцінних показників роботи підпрнємств, 
методів формування і використання заохо- 
чувальних фондів, ефективного переведен- 
ня підприємств на нові умови роботи із 
застосуванням сітьових методів плануван- 
ня, економіко-правових та соціальних проб- 
лем економічної реформи одержали висо- 
ку оцінку широкої наукової громадськості, 
центральних планових і господарських ор- 
ганів. 

Доповідач відзначив, що завдання еко- 
номічної наукн полягають у необхідності 
дальшого піднесення економічної теорії, 
наукового передбачення багатьох економіч- 
них процесів, що випливають із здійснен- 
ня нової економічної реформн, в методич- 
ній і практичній розробці її проблем, спря- 
мованих на забезпечення підвищення ефек- 


тивності всього суспільного виробництва. 

У доповіді заступника директора Інсти- 
туту історії АН УРСР П. П. Гудзенка 
було вказано, що Комуністична партія 
завжди надавала і надає великого зна- 
чення історичній науці. Ще в роки грома- 
дянської війни, коли на фронтах точилися 
героїчні битви, В. І. Ленін піклувався про 
розвиток радянської науки, зокрема істо- 
ри. Великий Ленін був не лише засновни- 
ком і вождем нашої партії і державн, але 
й першим її істориком, дслідником-марк- 
снстом вітчизняної історії. В ленінських 
працях  вчені-суспільствознавці знаходять 
зразок марксистського дослідження роз- 
витку економіки, культури і революційного 
руху на Україні. 

У доповіді показано великий і склад- 
ний шлях радянської історичної наукн за 
минулі 50 років. У боротьбі проти буржу- 
азної і буржуазно-націоналістичної  істо- 
ріографії завойовувала і зміцнювала свої 
позиції марксистсько-ленінська 0 історіогра- 
фія на Україні, що завжди мала підтрнм- 
ку і допомогу від істориків-марксистів Ра- 
дянської Росії. За допомогою Комуністич- 
ної партії було викрито наукову неспро- 
можність та ідеологічну шкідливість гру- 
шевщини, яворщини, троцькістські і пра- 
воопортуністичні диверсії на історичному 
фронті і розчищено шлях для розвитку 
марксистсько-ленінської історичної науки. 

Доповідач говорив про значні досяг- 
пення істориків Радянської України, з яки- 
ми вони приходять до славного 90-річчя, 
і про ті грандіозні завдання, що Їх поста- 
вив перед історичною наукою ХХІЇЇ з'їзд 
КПРС та Центральний Комітет КПРС у 
своїй постанові «Про заходи по дальшому 
розвитку суспільних наук та підвищенню 
їх ролі в комуністичному будівництві. Ве- 
лику допомогу історикам Радянського Со- 
юзу подав ЦК КПРС, опублікувавши Те- 
зи «50 років Великої Жовтневої соціалі- 
що підводять головні 


стичної революції», 
соціально-економічні підсумки  піввікевої 
боротьби радянського народу,  узагаль- 


нюють велетенський досвід Комуністичної 
партії Радянського Союзу по керівництву 
будівництвом соціалістичного суспільства. 

У доповіді заступника завідуючого Сек- 
тором державн і права АН УРСР Б. М.Ба- 
бія мова йшла про те, що з перемогою 
Великого Жовтня та встановленням Ра- 
дянської владн на Україні почала створю- 
ватися на основі марксистсько-ленінських 
методологічних принципів нова, радянська 
правова наука. На Україні вона розвива- 
лася і розвивається як органічна складо- 
ва частина правової науки всієї Радян- 
ської країни, широко використовуючи істо- 
ричний досвід великого російського народу 
по будівництву першої в світі соціалістич- 
ної держави та дістаючи велику допомогу 
з боку Центрального Комітсту Комуністич- 
ної партії. Молодій радянській правовій 
науці на Україні доводилося рішуче пере- 
борювати ворожі державно-правові кон- 
цепції буржуазно-націоналістичних елемен- 
тів, які пропагували «народність україн- 


роніка та інформація 


«відособленість від 
звичаєвого 


його 
«безкласовість 


ького права», 
рава Росії», 
рава» тощо. 
Перемога соціалізму в нашій країні від- 
рила небачено сприятливі умови для даль- 
ого розвитку правової наукн, яка, пере- 
орюючи труднощі і помилки, розшнирюва- 
а фронт наукових досліджень, спрняла 
ідготовці численних кадрів працівників 
сржавного апарату та вчених-правознав- 
ів. У 1949 р. в складі | Академії наук 
РСР створено Сектор держави і права 
к самостійну науково-дослідну установу 
а координаційний центр. Тепер в усіх пра- 
ових наукових установах і вузах респуб- 
іки працює понад 300 науковців і викла- 
ачів, серед них 26 докторів наук і про- 
есорів та 175 кандндатів наук і доцентів. 
Великим стимулом піднесення і поліп- 
ення науково-дослідної роботи в галузі 
равових наук стала постанова ЦК КПРС 
Про заходи по дальшому розвитку су- 
тільних наук і підвищенню їх ролі в ко- 
уністичному будівництві». 

До 50-річчя Великого Жовтня науко- 
нми працівниками Сектора держави і пра- 
з АН УРСР в творчій співдружності з 
зофесорами та викладачами Харківського 
ридичного інституту, юридичних факуль- 
"тів Кнівського та Одеського держунівер- 
ітетів, Вищої партійної школи при ЦК 
П України підготовлено і видано ряд 
зжливих праць, присвячених актуальним 
зоблемам науки і практики. 

У доповіді заступника директора (|Їн- 
гитуту археології АН УРСР Ю. М. За- 
арука показано, що археологія з допо- 


147 


ни рних 


міжної дисципліни перетворилась в окре- 
му історичну науку, 3 своєю теорією та 
специфічними методами дослідження ста- 
родавньої історії суспільства. Внрішальне 
значення в справі наукової перебудови 
археології в самостійну історичну науку 
мало засвоєння нею  марксистсько-ленін- 
ського методу. 

Успішний розвиток археологічної науки 
характеризується невпинним кількісним та 
якісним зростанням  науково-пізнавальних 
можливостей археологічних джерел. Важ- 
ливі матеріали до вивчення стародавньої іс- 
торії Української РСР було одержано вна- 
слідок експедиційних досліджень, особливо 
на новобудовах республіки. 

Внаслідок цих досягнень тепер по-но- 
вому висвітлюються питання історії кам'я- 
ного віку, доби неоліту та бронзи, історія 
Скіфії та античних міст Північного При- 
чорномор'я, раннього слов'янства та Київ- 
ської Русі. 

Благотворний вплив на розвиток архео- 
логічних досліджень мало розширення 
співдружності археологів з представника- 
ми природничих та технічних наук. Успіш- 
на розробка важливіших пнтань стародав- 
ньої історії України знайшла відбиття в 
численних монографіях, наукових збірни- 
ках та публікаціях археологічних джерел. 
Підсумки досягнень археологічних  дослі- 
джень у республіці підведено в тритомній 
колективній узагальнюючій праці археоло- 
гів «Архсологія Української РСР», робота 
над якою завершується в цьому ювілей- 


ному році. 
О., В. МОЛОДЧИКОВ 


ІСТОРИКИ ВУЗІВ УКРАЇНИ -- СЛАВНОМУ 50-РІЧЧЮ 
УЖГОРОДСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ 


Науковці історичного факультету Ужго- 
удського університету відзначили  слав- 
ій ювілей Великого Жовтня новими ус- 
хами в навчально-виховній | і | науковій 
боті. На факультеті була розроблена 
іеціальна тематика дипломних та курсо- 
їх робіт, присвячених перемозі Великого 
ковтня. В курсових і дипломних  робо- 
іх: «Комуністична партія з на чолі з 
І. Леніним -- організатор перемоги Ве- 
їкої Жовтневої соціалістичної | ревомо- 
ї», «Велика Жовтнева соціалістична ре- 
улюція -- початок епохи переходу від 
іпіталізму до соціалізму», «Вплив Вели- 
)ї Жовтневої соціалістичної революції 
| революційний рух Австрії в / 1917-- 
І123 рр.» тощо студепти показали керів- 
' роль КПРС у підготовці і проведенні 
"волюції, вплив ідей Жовтня на долю 
одства, досягнення Країни Рад за 50ро- 
в, успіхн країн соціалістичного табору. 
Велику увагу в ювілейному році кафед- 
ї історії СРСР та загальної історії при- 
ляли  спецкурсам: «Перемога Великої 
ковтневої соціалістичної революції» 


(проф. Я. А. Чубуков), «Історіографія Ве- 
ликої Жовтневої соціалістичної | револю- 
ції» (ст. викладач Н. І. Межберг), «Вели- 
ка Жовтнева соціалістична | революція і 
міжнародний робітничий | рух в | 1918-- 
1924 рр» (в. о. проф. Г. В. Марченко), 
«Велика Жовтнева соціалістична револю- 
ція і Угорщина (1918--1967 | рр.)» 
(в. о. доц. В. І. Олаг). 

Значну ідейно-виховну роботу проводять 
викладачі серед студентів факультету шля- 
хом  політінформацій, лекцій, зустрічей з 
учасниками революційних подій, громадян- 
ської та Великої Вітчизняної воєн. 

Науковий доробок викладачів універси- 
тету збагатився працями, що їх вони при- 
свячують ювілею. Проф. І. Г. Щульга та 
доц. В. Ї. Їлько -- співавтори «Історії се- 
лянства УРСР», т. І, яка щойно вийшла. 
Проф. І. Г. Шульга, доц. С. О. Міщенко, 
М. В. Троян та В. І. Ілько брали участь 
у онаписанні монографії «Закономірність 
возз'єднання західноукраїнських земель з 
УРСР», проф. Я. А. Чубуков -- один з 
СРСР. 


авторів багатотомної історії 


10 


148 


Хроніка та інформація 


Викладачі факультету М. В. Троян, 
С.О. Міщенко, В. І. Ілько, В. В. Пальок 
та ін-- автори колективної праці «Закар- 
патська область», що готується до друку. 

Останнім часом викладачі успішно за- 
хистили дисертації. Докторські дисертації 
захистили: професори Я. А. Чубуков -- 
«Боротьба трудящих Киргизії за встанов- 
лення Радянської владн», та І. Г. Шуль- 
га -- «Соціально-економічне становище За- 
карпаття в другій половині ХМІ -- пер- 
шій половині ХІХ ст.». Протягом двох 
останніх років кандидатські дисертації за- 
хистили в. 0. доц. В. І. Олаг та Г.В. Пав- 
ленко. Кілька дисертацій рекомендовані до 
захисту. 

Під керівництвом доц. М. В. Арсентьєва 
ча факультеті обладнано  стенди-фотови- 
ставки, присвячені перемозі Великої Жовт- 
чевої соціалістичної революції та досяг- 
ненням радянського народу за 50 років. 
У фотоматеріалах представлено історію 
факультету. За ініціативою доц. С. О. Мі- 
щенка відкрито музей історії університету. 
Кафедра історії СРСР веде літопис уні- 
верситету. 

Б ювілейному році викладачі факульте- 
ту взяли участь у наукових конференціях 
в Ужгороді -- республіканській «Великий 


ОДЕСЬКИЙ 


Підготовка до 50-річчя Великого Жовт- 
ня позначилась на всій навчальній, науко- 
вій та політико-виховній роботі історично- 
го факультету Одеського ордена Трудово- 
го Червоного Прапора державного універ- 
ситету ім. І. І. Мечникова. 

У роботі всіх кафедр основний наголос 
робився на науково аргументованому, си- 
стематичному ознайомленні студентів з 
досягненнями радянської історичної нау- 
ки, на методологічних проблемах науки, 
боротьбі з буржуазною  фальсифікацією 
історії. З цією метою в лекційних курсах 
особливе місце зайняли історіографічні 
розділи основних тем, спецкурси з історіо- 
графії історіі СРСР, УРСР, середніх віків, 
нової та новітньої історії. 

В тематиці спецкурсів,  спецсемінарів, 
курсових і дипломних робіт провідними 
стали теми, пов'язані з історією Великої 
Жовтневої соціалістичної революції та її 
всесвітньо-історичним значенням. 

На факультеті з читаються спецкурси: 
«Марксистсько-ленінське вчення про дикта- 
туру пролетаріату. Історичний досвід дик- 
татури пролетаріату», «Розвінчання буржу- 
азних фальсифікаторів історії КПРС», «Бо- 
ротьба за перемогу Радянської влади на 
Півдні України», «Національно-визвольний 
рух трудящих України напередодні Вели- 
кого Жовтня»; проводяться спецсемінари: 
«Революційний селянський рух на Украї- 
ні в 1917 р.»», «Боротьба КП(б)У за здій- 
снення дленінської національної політики 
(1917--1925 рр.)», «Міжнародний комуні- 


Жовтень і розквіт возз'єднаного Закарпат- 
тя» та міжвузівських -- в Одесі, Львові. 
Донецьку. На ужгородській конференції 
з доповідями виступили доц. М. В. Тро- 
ян («Вплив Великої Жовтневої  соціалі- 
стичної революції на розгортання револю- 


ційного руху на Закарпатті») і доц. 
І. М. Гранчак («Комуністична преса За- 
карпаття | про революційну боротьбу в 


Угорщині в 20-х роках ХХ ст.») та ін. 

До 50-річчя Жовтня викладачі факуль- 
тету виконали значну роботу серед трудя- 
щих області. В містах Тячеве і Берегове, 
на Ужгородському механічному  заво- 
ді та на заводі «Ужгородприлад», в се- 
лах Білки (Іршавський район), Косино 
(Берегівський район), Вилок (Виноградів- 
ський район) проведено теоретичні конфе- 
ренції, присвячені славному овілею. 

Протягом 8 місяців 1967 р. викладачі 
прочитали 204 лекції про Велику Жовт- 
неву соціалістичну революцію, про успіхи 
соціалістичного будівництва в СРСР, про 
розвиток возз'єднаного Закарпаття та ін. 
Особливо слід відзначити доц. Е. А. Ба- 
лагурі, в. о. доц. Б. І. Олаг, в. о. проф. 
Г. В. Марченка. 


С. О. МІЩЕНКО 


УНІВЕРСИТЕТ 
стичний рух у країнах Західної Європи 
після другої світової війнн» та ін. 
Неабияке значення для підвищення 


знань студентів і творчого опанування ни- 
ми марксистсько-ленінської методології ста- 
ла теоретична конференція студентів І кур- 
су, присвячена всесвітньо-історичному зна: 
ченню Великого Жовтня. 

Навчання студентів невідривне від ії) 
наукової роботи. Діяльність НСТ факуль 
тету широка й цікава, тематика наукови» 
гуртків тісно пов'язана з основною проб 
лематикою кафедр. Члени Товариства бра: 
ли участь у наукових студентських конфе: 
ренціях Єреванського,  Латвійського уні: 
верситетів та інших вузів країни. За ініціа: 
тивою НСТ було проведено факультетський 
конкурс на кращу наукову працю, присвя 
чену славному 50-річчю. 

Особливою подією, що продемонструва 
ла високий рівень наукової роботи студен: 
тів нашого вузу та велику організаційн 
зрілість НСТ історичного факультету, ст 
ла І Всесоюзна наукова студентська КО 
ференція «Революційні традиції Великогі 
Жовтня -- могутня зброя рон 
виховання» (23--25 травня 1967 р.). У ра 
боті конференції взяли участь студент 
8 університетів: Московського, Київськогі 
Білоруського, Львівського, Одеського, УЖ 
городського, Мордовського, Дагестанські 
го; педінститутів: Ярославського, Чечен( 
Інгушського, Кіровського,  Смоленськог 
Луцького, Полтавського, Північно-Осетині 
ського й більшості вузів Одеси. 


Хроніка та інформація 


149 


На засіданнях чотирьох секцій -- «Ре- 
воліюційні традиції Великого Жовтня», «Ре- 
волюційні традиції в дії», «Традиції Ве- 
ликого Жовтня в міжнародному револю- 
ційному робітничому й визвольному русі», 
«Форми й методи комуністичного вихован- 


ня молоді | на революційних традиціях 
Жовтня» -- було заслухано 55 доповідей 
і повідомлень. З них 16 -- зробили сту- 


денти Одеського університету. 

На пленарному засіданні з привітанням 
і доповіддю про завдання, що стоять пе- 
ред молодими дослідниками, виступила се- 
кретар Одеського обкому КПП України 
Л. В. Гладка. 

Особливістю всіх доповідей було те, 
що теоретичні проблеми в них органічно 
поєднувалися з практикою комуністичного 
будівництва, з показом безсмертя і всепе- 
реможної ролі традицій, народжених ре- 
волюцією, та плідного впливу ідей Жовт- 
ня на міжнародний визвольний рух. До- 
повідачі висвітлювали | й  узагальнювали 
форми і методи виховання молоді на слав- 
них традиціях Великого Жовтня. 

Великий інтерес та жваве обговорення 
викликали студентські доповіді: А. Коваля 
(Одеський університет) -- «Боротьба біль- 
шовиків Одещини за революційні перетво- 
рення аграрних відносин на Півдні Украї- 
ни в 1918--1920 рр.»; Л. Кемпеле (Латвій- 


ський університет) -- «В. І. Ленін і ла- 
гиські стрільці»; З. Бригадиної (Мінський 
університет) -- «Участь комсомолу Білору- 


сії в культурпому будівництві в роки се- 
мирічки (1959--1965 рр.)», В. Мустафаєва 
(Дагестанський університет) -- «Новий по- 
бут і нові традиції в колгоспному селі» 
та ін. 

Чимало доповідей показали роль рево- 
люційних традицій у вихованні почуття 
соціалістичного інтернаціоналізму. Особли- 
во цікавими були доповіді Г. Титової (Че- 
чено-Інгушський педінститут) «Традиції ін- 
тернаціоналізму -- засіб комуністичного ви- 
ховання»; М. Владимира (Ужгородський 
університет) -- «Роль революційних тра- 
дицій у вихованні соціалістичного інтер- 
націоналізму»; В. Ветрюк (Одеський уні- 


верситет) -- «Роль  інтернаціоналістів у 
боротьбі за владу Рад на Півдні Ук- 
раїни». 


Варто окремо відзначити роботу секції 
«Форми й методи комуністичного вихован- 
ня молоді ша революційних традиціях 
Жовтня». Тут обговорювалась практика і 
досвід вихованя молоді на революційних 
традиціях, що накопичені в різних вузах 
нашої країнн, на підпрнємствах. 

З доповіддю «Виховне значення похо- 
дів по місцях революційної й бойової сла- 
ви» виступив студент Дагестанського уні- 
верситету І. Ібрагімов. Про досвід роботи 
студентських наукових гуртків у справі 
виховання молоді на революційних тради- 
ціях розповіла студентка  Ярославського 
педінституту І. Фоміна. Про клуб револю- 
ційних традицій Львівського університету 
і його роль у пропаганді ідей Великого 
Жовтня повідомила М. Патієвич. Вихован- 


ню учнів на революційних традиціях Жов- 
тня присвятив свій виступ випускник на- 
шого факультету нині директор Новоса- 
вицької школи Одеської області С. Ко- 
рецький. 

Завершила роботу конференції хвилюю- 
ча зустріч трьох поколінь | на заводі 
їм. Січневого повсташня -- одному з найста- 
ріших підприємств Одеси, яке має багаті 
револіоційні й трудові традиції. 

Конференція, безперечно, матиме бла- 
готворний вплив на поглиблення наукових 
контактів між студентами вузів нашої 
країни, стимулюватиме їх роботу в галу- 
зі досліджень кардинальної проблеми Ве- 
ликого Жовтня -- його революційних тра- 
дицій. 

Значні досягнення мають кафедри істо- 
ричного факультету і в науковій роботі. 
Напередодні великого свята було захище- 
но дві докторські дисертації -- підсумок 
багаторічної дослідницької роботи з істо- 
рії Великого Жовтня: М. Ю. Раковським-- 
«Консолідація сил революції | на Півдні 
України (1917--1920 рр.)» та С. К. Мель- 
ником -- «Боротьба за владу Рад на 
Півдні України». На тему «Сучасна радян- 
ська історіографія історії Німеччини 1871-- 
1914 рр.» захнетив докторську дисертацію 
К. Д. Петряєв. 

Два великі всесоюзні форуми істориків, 
що відбулися в Одеському університеті, 
мали велике значення і в науковому жит- 
ті факультету. Це Всесоюзна наукова се- 
сія «Участь трудящих зарубіжних країн у 
Жовтневій революції», організована нау- 
ковою радою АН СРСР по комплексній 
проблемі «Їсторія Великої Жовтневої со- 
ціалістичної революції» спільно з Інститу- 
тами історії та слов'янознавства АН СРСР, 
Головним архівним управлінням пои Раді 
Міністрів СРСР та Одеським університе- 
том, у якій узяли участь близько 100 уче- 
них від Академій наук СРСР, України, 
Молдавії, | Азербайджану, Узбекистану, 
Грузії, від багатьох вищих навчальних за- 
Кладів, архівів і музеїв, а також група 
учасників Жовтневої революції й грома- 
дянської війни. 

Республіканську наукову конференцію 
з проблеми «Питання Великої Жовтневої 
революції у вітчизняній і зарубіжній істо- 
ріографії» проведено спільно з Координа- 
ційною науковою Радою по історії істо- 
ричної науки при АН УРСР. У конферев- 
ції брали участь історики Москви, Ленін- 
града, Києва, Харкова, Львова, Ужгорода, 
Дніпропетровська, Кишннева, Одеси. 

У листопаді відбулася Всесоюзна нау- 
кова конференція «Пролетаріат Росії на 
шляхах до Жовтня», підготовлена  Оде- 
ським університетом та Інститутом історії 
АН СРСР. 

Викладачі факультету 
участь у всесоюзних і 
наукових конференціях, 
річчю Великого Жовтня. 

Велика й різнобічна пропагандистська 
робота колективу по пропаганді Тез ЦК 
КПРС «50 років Великої Жовтневої соціа- 


брали активну 
республіканських 
присвячених 50- 


150 


лістичної революції». Заслуженим автори- 
тетом на підприємствах і в колгоспах ко- 
ристуються виступн студентів історичного 
факультету -- учасників студентської лек- 
торської групи, які закінчили школу моло- 
дого лектора при парткомі універснтету, і 
успішно працюють у обласному відділенні 
товариства «Знання». 


ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ 


Відповідно до гбішення РНК УРСР во- 
сени 1940 р. в м. Чернівцях колишній ко- 
ролівський румунський університет було 
реорганізовано в радянський державний 
університет. Тоді ж у числі шести його 
факультетів розпочав роботу й історичний. 
Та не минув і рік, як віроломний напад 
фашистської Німеччини на нашу Вітчизну 
перервав діяльність нового учбового закла- 
ду. Німецько-румунські окупанти знищили 
обладнання кабінетів, аудиторій, і в 1944р. 
після визволення Чернівців факультет до- 
велось організовузати заново. 

Подолати труднощі й успішно розгор- 
нути навчально-виховну та науково-дослід- 
ну діяльність допомогла держава, яка ви- 
ділила необхідні кошти. Велике значення 
мала й підтримка з боку учбових та куль- 
турно-освітніх закладів країни. Бібліотеки, 
і в першу чергу - Державна бібліотека 
СРСР ім. В. І. Леніна, надіслали потріб- 
ну літературу. Для роботи на історичному 
факультеті були направлені  випускники- 
аспіранти Московського, Ленінградського 
і Київського університетів. Значну части- 
ну викладачів становили фахівці, підготов- 
лені через аспірантуру при кафедрі історії 
СРСР і УРСР Чернівецького університету. 
Якщо в 1949 р. з 16 викладачів, що працю- 
вали на факультеті, лише 6 були канди- 
датами історичних наук, то нині з 17 спів- 
робітників 15 мають цей вчений ступінь, 
у тому числі 1 присвоєно звання доцента. 

За шпорівняно короткий час факультет 
підготував 1735 спеціалістів-істориків. Во- 
ни працюють у школах, партійних і ра- 
дянських органах та культосвітніх устано- 
вах Чернівецької, Тернопільської, Івано- 
Франківської, Хмельницької та інших об- 
ластей України. 36 внпускників одержали 
призначення у вузи країни та інститути 
Академії наук УРСР. З них один здобув 
докторський ступінь, а 35 захистили кан- 
дидатські дисертації. 

Нині на стаціонарному, вечірньому 1 
заочному відділеннях факультету навчаю- 
ться 494 студенти. 

Педагогічну і науково-дослідницьку ро- 
боту в галузі історії СРСР і| УРСР та за- 
гальної історії ведуть відповідні кафедри. 

Наукові інтереси! членів кафедрн істо- 
рії СРСР і УРСР зосереджені на вивчен- 
ні питань історії УРСР, зокрема Букови- 
ни. Найважливіші з тем, присвячених ми- 
нулому й сучасному Буковини, такі: «Роль 
Рад депутатів трудящих в соціалістично- 


Хроніка та інформація 


Факультет підтримує міцні контакти з 
учителями історії, здійснює шефство над 
інтернаціональним клубом та клубом «іІллі- 
чівець», що діють при школі ХМ» 118 
м. Одеси. 

Колектив істориків Одеського універси- 


тету достойно зустрів | Велику річницю 
Жовтня. 

3. П. 
УНІВЕРСИТЕТ 


му і комуністичному будівництві в Черні- 
вецькій області» (доцент М. О. Ліщенко), 
«Розвиток соціалістичного змагання на 
підприємствах Чернівецької області» (кан- 


дидат історичних наук Г. М. Страхов), 
«Історичні зв'язки Буковині з Росією і 
Наддніпрянською Україною» (доцент 


І. А. Гриценко), «Скасування кріпацтва на 
Буковині» (викладач О. Ф. Пастух), «На- 
родне  декоративно-прикладне | мистецтво 
Буковини кінця ХІХ -- першої половини 
ХХ ст.» (лаборант Т. І. Бушина) та ін. 

За весь час роботи кафедри її співро- 
бітники надрукували 177 праць, у тому 
шіслі 80 з історії Буховини. Це переважно 
статті і повідомлення в «Наукових запис- 
ках» Чернівецького державного універси: 
тету, «Українському історичному журналі» 
та інших періодичних виданнях. Крім ста: 
тей і повідомлень, опубліковано дві моно- 
графії К. Г. Ципко «Велика Жовтнева со: 
ціалістична революція і боротьба трудя- 
щих Буковини за владу Рад та возз'єд- 
нання з Радянською Україною» (Чернівці, 
1958) і «Боротьба трудящих Буковини за 
возз'єднання | 3 | Радянськогю Україною» 
(Станіслав, 1961). 

Члени кафедри співробітничають у ко- 
лективних виданнях. Всі вонн автори на- 
рисів у томі «Історія міст і сіл Чернівець- 
кої області» і доклали багато зусиль 10 
підготовки його рукопису. Нині, поряд 3 
виконанням індивідуальних тем, ведеться 
робота по написанню колективної моно- 
графії «Буковина, її минуло і сучасне». 

Кафедра взяла активну участь в орга- 
нізації і проведенні в Чернівцях двох між- 
вузівських наукових конференцій (з наго- 
ди 25-річчя возз'єднання Північної Буко- 
вини з УРСР та конференції «Розквіт еко- 
номіки і культури Радянсьхої Буковини», 
присвяченої 50-річному ювілею Великої 
Жовтневої соціалістичної революції). Істо- 
рики університету виступали з доповідя- 
ми перед викладачами й науковцями Льво- 
ва, Ужгорода, Кишенева, Кам'янця-По- 
дільського, а також на підсумкових науко- 
вих конференціях, які щорічно проводяться 
в Чернівецькому державному університеті. 

Кафедра історії СРСР і УРСР залучає 
до наукової роботи студентську молодь. 
В науковому гуртку працює 40 студентів 
І--ГУ курсів стаціонарного і вечірнього 
відділів. | Під керівництвом викладачів 
гуртківці досліджують 29 тем, переважно, 
з історії Буковини. Великий інтерес серед 


Хроніка та інформація 


чих викликав всесоюзний конкурс науко- 
зих студентських праць, присвячений 00- 
зіцчю Жовтня. Члени гуртка подали на 
конкурс 11 робіт. Вони також виступали з 
доповідями на студентських конференціях 
« Московському, Київському і Одеському 
університетах. 

Члени кафедри загальної історії про- 
водять наукові дослідження в галузі ста- 
родавньої, нової і новітньої історії. До- 
цент Є. В. Черезов завершив докторську 
дисертацію на тему з історії стародавньо- 
го Єгипту. В 1965 р. його було обрано по- 
стійним членом єгиптологічних інститутів 
у Празі та Каїрі. Кандидат історичних 
наук К. С. Мусієнко досліджує проблему 
з історії еллінізму. Доцент І. М. Теодо- 
рович працює над докторською дисертаці- 
єю, розробляє питання про загарбницьку 
політику  німецько-австрійського  імперіа- 
лізму на Сході в 1914--191)8 рр. У галузі 
вивчення історії США періоду громадян- 
ської війни 1861--1865 рр. працює канди- 
дат історичних наук М. М. Межевич. До- 
цент В. В. Шаповалов готує монографію 
«Боротьба французького робітничого кла- 
су за соціальний прогрес і демократію в 
рокн Четвертої республіки». Зовнішню по- 
літику Англії напередодні другої світової 
війни досліджує кандидат історичних наук 
С. Г. Десятсков. 

За час існування кафедри | її | члени 
опублікували 104 наукових праці, серед 
яких --монографія М. М. Алікберлі «Хо- 


Р 


ж 


151 


тинська війна 1621 р.», розділи підручни- 
ка «Історія південних і західних слов'ян», 
написані І. М. Теодоровичем, 51 стаття В 
союзних, республіканських журналах |і 
«Наукових записках ЧДУ». Викладачі ви- 
ступали з доповідями на багатьох всесо- 
юзних, республіканських та інших вузів- 
ських наукових конференціях,  підтриму- 
ють тісні зв'язки зд з | вченими-історикамни 
Москвн, Ленінграда, Кнєва, Одеси, Льво- 
ва. В 1963 р. кафедра загальної історії 
ЧДУ разом з кафедрою нової і новітньої 
історії Московського державного універси- 
тету взяла участь у підготовці й проведен- 
ні в Чернівцях другої Всесоюзної студент- 
ської наукової конференції з проблем Ла- 
тинської Амернки. 

При кафедрі | працюють 
гуртки 3 питань міжнародних  віднасин, 
міжнародного комуністичного, робітничого 
руху і паціональпо-визвольної боротьби та 
археолого-етнографічний. До роботи в обох 
гуртках залучено 44 студенти. Співробіт- 
ник кафедри М. М. Межевич керує робо- 
тою уківерситетського клубу «Глобус», в 
якому бере участь близько 200 юнаків і 
дівчат з різних факультетів, а також під- 


студентські 


готовкою  лекторів-міжнародників з числа 
студентів. | Тільки за перше півріччя 
1967 р. вони прочитали серсод населення 
міста й області 46 лекцій. 
Г. С. ГАБ, І. 4. ГРИЦЕНКО, 
В. В. ШАПОВАЛОВ 
ж 


ВІДЗНАЧЕННЯ 50-РІЧЧЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ 
В СІЛЬСЬКІЙ ШКОЛІ 


Святкування 50-річчя | Великого  Жовт- 
ня -- надзвичайно важлива подія у жит- 
ті нашої країни. В кожному місті та селі, 
в кожному колективі гідно зустрічають 
знаменну дату. Так і в нашій середній 
школі с. Лишня Макарівського району Ки- 
ївської області накреслено і здійснено ряд 
різноманітних заходів. 

У процесі навчання молодому поколін- 
ню, яке про дореволюційне минуле укра- 
їнського народу знає лише з книг та кі- 
нофільмів, на конкретних прикладах по- 
казуємо картину безправ'я й злиднів, які 
тримали в полоні наше село до революції. 
Оперуючи цифровим матеріалом, знайоми- 
мо учнів з обсягом селянських наділів, З 
системою обробітку грунту, величиною по- 
датків, розповідаємо про куркульську ка- 
балу, безкультур'я і безграмотність. Роз- 
криття дореволюційного становища нашої 
країни допомагає яскравіше, переконливі- 
ше показати всю велич перетворень Жовт- 
невої революції. 

Основна частина плану по відзначенню 
в нашій школі 50-річчя Беликого Жовтня 
здійснюється зв позаурочний час. Члени іс- 
торичного гуртка збирають відомості про 


життя мешканців села в дореволюційний 
час, записують спогади учасників бороть- 
бн за Радянську владу, будівників соціа- 
лізму й комунізму. Уже протягом двох 
років гурток юних істориків працює над 
велнкою загальною темоїо з вітчизняної 
історії, що охоплює визвольну боротьбу 
народних мас з ХМІЇ ст. до Великого Жов- 
тня, а також соціалістичне і комуністичне 
будівництво в Країні Рад. 

Звичайно на засідання гуртка виносить- 
ся одна тема, з якої три-чотири учні готу- 
ють коротенькі повідомлення (на 8--12 
хвилин). Зокрема, от плани трьох занять 
наших юних істориків: 

і. Велика Жовтиева соціалістична рево- 
люція: а) повалення царизму і виникнен- 
ня двовладдя; б) боротьба більшовиків за 
перетворення буржуазно-демократичної ре- 
волюції у революцію соціалістичну: 
в) Жовтневе збройне повстання. 

2. Перемога Радянської владі; на Украї- 
ні: а) Жовтневе збройне повстання в Киє- 
ві; б) І Всеукраїнський з'їзд Рад; в) Січ- 
неве збройне повстання в Києві; г) вста- 
новлення Радянської влади на місцях. 

3. Громадянська війна 1918--1920 років: 


152 


Хроніка та інформація 


а) початок воєнної інтервенції і громадян- 
ської війни; б) розгром походів Антанти; 
в) вигнання інтервентів з та внутрішньої 
контрреволюції з України. 

Дбаємо про те, щоб кожний учнівський 
виступ був добре підготовлений, насиче- 
ний цікавим матеріалом. Крім таких по- 
відомлень, на заняттях застосовуються й 
інші форми роботн. Юні історики заслу- 
хали інформацію старости гуртка про зі- 
брані матеріали з історії села, розповіді 
учнів про прочитані історичні повісті та 
романи, переглянули кінофільми  «Селян- 
ська війна під проводом Степана Разіна», 
«Навіки разом», «Олекса Довбуш» тощо. 
Юні історики випускають стіннівку, зби- 
рають матеріали для шкільного краєзнав- 
чого музею. 

На честь 50-річчя Великого Жовтня в 
нашій школі організовано учнівський лек- 


торій, в якому читаються лекції на такі 
теми: «Нам Жовтень в майбутнє шляхи 
осіяв», «Гей рубали ворогів та по всіх 


фронтах», «Моя Батьківщина -- це Лені- 
на клич, це партії голос», «Наш народ 
крокує урочисто до своєї світлої мети», 
«Ленінська партія -- наша надія», «Цві- 
те Радянська Україна». З великим  успі- 
хом пройшли тематичні збори двох поко- 
лінь, батьків і дітей. Перші комсомольці 
та ветерани колгоспного руху розповіли 
школярам про боротьбу за встановлення 
Радянської влади на селі, про діяльність 
комнезамів та підступи куркульства, про 
організацію колгоспів. Із спогадами висту- 
пили учасники і партизани Великої Віт- 
чизняної війни. Потім учні-комсомольцні го- 
ворили про своє навчання та участь у су- 


100-РІЧЧЮ «КАПІТАЛУ» 


ІЗ вересня 1967 р. відбулася об'єднана 
наукова сесія Вищої партійної школи при 
ЦК КП України та Інституту історії пар- 
тії ЦК КП України -- філіалу  Інститу- 
ту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС 


«Економічне вчення К. Маркса і сучас- 
ність». 
Учасники сесії -- викладачі суспільних 


наук вищих навчальних закладів Києва, 
економісти, філософи, історики, партійні та 
радянські працівники заслухали доповіді 
ректора Вищої партійної школи при ЦК 
КП України,  члена-кореспондента АН 
УРСР, професора А. Т. Чеканюка «Вели- 
кий твір наукового комунізму («Капітал» 
К. Маркса»)», капдидата економічних наук, 
доцента В. С. Короля «Вчення про додат- 
кову вартість -- наріжний камінь еконо- 
мічної теорії К. Мархса», кандидата філо- 
софських наук, доцента М. І. Семашко 
«Капітал» К. Маркса -- зразок застосу- 
вання діалектичного методу пізнання», док- 
тора історичних зд наук П. М. ЦІморгуна 
«Видання і розповсюдження «Капіталу» на 
Україні». 


спільнокорисній роботі, ділились своїми 
мріями про майбутнє. 
Юні краєзнавці - присвятили  знаменній 


даті кілька альбомів: «Орденоносці нашо- 
го села», «Наші земляки в тилу ворога». 
Багато учнів включилися до уявної гря- 
подорожі на тему «Україно! Доки жити 
буду, доти відкриватиму тебе». Ціколярі 
читають газетні репортажі про неосяжні 
простори рідного краю, збирають фотогра- 
фії та картини, що відображають славні 
діла трудівників, красу й багатства рес 
публіки. Обговорено книгу Івана  Цюпи 
«Україна -- рідний край», відвідано музеї 
Києва, здійснено мандрівку на пароплаві 
від Києва до Каховки й - екскурсію до 
заповідника Асканія-Нова. Перед учас. 
никами гри у всій своїй величі постає 
славне минуле і прекрасне сучасне  віт- 
чизни. 

Вся велика й тривала робота по відзна- 
ченню 50-річчя Радянської влади заверши- 
лася ювілейним вечором в школі, на яко- 
му учнтель у своїй доповіді розповів про 
досягнення Країни Рад за 50 років, де- 
тально висвітлив зміни в економіці й куль 
турі рідного села. Після доповіді висту- 
пили старі більшовики, активні учасники 
боротьби за владу Рад, перші її організа- 
тори, ветерани колгоспного руху, зачина- 
телі соціалістичного змагання перших п'я- 
тирічок, учасники Великої Вітчизняної вій- 
ни, опередовики промислового та  сіль- 
ськогосподарського впробництва. Закінчив- 
ся вечір концертом художньої самодіяль- 
ності. 


В. М. КУЛАКОВСЬКИЙ 


К. МАРКСА ПРИСВЯЧЕНІ 


Цікаві повідомлення були зроблені на 
засіданнях секцій історії КПРС, політич- 
ної економії, марксистсько-ленінської фі- 
лософії, партійного і радянського будівни- 
цтва, журналістики та інших. Понад 30 
рефератів заслухали учасники сесії на за- 
сіданнях секцій. 


В. Б. 


22 вересня 1967 р. відбулося розширене 
засідання Вченої Радн іЇнституту економі- 
ки за участю представників установ Сек- 
ції суспільних наук АН УРСР, присвяче- 
не 100-річчю «Капіталу». Доктор економіч- 
них наук, професор В. П. Корнієнко 
виголосив доповідь «Капітал» К. Маркса 
і проблеми політичної економії», в якій 
відмічається величезний внесок  «Капіта- 
лу» К. Маркса в розвиток основних проб- 
лем політичної економії, а саме: матеріа- 
лістичне розуміння історії, теорія додат- 
кової вартості, загальний закон нагрома- 
дження капіталу. Доповідач підкреслив ве- 


Хроніка та інформація 


лике значення твору К. Маркса в розвит- 
ку науки, в піднесенні 0| революційної 
боротьби пригноблених трудящих мас, під- 
дав критиці твердження ідеологів буржу- 
азної історіографії. В. П. Корнієнко від- 
значив актуальність «Капіталу» К. Марк- 
са і його величезне значення для розвит- 
ку політичної економії соціалізму, при роз- 
робці якої потрібно керуватись логікою, 
науковим методом «Капіталу». 

«Доктор економічних наук Б. П. Тепли- 
цький у своїй доповіді «Капітал» К. Мар- 
кса і розвиток прогресивної думки на Ук- 
раїні» на яскравому фактичному матеріа- 
лі показав поширення ідей «Капіталу» на 
Україні, Їх вплив на формування марксист- 
ської ідеології української  революційно- 
демократичної інтелігенції, на створення 


153 


під керівництвом В. І. Леніна маркснст- 
ської партії в Росії. 

З доповіддю «Праця В. І. Леніна «Їм- 
періалізм як вища стадія капіталізму» -- 
продовження і дальший розвиток «Капіта- 
лу» К. Маркса» виступнв кандидат еконо- 
мічних наук В. О. Супрун. В доповіді 
вказується, що процеси, які проходять в 
економіці сучасного капіталізму, підтвер- 
джують ленінське вчення про імперіалізм, 
як вищу фазу капіталізму. Зокрема, допо- 
відач спинився на ленінських положеннях 
про неможливість з боку монополістично- 
го капіталу подолати або усунути кризи, 
про жорстоку конкурентну боротьбу в сві- 
ті капіталу та ін. 


В. В. КРАВЧЕНКО 


ВІДЗНАЧЕННЯ 80-РІЧЧЯ 
З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ П. П. ПОСТИШЕВА 


20 вересня 1967 р. на розширених зборах 
Інституту історії партії ЦК КП України-- 
філіал Інституту марксизму-ленінізму при 
ЦК КПРС за участю представників  на- 
укової громадськості Києва і старих біль- 
шовиків відзначали 80-річчя 3 дня наро- 
дження вірного більшовика-ленінця Павла 
Петровича Постишева. 

З великою увагою прослухали присутні 
слово кандидата історичних наук І. Ї. Ко- 
ломійченка про життя і громадсько-полі- 
тичну діяльність вірного ленінця П. П. По- 
стишева. Тепло, з любов'ю розповідали про 


Павла | Петровича старі більшовики 
Я. С. Бровкін, Ф. 3. Минайленко, М. М. Бе- 
лозубов-Безпечний, | Л. М.  Дашевська, 
К. Ф. Зеленська, М. В. Вишневський, які 
особисто знали його, зустрічались в різні 
часи. Для присутніх була організована ве- 
лика виставка, яка відтворювала шлях, 
пройдений більшовиком-ленінцем, який 
віддав справі Комуністичної партії, справі 
перемоги соціалізму всі свої сили, знання, 
полум'яне серце. 


В. П. 


НАУКОВА СЕСІЯ «МОЛДАВСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ЗВ'ЯЗКИ» 


2) травня ц. р. у Кишиневі відбулася 
сесія 3 проблеми  молдавсько-українських 
зв'язків, присвячена  50-річчю Великої 


Жовтневої соціалістичної революції. 
Багатовікові дружні взаємовідносини 
між молдавським і українським народами 
здавна привертають увагу дослідників 
України, Молдавії, різних країн. І хоч ці 
відносини мають неабняке суспільно-полі- 
тичне значення, ряд питань і важливих 
періодів історії | українсько-молдавських 
зв'язків і досі не висвітлено. До того ж 
окремі. особливо дореволюційні публікації, 
перекручують історичні факти, містять чи- 
мало невірних міркувань,  проднктованих 
політичними поглядами авторів. 
Основною заслугою сесії, організованої 
Інститутами історії Академій наук Україн- 
ської та Молдавської РСР, є те, що вона 
звернула увагу істориків на згадані питан- 
ня, з'ясувала стан вивчення проблеми. 
Сесію відкрив директор Інституту істо- 
рі АН Молдавської РСР, член-кореспон- 
дент АН МРСР Є. М. Русесєв. Президент 
АН МРСР Я. С. Гросул виступив з до- 
повіддю «Співробітництво та взаємодопо- 


мога молдавського | й братніх народів 
СРСР». Основну увагу доповідач зосере- 
див на формах і масштабах політичних, 
економічних і культурних зв'язків Молда- 
вії з братніми народами СРСР, особливо 
з українським, показав роль цих - зв'язків 
в історичній долі молдаван. 

У двох доповідях: доктора історичних 
наук П. К. Стояна (Київ) -- «Розквіт 
Радянської України в братній сім'ї наро- 
дів СРСР» та кандидата історичних наук 
К. Ф. Стратієвського (Кишинів) -- 
«Допомога України Молдавській РСР усо- 
ціалістичній реконструкції сільського гос- 
подарства» -- наведено цікавий матеріал 
про величезні перетворення в економіці Й 
культурі України та Молдавії, які стали- 
ся в результаті всебічної й безкорисливої 
взаємодопомоги всіх радянських народів. 

Кандидат історичних наук В. Ф. Пані- 
будьласка (Київ) у своїй доповіді 
«Дружба й співробітництво народів Ук- 
раїни і Молдавії в період розгорнутого 
будівництва комунізму» показав місце і 
значепня взаємного  співробітинцтва двох 
братніх республік на сучаспому етапі. 


154 


К. Ф. Мартьянов (Кнів) доповів про 
результати свого вивчення джерел укра- 
інсько-молдавських зв'язків у | 1921-- 
1929 рр. коли більша частина території 
сучасної Молдавської РСР була окупова- 
на військами королівської Румунії. Деталь- 
ніше він зупинився на джерелах, що ви- 
світлюють історію зв'язків підпільних ре- 
волюційних організацій окупованої Бесса- 
рабії й Радянської України. 

Співзвучними були доповіді кандидата 
історичних наук О. М. Апанович (Ки- 
їв) -- «Запорізька Січ і Молдавія» та 
доктора історичних наук М. А. Мохова 
(Кишинів) -- «Історичне значення походів 
запорізьких козаків у Молдавію». Допові- 
дачі підкреслили, що походи запорожців 
у Молдавію різко відрізнялися від їхніх 
походів у Крим і на турецькі землі. Ідучи 
в Молдавію, вони мали на меті спряму- 
ватн свою зброю на турецькі фортеці, роз- 
ташовані на її території (Бендери, Білго- 
рол, Кілія та ін.). Оскільки боротьба з ту- 


Хроніка та інформація 


рецько-татарськими  поневолювачами була 
головним національним завданням Молда- 
вії, козаки зустрічали тут сприятливе се- 
редовнще, діставали підтримку й допомо- 
гу. Отже запорожці ставали бойовими со- 
юзниками молдаван. Цікаво, що в середо- 
вищі запорозьких козаків завжди були 
молдавани. Так, у двох вивчених реєст- 
рах козаків число суто молдавських імен 
і прізвищ дорівнює відповідно 0,5 і 1,29. 
Дослідники вважають, що загальний про- 
цент молдаван серед залорожців був біль- 
ший. 

У ході сесії відбулася нарада з питан- 
ня співробітництва та координації планів 
наукових праць молдавських і українських 
істориків. Було досягнуто домовленості 
щодо спільного ведення документів про 
російсько-турецькі війни ХМПІ--ХІХ ст., 
накреслено теми спільних праць. 


М. А. МОХОВ 


КОЛЕКЦІОНЕРИ РАЙОННОГО БУДИНКУ КУЛЬТУРИ 


У певні дні і години до Будннку куль- 
тури Першотравневого району м. Чернів- 
ців сходяться люди багатьох професій і 
різного віку -- члени районного клубу ко- 
лекціонерів. Вони приносять альбоми з по- 
штовими марками, старовинні монети, ли- 
стівки тощо, діляться враженням щодо но- 
вих знахідок, обговорюють плани й  те- 
матику виставок своїх зібрань. 

Такі виставки викликають великий інте- 
рес відвідувачів Будинку культури, особ- 
ливо лекторів, які знаходять у них чима- 
ло наочного матеріалу. Так, популярністю 
корнстувалася виставка поштових марок, 
присвячена В. І. Леніну. На двадцяти се- 
ми художньо оформлених планшетах було 
розміщено марки, які відбивають не тіль- 
ки славне життя великого вождя револю- 
ції, але й шлях, пройдений нашою краї- 
ною за 50 років, що минули після Вели- 
кого Жовтня. Цю своєрідну Ленініану про- 
тягом багатьох років збирав і має на ме- 
ті повністю завершити до 100-річчя з дня 
народження Володимира Ілліча член клу- 
бу В. С. Ницецькнй -- адміністратор кі- 
нотеатру «Україна». 

Персональний пенсіонер, член КПРС з 
1920 р. В. М. Іллінський демонстрував у 
клубі марки, випущені Країною Рад про- 
тягом усіх років її існування. Колекція на- 


очно показує героїчний  піввіковий шлях 
нашої Вітчизни. 

Десять років колекціонує монети завуч 
Чернівецького  житлово-комунального  тех- 
нікуму В. І. Гайтур. Понад 2500 монет, 
знайдених ним у містах і селах Буковини, 
охоплюють чимало періодів розвитку су- 
спільства від часів Римської імперії до 
наших днів. 

Завжди людно вдома в учнтеля історії 
Р. І. Тхаржевського, який в одній 3 кім- 
нат своє! квартири влаштував музей най- 
різноманітніших відзнак. Є тут медаль 
Петра І, видана на честь Полтавської бит- 
ви 1709 р., бойові відзнаки Севастополь- 
ської битви 1854--1855 рр., російсько-туре- 
цької війнн 1877--1878 рр. перший жетон! 


Радянської влади, випущений 25 жовтня 
1917 р. Велнке місце в музеї відведено 
колекції орденів і медалей Радянської 


країни. Слід сказати, що всі ці унікаль- 
ні експонати не лежать нерухомим ван- 


тажем. Учитель часто приносить їх до 
школи, уміло використовуючи на уроках 
історії. Результатом цього є висока ус- 


пішність його учнів. 
Всі члени клубу прагнуть до того, щоб 
зібрані ними колекції ставали надбанням 


найширших мас народу. 
А.Л. ЛІЛОВ 


ДОСЛІДЖЕННЯ КИЇВСЬКОЇ АРХЕОЛОГІЧНОЇ ЕКСПЕДИЦІЇ 


Влітку минулого року Київська  архео- 
логічна експедиція проводила  досліджен- 
ня на території Київської і Чернігівської 
областей: в зоні розмиву Київського  во- 
доймишща, на побережжі Дніпра в Ріпкін- 


ському районі Чернігівської області, а та- 
кож у долині Десни. 

Внаслідок розмиву берегів  Кнїівського 
водоймища утворилися відслонення внсо- 
тою до 3 м. При цьому руйнуються й ар- 


Хрочіка та інформація 


ж а 


хеологічні пам'ятки. Лише на відрізку по- 
бережжя водоймища між гирлами рік Ір- 
пінь і Тетерев у результаті обстеження за- 
фіксовано слідн восьми древніх пам'яток, 
в тому числі поселення мідного віку, епо- 
хи бронзи і ранніх слов'ян. 

Найцікавіші знахідки виявлені на посе- 
ленні мідного віку в с. Казаровичі. Тут у 
відслоненні берега в ур. Буславка дослі- 
джено залишки житла енеолітичного часу. 
На дні житлової заглибини, що мала 
овальну в плані форму, розміром 42 Х 
Х 2,6 м, виявлено залишки вогнища, ве- 
лику кількість знахідок трипільської куль- 
тури -- вироби з кременю і каменю (нук- 
леуси, скребки, ножі, уламкн  зернотерок 
і т. п.), фрагменти глиняного посуду, се- 
ред них черепки чорнолощеної і кухонної 


кераміхи, декілька фрагментів | глиняних 
статуеток. На кухонному посуді  перева- 
жає орнамент у вигляді відбитків  гребін- 


цевого штампу, характерного для пам'яток 
дніпро-донецької неолітичної культури. 
Цей факт свідчить про зв'язки місцевих 
неолітичних племен з трипільцями, що по- 
чали освоєння Правобережжя Дніпра на 
північ від р. Стугни. В цілому поселення 
в ур. Буславка синхронне вже відомим 
раніше на Лівобережжі поселенням лука- 
шівського типу трипільської культури і 
може бути датоване мсерединою ПІ тис. 
до н. е. Досі пам'ятки такого типу на Пра- 
вобережжі вище Києва не були відомі. 
Розкопки біля с. Казаровичі поповнюють 
наші дані про північну межу  розповсю- 
дження племен трипільської культури. 
Успішними були дослідження в долині 
Дніпра на території Ріпкінського району 
Чернігівської області, де на всьому про- 
тязі 25 км (від гирла Сожа до с. Любе- 
ча) знайдено 22 нові об'єкти з пам'ят- 
ками, що належать до різних епох, почи- 
наючи від неоліту і кінчаючи Київською 
Руссю. На деяких з них, зокрема на нео- 
літичному поселенні біля с. Кам'янка і 
могильнику епохи бронзи поблизу с. Лю- 
беча, проведені стаціонарні дослідження. 
Кам'янське поселення розташоване на 
краю піщаної тераси біля заплави Дніпра 
на віддалі 05 км від сучасного русла. 
В розкопі площею 186 кв. м на глибині 
0,3--0,5 м виявлені сліди відкритого вог- 
нища і у великій кількості пам'ятки нар- 
коло нього. Це перш за все фрагменти 
кількох десятків глийяних горщиків і зна- 
ряддя праці з кременю (сокира, ножі, віст- 
ря стріл і списів, скребкк, проколкн та ін.). 
Крім того, в щарі знайдена кам'яна зер- 
нотерка. За складом знарядь і характе- 
ром кераміки (гостродонні горщики, при- 
крашені гребінцевим і накольчастим  ор- 
наментом) досліджене поселення  відно- 
ситься до дніпро-допецької культури нсо- 
літичної епохи і датується ГУ тис. до н. е. 
Неолітичні поселення були виявлені та- 
кож біля сіл Суслівка, Лопатні, Корчев'я, 
Радуль (ур. Дальні Хатки), 0 Новосілки 
(ур. Докудів | Ліс, Стрілка) і Коробки 


155 


(ур. Борківщина, Великий  Болгач, Мале 
Їванне, Пчелиця) та ін. 

Поблизу с. Любеч обстежено могильник, 
що за складом знахідок відноситься до 
так званої середньодніпровської культури 
епохи бронзи першої половини ШП тис. 
до н. е. Це поки що перша пам'ятка та- 
кого типу на Чернігівській ділянці доли- 
ни Дніпра. 

У долнні Десни експедиція продовжува- 
ла досліджувати поселення мідного віку 
в с. Євминка, про що вже  повідомля- 
лось ранішео!, а також провела розкопки 
давнього човна-однодеревки поблизу 
с.  Хотянівка  Києво-Святошинського  ра- 
йану. 

Хотянівський човен видовбаний з одно- 
го стовбура великого дуба. Його довжина 
3,24 м, ширина біля корми 0,65 м, товщи- 
на стінок до 5 см. За формою він нага- 
дує великі дерев'яні ночвіі., Ближче до 
корми всередині човна залишена  неви- 
довбаною поперечна перетинка, а в носо- 
вій частині поперек лежала товста дошеч- 
ка з корн дерева. Човен ще в давнину по- 
тріскався, про що свідчать сліди ремонту 
у вигляді попарних отворів, через які 
протягувались ремінці, щоб зв'язувати 
тріщини, Біля човна впявлено 8 фрагмен- 
тів кераміки, які дозволяють датувати його 
першими століттями нашої ери. 

Зберігся він дуже погано. Тому, щоб за- 
побігти висиханню і розтріскуванню, роз- 
м'яклі частини човна розміром від кіль- 
кох десятків см до 2 м вклали в поліети- 
ленові мішки, в яких він зберігається в 
лабораторії інституту. Уже розпочаті до- 
сить успішні досліди по відновленню твер- 
дості його деревини. Незабаром ця рід- 
кісна знахідка буде реставрована |і вста- 
новлена для загального огляду в архео- 
логічному музеї Академії наук. 

Київською експедицією вивчено унікаль- 
ний пам'ятник кінця першої чверті ІП тис. 
до н. е-- бронзову фігурку ідола висотою 
19,6 см, внявлену А. Хідекелі в Києві, на 
дні Матвіївської затоки Труханового ост- 
рова. Це міфічна істота у вигляді людини 
з дволикою головою. На грудях зображена 
морда бика. Руки й ноги досить схематич- 
ні. Обличчя дуже сплощені, широкі, очі 
вузькі, трохи розкосі. Нема сумніву в то- 
му, що давній майстер-митець в даному 
разі намагався тпередати образ | людини 
монголоїдної расн. Може бути датована 
часом появи в Східній Європі народів 
монголоїдної расн, тобто періодом  пече- 
нізько-половецьких наскоків і монголо-та- 
тарської навали на Київ. На території Се- 
реднього Придніпров'я така знахідка зроб- 
лена вперше. Вона є німим свідком грізних 
часів запеклої боротьби руських князів з 
підступніми ворогами Київської держави. 


Д. Я. ТЕЛЕГІН, В. О. КРУЦ 


: «Український 
1966, Ме 5. 


історичний журнал», 


156 


Хроніка та інформація 


ПРО МІЖНАРОДНІ НАУКОВІ ЗВ'ЯЗКИ 
ХАРКІВСЬКИХ УЧЕНИХ 


У фондах Харківського філіалу ЦДІА 
УРСР є документальні матеріали, з яких 
можна дізнатись про наукові зв'язки між 
ученими Харкова і зарубіжних країн на- 
прикінці ХІХ та на початку ХХ ст., про 
обрання харківських учених членами за- 
кордонних академій наук та наукових то- 
вариств, участь їх у міжнародних конгре- 
сах, з'їздах та виставках, а також видан- 
ня їх праць іноземними мовами. Доку- 
ментальні матеріали з питань обміну пра- 
цями між ученими Харкова й зарубіжних 
країн сконцентровані у фондах М. Д. Піль- 
чікова, О. О. Потебні та М. Ф. Сумцова. 
Тут також листи вчених з Польщі, Бол- 
гарії, Франції, Німеччини, Румунії, Фін- 
ляндії, Австрії, Чехії: Патери, Калоусека, 
Лескіна, Хашдеу, Гавронського (Ровітин), 
Мурко, Стоїлова, Ягіча та інших. 

Збереглися матеріали про зв'язки цих 
учених та Харківського  історико-філоло- 
гічного товариства з різними пауковими 
закладами та товариствами зарубіжних 
країн, зокрема про обраншія М. Д. Піль- 
чікова членом наукових установ і това- 
риств Франції, Австрії, Німеччини, США. 
О. О. Потебня був членом Королівського 
чеського товариства наук (Прага), 
М. Ф. Сумцов -- дійсним членом Науко- 
вого товариства ім. Т. Г. Шевченка (Львів), 
професор Платонов -- почесним членом 
Віденського наукового товариства «Буко- 
вина». Є відомості про обрання деяких 
закордонних учених до наукових товариств 
Харкова. Наприклад, у фонді М. Д. Піль- 
чікова знаходяться листи французького фі- 
зика А. Берже з подякою за обрання його 
членом Харківського товариства фізиків, 
у фонді М. Ф. Сумцова -- лист польсько- 
го вченого Змігрецького з висловленням 
бажання вступити до Харківського істори- 
ко-філологічного товариства. 

У фонді історико-філологічного товари- 
ства є документальні матеріали про обмін 
виданнями з Королівським товариством 
гуманістичних наук (Швеція), бібліотека- 
ми Італійської Акамедії наук і Софійсько- 
го університету,  Віденською "| Академією 
наук, Константинопольським археологічним 
інститутом,  історико-філологічним  відді- 


ленням Мюнхенської Академії наук, шко- 
ЛО для вивчення слов'янських мов пря 
Лондонському університеті та іншими нау- 
ковими установами. 3 фондів Платонова, 
Пільчікова, Соболєва, Сумцова, Потебні 
видно, що праці цих професорів перекла- 
дено на французьку, німецьку, чеську, ан- 
глійську, болгарську та інші мови. 3бе- 
реглися шисленні вітальні телеграми за- 
кордонних наукових закладів і товариства, 
а також | окремих | учених, надісланих 
О. О. Потебні, М. Ф. Сумцову, М. С. Дрі- 
нову в зв'язку з річницями їх наукової та 
громадської діяльності. 

Деякі документи свідчать про участь 
Харківських професорів у різних міжна- 
родних конгресах та з'їздах, а також про 
широку допомогу, яку подавали харків- 
ські вчені багатьом закордонним колегам. 
Так, до О. О. Потебні зверталися науковці 
з багатьох слов'янських країн: Я. Бістроф 
та І. Гейслер (Польща); Р. Дурдик (Че- 
хія) прохав О. О. Потебніо висловити свої 
думки щодо автентичності Краледворських 
і  Зеленогорських рукописів; професор 
Львівського університету О. Огоновський-- 
пояснити вимову деяких слів білоруської 
та української мов. Вчені В. Облак (Че- 
хія), С. Мікуцький (Польща) та (інші 
надсилали свої праці на відзив. М. Ф. Сум- 
цов подавав допомогу вченим Папачеку 
та Мрстишу (Чехія), Денхардту (Англія), 
Цішевському, Рамму (Німеччина) та іншим 
у вивченні творчості українських поетів, 
у роботі над українським фольклором та 
етнографією, обмінювався з закордонними 
університетами літературою для студен- 
тів. М. Д. Пільчіков допомагав французь- 
ким ученим своїми порадами в галузі ме- 
теорології та фізики. 

Значиа кількість документів | свідчить 
про участь О. О. Потебні, І. В. Платоно- 
ва, М. С. Дрінова у створенні та комплек- 
туванні народних бібліотек у Болгарії. 

Всі вищезгадані документальні матеріа. 
ли мають неабняку цінність для дослідни: 
ків, які цікавляться питаннями розвитку та 
ролі вітчизняної науки. 


О. Д. КАТРУХА, І. О. ІВАНИЦЬКА 


ІСТОРІЯ УКРАЇНИ 
В ЗБІРНИКАХ ДОКУМЕНТІВ І МАТЕРІАЛІВ 


( Бібліографія) 


Закінчення 


119. Радянська Ровенщина. 1939--1959. Док. й мат. Львів, Кн.журн. вид-во, 
1952. 431 с. 

120. Радянське Прикарпаття. 1939--1959. Док. 
995 с. 

121. Радянський Львів. 1939--1955. Док. і мат. Львів, Кн.-журн. вид-во, 1956. 
708 с. 

122. Соціалістична культура Львівщини. 36. архівних док. і мат. (1939--1962). 
Львів, «Каменяр», 1964, 199 с. 

123. Черкащина в період відбудови народного господарства. 1921--1925, 36. док. 
і мат. Черкаси, Обл. кн.-газ. вид-во, 1962. 327 с. 

Див. також: Мод» І, 13, 44, 70, 72, 74, 75, 76, І, 96, 97, 101. 


. 


: мат. Ужгород, «Карпатьгм», 1964. 


ГУ. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ З 1917 р. ДО ВОЗЗ'ЄДНАННЯ 
З РАДЯНСЬКОЮ УКРАЇНОЮ 


124. Антифашистский копгресе работников культури во Львове в 1936 г. Док. 
помат. «Їьвов, 1956, 123 с. 

125. Боротьба трудящих Буковини за соціальне і національне визволення і воз- 
з'єднания з Українською РСР. 1917--1941. Док й мат. Чернівці, Облвидав, 1958. 451 с. 

126. Боротьба трудящих Волині за визволення з-під гніту панської Польщі і воз- 
з'єднання з Радянською Україною (1921--1939 рр.). 36. док. і мат. Ч. 1. (1921-- 
1923 рр.). Луцьк, Волинське обл. вид-во, 1957. 271 с. 

127. Боротьба трудящих Волині за возз'єднання з Радянською Україною (1921-- 
1939 рр.). 36. док. і мат. ЧН. 2. (1929--1939 рр.). Львів, «Каменяр», 1965. 432 с. 

128. Боротьба трудящих Прикарпаття за своє визволення і возз'єднання з Ра- 
дянською Україною. (Док. і мат.). 1921--1939 рр. Станіслав, Облвидав, 1957. 319 с. 

129. Борьба трудящихся Вольни за власть  Советов  (март 1917 г.-- декабрь 
1920 г.). Сб. док. и мат. Житомир, Облиздат, 1957. 480 с. 

130. З історії революційного руху у Львові. 1917--1939. Док. і мат. Львів, 
Ки.журн. вид-во, 1997. 795 с. 

131. За волю народну. Боротьба трудящих Ровенщини за соціальне і нпаціо- 
нальне внзволепня та возз'єднання з Радянською Україною. (1921--1939). Док. і мат. 
Львів, Кн.-журн. вид-во, 1964. 29 с. 

132. Під прапором Жовтня. Вплив Велнкої Жовтневої соціалістичної революції 
на підпесення революційного руху в Західній Україні. Док. й мат. Львів. 

Ки. 1. (1907--1920 рр.). Ки.-журі. вид-во, 1957. 502 с. 

Ки. 2. 1921--1928 рр. «Каменяр», 1964. 380 с. 

Кн. 3. 1929--1939 рр. «Каменяр». 1966. 491 с. 

133. Революційна боротьба па Тернопільщині 1917--1939 рр. (Док. і мат.). Тер- 
ноліль, Обл. вид-во, 1959. 256 с. 

134. Становище трудящих Львова. 1917--1939. Док. та мат. Львів, Ки.-журн. вид- 
во, 1961. 446 с. 

136. Таємне стає явним. (Документи про антинародну діяльність церковників на 
Закарпатті в період окупації). Вид. 2-е, доп. Ужгород, «Карпати», 1965. 172 с. 

136. Шляхом Жовтня. Боротьба трудящих Закарпаття за соціальне і національ- 
не визволення, за возз'єднання з Радянською Україною. 36. док. Ужгород. 

Т. 1. (1917--1923 рр.). Закарпатське обл. вид-во, 1957. 555 с. 

Т. 2. 1924--1929 рр. Закарпатське обл. вид-во, 1961. 575 с. 


158 Ддайток 


Т. 3. 1930--1933 рр. Закарпатське обл. вид-во, 1962. 531 с. 

Т. 4. 1934--1938 рр. «Карпати», 1964. 596 с. 

Т. 5. 1938--1944 рр. «Карпати», 1967. 519 с. 

Т. 6. Визволення Радянською Армією Закарпатської України і возз'єднання її з 
Радянською Україною МПІ-1944 р.-- 1-1946 р. «Карпати», 1965. 445 с. 


У. УРСР У РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ 


137. Бой за Крим. Сб. статей и док. Симферополь, «Красньй Крьм», 1945. 256 с. 

138. Боротьба трудящих Львівщини проти  німецько-фашистських загарбників 
(1941--1944 рр.). Зб. док. і мат. Львів, «Вільна Україна», 1949. 236 с. 

І39. В боях за Донбасс. Сб. мат. Изд. 2-е, доп. Сталино, Обл, кни.-газ. изд-во, 
1949. 128 с. 

140. Визволена Київщина. 36. матеріалів, присвячених першій річниці з дня 
визволення Києва і Київської області з німецької неволі. К., Укрдержвидав, 1944, 128 с. 

141. Визволена Львівщина. (Сб. док. та мат.). Львів, «Вільна Україна», 1945. 
160 с. 

142, ХХУ років Ленінської Комуністичної спілки молоді України. (36 док. і 
мат.). К.-Х. Укрдержвидав, 1944. 48 с. 

143. Днепропетровская область в годь Всликой Отечественцпой войнь Советского 
Союза (1941--1945 гг.). Сб. док. и мат. Днепропетровск, Ки. изд-во, 1962. 362 с. 

144. Житомирщина в період тимчасової окупації пнімецько-фашистськими загарб- 
никами. 1941--1944 рр. 36. док. Житомир, «Рад. Житомирщина», 19498. 220 с. 

145. Запорожская область в годь Великой Отечественной войнь (1941--1945 гг.). 
Сб. док. Запорожье, Кн.-газ. нзд-во, 1959. 363 с. 

146. Звірства і злочини німецько-фашистських загарбнихів на Харківщині. (Зб. 
док.). К.--Х. Укрдержвидав, 1944. 56 с. 

147. Звірства німців на Львівщині. (36. статей і док.). Львів, «Вільна Україна», 
1945. 116 с. 

145. Злочинства німецько-фашистських загарбників на Херсонщниї. (Док. і мат.). 
Херсон, «Наддпіпрянська правда», 1948. 78 с. 

149. Киевщина в годь Всликой Оточественной войни 1941--1945, Сб. док. К., 
Обл. кн.газ. нзд-во, 1963. 736 с. 

150. Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни. 1941--1945. 36. дех. і 
мат. Дніпропетровськ, «Проміць», 1965. 302 с. 

151. Корсунь-Шевченківська битва. (36. мат. і док.). К. «Кнівська правда», 
1945. 76 с. 

152. Листи з фашистської каторги. Зб. листів радянських громадян, які були 
вигнані на каторжні роботи до фашистської Німеччини. К., Укрполітвидав, 1947. 106 с. 

153. Молода гвардія. 36. док. і спогадів про героїчну боротьбу підпільників 
Краснодона у дні тимчасової фашистської окупації (липень 1942 р.-- лютий 1943 р.). 
К. «Молодь», 1960, 278 с. 

154. Николаєвщина в годь Великой Отечественнцой войнь 1941--1945 гг. Док. п 
мат. Одесса, «Маяк», 1964. 359 с. 

155. Німецькі окупанти на Полтавщині (1941--1943 рр.). Зб. док. і мат. Полтава, 
«Зоря Полтавщини», 1947. 80 с. 

156. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. 1941--1944 рр. (36. 
док. і мат.). К., Держполітвидав УРСР, 1951. 412 с. 

157. Німецько-фашистський окупаційний режнм на Україні. Зб. док. і мат. К., 
Держполітвидав УРСР, 1963. ХХУМПІ, 488 с. 

158. Одесса в Великой Отечественпой войне Советского Союза. Сб. док. п мат. 
Одесса, Обл. изд-во. 

Т. 1. 1947. 288 с. 

Т.2. 17.Х 1941--9.ГУ 1944. 1949. 292 с. 

Т. 3.9. ГУ 1944--10.Х 1945. 1951. 240 с. 

159. Сумская область в пернод Великой Отечественной войнь Советского Союза 
(1941--1945 гг.). Сб. док. и мат. Х., Ки. изд-во, 1963. 459 с. 

160. Харьковщина в годь Великой Отечественной войнь. Июнь 1941--1943 гг. 
Сб. док. и мат. Х., «Прапор», 1965. 428 с. 

Див. також: МоМо 13, 44, 76, 112, 119--122. 


УІ. УКРАЇНСЬКА РСР У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД, 


161. Вільна Буковина. (36. мат.). Чернівці, «Рад. Буковина», 1945. 80 с. 

162. Вручення Українській РСР другого ордена Леніна. (36. док. і мат.). К., 
Держполітвидав УРСР, 1959. 110 с. 

163. Всенародне свято. Мат. і док. про святкування десятиріччя возз'єднання 
українського народу в єдиній Українській Радянській державі. К., Держполітвндав 
УРСР, 1950. 244 с. 


Додаток 159 


164. Движениєе коллективов и ударников коммунистического труда на Укранне. 
1958--1961 гг. Сб. док. и мат. К. Госполитиздат УССР, 1963. 530 с. 

165. Комуністи Полтавщини в боротьбі за виконання рішень січневих Пленумів 
б КПРС і ЦК КП Ухраїни (1961 р.). Зб. мат. і док. Полтава, Обл. кн.-газ. вид-во, 
І961. 266 с. 

166. Ленин с нами. Сб. док. и мат. Запорожье, Кн.газ. нзд-во, 1960. 63 с. 

167. Луганские коммунистическне. Сб. док. и мат. о коллективах коммунистиче- 
ского труда на предпрниятнях ни стройках Луганщинь. (1958--1964 гг.). Донецк, «Дон- 
басс», 1965. 171 с. 

168. Маяки зовут вперед. Сб. док. и мат. о соревнованни за коммунистический 
труд в Одесской области. (1958-- май 1963 гг.). Одесса, «Маяк», 1964. 207 с. 

169. Подвиг на берегах Дніпра-Славутича. 36. мат. про відзначення 20-річчя бит- 
ви за Дніпро і визволення Києва від німецько-фашистських загарбників. К., Політви- 


дав України, 1964. 139 с. 
170. Работать и жить по-коммунистическн. 1958--1962 гг. Сб. док. и мат. Х., Кн. 


изд-во. 1963. 252 с. 
171. 40 років Радянської України (1917--1957). Док. і мат. про святкування 
40-річчя Української Радянської соціалістичної республіки. К. Держполітвидав УРСР, 


1959. 547 с. 
172. 300-летне воссоєдинения Украннь с Россней. Сб. док. Симферополь, Крьм- 


издат, 1954. 168 с. 
173. 30 років Радянської 0 Українн. Мат. і док. К.  Держполітвидав УРСР, 


1948. 266 с. 

174. 300 років возз'єднання України з Росією. Док. і мат. про святкування 
300-річчя возз'єднання України з Росією. К. Держполітвидав УРСР, (1956). 712 с. 

175. Українська РСР на міжнародній арені. 36. док. і мат. 1944--1961 рр. К., 
Держполітвидав УРСР, 1963. 576 с. 

176. Українська РСР у міжнародних відносинах. Міжнародні договорн, конвен- 
ції, угоди та інші документи, які складені за участю Української РСР або до яких 
вона приєдналася. (1945--1957). К. вид-во АН УРСР, 1959. 750 с. 

177. Українська РСР у міжнародних відносинах. Міжнародні договори, конвен- 
ції, угоди та інші акти, учасником яких є Україна (січень 1957 -- грудень 1965 рр.). 
К. «Наук. думка», 1966. 422 с. 

178. Харьковская партийная организация в борьбе за восстановленне и развитие 
народного хозяйства. Август 1943--1950 гг. Сб. док. и мат. Х., «Прапор», 1964. 443 с. 

Див. також: МоМ» 13, 44, 75, 76, 106, 112, 119, 120, 121, 122, 136. 


СОДЕРЖАНИЕ 


Статьи. П. Ф. Евсесв. Великий Октябрь н образование мировой соцналистиче- 
ской системь. Л. В. Андриенко. Партийнне организации Украйнь в борьбе за органи- 
зационно-Хозяйственное укрепленне колхозов. А. Д. Бондарь. Из истории развития на- 
родного образования на Укранйне за годь Советской власти. Г. Й. Шевчук. Соцнали- 
стическне преобразования в Надзбручанском крає. Сообщення. С. М. Королив- 
ский. Украннский вопрос на І Всероссийском сьезде Советов рабочих и солдатских 
депутатов. А. В. Санцевич. Историографическое значение публицистики. Йз исто- 
рицп гражданской войниь. С. П. Коротков. Деятельность Совета оборонь по 
разгрому Деникина. Т. С. Федорова. Созданне и деятельность Днепровской речной 
флотнлии в марте--августе 1919 г. Вероника Гостиньска. Польско-советскиєе перегово- 
рь в нюне--декабре 1919 г. п пх значение в развитин собьтий гражданской войнь. 
В общей борьбе за власть Советов. Заметки. В помощь препо- 


давателю исторни. Охрана и использование памятников исто- 
рип и культурь. Наш календарь. Воспоминання. Обзор источ- 
ников н литературь. Критика ни библиографня. Хроника й 


информацня. Приложенне. 


СОМТЕМТ5 


Агіїсіез. І. Е. Еозего. Тре Сгеаї Осіобег апа Еогтабїіоп ої їбе Могід Зосіаї!зі 
Зузіет. І. У. Апагіепко. Тпе ЮКгаїпіап Соттипіз! Рагіу Ограпігабіоп іп 5ігирріе Їог 
Есопотіс 5вгепеШепіпе ої Соїесіїуе Еагтз. А. 0. Вопааг. Егот Не Нізіогу ої РДеуеіор- 
птепі ої Реоріє'5 Едисайіоп іп їне ЮКгаїпе Їог бе Уеаг5 ої їйе Зохіевр Ромег, С. І. 5Лео- 
спиг. ТПпе Зосіаїзі Кеогсапігайоп іп МадгбгисСпап5ку Агеа. Соттилпісабїіопз. 
5. М. Когоїїсз5ку. Тпе ЮКгаїпіап Ргобіет а не І5і АЇІ-Киз5іап Сопеге55 ої Ше Зоміеїз5 
ої М/огкег5" апа Зоідіег5' Дерціїез. А. У. Запізесісп. НізіогіоргарНніса! Маіце ої Рабії- 
сізвт. КЕгот іНне Нізіогу ої ійпе Сісі! Маг. 5. Р. Когоїког. Тре Асбіміїу 
ої Ше Деїепсе Соипсії Їог Сги5Ніпє РДепікіп'5 Агту. Т. 5. Кедогоса. Сгеайїоп апа Асіїчі- 
іу ої пе Опіерег-гіуег Еіоїйа іп Магсн--Аицризі 1919. Уегопіга Созіїп5ка. Роїеп-Зокхісі 
Керойїіабоп5 іп Уппе--ОДесетрег 1919 апа ТНеїг Ріасе іп Ше Реуеїортепі ої Не Еуепіз 
ої о їе Січі! Маг. Іп  Соттоп  Зігиєріє Рог Ше  Зосієї | Рошег.  Мобіез. 
Адуїсе іо (Бе ТеасНег5 ої Нізіогу. Ргоїесіїоп апа ПО5е ої 
Нізкогу апа Сціїиге Мопитепіз. Оиг Саієпфааг,. Ветіпізсепсез. 
Кеуіем ої 5оигсезв апа Цііегаїиге, Сгіфісізт апа Вібіїоєгаріу. 
Мемз5 Ігетз5 апа Іпіогтабїіоп. Аррепаїх. 


РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ: 


І. Л. Бутич, А. М. Гаєвський (заст. головного редактора). І. О. Гуржій, М. Р. Доній, 
В. А. Жебокрицький, П. М. Калениченко, І. П. Кожукало, І. І. Коломійченко, І. В. Лу- 
пандін (відповідальний секретар), І. Д. Назаренко, А. В. Санцевич (заст. головного 
редактора), В. А. Чирко, Ф. П. Шевченко, П. М. Шморгун (заст. головного редактора). 


Адреса редакції: Київ, 1, Кірова ,4, телефон: Б 9-71-31. 
Украйнский исторический журнал, М 11, 1967. 


Вьходит ежемесячно 


(на укранйнском язьке) 


Технічний редактор «7. 4. Стражник Коректорн ./. Б. Усатова, З. К. Калуга, Л. П. Боакова 
ота вн 


БФ 01733. Зам. К-193. Тираж 6906. Формат паперу 70 у 108"/щ. Друк. фіз. аркушів 10. Умовн. друк. 
аркушів 14. Обліково-видавн. аркушів 16,49. Здано до склалання 27.ІХ 1967 р. Підписано до друку 
14. ХІ 1967 р. 


Київська обласна друкарня, вул. Леніна, 19.