Full text of "Український історичний журнал (АРХІВ)"

See other formats

••  ^  І53И  0130-5247 

УКРАЇНСЬКИМ 

ІСТОРИЧНИЙ 


ЖУРНАЛ 


Вироблення  сучасного 
економічного  мислення 
в  керівних  кадрів 
Формування  культу 
особи  Сталіна 

та  історико-партійна  наука - - - _ 

Кримське  ханство 
у  XV— XVIII  ст. 

Проблеми  взаємовідносин 
Київської  Русі  з  Візантією 
у  IX  —  першій  полозині 
XI  ст. 

М.  С.  Хрущов. 

Нарис  політичної  діяльності 
В.  X.  Ауссем 


Українська  радянська 
у  бібліографія  джерел 
'  з  історії  України 
доби  феодалізму 


Костомаров,  Мазепа 


Г89 


( 


Редакційна  колегія 


М.  В.  Коваль  (головний  редактор),  О.  Ю.  Гав¬ 
рилівн  (заст.  головного  редактора),  В.  О.  Зам- 
линський,  Ю.  Ю.  Кондуфор,  В.  І.  Кузнецов  (заст. 
головного  редактора),  С.  В.  Кульчицький,  І.  Ф. 
Курас,  Ю.  О.  Курносов,  О.  О.  Кучер,  Л.  О.  Ле- 
щенко,  В.  Ю.  Мельниченко,  М.  Б.  Озерова  (від¬ 
лов.  секретар),  В.  Ф.  Панібудьласка,  М.  І.  Па:і- 
чук,  В.  М.  Ричка  (заст.  головного  редактора), 
В.  Г.  Сарбей,  В.  А.  Смолій,  В.  Ф.  Солдатенко, 
П.  С.  Сохань,  О.  А.  Спірін,  В.  П.  Чугайов,  І.  М. 
Хворостяний. 


Матеріали  у  номер  готували  редактори  С.  Г.  Ар- 

хипеико,  О.  В.  Галата,  Ю.  С.  Ганжуров,  Л.  О. 
Корнієнко,  В.  І.  Новицькнй,  А.  1.  Романенко, 
В.  В.  Стехун,  П.  Г.  Яковенко,  Н.  А.  Ярко. 


Наукові  редактори 
доктор  іст.  наук  АГ.  В.  Коваль, 
канд.  іст.  наук  О.  10.  Гавріиюк, 
канд.  іст.  наук  В.  М.  Ричка 


друку  26.12.88. 


набору  13.11.88.  ПІдп. 

БФ  37983.  Формат  70X108/16.  Папір  . .  . 

друк.  Ум.  друк.  арк.  14.0.  Ум.  фарбо-відб.  14.7.  Обл. 
16.07.  Тираж  4660  пр.  Зам.  0-163.  Ціна  90  к. 


252030.  Київ  ЗО.  вул.  Леніна.  19. 


з  друкарня  наукової  книги. 


ской  ССР.  Инстнтут  исторни  партии  при  ЦК  Компартии 
Украйни  —  филвал  Института  марксизма-лснннизма  при 
ЦК  КПСС.  Научний  журнал.  Основан  в  1957  г.  Виходнт 
ежемесячно  (На  украннском  язмке).  Главньїй  редактор 
М.  В.  Коваль,  кнев.  издательство  «Наукова  думка. 
Адрес  редакции:  252001  Киев  1,  ул.  Кирова.  4. 


252030  Киев  ЗО.  ул  Денина,  19. 


гн  потрафи  я  научной  к 


Адреса  редакції 
252001  Київ  1,  вул.  Кірова,  4 
Телефони  229  14  66,  228  52  34 


ІНСТИТУТ  ІСТОРІЇ  АКАДЕМІЇ  НАУК  УКРАЇНСЬКОЇ  РСР, 
ІНСТИТУТ  ІСТОРІЇ  ПАРТИ  ПРИ  ЦК  КОМПАРТІЇ  УКРАЇНИ  — 
ФІЛІАЛ  ІНСТИТУТУ  МАРКСИЗМУ-ЛЕНІНІЗМУ  ПРИ  ЦК  КПРС 


УКРАЇНСЬКИЙ 

ІСТОРИЧНИЙ 
ЖУРНАЛ 


Науковий  журнал 
Заснований  у  1957  р. 
Виходить  щомісяця 


№  1  (334) 
СІЧЕНЬ  1989 

КИЇВ 

НАУКОВА  ДУМКА 


ЗМІСТ 


4 


СТАТТІ 


Курсом  оновлення  соціалізму 

Грущенко  І.  П.  Вироблення  сучасного  економічного  мислення  в  керівних  кадрів  З 
Я  к  у  н  і  н  В.  К.  (Дніпропетровськ).  Формування  культу  особи  Сталіна  та  істори- 

ко-партійна  наука . 9 

ІСТОРІОГРАФІЯ  ТА  ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО 

Тицький  С.  І.  Ідеологічна  діяльність  партійних  організацій  України  у  відбу¬ 
довний  період  (1921—1925  рр.) . .  23 


ПОВІДОМЛЕННЯ 

З  історії  дружби  народів  та  інтернаціональних  зв'язків 


Ковальська  Л.  П.  Про  спільну  діяльність  профспілок  України  і  РСФРР  у 

період  боротьби  проти  австро-німецьких  окупантів  та  гетьманщини  ...  33 

Антонюк  С.  М.,  Васильєва  Л.  Д.  Деякі  аспекти  радянсько-польського 

співробітництва  на  сучасному  етапі . 43 

Панашенко  В.  В.  Кримське  ханство  у  XV — XVIII  ст . 54 

Головко  О.  Б.  Проблеми  взаємовідносин  Київської  Русі  з  Візантією  у  IX  — 

першій  половині  XI  ст . 65 

ТРИБУНА  МОЛОДОГО  АВТОРА 

М  а  т  я  х  В.  М.  Українська  радянська  бібліографія  джерел  з  історії  України  до¬ 
би  феодалізму  (1946 — 1986  рр.) . 74 

Майстренко  О.  М.  ( смт  Макарів  Київської  обл.).  Про  досвід  діяльності 

місцевих  органів  державної  влади  УРСР  у  70-ті  роки . 79 


НА  ДОПОМОГУ  ВИКЛАДАЧУ  ІСТОРІЇ 

Калакура  Я.  С.,  Матвійчук  М.  М.  Тема  8.  Діяльність  Комуністичної  пар¬ 
тії  по  відбудові  народного  господарства  і  дальшому  розвитку  соціалістич¬ 
ного  суспільства.  Утворення  і  зміцнення  світової  системи  соціалізму  (1945 — 

1961  рр.) . 85 

Лисенко  М.  М.  Вивчення  на  уроках  історії  боротьби  за  владу  Рад  на  Україні  97 


(Є)  Видавництво  «Наукова  думка»,  «Український  історичний  журнал».  1989 


/ 


ІСТОРІЯ  в  ОСОБАХ 

Шаповал  Ю.  І.  М.  С.  Хрущов.  Нарис  політичної  діяльності . 10$ 

ДОКУМЕНТИ  ТА  МАТЕРІАЛИ 

Матеріали  до  біографій  визначних  діячів  Жовтневої  революції 
й  громадянської  війни  на  Україні 


ПОШУКИ  ТА  ЗНАХІДКИ 

Є  ф  і  м  о  в  П.  Ю.  {Одеса).  Про  формування  в  Одесі  батальйону  ім.  Леніна 

в  1918  р . II» 

НАШ  КАЛЕНДАР 


З  ІСТОРІОГРАФІЧНО!  СПАДЩИНИ 

Костомаров  М.  І.  Мазепа  ( Продовження ) . 129 

КРИТИКА  ТА  БІБЛІОГРАФІЯ 

Сергійчук  В.  І.,  Слюсаренко  А.  Г.  Республіка  у  80-ті  роки:  підходи  до 

аналізу . 145 

Конашевич  А.  П.,  Остафійчук  В.  Ф.  Ради  й  активність  трудящих  .  147 

Бачинський  П.  П.  Життя,  віддане  народу . 148 

Дмитріенко  М.  Ф.,  Шевченко  Ф.  П.  Революційна  поезія  —  джерело 

з  історії  Великого  Жовтня . 151 

ЛИСТИ  ДО  РЕДАКЦІЇ 

Котовський  А.  X.  {Ровно).  Історія  з  «Історією  ВКП(б)»  в  Аргентіні  .  .15$ 

ХРОНІКА  ТА  ІНФОРМАЦІЯ 

Ш  е  в  ч  у  к  А.  И.,  Я  к  о  в  л  є  в  а  Л.  В.  Колекція  мікрофільмів  фашистської  окупа¬ 
ційної  адміністрації  і  командування  вермахту  в  ЦДАЖР  УРСР  .  .155 

Як  о  в  єн  к  о  Н.  М.  Наукова  конференція,  присвячена  400-річчю  III  Литовського 

статуту . 157 

Мельничук  Л.  С.  (Вінниця).  VI  Вінницька  обласна  історико-краєзнавча 

конференція . 15® 


СТАТТІ 


Курсом  оновлення  соціалізму 

І.  П.  Грущенко  (Київ) 

Вироблення  сучасного  економічного  мислення 
в  керівних  кадрів 

Великомасштабна  перебудова  економіки  країни,  що  здійснюється  від¬ 
повідно  до  рішень  XXVII  з’їзду  партії,  наступних  пленумів  ЦК  КПРС, 
XIX  Всесоюзної  партконференції,  гостро  висунула  на  порядок  денний 
завдання  активізації  і  економічної  науки  з  метою  розв’язання  назрі¬ 
лих  народногосподарських  та  соціальних  проблем.  «Поряд  з  демокра¬ 
тизацією  суспільства,—  підкреслюється  в  резолюції  XIX  Всесоюзної  кон¬ 
ференції  КПРС  «Про  хід  реалізації  рішень  XXVII  з’їзду  КПРС  і  зав¬ 
дання  по  поглибленню  перебудови», —  радикальна  економічна  рефор¬ 
ма  є  фундаментом  усієї  нашої  перебудови»  1. 

Головним  у  теоретичній  і  практичній  діяльності  партії  на  сучас¬ 
ному  етапі  є  всебічний  розвиток  сучасної  концепції  соціалізму,  опа¬ 
нування  нею,  очищення  її  від  нашарувань  і  деформацій,  надання  їй 
нового  якісного  стану.  Ця  робота  проводиться  у  двох  основних  напря¬ 
мах.  Перший  зв’язаний  з  розгортанням  активної  аналітичної  діяль¬ 
ності  у  розробці  актуальних  проблем  економічної  теорії,  другий  —  з 
господарською  практикою,  реалізацією  нових  підходів  у  самій  економі¬ 
ці:  демократизація  виробництва  і  самоуправління,  різноманітність 
форм  реалізації  соціалістичної  власності,  зміни  в  організації  праці  та 
оплаті  за  неї,  науково  обгрунтоване  ціноутворення,  переведення  підпри¬ 
ємств  на  повний  госпрозрахунок  і  самофінансування,  розвиток  різних 
форм  соціалістичної  кооперації  тощо. 

Будівнича  функція  суспільства  у  перебудові  економіки  неможлива 
без  формування  сучасного  економічного  мислення  у  керівних  кадрів, 
усіх  трудящих,  творчого  ставлення  до  справи,  нагромадження  передо¬ 
вого  досвіду.  У  партійних  документах  визначені  основні  риси  нового 
економічного  мислення,  яке  має  перетворитися  на  впливовий  суспіль¬ 
ний  фактор  у  перебудові  всіх  сфер  життя  країни.  У  промові  М.  С.  Гор¬ 
бачова  на  лютневому  (1988  р.)  Пленумі  ЦК  КПРС  зазначалося,  що 
розв’язання  соціально-економічних  і  духовних  питань  будівництва  но¬ 
вого  суспільства  багато  в  чому  залежить  від  політичної  зрілості,  еко¬ 
номічної  підготовленості  і  моральних  якостей  самої  людини,  гостроти 
і  глибини  її  теоретичного  і  практичного  мислення,  рівня  усвідомлення 
сучасних  соціально-економічних  проблем,  активного  включення  у  їх 
реалізацію. 

Сучасне  економічне  мислення  —  працююче  мислення,  орієнтоване 
на  розв’язання  вузлових  практичних  завдань,  проблем  соціально-еко¬ 
номічного  розвитку,  піднесення  продуктивних  сил,  вдосконалення  ви¬ 
робничих  відносин.  Воно  зв’язане  з  категоріями  госпрозрахунку,  ефек¬ 
тивності,  інтенсифікації,  кількості  та  якості,  розподілу,  примату  су¬ 
спільних  інтересів  та  потреб.  При  переході  на  економічні  методи  управ¬ 
ління  народним  господарством,  принципи  самоокупності  та  самофінансу¬ 
вання  серед  першочергових  завдань  стоїть  завдання  підвищення  рівня 
економічної  підготовки  кадрів. 


1  Матеріали  XIX  Всесоюзної  конференції  Комуністичної  партії  Радянського  Со¬ 
юзу.— К.,  1988.—  С.  108. 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


З 


/ 


/.  П.  Грущенко 


Впровадження  нової  системи  управління  економікою  вимагає  від 
усіх  без  винятку  партійних,  радянських  і  господарських  органів  гли¬ 
бокого  знання  її  суті.  Одним  з  шляхів  досягнення  цієї  мети  є  еконо¬ 
мічна  освіта  і  виховання.  Вона  націлена  насамперед  на  формування 
сучасного  економічного  мислення,  вміння  виявляти  резерви,  виробляти 
більшу  кількість  продукції  на  якісно  новому  рівні  з  меншими  витра¬ 
тами,  раціонально  використовувати  наявні  матеріальні  ресурси  та  ро¬ 
бочий  час.  Вагомий  вклад  у  реалізацію  стратегії  оновлення  поклика¬ 
на  внести  поглиблена  політична  і  економічна  підготовка  наших  кадрів, 
ідейно-моральне  загартування  радянських  людей.  У  ході  економічного 
всеобучу  трудящі  опановують  нові  методи  господарювання,  засвоюють 
принципи  орендного,  бригадного  і  сімейного  підрядів,  досвід  колекти¬ 
вів,  які  працюють  в  умовах  повного  госпрозрахунку  і  самофінансування. 
По  суті,  йдеться  про  підготовку  працівників,  керівних  кадрів,  які  по¬ 
єднують  високий  професіоналізм  з  політичною  зрілістю  та  економічною 
освіченістю,  компетентністю. 

Кадри  мають  опанувати  суть,  зміст  нових  економічних  категорій 
та  положень,  діяти  на  основі  глибоких  знань  економіки.  Не  секрет,  що 
багато  партійних,  радянських,  господарських  працівників  ще  поверхо¬ 
во  розуміють  концепцію  перебудови,  важко  відмовляються  від  звичних 
адміністративно-командних,  силових  методів  управління.  Це  одна  з 
основних  причин  того,  ЩО  радикальна  економічна  реформа  здійснюєть¬ 
ся  складно  і  з  чималою  протидією  консервативних  сил. 

Нова  концепція  підготовки  та  перепідготовки  партійних,  радян¬ 
ських  та  ідеологічних  працівників  у  партійних  вузах,  викладена  у 
постанові  ЦК  КПРС  «Про  вдосконалення  партійно-політичної  освіти 
керівних  кадрів  у  світлі  рішень  XXVII  з’їзду  КПРС»  (1986  р.),  перед¬ 
бачає  серйозне  посилення  уваги  до  якості  їх  економічної  підготовки  . 
Згідно  з  цією  постановою  колектив  Київської  ВПШ  провів  певну  ро¬ 
боту  по  поглибленню  вивчення  економічної  політики  КПРС,  економіки 
СРСР  як  єдиного  народногосподарського  комплексу,  шляхів^  піднесен¬ 
ня  її  на  принципово  новий  науково-технічний  і  організаційно-еконо¬ 
мічний  рівень.  Здійснюючи  перебудову  економічної  підготовки  слуха¬ 
чів  школи,  професорсько-викладацький  склад  орієнтується  на  сучасну 
модель  партійного,  радянського,  ідеологічного  працівника,  який  діє  у 
якісно  нових  умовах  господарювання  і  вирішує  якісно  інші  завдання, 
а  тому  має  бути  озброєний  сучасним  інструментарієм  впливу  на  трудо¬ 
ві  колективи  і  окремих  їх  членів,  тобто  бути  економічно  компетентним 


керівником. 

Для  вдосконалення  економічної  підготовки  слухачів  першочергове 
значення  має  поєднання  глибокої  теоретичної  підготовки  з  вивченням 
практичної  роботи  партійних  організацій  по  керівництву  економікою. 
«Глибоке  вивчення  практичної  роботи  становить  невід’ємну  частину 
підготовки  партійних,  радянських,  ідеологічних  кадрів,  утворює  и  при¬ 
кладну  основу» 3,—  підкреслює  секретар  ЦК  КПРС  Г.  П.  Разумов- 
ський.  Поряд  із  збагаченням  змісту  лекцій,  групових  та  індивідуаль¬ 
них  занять  практикуються  заняття  у  передових  трудових  колективах, 
«круглі  столи»  за  участю  керівників  великих  підприємств,  робітників 
планових  і  фінансових  органів  та  ін.  Особливо  важливо  відзначити 
прагнення  до  максимально  ефективного  використання  потенціалу  фа¬ 
культету  підвищення  кваліфікації  партійних,  радянських,  ідеологічних 
працівників,  слухачі  якого  активно  залучаються  до  проведення  занять 
на  стаціонарі.  Так,  по  курсу  економіки  СРСР  у  Київській  ВПШ  у  про¬ 
веденні  аудиторних  занять  у  1987  р.  взяли  участь  12  перших  секрета¬ 
рів  міськкомів,  райкомів  партії,  8  голів  міськраивиконкомів,  5  завіду- 


Вироблення  сучасного  економічного  мислення 


ючих  промислово-транспортними  відділами  міськкомів  партії,  11  сек¬ 
ретарів  парткомів  великих  промислових  підприємств.  Слухачі  мають 
можливість  прилучитися  до  досвіду  перебудови  господарського  меха¬ 
нізму  на  підприємствах,  з  перших  рук  отримують  матеріал  про  зна¬ 
хідки  та  прорахунки  у  багатоманітній  роботі  по  партійному  керів¬ 
ництву  економікою.  У  процесі  таких  занять  зав’язуються  дискусії  між 
слухачами  стаціонару  та  факультету  підвищення  кваліфікації,  учасни¬ 
ки  яких  мають  обопільну  користь,  разом  відшукують  варіанти  опти¬ 
мального  розв’язання  проблем,  що  виникають.  Зрозуміло,  використан¬ 
ня  даної  форми  навчального  процесу  передбачає  суворий  добір  прак¬ 
тичних  працівників,  проведення  з  ними  підготовчої  методичної  роботи, 
ретельне  визначення  тематики  виступів  тощо.  Проте  ефективність  та¬ 
ких  занять  при  порівняно  незначних  організаційних  зусиллях  істотно 
вища,  ніж  тих,  що  проводилися  раніше. 

Такий  підхід,  очевидно,  слід  використовувати  і  щодо  частини  слу¬ 
хачів  заочного  відділення  з  числа  тих  секретарів  парткомів  і  райко¬ 
мів  партії,  голів  міськвиконкомів,  які  можуть  поділитися  досвідом 
партійного  керівництва  економікою,  діяльності  місцевих  Рад  народ¬ 
них  депутатів  по  прискоренню  соціально-економічного  розвитку  ре¬ 
гіонів. 

Важливу  роль  у  забезпеченні  зв’язку  навчального  процесу  з  прак¬ 
тикою  має  і  більш  широке  залучення  працівників  партійних,  радян¬ 
ських  і  господарських  органів  до  проведення  занять  з  слухачами  на 
засадах  сумісництва.  На  кафедрі  економіки  СРСР  нині  працюють,  на¬ 
приклад,  завідуючий  економічним  відділом  Ради  Міністрів  УРСР, 
доктор  економічних  наук  М.  М.  Єрмошенко,  перший  секретар  Ленін¬ 
градського  райкому  партії  м.  Києва,  кандидат  економічних  наук 
Б.  В.  Солдатенко  —  випускник  Академії  суспільних  наук  при  ЦК 
КПРС.  Планується  залучення  на  кафедру  на  таких  же  засадах  двох 
перших  секретарів  інших  райкомів  партії  м.  Києва,  кандидатів  економіч¬ 
них  наук. 

В  умовах  здійснення  радикальної  реформи  господарського  управ¬ 
ління  зростає  роль  економічної  підготовки  слухачів  у  формуванні  ви¬ 
сокого  професіоналізму  в  політичній  роботі  серед  трудящих.  Вміння 
довести  людям  переваги  повного  госпрозрахунку  і  його  другої  моделі, 
переходу  на  сімейний  та  бригадний  підряд,  виявлення  і  реалізації  ре¬ 
зервів  збільшення  виробництва  товарів  народного  споживання  й  пос¬ 
луг —  ці  та  інші  нові  підходи  мають  становити  складові  перебудови 
діяльності  партійних  та  господарських  керівників.  Однак  підсумки 
проведеного  у  1986  р,  і  1988  р.  кафедрою  ідеологічної  роботи  Акаде¬ 
мії  суспільних  наук  при  ЦК  КПРС  всесоюзного  соціологічного  дослід¬ 
ження  суспільної  свідомості  трудящих  з  проблем  економічного  життя 
показали,  що  очікуваних  зрушень  у  цій  сфері  не  відбулося.  Дослід¬ 
ження  проводилося  в  11  містах  країни  —  Ленінграді,  Києві,  Мінську, 
Воронежі,  Калінінграді,  Кривому  Розі,  Свердловську  та  інших.  Лише 
кожний  четвертий  працівник  у  323  колективах,  де  проводилося  опиту¬ 
вання,  заявив  про  позитивні  зміни  в  роботі  партійних  організацій  та 
адміністрації,  89  процентів  респондентів  відзначили,  що  питання  під¬ 
вищення  продуктивності  праці  і  якості  роботи  на  їх  підприємствах  не 
обговорювалися.  А  конкретну  віддачу  від  обговорення  цих  проблем  в 
парторганізаціях  бачить  лише  п’ята  частина  тих,  хто  позитивно  відпо¬ 
вів  на  це  запитання.  Зростання  трудової  активності  і  відповідаль¬ 
ності  членів  КПРС  у  виробничих  справах  відзначили  лише  19  процен¬ 
тів  опитаних,  наполегливість  парторганізацій  у  поліпшенні  господар¬ 
ської  діяльності  адміністрації  —  15  процентів.  Лише  35  процентів 
партійних  працівників,  на  думку  більше  4  тисяч  опитаних  робітників 
основних  галузей  народного  господарства  і  колгоспників,  мають  розви¬ 
нуті  навички  партійного  керівництва  економікою,  24  проценти  —  орга¬ 
нізаторської  роботи  і  50  процентів  —  ідейно-виховної. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1  5 


І.  П.  Грущенко 


Результати  проведеного  дослідження  свідчать  про  низький  рівень 
професіоналізму  партійних  працівників  у  сфері  керівництва  економі¬ 
кою,  але  ж  частина  з  них  —  випускники  Вищих  партійних  шкіл  ми¬ 
нулих  років.  Цей  факт  підтверджує  необхідність  серйозного  посилен¬ 
ня  уваги  до  формування  у  слухачів  комплексу  практичних  навичок 
партійного  керівництва  економікою.  Шляхи  розв’язання  цього  зав¬ 
дання,  на  нашу  думку,  передбачають  такі  заходи. 

По-перше,  забезпечення  партійно-політичної  спрямованості  нав¬ 
чального  процесу.  Йдеться  про  те,  щоб  вивчення  кожної  теми  курсу 
економічних  дисциплін  завершувалося  чіткими  висновками  про  методи 
використання  набутих  знань  у  практиці  діяльності  партійних  і  радян¬ 
ських  органів.  Без  тісної  ув’язки  економічної  підготовки  слухачів  з 
курсом  партійного  будівництва  це  завдання  розв’язати  неможливо. 
Отже,  економічним  кафедрам  слід  інтенсивно  взаємодіяти  з  кафедра¬ 
ми  партійного  будівництва,  радянського  державного  будівництва  і 
права,  спільно  виробляти  способи  використання  набутих  знань  з  полі¬ 
тичної  економії  та  економіки  СРСР  у  практиці  партійного  керівництва 
господарським  будівництвом. 

По-друге,  допомогти  слухачам  у  справі  опанування  передового 
досвіду  роботи  партійних  і  радянських  органів,  ідеологічних  органі¬ 
зацій.  Практика  показує,  що  за  допомогою  аудиторних  форм  занять 
слухач  одержує  в  кращому  випадку  лише  інформацію  про  такий  дос¬ 
від.  За  таких  умов  надзвичайно  важливого  значення  набуває  само¬ 
стійна  праця  над  літературою.  Що  ж  стосується  набуття  необхідних 
практичних  навичок,  то  їх  можна  виробити  лише  у  процесі  роботи 
безпосередньо  у  первинній  парторганізації  і  трудовому  колективі  у 
міськкомі  чи  райкомі  партії.  Отже,  економічним  кафедрам  доцільно 
ширше  практикувати  індивідуальні  завдання  слухачам  по  аналізуван¬ 
ню  різних  аспектів  соціально-економічного  розвитку  колективів,  міст, 
районів. 

По-третє,  важливу  роль  у  підвищенні  професіоналізму  слухачів  ві¬ 
діграють  дипломні  роботи.  Інтерес  та  відповідальність  слухачів  за  їх 
виконання  зростуть  за  умови  визначення  теми  спільно  кафедрами  і 
обкомами  партії.  Досвід  показує,  що  висновки  й  рекомендації,  які 
містяться  в  дипломних  роботах,  доцільно  направляти  на  місце  май¬ 
бутньої  роботи  слухачів.  Нині  кафедра  економіки  СРСР  Київської 
ВПШ  розробляє  широку  тематику  партійного  керівництва  розвитком 
агропромислового  комплексу  Черкаської  області,  соціально-економіч¬ 
ним  розвитком  м.  Києва  та  ін.  Сукупність  комплексу  таких  взаємо¬ 
пов’язаних  дипломних  робіт  може  стати  основою  підготовки  допо¬ 
відних  записок  і  практичних  рекомендацій  відповідним  партійним 
комітетам. 

По-четверте,  формування  навичок  професіоналізму  багато  в  чому 
залежить  і  від  ступеня  залучення  слухачів  до  науково-дослідницької 
роботи  кафедр.  На  жаль,  все  ще  недооцінюється  і  наукова  робота  слу¬ 
хачів  на  кафедрах,  яка  пов’язується  головним  чином  з  роботою  проб¬ 
лемних  груп  і  підготовкою  дисертацій.  Це  потрібні  і  важливі  форми  ро¬ 
боти,  однак  важливо  тісніше  ув’язувати  дослідження  слухачів  з  пла¬ 
новою  науковою  роботою  кафедр  і  насамперед  з  дослідженнями  в  ба¬ 
зових  партійних  комітетах.  У  постанові  ЦІч  КПРС  «Про  вдосконален¬ 
ня  партійно-політичної  освіти  керівних  кадрів  у  світлі  рішень  XXVII 
з’їзду  КПРС»  визначено  завдання  забезпечити  вивчення  та  викори¬ 
стання  досвіду  по  спільних  програмах  співробітництва  вищих  партій¬ 
них  навчальних  закладів  з  партійними  і  радянськими,  ідеологічними 
установами.  Ряд  кафедр  розробили  і  виконують  такі  програми.  Так, 
кафедра  економіки  СРСР  уклала  договори  з  Шевченківським  і  Ленін¬ 
градським  райкомами  партії  м.  Києва,  Іванківським  та  Підволочись- 
ким  райкомами  Київської  і  Тернопільської  областей.  Кафедра  політич¬ 
ної  економії  спільно  з  відділом  Інституту  економіки  АН  УРСР  також 
6  '  Укр.  іст.  журн.,  1989,  А®  / 


Вироблення  сучасного  економічного  мислення 


уклала  договір  про  співробітництво  з  Ленінградським  райкомом  пар¬ 
тії  м.  Києва.  Вивчаються  дві  проблеми  партійного  керівництва:  пере¬ 
хід  підприємств  на  використання  інтенсивних  факторів  економічного 
зростання  і  здійснення  реформи  заробітної  плати.  Практика  свідчить 
про  обопільну  вигоду  такого  співробітництва  і  взаємну  заінтересова¬ 
ність  як  для  парткомів,  так  і  для  кафедр.  Тепер  же  необхідно  залучи¬ 
ти  до  цієї  роботи  найбільш  підготовлених  в  економічному  плані  слуха¬ 
чів.  Нині  понад  20  слухачів  з  числа  спеціалістів  народного  господар¬ 
ства  беруть  участь  у  проведенні  досліджень.  Передбачається,  що  їх 
економічна  підготовка  буде  проводитися  за  індивідуальним  планом. 

І,  нарешті,  по-п’яте,  важливе  місце  у  справі  посилення  професіо¬ 
налізації  набуває  активізація  та  інтенсифікація  навчального  процесу. 
Мова  йде  про  запровадження  активних  форм  навчання.  Поступово  вво¬ 
дяться  у  практику  ситуаційні  завдання,  проте  до  цих  пір  в  цій  роботі 
відсутня  належна  координація  —  сьогодні  кожна  кафедра  готує  зав¬ 
дання  самостійно.  Недостатньо  ще  використовуються  ділові  ігри,  які 
є  найбільш  дійовою  формою  набуття  практичних  навичок  партійного 
керівництва  економікою. 

Перебудова  економічної  підготовки  слухачів  включає  й  обов’язко¬ 
ве  уміння  розв’язувати  економічні  завдання  з  використанням  обчис¬ 
лювальної  техніки.  Це  перспективний  і  на  сьогоднішній  день  малороз- 
роблений,  малоосвоєний  нами  напрям  підвищення  ефективності  нав¬ 
чального  процесу.  Із  створенням  лабораторії  інформатики  та  обчислю¬ 
вальної  техніки  пов’язуємо  надії  ліквідації  комп’ютерної  неосвіченості 
наших  випускників. 

Переосмислення  змісту  навчального  процесу,  поглиблення  знань, 
подолання  стереотипів  в  уявленнях  про  економічну  систему,  господар¬ 
ський  механізм,  у  ряді  інших  фундаментальних  теоретичних  положен¬ 
нях  можливі  лише  за  умов  активної  участі  кожного  викладача  в  на¬ 
уковому  пошуку.  В  процесі  такого  пошуку  вони  повинні  відділити  еко¬ 
номічну  систему  від  усього  псевдосоціалістичного,  спотвореного,  де¬ 
формованого  в  періоди  культу  особи,  волюнтаристських  та  адміністра¬ 
тивно-командних  методів  управління  економікою.  Останнім  часом  вик¬ 
ладачами  економічних  кафедр  Київської  ВПШ  (а  у  їхньому  складі  пра¬ 
цюють  1 1  професорів,  докторів  наук,  24  доценти,  кандидати  наук)  опуб¬ 
ліковано  ряд  цікавих  праць.  Кафедри  політекономії  та  економіки 
СРСР  видали  колективні  монографії:  «На  крутом  переломе»  і  «Поли- 
тический  смисл  соревнования».  З  малодосліджених  проблем  економіч¬ 
ної  науки  опубліковані  книги  вчених  ВПШ:  В.  П.  Пелішенка  «Законо- 
мерности  развития  управлення  в  сельском  хозяйстве  СССР»,  В.  В. 
Радченка  «Развитие  социалистической  собственности  в  процессе  агро- 
промншленной  интеграции»,  О.  А.  Рубана  «Производительность  труда  и 
реальнне  доходи»,  В.  І.  Сенченка  «Система  основних  категорий  науки 
управлення»,  Н.  Ф.  Тимчука  «Автоматизация  планирования  комплекс¬ 
ного  развития  регионов»',  В.  П.  Череваня  «Сбалансированность  рабо- 
чих  мест  и  трудових  ресурсов». 

У  Київській  ВПШ  відкрито  аспірантуру  з  економічних  спеціаль¬ 
ностей,  затверджено  спеціалізовану  раду  по  захисту  кандидатських  ди¬ 
сертацій.  Викладацькі  кадри  готують  й  через  інститут  стал^рів.  Ство¬ 
рено  міжкафедральну  раду  по  економічних  орієнтаціях,  до  компетен¬ 
ції  якої  входять  питання  міжпредметної  координації. 

Головними  формами  підвищення  кваліфікації  є  навчання  в  ІПК 
Академії  суспільних  наук  при  ЦК  КПРС,  стажування  викладачів  у 
партійних  комітетах  республіки,  методологічні  семінари  школи  та 
кафедр. 

Сьогодні  особливо  гостро  постають  питання  практичних  дій  по 
реалізації  нової  економічної  реформи  на  місцях.  Звідси  найважливі¬ 
ше  завдання  партійних  і  радянських  органів  докорінно  підняти  за 
допомогою  кадрів  рівень  економічної  роботи  в  регіонах,  об’єднаннях 
Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1  7 


І.  Г1.  Грущенко 


і  на  підприємствах.  У  здійсненні  цього  завдання  помітна  роль  нале¬ 
жить  й  Київській  ВПШ  як  вузу  партії,  який  готує  для  цих  орга¬ 
нів  кадри. 

В  економічному  вихованні  трудящих  партійні  та  радянські  органі¬ 
зації  республіки  активно  використовують  вже  нагромаджений  пози¬ 
тивний  досвід.  У  перевірені  на  практиці  форми  та  методи  роботи  у 
нових  економічних  умовах  вони  вселяють  дух  сучасних  вимог,  ведуть 
пошук  нового.  Як  зазначалося  на  жовтневому  (1988  р.)  Пленумі  ЦК 
Компартії  України,  в  економіці  республіки  долаються  труднощі,  поси¬ 
люються  прогресивні  тенденції.  Набирають  сили  нові  методи  господа¬ 
рювання.  З  початку  п’ятирічки  перевиконані  планові  завдання  по  наро¬ 
щуванню  валового  суспільного  продукту,  національного  доходу,  про¬ 
дуктивності  праці  у  народному  господарстві.  Середньорічний  обсяг 
промислового  виробництва  за  2  роки  і  9  місяців  збільшився  на  4,3  про¬ 
цента,  продуктивність  праці  —  на  4,7  процента,  що  значно  вище  зав¬ 
дань  п’ятирічки.  У  сільському  господарстві  істотно  зросли  обсяги  се¬ 
редньорічної  валової  продукції.  Прибуток  у  народному  господарстві 
перевищив  плановий  на  3,5  млрд  крб.,  або  на  3,7  процента  4. 

Однак  на  шляху  перебудови,  реалізації  радикальної  економічної 
реформи  ще  немало  проблем.  Вони  зв’язані  насамперед  з  ще  недо¬ 
статньою  ефективністю  заходів,  що  вживаються  у  ряді  місць,  по  бо¬ 
ротьбі  з  безгосподарністю,  прихильністю  до  старих  звичок,  низькою 
економічною  культурою.  Проаналізувавши  хід  радикальної  економіч¬ 
ної  реформи  у  жовтні  1988  р.,  Політбюро  ЦК  Компартії  України  від¬ 
значило,  що  поки  не  вдалося  повністю  використати  всі  елементи  нового 
господарського  механізму.  Багато  партійних  комітетів  ще  не  відмови¬ 
лися  або  в  кращому  випадку  повільно  відмовляються  від  командно- 
адміністративних  методів.  Інші,  зробивши  це,  не  опанували  по-справж¬ 
ньому  методами  політичного  керівництва  5. 

Політичне  керівництво  соціально-політичним  життям  в  країні 
обов’язково  передбачає  й  вироблення  сучасного  економічного  мислен¬ 
ня,  ефективне  використання  його. 

Пошук  шляхів  формування  нового  економічного  мислення  колек¬ 
тив  Київської  ВПШ  веде  спільно  з  партійними  комітетами  республіки. 
На  наш  погляд,  у  цій  роботі  складається  певна  система.  Враховуючи 
важливість  розвитку  пріоритетних  для  республіки  галузей  народного 
господарства,  ВПШ  зосереджує  свою  увагу  на  машинобудівному,  ме¬ 
талургійному,  паливно-енергетичному  і  агропромисловому  комплексах. 
Виходячи  з  цього,  науково-економічним  колам  на  місцях  подається 
допомога,  навчальна  програма  ув’язується  з  особливостями  соціально- 
економічного  розвитку,  конкретних  регіонів.  Усе  це  сприяє  об’єднан¬ 
ню  зусиль  практичних  працівників  та  вчених  школи  у  справі  підго¬ 
товки  і  підвищення  кваліфікації  економічних  кадрів,  проведення  спіль¬ 
них  наукових  розробок,  обміну  інформацією  по  основних  напрямах 
розвитку  економіки.  • 

Разом  з  тим  нині  ясніше  видно  й  недоліки.  Завдання  полягає  в 
тому,  щоб  шукати  нові,  більш  дійові  та  ефективні  методи  допомоги 
господарській  практиці.  Так,  уявляється  необхідним  організувати 
кооперацію  науково-економічних  сил  Київської  і  Одеської  вищих  пар¬ 
тійних  шкіл,  економічних  відділів  партійних  комітетів  та  утворених 
при  них  різних  наукових  секцій,  рад,  груп  при  обговоренні  і  розробці 
великих  міжгалузевих  проблем.  Цікавою  і  перспективною  продовжує 
залишатися  форма  виконання  соціальних  замовлень  парткомів  по  тих 
чи  інших  економічних  проблемах. 

Реальність  і  ефективність  здійснюваної  в  країні  перебудови  виз¬ 
начальною  мірою  буде  залежати  від  того,  як  ми  зуміємо  впровадити 


4  Правда  Украйни,—  1988. —  11  окг. 

5  Там  же. 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  / 


Формування  культу  особи  Сталіна 


економічні  методи  управління.  Комплексний  підхід  до  проведення 
економічних  перетворень  немислимий  без  достатньо  глибокого  і  чітко¬ 
го  формування  сучасного  економічного  мислення  у  вчених,  керівників, 
усіх  трудящих  країни.  Намічений  шлях  відповідає  духові  соціально- 
економічної  стратегії  партії. 

И.  П.  Грущенко 

ВЬІРАБОТКА  СОВРЕМЕННОГО  ЗК0Н0МИЧЕСК0Г0  МЬІШЛЕНИЯ 
У  РУКОВОДЯЩИХ  КАДРОВ 

В  статье  идет  речь  о  значений  формирования  современного  зкономического  мьіш 
ления  у  руководящих  партийньїх  и  советских  кадров  для  успешного  осуществления 
радикальной  зкономической  реформи,  повишения  социально-политической  актив- 
ности  трудових  коллективов  в  реализадии  решений  XXVII  сьезда  КПСС  и  XIX  Все- 
союзной  партконференции. 


В.  Н.  Якунін  (Дніпропетровськ) 

Формування  культу  особи  Сталіна 
та  історико-партійна  наука 

На  XIX  Всесоюзній  конференції  КПРС  наголошувалося,  що  «в  умо¬ 
вах  перебудови  виникла  гостра  соціальна  потреба  в  суспільствознав¬ 
чих  дослідженнях.  Ми  потребуємо  справжнього  піднесення  суспільних 
наук  на  марксистсько-ленінській  світоглядній  і  методологічній  осно¬ 
ві»  Таким  чином  було  сформульовано  соціально-політичне  замов¬ 
лення  партії  на  глибокі  наукові  дослідження  всього  суспільного  жит¬ 
тя  країни,  які  необхідні  для  практичного  втілення  в  життя  ідей  пере¬ 
будови.  Це  замовлення  цілком  і  повністю  стосується  й  історико-партій- 
ної  науки,  представникам  якої  належить  насамперед  критично  пере¬ 
глянути  весь  пройдений  нею  шлях  —  від  зародження  до  наших  днів, 
поглиблено  осмислити  всі  етапи  її  розвитку,  всебічно  проаналізувати 
на  новій  основі,  що  в  ній  було  закономірним,  а  що  —  випадковим,  до¬ 
сягнення  й  упущення,  героїчне  й  трагічне.  Слід  мати  на  увазі,  що 
суспільні  науки,  як  відзначалося  на  XIX  партконференції,  «...найбіль¬ 
шою  мірою  потерпіли  від  культу  особи,  бюрократичних  методів  керів¬ 
ництва,  догматизму  і  некомпетентного  втручання»2.  Все  це  особливо 
тяжко  позначилося  на  історико-партійній  науці,  яка  тривалий  час 
спотворювалася  і  деформувалася  на  догоду  кон’юнктурним  міркуван¬ 
ням  тих  чи  інших  партійних  керівників.  І  щоб  виконати  соціальне 
замовлення  партії,  історико-партійній  науці  слід  рішуче  подолати 
тяжку  спадщину,  яка  дісталася  їй  від  часів  культу  особи,  волюнта¬ 
ризму  і  суб’єктивізму,  періоду  застою. 

В  цьому  плані  актуальним  завданням  істориків  партії  є,  на  наш 
погляд,  глибоке  вивчення  джерел  тих  далеко  не  «дитячих  хвороб», 
якими  перехворіла  історико-партійна  наука.  Тут,  безумовно,  централь¬ 
ним  є  питання  про  вплив  на  неї  И.  В.  Сталіна.  Без  грунтовного  з’ясу¬ 
вання  всіх  його  аспектів  неможливо  всебічно  й  повно  висвітлити  про¬ 
цес  становлення  і  розвитку  історії  партії  як  науки  в  країні  в  цілому, 

1  Горбачов  М.  С.  Про  хід  реалізації  рішень  XXVII  з’їзду  КПРС  і  завдан¬ 
ня  по  поглибленню  перебудови  //  Матеріали  XIX  Всесоюзної  конференції  Комуні¬ 
стичної  партії  Радянського  Союзу,  28  черв,— 1  лип.  1988  р. —  К.,  1988. —  С.  25. 

2  Там  же. 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


В.  К.  Якунін 


і  на  Україні  зокрема.  А  тим  часом  і  досі  в  публікаціях  переважають 
лише  загальні  оцінки  сталінських  праць,  причому  нерідко  діаметраль¬ 
но  протилежні:  від  захоплено  апологетичних  до  однозначно  нігілістич¬ 
них.  Назріла  необхідність  у  зваженому  історіографічному  аналізі  всієї 
історико-теоретичної  діяльності  Сталіна.  У  даній  статті  ставиться 
більш  скромне  завдання  —  спробувати  визначити  деякі  підходи  до 
вивчення  вказаної  проблеми. 

Будучи  Генеральним  секретарем  ЦК  і  зосередивши  в  своїх  руках 
величезну  владу,  Сталін  наприкінці  20-х  років  здобув  досить  значний 
авторитет  лідера  нашої  партії  і  почав  справляти  вирішальний  вплив 
і  на  всі  сторони  суспільного  життя,  що  призвело  під  тиском  ряду  обста¬ 
вин  до  складання  культу  його  особи.  Однак,  на  наш  погляд,  була  одна 
сфера,  яку  він  не  зміг  на  той  час  неподільно  підпорядкувати  своєму 
особистому  диктату.  Сфера  ця  —  суспільні  науки.  І  серед  них  насампе- 
РеД  історико-партійна.  Аж  до  1931  р.  в  ній  панував  плюралізм  ду¬ 
мок,  що  утвердився  при  В.  І.  Леніні  як  норма  партійного  і  духовного 
життя. 

Візьмемо  для  прикладу  суперечки  про  ленінізм.  Після  смерті  Во¬ 
лодимира  Ілліча  в  країні  розгорнувся  надзвичайно  широкий  процес 
осмислення  ленінської  теоретичної  спадщини.  Визначні  партійні  діячі 
історики  партії  та  інші  суспільствознавці  активно  включилися  в  цю 
творчу  роботу.  Уже  перший  після  кончини  вождя  номер  журналу  «Мо¬ 
лодая  гвардия»  (спільний  орган  ЦК  РКП(б)  і  ЦК  РКСМ)  був  цілком 
присвячений  життю  В.  І.  Леніна,  ленінізму.  Серед  авторів  теоретичних 
статей,  вміщених  у  ньому,  знаходимо  прізвища  М.  І.  Бухаріна  М  І 
Калшіна,  Є.  О.  Преображенського,  В.  М.  Молотова,  Ф.  Я.'  Кона 
А.  І .  Раковського,  А.  В.  Луначарського,  Я.  А.  Яковлева,  М.  М.  Покров: 
ського,  М.  М.  Батуріна;  В.  І.  Невського,  В.  В.  Адоратського,  Ю  М. 
^теклова  та  ін.  Кожний  намагався  передусім  визначити  суть  ленініз¬ 
му.  Центральною,  безумовно,  була  стаття  М.  І.  Бухаріна  «Ленін  як 
марксист».  Деякі  його  судження  становлять  інтерес  і  нині.  М.  І.  Бу- 
харін  одним  з  перших  серед  соратників  і  учнів  Володимира  Ілліча 
виступив  проти  недооцінки  В.  І.  Леніна  як  теоретика.  «Те  теоретич¬ 
не,  писав  він,  що  зробив  тов.  Ленін,  у  нього  не  сконденсовано,  не 
спресовано,  не  подано  в  кількох  округлених  томах.  Теоретичні  поло¬ 
ження,  формулювання,  узагальнення,  які  давав  тов.  Ленін,  робилися 
значною  мірою,  на  9/10,  від  випадку  до  випадку.  Вони  розкидані  по 
всіх  численних  томах  його  творів,  і,  само  по  собі  зрозуміло,  що  саме 
тому,  що  вони  розкидані,  саме  тому,  що  вони  не  подані  нашій  читаць¬ 
кій  публіці  у  стиснутому,  округленому,  уточненому  вигляді,— саме  то¬ 
му  дуже  багато  хто  вважає,  що  тов.  Ленін,  як  теоретик,  значною  мі¬ 
рою  поступався  Леніну-практику.  Але  ця  думка,  я  вважаю,  буде  роз¬ 
бита  протягом  найближчого  майбутнього,  а  протягом  більш  віддалено¬ 
го  майбутнього  тов.  Ленін  постане  перед  нами  на  весь  свій  зріст  не 
тільки  як  геніальний  практик  робітничого  руху,  а  й  як  найгеніальні- 
шии  його  теоретик» 3. 

М.  І.  Бухарін  зробив  спробу  розкрити  й  суть  ленінізму.  «Якщо 
тепер  ми  запитаємо  себе, —  писав  він, —  як  же  ми  можемо  характери¬ 
зувати  загалом  і  в  цілому  історичне  обличчя  цього  ленінського  марк¬ 
сизму,  то,  мені  здається,  що  його  можна  розглядати  як  поєднання,  як 
синтез  троякого  порядку.  По-перше,  це  є  повернення  до  марксової 
епохи,  але  не  просто  повернення,  а  повернення,  збагачене  усім  но¬ 
вим,  тобто  це  синтез  марксизму  Маркса  з  усіма  надбаннями  на  основі 
застосування  марксизму;  —  ми  можемо  його  розглядати  як  марксист¬ 
ський  аналіз  усього  колосального,  яке  дає  нам  нова  епоха.  Це,  по- 
перше.  По-друге,  це  є  поєднання  й  синтез  теорії  і  практики  робітни¬ 
чого  класу,  який  бореться  й  перемагає,  і  по-третє,  це  є  синтез  руйнів- 


3  Молодая  пвардия.—  1924.—  №  2— З  —  С.  185. 


Угср.  іст.  журн.,  1989.  Л§  / 


Формування  культу  особи  Сталіна 


ної  і  творчої  роботи  робітничого  класу,  причому  остання  обставина 
мені  здається  найбільш  важливою» 4. 

На  думку  Є.  О.  Преображенського,  «ленінізм  це  є  марксизм  епохи 
пролетарських  революцій  і  органічного  будівництва  соціалізму,  марк¬ 
сизм,  збагачений  досвідом  цього  нового  періоду»  5. 

Того  ж  року  визначення  ленінізму  дали  Л.  Д.  Троцький  і  й.  В. 
Сталін.  У  передмові  до  XII  тому  зібрання  своїх  творів  (а  воно  плану¬ 
валося  в  23-х  томах)  Троцький  писав:  «Ленінізм  можна  визначити  як 
марксизм,  перекладений  на  мову  епохи  імперіалістичної  агонії  буржу¬ 
азного  суспільства»  б. 

Сталін  у  лекції,  прочитаній  у  Свердловському  університеті  навес¬ 
ні  1924  р.,  дав  таке  визначення:  «Ленінізм  є  марксизм  епохи  імперіа¬ 
лізму  і  пролетарської  революції.  Точніше:  ленінізм  є  теорія  і  тактика 
пролетарської  революції  взагалі,  теорія  і  тактика  диктатури  пролета¬ 
ріату  особливо»  7. 

Як  бачимо,  у  М.  І.  Бухаріна  визначення  ленінізму  досить  розплив¬ 
часте.  Чіткіше  й  конкретніше,  але  не  повне,  воно  у  Є.  О.  Преображен¬ 
ського.  Вкрай  абстрактне  —  у  Л.  Д.  Троцького.  І  тільки  сталінське 
визначення  здається  найбільш  вдалим.  І  сьогодні  воно  принаджує 
своєю  лаконічністю  і  гармонією  математичної  формули.  Невипадково 
воно  було  взяте  на  озброєння  історико-партійною  наукою8. 

Разом  з  тим  історики  партії  і  партійні  публіцисти  в  20-ті  роки  не 
лідлаштовувалися  автоматично  під  тлумачення  Сталіна.  Зокрема, 
М.  М.  Лядов,  Н.  К-  Крупська,  П.  М.  Лепешинський,  В.  І.  Невський, 
В.  О.  Бистрянський  та  інші  давали  свої  характеристики  і  визначення 
ленінізму9.  В  той  час  праці  Сталіна  не  обожнювалися.  їх  вільно  ре¬ 
цензували  поряд  з  працями  інших  керівників  партії 10. 

Сталінське  визначення  ленінізму  виявилося  досить  стійким.  Основ¬ 
не  його  положення  збереглося  в  Тезах  ЦК  КПРС  «До  100-річчя  з  дня 
народження  Володимира  Ілліча  Леніна»11  і  в  статті  Ю.  В.  Андропова 
«Вчення  Карла  Маркса  і  деякі  питання  соціалістичного  будівниц¬ 
тва»  12.  Однак  сьогодні  ми  можемо  сказати,  що  воно  все  ж  досить  схе¬ 
матичне  і  не  відповідає  сучасним  уявленням  про  ленінізм.  Слабкість 
його  насамперед  у  тому,  що  воно  не  розкриває  сутнісних  сторін  лені¬ 
нізму  і  несе  на  собі  відбиток  сталінських  уявлень  про  ленінізм  і  соціа¬ 
лізм  та  комінтернівських  —  про  світову  революцію.  На  нашу  думку, 
суспільствознавцям  варто  було  б  повернутися  до  цього  питання. 

Авторитет  теоретика  партії  Сталін  здобув  у  боротьбі  проти  троць- 
кізму,  антиленінських  поглядів  Зінов’єва  і  Каменева,  а  також  проти 
так  званого  «правого  ухилу»  групи  Бухаріна.  Він  виявив  досить  об- 
ширні  знання  ленінських  праць,  уміння  доступно  й  просто  розкривати 
їх  зміст  і  політичне  значення.  Поряд  з  цим  у  даний  час  дали  про  себе 


’  іам  же.—  ІУ4. 

5  Преображенский  Е.  Марксизм  и  ленинизм  //  Там  же. —  С.  215 — 216. 
“Троцкий  Л.  Основнне  вопросм  пролетарской  революции:  Предисловие  // 
Соч,—  Т.  12.— С.  4. 

7  Сталин  И.  Об  основах  ленинизма  //  Соч. —  Т.  6. —  С.  71. 

8  К  25-летию  Второго  с-ьезда  партии.  1903 — 1928:  Тезиси  Истпарта  и  АПО  ЦК 
ВКП(б).— Харьков,  1928  — С.  51;  Вопросьі  преподавания  ленинизма,  истории  ВКП(б) 
и  Коминтерна:  (Стеногр,  совещания,  созванного  Обществом  историков-марксистов 
9—13  февр.  1930  г).— М.,  1931.— С.  300—301;  Бубнов  А.  С.  ВКП(б)  //  Большая 
Советская  Знциклопедия. —  М.,  1930. —  Т.  11. —  С.  13. 

а  Лепешинский  П.  Н.  Первьте  зтапьі  «ленинизма»  //  Пролет.  революция. — 
1924. —  №  2. —  С.  5 — 22;  Зиновьев  Г.  На  смерть  Ленина. —  М.;  Л.,  1925. —  60  с.; 
Каменев  Л.  Б.  Ленин  и  его  партия. —  Л.,  1925. —  60  с.;  Б  метр  я  не  кий  В.  Ле- 
нин  — историк:  Историзм  в  ленинизме. —  Л.,  1925. —  34  с.  та  ін. 

10  Див.:  Печать  и  революция. —  1924. —  Кн.  4. —  С.  50;  1926. —  Кн.  6. —  С.  122 — 
123;  та  ін. 

“  Див.:  Комуністична  партія  Радянського  Союзу  в  резолюціях  і  рішеннях  з  із- 
дів,  конференцій  і  пленумів  ЦК. —  К.,  1981. —  Т.  10. —  С.  137. 

12  Див.:  Коммунист. —  1983. —  №  8. —  С.  11. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  Л?  1  П 


В.  К.  Якунін 


знати  й  деякі  інші  характерні  для  Сталіна  риси  його,  так  би  мовити, 
«творчого  методу».  Щоб  досягти  перемоги  над  своїми'  противниками  й 
суперниками  за  будь-яку  ціну,  розвінчати  їх  авторитет  як  теоретиків 
партії  і  утвердити  власний,  він  нерідко  так  само  легко  й  просто  вда¬ 
вався  до  всіляких  перекручень,  фігур  умовчання,  вульгарних  спотво¬ 
рень  ленінізму,  до  звичайної  демагогії.  На  деякі  з  таких  зразків  ста¬ 
лінського  підходу  вказав  В.  Т.  Логунов  13.  Можна  навести  й  інші.  Так, 
у  промові  на  засіданні  об’єднаного  Пленуму  ЦК  і  ЦКК  ВКП(б)  23 
жовтня  1927  р.  «Троцькістська  опозиція  колись  і  тепер»  він  порушив 
питання  про  ставлення  В.  І.  Леніна  до  дискусії  та  опозиції  взагалі. 
Але  при  цьому  Сталін  вихопив  із  суджень  Володимира  Ілліча  тільки 
те,  що  він  висловив  на  X  з’їзді  РКП(б)  І4.  А  тим  часом  Сталіну  було 
відомо,  що  В.  І.  Ленін  у  листі  «Про  боротьбу  всередині  Італійської 
соціалістичної  партії»,  повністю  опублікованому  в  журналі  «Коммуни- 
стический  Интернационал»  (1920,—  №  15),  розкривав  той  досвід,  який 
було  нагромаджено  більшовизмом  у  питаннях  ставлення  до  «інако¬ 
мислячих»  у  лавах  партії.  В  ньому,  зокрема,  говорилося:  «Перед  са¬ 
мою  Жовтневою  революцією  в  Росії  і  скоро  після  неї  ряд  прекрасних 
комуністів  у  Росії  зробили  помилку,  про  яку  в  нас  неохоче  тепер  зга¬ 
дують.  Чому  неохоче?  Тому,  що  без  особливої  потреби  неправильно 
згадувати  такі  помилки,  які  цілком  виправлені.  Для  італійських  робіт¬ 
ників  корисно  нагадати  цю  помилку.  Такі  визначні  більшовики  і  кому¬ 
ністи,  як  Зінов’єв,  Каменєв,  Риков,  Ногін,  Мілютін,  виявили  вагання  у 
зазначений  мною  період...  А  через  кілька  тижнів  —  найбільше  через 
кілька  місяців  —  усі  ці  товариші  побачили  свою  помилку  і  повернулись 
на  найвідповідальніші  партійні  і  радянські  пости»  І5. 

В  даному  випадку,  як  і  в  багатьох  інших,  Сталін  зігнорував  метод 
залучення  всієї  повноти  фактів,  глибоко  розкритий  В.  І.  Леніним  у 
статті  «Статистика  і  соціологія»  Іб.  І  справа  не  в  тому,  що  ця  ленін¬ 
ська  праця  не  була  відома  Сталіну  (вперше  опублікована  в  1935  р.). 
Претендуючи  на  роль  головного  теоретика  партії,  він  зобов’язаний  був 
знати  сутність  наукових  методів  пізнання. 

Візьмемо  інший  приклад:  оцінку  Сталіним  М.  І.  Бухаріна  як  тео¬ 
ретика,  що  міститься  в  його  промові  «Про  правий  ухил  V  ВКП(б)», 
виголошеній  на  Пленумі  ЦК  і  ЦКК  ВКП(б)  у  квітні  1929  р.  В  ній 
були  відзначені  слабкі  і  помилкові  положення,  висловлені  Бухаріним 
у  дожовтневий  період,  вказано  на  оцінку,  яку  дав  йому  В.  І.  Ленін  у 
«Листі  до  з’їзду»  |7.  Однак  і  тут  Сталін  пішов  шляхом  вихоплювання 
самих  лише  негативних  фактів  і  замовчування  позитивних.  В.  І.  Ле¬ 
нін,  як  відомо,  критикуючи  М.  І.  Бухаріна  за  допущені  ним  помилки, 
водночас  неодноразово  підкреслював,  що  він  «прекрасно  освічений 
марксист-економіст»,  а  його  книги  називав  чудовими  ,8.  Сталін  зігно¬ 
рував  і  ленінський  підхід,  і  еволюцію  Бухаріна,  процес  перегляду  ним 
своїх  колишніх  помилкових  поглядів. 

Виникає  питання:  яким  же  чином  відбулася  «реконструкція»  істо¬ 
рії  партії  по-сталінськи?  Сучасні  дослідники  виділяють  дві  події,  що 
знаменували  початок  насильницького  насадження  культу  особи  Ста¬ 
ліна  в  історико-партійній  науці:  по-перше,  50-річний  ювілей  Сталіна 
і,  по-друге,  лист  Сталіна  в  редакцію  журналу  «Пролетарская  револю- 


С  190  '^0ГУН0В  Т.  Страниіш  истории  Октября  //  Новий  мир. —  1987. —  №  11. — 

14  Див.:  Ста  лин  И.  Соч,— Т.  10.— С.  181—182. 

15  Ленін  В.  І.  Повне  зібр.  творів  — Т.  41.— С.  396—397. 

16  Див.:  Там  же,— Т.  ЗО,— С.  329—336. 

17  Див.:  Сталин  И.  Соч,—  Т.  12,—  С.  69—79. 

18  Див.:  Ленін  В.  І.  Про  «ліве»  хлоп’яцтво  і  про  дрібнобуржуазність  //  Повне 
зібр.  творів. —  Т.  36. —  С.  288;  Л  е  н  и  н  В.  И.  Замечания  на  книгу  Н.  И.  Бухарина 
«Зкономика  переходного  периода».  М.,  1920.  //  Ленинский  сб.  XI..—  М„  1985  — 
С.  429 — 430. 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  І 


Формування  культу  особи  Сталіна 


ция»  (1931— №  6)  19.  На  наш  погляд,  є  ше  й  третя,  яка  закріпила 
культ  особи  Сталіна.  Це  —  XVII  з’їзд  ВКП(б). 

50-річчя  Сталіна  знайшло  широке  відображення  на  сторінках  га¬ 
зет  і  журналів.  Тон  у  справді  монархічному  вихвалянні  «вождя»  за¬ 
дала  «Правда»,  з  редакції  якої  на  той  час  уже  вийшли  М.  І.  Бухарін 
і  М.  І.  Ульянова.  На  восьми  сторінках  номера  за  21  грудня  1929  р. 
всі  статті  були  присвячені  Сталіну:  редакційні  «Сталін»  і  «Під  пра¬ 
пором  Леніна»;  привітання  від  ЦК  і  ЦКК  ВКП(б) — «Тому,  хто  від¬ 
дає  всі  свої  сили,  енергію  і  знання  справі  робітничого  класу,—  т.  Ста¬ 
ліну»;  від  Президії  Виконкому  Комінтерну  —  «Керівникові  класової 
боротьби»;  від  членів  ЦК  Профінтерну— «Бійцю  світової  пролетар¬ 
ської  революції»;  Л.  Кагановича  «Сталін  і  партія»;  В.  Куйбишева 
«Сталін  і  індустріалізація  країни»;  С.  Орджонікідзе  «Твердокам’яний 
більшовик»;  К.  Ворошилова  «Сталін  і  Червона  Армія»;  М.  Калініна 
«Рульовий  більшовизму»;  А.  Мікояна  «Стальний  солдат  більшовицької 
гвардії»;  Ом.  Ярославського  «Революціонер-більшовик»;  Д.  Бєдного 
«Штрихи»  (вірш);  А.  Бубнова  «Ленінець,  організатор,  вождь»;  Д.  Ма- 
нуїл ьського  «Сталін  як  вождь  Комінтерну»;  О.  Куусінена  «Тов.  Сталін 
і  справа  більшовизації  секцій  Комінтерну»;  А.  Єнукідзе  «Уривки  спо¬ 
гадів»;  М.  Попова  «Сталін  і  національна  політика  ленінської  партії»; 
М.  Кольцова  —  «Загадка  —  Сталін». 

Кампанія  прославляння  генсека  буквально  приголомшила  суспіль¬ 
ну  свідомість.  Навіть  такий  антипод  Сталіна,  як  М.  О.  Скрипник,  кот¬ 
рий  не  раз  виступав  проти  сталінських  ідей  і  політики  в  національно¬ 
му  питанні,  виголосив  на  честь  50-річчя  Сталіна  промову  в  Раді  націо¬ 
нальностей  ЦВК  СРСР,  яка  була  опублікована  в  газеті  більшовиків 
України  «Коммунист»  під  заголовком  «Сталін  як  теоретик  національ¬ 
ного  питання».  В  ній  М.  О.  Скрипник  вихваляв  Сталіна  як  теоретика 
національного  питання,  рівного  Леніну,  організатора  і  керівника  про¬ 
цесу  утворення  СРСР  і  запропонував  нагородити  його  орденом  Черво¬ 
ного  Прапора  20. 

І  все  ж  в  історико-партійній  науці  ще  продовжував  існувати  плю¬ 
ралізм  думок.  В  узагальнюючих  працях  з  історії  партії  Ом,  Ярослав¬ 
ського,  В.  І.  Невського,  М.  М.  Попова,  А.  С.  Бубнова  та  інших,  в  за- 
гальноісторичних  дослідженнях  М.  М.  Покровського,  М.  М.  Лукіна, 
М.  С.  Ольмінського,  М.  М.  Дружиніна,  Ю.  М.  Стеклова  та  багатьох 
інших  праці  Сталіна  не  стали  теоретико-методологічною  основою. 
Деякі  з  них  цитувалися,  але  поряд  з  ленінськими  їх  ніхто  не  ставив. 
Це,  очевидно,  не  влаштовувало  Сталіна. 

Перелом  в  історико-партійній  науці  відбувся  в  1931  р.  після  листа 
Сталіна  в  журнал  «Пролетарская  революция».^  Цей  документ  і  досі 
викликає  серед  істориків  суперечки.  Нерідко  його  оцінюють  діамет¬ 
рально  протилежно.  До  кінця  50-х  років  фактично  панувала  аполо¬ 
гетична  оцінка  листа.  Він  виставлявся  як  зразок  _  ленінської  партій¬ 
ності  і  принциповості  в  науці.  І  лише  після  XX  з’їзду  партії,  постано¬ 
ви  ЦК  КПРС  «Про  подолання  культу  особи  і  його  наслідків»,  рішень 
XXII  з’їзду  КПРС,  коли  були  викриті  згубні  наслідки  сталінського 
свавілля  в  усіх  сферах  суспільного  життя,  в  тому  числі  науковій,  з  я- 
вилася  можливість  дати  більш  точну  оцінку  цього  листа.  ^  , 

Однозначно  негативно  його  охарактеризував  тодішній  секретар 
ЦК  КПРС  Б.  М.  Пономарьов  у  доповіді  «Завдання  історичної  науки  і 
підготовка  науково-педагогічних  кадрів  у  галузі  історії»,  з  якою  він 
виступив  на  Всесоюзній  нараді  істориків  у  грудні  1962  р.21  Однак  така 
характеристика  намічала  лише  підхід  до  оцінки  листа  Сталіна,  сприя¬ 
ла  розриву  з  усталеними  уявленнями  про  нього,  але  ще  не  розкривала 


- їв  Ман ьковская  И.  Л.,  Шарапов  Ю.  П.  Культ  личности  и  историко-пар- 

тийная  наука  //  Вопр.  истории  КПСС.—  1988.— №  5.ТС.  59.  „ 

“Скрипник  М.  О.  Статті  і  промови,— Харків,  1931  — Т.  2.— С.  334—33/. 

21  Всесоюзное  совещание  историков. —  М.,  1964. —  С.  19. 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


13 


В.  К.  Якунін 


усіх  його  плюсів  і  мінусів.  Після  цього  деякі  історики  зробили  вдалу 
в  цілому  спробу  викрити  неспроможність  ряду  конкретно-історичних 
положень  листа  і  особливо  згубність  тих  наслідків,  що  їх  мала  його 
політична  спрямованість.  Спочатку  Б.  М.  Лейбзон,  а  потім  В.  А.  Ду- 
наевський  показали  тенденційність  Сталіна  в  його  оцінці  суті  став¬ 
лення  В.  І.  Леніна  до  німецької  соціал-демократії  та  опортунізму  в 
цілому 22. 

В  1966  р.,  тобто  тоді  ж,  коли  була  опублікована  стаття  В.  А.  Ду- 
наевського,  в  четвертому  томі  «Очерков  истории  исторической  науки 
в  СССР»  з’явилася  узагальнююча  і,  на  наш  погляд,  найбільш  зважена 
оцінка  листа  Сталіна.  В  книзі  відзначалося,  що  в  ньому  «правильно 
було  поставлено  питання  про  боротьбу  істориків  партії  за  чистоту 
марксистсько-ленінської  теорії  і  піддана  критиці  стаття  А.  Слуцько- 
го...  Водночас  лист  Сталіна  мав  також  негативні  якості,  що  призвели 
до  тяжких  наслідків  для  історико-партійної  науки.  Тон  листа  супере¬ 
чив  ленінським  принципам  наукової  критики.  Лист  визначив  ті  фор¬ 
ми  й  методи  критики  наукової  літератури,  які  почали  широко  розпов¬ 
сюджуватися  з  початку  30-х  років.  Формули  «троцькістський  контра¬ 
бандист»  і  «троцькістський  фальсифікатор»  почали  застосовуватися 
проти  багатьох  працівників  історико-партійної  науки,  які  ніколи  не 
примикали  до  троцькізму  ідейно  чи  організаційно» 23.  Ця  оцінка  бу¬ 
ла  найближче  до  істини,  хоч  і  не  розкривала  всіх  мотивів  і  наслід¬ 
ків  листа. 

Однак  невдовзі  в  історико-партійній  науці  знову  далися  взнаки 
фактори  гальмування.  У  1967  р.  з’являється  стаття  Г.  Ф.  Заставенка 
та  В.  П.  Серьогіна  «Про  деякі  помилки  в  збірнику  «Европа  в  новое  и 
новейшее  время»,  в  якій  вказана  вище  стаття  В.  А.  Дунаєвського 
була  піддана  вкрай  тенденційній  критиці.  Автори  фактично  взяли  під 
захист  основні  положення  листа  Сталіна.  У  дусі  сталінського  «Корот¬ 
кого  курсу»  вони  звинуватили  В.  А.  Дунаєвського  в  усіх  смертних  грі¬ 
хах:  «Замість  того,  щоб  показати,  як  історики-марксисти  вели  бороть¬ 
бу  проти  антиленінських  концепцій,  В.  А.  Дунаєвський,  хоч  і  відзна¬ 
чаючи  деякі  помилки  А.  Г.  Слуцького,  в  кінцевому  підсумку  вистав¬ 
ляє  в  безневинному  вигляді  подану  останнім  неспроможну,  напів- 
троцькістську  інтерпретацію  значення  більшовизму  в  міжнародному 
робітничому  і  соціалістичному  русі»  24. 

Показово,  що  автори  обійшли  цілковитою  мовчанкою  питання 
про  тяжкі  наслідки  листа  Сталіна  для  історико-партійної  науки,  яка 
після  цього  піддається  цілеспрямованій  фальсифікації  в  інтересах  зве¬ 
личення  особи  Сталіна,  а  історики  —  політичному  шельмуванню  і 
репресіям. 

Та  ще  грізніший  окрик  на  адресу  істориків  партії,  на  захист  ста¬ 
лінізму  і  листа  Сталіна  прозвучав  у  1969  р.  в  статті  В.  Голікова, 
С.  Мурашова,  І.  Чхіквішвілі,  М.  Шатагіна  і  С.  Шаумяна  «За  ленін¬ 
ську  партійність  у  висвітленні  історії  КПРС»,  опублікованій  у  журналі 
«Коммунист».  Автори,  виконуючи  замовлення  секретаря  ЦК  КПРС 
М.  А.  Суслова,  всього  тогочасного  вищого  партійного  керівництва,  що 
взяло  курс  на  реставрацію  сталінської  концепції  історії  партії  і  ста¬ 
лінських  методів  керівництва  наукою,  взагалі  суспільним  життям 
країни,  фактично  проголосили  повернення  до  догматичних  настанов 
«Короткого  курсу».  Цей  поворот  в  історико-партійній  науці  слід  роз¬ 
глядати  в  загальному  контексті  того  повороту,  який  здійснювався  в  по¬ 
літиці  партії  у  другій  половині  60-х  років  під  керівництвом  Л.  І.  Бреж- 


22  Лейбзон  Б.  М.  Ленинское  учение  о  партии  и  современное  коммунистическое 
движение. —  М.,  1963. —  С.  103 — 104;  Дунаевский  В.  А.  Большевики  и  германские 
левме  на  международной  арене  //  Европа  в  новое  и  новейшее  время:  Сб.  статей  ла- 
мяти  акад.  Н.  М.  Лукина. —  М.,  1966. —  С.  499 — 508. 

23  Очерки  истории  исторической  науки  в  СССР. —  М.,  1966. —  Т.  4. —  С.  552. 

24  Новая  и  новейшая  история,—  1967.— №  6.— С.  139 — 146. 

14  Укр.  іст.  журн.,  1989,  А®  І 


Формування  культу  особи  Сталіна 


нєва,  М.  А.  Суслова,  О.  М.  Шелепіна  та  ін.  Демократична  тенденція  в 
управлінні  країною,  що  виявилася  в  1956 — 1965  рр.,  серйозно  наляка¬ 
ла  адміністративно-командну  систему,  особливо  апаратну  бюрокра¬ 
тію,  оскільки  вела  до  обмеження  її  впливу  і  влади.  Збереження  своїх 
позицій  ця  система  вбачала,  як  це  справедливо  відзначають  сучасні 
дослідники,  у  відродженні  сталінізму  в  політиці,  ідеології,  практиці25. 
Цьому  підпорядковувалася  й  згадана  стаття  в  «Коммунисте»,  де  пря¬ 
мо  вказувалося:  «Будь-яке  приниження  значення  і  гостроти  боротьби 
партії  проти  троцькістів,  бухарінців,  буржуазно-націоналістичних  та 
інших  антиленінських  угруповань,  спроби  якоюсь  мірою  реабілітувати 
їх  ватажків  перебувають  у  кричущій  суперечності  з  історичною  прав¬ 
дою.  Рішуча  боротьба  проти  правих  і  «лівих»  ревізіоністів  —  неодмін¬ 
на  умова  зміцнення  єдності  міжнародного  робітничого  і  комуністич¬ 
ного  руху»  26. 

Голобельній  критиці  були  піддані  історики  А.  X.  Бурганов,  Б.  М. 
Лейбзон,  В.  А.  Дунаєвський,  Ю.  А.  Красін,  А.  Ф.  Хавін,  В.  П.  Дани- 
лов,  Н.  І.  Немаков,  Я.  А.  Чаадаев,  драматург  М.  П.  Шатров  (за  п’єсу 
«Шосте  липня»)  та  ін.  Після  такого  «промивання  мозку»  багато  істо¬ 
риків  (хоч  і  далеко  не  всі)  почали  змінювати  свої  позиції  насамперед 
щодо  вказаного  листа  Сталіна  та  й  усієї  його  діяльності.  Похмурі  сто¬ 
рінки  сталінщини  почали  затушовувати  і  навіть  більше  того  —  чорний 
колір  міняти  на  рожевий.  Знайшлися  історики  й  письменники,  здатні 
вчинити  насилля  над  правдою  і  совістю.  Так,  автори  книги  «Партия  и 
Великий  Октябрь.  Историографический  очерк»  фактично  відродили 
апологетичну  оцінку  листа  Сталіна.  В  ній  повністю  зник  критичний 
підхід  до  цього  документа27.  В  такому  ж  дусі  оцінено  сталінський  лист 
у  книжці  В.  І.  Злобіна 28.  Це,  безумовно,  був  крок  назад,  до  30-х  років. 

І  все  ж  у  70-ті  —  на  початку  80-х  років  були  історики,  насамперед 
М.  Я-  Варшавчик,  Л.  М.  Спірін,  М.  Є.  Беспалов  та  інші,  які  намага¬ 
лися  зберегти  критичне  ставлення  до  листа  Сталіна 29.  Становище  по¬ 
чало  змінюватися  з  1985  р.  У  книзі  «Очерки  истории  идеологической 
деятельности  КПСС  (Октябрь  1917 — 1937  гг.)»,  статтях  Ф.  Фірсова  і 
К-  Ширіні,  І.  Л.  Маньковської  та  Ю.  П.  Шарапова  знову  почав  відрод¬ 
жуватися  справді  науковий  підхід  до  цього  документа  30. 

На  нашу  думку,  шлях  до  об’єктивної  і  всебічної  оцінки  листа 
Сталіна  пролягає  через  глибокий  аналіз  усіх  зовнішніх  і  внутрішніх 
факторів,  що  супроводжували  його  появу,  тобто  через  вивчення  стано¬ 
вища  в  нашій  партії  і  в  міжнародному  комуністичному  русі,  а  також 
особистих  мотивів  автора.  Однак  досі  всі  ці  аспекти  вивчені  не  пов- 
ною  мірою. 

Формально  лист  Сталіна  був  викликаний  тим,  що  в  1930  р.  в 
журналі  «Пролетарская  революция»  була  надрукована  стаття  відомого 


25  Г  л  о  т  о  в  В.  И.  О  некоторьіх  уроках  исторического  опьіта  деятельности  КПСС 
во  второй  половине  50-х  —  первой  половине  80-х  годов  //  Вопр.  истории  КПСС. — 
1988. —  №  4. —  С.  57 — 73;  Зубкова  Е.  Ю.  Опит  и  уроки  незавершенних  поворотов 
1956  и  1965  годов  //  Там  же. —  С.  74 — 88;  Бурлацкий  Федор.  Брежнєв  и  кру- 
шение  оттепели:  Размишления  о  природе  политического  лидерства  //  Лит.  газ,— 
1988. —  14  сент. 

26  Коммунист. —  1969. —  №  3. —  С.  72. 

27  Партия  и  Великий  Октябрь:  Историогр.  очерк. —  М.,  1976. —  С.  121. 

мЗлобин  В.  И.  Второй  с-ьезд  РСДРП:  Историография. —  М.,  1982.— 

С.  120-121. 

и  Варшавчик  М.  А.,  С  п  и  р  и  н  Л.  М.  О  научних  основах  изучения  исто¬ 
рии  КПСС,— М.,  1978. —  С.  151;  Историография  истории  СССР:  Зпоха  социализма,— 
М.,  1982. —  С.  98;  Беспалов  Н.  Е.  Ленинское  учение  о  партии:  Историография. — 
Киев;  Донецк. —  1985. —  С.  88 — 89. 

30  Очерки  истории  идеологической  деятельности  КПСС.  Октябрь  1917 — 1937  гг. — 
М.,  1985. —  С.  320;  Фирсов  Ф.,  Шириня  К.  Коминтерн:  опит  деятельности  // 
Коммунист. —  1988. —  №  10. —  С.  112;  Маньковская  И.  Л.,  Шарапов  Ю.  П. 
Культ  личности  и  историко-партийная  наука  //  Вопр.  истории  КПСС.—  1988  — 
№  5.— С.  62. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


15- 


В.  К.  Якунін 


у  той  час  історика  А.  Г.  Слудького  «Більшовики  про  німецьку  соціал- 
демократію  в  період  її  передвоєнної  кризи».  У  примітці  від  редакції 
зазначалося,  що  вона  публікується  в  дискусійному  порядку.  Виснов¬ 
ки  А.  Г.  Слуцького,  безумовно,  певною  мірою  спотворювали  історію 
взаємовідносин  між  більшовиками  і  німецькою  соціал-демократією, 
ставлення  В.  І.  Леніна  до  опортуністів  (центристів)  у  II  Інтернаціона¬ 
лі.  Він,  наприклад,  категорично  заявляв:  «Як  відомо,  Ленін  до  війни 
не  ставив  ще  на  чергу  дня  як  загальне  завдання  організаційний  від¬ 
кол  і  очищення  робітничого  руху  від  опортунізму...»31.  В  цій  фразі 
була  частка  істини.  Як  відомо,  В.  І.  Ленін  у  праці  «Соціалізм  і  війна» 
(1915  р.)  відзначав:  «Цілком  зрозуміло,  що  для  здійснення  міжнарод¬ 
ної  марксистської  організації  треба,  щоб  існувала  готовність  створен¬ 
ня  самостійних  марксистських  партій  в  різних  країнах.  Німеччина,  як 
країна  найстарішого  і  найсильнішого  робітничого  руху,  має  вирішаль¬ 
не  значення.  Найближче  майбутнє  покаже,  чи  назріли  вже  умови  для 
створення  нового  марксистського  Інтернаціоналу.  Якщо  так,  наша 
партія  з  радістю  вступить  в  такий,  очищений  від  опортунізму  і  шові¬ 
нізму,  111  Інтернаціонал.  Якщо  ні,  це  покаже,  що  для  цієї  очистки  пот¬ 
рібна  ще  більш-менш  довга  еволюція.  І  тоді  наша  партія  буде  край¬ 
ньою  опозицією  всередині  старого  Інтернаціоналу  —  поки  в  різних 
країнах  не  створиться  база  для  міжнародного  товариства  робітників, 
що  стоятиме  на  грунті  революційного  марксизму»32.  Однак  це  ще  не 
вся  істина,  оскільки  потрібно  враховувати  всі  ленінські  судження  в  їх 
розвитку.  Непримиренне  ставлення  В.  І.  Леніна  до  будь-яких  різнови¬ 
дів  опортунізму  було  добре  відоме  історикам  20-х  років.  Тому  фраза 
А.  Г.  Слуцького  сприймалася  як  украй  невдала. 

Спроба  Сталіна  відновити  правду  про  В.  І.  Леніна  та  більшовиків 
і  дати  відсіч  спотворенням  історії  більшовизму  здається  цілком  при¬ 
родною.  Та  це  лише  частина  правди,  швидше  навіть  —  верхівка  «айс¬ 
берга»  його  задуму.  Лист,  на  наш  погляд,  мав  надзавдання,  яке  поля¬ 
гало  в  тому,  щоб  за  будь-яку  ціну  утвердити  особисту  монополію 
Сталіна  на  трактування  ленінізму  і  тлумачення  історії  партії.  З  цією 
метою  і  були  пущені  в  хід  засоби  політичного  шантажу,  морально- 
психологічного  тиску  тощо. 

Для  глибшого  розуміння  суті  зробленого  Сталіним  ходу  важливо 
врахувати  ще  й  такий  аспект,  який  слід  розглядати  як  один  з  об’єк¬ 
тивних  факторів.  На  кінець  20-х  років  стало  помітним  явне  відставан¬ 
ня  історико-партійної  науки  від  реального  процесу  соціалістичного 
будівництва.  Дещо  оперативніше  йшло  вивчення  сучасності  в  загально- 
історичному  плані  у  межах  громадянської  історії 33.  Серед  істориків 
партії  досвід  більшовизму,  нагромаджений  у  процесі  будівництва  со¬ 
ціалізму,  майже  не  вивчався.  Окремі  сюжети  в  узагальнюючих  працях 
А.  С.  Бубнова,  М.  М.  Попова  та  деяких  інших  проблеми  не  вирішували. 

Пояснення  цьому,  на  наш  погляд,  можна  знайти  в  таких  обстави¬ 
нах.  По-перше,  діяльність  більшовиків  від  зародження  партії  і  до  по¬ 
чатку  соціалістичного  будівництва  була  так  спресована  в  часі  (це  від¬ 
булося  протягом  двох  десятиріч),  що  вона  вся  сприймалася  як  жагуча 
сучасність.  Народові  потрібно  було  насамперед  показати  героїзм  пар¬ 
тії  в  трьох  російських  революціях  та  громадянській  війні.  Ці  теми  у 
перші  роки  Радянської  влади  та  на  початковому  етапі  формування 
історико-партійної  науки  були,  природно,  на  першому  плані.  По-друге, 
ідея  світової  революції  сприймалася  в  20-х  роках  як  реальна  перспек- 


31  Пролет.  революция  —  1930. —  №  6. —  С.  58. 

32  Ленін  В.  І.  Повне  зібр.  творів. —  Т.  26. —  С.  322 — 323. 

33  Детальніше  про  це  див.:  Б  е  р  х  и  н  И.  Б.,  Л  е  л  ь  ч  у  к  В.  С.  Историография 
социалистического  строительства  //  Очерки  истории  исторической  науки  в  СССР,— 
Т.  4.—  С.  475 — 506;  3  а  к  Л.  М.,  Л  е  л  ь  ч  у  к  В.  С.,  П  о  г  у  д  и  н  В.  И.  Строительство 
социализма  в  СССР:  Историограф.  очерк.— М„  1971.—  318  с.;  Историография  исто¬ 
рии  Украинской  ССР. —  К.,  1987. —  С.  ЗОЇ — 352;  та  ін. 


16 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  М  1 


Формування  культу  особи  Сталіна 


тива.  Тому  озброїти  комуністичний  рух  живим  передовим  досвідом 
боротьби  за  диктатуру  пролетаріату  було  актуальним  завданням  біль¬ 
шовицької  партії  і  Комінтерну34.  По-третє,  потрібно  все  ж  визнати,  що 
у  вивченні  історії  партії  стався  перекос.  У  20-х  роках  далася  взнаки 
сила  інерції  в  дослідженні  вказаних  проблем. 

На  цей  час  партія  нагромадила  вже  певний  досвід  у  будівництві 
соціалізму,  який  також  потрібно  було  вивчати  і  висвітлювати,  але  на 
розгортання  цих  досліджень  загальнопартійні  документи  майже  не 
орієнтували.  Візьмемо  для  прикладу  партійні  документи  до  25-річчя 
І  і  II  з’їздів  партії  та  10-річчя  Великого  Жовтня.  В  тезах  ЦК  «25  ро¬ 
ків  РКП»  лише  на  останній  сторінці  коротко  згадується  про  нову  еко¬ 
номічну  політику,  прийняту  на  X  з’їзді  РКП  (б).  Ніяких  узагальнень 
боротьби  партії  за  соціалізм  тут  немає.  Згідно  з  постановою  ЦК 
ВКП(б)  від  26  серпня  1927  р.  «Про  підготовку  до  святкування  10-річ¬ 
чя  Жовтневої  революції»  було  прийнято  рішення  «Про  основні  мо¬ 
менти  усної  і  друкованої  пропаганди  у  зв’язку  з  підготовкою  святкуван¬ 
ня  10-річчя  Жовтневої  революції»,  в  якому  відзначалося:  «Через  збо¬ 
ри,  центральну  і  місцеву  пресу,  а  також  у  стінних  газетах  провести 
підготовчу  роботу  до  відкриття  і  закладення  нових  підприємств,  куль¬ 
турних  установ  союзного  і  місцевого  значення...,  пов’язуючи  всю  цю 
роботу  з  політичними  підсумками  10-річчя  Радянської  влади,  а  також 
з  підсумками  в  галузі  господарського  і  культурного  будівництва»  35. 

Однак  Істпарт,  який  ще  в  січні  1927  р.  схвалив  «План  видань  іст- 
партвідділів  до  10-річчя  Жовтневої  революції»,  зовсім  випустив  з  виду 
радянський  період  історії  партії  і  орієнтував  дослідників  на  вивчення 
історії  підготовки  та  проведення  Жовтня  і  захисту  соціалістичної 
Вітчизни  в  роки  іноземної  інтервенції  та  громадянської  війни  36.  Ніяких 
коректив  у  видавничі  плани  внесено  не  було. 

В  тезах  Істпарту  і  Агітпропвідділу  ЦК  ВКП(б)  «До  25-річчя 
Другого  з’їзду  партії.  1903 — 1928»  останній  розділ  —  «Боротьба  за 
партію  і  ленінізм  у  післяжовтневий  період»  —  за  логікою  речей  мав 
підбити  якісь  підсумки  діяльності  партії  в  соціалістичному  будівниц¬ 
тві.  Однак  цього  матеріалу  в  ньому  немає.  Вся  увага  тут  зосереджена 
на  внутріпартійній  боротьбі37.  І  навіть  у  1933  р.,  тобто  після  листа 
Сталіна,  в  тезах  «Тридцять  років  більшовицької  партії  (1903 — 1933)» 
підсумків  соціалістичного  будівництва  і  першої  п’ятирічки  не  було. 
В  розділі  «Партія  в  епоху  диктатури  пролетаріату»  йдеться  лише  про 
досвід  боротьби  в  пожовтневий  період  проти  різного  роду  опозиціонерів 
усередині  ВКП(б)  38. 

Виникає  природне  запитання:  а  чи  самі  історики  розуміли  необ¬ 
хідність  розробки  назрілої  проблеми?  Документи  свідчать,  що  ціл¬ 
ком  розуміли.  Надзвичайно  багатий  матеріал  щодо  цього  дає  стено¬ 
грама  Всесоюзної  наради  істориків-марксистів  (лютий  1930  р.)  з  пи¬ 
тань  викладання  ленінізму,  історії  ВКП(б)  і  Комінтерну.  В  тезах, 
прийнятих  по  доповіді  Д.  Я.  Кіна,  відзначалося:  «...Ленінська  історія 
партії  чужа  буржуазному  «об’єктивізмові»,  відірваності  від  сучас¬ 
ності.  Проводячи  в  дослідженні  точку  зору  найсуворішої  партійності, 
яка  єдино  забезпечує  справжню  науковість  дослідження,  історія  пар¬ 
тії  служить  її  бойовим  завданням  знищення  капіталізму,  справі  будів¬ 
ництва  соціалізму  в  нашій  країні  і  боротьбі  за  міжнародну  револю- 


34  Детальніше  про  це  див.:  Революция  в  сознании  //  Век  XX  и  мир. —  1988. — 

№  7. —  С.  17 — 24;  Сироткин  Владлен.  Пути  мировой  революции  //  Известия. — 
1988,— Зсент. 

35  Справочник  партийного  работника.  Вьіп.  6—  1927  —  М.;  Л.,  1928.— Ч.  1  — 

С.  706. 

36  Пролет.  революция. —  1927. —  №  1. —  С.  268 — 269. 

37  К  25-летию  Второго  с-ьезда  партии.  1903— 1928 :  Тезиси  Истпарта  и  АПО 

ВКЩб).— Харьков,  1928,— С.  52— 59.  - - - - V- «Г~  1 

38  Пролет.  революция,— 1933,— №  2. —  С.  13 — 19.  і  /»и  м і.чіх  К  «>  •- '-**  | 

2.  Укр.  іст.  журн.,  1989,  Л®  /  І  ІНСТМТуТ  і*’"  ■'  ц  ; 

|Я»»ИПВй  '  .Шй 


В.  К.  Якунін 


цію» 39.  Водночас  у  цьому  документі  констатувалося:  «Дуже  мало 
розробленим  є  також  період  історії  партії  в  післяжовтневий  період, 
що  являє  собою  особливо  актуальне  значення  політичної  діяльності 
партії.  На  ці  найменш  вивчені  ділянки  партійної  історії  насамперед 
мають  бути  звернені  науково-дослідницькі  сили» 40. 

У  постанові  ЦК  ВКП(б)  «Про  роботу  «Комакадемії»  від  15  бе¬ 
резня  1931  р.  справедливо  висувалося  завдання:  «Запропонувати  пре¬ 
зидії  Комакадемії  перебудувати  роботу  своїх  установ  таким  чином, 
щоб  був  забезпечений  ще  тісніший  зв’язок  наукової  роботи  з  акту¬ 
альними  завданнями  соціалістичного  будівництва  і  класової  боротьби 
пролетаріату  і  якнайшвидша  ліквідація  відставання  наукової  думки 
від  практичної  роботи  партії. 

У  своїй  науково-дослідній  роботі  Комакадемія  повинна  виходити 
з  необхідності  на  перший  план  висунути  розробку  конкретних  вузло¬ 
вих  проблем,  пов’язаних  з  поточними  завданнями  партії  і  пролетаріату, 
із  вступом  в  період  соціалізму  і  з  завданням  виконання  п’ятирічки  за 
чотири  роки  на  основі  реконструкції  всього  народного  господарства,  з 
завданнями  культурної  революції,  і,  в  цілому,  з  класовою  боротьбою 
світового  пролетаріату  на  даному  етапі»41. 

Таким  чином,  соціальне  замовлення  партії,  хоч  і  з  запізненням, 
але  все-таки  надійшло.  Однак  практично  для  розв’язання  поставлених 
завдань  було  мало  що  зроблено.  І  причиною  цього  був,  на  нашу  дум¬ 
ку,  лист  Сталіна  в  редакцію  журналу  «Пролетарская  революция». 
Тут,  як  і  в  багатьох  інших  питаннях,  Сталін,  всупереч  прийнятим  рі¬ 
шенням  ЦК  та  історико-наукових  центрів,  нав’язав  свою  особисту 
волю  і  переорієнтував  історико-партійну  науку  на  висвітлення^ внутрі¬ 
партійної  боротьби,  поставивши  її  в  центр  усієї  історії  партії.  Яким 
чином?  Ось  деякі  факти.  Після  виступу  Сталіна  з  «Листом»  історико- 
наукові  центри  країни  ухвалюють  резолюції,  в  яких  містилася  критика 
істориків,  що  припустилися  в  своїх  працях  тих  чи  інших  помилок. 
Вона  була  переважно  грубою,  розносною.  Помилки  наукові  кваліфі¬ 
кувалися  як  політичні.  Так,  у  резолюції  пленуму  фракції  ВКП(б) 
Ленінградського  Товариства  істориків-марксистів  серед  осіб,  що  припу¬ 
стилися  опортуністичних  помилок,  називалися  відомі  в  той  час  учені 
Є.  В.  Тарле,  Д.  Я.  Кін,  І.  І,  Мінц,  С.  А.  Піонтковський,  Д.  А.  Баєв- 
ський  та  ін.  Поряд  з  правильними  висновками  були  в  цьому  докумен¬ 
ті  й  такі,  які  завдавали  великої  шкоди  розвитку  історичних  дослід¬ 
жень.  Так,  на  догоду  Сталіну  в  ньому  було  записано:  «...Не  допускати 
загальних  дискусій  в  історичній  науці»  42. 

Ряд  статей  та  інших  матеріалів  подібного  характеру  з’явився  і  на 
Україні 43.  В  них  також  різко  критикувалися  історики  і  партійні  публі¬ 
цисти  за  справжні  та  вигадані  помилки. 

Досить  обширний  критичний  матеріал  був  підібраний  у  збірнику 
Пермського  міськкому  ВКП(б)  «За  більшовицьке  вивчення  історії 
партії».  У  ньому  були  вміщені  передруки  статей  з  «Правди»,  ряду 
партійних  та  наукоЬих  журналів,  у  тому  числі  згаданий  лист  Сталіна 
та  промова  Л.  Кагановича  на  10-річному  ювілеї  Інституту  червоної 
професури  в  1931  р.,  виступи  П.  Постишева  та  ряду  істориків  —  М.  По¬ 
пова,  О.  Чаадаєва,  П.  Поспєлова,  Ом.  Ярославського,  Д.  Баєвського 
та  ін.  Украй  грубим  характером  і  низьким  професійним  рівнем  від¬ 
значалася  промова  Кагановича.  Будучи  секретарем  Оргбюро  ЦК 

39  Вопросн  преподавания  ленинизма,  истории  ВКП(б)  и  Коминтерна. —  М., 
1931— С.  313. 

40  Там  же. —  С.  316 — 317. 

41  Справочник  партийного  работника.  Вьіп.  восьмой. —  М.,  1934. —  С.  341. 

42  Проблеми  марксизме. —  1931. —  №  8 — 9. —  С.  12 — 17. 

43  Див.:  За  більшовицьку  пильність  на  теоретичному  фронті:  36.  матеріалів. — 
Харків,  1931,—  87  с.;  Ш ліхтер  О.  ВУАМЛІН  та  його  завдання  //  Більшовик  Ук¬ 
раїни— 1931,— №  21.— С.  61—70;  Вивчення  історії  партії  поставити  на  наукові  біль¬ 
шовицькі  рейки  //  Літопис  революції. —  1932. —  №  1 — 2. —  С.  XX — XXVI. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


18 


Формування  культу  особи  Сталіна 


ВКП(б),  він  сам  себе  ввів  до  складу  президії  Комакадемії  і  впритул 
«зайнявся»  історією.  О.  Д.  Соколов,  який  глибоко  і  всебічно  дослід¬ 
жував  творчість  М.  М.  Покровського,  писав:  «Судячи  з  документів,  в 
Інституті  червоної  професури  не  без  участі  Кагановича  була  створена 
нездорова  обстановка» 44.  Сталінське  положення  про  «троцькістську 
контрабанду»  в  історичній  науці  Каганович  вирішив  розвинути  й  кон¬ 
кретизувати.  Ярлики  типу  «горе-історики»,  «троцькістські  контрабан¬ 
дисти»,  «історичні  крючкотвори»  та  інші  як  з  рогу  достатку  посипали¬ 
ся  на  голови  вчених.  Крім  політичних  ярликів  та  зневажливих  прі¬ 
звиськ  базарного  штибу,  історики  були  ще  й  «ощасливлені»  порадою 
Кагановича,  як  краще  працювати  з  історичними  джерелами.  «Хто  не 
розуміє  Леніна, —  твердив  він, —  насиченого  волею  до  боротьби  і  пе¬ 
ремоги,  хто  не  розуміє  гнучкості  ленінської  тактики,  той  не  зможе 
зрозуміти  історію  нашої  партії,  вивчати  її  і  зробити  з  неї  ленінські 
висновки...  Ось  такий  підхід  необхідний  нам  для  вивчення  історії  пар¬ 
тії  і  виховання  на  її  досвіді  нашої  молоді.  Саме  такий,  а  не  гнилий 
формально-бюрократичний  підхід  копирсання  в  папірцях,  як  це  роб¬ 
лять  тепер  «історики»  типу  Слуцького»  4б. 

Таке  огрублення  і  крайнє  спрощення  полеміки  призвело  до  сва¬ 
волі  і  суб’єктивізму  в  історичній  науці,  захоплення  цитуванням  вож¬ 
дів  і  партійних  чиновників.  У  названому  збірнику  розгромній  критиці 
і  політичному  шельмуванню  були  піддані  спогади  О.  Шляпникова 
«Сімнадцятий  рік»,  які  хоч  і  заслуговували  наукової  критики,  але 
містили  багато  цінних  суджень  і  спостережень.  Не  випадково  ця  книга 
використовується  як  важливе  історичне  джерело  у  новітніх  досліджен¬ 
нях  46.  Помилки  О.  Шляпникова  охарактеризовані  в  збірнику  як  «мен¬ 
шовицька  оцінка  корінних  питань  революції...» 47;  самого  ж  автора 
змішали  з  брудом  за  те,  що  він  у  Лютневій  революції  начебто  висту¬ 
пав  як  «...меншовик  у  теорії,  махровий  опортуніст  на  практиці»48. 

Особливо  великих  нападок  зазнала  книга  «Історія  ВКП(б)» 
(М.,  1930. —  Т.  4)  під  редакцією  Ом.  Ярославського,  у  якій  висвітлю¬ 
вався  період  Жовтневої  революції.  Автори  розділів  І.  І.  Мінц,  Д.  Я. 
Кін,  С.  А.  Піонтковський,  М.  Л.  Рубінштейн  були  названі  фальсифіка¬ 
торами  історії,  що  протягують  троцькістську  контрабанду 49. 

Погромна  критика  викликала  хвилю  «каяття»  серед  істориків.  У 
газетах  і  журналах  з’явилися  «покаянні»  листи  М.  М.  Попова,  Ом. 
Ярославського,  Д.  А.  Баєвського,  Н.  Нікітіна,  І.  І.  Мінца  та  інших, 
автори  яких  визнавали  всі  свої  справжні  та  приписані  їм  помилки 60. 
Подібні  речі  мали  місце  й  на  Україні.  «Каялися»,  наприклад,  С.  С. 
Каплун  за  книгу  «Катеринославська  Рада  робітничих  депутатів  у  ре¬ 
волюції  1905  року»  (Харків;  Дніпропетровськ,  1931),  С.  С.  Кокошко  за 
статтю  «Київська  організація  РСДРП  в  1910 — 1912  рр.  та  її  роль  у 
загальнопартійному  житті»  та  ін.  С.  С.  Каплун  змушений  був  визнати 
у  своєму  листі  в  місцеву  (Дніпропетровську)  газету  «Зоря»  таке: 
«У  моїй  першій  науковій  роботі...  є  цілий  ряд  найгрубіших  політичних 
помилок  меншовицько-троцькістського  порядку,  що  ллють  воду  на 
млин  контрабандистів  Слуцьких  та  Волосевичів»  51.  С.  С.  Кокошко  та- 


44  Соколов  О.  Д.  Об  исторических  взглядах  М.  Н.  Покровского  //  Комму- 
нист,—  1962,—  №  4  — С.  77. 

45  За  большевистское  изучение  истории  партии:  (Сб.  материалов). —  Пермь, 
1932.— С.  27—28. 

46  Питерские  рабочие  и  Великий  Октябрь. —  Л.,  1987. —  С.  32,  36,  40 — 59. 
"Чаадаев  О.,  Поспелов  П.,  Земаль  В.,  Костомаров,  Гребе  н- 

кин.  1917  год  в  меньшевистском  освеїдении  //  За  большевистское  изучение  истории 
партии... —  С.  91. 

48  Там  же. —  С.  91. 

49Абрамов  А.,  Шмидт  И.  Против  фальсификации  истории  Октября  под 
флагом  «обьективности»  //  Там  же. —  С.  106 — 123. 

50  Там  же,—  С.  132—139,  193—197. 

61  Зоря.— 1932.— З  січ. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1  2*  19 


В.  К.  Яку нін 


кож  визнавав  такі  свої  «провини»  як  «ідеалізація  меншовиків-партій- 
ців»,  «неленінські  визначення»,  «наклеп  на  Леніна  та  більшовиків» 52. 

1933  рік  був  показовий  тим,  що  вперше  в  загальнопартійному  до¬ 
кументі  «Тридцять  років  більшовицької  партії  (1903 — 1933)»  Сталін 
був  зведений  у  ранг  класика  марксизму-ленінізму 53.  Після  цього 
розпочалася  публікація  статей  з  обгрунтуванням  даного  положення. 
Характерною  щодо  цього  була  передова  стаття  в  «Вестнике  Коммуни- 
стической  академии»,  яка  називалася  «Боротьба  за  ленінізм  на  теоре¬ 
тичному  фронті  (від  XVI  партз’їзду  до  XVII)».  В  ній,  зокрема,  робив¬ 
ся  такий  висновок:  «Історичні  фігури  вождів  світової  революції,  подіб¬ 
ні  до  фігур  Леніна  і  Сталіна,  створюються  і  виростають  у  процесі 
боротьби.  Лише  в  процесі  цієї  боротьби  вони  дістають  суспільне  виз¬ 
нання.  Сталін  виріс  у  найбільшу  фігуру  нашого  часу,  яка  стоїть  в  ряді 
з  класиками  марксизму,  вождями  світового  пролетаріату  Марксом, 
Енгельсом  і  Леніним...» б4.  Як  зразок  марксистської  думки  називалася 
праця  Сталіна  «До  питань  ленінізму».  «Так  само, —  відзначалося  в 
статті, —  як  не  можна  на  сучасному  етапі  правильно  зрозуміти  марк¬ 
сизм,  не  будучи  ознайомленим  з  величною  спадщиною  Леніна,  який 
підняв  його  на  вищий  ступінь,  так  само  не  можна  зрозуміти  марксизм- 
ленінізм,  не  будучи  ознайомленим  з  «Питаннями  ленінізму»  Ста¬ 
ліна»  55. 

Така  характеристика  праці,  в  якій  у  спрощеному  вигляді  популя¬ 
ризувалися  деякі  важливі  положення  з  творів  В.  І.  Леніна,  неймовірно 
завищувала  її  цінність,  звужувала  і  примітизувала  суть  ленінізму. 
Адже  в  цій  сталінській  праці  зовсім  не  розкрито  ленінський  діалекти- 
ко-матеріалістичний  метод  пізнання.  У  першому  її  виданні,  що  вийшло 
в  1924  р.  під  назвою  «Про  основи  ленінізму»,  як  ленінський  метод  фі¬ 
гурують:  перевірка  теорії  і  політики  партії  практикою,  перебудова  пар¬ 
тійної  роботи,  самокритика  56.  Таким  чином,  ленінський  метод  пізнан¬ 
ня  суспільних  явищ  зводився  до  вузько-прагматичного  розуміння  де¬ 
яких  аспектів  ленінських  принципів  партійного  будівництва  та  ленін¬ 
ського  стилю  керівництва.  Сталін  навіть  не  поставив  питання  про  ле¬ 
нінські  принципи  історизму  й  партійності  та  конкретні  методи  історичного 
дослідження,  про  співвідношення  теорії  і  методу,  про  роль  і  місце  теорії 
в  системі  методології.  Тим  часом  у  працях  В.  В.  Адоратського,  А.  С. 
Бубнова,  В.  О.  Бистрянського,  М.  І.  Бухаріна,  Д.  Я.  Кіна,  М.  М.  Пок- 
ровського,  В.  І.  Невського,  М.  М.  Попова  та  інших  істориків  і  філо¬ 
софів  ці  питання  порушувалися  і  певною  мірою  вирішувалися. 

Подією,  яка  остаточно  закріпила  культ  особи  Сталіна  в  історико- 
партійній  науці,  став  XVII  з’їзд  ВКП(б).  Його  делегати,  відзначаючи 
успіхи  у  здійсненні  завдань  першої  п’ятирічки,  незмінно  обгрунтовува¬ 
ли  їх  «мудрим»  і  «геніальним»  керівництвом  Сталіна.  Ніхто  з  них  не 
посмів  сказати,  що  побоювання  М.  І.  Бухаріна  з  приводу  застосування 
до  селянства  надзвичайних  заходів  як  системи  значною  мірою  збулись 
і  що  його  аргументи  (Сталін  зводив  їх  до  чотирьох  положень:  а)  се¬ 
ляни  не  підуть  у  колгосп:  б)  посилений  темп  розвитку  колгоспів  може 
викликати  лише  масове  незадоволення  і  розминку  селянства  з  робіт¬ 
ничим  класом;  в)  «стовповою  дорогою»  соціалістичного  розвитку  на 
селі  є  не  колгоспи,  а  кооперація;  г)  розвиток  колгоспів  і  наступ  на 
капіталістичні  елементи  села  можуть  залишити  країну  без  хліба  ) 
Сталін  спростовував  некоректно,  вдаючись  до  демагогії.  Він,  напри¬ 
клад,  твердив:  «І  якщо  розвиток  колгоспів  і  радгоспів  піде  посиленим 
темпом,  то  немає  підстав  сумніватися  в  тому,  що  наша  країна  через 

52  Літопис  революції. —  1932. —  №  1 — 2. —  С.  320 — 323. 

53  Пролет.  революция. —  1933. —  №  2. —  С.  4. 

54  Вести.  Ком.  академии.—  1933. —  №  6. —  С.  7. 

55  Там  же. —  С.  8. 

56  Ста  лин  И.  Об  основах  ленинизма  //  Соч.— Т.  6  —  С.  81—82. 

57  Сталий  И.  Год  великого  перелома  //  Там  же. —  Т.  12. —  С.  130. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  І 


20 


Формування  культу  особи  Сталіна 


якихось  три  роки  стане  однією  з  найбільш  хлібних  країн,  якщо 
не  найбільш  хлібною  країною  в  світі» 58.  У  Звітній  доповіді  з  їзду 
Сталін  говорив  в  основному  про  успіхи  колективізації  і  жодним  сло¬ 
вом  не  обмовився  про  те,  що  ці  «успіхи»  обернулися  масовим  голодом 
1932—1933  рр.  на  Україні  і  в  ряді  інших  районів  (Росії  та  Казахста¬ 
ну),  який  звів  у  могилу  мільйони  людей,  різким  зниженням  виробниц¬ 
тва’  зернових  та  продуктів  тваринництва.  У  своїх  напіввизнаннях  він 
повідомив  про  скорочення  поголів’я  худоби,  але  пояснив  це  засмічен¬ 
ням  тваринницьких  галузей  сільського  господарства  >  «великокуркуль- 
ськими  елементами».  На  запитання,  що  виникли  у  зв  язку  з  цим,  від¬ 
повіді  дано  не  було.  Та  відкрито  їх  ніхто  й  не  ставив. 

На  з’їзді  була  надана  можливість  виступити  колишнім  опозиціо¬ 
нерам,  які  зазнали  поразки,  М.  І.  Бухаріну,  О.  І.  Рикову,  М.  П.  Том¬ 
ському,  Г.  Є.  Зінов’єву,  Л.  Б.  Каменеву,  К-  Б.  Радєку,  Є.  О.  Преобра- 
женському  та  ін.  Однак  усі  вони,  наскільки  це  відобразила  стеногра¬ 
ма,  повністю  визнавали  свої  помилки,  зрікалися  їх,  вихваляли  Сталі¬ 
на’ як  великого  спадкоємця  Леніна.  Г.  Є.  Зінов’єв,  наприклад,  заявив, 
що  «...в  книзі  великої  визвольної  боротьби  пролетаріату  ці  чотири 
імені —  Маркс,  Енгельс,  Ленін,  Сталін  —  стоять  поряд»59.  Л._Б.  Каме- 
нєв  визнавав:  «На  мені  лежить  сумний  обов’язок  на  цьому  з  їзді  пере¬ 
можців  представити  літопис  поразок,  демонстрацію  низки  помилок, 
хиб  і  злочинів,  на  які  прирікає  себе  будь-яка  група  і  будь-яка  людина, 
що  відривається  від  великого  вчення  Маркса  —  Енгельса  —  Леніна  — 
Сталіна...»60.  М.  І.  Бухарін,  визнавши  помилковість  висунутих  ним  і 
так  званим  «правим  ухилом»  положень  теоретичного  і  політичного 
характеру,  закінчив  свою  промову  словами:  «Хай  живе  наша^  партія, 
це  найбільше  бойове  товариство,  товариство  загартованих  бійців,  як 
сталь,  мужніх  революціонерів,  які  завоюють  усі  перемоги  під  керів¬ 
ництвом  славного  фельдмаршала  пролетарських  сил,  кращого  з  кра¬ 
щих —  товариша  Сталіна»  6|. 

На  з’їзді  виступали  Н.  К-  Крупська  і  М.  І.  Ульянова.  Але  и  вони 
не  допустили  критики  на  адресу  Сталіна.  Більше  того,  М.  І.  Ульянова 
заявила:  «Без  Леніна,  але  по  ленінському  шляху  веде  нашу  партію, 
трудящих  нашої  країни  і  міжнародний  пролетаріат  кращий  соратник 
Ілліча,  продовжувач  його  справи  —  Сталін» 62. 

Таким  чином,  в  партії  склалася  на  той  час  така  обстановка,  що 
відкрито  полемізувати  із  Сталіним  стало  вкрай  небезпечно.  Культ 
його  особи  вже  було  створено.  Ленінські  традиції  вільного  обговорен¬ 
ня  найважливіших  питань  життя  партії  і  держави  вмерли.  Це,  з  одно¬ 
го  боку,  пояснювалося,  очевидно,  тим,  що  на  1934  р.  уже  була  створе¬ 
на  і  діяла  репресивна  машина,  яка  вийшла  з-під  контролю  партії  і 
підпорядковувалася  особисто  Сталіну.  Тому  будь-яку  критику  він  міг 
легко  подати  як  антипартійну  вилазку  на  захист  повалених  опозиціо¬ 
нерів,  що  розкаювалися.  З  другого  боку,  успіхи  індустріалізації  були 
безперечними.  Робітничий  клас  прийняв  жорстку  командно-адміні¬ 
стративну  систему  як  єдино  можливий  метод  будівництва  соціалізму. 
На  наш  погляд,  Г.  Бордюгов  і  В.  Козлов  мали  рацію,  заявивши,  що  в 
1934  р.  «сили,  які  прагнули  проводити  тверезу,  збалансовану  політику, 
вже  не  мали  можливості  ставити  всерйоз  питання  про  помилки  Сталі¬ 
на,  про  його  зміщення  з  поста  Генерального  секретаря» 63. 

Підсумком  небаченого  тиску  на  істориків  партії  та  на  історико- 
партійну  науку  була  поява  в  1938  р.  книжки  «Історія  ВКП(б).  Корот- 


68  Ста  лин  И.  Там  же. —  С.  132. 

59  XVII  с-ьезд  Всесоюзної!  Коммунистической  партии  (большевиков), 
10  февр.  1934  г.:  Стеногр.  отчет,— М.,  1934. —  С.  496. 

60  Там  же. —  С.  516. 

61  Там  же. —  С.  129. 


2  Тям  же—  С.  291. 


63  Бордюгов  Г.,  Козлов  В.  Время  трудних  вопросов:  История  20— 30-х  го- 
дов  и  современная  общественная  мисль  //  Правда. —  1988. —  3  окт. 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


21 


В.  К.  Якунін 


кий  курс»,  яка  серйозно  спотворювала  історію  партії  і  перетворювала 
її  на  знаряддя  утвердження  режиму  особистої  влади  Сталіна.  Догма¬ 
тизм  і  вульгаризаторство  цього  підручника  завдали  величезної  шкоди 
всій  суспільній  думці  країни.  В  історико-партійній  науці  надовго  вко¬ 
ренилися  догматизм  і  суб’єктивізм,  які  й  сьогодні  гальмують  її 
розвиток. 


В.  К.  Якунин 

ФОРМИРОВАНИЕ  КУЛЬТА  ЛИЧНОСТИ  СТАЛИНА 

И  ИСТОРИКО-ПАРТИИНАЯ  НАУКА 

Резюме 

В  статье  сделана  попьітка  определить  некоторьіе  подходьі  к  изучению  источников 
догматических  и  субьективистских  извращений  в  историко-партийной  науке,  на  про- 
тяжении  длительного  времени  сдерживавших  ее  развитие.  По  мнению  автора,  кроме 
двух  вьіделяемьіх  современньїми  исследователями  собьітий,  знаменовавших  начало 
насильственного  насаждения  в  ней  культа  личности  —  50-летнего  юбилея  Сталина 
(1929  г.)  и  письма  последнего  в  редакцию  журнала  «Пролетарская  революция» 
(1931  г.) — существовало  еще  одно  —  XVII  сьезд  ВКП(б),  закрепивший  культ  лич¬ 
ности  Сталина. 


До  уваги  читачів! 


Відкрито  передплату  на  новий  науковий  журнал  «Археологія»,  який  буде  виходити 
щоквартально  з  1989  року  у  видавництві  «Наукова  думка»  українською  мовою, 
обсягом  15  друк,  аркушів.  Відповідальний  редактор  —  член-кореспондент  АН  УРСР 
П.  П.  Толочко. 

В  журналі  будуть  розглядатися  актуальні  та  дискусійні  проблеми  археології  та 
давньої  історії  України;  планується  широка  публікація  результатів  нових  польових 
досліджень  Інституту  археології  АН  УРСР,  інформація  про  археологічні  відкриття 
в  СРСР  та  за  рубежем,  рецензування  статей  і  монографій.  Особлива  увага  при¬ 
ділятиметься  рубриці  «Пам'ять  археології»,  присвяченій  історії  археологічної  науки, 
а  також  науковій  хроніці  та  питанням  охорони  археологічних  пам’яток. 

Передплата  на  журнал  здійснюється  через  «Союздрук». 

Індекс  —  74006,  ціна  —  4  крб.  80  коп. 


22 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  А*  І 


ІСТОРІОГРАФІЯ 
ТА  ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО 


Ідеологічна  діяльність 
партійних  організацій  України 
у  відбудовний  період  11921—1925  рр.) 


У  поворотні  моменти  історії,  коли  наступає  час  відповідальних  рішень 
і  революційних  дій,  з  найбільшою  повнотою  виявляється  діалектичний 
взаємозв’язок  усіх  суспільних  процесів  і  явищ.  Саме  у  ці  моменти  ста¬ 
ють  явними  всі  досягнення  і  прорахунки  попередніх  поколінь.  Це  пов- 
ною  мірою  стосується  сучасного  стану  суспільних  наук.  «Саме  вони 
найбільшою  мірою  потерпіли  від  культу  особи,  бюрократичних  методів 
керівництва,  догматизму  і  некомпетентного  втручання.  Як  відомо,  піс¬ 
ля  XX  з’їзду  КПРС  відбулося  помітне  пожвавлення  суспільствознав¬ 
чих  досліджень.  З’явились  нові  наукові  напрями  і  нові  кадри  вчених, 
здатних  по-новому  вести  справу.  Але  невдовзі  знову  почали  реанімі- 
юватись  вольові  підходи  до  формулювання  завдань  суспільствознавчої 
думки,  догматичні  методи  їх  розв’язання»  *. 

В  умовах  перебудови  партія  закликала  суспільствознавців  зосере¬ 
дити  увагу  на  вивченні  і  всебічному  аналізі  поряд  з  іншими  найваж¬ 
ливішими  процесами  досвіду  створення  нового  суспільства  в  СРСР, 
діалектики  матеріальної  і  духовної  сфер  в  умовах  соціалізму 2.  У  світ¬ 
лі  сучасних  вимог  оновлення  суспільства  набуває  першочергового  зна¬ 
чення  теоретичне  і  практичне  відновлення  ленінської  концепції  побу¬ 
дови  соціалізму3.  . 

В  зв’язку  з  цим  важливе  місце  в  історичному  досвіді  КПРС  нале¬ 
жить  складним  економічним  і  соціально-політичним  процесам  відбу¬ 
довного  періоду.  У  значній  мірі  саме  вони  обумовили  ^основні  об  ак¬ 
тивні  і  суб’єктивні  протиріччя,  через  розв’язання  яких  йшло  будівниц¬ 
тво  соціалізму  у  Радянському  Союзі.  Закономірне  відображення  ці 
протиріччя  знайшли  в  ідеологічній  діяльності.  Однак  ступінь  її  вивче¬ 
ності  історіографією  60-х  —  початку  80-х  років  залишається  далекою 
від  вимог,  які  пред’являються  нині  партією. 

Історіографічні  дослідження,  що  з’явилися  в  період  60-х  —  почат¬ 
ку  80-х  років,  найбільш  повно  розкривають  лише  окремі  напрями 
ідеологічної  роботи  партії,  які  традиційно  привертали  головну  увагу 
істориків  партії:  творчий  внесок  В.  І.  Леніна  у  марксистське  вчення; 
організація  партійної  та  політичної  освіти;  боротьба  проти  дрібнобур¬ 
жуазної  і  буржуазної  ідеології  та  деякі  інші 4.  Фактично,  майже  всі 
публікації  з  історіографії  ідеологічної  роботи  партійних  організацій 
присвячені  РКП(б)  у  цілому,  без  всебічного  аналізу  специфіки  окре¬ 
мих  регіонів  країни.  В  той  же  час  значний  доробок  дослідників  ідеоло¬ 
гічної  роботи  парторганізацій  України  1921  — 1925  років  до  цього  часу 
залишався  поза  увагою  історіографів. 

1  Горбачов  М.  С.  Про  хід  реалізації  рішень  XXVII  з’їзду  КПРС  і  завдан¬ 
ня  по  поглибленню  перебудови:  Доп.  на  XIX  Всесоюзній  конференції  КПРС,  28  черв. 


1988  р.—  К,  1988,— С.  26.  „  .  .. 

2  Програма  Комуністичної  партії  Радянського  Союзу.  Нова  редакція  //Мате¬ 
ріали  XXVII  з’їзду  Комуністичної  партії  Радянського  Союзу. —  К,  1986. —  С.  199 — 200. 
а  Див.:  Горбачов  М.  С.  Жовтень  і  перебудова:  революція  продовжується.— 


4  Очерки  по  историографии  советского  общества. —  М.,  1967. —  320  с.;  Ив  віден¬ 
ко  В.  К.  Ленинский  план  построения  социализма,— Новосибирск.  1972  — С.  З — 41; 
Идейно-воспитательная  работа  КПСС.  Историография  проблеми. —  Л.,  1986. —  142  с.; 
Осколкова  3.  Д.  Проблеми  методологнн  и  историографии  ленинской  концепции 


Укр.  Іст.  журн.,  1989,  №  1 


23 


С.  І.  Тицький 


У  даній  статті  зроблено  спробу  з’ясувати  окремі  проблеми  вивчен¬ 
ня  ідеологічної  діяльності  Компартії  України  у  відбудовний  період 
(у  їх  взаємозв’язку  з  загальносоюзною  традицією),  які  мали  місце  у 
60-ті  —  початок  80-х  років. 

Помітною  тенденцією  в  історико-партійних  дослідженнях  в  цей 
період  ідеологічної  роботи  партії  стало  інколи  надмірне  захоплення 
формалізованими  методами  вивчення  матеріалу,  перш  за  все  стати¬ 
стичними,  математичними.  Послабла  увага  до  висвітлення  об’єктивних 
процесів  суспільного  життя  через  психологію,  інтереси  людини.  Дослід¬ 
ники  оволоділи  розуміням  і  застосуванням  марксистсько-ленінського 
положення  про  об’єктивний  характер  історичних  процесів  у  суспіль¬ 
стві.  Але  у  цього  питання  є  й  інша  сторона.  Історія  «робиться  так,  що 
кінцевий  результат  завжди  виходить  від  зіткнень  багатьох  окремих 
воль,  причому  кожна  з  цих  воль  стає  тим,  чим  вона  є,  знов-таки  вна¬ 
слідок  великої  кількості  особливих  життєвих  обставин.  Таким  чином,  є 
безліч  сил,  які  перехрещуються...,  і  з  цього  перехрещування  виходить 
одна  рівнодіюча  —  історична  подія»6.  Наявність  волі  класів  не  виклю¬ 
чає  наявності  воль  індивидів,  з  яких  складаються  ці  класи.  Свідомість 
класу  і  свідомість  кожної  особи,  яка  входить  в  цей  клас,  є  дві  складові 
єдиного  суспільного  явища.  Ось  цей  другий  момент  з  плином  часу  все 
більше  і  більше  став  занедбуватися. 

Особливо  відчутно  подібний  підхід  вплинув  на  праці  про  ідеоло¬ 
гічну  роботу  партії  в  період  відбудови  народного  господарства,  що 
зв’язано  із  специфікою  партійної  історії  1921 — 1925  рр. 

Важливо  підкреслити,  що  в  наукових  дослідженнях  істориків  пар¬ 
тії  головна  увага  приділяється  видатній  ролі  марксистсько-ленінської 
теорії  в  житті  Комуністичної  партії  і  нашого  суспільства.  В  їх  пра¬ 
цях,  як  правило,  знаходять  відображення  комплексні  питання  теоре¬ 
тичної  діяльності  В.  І.  Леніна.  Історіографія  створення  В.  І.  Леніним 
плану  будівництва  соціалізму,  підвалин  теорії  непу  свідчить,  що  дана 
проблема  розробляється  протягом  значного  часу  (20 — 80-і  роки)  6.  На 
цьому  шляху  були  свої  злети  і  свої  невдачі. 

В  науковій  літературі  1917 — 1924  рр.  ленінський  план  побудови 
соціалізму  як  єдина  і  багатопланова  проблема  ще  не  був  представле¬ 
ний7.  Досліджуючи  цей  період,  В.  К.  Іващенко,  Н.  І.  Немаков  і  Є.  М. 
Мадіс 8  цілком  слушно  вважають,  що  в  середині  30-х  —  середині  50-х 
років  стався  навіть  деякий  відступ  у  розумінні  суті  ленінського  плану 
соціалістичних  перетворень. 

Суперечливі  процеси  суспільно-політичного  життя  країни  60-х  ро¬ 
ків  певним  чином  відбилися  і  на  вивченні  теоретичної  діяльності 
В.  І.  Леніна  у  1921 — 1923  рр.  З  одного  боку  появилися  різнопланові 
публікації  (більшість  з  них  була  з  часом  піддана  історіографічному 


нзпа. —  Ростов  н/Дону,  1981. —  192  с.;  Историография  агитационно-пропагандистской 
работьг  партии  ( 1 92 1  - —  1 937  гг.)  //  Межвузов.  сб. —  Горький,  1981. — 108  с.;  Борьба 
Коммунистической  партии  против  непролетарских  партий,  групп  и  течений  (после- 
октябрьский  период).  Историографические  очерки. —  Л.,  1982. —  С.  23 — 177  та  ін. 

6  Енгельс  Ф.  Енгельс  —  йозефу  Блоху,  21 — 22  вересня  1890  р.  //  Маркс  К., 
Енгельс  Ф.  Твори. —  Т.  37. —  С.  373. 

*  Генкина  9.  Б.  О  работах  В.  И.  Ленина  по  вопросам  новой  зкономической 
политики  //  Вопр.  истории  КПСС. —  1965. —  №11. —  С.  104 — 113;  Генкина  9.  Б. 
Государственная  деятельность  В.  И.  Ленина.  1921 — 1923. —  М„  1969. —  520  с.;  Йстория 
Коммунистической  партии  Советского  Союза. —  М.,  1970. —  Т.  4. —  Кн.  1 — 633  с.;  Ка¬ 
тер  г  и  н  И.  И.  Исторический  опит  КПСС  по  осуществлению  новой  зкономической 
политики  (1921 — 1925  гг.). —  М.,  1971. —  (Глави  3 — 4);  Иващенко  В.  К-  Ленинский 
план  построения  социализма. —  Новосибирск,  1972. —  320  с.;  Ленинское  учение  о  нзпе 
и  его  международное  значение,— М„  1973. —  326  с.;  Новая  зкономическая  политика. 
Вопроси  теории  и  истории. —  М.,  1974. —  335  с.;  Поляков  Ю.  А.,  Дмитрен- 
ко  В.  П.,  Щербань  Н.  В.  Новая  зкономическая  политика:  Разработка  и  осуще- 
ствление. —  М.,  1982. —  240  с.  та  ін. 

7  Иващенко  В.  К-  Ленинский  план  построения  социализма. —  С.  11. 

8  Там  же. —  С.  21 — 22;  Историография  истории  КПСС  в  период  восстановления 
и  развития  народного  хозяйства  (1921 — 1925  гг.). —  М.,  1982. —  С.  44. 

Укр.  1ст.  журн.,  1989,  А*  1 


24 


Партійні  організації  України  у  відбудовний  період 


аналізу)  9,  значно  розширилась  джерельна  база,  творчі  дискусії.  А  з 
іншого  —  саме  в  цей  час  остаточно  і  чітко  визначились  два  основні  на¬ 
прямки  в  історіографії  цього  питання,  а  саме:  1)  розгляд  непу  як  пря¬ 
мого  і  незмінного  повторення  соціально-економічної  політики  партії 
весни  1918  р.;  2)  розгляд  непу  як  продовження  політики  весни  1918  р., 
але  на  принципово  іншій  економічній  основі  —  на  основі  товарно-гро¬ 
шових  відносин  |0.  Характерною  рисою  відповідних  праць  70-х  років  є 
поступовий  відхід  від  історичного  аспекту  проблеми  і  переважне  захоп¬ 
лення  формально-логічним  аналізом.  Одна  з  причин  цього  явища  по¬ 
лягає  у  прагненні  зжити  деякі  елементи  суб’єктивізму  у  підході  до 
історії.  Але  це  привело  до  знеособлення,  відходу  від  аналізу  діалек¬ 
тики  історичних  процесів.  Настав  період  узагальнюючих  робіт  автор¬ 
ських  колективів,  використовувавших,  як  правило,  фактичний  матеріал, 
що  був  засвоєний  переважно  у  60-ті  роки. 

О.  О.  Твердохліб  відзначає,  що  для  досліджень  кінця  70-х  —  по¬ 
чатку  80-х  років  властивий  високий  рівень  теоретичних  узагальнень, 
більш  глибоке  у  порівнянні  з  дослідженнями  попередніх  років  осмис¬ 
лення  суті  ленінського  плану  побудови  соціалістичного  суспільства  и. 
Погоджуючись  з  даною  оцінкою,  слід  відзначити,  що  зворотньою  ри¬ 
сою  цього  досягнення  стало  надмірне  захоплення  більш  філософським, 
ніж  історичним  підходом  до  ленінського  плану  будівництва  соціаліз¬ 
му.  Саме  у  даний  період  утвердився  розгляд  плану  за  статичною  схе¬ 
мою  «індустріалізація  —  колективізація  —  культурна  революція  —  ке¬ 
рівна  роль  Комуністичної  партії»  з  наступним  метафізичним  аналізом 
кожної  ланки.  При  цьому  широке  тлумачення  Леніним  кооперації  і 
кооперування  12  у  більшості  авторів  зводилося  до  обмеженого  розумін¬ 
ня  кооперування  як  лише  колективізації  сільського  господарства. 

Таке  висвітлення  ленінської  теорії  кооперації  з  деякими  відмін¬ 
ностями  існувало  у  нас  на  протязі  30-х  —  середини  80-х  років.  Воно 
випливало  по  суті  зі  спрощених  схем  трактування  історії,  за  якими 
був  створений  «Короткий  курс  історії  ВКП(б)*,  що  звів  ленінський 
план  соціалістичного  будівництва  практично  лише  до  кооперативного 
плану,  а  останній  —  до  залучення  селянства  у  справу  соціалістичного 
будівництва.  З  «Курсу»  видно,  що  неп  відокремлюється  від  плану  по¬ 
будови  соціалізму,  а  індустріалізація,  ініціатором  якої  постає  Сталін, 
видається  першим  актом  прямого  творення  соціалістичного  суспіль¬ 
ства  13.  З  часом  часткове  подолання  впливу  сталінських  ідей  привело 
до  того,  що  у  підручниках  історії  партії  60-х  —  середини  80-х  років  па¬ 
нував  уже  дещо  інший  принцип,  який  полягав  у  наближенні  ідеї  ко¬ 
операції  до  плану  колективізації,  а  сам  характер  колективізації  вида¬ 
вався  за  такий,  що  відповідав  змістові  ленінського  кооперативного 
плану. 

Однак  сьогодні,  в  умовах  перебудови  історико-партійної  науки, 
вбачається  необхідним  дальше  поглиблення  вивчення  у  цьому  плані 
питань  розробки  В.  І.  Леніним  основ  теорії  непу  перш  за  все  крізь  про¬ 
никнення  у  творчу  лабораторію  В.  І.  Леніна,  крізь  діалектичний  зв’я¬ 
зок  з  класичною  марксистсько-ленінською  спадщиною  і  об’єктивною 
реальністю  відбудовного  періоду.  Необхідність  цього  посилюється 


’  Иващенко  В.  К  Ленннский  план  построения  социализма,— С.  3—41;  Ос¬ 
колкова  3.  Д.  Проблеми  мєтодологии  и  историографии  ленинской  концепции  нз- 
па. —  Ростов  н/Д.,  1981. —  192  с. 

10  К  итогам  обсуждения  проблем  новой  зкономической  политики  //  Вопр.  исто- 
рии  КПОС,—  1968.— №  12.— С.  81—91. 

11  Коммунистическая  партия  и  рабочий  класе  СОСР  в  борьбе  за  восстановление 
и  развитие  народного  хозяйства  (1921 — 1925  гг.).  (Обзор  советской  литературьі 
70-х  —  начала  80-х  годов). —  М.,  1984. —  С.  8. 

12  Див.:  Ленін  В.  І.  Про  кооперацію  //  Повн.  зібр.  творів. —  Т.  45. — 

С.  351-358.  _  ч  тг 

13  История  Всесоюзной  Коммунистической  партии  (большевиков).  Краткий 
курс,—  1938,— С.  249—250,  260. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


25 


С.  і.  Тицький 


також  і  у  зв’язку  з  появою  останнім  часом  ряду  публіцистичних  ста¬ 
тей  и,  у  яких,  на  наш  погляд,  припускаються  дещо  кон’юнктурні  трак¬ 
тування  поглядів  і  ідей  В.  І.  Леніна  на  товарно-грошові  відносини  піс¬ 
ля  повної  перемоги  соціалізму,  на  темпи  кооперування  народного  гос¬ 
подарства. 

Численна  наукова  література  існує  з  питань  ідейної  боротьби  з 
троцькізмом  в  1921 — 1925  рр.  Дана  історіографічна  традиція  бере 
початок  з  наукових  праць  20-х  років.  І  хоча  у  30-і  —  40-і  роки  вона 
переживала  період  стагнації  під  впливом  культу  особи  И.  В.  Сталіна, 
але  була  відроджена  після  XX  з’їзду  КПРС  ,6.  Пік  публікацій  моно¬ 
графій  з  цієї  проблеми  припадає  на  другу  половину  60-х  —  першу  по¬ 
ловину  70-х  років.  Якщо  праці  20-х  —  початку  30-х  років  відзнача¬ 
лись  критикою  ідейних  основ  троцькізму  (часто  не  зовсім  наукового 
характеру),  то  література  60 — 80-х  років  переважно  акцентує  політи- 
ко-організаційний  аспект  антитроцькістської  діяльності  партії.  В  той 
же  час  всебічно  розроблена  проблема  внеску  В.  І.  Леніна  у  боротьбу  з 
троцькізмом.  Досліджена  також  і  участь  місцевих  партійних  організа¬ 
цій  у  цій  боротьбі.  Однак  у  сучасних  умовах  потрібен  зовсім  інший  рі¬ 
вень  аналізу  теоретичної  боротьби  партії  з  троцькізмом. 

А.  М.  Шмельов  слушно  відзначає,  що  на  початок  80-х  років  скла¬ 
лася  стереотипність  викладу  боротьби  з  троцькізмом  на  місцях.  Загаль¬ 
ний  недолік  багатьох  нарисів  з  історії  окремих  партійних  організацій 
полягає  у  тому,  що  у  них  відсутня  оцінка  місцевих  умов  і  майже  не 
розкривається  діяльність  самих  партійних  організацій,  особливо  фаб¬ 
рично-заводських  і  сільських  осередків  у  боротьбі  проти  троцькізму  17. 
Такий  характер  досліджень  властивий  і  значній  кількості  публікацій 
70-х  — 80-х  років  з  питань  антитроцькістських  дискусій  в  партії  на 
Україні |8.  Так,  аналізуючи  участь  парторганізацій  України  у  дискусії 
1924 — 1925  рр.,  Л.  Г.  Бондаренко  обмежується  дослідженням  на  рівні 
губкомів.  Тільки  по  Донбасу  висвітлюються  події  у  ряді  повіткомів  та 
окружкомів.  Науковець  зосереджує  увагу  на  організаційному  боці 
справи,  не  висвітлюючи,  питання  прямого  протиборства  прихильників 
і  противників  ленінської  лінії  ЦК  РКП(б)  на  місцях.  Разом  з  тим 


14  Шмелев  Н.  Аванси  и  долги  //  Новий  мир,—  1987.— №  6.— С.  142—158; 
Антонов  М.  Так  что  же  с  нами  происходит?  //  Октябрь,—  1 987.— №  8  — С.  3—66; 
Апенческо  Ю.  Недоделанние  дела  (Опит  Октября  н  пути  перестройки)  //  Зна- 

мя.—  1987,— №  11.— С.  166— 180  та  ін. 

16  Бачинский  П.  П.,  Коновалов  М.  А.  Боротьба  КП(б)У  проти  троцькіз¬ 
му  на  початку  20-х  років  //  Укр.  іст.  жури.— 1964—  №  4  — С.  15—27;  Б  а  чинов¬ 
ний  п.  П.,  Коновалов  М.  А.  Боротьба  КП(б)У  проти  троцькістської  ревізії  ле¬ 
нінізму  в  1924—1925  рр.  //  Там  же,— 1965,— №  2.—  С.  15 — 31;  Бачинський  П„ 
7  °  Р 0  д,  ‘  “  А.  Боротьба  КП  України  проти  троцькізму,  за  єдність  рядів  партії 
(1918  1927  рр.). —  Київ,  1968. —  186  с.;  Иванов  В.  М.,  Шмелев  А.  Н.  Ленинизм 
и  идейно-политический  разгром  троцкизма,— Л.,  1970,— 503  с.;  Иванов  В.  М. 
Борьба  партии  против  антиленинских  течений  и  групи  в  период  строительства  соци- 
ализма  (1921—1929  гг.).— Л.,  1973.— 132  с.;  Позняк  Г.  А.  Борьба  В.  И.  Ленина 
за  укрепленне  единства  Коммунистической  партии  (1920— 1921).—  М„  1974,— 87  с.; 
Дннтренко  С.  Л.  Борьба  КПСС  за  единство  своих  рядов.  Октябрь  1917 — 1937,— 
М.,  1976,—  320  с.;  П  р  и  м  е  р  о  в  Е.  В.  Борьба  партии  за  ленинское  единство  своих 
рядов.  1921—1924.  На  материалах  парторганизаций  крупнейших  промишленних  цен- 
тров  страни. —  Львов,  1979. —  219  с.  та  ін. 

16  Бачинський  П.  П.,  Коновалов  М.  А.  Боротьба  КП(б)У  проти  троць¬ 
кізму  на  початку  20-х  років  //  Укр.  іст.  журн,— 1964,— №  4.— С.  15. 

17  Борьба  Коммунистической  партии  против  непролетарских  партий,  групп  и 
течений  (Послеоктябрьский  период).  Историогр.  очерки,— Л.,  1982.— С.  174. 

‘8  Кр  и  ж  а  н  і  в  с  ь  к  и  й  В.  П.,  Бондаренко  Л.  Г.  До  питання  про  участь 
партійних  організацій  України  в  боротьбі  проти  троцькізму  під  час  третьої  партійної 
дискусії  (1923—1924  рр.)  //  Вісн.  Київськ.  ун-ту.— Вип.  11.— К.,  1978,— С.  39—46; 
Божич  Г.  ЦКК  КП(б)У  в  боротьбі  проти  троцькізму  (1923—1925  рр.)  //  Там 
же-  Вип.  12.  К.,  1979. —  С.  16—21;  Божич  Г.  Н.,  Ер  шов  а  Т.  В.  Исторический 

опит  борьби  контрольних  комнсснй  КП(б)У  против  троцкизма  в  1923—1930  гг.  // 
Науч.  труди  по  исторнн  КПСС.— Вип.  137  — Киев,  1985,— С.  93—101;  Шме¬ 
лев  Е.  М.  Партийньїе  организации  Украинского  воєнного  округа  в  борьбе  против 
троцкизма  (1923—1927  гг.).  //  Там  же,— Вип.  145,— Киев,  1987,— С.  106—111. 

26  Укр.  Іст.  журн.,  1989,  №  1 


Партійні  організації  України  у  відбудовний  період 


стаття  цього  автора  все  ж  вигідно  вирізняється  сбалансованим  пока¬ 
зом  всієї  території  республіки,  наявністю  особистісного  та  суспільного 
факторів  ,9. 

У  60-і  роки  посилилась  увага  до  вивчення  ідейної  боротьби  РКП  (б) 
з  буржуазною  ідеологією  у  1921 — 1925  роки 20.  Найбільший  внесок 
в  її  дослідження  зробили  С.  О.  Федюкін  та  І.  Я-  Трифонов  21.  Ними 
розкриті  основні  форми,  методи  і  напрями  цієї  боротьби,  підкреслена 
роль  В.  І.  Леніна  в  організації  наступу  Комуністичної  партії  на  бур¬ 
жуазну  ідеологію. 

Досвід  протиборства  партії  Леніна  з  буржуазною  ідеологією  сер¬ 
йозно  почав  досліджуватись  тільки  з  кінця  60-х  років.  З  середини  30-х 
років  науковці  утримувались  від  вивчення  історії  контрреволюційних 
буржуазних  та  дрібнобуржуазних  партій  та  ідейних  течій  і  боротьби  з 
ними  РКП  (б).  Можливо,  це  пояснюється  прагненням  приховати  части¬ 
ну  дійсних  подій  історії  класової  боротьби  у  період  будівництва  соціа¬ 
лізму,  яка  була  здатна  виявити  безпідставність  репресій  30-х  років. 
Бо,  якщо  підходити  до  даної  проблеми  з  точки  зору  сталінської  «тео¬ 
рії  загострення  класової  боротьби»,  то  історики  30-х  повинні  були  б, 
навпаки,  посилити  вивчення  особливостей  боротьби  з  буржуазною  і 
дрібнобуржуазною  ідеологією. 

У  70-і  —  80-і  роки  інтенсифікувалися  дослідження  процесу  розвит¬ 
ку  історико-партійної  науки  у  відбудовний  період,  які  постають  важ¬ 
ливим  і  перспективним  напрямом  у  радянській  історіографії. 

В  силу  особливостей  предмету  дослідження  спеціалістам,  зайня¬ 
тим  саме  цією  проблематикою,  доведеться  значною  мірою  переосмис¬ 
лити  зроблене,  особливо  у  плані  вивчення  внеску  окремих  істориків 
партії  в  висвітлення  явищ  і  процесів,  які  раніше  замовчувались.  На¬ 
приклад,  цікава,  сучасна  за  характером  викладу  монографія  Г.  Д. 
Алексєевої  і  Г.  І.  Желтової22.  В  монографії  широко  досліджена  діяль¬ 
ність  партії  у  різних  регіонах,  наукова  діяльність  окремих  істориків, 
які  працювали  в  1921 — 1925  рр.  Але,  на  жаль  автори  в  окремих  ви¬ 
падках  обмежуються  переліком  прізвищ  без  конкретизації  внеску  цих 
людей  в  ту  чи  іншу  справу 23.  Присутнє  також  і  замовчуванння  деяких 
історичних  фактів,  осіб.  Наприклад,  автори  не  повідомляють  навіть 
при  розповіді  про  створення  інституту  К-  Маркса  і  Ф.  Енгельса,  що 
першим  його  директором  був  Д.  Б.  Рязанов  і  що  саме  він  звітував 
про  роботу  інституту  на  XI  з’їзді  РКП  (б)  24.  І  подібні  випадки  не  по¬ 
одинокі.  Давно  чекає  свого  часу  такий  напрям  дослідницької  роботи, 
як  вивчення  в  історико-партійному  плані  внеску  партійних  діячів- 
теоретиків,  комуністів-суспільствознавців  у  розвиток  складових  частин 
марксистсько-ленінського  вчення. 


19  Бондаренко  Л.  Г.  Участив  партийньїх  организаций  Украиньї  в  борьбе 
РКП  (б)  против  троцкистской  фальсификации  истории  Великой  Октябрьской  социали- 
стической  революции  в  1924 — 1925  гг.  //  Там  же. —  Вьіп.  89. —  Киев,  1977. — 
С  131  133 

20  Генкина  3.  Б.  Деятельность  Госплана  в  1921 — 1925  гг.  и  борьба  с  буржу¬ 
азій  идеологией  по  вопросам  планирования  //  История  СССР. —  Ї961. —  №  6. — 
С.  38—59;  Исторический  опит  борьби  Коммунистической  партии  против  буржуазной 
идеологии  в  висшей  школе  в  период  строительства  социализма  //  Межвузов.  сб. 
науч.  трудов. —  Л.,  1987. —  160  с.  и  др. 

21  Т  р  и  ф  о  н  о  в  И.  Я-  Очерки  истории  классовой  борьби  в  СССР  в  годи  нзпа 
(1921— 1937).— М„  1960  — С.  96—105;  Трифонов  И.  Я  В.  И.  Ленин  и  борьба  с 
буржуазной  идеологией  в  начале  нзпа. —  М.,  1969. —  48  с.;  Федюкин  С.  А.  Великий 
Октябрь  и  интеллигенция.  Из  истории  вовлечения  старой  интеллигенции  в  строитель- 
ство  социализма  — М.,  1972. —  С.  240—293;  Федюкин  С.  А.  Борьба  Коммунистиче¬ 
ской  партии  с  буржуазной  идеологией  в  первие  годи  нзпа. —  М.,  1977. —  64  с.;  Фе¬ 
дюкин  С.  А.  Борьба  с  буржуазной  идеологией  в  условиях  перехода  к  нзпу. —  М., 
1977.— 352  с.  и  др. 

22Алексеева  Г.  Д„  Желтова  Г.  И.  Становлені  и  развитие  советской 
системи  научно-исторических  учреждений  (20 — 30-е  годи). —  Ташкент,  1977. —  135  с. 

23  Там  же. —  С.  36. 

24  Там  же. —  С.  34,  36;  Одиннадцатий  сьезд  РКП  (б).  Март  —  апрель  1922  г.: 
Стенограф,  отчет. —  М.,  1961. —  С.  346 — 349. 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


27 


С.  І.  Тицький 


Аналіз  відповідної  літератури  свідчить,  що  одна  з  найбільш  роз¬ 
роблених  у  вітчизняній  історіографії  проблем  —  це  агітаційна  і  про¬ 
пагандистська  діяльність  Комуністичної  партії  у  1921  —  1925  рр.  У  ди¬ 
наміці  її  вивчення  проявилась  закономірність:  після  публікацій  20-х 
років  настав  помітний  спад  у  30-і  —  40-і  роки.  Середина  50-х  років 
надала  зростання  інтересу  у  зв’язку  з  потребами  комуністичного  бу¬ 
дівництва.  Висока  інтенсивність  дослідницької  роботи  зберігалась  на 
протязі  60— 70-х  років,  навіть  посилилась  до  середини  70-х25. 

Публікації  60-х  —  70-х  років  про  політико-виховну  роботу  свідчать 
про  успішне  подолання  таких  недоліків  робіт  20 — 30-х  років,  як  над¬ 
мірна  практична  спрямованість,  вузьке  коло  джерел,  більш  інструк¬ 
тивний,  ніж  науково-дослідний  характер.  Дослідження  останніх  деся¬ 
тиріч  охопили  всі  основні  аспекти  агітаційно-пропагандистської  діяль¬ 
ності  РКП('б)  перших  років  відбудовного  періоду.  Вивчались  полі- 
тико-виховна  робота  серед  всіх  класів  і  шарів  населення,  її  вплив  на 
підвищення  трудової  активності  трудящих,  і  роль  у  здійсненні  куль¬ 
турної  революції  і  т.  п. 

Досягнуте,  безумовно,  дає  міцний  фундамент  новому  етапу  до¬ 
слідження  даної  проблематики.  На  нашу  думку,  він  можливий  лише 
при  умові,  якщо  будуть  зжиті  такі  вади  минулих  років,  як  тенденція 
до  теоретизації,  догматизації  текстів,  обминання  труднощів  і  помилок. 

Серед  типових  прорахунків  історіографії  60-х  —  70-х  років  зали¬ 
шаються  питання  створення  і  діяльності  агітаційно-пропагандистсько¬ 
го  апарату  на  місцях,  і  перш  за  все  у  низових  партійних  організа¬ 
ціях  26.  Більшість  досліджень  мали  на  меті  переважно  висвітлювати 
питання  удосконалення  організаційних  форм  ідейно-виховної  роботи 
партії. 

На  Україні  склалась  міцна  позитивна  тенденція  до  вивчення  агі¬ 
таційно-пропагандистської  діяльності  КП(б)У  в  1921 — 1925  рр.27  Ця 
історіографічна  тенденція,  що  у  цілому  співпадає  з  загальносоюзною, 
має  ряд  особливостей.  Це,  перш  за  все, —  більш  збалансований  під¬ 
хід  до  дослідження,  який  забезпечує  розробку  всіх  напрямів  ідейно- 

25  М  а  м  а  й  Н.  Коммунистическая  партия  в  борьбе  за  идейно-политическое  вос- 
питание  масс  в  первне  годи  шпа. —  М.,  1954. —  136  с.;  Мамедов  М.  Р.  НЗП  и 
политическое  воспитание  рабочего  класса. —  Баку,  1966. —  125  с.;  Павлова  А.  Е. 
Партийно-политическая  работа  в  деревне  в  условиях  нзпа. —  М.,  1982. —  136  с.;  Истори- 
ография  агитационно-лропагандистской  работн  партии  (1921—1937  гг.) .  Межвузовск. 
сб- — Горький,  1981. —  С.  40 — 54;  Массово-политическая  работа  КПСС  в  период  стро- 
ительства  социализма  (1917 — 1937  гг.).  Межвузовск.  сб.  науч.  трудов. —  Иваново, 
1985. —  154  с.  та  ін. 

28  Историография  агитационно-пропагандистской  работн  партии  (1921 — 
1925  гг.).—  С.  54. 

27  Кв  а  тир  а  М.  М.  З  історії  діяльності  КП(б)У  по  ідейно-політичному  вихо¬ 
ванню  комуністів  ленінського  призиву  //  Наук,  праці  з  історії  КПРС.— Вип.  25  — 
Київ,  1968. —  С.  69 — 78;  Сторожук  В.  Р.  Діяльність  КП  України  по  політичному 
вихованню  комуністів  у  відбудовний  період  //  Укр.  іст.  журн.—  1968,— №  5.— С.  59— 
67;  Черненко  М,  В.  Ідеологічна  робота  КП  України  на  початку  відбудовного  пе¬ 
ріоду  (1921—1922  р.)  //  Наук,  праці  з  історії  КПРС,— Київ,  1972.— С.  26—36;  Ро¬ 
ман  е  н  к  о  К.  Ф.  В.  І.  Ленін  про  ідеологічне  виховання  партійних  кадрів  у  нових 
історичних  умовах  переходу  на  мирну  роботу  по  будівництву  соціалізму  (1921 — 
1923  рр.)  //  Вісн.  Харківськ.  ун-ту,—  №  133.— Вип.  12.—  Харків»—  1975,—  С.  33—39; 
Бабко  Ю.  В.,  Безпалко  М.  Г.  Партійна  освіта:  етапи  розвитку  і  характерні 
риси  (1917—1938  рр.)  //  Укр.  іст.  журн,—  1976.— №  6.— С.  44—57;  Гончарук  Г.  И. 
Партийное  руководство  подготовкой  пропагандистов  и  агитаторов  для  роботи  средн 
молодежи  (1921 — 1923  гг.)  //  Науч.  трудьі  по  истории  КПСС.  Республ.  межведом. 
науч.  сб. —  Вип.  97. —  Киев,  1978. —  С.  60—68;  Безпалко  М.  Г.  Подготовка  и  пе- 
реподготовка  пропагандистских  кадров  в  годьі  строительства  социализма  (1921 — 
1937  гг.)  //  Там  же,— Вип.  92.— Киев,  1978,— С.  51—58;  Гончарук  Г.  И.  Пар¬ 
тийное  руководство  идейно-политическим  воспитанием  молодежи  в  период  строитель¬ 
ства  социализма  (на  материалах  Украинской  ССР). —  Киев  —  Одесса. —  1980. —  192  с.; 
Чуб  М.  П.  Идейно-воспитательная  работа  Коммунистической  партии  Украйни  среди 
рабочего  класса  в  период  восстановления  народного  хозяйства  (1921  — 1925  гг.)  // 
Там  же. —  Вип.  104. —  Киев,  1980. —  С.  127 — 134;  Ярош  Д.  В.  Підготовка  пропаган¬ 
дистських  кадрів  з  робітників  у  республіці  (1921—1925  рр.)  //  Укр.  іст.  журн  — 
1988.— №  6.— С.  77—85  та  ін. 

28  Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


Партійні  організації  України  у  відбудовний  період 


виховної  роботи  Компартії  України,  більш  широкий  аналіз  агітаційно- 
пропагандистської  діяльності  повітових  комітетів,  первинних  партій¬ 
них  організацій,  низової  ланки  партосвіти  та  ін.  Помітним  явищем  в 
історіографії  стала  монографія  Ю.  В.  Бабка,  М.  Г.  Безпалко,  Д.  Ф. 
Григор’єва  та  І.  П.  Кожукала,  значна  частина  першого  розділу  якої 
присвячена  процесу  становлення  і  удосконалення  системи  партосвіти 
У  1921—1925  рр.28,  де  подається  докладний,  логічно  витриманий  аналіз 
розвитку  основних  ланок  цієї  системи,  удосконалення  навчально-мето¬ 
дичної  бази  у  відповідності  з  законами  її  внутрішнього  розвитку  і  ви¬ 
могами  соціалістичного  будівництва.  У  той  же  час  у  роботі  не  врахо¬ 
вана  спрямовуюча  роль  особистісного  фактора,  у  читача  виникає  вра¬ 
ження,  що  система  партосвіти  розвивалась  сама  по  собі,  без  активної 
участі  людей  в  її  створенні.  Однак  у  цілому  ж  монографія  є  серйоз¬ 
ною  підмогою  всім  спеціалістам,  які  працюють  над  проблемами  ідео¬ 
логічної  діяльності  Комуністичної  партії. 

На  жаль,  типовим  у  60— 70-і  роки  для  публікацій  в  науковій  пе¬ 
ріодиці  стали  перевантаження  викладу  статистичним  матеріалом,  від¬ 
сутність  аналізу  специфіки  діяльності  партії  по  регіонах  республіки. 
Ці  недоліки  властиві  більшості  статей  з  питань  ідеологічної  роботи 
партії,  що  з’явились,  зокрема,  на  сторінках  «Наукових  праць  з  історії 
КПРС»29.  В  окремих  публікаціях  не  простежується  процес  удоскона¬ 
лення  конкретного  напряму  ідейно-виховної  роботи  у  цілому  по  рес¬ 
публіці  і  по  окремих  її  регіонах.  Слід,  правда,  зважити  на  те,  що  ба¬ 
гато  в  чому  згадані  недоліки  породжувалися  обмеженим  обсягом 
публікацій  при  складності  та  обширності  тем,  що  аналізувалися. 
В  той  же  час  групі  авторів  вдалося  уникнути  вказаних  вад30.  Так, 
О.  Ф.  Хворостянов  та  І.  В.  Анікеєва  розкривають  специфіку  діяльності 
КП(б)У  по  регіонах,  окремих  губерніях  практично  на  всіх  рівнях 
партійних  організацій,  досягаючи,  таким  чином,  широкого  висвітлен¬ 
ня  досліджуваної  проблеми. 

Історіографія  агітаційно-пропагандистської  роботи  Комуністич¬ 
ної  партії,  і  зокрема  КП(б)У  у  відбудовний  період,  свідчить,  що  на¬ 
уковцями  нагромаджено  значний  позитивний  історичний  матеріал  з 
питань  впливу  марксистсько-ленінської  ідеології  на  свідомість  трудя¬ 
щих,  розвитку  системи  партійної  освіти,  удосконалення  методики  ідео¬ 
логічної  роботи.  Створені  необхідні  передумови  для  усунення  мину¬ 
лих  деформацій  в  наукових  дослідженнях,  дальшого  просування  вперед 
у  пізнанні  досвіду  соціалістичного  будівництва. 


28  Бабко  Ю.  В.,  Безпалко  М.  Г.,  Григорьев  Д.  Ф.,  Кожукало  И.  П. 
Партийное  просвещение.  Очерки  истории. —  Киев,  1978.— 375  с. 

29  Я  цу  н  О.  І.  До  питання  підготовки  партійних  і  радянських  кадрів  у_  партійних 
навчальних  закладах  України  в  1921 — 1925  рр.  //  Наук,  праці  з  історії  КПРС.— 
Вип.  49—  1971.— С.  152—159;  Зінченко  А.  Я-,  Кияшко  П.  Т.  Діяльність  КП(б)У 
по  ідейному  та  інтернаціональному  вихованню  молоді  в  1921 — 1925  рр.  //  Там  же,— 
Вип.  70.— 1974,— С.  39—46;  Давидюк  А.  Т.  Деятельность  Компартии  Украинн  по 
воспитанию  молодежи  в  духе  пролетарского  интернационализма  и  меджународной 
солидарности  трудящихся  (1921 — 1925  рр.)  //  Там  же. —  Вип.  91  —  1977. —  С.  90 — 95; 
Марьяновский  В.  А.  Роль  рабочего  класса  в  идейном  и  организационном  укреп- 
лении  КП(б)У.  (На  материалах  ленинского  признва  1924  г.  на  Украине)  //  Там 
же. —  Вип.  97. —  1978. —  С.  ЗО — 36;  Голиченко  А.  В.  О  работе  парторганизаций 
по  патриотическому  воспитанию  трудящихся  пограничннх  губерний  Украйна  (1921 — 
1925  гг.)  II  Там  же. —  Вип.  105. — 1980. —  С.  111 — 114. 

30Мар’яновський  В.  О.  Діяльність  КП(б)У  по  ідейно-політичному  вихо¬ 
ванню  комуністів  у  відбудовний  період  (1921—1925  рр.)  //  Наук,  праці  з  історії 
КПРС.— Вип.  61— Київ,  1973.— С.  83—89;  Білий  П.  X.  Питання  об’єднавчого  ру¬ 
ху  за  створення  СРСР  у  партійній  пропаганді  й  агітації  (кінець  1922— початок 
1923  рр.)  //  Там  же.— Вип.  62,—  1973,— С.  80—86;  Носков  В.  А.  О  работе  парт¬ 
организаций  Донбасса  по  подготовке  руководящих  кадров  для  партийнах,  советских 
и  общественнах  органов  в  1921 — 1925  гг.  //  Там  же. —  Вип.  111. —  1981. —  С.  12 — 
133;  Хворостянов  А.  Ф.,  Аникеева  И.  В.  Деятельность  Компартии  Украйна 
по  организации  и  развитию  начального  звена  система  партийного  просвещения  (1921 — 
1925  гг.)  //  Там  же,— Вип.  101.—  1979.— С.  104—111. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1  29 


С.  1.  Тицькай 


Важливо  підкреслити,  що  у  70-і  роки  двічі  робились  спроби  ком¬ 
плексного  узагальнення  досліджень  ідеологічної  діяльності  РКП(б)  у 
1921 — 1925  рр.  У  шеститомній  «Історії  Комуністичної  партії  Радян¬ 
ського  Союзу»  теоретична  та  ідей  но -виховна  робота  партії  показана 
у  тісному  взаємозв’язку  з  іншими  напрямами  діяльності  партійних  ор¬ 
ганізацій:  господарчою,  соціальною,  політичною  та  ін.31  Переконливо 
доведено  вирішальний  внесок  В.  І.  Леніна  у  визначення  основних 
принципів  непу.  У  той  же  час  не  висвітлено  ставлення  до  окремих  ле¬ 
нінських  ідей,  суттєвого  оновлення  відповідно  до  нових  вимог  потребує 
виклад  окремих  питань  теоретичної  діяльності  партії,  зокрема  її  бо¬ 
ротьба  з  різними  буржуазними  ідейними  течіями.  Важливо  з’ясувати 
причини,  які  сприяли  створенню  умов  для  поступового  перетворення 
ідеологічного  апарату  партії,  суспільствознавчої  науки  у  сліпе  зна¬ 
ряддя  утвердження  і  підтримання  культу  особи  Сталіна.  У  цілому  ж 
матеріал  монографії  об’єктивно  відбиває  рівень  наукового  досліджен¬ 
ня  різних  напрямів  ідеологічної  роботи  партії  на  кінець  60-х  —  поча¬ 
ток  70-х  років. 

Своєрідною  узагальнюючою  працею  стала  колективна  моногра¬ 
фія  «Очерки  истории  идеологической  деятельности  КПСС.  Октябрь 
1917 — 1937  гг.»  Варто  відзначити  позитивні  риси  спільної  праці  групи 
авторитетних  авторів,  які  мали  на  меті  дослідити  дану  сферу  партій¬ 
ної  роботи  у  її  єдності  і  наступності  на  різних  етапах  становлення  і 
розвитку  соціалізму32.  Нариси  дають  цілісну  картину  ідеологічної  ді¬ 
яльності  партії  у  її  основних  напрямках:  теорії,  пропаганді  та  агітації. 
В  монографії  грунтовно  досліджені  етапи  становлення  єдиної  системи 
партійної  освіти  і  перебудови  системи  політичної  агітації  в  умовах 
мирного  будівництва  соціалізму,  розгортання  ідейно-виховної  роботи 
у  сфері  народної  освіти  і  вищої  школи.  І  це  логічно,  оскільки  названі 
напрями  роботи  партії  найбільш  повно  і  всебічно  досліджені  як  в  ціло¬ 
му  по  РКП(б),  так  і  по  КП(б)У. 

Разом  з  тим  у  монографії  висвітлення  ленінської  концепції  будів¬ 
ництва  соціалізму  на  початковому  етапі  подано  в  завершеному,  ста¬ 
тичному  вигляді,  яке  побудовано  у  традиційній  для  переважної  біль¬ 
шості  історико-партійних  досліджень  60-х  —  70-х  років  схемі:  формаль¬ 
но-логічному  розкладі  на  складові  частини.  Мало  уваги  приділяється 
участі  партії  в  процесі  розвитку  марксистсько-ленінського  вчення, 
залишились  поза  увагою  дослідників  питання  конкретного  внеску  у 
справу  найвизначніших  теоретиків  партії. 

Незважаючи  на  те,  що  в  монографії  аргументовано  показане  вик¬ 
риття  партією  антиленінської  суті  троцькізму  і  антипролетарської  суті 
«зміновіховства»;  переконливо  висвітлено  антиленінську  суть  троць¬ 
кізму33,  тут  також  виявляються  загальні  хвороби  минулого,  а  саме: 
замовчування  ролі  ряду  партійних  теоретиків  (перш  за  все  М.  І.  Бу- 
харіна)  в  ідейному  розгромі  троцькізму,  некритичний  показ  теоретич¬ 
ної  діяльності  Сталіна,  відсутність  чіткого  критичного  аналізу  еволюції 
теоретичних  поглядів  Троцького  і  т.  п.  Отже,  ця  монографія,  на  нашу 
думку,  є  своєрідним  узагальненням,  систематизованим  аналізом  ідео¬ 
логічної  діяльності  КПРС  досліджуваного  періоду  на  тому  рівні  науко¬ 
вих  концепцій,  які  були  властиві  історико-партійній  науці  до  квітнево¬ 
го  (1985  р.)  Пленуму  ЦК  КПРС. 

Звичайно,  періоди  культу  особи  і  застою  завдали  великої,  непо¬ 
правної  шкоди  нашій  партії,  зокрема  Компартії  України,  трудящим 
республіки,  істотно  загальмували  розвиток  історико-партійної  на- 


31  Див.:  История  Коммунистической  партии  Советского  Союза.  В  шести  то¬ 
мах.— М.,  1970.— Т.  4.,  Кн.  1,—  С.  42—433. 

м  Пономарев  Л.  Н.,  Яковлев  А.  И.  Очерки  истории  идеологической  дея¬ 
тельности  КПСС.  Октябрь  1917 — 1936  гг. —  М.,  1985. 

33  Очерки  истории  идеологической  деятельности  КПСС. —  С.  127 — 134. 

ЗО  Укр.  іст.  журн.,  1989,  Л*  1 


Партійні  організації  України  у  відбудовний  період 


уки,  що  природно  відповідним  чином  вплинуло  і  на  стан  досліджень 
ідеологічної  діяльності  партії  у  відбудовний  період. 

Сьогодні,  з  позицій  оновленого  сьогодення,  яскравіше  проявля¬ 
ється  вплив  рішень  квітневого  (1985  р.)  Пленуму  ЦК  КПРС  на  істо- 
рико-партійну  науку.  Все  активніше  повертаються  у  дослідження  пері¬ 
оду  непу  базові  марксистсько-ленінські  принципи  творчого  осмислен¬ 
ня  історії,  конструктивних  дискусій,  вільного  співставлення  точок  зору 
на  історичні  процеси.  Саме  на  такій  основі  єдино  можливим  вбачаєть¬ 
ся  поступове  вироблення  наукової  концепції  будівництва  соціалізму  в 
СРСР.  У  цьому  плані  показовими  є  1987 — 1988  роки,  які  стали  рока¬ 
ми  повернення  нашій  історії  М.  І.  Бухаріна  як  теоретика  партії  20-х  ро¬ 
ків34,  і  зваженого  пошуку  відповідей  на  питання  про  невідповідність 
форм  і  методів  колективізації  1928 — 1933  років  ленінським  принципам 
кооперування,  проведення  соціалістичної  індустріалізації.  В  зв’язку  з 
цим  заслуговують  на  увагу  матеріали  всесоюзного  семінару  «Історич¬ 
ний  досвід  КПРС  у  світлі  70-річчя  Великого  Жовтня»  (Москва,  листо¬ 
пад  1987  р.),  статті  Г.  Бордюгова,  В.  Козлова,  В.  П.  Данілова  та 
М.  В.  Тепцова,  О.  Лациса,  Ю.  Бланда) 35  з  питань  місця  і  ролі  окре¬ 
мих  партійних  діячів  у  здійсненні  непу.  Показовою  є  широка  участь  у 
цьому  процесі  економістів  О.  Р.  Лациса,  М.  Шмельова  та  інших.  Все 
це,  з  однієї  сторони,  розширює  історіографічну  базу  вивчення  проб¬ 
лем  непу,  з  іншої  —  вимагає  посиленої  уваги  до  ідеологічної  роботи 
партії  періоду  1921  — 1925  рр.,  що  вже  знаходить  відгук  у  істориків 
партії  на  Україні36. 

Однак  і  сьогодні,  в  умовах  перебудови,  викликають  занепокоєння 
рецидиви  психології  минулих  років.  Так,  ще  не  звільнившись  у  повній 
мірі  від  тяживших  над  істориками  партії  консервативних  стереоти¬ 
пів,  охоронних  традицій  епохи  застою,  частина  істориків  почала  при¬ 
міряти  до  історико-партійної  науки  схеми  «нового  консерватизму». 
Дає  себе  знати  стара  звичка  перекладання  всієї  відповідальності  за 
визначення  істини  на  вищі  відповідальні  органи,  думка  про  те,  що 
кожна  знову  відкрита  істина  підлягає  ще  офіційному  затвердженню, 
набуваючи  таким  чином  статус  непорушної,  «вічної»  істини. 

Партія  затерігає  науковців  від  таких  міркувань.  На  лютневому 
(1988  р.)  Пленумі  ЦК  КПРС  підкреслювалося,  що  творчий  «марксизм- 
ленінізм  —  це  завжди  об’єктивний,  глибоко  науковий  аналіз  живої 
дійсності,  що  розвивається.  Аналіз  критичний,  який  ні  від  чого  не  від¬ 
вертається,  нічого  не  приховує,  не  боїться  ніякої  правди.  Тільки  та¬ 
кий  аналіз  працює  на  соціалізм.  Немає  і  не  може  бути  ніяких  обме¬ 
жень  для  справді  наукового  пошуку»37.  Останнє,  на  наш  погляд,  сто¬ 
сується  не  лише  суспільствознавців,  але  й  організаторів  і  хранителів 
джерельної  бази  історії  партії. 

Таким  чином,  у  нашій  історико-партійній  науці  існує  стійка  тра¬ 
диція  у  вивченні  досвіду  ідеологічного  забезпечення  початкового  ета¬ 
пу  відбудовного  періоду.  Накопичено  чималий  фактологічний,  теоре¬ 
тичний  матеріал,  на  базі  якого  у  нових  умовах  є  можливість  відтвори¬ 
ти  дійсну  картину  ідейного  життя  партії  і  країни  у  першій  половині 
20-х  років. 

34  Бухарин  Н.  Политическое  завещание  Ленина  //  Коммунист,—  1988.—  №  2  — 
С.  93 — 102;  БордюговГ.,  Козлов  В.  Николай  Бухарин.  Зпизоди  политической 
биографии  //  Коммунист. —  1988. —  №  13. —  С.  91—109. 

35  Л  а  ц  и  с  О.  Проблеми  темпов  в  социалистическом  строительстве.  Разммшле- 
ния  зкономиста  //  Коммунист. —  1987. —  №  8.— С.  79 — 90;  Бордюгов  Г.,  Коз¬ 
лов  В.  Время  трудних  вопросов.  История  20 — 30-х  годов  и  современная  обшествен- 
ная  мисль  //  Правда.—  1988. —  ЗО  сент,;  Данилов  В.  П.,  Тепцов  Н.  В.  Коллек- 
тивизация:  как  зто  било  //  Правда. —  1988. —  16  сент.;  Голанд  Ю.  Как  свернули 
нзп  //  Знамя. —  1988. —  №  10. —  С.  166 — 184. 

36  Укр.  іст.  журн. —  1988. —  №  10. —  С.  5 — 17. 

37  Горбачов  М.  С.  Революційній  перебудові  —  ідеологію  оновлення:  Промова 
на  Пленумі  ЦК  КПРС  18  лют.  1988  р.:  Постанова  Пленуму  ЦК  КПРС. —  К  ,  1987. — 
С.  10. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1  Зі 


С.  І.  Тицький 


У  світлі  вищевикладеного  вбачається  актуальним  дослідження 
таких  проблем  ідеологічної  діяльності  Комуністичної  партії:  а)  роз¬ 
робка  В.  І.  Леніним  концепції  нової  економічної  політики;  б)  участь 
партійних,  державних  діячів  і  суспільствознавців  України  у  розвитку 
марксистсько-ленінської  теорії  у  відбудовний  період;  в)  ідейна  бо¬ 
ротьба  Компартії  України  проти  троцькізму,  інших  непролетарських 
ідейних  течій,  які  отримали  розповсюдження  в  1921 — 1925  рр. 

Вбачається  безумовним,  що  ретельне  вивчення  теоретичної  діяль¬ 
ності  партії,  возз’єднання  її  в  комплексі  з  агітаційною  і  пропагандист¬ 
ською  роботою,  з  процесом  гострого  протиборства  з  буржуазною  ідео¬ 
логією  в  умовах  першого  етапу  мирного  будівництва  соціалізму  в 
СРСР  дозволить  набагато  повніше  розкрити  закономірності  ідеологіч¬ 
ної  роботи  Комуністичної  партії  України  в  епоху  переходу  від  капіта¬ 
лізму  до  соціалізму. 

С.  І.  Тицький  (Київ) 


До  уваги  читачів! 


ЦК  ЛКСМ  України,  Інститут  історії  АН  УРСР  повідомляють,  що  у  травні  1989  р. 
відбудуться  IV  суспільно-політичні  читання  «МОЛОДЬ  І  АКТУАЛЬНІ  ПРОБЛЕМИ 
ІСТОРИЧНОЇ  НАУКИ».. 

Запрошуються  співробітники,  викладачі  та  аспіранти  науково-дослідних  закладів, 
навчальних  та  вищих  навчальних  закладів,  архівів,  музеїв,  редакцій  газет  і  журналів, 
видавництв,  партійні  та  комсомольські  працівники  віком  до  35  років,  які  досліджують 
питання  вітчизняної  та  загальної  історії,  історіографії,  джерелознавства,  інших  до¬ 
поміжних  історичних  дисциплін. 

Тези  наукових  повідомлень  передбачається  опублікувати. 

В  процесі  роботи  передбачається  розглянути  питання  створення  та  перспектив  ді¬ 
яльності  асоціації  молодих  істориків  Української  РСР. 

Бажаючих  взяти  участь  в  читаннях  просимо  звертатися  в  оргкомітет  (до  1  квітня) 
на  адресу:  252001  Київ  1,  вул.  Кірова,  4.  Інститут  історії  АН  УРСР,  оргкомітет. 
Тел.  2291627,  2298704 


32 


Укр.  іст.  журн..  1989.  №  1 


ПОВІДОМЛЕННЯ 


З  історії  дружби  народів 
та  інтернаціональних  зв’язків 

Про  спільну  діяльність  профспілок  України 
і  РСФРР  у  період  боротьби 
проти  австро-німецьких  окупантів 
та  гетьманщини 

Я.  П.  Ковальська  (Київ) 

Розвиток  профспілкового  руху  в  нашій  країні  в  період  1917 — 1920  рр. 
знайшов  належне  висвітлення  в  радянській  історичній  науці.  В  пра¬ 
цях  істориків  УРСР  1.  А.  Зозулі,  А.  Ф.  Сурового  1  досліджується,  як 
більшовицька  партія  керувала  профспілковим  рухом  і  боротьбою  про¬ 
ти  політики  меншовиків  та  есерів  у  профспілках  у  перші  роки  Радян¬ 
ської  влади,  розкривається  роль  партійних  організацій  у  мобілізації 
профспілок  України  на  боротьбу  проти  внутрішньої  контрреволюції  та 
іноземної  інтервенції.  Різностороння  діяльність  масових  робітничих 
організацій  в  утвердженні  влади  Рад,  їх  участь  у  державному,  госпо¬ 
дарському  і  культурному  житті,  опорі  німецько-австрійським  окупан¬ 
там  досліджена  в  монографіях  Є.  М.  Скляренка,  О.  Б.  Слуцького, 
В.  П.  Сидоренко,  А.  П.  Гриценко.  Історія  профспілкового  руху  нашої 
республіки  узагальнена  й  систематизована  в  колективній  монографії 
«Очерки  истории  професіональних  союзов  Украинской  ССР» 2.  Цей 
фундаментальний  твір  став  першою  історико-документальною  книгою 
про  діяльність  професійних  спілок  України  в  період  соціалістичного  і 
комуністичного  будівництва. 

Завданням  повідомлення  є  відображення  спільної  боротьби  проф¬ 
спілок  України  і  РСФРР  проти  австро-німецьких  окупантів  і  гетьман¬ 
щини  на  Україні  (березень  —  листопад  1918  р.),  за  відновлення  влади 
Рад,  висвітлення  діяльності  масових  організацій  робітничого  класу  у 
зміцненні  дружби,  співробітництва,  всебічних  зв’язків  братніх  народів. 

Під  час  австро-німецької  окупації  України  основними  питаннями 
організаційної  діяльності  як  ВЦРПС,  ЦК  всеросійських  галузевих 
об’єднань,  так  і  їх  обласних,  крайових,  місцевих  відділень  на  Україні 
були:  збереження  низових  організацій,  дальша  консолідація  і  центра¬ 
лізація  їх  у  межах  України,  збереження  в  їх  побудові  принципу  про¬ 
летарського  інтернаціоналізму,  зміцнення  всебічних  зв’язків  і  співро¬ 
бітництва  з  всеросійськими  профспілками,  організація  політичної  та 
економічної  боротьби  пролетаріату  проти  окупаційного  режиму,  за  від¬ 
новлення  Радянської  влади  на  Україні. 

Організаторами  і  натхненниками  героїчного  опору  українського 
народу  іноземним  окупантам  і  українським  буржуазним  націоналістам 
стали  підпільні  більшовицькі  комітети.  В  своїй  роботі  вони  керувалися 
рішеннями  VII  з’їзду  РКП(б),  IV  Надзвичайного  Всеросійського  з’їз¬ 
ду  Рад,  II  Всеукраїнського  з’їзду  Рад.  Вже  з  перших  днів  окупації 


'Зозуля  І.  А.,  Суровий  А.  Ф.  Партійне  керівництво  профспілковим  рухом 
на  Україні  у  період  громадянської  війни,— К-,  1979. —  С.  127. 

2  Очерки  истории  професіональних  союзов  Украинской  ССР. —  Киев,  1983. — 
С.  663. 


3.  Укр.  Іст.  журн.,  1989,  №  1 


33 


Л.  П.  Ковальська 


більшовицькі  партійні  та  профспілкові  осередки  мобілізували  тисячі 
робітників  і  організували  опір  наступаючому  ворогу.  Рішуче  й  опера¬ 
тивно  діяли  профспілкові  організації  залізничників,  металістів,  дере¬ 
вообробників,  шкіряників  Київської  губернії.  Тисячі  робітників  вступи¬ 
ли  в  артилерійські,  кулеметні,  кінні  частини.  Червоноармійські  загони 
під  керівництвом  Г.  І.  Чудновського,  А.  Дзедзієвського,  члена  Київ¬ 
ської  Ради  профспілок  В.  М.  Боженка  кілька  днів  героїчно  стримували 
натиск  ворога  на  підступах  до  міста. 

Самовіддано  захищав  владу  Рад  пролетаріат  Донецького  та  Кри¬ 
ворізького  басейнів.  Дієву  допомогу  в  формуванні  робітничих  черво- 
ногвардійських  загонів  надавав  член  ЦК  РКП(б),  керівник  профспілки 
металістів  Ф.  А.  Сергєєв  (Артем).  У  загони  К-  Є.  Ворошилова,  О.  Я. 
Пархоменка,  Ю.  О.  Щаденка  влилося  кілька  тисяч  робітників-металі- 
стів,  шахтарів,  залізничників,  будівельників,  хіміків,  друкарів.  Крім 
мобілізаційної  роботи  профспілки  безпосередньо  організовували  вироб¬ 
ництво,  випуск  боєприпасів  і  військового  спорядження  для  Червоної 
Армії,  допомагали  евакуювати  устаткування  підприємств,  готову  про¬ 
дукцію,  запаси  сировини 3. 

Переборюючи  опір  радянських  військ,  інтервенти  до  кінця  квітня 
1918  р.  окупували  майже  всю  Україну  і  з  допомогою  буржуазно-націо¬ 
налістичної  Центральної  ради  відновили  буржуазно-поміщицький 
лад,  встановивши  жорстокий  окупаційний  режим.  Масові  робітничі 
організації  змушені  були  перейти  на  напівлегальне  становище,  тому 
що  окупанти  та  їх  націоналістичні  слуги  намагалися  закрити  проф¬ 
спілки,  які  перебували  під  впливом  більшовиків.  Більшовицький  вплив 
у  масових  робітничих  організаціях  у  той  час  здійснювали  підпільні 
партійні  осередки  й  більшовицькі  фракції. 

В  умовах  терору  і  масових  репресій  трудящі  України  не  припи¬ 
няли  боротьби  за  відновлення  Радянської  влади.  З  появою  окупантів 
на  Україні  місцеві  професійні  спілки  металістів,  гірників,  залізнични¬ 
ків  визначили  політичну  спрямованість  своєї  діяльності,  виступили  про¬ 
ти  Центральної  ради  та  її  місцевих  органів,  які  з  допомогою  німець¬ 
ких  пособників  піддавали  репресіям  учасників  радянського  будівниц¬ 
тва  та  революційних  профспілкових  діячів.  Так,  на  загальних  зборах 
робітників  естампажного  і  пічного  заводів  Катеринослава  25  квітня 
1918  р.  була  прийнята  резолюція  протесту  проти  дій  місцевих  властей. 
Товаришів  по  профспілці  підтримали  на  загальних  зборах  робітники 
трубопрокатного  заводу.  В  резолюції,  прийнятій  27  квітня,  зазначало¬ 
ся:  «Ми,  робітники,  заявляємо,  що  те  насилля,  яке  було  вчинено  над 
нашим  товаришем,  є  акт  помсти  всім  робітникам...  Ми  заявляємо,  що 
будемо  боротися  всіма  наявними  у  нас  засобами  і  не  дозволимо  ніяким 
бандам,  хай  то  вільні  козаки  чи  будь-хто  інший,  знущатися  з  вільної 
особи  людини  і  громадянина» 4. 

Питання  про  політичну  боротьбу  було  включено  в  порядок  денний 
з’їзду  профспілок  Юзівського,  Кальміуського,  Макіївського  та  Маріу¬ 
польського  районів  18  травня  1918  р.  З’їзд  закликав  «усіх  трудящих 
об’єднатися  навколо  професійних  організацій  і  висунути  всю  наявну 
силу  й  могутність  для  відстоювання  своїх  економічних  і  політичних 
завоювань...  При  порушенні  інтересів  як  окремих  членів,  так  і  в  цілому 
спілок,  виступити  з  протестом,  бойкотом  і  страйком»5.  Про  рішення 
протестувати  у  відповідь  на  масові  звільнення  найбільш  передових 
і  свідомих  робітників  повідомляла  у  листі  до  Крайового  бюро  спілки 
робітників-металістів  Донецька  обласна  професійна  спілка  «Горно- 
труд» 6. 


3  Там  же. —  С.  122,  123. 

4  Держ.  арх.  Дніпропетр.  обл.,  ф.  Р-5047,  оп.  1,  спр.  2,  арк.  18. 

8  ЦДАЖР  УРСР,  ф.  2699,  оп.  З,  спр.  13,  арк.  3. 

8  Там  же,  спр.  59,  арк.  1,  1  зв. 


34 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


Про  спільну  діяльність  профспілок  України  і  РСФРР 


Обурення  з  приводу  звільнення  робітників-залізничників  висловив 
у  телеграмі  міністру  шляхів  сполучення  районний  делегатський  з’їзд 
Одеси.  Учасники  з’їзду  писали:  «Залізничники  будуть  протестувати 
проти  переслідувань  за  політичні  переконання.  Просимо  всіх  залізнич¬ 
ників  приєднатися  до  нашого  протесту» 7. 

Однією  з  форм  боротьби  організованого  пролетаріату  в  перші 
місяці  окупації  України  стали  маніфестації  робітників  1  травня  1918  р., 
проведені  згідно  з  рішеннями  підпільних  партійних  більшовицьких 
комітетів  і  місцевих  профспілок.  Так,  Харківська  Рада  професійних 
спілок  підтримала  рішення  більшовиків  про  святкування  1  Травня  і 
надіслала  низовим  організаціям  листа  з  пропозицією  екстрено  орга¬ 
нізувати  членів  спілки  для  участі  в  цій  маніфестації8.  Київське  ЦБПС, 
в  якому  більшовики  мали  значний  вплив,  вирішило  провести  в  день 
пролетарського  свята  загальноміську  забастовку.  Для  обговорення 
плану  святкування  були  проведені  збори  фабрично-заводських  комі¬ 
тетів,  па  яких  більшовики  висунули  лозунг:  «Хай  живе  Радянська  Фе¬ 
деративна  Республіка!»9. 

Робітники  Катеринославського  залізопрокатного  заводу  на  загаль¬ 
них  зборах  27  квітня  вирішили  взяти  участь  у  першотравневій  демон¬ 
страції  і  «в  цей  день  вийти  на  вулиці  з  прапорами»  |0.  Мітинги,  демон¬ 
страції,  збори,  страйки  пройшли  в  цей  день  на  підприємствах  біль¬ 
шості  міст  Донбасу  п.  Виступи  робітників  під  керівництвом  своїх  ор¬ 
ганізацій  у  день  політичного  свята  стали  яскравим  прикладом  проле¬ 
тарського  інтернаціоналізму,  переконливим  доказом  непохитної  волі 
пролетаріату  України  відновити  Радянську  владу  та  вимушено  перер¬ 
вані  структурні  зв’язки  масових  робітничих  організацій  України  з 
аналогічними  організаціями  Російської  Федерації. 

Гостра  боротьба  проти  буржуазних  націоналістів  розгорнулася  в 
профспілках  залізничників,  які  виступили  за  збереження  принципу 
інтернаціоналізму  в  організаційній  побудові.  Українські  буржуазні 
націоналісти  і  в  умовах  австро-німецької  окупації  намагалися  ділити 
профспілки  за  національними  ознаками.  В  березні  1918  р.  у  телеграмі 
для  всіх  залізниць  України  міністерство  шляхів  сполучення  заборони¬ 
ло  діяльність  профспілкових  комітетів  «на  підставі  статуту  Всеросій¬ 
ської  спілки  залізничників,  оскільки  вона  виходить  за  межі  чисто 
професійних  інтересів»  12. 

У  другому  циркулярі,  нав’язуючи  робітничому  рухові  ідею  ство¬ 
рення  самостійних  організацій,  націоналісти  погрожували  розпра¬ 
вою:  «Особи,  які  не  визнають  української  влади  і  взагалі  українсько¬ 
го  руху,  ...будуть  негайно  звільнені  з  посад  і  як  шкідливі  елементи 
спокійного  життя  будуть  вислані  за  кордон»  |3.  А  26  березня  1918  р. 
вийшло  розпорядження:  «Віднині  на  службу  по  міністерству  шляхів 
сполучення  приймати  тільки  підданих  Української  Республіки,  які 
знають  українську  мову  й  українське  письмо»  І4. 

Міністр  заборонив  проведення  четвертого,  чергового  делегатсько¬ 
го  надзвичайного  з’їзду  Південно-Західних  залізниць,  призначеного 
на  20  квітня.  З  категоричними  протестами  проти  цього  рішення  висту¬ 
пили  залізничники  Києва,  Жмеринки,  Сарн,  Козятина,  Вознесенська  15. 
У  головний  комітет  залізниці  і  міністерство  надійшли  численні  теле- 


7  ЦДІА  УРСР,  ф.  1244,  оп.  1,  спр.  21,  арк.  137. 

8  ЦДАЖР  УРСР,  ф.  2699,  оп.  З,  спр.  25,  арк.  1. 

9  Киевщина  в  годьі  гражданской  войньг  и  иностранной  военной  интервенции. 
1918 — 1920  гг.:  Сб.  документов  и  материалов. —  Киев,  1962. —  С.  27 — ЗО. 

іи  Держ.  арх.  Дніпропетр.  обл.,  ф.  Р-5047,  оп.  1,  спр.  2,  арк.  18. 

11  С Луцкий  А.  Б.,  Сидоренко  В.  П.  Профсоюзи  Украйни  после  победьі 
Великого  Октября.— М.,  1961.—  С.  34. 

12  ЦДІА  УРСР,  ф.  693,  оп.  1,  спр.  237,  арк.  160. 

13  Там  же,  арк.  147. 
и  Там  же,  арк.  177. 

15  Очерки  истории  профессиональних  союзов  Украннской  ССР. —  С.  124. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1  З* 


35 


Л.  П.  Ковальська 


грами  й  виписки  з  резолюцій  зборів  робітників  і  службовців  різних 
служб  залізниці.  Так,  дільничний  комітет  станції  Здолбунове,  де  пра¬ 
цювали  близько  3  тис.  чоловік,  повідомляв,  що  робітники  наполяга¬ 
ють  «на  своєчасному  скликанні  з’їзду,  необхідного  для  приведення  в 
порядок  залізничного  транспорту  і  життя  залізничників»  1в.  Загальні 
збори  робітників,  майстрових  і  службовців  Козятинського  району,  що 
відбулися  12  квітня  1918  р.,  прийняли  резолюцію,  в  якій  закликали 
«не  рахуватися  з  розпорядженням  міністра»  17.  Зважаючи  на  одностай¬ 
ний  опір  з  боку  залізничників,  власті  змушені  були  піти  на  поступки, 
зокрема  дозволити  проведення  з’їзду. 

При  підтримці  австро-німецьких  окупантів  і  гетьманських  покро¬ 
вителів  легальні  партії  провели  в  Києві  у  травні  1918  р.  І  Всеукраїн¬ 
ську  конференцію  профспілок  18.  При  всьому  бажанні  не  можна  було 
не  врахувати  об’єктивних  історичних  факторів,  за  яких  розвивався 
професійний  рух  на  Україні,  та  прагнення  трудящих  України  до  воз¬ 
з’єднання  з  трудящими  Росії.  Тому  в  одній  з  доповідей  «Національне 
питання  в  професійному  русі»  зазначалося:  «Оскільки  майбутнє  укра¬ 
їнської  держави  невідоме,  було  б  недоречно  поривати  зв’язок  із  Все¬ 
російським  центром...  Невідворотне  чи  не  невідворотне  об’єднання 
всієї  Росії  треба,  виходячи  з  близькості  інтересів,  культурної  спіль¬ 
ності  і  спільності  минулої  історії,  зберегти  цю  близькість,  і  не  можна 
тут  проголошувати  розрив  з  російським  профрухом»  ,9.  Чисельність 
членів  профспілок  у  цей  час  на  Україні  становила  понад  500  тис.  чо¬ 
ловік  без  спілок  залізничників.  Найбільше  членів  охоплювали  спілки 
металістів  (147  968),  гірників  (72984),  шевців  (30  202),  харчообробної 
промисловості  (13  224),  шкіряників  (12  633),  деревообробників  (9185), 
друкарів  (12039)  20-2 *. 

Обрана  конференцією  угодовська  Всеукраїнська  центральна  рада 
профспілок  (Уцентропроф)  взяла  курс  на  підкорення  профспілкового 
руху  гетьманському  режиму.  Проти  її  зрадницької  лінії  виступили 
низові  організації.  Так,  робітники-друкарі  Києва  на  загальних  зборах 
засудили  діяльність  меншовиків,  бундівців  та  есерів  з  центрального 
органу.  Вони  писали:  «Ми,  робітники  друку,  рішуче  протестуємо  про¬ 
ти  групи  соціал-зрадників,  які  називають  себе  Радою  профспілок 
України  (Уцентропроф)...  Ми  закликаємо  всіх  робітників  України  при¬ 
єднатися  до  нашого  протесту.  Вітаємо  нашого  старшого  брата  про¬ 
летаріат  РСФРР  —  в  його  упертій  боротьбі  з  уже  наполовину  роз¬ 
битою  і  роздушеною  буржуазією»22. 

Серед  робітників  і  селян  України  наростало  незадоволення  полі¬ 
тикою  реставрації  поміщицько-буржуазного  ладу.  Буржуазні,  партії  та 
угодовські  профспілки  намагалися  стримувати  робітників  від  бороть¬ 
би  проти  окупантів  і  буржуазно-поміщицького  режиму.  Більшовицькі 
організації  розвінчували  ворожу  для  робітників  угодовську  політику 
Уцентропрофу.  Після  закінчення  1  Всеукраїнської  конференції  проф¬ 
спілок  більшовики-делегати  провели  нелегальну  партійну  нараду,  на 
якій  були  присутні  представники  більшовицьких  організацій  Києва, 
Харкова,  Катеринослава,  Одеси,  Кам’янського,  Чернігова,  Полтави, 
Кременчука,  Прилук  та  інших  міст. 

Нарада  визнала  необхідним  зміцнювати  більшовицький  вплив  у 
профспілках,  послати  в  кожну  профорганізацію  своїх  представників, 


16  ЦДІА  УРСР,  ф.  1574,  оп.  1,  спр.  8,  арк.  4,  6—9,  68. 

17  Там  же,  спр.  9,  арк.  80. 

18  Очерки  истории  профессиональньїх  союзов  Украинскои  СС.Р,— С.  І2о. 

19  Первая  Всеукраинская  конференция  профсоюзов  (21 — 27  мая  1918 
Харьков,  1924. —  С.  64—65. 

20-21  Первая  Всеукраинская  конференция  профсоюзов,— С.  12. 

22  Шингарьов  1.  Київські  профспілки  в  боротьбі  за  Жовтень,—  X., 


С.  23. 

36 


г.).- 


1932,— 


Укр  іст.  журн.,  1989.  №  І 


Про  спільну  діяльність  профспілок  України  і  РСФРР 


створити  фракції  і,  таким  чином,  зміцнити  зв’язки  з  підпільними  пар¬ 
тійними  організаціями23. 

Влітку  1918  р.  комфракції  були  створені  при  багатьох  галузевих 
спілках  Донбасу,  зокрема  при  спілках  гірників  і  залізничників  Гришино- 
го,  металістів  Краматорська,  залізничників  станцій  Ясинувата,  Дебаль- 
цеве  та  інших.  Члени  партії  ввійшли  до  правлінь  ряду  спілок  і  завко¬ 
мів.  Більшовики  П.  В.  Крижановський,  Г.  Т.  Кисельов  і  Ф.  Ф.  Рома- 
новський  були  членами  правління  профспілки  «Горнотруд»  Криворізь¬ 
кого  району,  І.  К.  Амосов  і  Г.  С.  Биченко  —  членами  правління  спілки 
металістів  і  заводського  комітету  Брянського  заводу  в  Катеринославі. 
Зміцніли  більшовицькі  партійні  осередки  в  харківських  спілках  мета¬ 
лістів,  хіміків,  будівельників,  залізничників,  шевців.  В  Одесі  більшо¬ 
вики  мали  міцні  позиції  в  усіх  спілках,  у  Катеринославі  —  в  профспіл¬ 
ках  шевців,  друкарів,  шкіряників  і  деревообробників24. 

Для  дальшого  розгортання  боротьби  українського  народу  під  про¬ 
водом  пролетаріату  проти  окупантів  та  їх  пособників,  для  розвитку 
професійного  руху  велике  значення  мав  І  з’їзд  КП(б)У,  який  відбувся 
в  липні  1918  р.  Створивши  Комуністичну  партію  України  як  складову 
частину  єдиної  пролетарської  ленінської  партії,  з’їзд  закликав  трудя¬ 
щих  України  до  підготовки  збройного  повстання  проти  окупантів. 

Під  впливом  діяльності  більшовиків  страйкова  боротьба  пролета¬ 
ріату  влітку  1918  р.  значно  посилилась.  Все  частіше  стихійний  страй¬ 
ковий  рух  спрямовувався  в  організоване  русло  політичної  боротьби  за 
ліквідацію  німецько-австрійських  окупантів  та  гетьманського  режиму, 
за  відновлення  Радянської  влади  на  Україні.  Страйки  поширювалися 
по  всій  Україні.  Так,  у  липні  1918  р.  спочатку  стихійно,  а  згодом  під 
керівництвом  спілок  металістів  і  «Горнотруд»  відбулися  забастовки  на 
підприємствах  Горлівки,  Софіївки,  Мар’ївки,  Верівки,  Юзівки,  Бахму- 
та,  Луганська,  Миколаєва  25.  Робітники  утворили  спеціальний  забасто- 
вочний  фонд  для  допомоги  страйкуючим,  в  який  відраховували  гро¬ 
ші  члени  профспілок,  що  входили  в  Крайове  бюро  металістів,  а 
також  спілки  металістів  Севастополя,  Гомеля,  Таганрога,  Хер¬ 
сона,  Києва 2б. 

13  серпня  управління  Новоросійського  товариства  кам’яновугіль¬ 
ного,  залізничного  та  сталевого  виробництва  Юзівського  заводу  у 
листі  до  міністерства  продовольства  скаржилося  на  діяльність  про¬ 
довольчого  комітету,  що  складається  з  представників  спілок  і  має 
специфічний  професійно-політичний  характер,  «підгодовує  страйку¬ 
ючих»,  «став  зброєю  боротьби  з  підприємцями»,  «головним  у  роботі 
вважає  політичну  та  економічну  боротьбу»  27. 

Авангард  організованого  пролетаріату  виявляв  зразки  високої 
політичної  свідомості,  незважаючи  на  посилення  репресій,  безробіття, 
дорожнечу.  В  липні  1918  р.  всі  великі  підприємства  Миколаєва  було 
закрито.  Німецьке  командування  віддало  розпорядження  відкрити 
суднобудівні  заводи  «Н аваль»  та  «Руссуд».  Однак  «спроба  ця  не  мала 
успіху...  Кваліфіковані  робітники  утрималися  від  набору»28.  Луган¬ 
ський  патронний  завод  також  «одержав  розпорядження  приготувати 
всі  відділи,  щоб  знову  налагодити  виготовлення  патронів».  Повідом¬ 
ляючи  про  це  Крайове  бюро  металістів,  Луганська  профспілка  під- 


23  Очеркн  истории  професіональних  союзов  Украинской  ССР. —  С.  125 — 126. 

21  Зозуля  І.  А.,  Суровий  А.  Ф.  Назв,  праця. —  С.  127;  Осадчий  Ю.  Г 
Борьба  Коммунистическои  партии  за  профсоюзи  Украйни  в  период  иностранной  воєн 
ной  интервенции  и  гражданской  войнн  (1918—1920  гг.).— Автореф.  дис.  канд.  ист 
наук. —  Киев,  1978. —  С.  20;  Очерки  истории  професіональних  союзов  Украин 
ской  ССР. —  С.  126. 

25  ЦДАЖР  УРСР,  ф.  2699,  оп.  1,  спр.  2,  арк.  5,  7,  10,  11,  23,  24,  31,  32,  33 
спр.  З,  арк.  93. 

26  Там  же,  оп.  З,  спр.  78,  арк.  2;  спр.  56,  арк.  5,  10,  19. 

27  Там  же,  спр.  70,  арк.  З,  3  зв. 

28  Там  же,  спр.  72,  арк.  20. 

У кр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


37 


Л.  П.  Ковальська 


крсслювала,  що  робітники  «свідомо  ставляться  негативно  до  цієї  ро¬ 
боти,  не  маючи  бажання  готувати  патрони  для  гетьманського  уряду»29. 

Найбільшим  виступом  робітничого  класу  проти  австро-німецьких 
окупантів  та  буржуазного  «гетьманського»  уряду  України  влітку 
1918  р.  був  Всеукраїнський  страйк  залізничників,  який  понад  місяць 
паралізовував  роботу  залізничного  транспорту,  охопив  усі  залізниці 
України30.  В  той  час  професійна  спілка  нараховувала  близько  80  тис. 
чоловік,  а  націоналістична  рада  залізниць  України  (Разалук),  за  її 
даними, —  «близько  п’яти  тисяч  чоловік,  і  майже  всі  вони  в  той  же  час 
були  членами  професійної  спілки,  не  маючи  бажання  виходити  з  її 
складу» 31 . 

Головний  дорожний  комітет  Південно-Західної  залізниці,  в  якому 
засіли  меншовики,  не  став  бойовим  органом  страйку.  Під  впливом 
більшовицьких  комітетів  низові  профспілкові  організації  стали  на 
шлях  рішучої  боротьби  за  відновлення  Радянської  влади  на  Україні, 
за  поліпшення  свого  економічного  становища.  Для  керівництва  страй¬ 
ком  ЦК  КП(б)У  створило  Організаційне  бюро  залізничників  на  чолі 
з  А.  Є.  Близниченком.  Член  Київського  обкому  КП(б)У  М.  В.  Реут 
увійшов  до  складу  Центрального  страйкового  комітету,  представники 
партійних  організацій  Київщини  —  до  складу  страйкових  комітетів 
дільниць,  вузлів,  окремих  підприємств  і  служб.  Повністю  керував 
діяльністю  страйкому  Одеський  обком  КП  (б) У. 

Активно  діяли  керовані  більшовиками  страйкові  комітети  в  Харко¬ 
ві,  Катеринославі,  Полтаві,  Донбасі,  на  Волині,  Поділлі  та  інших  ра¬ 
йонах  України  32. 

Страйк  залізничників  підтримували  спілки  металістів,  шахтарів, 
друкарів,  деревообробників,  харчовиків.  Вони  влаштовували  страйки 
солідарності,  збирали  кошти  у  фонд  допомоги  залізничникам,  вислов¬ 
лювали  протести  з  приводу  дій  окупаційних  властей,  спрямованих 
проти  бастуючих.  Так,  25  липня  1918  р.  відбулося  надзвичайне  засі¬ 
дання  Ради  профспілок  Олександрійська,  на  якому  були  присутні 
представники  від  16  спілок  міста,  найбільші  з  яких  —  організації  ме¬ 
талістів,  деревообробників,  друкарів,  залізничників,  харчовиків.  На 
зборах  прийнято  резолюцію  з  рішучим  протестом  проти  дій  австро- 
німецького  командування  м. 

Значну  допомогу  трудящим  України  в  боротьбі  за  свої  політичні 
й  економічні  інтереси  надавали  трудящі  Радянської  Росії,  ВЦРПС, 
ЦК  всеросійських  галузевих  спілок  стали  організаторами  всебічної 
допомоги  профспілкам  України.  Особливо  цінною  була  матеріальна 
допомога  робітникам  під  час  проведення  страйків.  Влітку  1918  р.  під 
час  всеукраїнського  страйку  залізничників  профспілкові  організації 
Радянської  Росії  з  винятковою  оперативністю  організували  збір  кош¬ 
тів  страйкуючим  українським  залізничникам.  У  звіті  ВЦРПС  про  збір 
коштів,  який  був  опублікований  в  «Известиях  ВЦИК»  5  вересня 
1918  р.,  повідомлялося,  що  всього  з  початку  страйку  українських  за¬ 
лізничників  надходження  для  страйкарів  становили  1  042  633  крб. 
і  54  коп.34 

Постійно  надсилав  матеріальну  допомогу  на  адресу  профспілки 
металістів  України  Центральний  комітет  Всеросійської  спілки  робіт- 
ників-металістів.  Він  також  випускав  відозви,  листівки-заклики,  ін¬ 
формаційні  листи,  в  яких  рекомендував  правлінням  спілок  якнай- 


іам  же,  ари.  оз — оо. 

30  История  Украинской  ССР:  В  !0  т.  —  Киев,  1984. —  Т.  6. —  С.  342 — 344. 

31  ЦДІА  УРСР,  ф.  1574.  оп.  1,  спр.  35,  арк.  2. 

32  Очерки  истории  професіональних  союзов  Украинской  ССР. —  С.  128 — 129. 

33  Дєрж.  арх.  Запоріз.  обл.,  ф.  Р-564.  оп.  1,  спр.  52.  арк.  20.  20  зв„  21,  21  зв. 

34  Коммунистическая  партия  —  вдохновитель  и  организатор  обьединительного 
движения  украинского  народа  за  образовзние  СССР:  Сб.  документов  и  материалов. — 
Киев,  І962І — С.  76. 


38 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  А®  1 


Про  спільну  діяльність  профспілок  України  і  РСФРР 


швидше  «здійснити  однопроцентне  відрахування  місячного  заробітку 
в  фонд  економічної  боротьби  металістів  України» 35. 

Страйкуючих  робітників  шкіряних  заводів  Одеси  в  липні  1918  р. 
підтримала  Всеросійська  професійна  спілка  шкіряників,  яка  створила 
спеціальний  «фонд  страйкуючих  в  Одесі»36.  А  в  жовтні  1918  р.  прези¬ 
дія  ВЦРПС  постановила  «виділити  із  забастовочного  фонду  50  тис. 
крб.  для  підтримки  робітників  шкіряного  виробництва  в  окупованих 
областях  України»37. 

Під  час  австро-німецької  окупації  організаційні  зв’язки  між  масо¬ 
вими  робітничими  організаціями  України  та  РСФРР  були  формально 
розірвані.  Та,  незважаючи  на  це,  великі  виробничі  спілки  провідних 
галузей  промисловості  продовжували  підтримувати  найтісніші  кон¬ 
такти.  Показові,  наприклад,  відносини  професійних  спілок  металургій¬ 
ної,  металообробної  і  машинобудівної  промисловості  України  з  Все¬ 
російською  спілкою  робітників-металістів  (ВСРМ)  у  РСФРР.  Об’єд¬ 
нання  цієї  категорії  працюючих  на  Україні  в  травні  1918  р.  охоплю¬ 
вало  147  968  чоловік,  що  становило  26%  від  загальної  кількості  членів 
профспілок  України 38. 

Металісти  були  найчисленнішим  і  найорганізованішим  загоном 
робітничого  класу,  який  у  революційному  русі  пролетаріату  відігра¬ 
вав  провідну  роль.  З  початку  окупації  Обласне  бюро  металістів  До¬ 
нецько-Криворізького  басейну  Всеросійської  спілки  металістів,  що 
містилося  в  Харкові,  змушене  було  перебудувати  свою  роботу.  Части¬ 
на  членів  Бюро  евакуювалась  у  Таганрог,  щоб  налагодити  нормальну 
роботу  і  підтримувати  постійні  зв’язки  з  центром.  Делегація  Цент¬ 
рального  комітету  ВСРМ  приїхала  в  Харків  на  початку  квітня  для 
проведення  тарифу.  Вона  залишила  свого  представника  в  Бюро  для 
вивчення  становища  на  місцях:  «щоб  проведення  обласного  колек¬ 
тивного  договору  проходило  повсюдно  під  його  керівництвом» 39. 

У  циркулярному  листі  місцевим  організаціям  Бюро  31  травня 
1918  р.  повідомляло,  що  при  обласному  Бюро  працює  два  представни¬ 
ки  ЦК  ВСРМ  40.  Між  Бюро,  яке  працювало  в  Харкові,  і  ЦК  ВСРМ 
встановилося  регулярне  листування  та  живий  зв’язок  з  різних  питань 
профспілкового  життя.  Характерним  є  один  з  листів  до  ЦК  ВСРМ,  в 
якому  члени  Бюро  визнавали:  «Встановлення  більш  тісного  організа¬ 
ційного  зв’язку  між  розірваними  ходом  подій  частинами  єдиного  руху 
ми  вважаємо  питанням  цілком  назрілим  і  абсолютно  невідкладним»  4‘. 

За  рішенням  наради  металістів,  яка  відбулася  20  квітня  в  Києві, 
Обласне  бюро  металістів  Донецького  і  Криворізького  басейнів  розгор¬ 
нуло  роботу  по  скликанню  з’їзду  спілок  робітників-металістів  Украї¬ 
ни  в  Харкові,  щоб  «намітити  план  організації  спілок  на  місцях,  їх 
об’єднання  по  Україні  і  з’ясувати  своє  ставлення  до  Всеросійської 
спілки»42.  Центральний  комітет  Всеросійської  спілки  робітників-мета¬ 
лістів  уважно  стежив  за  підготовкою  з’їзду  металістів  України  і  на¬ 
давав  їм  всіляку  підтримку 43.  . 

З’їзд  профспілок  робітників-металістів  України  відбувся  в  Харкові 
21—25  червня  1918  р.  У  його  роботі  взяли  участь  47  представників 
31  спілки  Донецького  і  Криворізького  басейнів,  Києва,  Одеси  і  Сева- 


і  диктатури  продетариата:  Сб. 


1918  г.).— Укр- 


35  Рабочий  класе  Советской  России  в  первьій  і 
документов  и  материалов. —  М.,  1964. —  С.  54. 

36  Там  же. —  С.  53. 

37  Професіональний  вестник. —  1918.— 20  дек. —  С.  17. 

38  Первая  Всеукраинская  конференция  профсоюзов  (21 — 27  і 
бюро  ВЦСПС,  1924,— С.  12. 

39  ЦДАЖР  УРСР,  ф.  2699.  оп.  2,  спр.  21,  арк.  2. 

40  Там  же,  арк.  4. 

41  Там  же,  оп.  З,  спр.  26,  арк.  33. 

42  Там  же,  оп.  2,  спр.  21,  арк.  5;  спр.  15,  арк.  1а,  16. 

43  С  к  л  я  р  е  н  к  о  Є.  М.  Боротьба  трудящих  України  проти  німецько-австрійських 
окупантів  і  гетьманщини  в  1918  р  — К.,  1960.— С.  237. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1  39 


Л.  П.  Ковальська 


стополя.  З  вітальним  словом  і  доповіддю  про  роботу  ЦК  ВСРМ  висту¬ 
пив  представник  ЦК44.  З’їзд  розглянув  сім  питань.  Визначаючи  зав¬ 
дання  щодо  проведення  тарифного  договору,  делегати  з’їзду  виріши¬ 
ли,  «щоб  робітники  на  місцях  не  зверталися  до  українських  властей, 
бо  це  не  допоможе  справі,  а  приведе  до  дезорганізації  в  робітничому 
середовищі  і  принизить  гідність  спілки».  Вирішуючи  питання  органі¬ 
зації  своїх  сил  у  масштабах  України,  металісти  одностайно  зійшлися 
на  думці,  що  «створення  Крайового  Українського  об’єднання  не  вик¬ 
лючає  необхідності  прагнення  до  відновлення  тісного  організаційного 
зв’язку  з  Всеросійською  спілкою  робітників-металістів,  оскільки  з  ро¬ 
сійським  робітничим  класом  у  силу  його  і  економічних  і  історичних 
умов  пролетаріат  України  зв’язаний  найбільше» 45.  З’їзд  25  червня 
1918  р.  обрав  Крайове  бюро  спілок  робітників-металістів  як  орган, 
що  об’єднує  професійні  спілки  робітників-металістів  на  території 
України,  з  тим,  щоб  це  «об’єднання  підтримувало  зв’язок  з  Всеросій¬ 
ською  спілкою  робітників-металістів» 46. 

На  виконання  постанови  з’їзду  Крайове  бюро  3  серпня  1918  р. 
вирішило  взяти  участь  у  наступній  «Московській  нараді  з  питань  взає¬ 
мовідносин  між  професійним  рухом  України  та  Великоросії» 47.  На 
нараді  був  присутній  делегат  від  Крайового  бюро,  який  після  повер¬ 
нення  з  Москви,  26  серпня  доповів,  що  18  серпня  на  засіданні  ЦК  за¬ 
тверджено  «Положення  про  взаємостосунки  металістів  у  Великоросії 
та  на  Україні».  Делегат  зачитав  договір,  запропонований  ЦК  ВСРМ. 
Крайове  бюро  обговорило  його  і  затвердило  на  засіданні  5  вересня,  а 
17  вересня  1918  р.  Бюро  знову  послало  представника  в  Москву  для 
ратифікації  договору48. 

Бюро  спілки  металістів  розробило  статут  для  низових  організацій 
і  в  липні  розіслало  його  для  реєстрації  в  місцевих  органах  влади. 
В  супроводжувальному  листі  до  статуту  містився  заклик  закріпити 
єдність  юридичної  основи,  підтримувати  та  надавати  Бюро  необхідну 
допомогу,  «оскільки  в  єдності  нашого  руху  —  наша  сила  і  запорука 
наших  успіхів».  Далі  підкреслювалося,  що  «цей  зразок  статуту  для 
місцевих  спілок  має  тимчасовий  характер  і  викликаний  вимогою  мо¬ 
менту»  49. 

В  своїй  діяльності  по  централізації  професійних  спілок  у  масшта¬ 
бах  України  Крайове  бюро  металістів  широко  використовувало  досвід 
аналогічних  організацій  Петрограда,  Москви  та  інших  міст  Радян¬ 
ської  Росії.  Воно  постійно  керувалося  циркулярними  листами,  поло¬ 
женнями,  інструкціями  і  статутами,  надісланими  ЦК  ВСРМ50. 

Таким  чином,  між  провідними  професійними  спілками  робітників- 
металістів  Російської  Федерації  та  України  були  встановлені  договір¬ 
ні  відносини,  які  передбачали  тісне  співробітництво,  всебічну  допомо¬ 
гу  і  були  спрямовані  на  відновлення  організаційного  зв’язку  між  ними. 

За  тісну  ідейно-політичну  й  організаційну  єдність  з  ВЦРПС  і 
центральними  комітетами  галузевих  профспілок  Радянської  Росії 
висловилися  з’їзди  профспілок  трудящих  цукрової  промисловості,  ке¬ 
рівні  органи  спілок  хіміків,  друкарів,  шкіряників,  торгово-промисло¬ 
вих  службовців  та  інші.  Профспілки  України  обмінювалися  делега¬ 
ціями  з  всеросійськими  об’єднаннями,  отримували  Від  них  журнали, 
бюлетені,  рекомендації  та  консультації  з  різних  питань  профспілко¬ 
вого  руху.  ВЦРПС  та  ЦК  галузевих  спілок  РСФРР  обговорювали  на 
своїх  засіданнях  різні  питання  діяльності  профспілок  на  окупованих 


44  Держ.  арх.  Запоріз.  обл.,  ф.  Р-564,  оп.  1,  спр.  49,  ари.  40. 

45  ЦДАЖР  УРСР,  ф.  2699,  оп.  З,  спр.  15,  арк.  18,  27. 

46  Там  же,  арк.  60,  спр.  26,  арк.  17. 

47  Там  же,  спр.  14,  арк.  42. 

48  Там  же,  спр.  17,  арк.  ЗО,  33;  спр.  26,  арк.  32. 

49  Там  же,  оп.  І,  спр.  2,  арк.  1  зв.,  2. 

60  Там  же,  спр.  З,  арк.  18,  19,  24,  27,  28,  32,  35,  37. 


40 


Укр.  Іст.  журн.,  1989.  М  1 


Про  спільну  діяльність  профспілок  України  і  РСФРР 


територіях,  надавали  їм  всебічну  моральну  та  матеріальну  підтримку 
в  боротьбі  проти  австро-німецької  окупації,  за  встановлення  влади 
Рад  5,-и. 

На  початку  осені  класова  боротьба  на  Україні  загострилася.  Ши¬ 
рокого  розмаху  набрав  страйковий  рух  пролетаріату,  розгорталася 
партизанська  війна.  Місцеві  власті  та  окупаційне  командування  вдава¬ 
лися  до  жорстоких  репресій,  намагаючись  силою  зброї  зберегти  ба¬ 
жаний  порядок.  Власті  арештовували  найактивніших  діячів  профспіл¬ 
кового  руху,  відмовлялися  визнавати  профспілки,  розгромлювали  при¬ 
міщення  редакцій  газет  і  робітничих  організацій,  грубо  втручалися  в 
діяльність  профспілок.  Так,  у  Краматорську  місцеві  власті  не  визна¬ 
вали  професійних  спілок,  заборонили  загальні  та  делегатські  збори 
робітників  і  службовців  53.  У  Мелітополі  в  приміщенні  будинку  профе¬ 
сійних  спілок  міста  3  вересня  без  будь-яких  пояснень  представники 
державної  варти  провели  обшук,  забрали  документи,  закрили  примі¬ 
щення  і  виставили  вартового 54.  В  Миколаєві  на  делегатські  збори 
союзу  металістів  12  жовтня  з’явився  для  нагляду  представник  геть¬ 
манської  варти.  В  пред’явленому  ним  посвідченні  вказувалося,  що 
його  прислано  для  того,  «щоб  крім  питань  суто  професійного  харак¬ 
теру  не  обговорювалися  питання  політичні».  Після  короткого  розбо¬ 
ру  цього  обурливого  факту  делегати  прийняли  резолюцію,  в  якій  за¬ 
судили  грубе  порушення  прав  робітників,  розпустили  збори,  «заявив¬ 
ши  цим  рішучий  протест  проти  дій  місцевих  властей» 55.  У  відповідь 
на  це  24  жовтня  представники  державної  варти  при  підтримці  інозем¬ 
них  солдатів  арештували  без  пред’явлення  звинувачення  і  пояснення 
причин  арешту  найактивніших  членів  спілки  металістів  5б.  Про  ці  без¬ 
чинства  повідомляли  звідусіль  у  Крайове  бюро  металістів  низові  ор¬ 
ганізації,  вимагаючи  рішучих  дій  проти  політики  окупаційних  і  місце¬ 
вих  властей. 

В  умовах  окупації  буржуазія  й  поміщики  ще  більше  посилили 
наступ  на  права  трудящих:  збільшували  тривалість  робочого  дня,  під¬ 
вищували  норми  виробітку,  зменшували  заробітну  плату.  Зростало 
безробіття.  Кількість  робітників,  наприклад,  у  металургійній  промис¬ 
ловості  України,  Дону  та  Криму  в  жовтні  1918  р.  (без  Катеринослав¬ 
ського  району)  становила  49  600  чоловік,  або  24,6%  до  нормальної 
кількості  201  314  чоловік57.  У  Катеринославському  районі  в  той  час 
налічувалося  69  заводів,  44  з  яких  були  зачинені,  а  25  працювали  не 
на  повну  потужність.  Всього  у  Катеринославі  працюючих  робітників- 
металістів,  за  підрахунками  профспілки,  у  той  час  налічувалося  лише 
6500  чоловік68. 

В  обстановці  економічної  розрухи  і  загострення  класової  бороть¬ 
би  більшовицькі  партійні  організації  широко  розгорнули  роботу  по 
мобілізації  мас  на  боротьбу  за  відновлення  влади  Рад  на  Україні. 
Саме  ні  питання  були  головними  на  порядку  денному  губернських, 
районних  і  міських  більшовицьких  партійних  конференцій  (вересень 
1918  р.),  Пленуму  ЦК  КП(б)У  (вересень  1918  р.). 

II  з’їзд  КП(б)У,  що  відбувся  у  жовтні  1918  р.,  зокрема,  прийняв 
рішення  про  підготовку  збройного  повстання  проти  окупантів  і  внут¬ 
рішньої  контрреволюції  та  підготовку  святкування  першої  річниці 
Великої  Жовтневої  соціалістичної  революції.  Так,  Київські  облас¬ 
ний  та  міський  комітети  КП(б)У  випустили  листівку  із  закликом  до 

8і-52  Очерки  истории  професіональних  союзов  Украинской  ССР. —  С.  126 — 127; 
Скляренко  Є.  М.  Нариси  історії  профспілкового  руху  на  Україні. —  С.  178. 

53  ЦДАЖР  УРСР,  ф.  2699,  оп.  З,  спр.  27,  арк.  33. 

84  Там  же,  спр.  79,  арк.  5. 

55  Там  же,  спр.  52,  арк.  1. 

56  Там  же,  спр.  79,  арк.  7. 

67Шлосберг  Д.  Перший  Всеукраїнський  з’їзд  профспілок. —  Вид-во  Україн¬ 
ський  робітник  (1930).— С.  12,  13. 

ЦДАЖР  УРОР,  ф.  2699,  оп.  3.  спр.  61,  арк.  72. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  Дб  1  41 


Л.  Ті.  Ковальська 


трудящих  України  в  день  першої  річниці  Жовтня  провести  загальний 
одноденний  страйк  59~60.  Аналогічні  листівки  та  відозви  випустили 
обласні  комітети  КП(б)У  Донецько-Криворізького  басейну,  Волин¬ 
ський  губернський  і  Житомирський  міський  комітети  партії,  Київський 
комітет  комсомолу  й  інші  організації61.  Святкування  першої  річниці 
Жовтневої  революції  яскраво  свідчило  про  готовність  робітничого 
класу  України  утверджувати  владу  Рад  і  налагоджувати  братерське 
співробітництво  з  трудящими  РСФРР. 

Під  керівництвом  більшовицьких  комітетів  і  профспілок  еконо¬ 
мічні  страйки,  які  виникли  стихійно  в  жовтні,  в  листопаді  набули  по¬ 
літичної  спрямованості  і  перетворилися  в  могутні  маніфестації  робіт¬ 
ничої  солідарності.  На  одному  із  засідань  Крайового  бюро  спілки 
металістів  члени  бюро  констатували:  «Конфлікти  зростають,  забастов- 
ки  йдуть  одна  за  одною,  все  частіше  спалахують  відразу  в  кількох 
місцях.  Цьому  сприяє  впевненість  мас  у  можливості  крупних  полі¬ 
тичних  змін  на  Україні»62.  В  одній  із  статей  журналу  «Голос  мета¬ 
ліста»  в  ті  дні  зазначалося:  «Від  того,  щоб  спрямувати  стихійний 
страйковий  рух  в  організоване  русло  під  спільним  лозунгом  об’єднан¬ 
ня,  ми  відмовлятися  не  можемо»  63.  У  той  час  низові  профспілки  мета¬ 
лістів  проводили  страйки  на  заводах  Гартмана  —  в  Луганську,  Дніп¬ 
ровському  —  в  Кам’янському,  Новоросійського  товариства  —  в  Юзівці, 
Ельворті  —  в  Єлисаветграді 64.  До  кінця  листопада  1918  р.  страйковий 
рух,  що  почався  в  дні  святкування  річниці  Великої  Жовтневої  соціа¬ 
лістичної  революції,  влився  в  могутнє  русло  визвольної  боротьби  тру¬ 
дящих  України  за  відновлення  Радянської  влади.  Характерною  для 
того  часу  є  резолюція  загальних  зборів  робітників  залізопрокатного 
заводу  Катеринослава,  що  відбулися  25  листопада  1918  р.  На  зборах 
було  прийнято  резолюцію  більшовиків,  в  якій  робітники  постанови¬ 
ли:  «В  якомога  коротший  строк  відновити  вигнану  петлюро-гетьмано- 
меншовицькою  коаліцією  з  допомогою  австро-німецьких  штиків  Раду 
робітничих  і  селянських  депутатів,  стати  в  ряди  повстанських  загонів, 
провести  чистку  в  наших  заводських  комітетах»65. 

Після  скасування  Брестського  договору  боротьба  трудящих  Укра¬ 
їни  за  відновлення  влади  Рад  розгорнулася  з  новою  силою.  Очолили 
цю  боротьбу  більшовицькі  партійні  комітети  і  професійні  спілки.  Так, 
на  Всеукраїнській  нараді  профспілок  робітників-металістів,  яка  відбу¬ 
лася  22  листопада  1918  р.,  у  резолюції  з  питання  про  поточний  момент 
записано:  «Розвиток  і  зростання  світової  робітничої  революції,  процві¬ 
тання  і  зміцнення  Радянської  влади  в  Росії,  з  одного  боку,  і  наступ 
на  Україну  імперіалістичних  союзницьких  сил,  що  намагаються  оста¬ 
точно  знищити  завоювання  революції  на  Україні  і  в  Росії, —  з  другого 
боку,  ставлять  перед  робітничим  класом  України  невідкладне  завдання 
організації  всіх  пролетарських  сил  для  завоювання  єдино  революцій¬ 
ної  влади  —  робітничих  і  селянських  Рад»66.  Під  натиском  страйкової 
боротьби  пролетаріату,  спільних  виступів  повстансько-партизанських 
загонів  і  радянських  військових  частин  окупанти  спішно  покинули 
територію  України. 

Таким  чином,  під  час  австро-німецької  окупації  професійні  спілки 
як  на  Україні,  так  і  в  Росії  активно  включилися  в  боротьбу  проти  іно¬ 
земного  поневолення.  Профспілкові  організації  України  не  поривали 


53-60  Коммуннстйческая  партия  —  вдохновитель  и  организатор  об^единительного 
движения  украинского  народа  за  образование  СССР:  Сб.  документов  и  материалов. — 
Киев,  1962,— С.  81—83. 

61  Гражданская  война  на  Украяне. —  С.  395,  396,  398,  399. 

«2  ЦДАЖР  УРСР,  ф.  2699,  оп.  З,  спр.  14,  арк.  69. 

63Колісников  Б.  Нариси  з  історії  професійного  руху  на  Україні.— X., 
1927.— С.  91. 

64  ЦДАЖР  УРСР,  ф.  2699,  оп.  1,  спр.  2,  арк.  42—44,  51. 

65  Держ.  арх.  Дніпропетр.  обл.,  ф.  Р-5047,  оп.  1,  спр.  2,  арк.  21. 

66  Держ.  арх.  Запоріз.  обл.,  ф.  Р-564,  оп.  1,  спр.  49,  арк.  105,  129. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  І 


42 


Деякі  аспекти  радянсько  польського  співробітництва 


зв’язків  з  ВЦРПС  і  провідними  галузевими  об’єднаннями  робітників 
РСФРР.  Спираючись  на  досвід  всеросійських  профспілкових  об’єднань 
і  при  їх  підтримці  та  допомозі,  приступили  до  дальшого  формування 
структури  масових  організацій  робітничого  класу.  Діяльність  профспі¬ 
лок  по  створенню  централізованого  апарату  управління  на  Україні 
привела  до  наступної  концентрації  і  консолідації  сил  пролетаріату 
навколо  профспілкових  галузевих  об’єднань.  В  організаційній  струк¬ 
турі  профспілок  України  збереглися  ленінські  принципи  побудови,  які 
довелося  відстоювати  в  боротьбі  з  українськими  буржуазними  націо¬ 
налістами.  Стихійна  страйкова  боротьба  робітничого  класу  України 
під  керівництвом  більшовицьких  партійних  і  профспілкових  комітетів 
України  при  організаційній  допомозі  з  боку  ЦК  РКП(б),  ВЦРПС,  усіх 
трудящих  РСФРР  стала  складовою  частиною  боротьби  трудящих  за 
відновлення  влади  Рад  на  Україні,  зміцнення  братерського  співробіт¬ 
ництва  і  дружби  народів. 


Деякі  аспекти  радянсько-польського 
співробітництва  на  сучасному  етапі 

С.  М.  Днтонюк  (КиТв),  Л.  Д.  Васильєва  (Київ) 

У  доповіді  «Жовтень  і  перебудова:  революція  продовжується»  на  спіль¬ 
ному  урочистому  засіданні  ЦК  КПРС,  Верховної  Ради  СРСР  і  Вер¬ 
ховної  Ради  РРФСР,  присвяченому  70-річчю  Великого  Жовтня,  Гене¬ 
ральний  секретар  ЦК  КПРС  М.  С.  Горбачов  підкреслив,  що  найваж¬ 
ливішою  віхою  в  післяжовтневій  історії  є  виникнення  світової  соціаліс¬ 
тичної  системи.  «Ось  уже  чотири  десятиріччя,  —  зазначав  він,  —  як 
соціалізм  став  спільною  долею  багатьох  народів,  надзвичайно  важли¬ 
вим  фактором  сучасної  цивілізації.  Наша  партія,  радянський  народ 
високо  цінують  можливість  взаємодіяти  з  друзями,  на  яких  тепер,  ось 
уже  кілька  десятиріч,  лежить,  як  і  на  нас,  також  і  державна  відпові¬ 
дальність  за  соціалізм,  за  його  рух  уперед.  Усі  соціалістичні  держави 
нагромадили  багато  цікавого  і  корисного  в  розв’язанні  соціальних, 
економічних  та  ідеологічних  завдань,  у  будівництві  нового  життя»  *. 

Вищий  форум  радянських  комуністів  —  XXVII  з’їзд  КПРС  з  новою 
силою  підтвердив  незмінну  лінію  СРСР  на  тісне  співробітництво  з  краї¬ 
нами  соціалістичної  співдружності,  гідне  місце  серед  яких  займає  Поль¬ 
ська  Народна  Республіка. 

Єдність  народів  обох  держав  розвивалася  в  період  революції  1905 — 
1907  рр.,  буремні  дні  Великого  Жовтня,  роки  другої  світової  війни,  коли 
радянські  воїни  пліч-о-пліч  з  бійцями  Війська  Польського  визволили 
Польщу  від  фашистських  загарбників.  Ця  єдність  особливо  зміцніла  у 
післявоєнний  період.  Підписаний  у  квітні  1945  р.  Договір  про  дружбу, 
співробітництво  і  взаємодопомогу  між  СРСР  і  ПНР  є  актом  великого 
історичного  значення.  Він  став  міцним  фундаментом  дружніх,  союз¬ 
ницьких  відносин,  створив  нову  еру  в  історії  наших  народів.  Цементую¬ 
чими  ланками  цих  взаємозв’язків  є  спільність  політичного  ладу,  бра¬ 
терська  солідарність  та  співробітництво  КПРС  і  ПО_РП,  які  керуються 
ідеологією  марксизму-ленінізму.  Єдність  стратегічної  платформи,  ці¬ 
лей,  реформ,  що  здійснюються  у  Радянському  Союзі  та  Польщі,  підня¬ 
ли  відносини  між  братніми  партіями,  державами  й  народами  на  якісно 
новий,  вищий  рівень. 

~Горбачов  М.  С.  Жовтень  і  перебудова:  революція  продовжується.  Доповідь 
на  спільному  урочистому  засіданні  ЦК  КПРС,  Верховної  Ради  СРСР  і  Верховної 
Ради  РРФСР,  присвяченого  70-річчю  Великої  Жовтневої  соціалістичної  революції,  в 
Кремлівському  Палаці  з’їздів,  2  листоп.  1987  р. —  К.,  1987,— С.  55. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1  ^ 


С.  М.  Антонюк,  Л.  Д.  Васильєва 


З  кожним  роком  поглиблюється  і  вдосконалюється  політичне  спів¬ 
робітництво  між  СРСР  і  ПНР  у  світлі  завдань,  висунутих  XXVII  з’їз¬ 
дом  КПРС  і  X  з’їздом  ПОРП,  домовленостей,  досягнутих  на  зустрічах 
М.  С.  Горбачова  й  Першого  секретаря  ЦК  ПОРП  В.  Ярузельського, 
підсумків  робочої  зустрічі  керівників  комуністичних  і  робітничих  пар¬ 
тій  країн  —  членів  РЕВ,  яка  відбулася  у  Москві  в  листопаді  1986  р.  Но¬ 
вим  важливим  документом,  що  становить  основу  перспективних  радян¬ 
сько-польських  відносин,  є  підписана  21  квітня  1987  р.  товаришами 
М.  Горбачовим  і  В.  Ярузельським  Декларація  про  співробітництво  в 
галузі  ідеології,  науки  і  культури  2.  Цей  документ  поклав  початок  ви¬ 
щому  етапу  динамічного  розвитку  всебічних  взаємозв’язків  двох 
держав. 

У  дусі  Декларації  КПРС  і  ПОРП  погодили  програму  розвитку  спів¬ 
робітництва  на  період  до  1990  р.,  якою  передбачено  активізувати  взає¬ 
модію  обох  партій  по  обміну  досвідом  будівництва  нового  життя,  під¬ 
несенню  творчої  активності  трудящих  двох  країн  в  усіх  сферах  еконо¬ 
мічного  та  соціально-політичного  життя. 

Важливим  стимулом  до  ще  більш  активного  співробітництва  на¬ 
ших  країн  в  усіх  сферах  став  офіційний  дружній  візит  М.  С.  Горбачова 
в  Польську  Народну  Республіку  в  липні  1988  р.  Політбюро  ЦК  КПРС 
на  своєму  засіданні,  яке  відбулося  21  липня  1988  р.,  схвалило  підсумки 
візиту  Генерального  секретаря  ЦК  КПРС  у  ПНР.  Було  відзначено,  що 
переговори  М.  С.  Горбачова  з  В.  Ярузельським,  іншими  керівниками 
Польщі,  спільна  радянсько-польська  заява  продемонстрували  збіг  по¬ 
глядів  ПНР  і  СРСР  з  найважливіших  питань  двосторонніх  відносин, 
розвитку  соціалізму  та  світової  політики,  спільність  підходів  КПРС  і 
ПОРП  до  проблем  перебудови  і  оновлення  соціалістичного  суспільства. 
Зустрічі  Генерального  секретаря  ЦК  КПРС  з  трудящими  Польщі  свід¬ 
чили,  що  серед  громадськості  братньої  країни  дедалі  розвиваються  на¬ 
строї  на  користь  дальшого  зміцнення  союзу,  дружби  і  співробітництва 
з  СРСР. 

Досягнуте  з  ПНР  взаєморозуміння  про  надання  нової  якості  еконо¬ 
мічному  співробітництву,  об’єднання  зусиль  у  прискоренні  науково-тех¬ 
нічного  прогресу,  розширення  виробничої  кооперації,  про  взаємодію  в 
духовній  сфері  дасть  змогу  піднести  на  вищий  ступінь  весь  спектр  ра¬ 
дянсько-польських  зв’язків.  Політбюро  ЦК  КПРС  прийняло  рішення 
про  реалізацію  досягнутих  домовленостей  і  дальший  розгляд  порушених 
у  ході  візиту  конкретних  питань3.  Спільний  зацікавлений  пошук  опти¬ 
мальних  рішень  по  удосконаленню  співробітництва,  взаємна  відпові¬ 
дальність  сторін,  взаємовигідність  економічних  зв’язків  —  характерні 
риси  нинішнього  розвитку  радянсько-польських  відносин.  Об’єктивною 
основою  їх  нового  якісного  змісту  є  те,  що  корінні  цілі  й  напрями  пе¬ 
ребудови  в  Радянському  Союзі  та  соціалістичного  оновлення  в  Польщі 
багато  в  чому  збігаються.  Радянські  й  польські  комуністи  підвищують 
ефективність  співробітництва  обох  країн  на  основі  принципів  марксиз- 
му-ленінізму,  повної  рівноправності,  незалежності,  взаємної  поваги  та 
братерської  допомоги.  Керівники  КПРС  і  ПОРП  висунули  також  зав¬ 
дання  по  перебудові  тих  форм,  які  склалися  в  ідеологічному  співробіт¬ 
ництві  між  СРСР  і  ПНР.  Останнім  часом  зміцніли  зв'язки  між  партій¬ 
ними  вузами,  зокрема  Академією  суспільних  наук  при  ЦК  КПРС  та 
Академією  суспільних  наук  ЦК  ПОРП.  Відбуваються  позитивні  зру¬ 
шення  в  роботі  преси,  телебачення  й  радіо  СРСР  і  ПНР  по  висвітлен- 


2  Декларация  о  советско-лольском  сотрудничестве  в  области  идеологии,  науки 
и  культури  //  Визит  в  Советский  Союз  Первого  секретаря  ЦК  ПОРП,  Председателя 
Государственного  Совета  ПНР  Войцеха  Ярузельского,  21 — 22  апреля  1987  года:  До¬ 
кументи  и  материали. —  М.,  1987. —  С.  6 — 13. 

3  Визит  Генерального  секретаря  ЦК  КПСС  М.  С.  Горбачева  в  Польскую  На¬ 
родную  Республику,  Ц — 14  июля  1988  г.:  Документи  н  материали. —  М.,  1988. — 
С.  188. 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


Деякі  аспекти  радянсько-польського  співробітництва 


ню  життя  наших  народів,  проблем  розвитку  світового  соціалізму.  73 
радянські  редакції  мають  договори  про  співробітництво  з  такою  ж 
кількістю  польських  творчих  колективів.  Поширилося  співробітництво 
між  теоретичними  і  політичними  журналами  ЦК  КПРС  і  ЦК  ПОРП— 
«Коммунистом»  й  «Нове  дроги»  («Нові  дороги»).  У  березні  1988  р.  у 
Москві  відбувся  «круглий  стіл»  редакцій  цих  журналів  на  тему  «Від¬ 
новлення  і  перебудова:  фактори  прискорення  і  гальмування».  «Газети 
«Правда»  й  «Трибуна  Люду»  проводять  обмін  публікаціями.  їх  редак¬ 
ції  взяли  шефство  над  прямим  співробітництвом  підприємств  і  науко¬ 
вих  інститутів,  організували  взаємне  стажування  журналістів.  Нові 
форми  зв’язків  розвиваються  по  всіх  каналах  засобів  масової  інформа¬ 
ції.  За  короткий  час  було  організовано  15  дискусій  за  «круглим  сто¬ 
лом»,  спільно  підготовлено  45  радіо-  і  телепрограм,  5  телемостів  4. 

Пожвавилися  контакти  партійних  комітетів  вузів  СРСР  та  ПНР.  У 
квітні  1988  р.  партком  Київського  держуніверситету  підготував  і  провів 
міжнародну  науково-практичну  конференцію  на  тему  «Ленінські  ідеї 
про  виховання  молоді  та  завдання  партійних  організацій  університетів 
країн  соціалістичної  співдружності  в  сучасних  умовах».  В  її  роботі  взя¬ 
ли  участь  і  вчені  з  Ягеллонського  університету  м.  Кракова.  Учасники 
конференції  поділилися  досвідом  роботи  партійних  організацій  по  ідей¬ 
но-політичному  вихованню  вузівської  молоді,  розповіли  про  проблеми 
студентів,  взяли  участь  у  роботі  «круглого  столу»,  присвяченого  про¬ 
блемам  розвитку  студентського  самоврядування  5. 

Нині  у  взаємозв’язках  братніх  країн  зростає  роль  вищих  органів 
народної  влади  —  Верховної  Ради  СРСР  і  Сейму  ПНР.  Парламентарії 
обох  держав  вважають  важливим  обмінюватися  досвідом  удосконален¬ 
ня  законодавчих  основ  розвитку  народовладдя  і  соціалістичного  само¬ 
управління  народу,  зміцнювати  договірно-правову  базу  радянсько- 
польських  відносин,  активізувати  міжнародну  парламентську  діяль¬ 
ність  в  інтересах  роззброєння  та  зміцнення  безпеки  в  Європі  й  в  усьо¬ 
му  світі. 

Радянський  Союз  і  Польща  приділяють  також  увагу  розширенню 
взаємодії  між  Радою  Міністрів  СРСР  та  Радою  Міністрів  ПНР  у  роз¬ 
в’язанні  великомасштабних  питань  радянсько-польського  співробітни¬ 
цтва,  підвищенні  оперативності,  діловитості  та  ініціативи  урядових  ус¬ 
танов  при  реалізації  досягнутих  між  нашими  країнами  домовленостей. 
Важливою  подією  у  відносинах  між  СРСР  і  ПНР  стало  підписання  уго¬ 
ди  про  співробітництво  між  Спілкою  радянських  товариств  дружби  і 
культурного  зв’язку  з  зарубіжними  країнами  та  Патріотичним  рухом 
національного  відродження.  , 

Всебічно  сприяти  поглибленню  плідних  інтернаціональних  зв  язків 
між  нашими  народами  покликані  громадські  організації,  зокрема  проф¬ 
спілки.  Основним  змістом  їх  взаємовідносин  є  обмін  досвідом  роботи  по 
розвитку  трудової  та  суспільно-політичної  активності  мас,  підвищенню 
їх  творчої  ініціативи,  поліпшенню  умов  праці  та  побуту  робітників  і 
службовців,  взаємодії  трудящих  на  спільних  підприємствах  та  інтегра¬ 
ційних  будовах,  у  міжнародних  науково-технічних  об’єднаннях,  органі¬ 
зації  інтернаціонального  соціалістичного  змагання  між  трудовими  ко¬ 
лективами.  ... 

Процес  відродження  польських  профспілкових  організацій  розпо¬ 
чався  на  основі  прийнятого  у  жовтні  1982  р.  Сеймом  ПНР  Закону  про 
профспілки.  На  початку  березня  1988  р.  вони  налічували  понад  7  млн. 
членів6.  Зближенню  цих  громадських  організацій  Польщі  й  Радян¬ 
ського  Союзу  сприяли  Дні  польських  профспілок  в  СРСР,  які  проходи¬ 
ли  з  18  по  23  квітня  1988  р.  Це,  власне,  був  перший  візит  відроджених 
профспілок  ПНР  за  кордон.  Делегатів  з  10  воєводств  Польщі  приймали 

<  Правда,— 1988— 29  февр.;  Коммунист.— 1988—  №  4,— С.  113—122. 

5  Рад.  освіта,—  1988.—  26  квіт.;  Київ,  університет,—  1988  —  22  квіт. 

6  ТгуЬипа  Ьигіи.—  1988  —  3  гпагса. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


45 


С.  М.  Антонюк,  Л.  Д.  Васильєва 


шість  радянських  соціалістичних  республік,  а  також  прикордонні  об¬ 
ласті  СРСР 7.  Польська  профспілкова  делегація  відвідала  Брест, 
Мінськ,  Вільнюс  і  Москву.  Орган  ЦК  ПОРП  «Трибуна  Люду»  конста¬ 
тувала  в  ті  дні,  що  період  застою  в  польсько-радянських  профспілкових 
контактах  минув  і  розпочався  час  плідного  співробітництва  між  ними. 
Зросла,  зокрема,  чисельність  дітей  членів  польських  профспілок  у  піо¬ 
нерських  таборах  Радянського  Союзу  з  7  у  1983  р.  до  11  тис.  у  1987  р., 
збільшився  обмін  туристичними  групами.  Новим  явищем  у  профспілко¬ 
вих  контактах  СРСР  і  ПНР  є  робота  польських  робітників  на  будовах 
нашої  країни,  зокрема  на  спорудженні  Хмельницької  атомної  електро¬ 
станції  8. 

На  вищу  ступінь  піднімається  співробітництво  молодіжних  органі¬ 
зацій  Радянського  Союзу  і  Польщі.  В  спільній  радянсько-польській 
Заяві  від  14  липня  1988  р.,  підписаній  М.  Горбачовим  і  В.  Ярузель- 
ським,  підкреслюється  особлива  відповідальність  молоді  за  майбутнє 
соціалізму.  Юні  громадяни  обох  країн  повинні  внести  свій  вклад  у 
справу  формування  нових  суспільно-політичних  відносин,  розвитку  де¬ 
мократії,  удосконалення  управління  державою  і  суспільством,  підви¬ 
щення  ефективності  народного  господарства,  збагачення  духовних  цін¬ 
ностей,  забезпечення  соціальної  справедливості.  Саме  про  ці  актуальні 
завдання  молодіжних  організацій  СРСР  і  ПНР  йшлося  у  промовах 
М.  С.  Горбачова  та  В.  Ярузельського  на  мітингу  дружби  польської  й 
радянської  молоді,  який  відбувся  12  липня  1988  р.  у  Вавельському 
замку  Кракова.  Серед  присутніх  були  члени  делегації  Ленінського  ком¬ 
сомолу  на  чолі  з  першим  секретарем  ЦК  ВЛКСМ  В.  Мироненком,  радян¬ 
ські  студенти,  які  навчаються  у  краківських  вузах,  будівельники  з  ін¬ 
тернаціональних  загонів.  Делегація  ВЛКСМ  зустрілася  з  молодими  де¬ 
путатами  воєводської  народної  ради,  воїнами-десантниками,  відвідала 
металургійний  комбінат  ім.  В.  І.  Леніна,  Ягеллонський  університет9. 

Молодь  СРСР  і  ПНР  бере  участь  у  реалізації  молодіжної  та  сту¬ 
дентської  програми  країн-членів  РЕВ  «Співдружність»  10.  Згідно  з  нею, 
первинні  організації  Спілки  соціалістичної  польської  молоді  шефству¬ 
ють  над  будівництвом  суден  для  радянських  замовників. 

Польська  молодь  братиме  участь  у  конкурсі  «Замовлення  друзів  у 
термін  і  якісно»,  шефстві  над  колективами  будівельників  з  ПНР,  які 
працюють  на  металургійному  комбінаті  у  Магнітогорську,  атомній 
електростанції  «Жарновець»  (ПНР)  тощо11.  В  1988  р.  фірма  Спілки 
сільської  молоді  ПНР  «Агротехніка»  уклала  договори  з  ЦК  ЛКСМ 
Латвії  і  Естонії  про  постачання  комп’ютерів  та  іншої  техніки  в  обмін 
на  вироби  народних  промислів  і  деревообробної  промисловості 
Польщі |2. 

Корисний  вклад  у  зміцнення  дружби  між  народами  наших  країн 
можуть  внести  радянські  громадяни  польської  національності,  що  про¬ 
живають  в  СРСР,  і  громадяни  ПНР  українського,  білоруського  та  ли¬ 
товського  походження.  Цьому  сприятимуть  створені  у  Радянському 
Союзі  можливості'  для  польської  етнічної  групи  організовувати  свої 
культурно-освітні  товариства,  вивчати  рідну  мову  й  культуру.  Саме  та¬ 
ка  Польська  культурно-освітня  секція  була  створена  5  липня  1988  р.  на 
установчих  зборах  при  Українському  товаристві  дружби  і  культурного 
зв’язку  з  зарубіжними  країнами  13. 

Плодотворно  розвивається  безпосереднє  всебічне  співробітництво 
областей  та  воєводств  СРСР  і  ПНР,  міст  Москви  й  Варшави,  Ленін- 


7  ТгуЬипа  Ьиііи. —  1988. —  18  кшеі. 

8  ТгуЬипа  Ьисіи. —  1988. —  18  кшіеі. 

-  Правда. —  1988. —  13  июля;  Комсомол,  правда. —  1988. —  13  июля. 

10  Комсомол,  правда. —  1987. —  18  апр. 

11  Комсомол,  правда. — 1988. — 21  апр.;  4  мав. 

Там  же. 

13  Рад.  Україна,—  1988. —  8  лип. 

46  Укр.  іст.  журн,,  1989,  №  1 


Деякі  аспекти  радянсько-польського  ствробітшщтва 


града  і  Гданська,  Києва  й  Кракова,  Донецька  і  Катовіце,  Харкова  й 
Познані.  Виникають  нові,  більш  конкретні  та  ефективні  форми  цих 
зв’язків.  Польські  та  радянські  трудові  колективи  обмінюються  брига¬ 
дами,  досвідом,  спільними  науковими  й  технічними  розробками. 

Вирішенню  багатьох  важливих  проблем  покликане  сприяти  тісне 
співробітництво  між  істориками  СРСР  та  ПНР.  У  декларації  підкрес¬ 
люється,  що  КПРС  і  ПОРП  надають  великого  значення  спільному  до¬ 
слідженню  історії  відносин  між  нашими  країнами,  партіями  _й  народа¬ 
ми.  Багатовікові  зв’язки  Росії  та  Польщі  вимагають  глибокої  наукової 
оцінки.  Навіть  найбільш  драматичні  періоди  їхніх  взаємовідносин  по¬ 
винні  бути  об’єктивно  і  чітко  висвітлені  з  позицій  марксизму-ленінізму. 
Насамперед  необхідно  віддати  належне  факторам,  які  зміцнювали 
дружбу  між  обома  партіями  й  народами,  і  засудити  те,  що  завдавало  їй 
шкоди  и.  Результатом  виконання  декларації  стала  розпочата  у  травні 
1987  р.  робота  спільної  комісії  радянських  і  польських  істориків,  у 
завдання  якої  входить  досконале  вивчення  проблемних  питань  нашої 
історії,  які  раніше  замовчувалися.  Розкриття  нелегкої,  підчас  жорсто¬ 
кої  правди  необхідне  як  з  точки  зору  спростування  антирадянської  та 
антипольської  пропаганди,  так  і  перешкоди  ідеологічним  спекуляціям  і 
націоналістичним  пристрастям.  Радянську  сторону  комісії  очолив  ди¬ 
ректор  Інституту  марксизму-ленінізму  при  ЦК  КПРС,  академік  Г.  .  .. 
Смирнов,  польську  —  ректор  Академії  суспільних  наук  ПОРП,  професор 
Я-  Мачішевський.  У  березні  1988  р.  комісія  підбила  підсумки  перших 
проведених  досліджень,  проаналізувала  нові  публікації,  що  незабаром 
побачать  світ.  Особлива  увага  була  приділена  так  званим  «білим  пля¬ 
мам»  в  історії  обох  країн:  важливим  питанням  радянсько-польських 
відносин  у  1917—1921  рр.,  періоду  напередодні  й  під  час  другої  світової 
війни,  історії  співдружності  обох  народів  у  боротьбі  проти  гітлерівської 
Німеччини  та  її  союзників,  недостатньо  вивченим  аспектам  переміщен¬ 
ня,  депортації  та  умовам  життя  польського  населення  в  СРСР  |5. 

Важливе  значення  мають  прийняті  рішення  про  увічнення  в  Радян¬ 
ському  Союзі  та  ПНР  пам’яті  визначних  російських,  польських,  україн¬ 
ських,  білоруських  і  литовських  діячів  революційного,  робітничого  і  ко¬ 
муністичного  руху,  науки  та  культури,  воєначальників,  учасників  бо¬ 
ротьби  за  визволення  Польщі.  .  .  , 

В  новий  етап  вступили  і  традиційні  зовнішньополітичні  зв  язки 
братніх  країн,  головна  мета  яких  —  збереження  світу  від  ядерної  ка¬ 
тастрофи.  ПОРП  та  уряд  Польщі  повністю  підтримують  висунуту  СРСР 
конструктивну  Програму  миру,  спрямовану  на  припинення  гонки  оз¬ 
броєнь.  Основні  принципи  зовнішньої  політики  Польщі  закріплені  у 
Конституції  ПНР,  прийнятій  22  липня  1952  р.  Підтверджується  переві¬ 
рений  часом  фундаментальний  принцип  зовнішньої  політики  ПНР:  без¬ 
пека  і  суверенітет  країни  можуть  бути  збережені  лише  у  рамках  Вар¬ 
шавського  Договору,  в  союзі  з  СРСР  та  іншими  державами  соціалізму. 
Зовнішньополітичний  курс  ПНР  завжди  характеризувався  миролюбни¬ 
ми  прагненнями,  єдністю  й  співробітництвом  з  країнами-членами  РЬВ 
і  Варшавського  Договору,  зміцненням  відносин  з  державами,  що  роз¬ 
виваються,  встановленням  взаємовигідних  економічних  та  культурних 
зв’язків  з  усіма  країнами.  «Наріжним  каменем  польської  зовнішньої 
політики,  —  підкреслював  В.  Ярузельський,  —  є  непорушний  союз  і 
дружба  з  Радянським  Союзом.  Це  історичне  завоювання  наших  на¬ 
родів»  16. 


14  Визит  в  Советский  Союз  Первого  секретаря  ЦК  ПОРП,  Председателя  Госу- 
дарственного  Совета  ПНР  Воґщеха  Ярузельского  —  С.  10 

'5  Правда,—  1988,— 5  марта;  12  марта;  22  апр.;  ТгуЬипа  Ьисіи. —  1988. —  12 — 

13  т?вГСст'руЗЄЛЬский  В.  Задачи  партии  в  социалистическом  развитии  и  упро- 
чении  Польской  Народної’!  Республики:  Доклад  ЦК  ПОРП  X  сьезду  партии,  29  июня 


1986  г,—  М.,  1986,—  С.  69. 
Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


47 


С.  М.  Антонюк,  Л.  Д.  Васильєва 


Спільні  кроки  держав  соціалістичної  співдружності  у  боротьбі  про¬ 
ти  ядерної  загрози,  створенні  всеохоплюючої  системи  міжнародної  без¬ 
пеки  благотворно  вплинули  на  зміни  політичної  ситуації  в  світі. 
Польща,  зокрема,  активно  підтримала  комплекс  пропозицій  СРСР, 
висунутих  у  виступі  М.  С.  Горбачова  в  Рейк’явіку  від  15  січня  1986  р. 
про  поетапну  ліквідацію  ядерної  зброї  до  2000  р.,  а  також  підсумки  ра¬ 
дянсько-американської  зустрічі  на  найвищому  рівні  в  Москві,  набрання 
чинності  Договору  про  ліквідацію  ракет  середньої  та  меншої  даль¬ 
ності  17. 

15 — 16  липня  1988  р.  у  польській  столиці  відбулася  нарада  Полі¬ 
тичного  консультативного  комітету  держав  —  учасниць  Варшавського 
Договору.  Прийняті  за  її  підсумками  документи  спрямовані  на  зміцнення 
міжнародної  військово-політичної  та  екологічної  безпеки,  зниження  рів¬ 
нів  військового  протистояння  в  Європі.  Вони  містять  комплекс  широко¬ 
масштабних  пропозицій  у  галузі  скорочень  звичайних  озброєнь  18. 

Радянська  програма  роззброєння,  скорочення  військових  сил  і  зви¬ 
чайних  озброєнь  в  Європі  та  інші  мирні  пропозиції  країн  соціалізму 
продемонстрували  їхню  високу  відповідальність  за  долю  людства. 
КПРС  і  ПОРП  співробітничають  з  іншими  братніми  партіями  держав 
соціалістичної  співдружності,  антивоєнними  рухами  з  метою  посилення 
потенціалу  миру,  боротьби  за  незастосування  сили  у  міжнародних  від¬ 
носинах,  забезпечення  вільного  існування  кожного  народу.  В  липні 
1987  р.  польський  уряд  виступив  з  ініціативою  про  скорочення  озброєнь 
та  зміцнення  довір’я  в  Центральній  Європі,  яка  одержала  назву  «план 
Ярузельського».  Основні  його  положення  деталізовані  у  меморандумі 
уряду  ПНР.  План  передбачає  поступове  скорочення  спільно  узгоджених 
видів  оперативно-тактичної  ядерної  зброї,  звичайних  озброєнь,  зміни 
військових  доктрин  на  суто  оборонні 19. 

Широку  програму  мирних  ініціатив  розробив  і  здійснив  Всеполь- 
ський  Комітет  миру  у  Варшаві.  Це  спільний  з  відповідним  Радянським 
Комітетом  семінар  з  нагоди  70-річчя  ленінського  Декрету  про  мир  (кві¬ 
тень  1987  р.),  зустріч  представників  Руху  миру  в  Європі  та  Південній 
Америці  (вересень  1987  р.),  семінар  за  участю  борців  за  мир  Західної 
Європи  (листопад  1987  р.).  Крім  того,  у  вересні  1989  р.,  коли  відзна¬ 
чатиметься  50-та  річниця  початку  другої  світової  війни,  в  польській  сто¬ 
лиці  планується  провести  міжнародний  конгрес,  присвячений  боротьбі 
проти  воєнної  загрози.  28  березня  1987  р.  у  Варшаві  під  девізом  «Від 
ідеї  без’ядерних  зон  —  до  світу,  вільного  від  зброї  масового  знищення» 
відбулася  Всепольська  конференція  прихильників  миру.  В  її  роботі 
взяли  участь  відомі  політичні  й  громадські  діячі,  вчені,  активісти  руху 
борців  за  мир. 

Народна  рада  міста  Варшави  прийняла  «Декларацію  миру»,  в  якій 
висловила  гарячу  підтримку  ініціатив  Радянського  Союзу,  інших  країн 
соціалістичної  співдружності,  спрямованих  на  повне  і  загальне  роз¬ 
зброєння. 

X  з’їзд  Польської  об’єднаної  робітничої  партії,  який  відбувся  29 
червня  —  3  липня  1986  р.,  прийняв  широку  програму  прискореного  еко¬ 
номічного  та  соціального  розвитку  країни.  Звітно-виборчі  кампанії  у 
ПОРП,  конгрес  польських  відроджених  профспілок  (листопад  1986  р.), 
дискусії  в  органах  самоврядування  та  у  Сеймі  підтвердили  правиль¬ 
ність  цілей,  поставлених  на  X  з’їзді  партії.  В  поточній  п’ятирічці  трудя¬ 
щі  ПНР  мають  реалізувати  масштабні  завдання  в  галузі  економіки. 
Провідну  роль  в  їх  здійсненні  відіграватимуть  комуністи,  члени  проф¬ 
спілок  і  молодіжних  організацій. 


17  Правда. —  1988. —  8  июня. 

18  Рад.  Україна. —  1988. —  19  лип. 

19  ТгуЬипа  їдкій. —  1987. —  21—22  Іір. 

20  ТгуЬипа  їдкій  —  1987,—  28, 29шагса. 

Укр.  іст.  жі/рн.,  1989,  А®  1 


Деякі  аспекти  радянсько-польського  співробітництва 


Незважаючи  на  складні  умови,  відновлений  і  перевищений  докри- 
зовий  рівень  промислового  виробництва,  певних  результатів  досягнуто 
в  аграрному  секторі21.  Проте  ситуація  у  країні  ще  складна.  Важким 
тягарем  на  економіці  Польщі  лежить  фінансова  заборгованість  країнам 
Заходу,  яка  становить  майже  40  млрд.  доларів 22.  Це  ослабило  дієвість 
нових  господарських  механізмів,  викликало  необхідність  застосування 
системи  лімітування,  підняло  інфляцію.  Суттєвою  перешкодою  стало  і 
нерівномірне  проведення  економічної  реформи  як  в  окремих  галузях 
народного  господарства,  так  і  на  різних  рівнях  управління23. 

В  1988  р.  соціальне  становище  в  Польщі  загострилося.  При  підбу¬ 
рюванні  екстремістських  елементів  з  підпільних  угруповань  на  ряді  під¬ 
приємств  країни  в  квітні-травні  й  серпні  спалахнули  страйки.  їх  учасни¬ 
ки  висунули  не  тільки  економічні,  а  й  політичні  вимоги,  інспіровані  про¬ 
тивниками  існуючого  ладу.  Причини  незадоволення  робітників  є  відо¬ 
браженням  економічних  труднощів  в  країні,  які  виникли  з  втіленням  у 
життя  другого  етапу  економічної  реформи. 

Певні  прорахунки  при  перегляді  структури  цін  і  доходів,  призвели 
до  різкого  зростання  цін  на  основні  товари  народного  вжитку.  Таке  ста¬ 
новище  використали  підривні  елементи,  які  штовхнули  частину  колекти¬ 
вів  окремих  підприємств,  насамперед  молодих  робітників,  на  безвідпо¬ 
відальні  дії.  Поряд  із  справедливими  економічними  вимогами  останні 
висували  лозунги  колишнього  профоб’єднання  «Солідарність». 

З  вересня  1988  р.  страйки  в  Польщі  припинилися.  Це  стало  можли¬ 
вим  завдяки  зусиллям  керівництва  країни,  спрямованих  на  розширення 
платформи  національної  згоди  для  вирішення  актуальних  соціально- 
економічних  і  політичних  проблем.  Важливу  роль  у  цьому  відіграли 
також  численні  громадські  організації  країни.  Велике  значення  мали 
й  зустрічі  членів  уряду  ПНР  з  представниками  різних  кіл  суспільного 
життя,  на  яких  обговорювалися  питання  про  організацію  «круглого  сто¬ 
лу»  за  участю  осіб  різної  політичної  орієнтації  для  спільного  розв’я¬ 
зання  важливих  для  майбутнього  Польщі  проблем. 

Як  заявив  на  серпневому  пленумі  ЦК  ПОРП  (1988  р.)  В.  Ярузель- 
ський,  ключове  завдання  полягає  в  тому,  щоб  вся  партія  перейшла  в 
наступ  з  метою  усунення  всіх  існуючих  у  країні  проявів  напруженості, 
повного  відновлення  громадського  порядку,  здійснення  повороту  в  еко¬ 
номічній  політиці  та  додання  нових  імпульсів  процесові  реалізації  еко¬ 
номічної  реформи,  розширенню  сфери  національної  згоди  23-а. 

В  останні  роки  Польща  особливо  хворобливо  відчула  результати 
«партнерства»  із  Заходом.  До  неї  були  застосовані  економічні  санкції. 
Вони  призвели  до  того,  що  народне  господарство  країни  зазнало  збит¬ 
ків  на  суму  понад  15  млрд.  доларів24.  Таким  чином,  на  становищі  ПНР 
відбилися  наслідки  волюнтаризму  останнього  десятиріччя,  економічного 
спаду  1980 — 1981  рр.,  імперіалістичної  політики  ембарго,  бойкоту  та 
дискримінацій  26. 

Під  час  кризисної  ситуації  у  Польщі  особливу  роль  відігравало 
питання  про  ставлення  до  СРСР  —  її  головного  союзника.  Союз  між 
обома  країнами  є  міцною  основою  суверенності  Польської  Народної 
Республіки,  гарантією  її  державного  існування.  Радянський  Союз  на¬ 
дав  ефективну  допомогу  ПНР.  У  1980  р.  він  терміново  поставив  Поль¬ 
щі  продукти  харчування  й  сировину.  В  1981  р.  наша  країна  відстрочи¬ 
ла  оплату  ПНР  кредитів  на  період  після  1985  р.,  а  також  надала 
190  млн.  доларів  на  купівлю  Польщею  зерна  на  ринках  Заходу,  150  млн. 


21  Проблеми  мира  и  социализма,— 1988.— №  6. —  С.  92 — 94. 

22  ТгуЬипа  їдкій,—  1988,— 4  тагса. 

23  ТгуЬипа  їдкій,—  1987.—  12  ра ідг. 

23_а  Правда,— 1988,— ЗО  авг. 

24  ТгуЬипа  Ьиби. —  1988. —  4  шагса. 

25  Ярузельский  В.  К  новим  горизонтам  //  Коммунист. —  1987. —  №  11. — 
С.  67. 

4.  Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


49 


С.  М.  Антонюк,  Л.  Д.  Васильєва 


перевідних  карбованців  на  оплату  термінових  понадпланових  поставок 
з  СРСР,  безплатну  фінансову  допомогу  в  розмірі  465  млн.  доларів  2<:. 
Останнім  часом  змінюється  характер  радянських  поставок  до  ПНР: 
скорочується  експорт  пального  та  сировини  і  зростає  кількість  виробів 
машинобудування. 

Особливе  місце  у  діяльності  КПРС  і  ПОРП  займають  питання 
зміцнення  економічних  зв’язків  між  СРСР  та  ПНР.  В  останні  роки  роз¬ 
виваються  нові  форми  співробітництва  між  нашими  країнами,  що 
сприяє  поліпшенню  економічної  ситуації  у  Польщі.  Радянський  Союз 
бере  участь  у  завантаженні  вільних  виробничих  потужностей  польської 
промисловості,  які  простоювали  через  санкції  капіталістичних  країн, 
здійснює  постачання  додаткової  кількості  сировини  для  легкої  і  хіміч¬ 
ної  промисловості,  металургії  та  деяких  галузей  машинобудування  ПНР 
в  обмін  на  продаж  у  майбутньому  готових  виробів  Союзу  РСР.  Внас¬ 
лідок  цього  тисячі  польських  трудящих  одержали  роботу.  Спеціалісти 
з  Радянського  Союзу  взяли  участь  у  завершенні  будівництва  на  тери¬ 
торії  Польщі  ряду  промислових  об’єктів,  насамперед  у  металургійній 
промисловості,  заморожених  через  нестачу  сировини  у  1981  р.  2‘  Обсяг 
товарообігу  між  СРСР  і  ПНР  має  досягти  у  1990  р.  74  млрд.  крб. 28 

«Відносини  Польщі  з  Радянським  Союзом  набувають  у  багатьох 
галузях  зразкового  характеру,  —  відзначив  на  пленумі  ЦК  ПОРП  у 
грудні  1986  р.  В.  Ярузельський.  —  Цей  досвід  польський  народ,  поль¬ 
ські  комуністи  будуть  поширювати  у  співробітництві  з  іншими  держа¬ 
вами  соціалістичної  співдружності.  Активна  участь  у  системі  РЕВ  зміц¬ 
нить  економічну  позицію  Польщі.  Можливості,  що  намітилися  в  цій  га¬ 
лузі,  ми  повинні  раціонально  та  ефективно  використовувати»  29.  Кому¬ 
ністи  ПНР  підкреслюють  необхідність  переймати  досвід  КПРС,  радян¬ 
ського  народу  щодо  методів  перебудови  життя  суспільства,  вжиття  рі¬ 
шучих  заходів  до  вирішення  соціальних  і  економічних  проблем,  актив¬ 
ного  використання  з  цією  метою  людського  фактору. 

X  з’їзд  ПОРП  прийняв  програму  партії,  в  якій  накреслено  перспек¬ 
тиви  дальшого  розвитку  соціалізму  по  шляху  радикальних  реформ  у 
галузі  економіки  та  демократизації  політичного  життя.  Економічна  ре¬ 
форма  передбачає  створення  нового  механізму,  який  би  вивільнив  твор¬ 
чу  ініціативу  трудящих,  подолав  бюрократичні  перешкоди  у  справі  до¬ 
корінної  перебудови  народного  господарства.  Новий  підхід  до  розв’я¬ 
зання  внутрішніх  економічних  проблем  сприятиме  вдосконаленню  форм 
співробітництва  між  Радянським  Союзом  та  Польщею. 

Набирають  силу  контакти  в  рамках  «Довгострокової  програми  еко¬ 
номічного  і  науково-технічного  співробітництва  між  СРСР  та  ПНР  на 
період  до  2000  року»,  що  була  підписана  під  час  візиту  у  нашу  країну 
В.  Ярузельського  в  травні  1984  р.,  й  «Довгострокової  радянсько-поль¬ 
ської  комплексної  програми  науково-технічного  прогресу»,  прийнятої  у 
вересні  1985  р.30  З  219  запланованих  тем  у  рамках  науково-технічного 
співробітництва  між  СРСР  і  Польщею  160  вже  охоплено  конкретними 
пропозиціями  та  угодами.  Багато  уваги  в  них  приділено  розвиткові  пря¬ 
мих  зв’язків  між  підприємствами  31. 

Необхідною  умовою  дальшого  зростання  товарообігу,  обміну  нау¬ 
ково-технічною  інформацією,  підвищення  ефективності  взаємозв’язків 
обох  братніх  країн  є  вдосконалення  вже  існуючих  і  розвиток  нових 
форм  економічного  співробітництва.  Саме  на  це  орієнтували  рішення 
XXVII  з’їзду  КПРС  та  X  з’їзду  ПОРП.  Нині  прямі  контакти  підтриму- 


26  Внешняя  политика  стран  Варшавского  Договоре  (первая  пол.  80-х  годов). 
,  1986  — С.  244. 

27  Там  же. —  С.  246. 

28  Прапор  комунізму. —  1987. —  7  трав.;  ТгуЬипа  Ьисіи.  1987.  2  рагаг. 

29  ТгуЬипа  Ьшіи. —  1986. —  19  кгисі. 

30  Правда,—  1985.— 21  сент. 

31  Правда. —  1986. —  22  окт. 


50 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  Т 


Деякі  аспекти  радянсько-польського  співробітництва 


ють  понад  200  колективів  підприємств,  науково-дослідних  організацій 
та  інститутів  СРСР  і  ПНР32.  Вони  включають  у  себе  всебічний  обмін 
виробничим  досвідом  і  науково-технічними  досягненнями,  конкретними 
пропозиціями  щодо  вдосконалення  технології  виробництва,  підвищення 
якості  продукції,  заміни  імпортних  товарів  з  капіталістичних  країн 
власними  виробами.  Взаємні  поставки  деяких  товарів  проводяться  на 
компенсаційній  основі,  що  є  позитивним  на  даному  етапі  співробітни¬ 
цтва. 

Особливої  ваги  у  зв’язках  з  партнерами  із  соціалістичних  країн 
набувають  прямі  виробничі  й  науково-технічні  контакти  з  підприємст¬ 
вами  та  організаціями.  Вони  сприяють  раціональному  використанню 
матеріальних  ресурсів,  урізноманітненню  асортименту  і  підвищенню 
якості  продукції,  здійсненню  модернізації  та  реконструкції  діючих  під¬ 
приємств,  скороченню  термінів  освоєння  нової  техніки  і  технології,  на¬ 
лагодженню  виготовлення  товарів  у  рамках  спеціалізації  та  кооперу¬ 
вання  виробництва,  створенню  спільних  підприємств. 

Активним  учасником  зовнішньоекономічних  зв’язків  Радянського 
Союзу  є  Українська  РСР.  Багато  років  співробітничають  чимало  під¬ 
приємств  України  і  Польщі.  Серед  них  Київське  виробниче  об’єднання 
«Електронмаш»  ім.  В.  І.  Леніна  й  польська  фірма  «Метронекс»,  Київ¬ 
ське  виробниче  об’єднання  реле  і  автоматики  та  польське  підприємство 
по  виробництву  засобів  автоматики  «Ема  Елестер»,  завод  «Промзв’я- 
зок»  і  фірма  «Тельком»,  Дарницький  шовковий  комбінат  й  варшавське 
підприємство  по  виробництву  шовку,  завод  електронно-обчислювальної 
техніки  «Ера»  у  Варшаві,  «Мера-ЗАП»  у  м.  Острув-Велькопольський  та 
Одеське  підприємство  кранів  ім.  Січневого  повстання33. 

Плідним  є,  наприклад,  співробітництво  між  Львівським  об’єднанням 
«Електрон»  і  Варшавським  телевізійним  заводом.  Спеціалісти  цих  двох 
підприємств  готують  до  випуску  в  1990  р.  сучасний,  конкурентоздат¬ 
ний  кольоровий  телевізор.  Щорічно  планується  випускати  мільйон  прий¬ 
мачів  у  Радянському  Союзі  та  300  тис.  у  Польщі 34.  Партнери  підписа¬ 
ли  угоди  про  безпосереднє  співробітництво  на  1985—1990  рр.  Крім  то¬ 
го,  на  території  УРСР  працює  ряд  польських  будівельних  фірм,  зокре¬ 
ма  «Енергопол»  і  «Будімекс».  250  радянських  і  польських  підприємств 
мають  договори  про  співробітництво.  Однак  лише  кілька  десятків  з  них 
підтримують  зв’язки.  Як  виявилося,  деякі  підприємства  були  погано 
підібрані  і  не  відповідали  вимогам  партнерства.  Затримується  реаліза¬ 
ція  угоди  між  СРСР  і  ПНР  від  1986  р.  про  надання  допомоги  у  будів¬ 
ництві  підприємств  Польщі,  що  працюють  на  експорт35. 

Досвід  створення  спільних  підприємств  ще  невеликий.  У  цій  справі 
є  чимало  недоліків.  Зокрема  має  місце  неузгодженість  у  справі  визна¬ 
чення  асортименту  продукції,  встановлення  на  неї  зовнішньоторговель¬ 
них  цін.  На  даному  етапі  керівництво  ПНР  приділяє  пильну  увагу  вив- 
ченню  й  розповсюдженню  радянського  досвіду  бригадної  системи  орга¬ 
нізації  праці  на  підприємствах  Польщі.  Широке  використання  остан¬ 
ньої  має  принципове  значення  для  поліпшення  роботи  промисловості 
країни 36. 

Активно  співробітничають  радянські  й  польські  спеціалісти  у  здій¬ 
сненні  Комплексної  програми  науково-технічного  прогресу  країн  —  чле¬ 
нів  Ради  Економічної  Взаємодопомоги  до  2000  р.  310  науково-дослідних 
установ  і  підприємств  ПНР  беруть  участь  у  вирішенні  91  проблеми.  Се¬ 
ред  них  —  створення  інформаційної  системи  для  спостереження  за  ре- 


32  Правда,—  1988. —  22  июля. 

33  Вечір.  Київ,— 1986,— 28  черв.;  1988. —  11  квіт.;  Прапор  комунізму. —  1987. — 
7  трав. 

34  Правда— 1987,— 10  июня;  Рад.  Україна.—  1988  —  5  квіт.;  ТгуЬипа  їдкій — 
1986.-21  раісіг. 

35  ТгуЬипа  Ьисіи. —  1988.— З  іиі. 

36  Правда,—  1986.— 29  дек.;  ТгуЬипа  Ьисіи.—  1987,—  10—11  раісіг. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1  ] " 


51 


С.  М.  Антонюк,  Л.  Д.  Васильєва 


зультатами  виконання  цієї  програми,  підвищення  надійності  роботи 
енергосистем  країн-учасниць  РЕВ,  спорудження  нового  Криворізького 
гірничозбагачувального  комбінату,  співробітництво  в  галузі  охорони 
навколишнього  середовища  —  розробка  прогресивної  технології  та 
апаратури  для  ефективного  захисту  водних  ресурсів  від  забруднен- 
нятощо  37-38.  . 

Розв’язання  вищеназваних  проблем  у  рамках  співробітництва  кра¬ 
їн  —  членів  РЕВ  вимагає  перебудови  роботи  деяких  підприємств  та  ор¬ 
ганізацій,  впровадження  експериментальних  зразків  технології  у  вироб¬ 
ництво,  оновлення  створюваної  техніки  з  орієнтацією  на  майбутнє. 

В  реалізації  Комплексної  програми  науково-технічного  прогресу 
країн  —  членів  РЕВ  і  радянсько-польської  комплексної  програми  науко¬ 
во-технічного  прогресу  на  довгострокову  перспективу  беруть  участь  учені 
академій  наук  СРСР  і  ПНР.  Поширенню  їх  безпосередніх  контактів 
сприяють  підписані  угоди  Польської  АН  з  академіями  наук  Латвійсь¬ 
кої,  Естонської,  Молдавської  РСР,  а  також  давні  зв’язки  учених  ПНР 
з  колегами  з  Білорусії,  України  і  Литви39.  У  нинішній  п’ятирічці  спіль¬ 
ними  зусиллями  науковців  двох  країн  розробляється  понад  330  тем  за 
участю  100  польських  наукових  організацій.  Тематикою  досліджень 
охоплені  проблеми  розвитку  обчислювальної  математики  та  інформа¬ 
тики,  фізики  плазми  й  твердого  тіла,  квантової  електроніки  тощо.  Вче¬ 
ні  Радянського  Союзу  і  Польщі  беруть  також  участь  у  наукових  роз¬ 
робках  міжнародних  закладів:  лабораторії  сильних  магнітних  полів  і 
низьких  температур  у  Вроцлаві,  математичному  центрі  ім.  С.  Банаха  у 
Варшаві.  Польська  академія  наук  є  активним  членом  програми  соціа¬ 
лістичних  країн  «Інтеркосмос»,  вивчає  в  її  рамках  ряд  питань  косміч¬ 
ної  фізики,  технології  матеріалів,  метеорології,  медицини.  Плідно  спів¬ 
робітничають  біологи  СРСР  та  ПНР  у  вивченні  проблем  раціонального 
використання  багатств  Світового  океану.  З  1986  р.  діє  комісія  з  пред¬ 
ставників  обох  країн  у  галузі  природничих  і  фізичних  наук.  У  науково¬ 
му  співробітництві  між  Радянським  Союзом  і  Польщею  беруть  також 
участь  учені  з  інститутів  електрозварювання,  кібернетики,  ядерної  фі¬ 
зики  біології,  історії,  соціальних  і  економічних  проблем  зарубіжних 
країн  Академії  наук  Української  РСР  40.  На  жаль,  далеко  не  всі  мож¬ 
ливості  використовуються  в  двосторонніх  зв’язках.  Насамперед  це  сто¬ 
сується  раціонального  використання  наукового  обладнання,  ^поширення 
особистих  контактів  учених,  удосконалення  таких  форм  зв’язків  між 
ними,  як  відрядження.  Більшій  ефективності  радянсько-польського 
наукового  співробітництва  заважають  роздрібненість  тематики,  неопе¬ 
ративність  інформації,  недостатнє  впровадження  результатів  дослід¬ 
жень  у  виробництво,  невисока  якість  обладнання. 

Перед  керівництвом  К.ПРС  і  ПОРП  постали  також  завдання  пере¬ 
будови  існуючих  форм  ідеологічного  й  культурного  співробітництва  МІЖ 
СРСР  та  ПНР.  Цьому  сприятиме  демократизація  контактів  обох  пар¬ 
тій  у  духовній  сфері,  їх  рівноправний  і  партнерський  характс'р.  «Необ¬ 
хідно  наблизити  ідеологічне  і  культурне  співробітництво  до  життя,  по¬ 
єднати  його  з  практикою  вдосконалення  соціалізму,  з  тим,  чим  зайняті, 
про  що  мріють  наші  народи»,  —  підкреслюється  в  Декларації  про  ра¬ 
дянсько-польське  співробітництво  у  галузі  ідеології,  науки  і  культури  . 
Яскравим  прикладом  дієвості  цього  документа  стало  відкриття  в  квітні 
1988  р.  у  Москві  Центру  польської  інформації  і  культури  в  Сі  сн.  він 

проводить  широку  пропагандистсько-освітню  діяльність,  організує  зу¬ 
стрічі  з  польськими  митцями,  демонструє  фільми  ПНР,  організовує 
курси  по  вивченню  польської  мови  тощо42.  Багато  років  діє  Будинок 

37-38  Правда,—  1987,—  21  янв. 

39  ТгуЬипа  їдкій. —  1988.—  19  кхуіеі.  .. 

40  Ппянла _  1987  —  2  марта:  ТгуЬипа  Ьиаи. —  1987. —  5  пагаг. 

Визит  в  Советский  Союз  Первого  секретаря  ЦК  ПОРП,  Председателя  Госу- 
дарственного  совета  ПНР  Войцеха  Ярузельского,  21-22  апреля  1987  г.-С.  8. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


Деякі  аспекти  радянсько-польського  співробітництва 


радянської  науки  та  культури  у  Варшаві.  Це  сприяє  взаємному  збли¬ 
женню  культури  обох  народів,  знайомству  з  їхнім  життям. 

Особливу  увагу  в  декларації  приділено  розвиткові  прямих  зв’язків 
між  культурно-освітніми  закладами,  громадськими  організаціями  й  по¬ 
ширенню  безпосередніх  контактів  між  трудящими  СРСР  і  ПНР.  Цьому 
сприятиме,  зокрема,  співробітництво  засобів  масової  інформації  та  ви¬ 
давництв.  Видаються  монографії,  брошури  про  досягнення  радянського 
й  польського  народів,  створюються  спільні  теле-  і  радіопрограми  під 
рубрикою  «Братерство  по  зброї  —  братерство  по  праці»,  проводяться 
телемости,  телепрограми  «круглого  столу»,  готуються  кіно-  і  телефіль¬ 
ми.  Намічається  також  широка  програма  культурного  обміну.  До  70- 
річного  ювілею  Жовтня  видавництво  Товариства  польсько-радянської 
дружби  «Вспулпраца»  («Співробітництво»)  випустило  у  світ  монографію 
«Жовтнева  революція  і  проблема  незалежності  Польщі»  й  брошуру 
«Про  значення  співробітництва  з  Радянським  Союзом  у  справі  реаліза¬ 
ції  програми  X  з’їзду  ПОРП».  Читачі  ГШР  познайомляться  з  творами 
класиків  російської  та  радянської  літератури,  письменників  союзних 
республік,  в  яких  розповідається  про  Жовтневу  революцію  і  громадян¬ 
ську  війну,  перші  роки  становлення  молодої  Країни  Рад.  Кінематогра¬ 
фісти  Ленінграда  та  Лодзі  створили  фільм  «Ми  були  не  тільки  свідка¬ 
ми»,  присвячений  полякам-учасникам  Жовтневої  революції43. 

Юнаки  і  дівчата  ПНР  взяли  участь  в  організованій  Спілкою  соці¬ 
алістичної  польської  молоді  міжнародній  «Естафеті  Жовтня»,  яка  роз¬ 
почала  свій  старт  у  Варшаві.  Священну  землю  з  ленінградського  Мар¬ 
сова  поля  було  передано  представникам  Варшавської  механізованої 
дивізії  ім.  Тадеуша  Костюшка.  Польські  воїни  відвезли  її  в  місця,  по¬ 
в’язані  з  перебуванням  В.  І.  Леніна  у  Польщі.  Свято  бережуть  кому¬ 
ністи  і  трудящі  ПНР  пам’ять  про  Ілліча.  Не  зачиняються  двері  в  його 
музеях  у  Кракові,  Пороніно,  Білому  Дунайці.  Працівники  Краківського 
воєводського  архіву  постійно  ведуть  ретельний  пошук  документів,  руко¬ 
писів,  записок  В.  І.  Леніна44. 

Важливе  значення  у  справі  зміцнення  радянсько-польських  духов¬ 
них  зв’язків  мала  зустріч  М.  С.  Горбачова  з  діячами  культури  і  науки 
ПНР  та  СРСР,  яка  відбулася  14  липня  1988  р.  у  Королівському  замку 
Варшави  під  час  його  візиту  в  Польщу.  Вона  внесла  вклад  у  процес  за¬ 
лучення  творчої  інтелігенції  Польщі  на  бік  соціалістичного  оновлення 
та  реформ  у  країні 45. 

За  планом  культурного  і  наукового  співробітництва  на  1986 — 
1990  рр.  розширюється  географія  взаємозв’язків  радянських  республік 
та  областей  з  порідненими  воєводствами  Польщі.  При  цьому  першо¬ 
рядне  значення  надається  підвищенню  ефективності  прямих  контактів 
між  трудящими  46. 

Підписання  декларації  сприяло  розвиткові  безпосереднього  обміну 
культурним  надбанням  між  150  творчими  установами  СРСР  і  ПНР,  з 
яких  між  50  —  на  основі  урядових  угод,  а  100  —  на  основі  угод  між 
воєводствами,  областями,  театрами,  музеями,  вищими  художніми  шко¬ 
лами  тощо.  Так,  лодзінське  видавництво  готує  антологію  поетичних 
творів  народів  Радянського  Союзу.  Вже  вийшли  два  її  томи  —  «Вір¬ 
менська  поезія»  та  «Грузинська  поезія».  Підготовлена  до  друку  перша 
з  трьох  частин  збірника  творів  російських  письменників,  а  також  збір¬ 
ка  узбецької  поезії 47. 

Щирість  братерських  почуттів  народів  СРСР  і  ПНР,  їхню  повагу 
один  до  одного  продемонстрував  Всесоюзний  фестиваль  польської  пісні, 


42  Известия.—  1988.-22  апр.;  ТгуЬипа  Ьиби  —  1988  — 8,  22  кшіеі. 

43  Прапор  комунізму. —  1987. —  28  берез.;  Комсомол,  правда, —  1987. —  3  нояб.; 
ТгуЬипа  їдкій.—  1988.—  22  Іиі. 

44  Правда. — 1987. — 4  марта:  29  окт. 

45  Сов.  культура. —  1988. —  26  июля. 

46  Правда. — 1687. — 25  янв. 

17  Правда,—  1986.— 5  янв. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  А®  1 


'53 


В.  В.  Панпіиенко 


який  проходив  у  Вітебську  20 — 24  липня  1988  р.  Відбіркові  зональні 
конкурси  відбулися  у  Вільнюсі,  Калінінграді,  Тбілісі,  Алма-Аті,  Іркут¬ 
ську,  Мінську  та  інших  містах  Радянського  Союзу.  «Ваше  свято  —  про¬ 
яв  духовної  близькості  радянського  і  польського  народів,  величезного 
інтересу  один  до  одного,  в  чому  я  ще  раз  переконався  під  час  недавньої 
поїздки  в  ПНР»,  —  підкреслив  М.  С.  Горбачов  у  своєму  зверненні  до 
учасників  фестивалю  48. 

Групу  провідних  митців  ПНР  (серед  них  Беата  Тишкевич,  Броніс- 
лав  Хроми,  Станіслав  Мікульський)  було  нагороджено  високою  радян¬ 
ською  державною  відзнакою  —  Орденом  Дружби  народів  49. 

Отже,  декларація  надала  нового  імпульсу  радянсько-польському 
співробітництву  в  галузі  ідеології,  науки  й  культури,  яке  поглиблюєть¬ 
ся,  охоплює  численні  аспекти  духовного  життя  братніх  народів. 

«Головне  —  це  наша  переконаність  у  важливості  співробітництва,  в 
необхідності  його  збагачення^ — відзначав  М.  С.  Горбачов. —  На  ни¬ 
нішньому  етапі  історії,  по  суті  справи  переломному,  правлячі  партії 
соціалістичних  країн  розуміють  високу  міру  своєї  національної  і  між¬ 
народної  відповідальності,  наполегливо  шукають  резерви  прискорення 
суспільного  розвитку...  В  наступний  період,  всупереч  пророцтвам  різно¬ 
го  роду  недоброзичливців,  соціалізм  ще  повніше  розкриє  закладений  в 
ньому  потенціал» 50. 


48  Правда. —  1988. —  21  июля. 

49  Правда,— 1987,— 22  янв.;  З  февр.;  Комсомол,  правда,— 1988  — ЗО  марта; 
ТгуЬипа  Ьисіи. —  1987. —  23  рагбг. 

50  Г  о  р  б  а  ч  о  в  М.  С.  Перебудова  і  нове  мислення  для  нашої  країни  і  для 
всього  світу,— К.,  1988. —  С.  175—176. 


Кримське  ханство  у  XV — XVIII  ст. 

В.  В.  Панашенко  (Київ) 

У  ранньому  середньовіччі  Кримський  півострів  називався  інакше.  Так, 
візантійський  історик  Прокопій  Кесарійсі.кий  в  VI  ст.  зафіксував  термін 
Тавріка.  В  давньоруському  літопису  «Повесть  временньїх  лет»  цей  пів¬ 
острів  згадується  під  назвою  Тавріанія.  Давні  греки  називали  його 
Кіммерійським.  Згодом  за  півостровом  закріпилася  назва  Таврида. 

Населяли  його  різні  етнічні  групи:  греки,  таври,  скіфи,  сармати, 
готи,  слов’яни,  хорвати,  печініги,  половці  та  ін.  Протягом  XI  ст.  Тамань 
і  Керченський  півострів  входили  до  складу  Тмутараканського  князів¬ 
ства,  яке  в  свою  чергу  становило  частину  Київської  Русі.  В  кінці  XI  ст. 
Тмутараканське  князівство  втратило  зв’язки  з  іншими  руськими  зем¬ 
лями. 

В  середині  XIII  ст.  в  Тавриду  вдерлися  полчища  _  монголо-татар- 
ських  завойовників.  Утворився  Кримський  улус  Золотої  Орди.^центром 
якого  стало  м.  Солхат,  назване  татарами  Кримом  (нині  Старий  Крим). 
З  часом  ця  назва  поширилася  на  весь  півострів.  Істотно  змінився  етніч¬ 
ний  склад  його  населення.  Поряд  з  греками,  слов’янами,  аланами,  по¬ 
ловцями  у  XII— XIII  ст.  там  з’явилися  вірмени,  італійці,  татари,  турки. 

Кримське  ханство  —  татарська  феодальна  держава,  що  утворилася 
після  розпаду  Золотої  Орди.  Завдяки  феодальним  міжусобицям  в  ос¬ 
танній,  деяким  змінам  у  виробничих  відносинах  в  Криму  та  зовнішньо¬ 
політичній  активності  Великого  князівства  Литовського  1  й  королівства 
Польського  намісники  Кримського  уділу  на  чолі  з  Хаджі  Гіреєм  доби¬ 
лися  незалежності  і  в  1449  р.  сформували  нове  політичне  утворення  — 
Кримське  ханство.  Хаджі  Гірей  (р.  н.  невідомий,  помер  у  1468  р.),  який 

1  История  Украинской  ССР:  В  10  т,— К.,  1982. —  Т.  2. —  С.  77. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  А®  / 


54 


Кримське  ханство  у  XV— XVIII  ст. 


започаткував  ханську  династію  Гіреїв,  у  зовнішній  політиці  орієнтував¬ 
ся  на  королівство  Польське. 

Кримське  ханство  займало  внутрішню  частину  півострова,  а  також 
землі  Північного  Причорномор’я,  Приазов’я  й  Прикубання. 

Султанська  Туреччина,  здійснюючи  свою  експансіоністську  політи¬ 
ку,  в  1475  р.  захопила  генуезькі  колонії  Північного  Причорномор’я  і 
встановила  своє  панування  на  кримському  узбережжі  (підкорила  міста 
Кафу  і  Херсонес,  а  також  фортеці  Гезлев,  Мангуп  (Арабат,  Єнікале). 
Таким  чином  значна  частина  Кримського  півострова  з  його  багатими 
природними  ресурсами  потрапила  у  володіння  Туреччини.  У  1475  р. 
Кримське  ханство  визнало  васальну  залежність  від  неї2. 

Продуктивні  сили  Кримського  ханства  знаходилися  на  дуже  низь¬ 
кому  рівні  і  тому  величезні  природні  багатства  цього  краю  не  викорис¬ 
товувалися  раціонально.  Феодальна  верхівка  ханства  головне  джерело 
свого  збагачення  вбачала  в  пограбуванні  сусідніх  з  ними  країн  та 
стягуванні  з  них  примусових  платежів  —  так  званих  поминок,  казни, 
подарунків.  До  того  ж,  продуктивні  сили  ханства  виснажувалися  учас¬ 
тю  татар  у  війнах  Туреччини  та  в  грабіжницьких  нападах  на  Велике 
князівство  Литовське,  Польщу,  Російську  державу,  в  тому  числі  й  на 
українські  та  білоруські  землі,  а  також  на  країни  Південно-Західної  та 
Західної  Європи. 

Тривалий  час  у  Кримському  ханстві  зберігався  родовий  устрій  з 
притаманним  йому  примітивним  господарством,  в  якому  переважа¬ 
ло  скотарство.  З  часом  він  поступався  землеробській  общині.  З  основ¬ 
ної  маси  виділилася  верхівка  родової  знаті,  з  якої  утворився  клас 
феодалів. 

Економічною  основою  суспільно-політичного  панування  класу  фео¬ 
далів  була  землевласність  на  степові  простори  з  кочівниками-скотаря- 
ми  та  на  родючі  землі.  Хан  роздавав  землі  окремим  мурзам,  а  згодом 
вони  ставали  спадковими.  Крім  того,  землеволодіння  зростало  за  раху¬ 
нок  комендацій  (визнаючи  владу  кримського  хана,  родоплемінна 
знать  —  беї  —  зберігала  за  собою  земельні  володіння,  з  яких  платила 
данину  на  користь  хана).  Духовенству  належали  так  звані  вакуфні 
землі.  Верховним  власником  усіх  земель  вважався  хан,  що  відбилося 
навіть  у  приказці:  «Куди  ступить  копито  ханського  коня,  те  й  належить 
хану»  3. 

Роздаючи  землі  мурзам,  хан  зобов’язував  заселяти  їх  землероб¬ 
ським  населенням.  Головним  же  обов’язком  землевласника  залишалася 
військова  повинність. 

У  портових  містах  Кримського  півострова,  що  знаходилися  під 
владою  Туреччини  (Кафа,  Балаклава,  Мангуп,  Солдайя)  велася  жвава 
торгівля.  Найбільш  значним  торговим  центром  залишалася  Кафа.  На¬ 
прикінці  XV  —  у  першій  половині  XVII  ст.  через  неї  із  Стамбула  над¬ 
ходили  в  Крим  західноєвропейські  товари  —  коштовні  тканини,  зброя, 
предмети  розкоші,  фаянсовий  посуд,  тютюн,  кава  тощо.  Водночас  із 
Криму  в  Стамбул  через  Кафу  вивозили  хліб,  рибу,  рабів.  Як  свідчив  у 
1634  р.  префект  цього  міста  Еміддіо  Дортеллі  д’Асколі,  в  місто  щодня 
в’їжджало  не  менше  500  навантажених  підвід,  а  увечері  на  жодній  з 
них  не  залишалося  товарів.  «Якщо  Татарія  ад,  то  Кафа  безсумнівно 
його  ворота»  4  —  відзначав  він. 

Протягом  XVI — XVII  ст.  Кафа  залишалась  великим  ринком  живо¬ 
го  товару,  за  образним  висловом  М.  Литвина,  «ненаситною  и  беззакон¬ 
ною  пучиною,  що  кров  нашу  п’є»5.  Монах  Домініканського  ордену  Жан 

2  Якобсон  А.  Л.  Крим  в  ередние  века. —  М.,  1973. —  С.  136. 

3  Вишневский  В.  А.  Феодализм  в  Крммском  ханстве. —  М.,  1930. —  С.  12. 

*  Описание  Черного  моря  и  Татарин  //  Сост.  доминиканец  Змиддио  Дортелли 
д’ Деколи,  префект  Кафн,  Татарин  и  проч.  1634  //  Записки  имп.  Одесского  общества 
истории  и  древностей. —  Одесса,  1902. —  Т.  24.  Материали  —  С.  118. 

5  Литвин  М.  О  правах  татар,  литовцев  и  московитян  //  Мемуари,  относя- 
щиеся  к  истории  Южной  Руси. —  К.,  1890. —  Вип.  1,— С.  21. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


55 


В.  В.  Панаїиенко 


де  Люк  писав  у  1625  р.,  що  торгували  в  Кафі  насамперед  рабами,  за¬ 
хопленими  у  полон  у  тих  народів,  з  якими  вони  воювали — українцями, 
росіянами,  поляками,  черкесами,  молдаванами  та  угорцями6.  Торгівля 
невільниками  примножувала  багатство  татарських  феодалів.  «Вони  до 
того  збагатилися  здобиччю  від  частих  нападів,  що  найзнатніші  з  них 
за  багатством  не  поступаються  навіть  туркам»7,  —  писав  у  1578  р.  по¬ 
сланець  польського  короля  Стефана  Баторія  до  Кримського  ханства 
М.  Броневський. 

Основним  покупцем  невільників-рабів  була  султанська  Туреччина, 
яка  використовувала  їх  у  великих  господарствах  феодалів  та  на  галер¬ 
ному  гребному  флоті.  Кримські  феодали  також  сплачували  невільника¬ 
ми  данину  турецькому  султану.  Так,  у  1563  р.  кримський  хан  відправив 
у  Стамбул  20  тис.  невільників,  захоплених  на  українських  та  російських 
землях 8. 

Крім  портових  міст,  що  підпорядковувалися  безпосередньо  Пор¬ 
ті,  з  часом  набули  важливого  значення  такі  міста  Кримського  ханства, 
як  Бахчисарай,  Карасубазар,  Гезлев  (Козлов,  Євпаторія),  Перекоп. 
Останній  служив  своєрідним  складом  для  всіх  товарів,  що  надходили  в 
Крим  чи  відправлялися  з  Криму  сухопутним  шляхом  9_І°. 

Загалом  економічне  становище  Кримського  ханства  було  тяжким. 
Малопродуктивне  скотарство,  слабо  розвинуте  землеробство  і  переваж¬ 
но  транзитна  торгівля  становили  економічну  основу  існування  ханства. 
Протягом  XVI  —  першої  половини  XVII  ст.  Крим  не  міг  прохарчувати 
свого  населення.  Періодичні  засухи,  результатом  яких  був  масовий  па¬ 
діж  худоби,  супроводжувалися  голодом  і  вимушеним  пересуванням  улу¬ 
сів.  Так,  у  1517  неврожайному  році  більшість  татар  з  Криму  перекочу¬ 
вала  за  Перекоп  м. 

В  політичному  відношенні  Кримське  ханство  також  не  було  силь¬ 
ним  і  з  кінця  XV  ст.  перебувало  у  васальній  залежності  від  Порти. 
Турецькі  султани  постійно  втручалися  у  внутрішні  справи  ханства,  на 
власний  розсуд  або  під  впливом  кримських  беїв  та  мурз  призначали, 
скидали,  відправляли  на  заслання,  а  інколи  й  позбавляли  життя  хана. 
Так.  двічі  ханствував  Джанібек  Гірей  (1610 — 1622,  1627 — 1633),  тричі — 
Мехмет  Гірей  (1622—1627,  1641—1644,  1654—1665),  чотири  рази  —  Се¬ 
лім  Гірей  (1671  —  1675,  1684—1685,  1692—1699,  1702—1704)  та  Девлет 
Гірей  (1699—1704,  1707—1713,  1716—1724,  1725);  Іслам  Гірей  1583  р„ 
Джанібек  Гірей  1638  р.,  Селім  Гірей  1678  р.  були  заслані  на  острів  Ро¬ 
дос;  Мехмет  Гірей  1584  р.,  Інаєт  Гірей  1634  р.  —  страчені12.  Однак 
султани  не  порушували  прав  династії  Гіреїв  на  престол. 

Водночас  Кримському  ханству  належало  першорядне  значення  се¬ 
ред  інших  васальних  країн.  Напад  на  нього  розцінювався  Портою  як 
замах  на  її  власні  інтереси. 

Тому  воєнні  дії  проти  Криму  неминуче  вели  до  війни  проти  Осман¬ 
ської  імперії.  Сини  кримського  хана  при  султанському  дворі  займали 
вищі  місця,  ніж  турецькі  візири  13. 


6  Описание  переколених  и  ногайских  татар,  черкесов,  мингрелов  и  грузин  Жана 
де-Люка,  монаха  Доминиканского  ордена  (1625)  //  Записки  Одесского  общества  ис- 
тории  и  древностей.—  Одесса,  1879. —  Т.  11. —  С.  479,  481. 

7  Броневский  М.  Описание  Крьіма  (Таїагісе  безегірію)  //  Записки  Одес¬ 
ского  общества  истории  и  древностей. —  Одесса,  1867. —  Т.  6. —  С.  355. 

8  Андриевский  А.  Крим  и  крьімские  татаре. —  Киев,  1892. —  С.  6. 

9-10  Бахрушин  С.  Основньїе  моменти  истории  Кримского  ханства  //  Исто- 
рия  в  школе. —  1936.—  №  З,—  С.  42. 

11  Сборник  Русского  исторического  общества. —  СПб.,  1895. —  Т.  95. —  С.  358 
(далі  —  Сборник  РИО). 

12  Кондараки  В.  X.  Универсальное  описание  Крима. —  СПб.,  1875. —  Ч.  10. — 
С.  8 — 10;  ОНгопоІодіа  Роїзка. —  \Уагзгаша,  1957. —  5.  464 — 465. 

18  С  м  и  р  н  о  в  В.  Д.  Кримское  ханство  под  верховенством  отоманской  Поргьг 
до  начала  XVIII  века. —  СПб.,  1887. —  С.  307. 

56  Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  І 


Кримське  ханство  у  XV — XVIII  ст. 


Одним  з  привілеїв  кримського  хана  було  право  на  карбування  мо¬ 
нет,  що  курсували  в  Криму  поряд  з  турецькими  14.  В  межах  своєї  дер¬ 
жави  хан  вважався  повновладним  володарем.  Відповідно  до  давнього 
мусульманського  права  (так  зване  чінгісове  торе)  до  початку  XVII  ст. 
наступником  хана  ставав  не  його  син  або  найближчий  потомок  по  гене¬ 
алогічній  лінії,  а  старший  в  роді  Гіреїв.  Цей  принцип  часто  порушував¬ 
ся  в  зв’язку  з  відкритою  боротьбою  за  владу  між  Гіреями.  У  1607  р. 
хан  Кази  Гірей  (1588 — 1608  рр.)  для  зміцнення  ханської  влади  запро¬ 
вадив  новий  порядок  наслідування  кримського  трону  —  від  батька  до 
сина,  на  що  одержав  фірман  від  турецького  султана  |5.  Однак  після 
смерті  Кази  Гірея  Порта  не  визнала  ханом  його  сина  Тохтамиша,  якого 
умертвив  новопризначений  хан  Селамет  Гірей  (1609 — 1610  рр.)  16.  Тому 
сини  хана,  як  правило,  відсилалися  з  двору  на  посади  сераскірів  або  на 
виховання  до  черкесів  чи  в  Туреччину  ,7. 

Офіційними  розпорядниками  і  виконавцями  волі  хана  були  чинов¬ 
ники  ханського  двору  —  аги  (понад  150  чол.),  кожен  з  яких  мав  чітко 
визначені  обов’язки.  Зокрема,  збиранням  податей  займалися  баскаки, 
кримінальним  і  цивільним  судом  заправляли  кадії,  в  провінціях  розпо¬ 
рядниками  були  муселіми,  а  намісниками  —  каймаками. 

Феодальну  верхівку  Кримського  ханства  становили  кілька  найвпли- 
вовіших  родів.  Першорядне  місце  серед  них  належало  роду  Гіреїв,  що 
користувалися  правом  на  престол.  Серед  феодальної  знаті  —  беїв  — 
виділялися  карачі  —  постійні  радники  хана,  які  займали  особливе  ста¬ 
новище  серед  його  найсановитіших  васалів,  постійно  втручались  у  вну¬ 
трішні  справи  і  зовнішню  політику  ханства.  До  таких  відносилися  роди 
Ширіних,  Бариних,  Аргіних,  Сиджиутів,  Мажурів,  Кіпчакських,  Яшлав- 
ських  (Сулешових)  |8.  Будучи  незадоволені  верховним  владикою,  вони 
ставали  в  опозицію  і  зверталися  до  турецького  султана  з  проханням 
призначити  за  власним  вибором  іншого  хана  або  підтримати  висунуто¬ 
го  ними  кандидата.  Султан  та  його  наближені  використовували  су¬ 
перечності  між  ханами  і  претендентами  на  ханський  трон  в  своїх  ін¬ 
тересах. 

Беї,  маючи  величезні  земельні  володіння  (бейлики)  із  стадами 
худоби  й  пасовиськами,  фактично  панували  над  татарми-скотарями. 
їхні  васали  —  мурзи  (татарське  дворянство)  19  одержували  від  беїв 
землі  та  різні  феодальні  привілеї.  Беї  та  мурзи  фактично  зосереджува¬ 
ли  у  своїх  руках  всю  повноту  влади  як  в  економічному,  так  і  в  політич¬ 
ному  житті.  На  їх  користь  йшла  десятина  від  скотарства  і  землероб¬ 
ства,  а  також  більша  частина  захопленого  ясиру.  В  межах  своїх  бей- 
ликів  вони  чинили  суд  і  розправу  над  татарським  населенням.  У  своїх 
володіннях  родові  беї  копіювали  побут  і  звичаї  ханського  двору.  Так, 
Ширіни  мали  свій  двір  в  Ескі  —  Криму,  де  був  свій  калга,  нуреддін. 
муфтій  і  кадій,  які  становили  диван  —  раду  бейлика.  Баринські  беї 
також  мали  свого  нуреддіна,  кадиаскара  і  каймакама. 

Політична  роль  цих  великих  феодалів  була  надзвичайно  велика. 
Вони  значною  мірою  обмежували  владу  самого  хана.  Карачі  входили 
до  складу  ханського  дивану,  що  відав  фінансами,  судом  і  зовнішньою 
політикою  ханства.  Без  згоди  дивану  хан  не  міг  прийняти  рішення  з 
будь-якого  державного  питання.  Під  час  феодальних  міжусобиць  та 
завойовницьких  походів  беї  та  мурзи  очолювали  свої  військові  загони. 
Протягом  XV — XVIII  ст.  вони  без  відома  хана  неодноразово  здійснюва¬ 
ли  напади  на  українські  та  російські  землі.  Окремі  беї,  зокрема  ногай- 

14  Брон  евский  М.  Указ.  соч.  —  С.  359;  Описание  Черного  моря  и  Татарин. — 
С.  115. 

15  Вишневский  В.  А.  Указ.  соч. —  С.  25. 

,е  ЦНБ  АН  УРОР.  Відділ  рукописів,  ф.  5,  спр.  867,  арк.  6  зв. 

17  Кондараки  В.  X.  Указ.  соч. —  С.  47. 

І8Якобсон  А.  А.  Указ.  соч. —  С.  136;  Кондараки  В.  X.  Указ.  соч. — 
С.  60—79. 

19  Я  к  о  б  с  о  н  А.  А.  Указ.  соч. —  С.  138. 

Укр.  іст.  журн..  1989,  М  1 


57 


В.  В.  Панашенко 


ські_,  вступали  у  самостійні  дипломатичні  зносини  з  урядовцями  інших 
країн,  у  тому  числі  й  з  російськими  князями. 

Кримські  хани  всіляко  намагалися  позбутися  залежності  від  беїв 
та  мурз.  З  цією  метою  була  створена  особиста  ханська  гвардія  (так 
звана  капи-кулу,  тобто  раби  при  дверях),  яка  протиставлялася  фео¬ 
дальній  знаті  як  нове  служиле  дворянство.  Додаткові  витрати  на  утри¬ 
мання  цієї  гвардії  компенсувалися  введенням  наприкінці  XVI  ст.  особ¬ 
ливого  податку,  що  полягав  у  постачанні  ханської  кухні  12  тис.  баранів 
щорічно  20. 

У  міжнародних  відносинах  беї  часто  дотримувалися  різної  орієнта¬ 
ції.  Зокрема,  помітну  роль  у  відносинах  Російської  держави  з  Крим¬ 
ським  ханством  відігравали  «аміяти»  (в  буквальному  перекладі  —  при¬ 
ятелі)  ягиловські  беї  Сулешови  (прізвище  походить  від  Сулеш-бея, 
сина  одного  з  наближених  Ногая).  Сулешови  протягом  XV— XVII  ст. 
часто  вели  від  імені  хана  переговори  з  московськими  послами.  Росій¬ 
ські  представники  в  Криму  діяли  в  контакті  з  Сулешовими,  від  уміння 
яких  заручитись  підтримкою  ханських  сановників  нерідко  залежав  ус¬ 
піх  їх  посольської  місії21. 

До  феодальної  верхівки  Кримського  ханства  належало  також  ду¬ 
ховенство  (улеми)  на  чолі  з  муфтієм,  який  входив  до  складу  ханського 
дивану.  Муфтій  —  глава  мусульманської  церкви  в  Криму  —  призначав¬ 
ся  турецькими  правителями  і  проводив  турецьку  політику.  Він  був  не¬ 
залежним  від  хана 22.  Великими  землевласниками  серед  духовенства 
були  правителі  монастирів  —  шейхи,  посада  яких  передавалася  від 
батька  до  сина  разом  із  земельними  наділами  і  відповідними  правами. 
Так  шейху  Абдурахману  (XVI  ст.)  належало  32  аули  23. 

Основна  маса  населення  Кримського  ханства  '—  скотарі  та  землеро¬ 
би,  або  так  зване  чорне  населення,  чорні  татари  —  знаходилася  під  гні¬ 
том  панівного  феодального  класу.  Вони  сплачували  оброк  (десяту  час¬ 
тину  хліба,  двадцяту  —  худоби),  подимний  податок  («сауч»),  виготов¬ 
ляли  для  феодала  різні  вироби  (підводи,  зброю)  тощо.  Ханськими  ярли¬ 
ками  1551  і  1557  рр.  беям  надавалося  право  на  побори  з  осілих  татар: 
оброк  з  обробленої  землі,  садів,  млинів,  ясак  з  ариків  та  ін.  Обтяжли¬ 
вою  для  чоловіків  була  обов’язкова  участь  у  воєнних  походах.  Відомо, 
що  прості  татари  «неохотой»  і  «неволей»  брали  участь  у  нападі  на  ро¬ 
сійські  землі,  а  бідніші  з  них  відмовлялись  виступати  в  похід  у  зв’язку 
з  наближенням  збору  врожаю.  Часом  вони  неохоче  виконували  свої 
обов’язки  й  у  ході  воєнних  дій.  Зокрема,  в  Литовській  метриці  так 
розповідається  про  облогу  Брацлавського  замку  турками  у  1552  р.: 
«Добьівали  замку  все  турки,  припуживано  и  татаров,  бьючи  их 
палицами»  24. 

Найбільш  пригніченою  і  безправною  масою  населення  Кримського 
ханства  залишалися  раби.  Кількість  їх  зростала  за  рахунок  ясиру,  за¬ 
хопленого  під  час  нападів  на  сусідні  країни,  а  також  «живої  данини»  з 
васальних  племен,  зокрема  черкесів.  Основну  масу  невільників  стано¬ 
вили  мирні  жителі,  захоплені  кримськими  феодалами  під  час  нападів  на 
українські,  російські,  білоруські  і  польські  землі.  Невільниками  плати¬ 
ли  данину  турецькому  султану  (близько  20%  захоплених  в  полон),  їх 
дарували  візирям,  хану  та  іншим  турецьким  й  кримським  феодалам. 
Невільників  продавали  в  рабство  в  інші  країни.  «Хоча  перекопці,  крім 
численних  стад,  тримають  при  собі  й  захоплених  у  полон  рабів,  —  пи¬ 
сав  М.  Литвин  у  1550  р.,  —  але  останніх  в  них  значно  більше,  ніж  стад, 
і  тому  вони  постачають  їх  і  в  інші  країни,  до  них  приходять  численні 


20  Вишневский  В.  А.  Указ,  соч.—  С.  25—26. 

21  Шмидт  С.  О.  К  характеристике  русско-крьімских  отношений  втарой  четвер¬ 
ги  XVI  в.  //  Международньїе  овязи  России  до  XVII  в.— М.,  1961—  С.  366—373. 

22  Медведева  И.  Русская  Таврида:  Очерки.— Симферополь,  1946,—  С.  40. 

23  Бахрушин  С.  Указ,  соч,—  С.  48. 

24  Смир-н ов  В.  Д.  Указ.  соч. —  С.  410. 

58  Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


Кримське  ханство  у  XV — XV ПІ  ст. 

кораблі  з  того  берега  Чорного  моря,  з  Азії,  привозять  їм  зброю,  одяг 
та  коней  і  повертаються  навантажені  рабами  25. 

Частину  невільників  залишали  в  кримських  улусах,  щоб  одержати 
за  них  викуп  чи  використати  у  своєму  господарстві.  Як  свідчив  М.  Бро- 
невський,  «вельможні  ...  мають  свої  лани,  що  обробляють  полонені 
угорці,  росіяни,  волохи  чи  молдавани,  яких  у  них  багато  і  з  якими  вони 
поводяться  як  з  худобою»  26-27.  Невільники  доглядали  худобу,  обробля¬ 
ли  лани  й  сади,  добували  сіль,  виконували  тяжкі  земляні  роботи,  копа¬ 
ли  колодязі.  Жінки-рабині  пряли  вовну  і  льон,  займалися  домашнім  гос¬ 
подарством,  а  молоді  й  красиві  потрапляли  в  гареми  ханів,  беїв  та 
мурз.  Рабська  праця  в  господарствах  феодалів  заміняла  панщину,  яка 
для  татарського  населення  не  перевищувала  8 — 9  днів  на  рік. 

Батоги  були  постійними  супутниками  невільників.  Щоб  вони  не 
тікали,  їх  заковували  в  кайдани,  замикали  на  ніч  в  сараї,  кидали  в  ями, 
підрізували  підошви  ніг  і  посипали  січеним  кінським  волоссям  тощо. 

Про  жорстоке  ставлення  до  невільників  докладно  розповідає_  Сигіз- 
мунд  Герберштейн  —  німецький  дипломат  і  мандрівник  першої  поло¬ 
вини  XVI  ст.  За  його  словами,  хан  Мехмет  Гірей,  захопивш  на  україн¬ 
ських  землях  багато  тисяч  невільників,  «частково  продав  туркам  у  Ка- 
фі,  частково  умертвив.  Тому  що  старці  й  немічні,  за  яких  не  можна  ба¬ 
гато  виторгувати  і  які  нездатні  до  роботи,  віддаються  у  татар,  як  зайці 
молодим  собакам,  юнакам,  які  вчаться  на  них  військовій  справі,  б’ють 
їх  камінням  або  кидають  у  море,  чи  вбивають  їх  будь-яким  іншим  чи¬ 
ном»28.  Крим  у  XVI — XVII  ст.  був  политий  потом  і  кров’ю  слов’ян¬ 
ських  невільників. 

Одним  з  основних  джерел  збагачення  феодальної  верхівки  Крим¬ 
ського  ханства,  як  і  султанської  Туреччини,  були  війни.  «Володарі  Та¬ 
тарії  мали  звичай  йти  воювати  двічі  на  рік  або  в  усякому  разі  хоча  б 
один  раз,  але  подібні  дії  слід  було  б  скоріше  називати  розбоєм,  ніж 
війною» 29,— зазначав  Е.  Д.  д'Асколі.  Порта,  безперервно  здійснюючи 
завойовницькі  походи  на  сусідні  християнські  країни,  залучала  собі  на 
допомогу  й  кримські  війська.  За  їх  участь  у  війнах  Туреччини  в  Європі 
та  Азії  хан  одержував  винагороду  від  султана  —  подарунки,  грошове 
жалування  з  коштів  кафської  таможні,  наділи  в  Молдавії.  При  султан¬ 
ському  дворі  рахувалися  з  думкою  кримського  хана  як  володаря  знач¬ 
них  військових  сил.  У  свою  чергу  кримські  хани  одержували  військову 
допомогу  від  турецького  султана.  В  їх  походах  на  російські  та  україн¬ 
ські  землі  часто  брали  участь  й  турецькі  війська.  Неодноразово  крим¬ 
ські  феодали  здійснювали  такі  напади  з  цілковитої  згоди,  а  нерідко  й 
за  вказівкою  турецького  султана. 

Військо  Кримського  ханства  не  було  регулярним  і  не  навчалося  ні¬ 
яким  правилам  війни.  В  разі  потреби  озброювались  майже  всі  чоловіки 
в  ханстві.  Як  правило,  татари  збиралися  у  військо  лише  з  дозволу 
їх  бея  чи  мурзи.  Верховним  воєначальником  був  хан,  який  виступав  в 
похід  на  вимогу  турецького  султана  з  військом  не  менше  80  тис.  чол., 
60-тисячне  військо  очолював  калга-султан,  40-тисячне  —  нуреддін-сул- 
тан.  Головнокомандуючим  всім  військом  —  оглан-баши  —  призначався 
один  з  Ширінських  беїв,  10-тисячним  корпусом  командував  туман-баши, 
1  -тисячним  —  мінік-баши  або  бінлік-баши,  сотнею  —  юз-баши,  десят¬ 
ком  —  он-баши30.  Кожний  із  загонів  мав  свій  бунчук  і  байрак.  Один 
лише  Ширінський  бей  мав  прапор,  подарований  йому  турецьким  султа¬ 
ном.  Цей  прапор  вважався  таким  же  важливим,  як  ханський,  кал  ган¬ 
ський  або  нуреддіновський.  Якщо  кримські  хани  направляли  свої  вій- 


25  Литвин  М.  Указ.  соч. —  С.  18. 

26-27  Броневский  М.  Указ,  соч, —  €.  357. 

28  Герберштейн  С.  Записки  о  Московии. —  СПб.,  1866. —  С.  144. 

29  Описание  Черного  моря  и  Татарин. —  С.  123. 

30  Кондараки  В.  X.  Указ.  соч. —  С.  48. 

Укр.  іст.  жури.,  1989,  А*  І 


59 


В.  В.  Панашенко 


ська  на  допомогу  комусь  за  відповідну  плату,  то  це  робилося  лише  за 
згодою  5  головних  феодалів. 

Основою  татарського  війська  була  кіннота.  З  дитинства  татари  нав¬ 
чалися  верхової  ізди,  а  кочове  життя  привчало  їх  до  труднощів  та  не- 
статків.  Вирушуючи  в  похід,  кожен  татарин  мав  по  2—3  коней,  шаблю, 
ятаган  й  лук  з  колчаном  31.  Місцем  збору  кримського  війська,  чисельність 
якого  іноді  досягала  150  тис.  чол.,  був  Перекоп.  Для  допомоги  турець¬ 
кій  армії  в  її  загарбницьких  війнах  кримські  війська  зобов’язані  були  у 
визначений  султаном  день  прибути  в  Ковшани  (поблизу  Бендер). 

Як  правило,  татарське  військо  не  супроводжували  обози  з  припа¬ 
сами,  що  давало  можливість  загонам  швидко  рухатись  і  маневрувати. 
Турецький  султан  Селім  І  зазначав,  що  татари  в  поході  швидкі,  як  ві¬ 
тер;  якщо  вони  вирушають  у  похід,  то  за  один  день  долають  5 — 6-денну 
дорогу;  їхнім  коням  не  потрібні  ні  підкови,  ні  фураж  32.  Татари  «подіб¬ 
но  до  воронів  взрозсип  нападають  з  різних  боків  і  в  різні  сторони  роз¬ 
літаються.  Якщо  татари  тікають,  ніхто  їх  не  дожене,  а  якщо  пересліду¬ 
ють,  то  ніхто  від  них  не  втече»  33,  —  писав  відомий  вчений  славіст 
Ю.  Крижанич  у  XVII  ст. 

Однак  татарське  військо  завжди  відчувало  нестачу  вогнестрільної 
зброї,  насамперед  гармат.  Тому  їх  спроби  штурмувати  укріплені  міста, 
як  правило,  були  невдалі.  Часто  зазнавали  вони  поразки  й  у  відкритих 
боях.  Татари  обирали  тактику  несподіваних  нападів  на  недостатньо 
захищені  поселення34.  «Дивна  і  жалю  гідна  річ,  як  татари,  будучи  до¬ 
сить  нечисленні  й  погано  озброєні,  змушують  терпіти  від  себе  усі  сусід¬ 
ні  народи  й  силою  вимагають  від  багатьох  государів  річне  собі  жалу¬ 
вання,  подарунки,  відкупи  й  данину...»35,  —  писав  Ю.  Крижанич. 

Дипломатичні  відносини  Кримського  ханства  із  сусідніми  країнами 
також  зводилися  до  стягування  з  них  казни,  поминок  і  жалування  — 
данини  грошима,  дорогоцінними  хутрами  тощо.  Однак  одержання  та¬ 
ких  поминок  чи  казни  від  російського  царя  або  великого  князя  литов¬ 
ського  не  завжди  стримувало  кримських  феодалів  від  спустошливих 
нападів  на  російські  та  українські  землі.  Так,  у  1517  р.  син  кримського 
хана  Бегадир  Гірей  пояснював,  що  здійснив  напад  на  українські  землі 
тому,  що  великий  литовський  князь  надіслав  йому  мало  поминків35. 
Того  ж  року  кримський  хап  висунув  вимогу,  щоб  російський  цар  надси¬ 
лав  до  Криму  поминки  більші  від  тих,  що  надходили  з  Великого  кня¬ 
зівства  Литовського  і  Польщі37. 

Орієнтуючись  у  відносинах  між  Росією  і  Польщею,  кримські  фео¬ 
дали  неодноразово  влаштовували  при  ханському  дворі  принизливі 
«аукціони»:  хто  дасть  більше  поминок  —  московський  цар  чи  польський 
король,  —  той  і  матиме  своїм  тимчасовим  прибічником  хана,  звільняю¬ 
чи  таким  чином  свої  землі  від  нападів  кримських  феодалів  38.  Однак 
часто  хани,  беручи  коштовні  подарунки  і  постійно  вимагаючи  їх  збіль¬ 
шення,  продовжували  грабувати  порубіжні  землі  цих  країн. 

Яскравим  прикладом  можуть  служити  відносини  між  Кримом,  Ро¬ 
сією  і  Польщею  під  час  Лівонської  війни.  В  її  перші  роки  кримський 
хан  Девлет  Гірей  зажадав  від  московського  царя  Івана  IV  збільшення 
поминок.  А  через  5  років  (у  1563  р.)  після  взяття  Полоцька  Іван  IV 
відправив  до  хана  посла  Афанасія  Федоровича  Нагото  з  дорученням 
схилити  його  до  укладення  миру  між  Кримом  і  Росією.  Водночас  з 

31  Б  о  п  л  а  н.  Описание  Украиньї  //  Мемуари,  относящиеся  к  нстории  Южной 
Руси. —  Киев,  1896. —  Вьіп.  2. —  С.  330. 

35  С  м  и  р  н  о  в  В.  Д.  Указ.  соч. —  С.  382. 

,  33  Б  е  р  еж  к  о  в  М.  Н.  План  завоевания  Крима,  сост.  ученим  славистом  Юри- 

ем  Крижаничем. —  СПб.,  1891. —  С.  79. 

34  Карга  лов  В.  В.  На  степной  границе. —  М.,  1974. —  С.  12 — 43. 

35  Бережков  М.  Н.  Указ.  соч. —  С.  78. 

36  Сборник  РИО,—  ОПб.,  1895,—  Т.  95.— С.  397—398. 

37  Там  же,— С.  453. 

38  Бережков  М.  Н.  Указ,  соч,— С.  13. 

60 


Укр.  іст.  журн..  1989,  №  / 


Кримське  ханство  у  XV — XVIII  ст. 


Польщі  в  Крим  прибув  королівський  гінець,  який  запевнив  хана,  що 
король  сплачуватиме  йому  казну  і  поминки  у  подвійному  розмірі,  як¬ 
що  хан  погодиться  розірвати  мир  з  російським  царем.  У  Криму  вирі¬ 
шили,  що  мир  з  Польщею  їм  вигідніший,  ніж  з  Росією.  Спустошливі 
напади  на  російські  землі  відновилися 39. 

Безумовно,  у  відносинах  Кримського  ханства  із  сусідніми  країнами 
був  певний  політичний  розрахунок.  Найбільш  небезпечним  противником 
протягом  кількох  століть  ханський  двір  вважав  Російську_  державу  і 
неодноразово  вступав  у  воєнний  союз  з  Польщею  проти  Росії 40.  Проте  у 
зв’язку  з  дальшим  зміцненням  Російської  держави  та  під  впливом  між¬ 
народних  відносин  кримські  хани  поновлювали  мирні  відносини  з  мос¬ 
ковським  урядом.  Незважаючи  на  їх  складність  і  небезпечні  шляхи,  між 
Москвою  і  Бахчисараєм  існували  постійні  контакти  —  обмін  посольст¬ 
вами  та  зв’язок  через  гінців.  В  столиці  Кримського  ханства  російське 
посольство  мало  постійне  місце  розташування  —  на  Альмі  (поблизу 
Бахчисарая)  41. 

Дипломатичні  відносини  між  Кримським  ханством  і  Росією  часто 
завершувалися  шертними  грамотами  (від  слова  «шерт»  —  умова,  дого¬ 
вір),  тобто  підтвердженням  кримськими  ханами  та  їх  наближеними 
обіцянок,  даних  московському  царю.  Це  були  однобічні  зобов’язання  з 
боку  кримських  ханів,  що  давали  Російській  державі  короткочасний 
спокій  на  південних  кордонах,  а  Кримському  ханству  —  відповідну 
платню  грошима  чи  хутрами.  Як  правило,  татарські  грамоти  писалися 
в  Криму  за  російським  зразком,  надісланим  з  Посольського  приказу 42 . 

В  шертних  грамотах  фіксували  згоду  на  припинення  ворожих  дій 
та  встановлення  мирних  відносин,  дозвіл  на  вільне  пересування  через 
Крим  послам  і  торговим  людям,  що  їхали  в  Російську  державу,  а  та¬ 
кож  російським  послам  і  купцям,  які  направлялися  в  інші  країни;  по¬ 
збавлення  права  кримських  послів  вимагати  для  себе  особливої  посоль¬ 
ської  данини;  обумовлений  кількісного  складу  кримських  посольств; 
зобов’язання  кримських  ханів  забезпечити  російським  послам  та  супро¬ 
воджуючим  їх  особам  безпеку.  Для  обміну  посольствами,  проведення 
попередніх  переговорів  та  передачі  поминок  влаштовувалися  посольські 
розмінні  з’їзди,  що  відбувалися  у  Валуйках,^  Лівнах  або  Переволочні. 
На  з’їзді  складали  шертні  записи  і  кримський  посол  присягався,  що  на 
їх  основі  буде  написана  шертна  грамота.  Поява  шертних  грамот  відно¬ 
ситься  до  часів  Івана  III  та  кримського  хана  Менглі  Гірея,  а  припинили 
їх  писати  після  Кримських  та  Азовських  походів  кінця  XVII  ст.  Незва¬ 
жаючи  на  те,  що  шертні  грамоти  постійно  порушувалися  з  боку  Крим¬ 
ського  ханства  і  відновлювати  їх  доводилось  ціною  великих  платежів  з 
боку  Російської  держави,  все  ж  вони  мали  позитивне  значення,  даючи 
короткочасні  перепочинки  від  татарських  нападів43. 

Отже,  Кримське  ханство  кінця  XV — XVII  ст.  зберігало  типові  риси 
феодальної  роздрібненості,  коли  хан  —  лише  перший  серед  всесильних 
васалів. 

З  другої  половини  XVII  ст.  поряд  з  натуральним  господарством  в 
Криму  розпочинається  виробництво  сільськогосподарської  продукції 
для  обміну  на  ринку,  насамперед  продуктів  скотарства,  набули  даль¬ 
шого  розвитку  ремесло,  промисли,  розширювалась  внутрішня  і  зовніш¬ 
ня  торгівля,  зростали  міста.  В  той  час  частину  податків  з  натуральної 
форми  переведено  в  грошову.  Ще  у  1641  р.  хан  Бегадир  Гірей  під  при- 


39  Там  же. —  С.  25 — 26. 

40Новосельский  А.  А.  Борьба  Московекого  государства  с  татарами  в 
XVII  веке.— М.;  Л.,  1948.— С.  9— 11. 

41  БроневскийМ.  Указ.  соч. —  С.  357 — 358. 

«  Бережко в  М.  Крнмские  шертние  грамоти  //  Чтения  в  истор.  об-ве  Несто- 
ра  летописца. —  Киев,  1894. —  Кн.  8. —  С.  34,  35 — 56.  _ 

Базилевич  В.  М.  Из  истории  московско-крнмских  отношенин  в  первой 
половине  XVII  века.  Посольство  Г.  Я.  Анисимова  и  К.  Акинфиева  в  Крим  в  1633/ 
1634  гг.— К.,  1914  — С.  22—23. 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  Л»  / 


СІ 


В.  В.  Панаїиенко 


водом  підготовки  до  війни  за  повернення  зайнятого  донськими  і  запо¬ 
різькими  козаками  Азова  запровадив  збирання  з  «чорних»  татар  «гар¬ 
матних  і  тамгових  грошей»  44.  Згодом  через  опір  кримського  населення 
Іслам  Гірей  (1644 — 1654  рр.)  змушений  був  скасувати  тамговий  пода¬ 
ток.  Однак  грошові  побори  для  ханського  двору  зростали  щороку,  зав¬ 
даючи  значних  збитків  не  тільки  основній  масі  татар,  а  й  навіть  вели¬ 
ким  феодалам.  Так,  у  1666 — 1667  рр.,  уникаючи  сплати  податків,  кілька 
феодалів  з  роду  Ширіних  втекли  з  Криму,  залишивши  своє  майно  на 
розграбування  хану  та  його  слугам. 

Відбувалося  посилення  адміністративно-управлінського  апарату  в 
країні.  На  противагу  старій  родовій  знаті,  яка  одержувала  земельні 
иожалування  і  виступала  проти  будь-яких  нововведень,  при  ханському 
дворі  з  особистої  ханської  гвардії  утворилась  нова  військова  знать 
(капи-кулу),  що  утримувалася  за  рахунок  казни.  Новоутворений  про¬ 
шарок  феодальної  верхівки  Криму  став  основною  опорою  хана  в  полі¬ 
тиці  ослаблення  родової  знаті  і  зосередження  всієї  повноти  влади  у 
своїх  руках. 

Кримський  двір  намагався  звільнитися  не  лише  від  впливу  родової 
знаті,  а  й  від  залежності  від  султанської  Туреччини.  На  той  час  в  Ос¬ 
манській  імперії  відбувалися  міжусобиці,  що  супроводжувалися  безпе¬ 
рервними  змінами  і  стратами  верховних  візирів.  Протягом  10  років 
правління  малолітнього  Мухамеда  IV  (1648 — 1686  рр.)  в  Порті  зміни¬ 
лося  14  верховних  візирів,  з  яких  лише  один  тримався  на  цій  посаді 
один  рік  і  9  місяців45.  Кримський  хан  Іслам  Гірей  не  рахувався  з  мало¬ 
літнім  турецьким  султаном  і  його  придворною  клікою  і,  за  свідченням 
турецьких  істориків,  навіть  погрожував  сановникам  султанського  дво¬ 
ру46.  Про  співвідношення  сил  між  Туреччиною  і  Кримом  красномовно 
свідчать  слова  Б.  Хмельницького:  «Кримських  царів  колись  турецький 
цар  зміняв,  і  боялися  турського  в  Криму,  а  тепер  сам  турський  цар  бо¬ 
їться  кримського  царя  й  великого  Війська  Запорізького,  і  ніякої  волі 
турський  цар  над  кримським  не  має»  4Т. 

В  роки  визвольної  війни  українського  народу  (1648 — 1654  рр.)  фео¬ 
дальна  верхівка  Криму  розглядала  тимчасовий  союз  кримського  хана  з 
Б.  Хмельницьким  як  більш  широку  можливість  для  грабіжницьких  на¬ 
падів  на  російські  та  польські  землі.  Крім  того,  цією  угодою  кримський 
двір  прагнув  скомпрометувати  українське  козацтво  перед  російським 
урядом  і  тим  самим  перешкодити  возз’єднанню  України  з  Росією.  Од¬ 
нак  у  ході  визвольної  війни  український  народ  розвіяв  підступні  плани 
кримських  феодалів. 

З  другої  половини  XVI  ст.  васальну  залежність  від  Кримського 
ханства  й  Туреччини  визнала  Мала  Ногайська  орда,  що  переселилася 
з  прикаспійських  степів  на  південноукраїнські  землі.  Ногайські  племе¬ 
на,  що  кочували  поза  Кримським  півостровом,  сплачували  данину  хану 
і  султану48.  Білгородська,  Єдисанська,  Джамбуйлуцька  і  Єдичкульська 
орди,  що  утворилися  після  розпаду  у  20-ті  рр.  XVII  ст.  Малої  Ногай¬ 
ської  орди,  зберігали  васальну  залежність  від  Кримського  ханства  і 
султанської  Туреччини. 

Білгородська  орда  (орда  Малих  Ногаїв,  Буджацька,  Добруджська) 
займала  степи  Буджака  між  гирлами  Дністра  і  Дунаю. 'Татари  почали 
селитися  в  цій  місцевості  ще  до  XIV  ст. 4Р  У  XVI  ст.  білгородський  мурза 
Бакай  часто  очолював  напади  білгородськнх  тагар  на  Польщу  та  Ро- 


44  С  м  и  р  н  о  в  В.  Д.  Указ.  соч. —  С.  524. 

45  Там  же. —  С.  570. 

4ІІСмирнов  Н.  Л.  Россия  и  Турция  в  XVI— XVII  вв.  //  Ученьїе  записки 
МГУ,—  1946. —  Вьш.  94,—  С.  105. 

47  Цит.  по:  С  м  и  р  її  о  в  В.  Д.  Указ.  соч. — С.  543. 

48  Кондараки  В.  X.  Указ.  соч. —  С.  33. 

4а  Шабульдо  Ф.  М.  Земли  Юго-Западпой  Руси  в  составе  Великого  княжества 
Лнтовского.  -  Киев,  1987. —  С.  70—71. 

62 


І  ‘6961  'Убііж  хзі  сія/ї 


Кримське  ханство  у  XV — XVIII  ст. 


сійську  державу50.  Масовий  приплив  ногайських  татар  в  білгородські 
степи  стався  на  початку  XVII  ст.  Населення  Білгородської  орди  займа¬ 
лось  скотарством  (розведенням  коней,  великої  рогатої  худоби  та  овець). 
На  відміну  від  інших  ногаїв,  населення  Білгородської  орди  частково 
займалось  землеробством  —  вирощувало  пшеницю,  жито,  ячмінь,  просо. 
Однак  головним  джерелом  збагачення  феодальної  верхівки  залишалися 
грабіжницькі  напади  на  сусідні  країни. 

Єдисанська  (Очаківська)  орда  —  відгалуження  Малої  Ногайської 
орди  —  займала  південноукраїнські  землі  між  Дніпром,  Південним  Бу¬ 
гом  і  Дністром  від  узбережжя  Чорного  моря  до  р.  Кодими.  Очаків  (ад¬ 
міністративний  центр  орди)  та  навколишня  місцевість  між  Бузьким  ли¬ 
маном  і  Делиголем  знаходилися  під  безпосередньою  владою  султан¬ 
ської  Туреччини51.  Решта  території  була  у  васальній  залежності  від 
Кримського  ханства.  Населення  Єдисанської  орди  займалося  скотар¬ 
ством,  торгівлею  і  частково  землеробством.  Продавали  головним  чином 
зерно  і  сіль.  Очолював  орду  каймакам  з  роду  Гіреїв,  який  призначався 
кримським  ханом.  Феодальна  верхівка  Єдисанської  орди  постійно  втя¬ 
гувала  чоловіче  населення  краю  в  грабіжницькі  напади  на  українські, 
російські,  польські  та  інші  землі,  в  агресивні  війни  султанської  Ту¬ 
реччини. 

Єдичкульська  орда  з  другої  половини  XVI  ст.  кочувала  в  степу  між 
Дністром  і  Дунаєм.  Правителями  цієї  орди  були  феодали-мурзи,  на  чолі 
яких  стояв  сераскир-султан  також  з  роду  Гіреїв.  Крім  того,  управління 
ордою  здійснював  спеціальний  ханський  чиновник  —  яли-агаси,  обо¬ 
в’язком  якого  було  збирання  данини  для  хана.  У  1706  р.  правителі 
Єдичкульської  орди  звернулися  до  турецького  султана  з  проханням 
звільнити  їх  від  підпорядкування  кримському  хану  і  прийняти  у  своє 
безпосереднє  підданство,  зобов’язуючись  при  цьому  щорічно  платити 
султану  велику  данину  і  постійно  брати  участь  у  війнах  52.  Однак  Порта 
відхилила  цю  пропозицію,  зобов’язавши  султанським  фірманом  заду¬ 
найське  населення  підкорятися  кримському  хану.  З  часом  ногайські  ор¬ 
ди  почали  виявляти  повну  непокору  своєму  володарю,  у  зв’язку  з  чим 
на  них  споряджалися  об’єднані  сили  турецьких  сераскирів  і  кримсько¬ 
го  хана53.  В  середині  XVIII  ст.  за  розпорядженням  кримсько¬ 
го  хана  Єдичкульська  орда  перекочувала  на  лівий  берег  Дніпра  і  зай¬ 
няла  територію  від  Кизикермена  до  гирла  р.  Конки  і  від  Дніпра  до 
верхів’їв  рік  Конки  і  Берди. 

Джамбуйлуцька  (Перекопська)  орда  заснована  ногайськими  пле¬ 
менами,  що  переселилися  в  другій  половині  XVI  ст.  з  північно-кавка¬ 
зьких  степів,  кочувала  між  Перекопом,  Дніпром  і  р.  Бердою. 

У  васальній  залежності  від  Кримського  ханства  перебували  також 
черкеси,  які  мусили  сплачувати  кожному  новопризначеному  хану  дани¬ 
ну  «живим  товаром»  —  300  хлопчиків  і  дівчаток,  а  один  із  синів  хана 
жив  на  землі  черкесів,  виконуючи  обов’язки  їх  головнокомандуючого. 

З  кінця  XVII  ст.  значно  скоротилося  джерело  збагачення  кримських 
феодалів  шляхом  грабіжницьких  нападів  на  російські  та  українські 
землі.  Такі  напади  для  них  стали  можливими  лише  в  роки  російсько-ту¬ 
рецьких  воєн.  У  період  між  останніми  Порта  змушена  була  вимагати 
від  свого  васала  дотримання  умов  договірних  зобов’язань.  Якщо  раніше 
Порта  міняла  ханів  за  невиконання  ними  наказів  про  участь  у  війнах 
султанської  Туреччини,  то  у  XVIII  ст.  —  за  невміння  чи  небажання 
утримувати  феодалів  від  спустошливих  нападів  на  землі  сусідніх  країн 
(16  ханів  за  першу  половину  XVIII  ст.). 


50  Новосельский  А.  А.  Указ.  соч. —  С.  101. 

51  Тунманн.  Кримське  ханство,— Сімферополь,  1936. —  С.  53. 

“  Смирнов  В.  Д.  Крнмское  ханство  под  верховенством  Оттоманской  Пор¬ 
ти  в  XVIII  столетнн. —  Одесса,  1889. —  С.  4. 

63  Там  же. —  С.  45 — 46. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  Л®  І 


63 


В.  В.  Панашенко 


Значне  скорочення  основного  засобу  наживи  кримських  феодалів 
та  необхідність  забезпечення  прожиткового  мінімуму  населення  ханства 
прискорювали  перехід  основної  частини  татарських  улусів  до  осілого 
способу  життя  й  землеробства.  Традиції  кочового  життя  зберігалися 
переважно  у  ногайців.  Проте  частина  з  них  також  займалась  землероб¬ 
ством.  Водночас  набували  дальшого  розвитку  ремесло,  промисли  й  тор¬ 
гівля.  Однак  загальний  рівень  соціально-економічного  розвитку  Крим¬ 
ського  ханства  у  XVIII  ст.  все  ще  базувався  на  примітивних  формах 
господарства  і  не  міг  задовольнити  потреби  країни  пізнього  феодалізму. 

Не  менш  гострою  проблемою  була  багаторічна  опозиція  ханському 
двору  з  боку  родової  кримської  феодальної  верхівки  та  правителів  ва¬ 
сальних  орд.  У  XVIII  ст.  вона  переросла  у  відкриту  боротьбу.  В  1725  р. 
сталося  збройне  зіткнення  між  прибічниками  хана  і  опозицією.  Хан 
Менглі  Гірей  (1724—1730  рр.)  розгромив  її,  стративши  при  цьому  знач¬ 
ну  кількість  ширінських  і  мансурівських  мурз  54. 

Водночас  кримський  двір  прагнув  заручитися  підтримкою  з  боку 
основної  маси  населення.  З  цією  метою  Менглі  Гірей,  наприклад,  дещо 
зменшив  податки  й  повинності. 

Істотні  зміни  відбулися  і  в  зовнішньополітичних  відносинах  Крим¬ 
ського  ханства.  Занепад  військової  та  політичної  могутності  Османської 
імперії,  поступове  визволення  завойованих  нею  територій  значно  осла¬ 
били  залежність  від  Порти  і  Кримського  ханства.  Однак  на  той  час  в 
ньому  так  і  не  сформувалися  ні  міцні  державні  устої,  ні  внутрішня  ад¬ 
міністративно-політична  система,  здатна  забезпечити  соціально-еконо¬ 
мічний  розвиток  країни  та  регулювати  взаємні  відносини  між  феодаль¬ 
ною  верхівкою  Криму  та  правителями  ногайських  орд,  ні  чітка  міжна¬ 
родна  політика,  насамперед  у  відносинах  із  сусідніми  країнами.  З  ін¬ 
шого  боку,  втрата  васальної  залежності  від  султанської  Туреччини 
неминуче  поставила  б  слаборозвинуте  Кримське  ханство  перед  необхід¬ 
ністю  економічного  самозабезпечення  та  політичного  самозахисту,  зму¬ 
сила  б  його  переключатися  на  політику  маневрування  між  сильними 
країнами,  насамперед  Російською  державою,  Францією  та  ін.  Отже,  в 
другій  половині  XVIII  ст.  повністю  виявилася  неспроможність  дальшого 
економічного  й  політичного  розвитку  Кримського  ханства.  Довготривала 
васальна  залежність  від  султанської  Туреччини,  що  створювала  ханству 
відносну  безпеку  і  уявне  благополуччя,  підвела  його  до  неминучого  за¬ 
непаду. 

В  другій  половині  XVII  ст.  в  Північному  Причорномор’ї  склалася 
якісно  нова  політична  ситуація.  В  ході  російсько-турецької  війни  (1768 — 
1774  рр.)  внаслідок  успішних  дій  російської  армії  та  результативної  ак¬ 
тивності  російської  дипломатії  був  укладений  мирний  договір  між  Ро¬ 
сією  та  Кримським  ханством.  їх  спільною  декларацією  1772  р.  була 
проголошена  незалежність  Кримського  ханства  від  Османської  імперії. 

Однак  безперервне  втручання  Туреччини  у  внутрішнє  життя  ханст¬ 
ва,  відсталість  його  соціально-економічного  й  культурного  розвитку  та 
невтихаючі  міжусобиці  феодальної  верхівки  робили  неможливим  збе¬ 
реження  його  незалежності  надалі.  Зважаючи  на  загарбницькі  плани 
Туреччини  щодо  Криму,  а  також  враховуючи  сприятливу  міжнародну 
обстановку,  що  склалася  на  той  час  для  Російської  держави,  в  квітні 
1783  р.  Катерина  II  підписала  рескрипт  про  включення  Кримського 
ханства  до  складу  Росії.  В  липні  того  ж  року  останній  кримський  хан 
Шагін  Гірей  зрікся  престолу  і  Кримське  ханство  припинило  своє  існу¬ 
вання. 

На  землях  колишнього  Кримського  ханства  було  створено  Таврій¬ 
ську  область,  до  складу  якої  включено  Кримський  півострів,  півострів 
Тамань  і  землі  на  північ  від  Перекопу  (між  Дніпром,  Кінськими  Вода¬ 
ми  і  Бердою). 


64 


Там  же.—  С.  39—44. 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  А?  1 


Проблеми  взаємовідносин  Київської  Русі  а  Візантією 


Проблеми  взаємовідносин  Київської  Русі 
з  Візантією  у  IX  —  першій  половині  XI  ст. 

О.  Б.  Головко  (Київ) 


Важливим  соціально-ідеологічним  чинником,  який  діяв  з  часів  ан¬ 
тичності  і  відіграв  виняткове  значення  в  нову  феодальну  епоху,  було 
християнство.  Ф.  Енгельс  писав,  що  середньовіччя  в  Західній  Європі 
«...стерло  з  лиця  землі  стародавню  цивілізацію,  стародавню  філософію, 
політику  і  юриспруденцію,  щоб  почати  в  усьому  з  самого  початку. 
Єдине,  що  воно  взяло  від  загиблого  стародавнього  світу,  було  хри¬ 
стиянство  і  кілька  напівзруйнованих  міст,  які  втратили  всю  свою  ко¬ 
лишню  цивілізацію»  *. 

Переселення  германських  та  деяких  інших  племінних  груп  безпо¬ 
середньо  на  територію  Західної  Римської  імперії,  зміни  в  світогляді  і 
в  суспільному  житті,  викликані  цим  переселенням,  вплив  на  «варварів» 
класових  інститутів,  особливо  християнської  церкви,  привели  до  того, 
що  нова  релігія  в  цьому  ареалі  швидко  поширилася,  відтіснивши  на 
другий  план  старі  дохристиянські  вірування.  Дещо  інакше  процес 
християнізації  проходив  у  країнах  Центральної  і  Східної  Європи  (крім, 
звичайно,  Візантійської  імперії),  населення  яких  не  відчувало  безпо¬ 
середнього  впливу  античної  ідеології  та  релігії  і  сприймало  нову  віру 
поступово,  в  міру  розвитку  в  них  феодальних  відносин,  міжнародних 
зв’язків  з  християнськими  релігійними  центрами  (Константинополем, 
Римом  та  ін.) ,  в  ході  взаємодії  з  Візантійською  імперією  та  західно¬ 
європейськими  державами.  Ці  обставини  привели  до  повільного  поши¬ 
рення  християнства  в  східній  частині  європейського  континенту,  де 
даний  процес  завершився  у  XIII — XIV  ст.2. 

Таким  чином,  хід  і  темпи  поширення  нової  релігії  залежали  знач¬ 
ною  мірою  від  міжнародної  обстановки  в  Європі  та  на  суміжних  з 
нею  територіях.  Тому  вивчення  цього  явища  потребує  аналізу  взаємин 
різних  держав  та  народів  зазначеного  регіону. 

У  даному  повідомленні  розглядаються  деякі  аспекти  відносин  між 
двома  найбільшими  державами  Європи  —  Візантійською  імперією  та 
Київською  Руссю  і  процесу  проникнення  християнства  в  східнослов’ян¬ 
ське  середовище,  запровадження  цієї  релігії  на  Русі  як  державної  і 
виникнення  християнської  церковної  організації  та  ідеології  у  східних 
слов’ян. 

Сучасні  історики  вважають,  що  перші  політичні  утворення  у  давніх 
русів  («племінні  княжіння»)  виникли  в  VIII — IX  ст.  Найзначнішим 
серед  них  була  «Руська  земля»,  до  складу  якої  входили  спочатку 
полянські  та  західносіверянські  землі 3.  Правляча  верхівка  «Руської 
землі»  прагнула  розвивати  традиційні  для  слов’ян  IV — VII  ст.  зв’язки 
з  Візантійською  імперією  та  країнами  Сходу.  Адже  вони  давали 
можливість  племінній  знаті  реалізовувати  додатковий  продукт,  одер¬ 
жуваний  нею  у  формі  данини  з  підлеглого  населення,  а  також  трофеїв, 
захоплених  під  час  численних  походів  східнослов’янських  дружин. 

Вже  наприкінці  VIII  —  на  початку  IX  ст.  правлячі  кола  «Руської 
землі»  та  інших  східнослов’янських  племінних  об’єднань  здійснили 
воєнні  походи  у  візантійські  володіння  в  Криму  та  Малій  Азії,  а  також 
у  Хазарію.  Боротьба  з  останньою  зумовлювалася  необхідністю  визво¬ 
лення  з-під  контролю  хазарів  деяких  слов’янських  племен  і  розвитку 


'Енгельс  Ф.  Селянська  війна  в  Німеччині  //  Маркс  К.,  Енгельс  Ф. 
Твори.—  Т.  7.— С.  343. 

аЮргинис  Ю.  М.  Причини  позднего  распространення  християнства  в  При- 
балтике. —  М.,  1970. —  12  с.;  та  ін. 

3  Рнбаков  Б.  А.  Новая  концепция  преднстории  Киевской  Руси  //  Ист. 
СССР.—  1981,—  №  2.— С.  47—48. 


5.  Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


65 


О.  Б.  Головко 


торговельних  контактів  давніх  русів  з  країнами  Кавказу  та  Сходу  *. 

Аналіз  взаємодії  внутрішніх  факторів  розвитку  та  зовнішньополі¬ 
тичних  дій  ранньодержавних  об’єднань  дає  підставу  вважати,  що  не 
тільки  перші  впливали  на  зовнішньополітичну  діяльність,  але  й  між¬ 
народні  акції  —  захоплення  воєнної  здобичі,  розширення  торговельних 
зв’язків,  приєднання  нових  територій  —  прискорювали  розвиток  схід¬ 
нослов’янського  суспільства,  насамперед  сприяли  його  феодалізації. 
Велике  значення  зовнішньополітичний  чинник  мав  для  ідеологічних  та 
релігійних  галузей  суспільного  життя.  В  сучасній  історіографії  не  ви¬ 
падково  ставиться  питання  про  важливість  розгляду  процесу  виник¬ 
нення  у  молодих  ранньофеодальних  держав  Центральної  та  Східної 
Європи  власних  міжнародних  доктрин  та  системи  дипломатичної  служ¬ 
би.  їх  відносно  швидке  становлення  було  закономірним  наслідком 
складання  нових  соціально-класових  формувань,  реакцією  на  ідеоло¬ 
гічний  тиск  більш  розвинутих  країн4 5.  Ця  реакція  багато  в  чому  була 
зумовлена  тим,  що  «варварська»  знать  у  зв’язку  з  особливостями  своєї 
суспільної  психології  відчувала  постійну  потребу  в  запозиченні  і  ви¬ 
користанні  для  власних  потреб  передових  культурних  надбань.  Всі  ці 
моменти  дають  можливість  зрозуміти  історію  першого  ВІДОМОГО  3  дже¬ 
рел  епізоду  «хрещення»  русів,  що  відбувся  під  час  їх  нападу  наприкінці 
VIII  —  на  початку  IX  ст.  на  візантійське  місто  Сурож  у  Криму. 

За  повідомленням  «Житія  св.  Стефана  Сурозького»,  на  кримське 
узбережжя  напала  велика  слов’янська  рать  на  чолі  з  князем  Бравлі- 
ном,  яка  захопила  грецьке  місто  Сурож  і  пограбувала  його  мешканців. 
Під  час  нападу  на  сурозьку  церкву  св.  Софії  тяжко  захворів  Бравлін  і 
одужав  лише  після  укладення  угоди  з  греками  та  хрещення6.  Агіогра¬ 
фічний  характер  джерела,  що  дійшло  до  нашого  часу  в  перекладі  з 
грецької  на  давньоруську  мову,  значно  ускладнює  реконструкцію  подій. 
А.  М.  Сахаров  вважає,  що  дослідникам  неможливо  дізнатися  про  те, 
«що  відбулося  в  Сурожі  насправді,  чому  руси  повинні  були  розпочати 
переговори»7.  На  нашу  думку,  великий  воєнний  похід  на  південь  дав¬ 
ньоруська  знать  здійснила  перш  за  все  з  метою  встановлення  зв’язків 
з  економічно  розвинутим  районом  Візантії.  На  користь  такого  припу¬ 
щення  свідчили  і  факт  укладення  вигідної  для  греків  угоди,  і  та  обста¬ 
вина,  що  наступна  військова  експедиція  русів  переслідувала  вже 
набагато  більш  складне  завдання  —  встановлення  взаємин  з  малоазі¬ 
атськими  областями  імперії.  Під  час  контактів  із  слов’янами  грецька 
верхівка  Сурожа  і  особливо  його  духовенство  всіляко  намагалися 
схилити  їх  на  свій  бік.  Так,  скориставшись  ефектом,  що  справили  на 
Бравліна  та  його  оточення  церковна  служба  і  розкішне  вбрання  хра¬ 
мів,  сурожці  навіть  умовили  князя,  можливо  обіцяючи  численні  пода¬ 
рунки,  прийняти  «хрещення». 

Однак  це  був  кон’юнктурний  акт,  реакція  на  значні  поступки 
греків,  яка  не  позначилася  на  світоглядних  уявленнях  русів-язичників. 
Проте  з  моменту  «хрещення»  Бравліна  розпочався  процес  активного 
впливу  християнського  віровчення  на  давньоруських  дружинників  та 
купців,  а  через  них  і  на  решту  східнослов’янської  людності. 

В  результаті  успішного  здійснення  військових  походів  «Руська 
земля»  вийшла  на  міжнародну  арену  і  перед  давньоруською  знаттю 
постала  проблема  підтримання  стабільних  дипломатичних  відносин  з 


4  Новосельцев  А.  П.  Хазария  в  системе  международньїх  отношений  VII — 

ЇХ  веков  //  Вопр.  истории  —  1987  —  №  2  — С.  26—32. 

6  Литаврин  Г.  Г.  Византийцн  и  славяне—  взаимнне  представлення  //  іпе 
17-іЬ  Іпіегпаііопаї  Вугапііпе  Сопдгезз:  Ма.]Ог  Рарегз.—  \УазсЬіпді:оп,  1 986. 

р  з0д _ 302 

«Васильевскнй  В.  Г.  Житнє  Георгия  Амастридского  //  Труди,— Пг., 
1915,— Т.  З,— С.  64—68;  Васильевскнй  В.  Г.  Житие  Стефана  Сурожского  // 
Там  же. —  С.  95—96.  „ 

7  Сахаров  А.  Н.  Дипломатия  древней  Руси:  IX  —  первая  половина  X  вв,— 
М.,  1980,— С.  27. 

00  Укр.  іст.  журн.,  1989,  А*  1 


Проблеми  взаємовідносин  Київської  Русі  з  Візантією 


сусідніми  країнами,  насамперед  найбільшими  —  Хазарським  кагана- 
том,  Візантійською  та  Східнофранкською  імперіями.  Щоправдй,  з  пер¬ 
шим  з  них  нормальні  стосунки  правляча  верхівка  «Руської  землі»  й 
інших  східнослов’янських  ранньополітичних  об’єднань  встановила  лише 
на  початку  X  ст.8  Тоді  між  Києвом  та  Ітілем  було  підписано  угоду 
про  проходження  через  хазарську  територію  численної  східнослов’ян¬ 
ської  дружини,  що  здійснювала  похід  у  Закавказзя.  Що  ж  до  імперій, 
то  вже  в  першій  половині  IX  ст.  київські  дипломати  побували  в 
їх  столицях,  а  з  Візантією  були  навіть  встановлені  багатопланові 
відносини. 

У  середині  IX  ст.  Давньоруська  держава  здійснила  важливу  зов¬ 
нішньополітичну  акцію.  Скориставшись  відсутністю  імператора  і  знач¬ 
ного  гарнізону  в  Константинополі,  у  60-х  роках  IX  ст.  східнослов’ян¬ 
ський  флот  підійшов  до  столиці  Візантії,  а  давньоруська  дружина 
розорила  її  передмістя.  Сучасник  подій  патріарх  Фотій  у  розпачі  пи¬ 
сав,  що  на  імперію  напав  «народ  невідомий,  але  який  здобув  ім’я  з 
часу  походу  проти  нас,  незначний,  але  який  набув  значення,  незнач¬ 
ний  та  бідний,  але  який  досяг  осяйної  висоти  та  незліченного  багат¬ 
ства» 9.  Досить  високо  результати  походу  русів  на  Царград  були  оці¬ 
нені  і  давньоруським  літописцем  Нестором,  який  навіть  пов’язував  з 
ним  заснування  Давньоруської  держави,  підкреслюючи,  що  саме  тоді 
«нача  прозивати  Руска  земля»  І0.  Важливим  підсумком  походу  було 
також  укладення  між  країнами  договору  «миру  й  любові».  Така  фор¬ 
мула  угоди  в  дипломатичній  практиці  означала  встановлення  офіційних 
відносин  на  найвищому  рівні. 

Незабаром  після  походу  860  р.  відбулася  християнізація  русів,  яка 
відрізнялася  від  «хрещення»  Бравліна  змістом  і  наслідками.  За  де¬ 
сятиріччя,  що  минули  після  сурозького  походу,  християнська  релігія 
набула  певної  популярності  серед  слов’ян,  які  постійно  відвідували 
грецькі  міста.  Нова  релігія  стала  складовою  частиною  їх  світосприй¬ 
мання.  Не  випадково  саме  в  цей  час  з’явилися  звістки  про  русів  — 
християн  в  арабських  джерелах  п. 

Дещо  інакше  до  християнізації  слов’ян  ставилися  грецькі  ієрархи. 
Вони  не  обмежувалися  наверненням  до  своєї  віри  «варварів»,  які  на¬ 
падали  або  торгували  з  їх  містами,  а  прагнули  поширювати  нову 
релігію  безпосередньо  в  східнослов’янському  середовищі.  Для  цього 
патріарх  навіть  створив  спеціальну  митрополію.  Серед  науковців  три¬ 
ває  дискусія  з  приводу  розбіжностей  у  свідченнях  візантійських  джерел 
про  час  хрещення  русів  у  другій  половині  IX  ст.  —  за  патріарха  Фотія 
чи  за  патріарха  Ігнатія.  Ймовірно,  що  ці  розбіжності  є  надуманими  12. 
Візантія  протягом  усього  IX  ст.  активно  здійснювала  місіонерську  ді¬ 
яльність  з  метою  навернення  у  християнство  сусідів  (у  тому  числі  ру¬ 
сів),  і  різні  джерела  зберегли  свідчення  про  це. 

Наприкінці  IX  —  на  початку  X  ст.  кількість  християн  на  Русі 
збільшилася,  але  в  цілому  нова  релігія  поширювалася  лише  в  пів¬ 
денних  містах  країни,  які  підтримували  традиційні  зв’язки  з  півднем. 
До  того  ж  питома  вага  прихильників  нової  релігії  навіть  у  цих  містах 
зростала  дуже  повільно,  а  інколи  й  зменшувалася  в  зв’язку  з  тим,  що 
до  Києва^та.  інших  центрів  півдня  постійно  переселялося  населення  з 
інших  районів  держави,  територія  якої  наприкінці  IX  ст.  значно  роз¬ 
ширилася.  Збільшувалася  кількість  мешканців  міст  і  за  рахунок  при- 

8  Ширинский  С.  С.  Об-ьективіше  закономерности  и  субьективньїй  фактор  в 
становлений  Древнерусского  государства  //  Ленинские  идеи  в  изучении  первобнтно- 
общинного  общества,  рабовладения  и  феодализма. —  М.,  1970. —  С.  103. 

а  Л  о  в  я  г  и  н  Е.  Две  беседн  святейшего  патриарха  константинопольского  Фо- 
тия  //  Христианское  чтение. —  1882. —  Ч.  2. —  С.  432. 

”  Повесть  временннх  лет.—  М.,  1950  — Ч.  1.— С.  17  (далі  — ПВЛ). 

11  Ибн-Хордадбех.  Книга  путей  и  стран. —  Баку,  1986. —  С.  124. 

1956  12  С  Є77Ч  78  К°  М  В  Очерки  по  истории  русско-византийских  отношений,— М., 

Укр.  іст.  журн.,  1989.  №  1  5*  67 


О.  Б.  Головко 


булих  з  сільської  округи  —  представників  лише  язичницької  вірш 
Зокрема,  такий  процес  відбувався  у  80-х  роках  IX  ст„  коли  після 
об'єднання  «Руської  землі»  з  північними  регіонами  розселення  слов  ян 
звідти  до  Києва  прибула  численна  язичницька  знать,  що  підтримувала 
Олега  ».  Однак  у  IX  ст.  ще  не  було  необхідних  внутрішніх  умов  для 
християнізації  Русі,  тому  діяльність  грецької  церкви  практично  не 
мала  якихось  істотних  наслідків.  • 

Зміцнення  внутріполітичної  обстановки  на  Русі  в  першій  половині 
X  ст,  сприяло  активізації  її  міжнародної  діяльності,  що  знайшло  відо¬ 
браження  в  здійсненні  походів  давньоруських  дружин  на  Константино¬ 
поль  і  в  Закавказзя.  В  цей  же  час  київський  уряд  підписав  два  до¬ 
говори  з  греками  14,  причому  при  їх  ратифікації  київські  князі 
своїми  святинями  —  язичницькими  богами,  серед  яких  у  X  ст.  особливо 
шанували  дружинний  культ  Перуна  та  купецький  культ  Волоса,  а 
також  зброєю.  Б  дипломатичній  практиці  давньоруська  знать  викори¬ 
стовувала  юридичні  норми  «Руського  закону»,  що  складався  на  під¬ 
ставі  звичаєвого  права 1§.  г 

В  середині  X  ст.  у  дипломатичній  практиці  Русі  відбувалися  певні 
зміни,  пов’язані  з  поширенням  серед  її  панівних  кіл  християнства  Іак, 
під  час  підписання  договору  з  греками  в  944  р.  частина  оточення 
Ігоря  присягалася  християнськими  святинями  в  церкві  св.  Іллі  в 
Києві,  тобто  мав  місце  новий  за  змістом  (і  старик  за  формою)  вид 
ратифікації  дипломатичних  актів ,6.  ,  .  .. 

Р  Складний  процес  християнізації  східнослов  янського  населення 
підійшов  у  другій  половині  X  ст.  до  важливої  межі  — офіційного  акту 
запровадження  нової  релігії  як  віровчення  Давньоруської  Лержа  . 
Для  досягнення  цього  давньоруський  двір  та  київські  дипломати  не 
тільки  активно  використовували  власний  досвід  розвитку  відносин  з 
Візантією,  а  й  аналогічну  практику  взаємодії  з  греками  населення 
інших  країн,  які  раніше  прийняли  християнство  з  Константинополя. 
Зокрема  для  Русі  велике  значення  мало  виникнення  в  центральноєв 
ропейському  регіоні  в  IX  ст.  кирило-мефодіївської  традиції  сповідання 
християнства,  що  значно  відрізнялася  від  ортодоксального  візантій 

енного  правосЛравління  княгин{  Ольги  (945—962  рр.)  була  зроблена 
перша  спроба  запровадити  християнство  як  державну  релігію  Русі. 
Неможливо  точно  встановити,  чи  була  київська  володарка  християн 
кою,  коли  прийшла  до  влади,  однак  можна  припустити,  що  з  самого 
початку  регентства  (при  сині  Святославі)  Ольга  перебувала  під  впли¬ 
вом  сил  які  підтримували  тісні  зв'язки  з  Константинополем  і  значною 
мірою  визнавалиРрелігію  та  ідеологію  греків.  Це  угруповання  знат, 
зрозуміло  прагнуло  й  надалі  розвивати  і  поглиблювати  взаємини  з 
Візантією,  длРя  чого  неабияке  значення  мало  піднесення  міжнародного 
престижу  Русі.  Така  орієнтація  прибічників  княгині  Ольги  виявилася 
вже  під  час  її  першої  поїздки  до  столиці  Візантії,  яка  відбулася,  на 
думку  Г  Г  Литавріна,  у  946  р.”  В  Царграді  давньоруська  княгиня 
пішла  на  рішучий  з  точки  зору  молодої  давньоруської  Д™-”»"2"1 
крок  —  запропонувала  імператору  укласти  шлюб  Святослава  з  грець 
кою  принцесою.  Цим  самим  київський  двір  прагнув  використати  заці¬ 
кавленість  Візантії  в  розширенні  торгівлі  з  Руссю_  1  допомозі  першій  в 
разі  необхідності  військами.  Однак  візантійський  імператор  та  його 
наближені  не  бажаючи  піднесення  авторитету  володарів  Русі,  відхи- 


о  ПВЛ _ Ч  І _ С.  їм. 

“  Докладно'  див.:  Сахаро  в  А.  Н.  Указ  соч,— С.  84-258. 

15  ПВЛ.— Ч.  І,—  С.  25;  Свердлов  М.  Б.  От  Закона  ] 

Правде. —  М.,  1988. —  С.  8 — 83. 

17  Лит'ав'ри'н  Г  Г.8русско-византийские  связи  в  ередине  X  века  //  Вопр.  ис- 
тории. —  1986. —  №4. —  С.  41 — 52. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


От  Закона  Русского  к  Русской 


68 


Проблеми  взаємовідносин  Київської  Русі  з  Візантією 


лили  пропозицію  Ольги,  очевидно,  використавши  як  привід  неможли¬ 
вість  укладення  шлюбу  «порфірородної»  принцеси  з  сином  правительки 
нехристиянської,  «варварської»  країни. 

954  р.,  повідомляв  давньоруський  літописець,  Ольга  вдруге  здійс¬ 
нила  візит  до  Царграда,  де  було  поставлено  питання  про  її  хрещення 
як  правительки  Русі 18.  Така  пропозиція  означала  згоду  на  християніза¬ 
цію  Давньоруської  держави  та  всіх  її  мешканців.  Цього  разу  візан¬ 
тійський  двір  не  заперечував  проти  пропозиції  русів,  але  спробував 
використати  церемонію  хрещення  княгині,  щоб  поставити  Русь  у  полі- 
тико-дипломатичному  плані  в  залежне  від  себе  становище.  Проте  такий 
перебіг  подій  не  міг  задовольнити  давньоруську  княгиню  та  її  наближе¬ 
них,  що  незабаром  привело  до  погіршення  русько-візантійських  від¬ 
носин.  Про  це,  зокрема,  свідчило  негативне  ставлення  автора  «Повісті 
временних  літ»  до  церемонії  хрещення  княгині 19. 

Прагнення  Ольги  розвивати  взаємовідносини  з  Візантією  мирним 
шляхом,  її  підтримка  нової  релігії  викликали  занепокоєння  значної 
частини  знаті,  що  продовжувала  поклонятися  дружинним  культам  і 
виступала  за  здійснення  активних  військових  кампаній  як  на  Сході, 
так  і  в  Криму  та  на  Балканах,  тобто  в  зоні  перехрещення  інтересів  Русі 
та  Візантії. 

Поширенню  нової  віри  серед  слов’ян  перешкоджала  відсутність 
належної  бази  для  створення  складної  державної  організації  християн¬ 
ської  церкви,  хоча  в  першій  половині  X  ст.  на  Русі  існували  християн¬ 
ські  общини  і  навіть  у  Києві  була  соборна  церква  св.  Іллі.  В  зв’язку 
з  цим  київський  двір  потребував  допомоги  інших  країн,  проте  певні 
труднощі  в  розвитку  взаємин  з  константинопольською  патріархією,  що 
виникли  після  954  р.,  не  давали  можливості  Ользі  та  її  оточенню 
орієнтуватись  у  вирішенні  церковного  питання  повністю  на  візантійське 
духовенство. 

959  р.  давньоруська  княгиня  звернулася  до  германського  імпера¬ 
тора  Оттона  з  проханням  надіслати  єпископа  та  священиків20,  але  це 
звернення  не  слід  розглядати  як  спробу  добитися  офіційного  навер¬ 
нення  Русі  до  християнства  за  західним  зразком21.  Так,  у  хроніці  Про¬ 
довжувача  Регінона,  де  розповідалося  про  подорож  на  Русь  герман¬ 
ського  єпископа  Адальберта,  йшлося  лише  про  бажання  княгині  одер¬ 
жати  з  Германії  кадри  духовенства,  а  не  про  офіційне  хрещення  країни 
(шляхом  навернення  до  християнства  її  правителя),  яке  відбулося  ще 
п’ять  років  тому  в  Константинополі.  Однак  країна  ще  не  була  готова 
прийняти  християнство,  тому  на  початку  60-х  років  X  ст.  ні  герман¬ 
ським  місіонерам,  ні  іншим  християнським  священикам  на  Русі  не 
вдалося  виконати  покладене  на  них  завдання.  До  того  ж  негативне 
ставлення  до  нової  релігії  з  боку  більшості  населення  Давньоруської 
держави  стало  важливим  знаряддям  боротьби  оточення  Святослава 
проти  угруповання  Ольги.  У  961  р.  у  Києві  виникла  так  звана  язични¬ 
цька  реакція,  в  ході  якої  не  тільки  було  вигнано  місіонерів  з  країни,  але 
й  усунуто  Ольгу  від  керівництва  державою  22. 

Таким  чином,  у  середині  X  ст.  на  Русі  не  виникло  історично  аль¬ 
тернативної  ситуації,  розв’язання  якої  створювало  б  умови  для  пере¬ 
орієнтації  країни  з  грецького  на  західний  варіант  сповідання  христи¬ 
янства.  Альтернативою  першому  в  умовах,  що  мали  місце  на  Русі, 
було  дружинне  язичництво,  яке  внаслідок  соціально-політичного  роз- 


18  ПВЛ.— Ч.  І.— С.  45. 

18  Там  же. 

20  Сопііпиаіог  Кедіпопіз  Тгєуігєпзіз  //  Мопитепіа  Оегтапіае  Нізіогіса,  Зсгіріо- 
гез. —  Наппоуегае,  1826. —  Т.  І. —  Р.  624—625. 

21  Мантейфель  Т.  Попьітки  вовлечения  Киевской  Руси  в  орбиту  латинских 
влияний  //  Становление  раннефеодальних  славянских  государств. —  Киев,  1972. — 
С.  140—149. 

23  Л  и  т  а  в  р  и  н  Г.  Г.  Християнство  в  правление  княгини  Ольги  //  ОезеІІзсЬаіЧ 
ипй  Киїіиг  Киззіапбз  іш  ІгйЬеп  МШеІаИег. —  Наїїе  (Зааіе),  1981. —  5.  138—143. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1  69 


О.  Б.  Головко 


витку  суспільства  і  руйнування  первіснообщинних  відносин  видозміню¬ 
валось  і  переростало  в  ранньокласову  релігію.  Ця  релігія  набула 
форми  поклоніння  пантеону  богів  на  чолі  з  Перуном,  а  у  80-х  роках 
X  ст.  культ  останнього  переростав  у  наступну  фазу  релігійних  уяв¬ 
лень  —  монотеїзм  23. 

Визнаючи  важливість  релігійного  моменту  в  суспільному  житті 
Русі,  слід  звернути  увагу  на  те,  що  прихід  до  влади  у  Києві  Свято¬ 
слава  був  наслідком  насамперед  не  релігійного  конфлікту,  а  політичної 
конфронтації  двох  таборів  давньоруської  знаті.  Під  час  її  перебігу 
труднощі  прихильників  Ольги  в  релігійно-політичному  питанні  були 
використані  їх  суперниками  для  підготовки  і  здійснення  державного 
перевороту. 

Боротьба  в  правлячій  верхівці  Русі  була  значною  мірою  наслідком 
кардинальних  змін  в  її  становищі,  викликаних  процесом  поступової 
феодалізації:  виникненням  системи  «кормлінь»  і  «погостів»  на  всій 
території  країни,  посиленням  влади  боярства  в  окремих  землях,  а  та¬ 
кож  «окняжінням»  племен  та  общин. 

Зміни  в  соціально-економічному  становищі  різних  угруповань  знаті 
призводили  до  зростання  розбіжностей  і  в  зовнішньополітичній  орі¬ 
єнтації  верхівки.  Так,  прихильники  Святослава  прагнули  здійснювати 
активну  політику  на  міжнародній  арені,  використовуючи  не  тільки 
засоби  дипломатії,  як  робила  Ольга,  а  й  вдаючись  до  воєнних  кон¬ 
фліктів  з  сусідними  країнами. 

В  60  —  на  початку  70-х  років  Русь  не  тільки  досягла  значних 
успіхів  на  Сході,  ліквідувавши  свого  споконвічного  ворога  —  Хазарію, 
але  й  вступила  в  конфлікт  з  Візантійською  імперією,  під  час  якого 
прагнула  підкорити  Балкани 24.  Невдача  у  війні  з  греками  свідчила,  що 
орієнтація  на  «дружинний»  метод  здійснення  зовнішньої  політики  стала 
атрибутом  вчорашнього  дня.  До  того  ж  Давня  Русь,  не  здобувши 
успіхів  у  війні  з  Візантією  та  печенігами,  в  60 — 70-х  роках  X  ст.  роз¬ 
палася  на  ряд  незалежних  і  напівзалежних  від  Києва  князівств,  во¬ 
лодарі  яких  незабаром  після  смерті  Святослава  розпочали  між  собою 
запеклу  боротьбу. 

Князювання  в  Києві  Володимира  Святославича  (980 — 1015  рр.) 
К-  Маркс  невипадково  назвав  апогеєм  розвитку  «готичної  Росії» 25. 
Саме  в  цей  час  у  соціально-економічній  та  політичній  структурі  Русі 
відбулися  важливі  зміни,  що  були  наслідком  еволюції  усіх  ланок  су¬ 
спільного  життя,  в  тому  числі  його  ідеологічної  та  релігійної  сфер. 
Серед  них  слід  виділити  запровадження  християнства  як  державної 
релігії  і  виникнення  розвинутої  церковної  організації,  яка  поступово 
стала  складовою  частиною  державного  апарату  експлуатації  народ¬ 
них  мас. 

Прийняття  християнства  давньоруською  верхівкою  як  державної 
релігії  було  результатом  внутрішнього  розвитку  східнослов’янського 
суспільства,  проте  сам  факт  його  запровадження  був  тісно  пов’язаний 
з  взаєминами  між  Давньоруською  державою  і  Візантією.  Як  зазна¬ 
чалося  вище,  запровадження  християнства  створювало  загрозу  релі¬ 
гійно-ідеологічній  та  політичній  залежності  Русі  від  греків.  Тому  перед 
Володимиром  постало  складне  завдання  —  звести  до  мінімуму  можливі 
негативні  зовнішньополітичні  наслідки  християнізації.  В  перші  роки 
князювання  він,  пам’ятаючи  труднощі  своїх  попередників  у  вирішенні 
цього  питання,  прагнув  зміцнити  позиції  язичників,  але  проведені  ним 
релігійні  реформи  не  дали  бажаного  результату26.  В  зв’язку  з  цим  у 

23Рьібаков  Б.  А.  Язичество  Древней  Руси. —  М,,  1987. —  С.  452 — 454;  Ь  о  ту¬ 
ги  іагізкі  Н.  2а£а<1піепіе  роїііеігши  зІо«гіапзкіе£о  //  Ргге^ідсі  Ьізіогусгпу. —  1984. — 
2.  4.-5.  655—693. 

24  ПВЛ.—  Ч.  І. —  С.  47 — 52;  Лев  Диакон.  История. —  М.,  1988. —  С.  56. 

25  Магх  К.  ЗесгеІ:  йіріошаїіс  Ьізіогу  ої  ІЬе  еі^НІеепіІі  сепіагу. —  Ьопсіоп,  1899. — 
Р.  77. 

26  Рибаков  Б.  А.  Язичество  Древней  Руси. —  С.  412 — 454. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


70 


Проблеми  взаємовідносин  Київської  Русі  з  Візантією 


середині  80-х  років  київський  князь  та  його  оточення  розпочали  бо¬ 
ротьбу  за  запровадження  християнства  візантійського  зразка.  Як  і 
раніше,  важливим  засобом  впливу  Русі  на  політику  візантійського 
уряду  щодо  східних  слов’ян  залишалася  зацікавленість  Константино¬ 
поля  в  розвитку  торгівлі  з  Києвом  і  особливо  в  допомозі  давньорусь¬ 
ких  військових  контингентів,  бо  в  цей  час  імператорський  двір  пере¬ 
бував  у  скрутному  становищі  внаслідок  чвар  претендентів  на  трон  і 
постійних  нападів  сусідів.  Але,  як  показав  хід  русько-візантійських 
відносин  часів  Ольги,  лише  цих  засобів  тиску  на  візантійський  уряд 
було  недостатньо.  Тому,  коли  імператор  Василій  II  відмовився  вико¬ 
нувати  попередню  домовленість  з  Володимиром  про  те,  що  за  направ¬ 
лення  великого  військового  контингенту  мав  дати  дозвіл  на  шлюб 
руського  князя  з  своєю  сестрою  Анною  та  санкціонувати  християніза¬ 
цію  Русі,  східнослов’янська  рать  здійснила  похід  проти  грецьких  во¬ 
лодінь  у  Криму  і  захопила  Херсон27.  Завоювання  русами  цього  важ¬ 
ливого  стратегічного  пункту  змусило  імператора  задовольнити  вимоги 
Володимира  28. 

Християнізація  Русі,  шлюб  руського  князя  з  представницею  грець¬ 
кої  династії  сприяли  зростанню  міжнародного  престижу  Київської 
держави.  К-  Маркс  писав,  що  Володимир  поєднав  у  своїй  особі  вій¬ 
ськову  владу  північного  завойовника  з  теократичним  деспотизмом 
Порфірородних  і  став  таким  чином  володарем  підданих  на  землі  та 
їх  захисником  на  небі29.  Дійсно,  після  запровадження  християнства 
авторитет  київського  князя  зріс.  Адже  згідно  з  канонами  нової  релігії 
він  одержав  юридичний  статус  необмеженого  правителя,  на  відміну  від 
попередніх,  «язичницьких»  часів,  коли  державну  владу  за  ідеологічними 
уявленнями  дохристиянської  Русі  репрезентувала  система  «князь 
дружина» 30. 

Важливим  свідченням  прагнення  київського  князя  звеличити  свою 
владу  стало  карбування  ним  перших  давньоруських  монет  —  златників 
та  срібляників.  їх  поява,  як  аргументовано  довели  дослідники  —  нуміз¬ 
мати,  мала  перш  за  все  політичний  характер.  Монети  були  зроб¬ 
лені  за  візантійськими  зразками,  причому  київський  володар  був 
зображений  на  них  в  усіх  імператорських  регаліях,  з  короною 
на  голові. 

Велике  значення  мав  напис  «Володимир  на  столі»  та  зображення 
Христа,  що  свідчило  про  намір  руського  монарха  підкреслити  рівність 
князів  й  імператорів  перед  богом,  надати  своїй  владі  сакрального 
характеру 31 . 

Прийняття  східними  слов’янами  християнства  з  Візантії  і  ство¬ 
рення  ними  православної  церковної  організації  на  чолі  з  митрополитом 
зумовили  залежність  давньоруської  церкви  від  патріархії.  Однак  цю 
залежність  для  політичного  життя  Давньоруської  держави,  безумовно, 
не  слід  перебільшувати.  Перш  за  все  вище  духовенство,  що  форму¬ 
валося  з  греків,  які  прибували  з  Візантії,  внаслідок  певних  особли¬ 
востей  свого  становища  в  Давньоруській  державі  та  залежності  від  її 
князів  було  зацікавлене  у  проведенні  відносно  самостійної  від  патріар- 


27  В  сучасній  історіографії  дискутується  питання  про  час  походу  Володимира 
на  Херсон  (988  чи  989  рр.).  Див.:  Рапов  О.  М.  О  дате  принятия  христианства  Вла¬ 
димиром  и  киевлянами  //  Вопр.  истории. —  1984. —  №  6. —  С.  34 — 47;  Богдано- 
в  а  Н.  М.  О  времени  взятия  Херсона  князем  Владимиром  //  Византийский  времен- 
ник,— 1986.— Т.  47,— С.  39—46. 

28  Докладніше  про  події  988—989  рр.  див.:  Введение  христианства  на  Руси.— 
М.,  1987. —  С  92 — 123;  Запровадження  християнства  на  Русі. —  К-,  1988. —  С.  61 — 76. 

29  М  а  г  х  К.  Зесгеі  сііріотаііс  Ьізіогу  ої  №е  еівЬіеепйі  сепіигу.—  Р.  76. 
30І.о\утіаЙ8кі  Н.  Ке1і§іа  Зіомгіап  і  ]е]  ирасіек. —  МУагзхатуа,  1979. — 

5  251 _ 253. 

81  Сотникова  М.  П.,  С  п  а  с  с  к  и  й  И.  Г.  Тьісячелетие  древнейших  монет 
Роосии,—  Л.,  1983.— С.  8,  60,  79. 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


71 


О.  Б.  Головко 


хії  діяльності32.  Київський  двір  з  перших  днів  існування  державної 
християнської  організації  на  Русі  здійснив  ряд  заходів,  спрямованих 
на  обмеження  церковно-політичного  впливу  Візантії.  Автор  «Повісті 
временних  літ»  зазначав,  що  князь  Володимир  запросив  до  Києва  з 
Херсона  багатьох  священиків,  які  разом  з  візантійськими  («царици¬ 
ними»  за  літописом)  ієреями  хрестили  давньоруське  населення.  Проте, 
розповідаючи  про  підтримку  Володимиром  духовенства,  літописець 
згадував  лише  корсунських  священиків,  які  одержали  від  князя  го¬ 
ловну  церкву  на  Русі  —  церкву  св.  Богородиці  та  десяту  частину  дер¬ 
жавних  прибутків 33.  Безумовно,  це  свідчення  давньоруської  пам’ятки 
не  є  випадковим  і  показує  особливу  орієнтацію  Володимира  Святосла- 
вича  на  духівництво  міста,  населення  якого  постійно  страждало  від 
залежності  від  імперії 34. 

Десятинна  церква  одразу  стала  головним  центром  ідейно-політич¬ 
ного  життя  Давньоруської  держави,  про  що  свідчило  створення  в  ній 
першого  літописного  зводу,  факт  поховання  Володимира  і  вміщення 
мощів  популярного  серед  слов’ян  Климента.  В  перші  десятиріччя  існу¬ 
вання  християнства  як  державної  релігії  на  Русі  було  фактично  два 
релігійні  центри  —  Десятинна  церква  і  резиденція  юридичного  голови 
руської  церковної  організації  —  митрополита  —  Софійський  собор,  який 
розміщувався  за  межами  міста  неподалік  від  його  Софійських  воріт. 
Про  це  свідчили  не  тільки  тісні  зв’язки  Володимира  з  кліром  Деся¬ 
тинної  церкви  й  розміщення  резиденції  митрополита  за  межами  Києва, 
а  й  та  обставина,  що  в  київському  літописанні  замовчується  факт 
існування  Софійського  собору  аж  до  1037  р.,  хоча  про  його  наявність 
у  1017 — 1018  рр.  читаємо  і  в  новгородському  літописі,  і  в  хроніці  Тіт- 
мара  Мерзебурзького 35.  Якщо  врахувати  той  факт,  що  під  час  між¬ 
усобної  війни  1015 — 1019  рр.  навряд  чи  будувалася  резиденція  мит¬ 
рополита  і  згадати  натяки  Іларіона  з  приводу  існування  Софійського 
собору  ще  при  Володимирі,  то  можна  допустити,  що  і  собор,  і  рези¬ 
денція  були  споруджені  майже  одночасно  з  Десятинною  церквою33. 

Велике  значення  для  боротьби  проти  візантійського  релігійно-ідео¬ 
логічного  диктату  мало  також  поширення  на  Русі  кирило-мефодіївської 
традиції,  херсонського  культу  св.  Климента,  а  пізніше,  у  другій  по¬ 
ловині  XI  —  на  початку  XII  ст.,  створення  «національного»  культу 
руських  святих  Бориса  та  Гліба,  виникнення  легенди  про  подорож  до 
Східної  Європи  апостола  Андрія  Першозванного  та  ін. 

Дальший  розвиток  дипломатичних  та  церковно-політичних  відно¬ 
син  Русі  з  Візантією  відбувався  в  період  правління  князя  Ярослава 
Володимировича  (1019 — 1054  рр.),  коли  боротьба  Русі  за  піднесення 
свого  міжнародного  престижу  досягла  кульмінації.  Навіть  будівництво 
київським  князем  світських  та  культових  споруд  у  столиці  та  інших 
містах  країни,  розвиток  культури  східнослов’янського  суспільства  бага¬ 
то  в  чому  пов’язані  з  бажанням  київського  двору  підкреслити  велич 
своєї  держави,  особливо  порівняно  з  Візантією.  Цю  тенденцію  чітко 
зрозумів  германський  історик  та  географ  Адам  Бременський,  який  у 
другій  половині  XI  ст.  писав,  що  Київ  —  «суперник  константинополь¬ 
ського  скипетра,  яскрава  окраса  грецького  світу»  37 . 


31  Л  н  т  а  в  р  и  н  Г.  Г.,  Я  н  и  н  В.  Л.  Некоторьіе  проблеми  русско-византийскнх 
отношений  IX— XV  вв.  Ц  Ист.  СССР.—  1970  —  №  4,— С.  45. 

33  ПВЛ,—  Ч.  І.—  С.  83,  85. 

м  Литаврин  Г.  Г.  Византийцн  и  славяне  —  взаимньїе  представлення. —  С.  378. 

36  Новгородская  первая  летопись  старшего  н  младшего  извода.— М.,  1950. — 
С.  15,  164;  ТНіеІтагі  СЬгопісоп. —  VIII,  32. 

38  Східна  система  церковного  устрою  існувала  1  в  країнах  Центральної  Європи. 
Див.:  ЇУазіІе^зкі  Т.  Кобсібі  шопагзгу  X— XII  V.  і  іедо  г^іегсЬпік  Ьізкир  кга- 
кошзкі  Л  К>аг1а1пік  Ьізіогусгпу. —  1986,— N  4. —  5.  747. 

37  Абаті  Вгетепзіз  Оезіа  НаттаЬигдепзіз  ессіезіае  ропШісит  //  Мопитепіа 
Сегтапіае  Нізіогіса,  Зсгіріогез. —  Наппоуегае,  1854. —  Т.  VII. —  Р.  313. 

72  Укр.  Іст.  журн.,  1989,  АЙ  1 


Проблеми  взаємовідносин  Київської  Русі  з  Візантією 


В  40-х  роках  XI  ст.  Ярослав  доклав  чимало  зусиль  для  розвитку 
тісних  контактів  з  митрополитом  Русі,  що  пояснювалося  конфліктами 
князя  з  кліром  Десятинної  церкви,  який  у  1015 — 1019  рр.  підтримував 
його  суперників,  а  також  потребою  в  умовах  удосконалення  церковної 
системи  в  країні  оформити  більш  чіткі  відносини  між  світською  і  ду¬ 
ховною  владами  *. 

Розвиток  русько-візантійських  політичних  відносин  у  другій  чверті 
XI  ст.,  як  відомо,  проходив  у  складних  умовах.  В  1043  р.  між  ними 
навіть  виник  воєнний  конфлікт,  що  закінчився  поразкою  давньоруського 
флоту  і  дружини.  Однак  ця  невдача  не  привела  до  погіршення  сприят¬ 
ливих  для  Києва  зв’язків  з  Константинополем  38.  Адже  мирна  угода, 
укладена  Руссю  з  Візантією  в  1046  р.,  не  включала  однієї  з  важливих 
проблем  взаємин  двох  держав  —  церковної.  В  зв’язку  з  цим  Ярослав, 
який  встановив  тісні  стосунки  з  вищим  духовенством  Русі,  допоміг 
скликати  з’їзд  єпископів.  На  ньому  главою  руської  церкви  було  обрано 
Іларіона,  руського  за  походженням,  наближеного  до  князя.  З  ім’ям 
нового  митрополита  пов’язано  створення  важливого  політичного  трак¬ 
тату  —  «Слова  про  закон  та  благодать»,  в  якому  в  яскравій  публіци¬ 
стичній  формі  проголошувалася  політична  програма  правлячих  кіл 
Русі:  незалежність  від  Візантії  щодо  прийняття  християнства,  наступ¬ 
ність  влади  київських  князів  від  ідеального  християнського  володаря 
Костянтина  Великого,  особливий  статус  Русі  у  середньовічному  світі. 
Для  підняття  авторитету  князів  Володимира  та  Ярослава  автор  «Сло¬ 
ва...»  використовував  щодо  них  титул  «каган» 39,  протиставляючи  його 
титулові  «василевс». 

Посилення  антивізантійського  угруповання  в  Києві,  його  політична 
програма  викликали  занепокоєність  у  Константинополі.  Патріарх  від¬ 
мовився  затверджувати  рішення  з’їзду  руських  єпископів,  а  диплома¬ 
тична  служба  Візантії  доклала  значних  зусиль  для  урегулювання  від¬ 
носин  з  двором  Ярослава  Володимировича.  В  1052  р.  було  підписано 
новий  договір  Русі  з  Візантією,  за  яким  імператор  Костянтин  Мономах 
був  вимушений  погодитися  на  шлюб  своєї  дочки  і  сина  Ярослава  — 
Всеволода,  а  київський  князь  —  відновити  статус-кво  в  церковному 
устрої  Русі.  Матримоніальний  шлюб  представників  візантійської  та 
руської  династій  фактично  зрівняв  в  очах  підданих  київського  князя  й 
імператора,  і  невипадково  під  кінець  правління  Ярослава  Володими¬ 
ровича  його  називали  «царем»  (цезарем) 40. 

Таким  чином,  протягом  досліджуваного  періоду  Київська  Русь 
вела  на  міжнародній  арені  тривалу  боротьбу  за  піднесення  свого  ав¬ 
торитету.  Важливе  значення  щодо  цього  мало  політико-ідеологічне 
суперництво  з  Візантією,  монархи  якої  намагалися  поширити  свій 
політичний  та  релігійний  вплив  на  сусідні  країни,  в  тому  числі  на 
східнослов’янську  державу.  В  ході  активних  контактів  з  імперією  Дав¬ 
ня  Русь  не  тільки  засвоїла  прийоми,  що  панували  в  середньовічній 
міжнародній  практиці,  а  й  розвинула  їх.  Яскравим  проявом  цього  стали 
ідейно-політичні  взаємини  Русі  з  Візантією  під  час  запровадження  і 
утвердження  в  східнослов’янському  суспільстві  християнської  релігії  і 
створення  церковної  організації  як  складової  частини  системи  управ¬ 
ління  країною. 

*  На  початку  свого  правління  в  Києві  Ярослав,  ймовірно,  орієнтувався  не  на 
Десятинну  церкву,  а  на  храм  Спаса  в  Берестові  (також  князівська  церква).  На  ко¬ 
ристь  такого  припущення  побічно  свідчить  більш  пізня  підтримка  князем  пресвітера 
цього  храму  Іларіона,  якого  було  обрано  в  1051  р.  митрополитом  Русі,  а  також  бу¬ 
дівництво  суперником  Ярослава  за  верховенство  на  Русі  —  Мстиславом  у  Чернігові 
Спаського  собору. 

38  Литавр  ин  Г.  Г.  Война  Руси  против  Византии  в  1043  г.  //  Исследования 
по  истории  славянских  и  балканских  народов. —  М.,  1972. —  С.  178 — 222. 

39  Молдован  А.  М.  «Слово  о  законе  и  благодати*  Иллариона. —  Киев,  1984. — 
С.  93—94. 

40  Вьісоцкий  С.  А.  Средневековьіе  надписи  Софин  Киевской:  По  материалам 
граффити  XI — XVII  вв. —  Киев,  1976. —  С.  215. 

Укр.  іст.  журн.,  1989.  №  1 


73 


ТРИБУНА  МОЛОДОГО  АВТОРА 


В.  М.  Матих  (Київ) 

Українська  радянська  бібліографія  джерел 
з  історії  України  доби  феодалізму 
11946—1986  рр.| 


На  сучасному  етапі  розвитку  радянської  історичної  науки  значно  поси¬ 
лився  інтерес  до  бібліографії  як  джерела  інформації.  На  думку  вчених, 
без  неї  важко  налагодити  систематичну  розробку  багатьох  проблем  *. 

Нині  в  Українській  РСР  бібліографія  широко  представляє  історичну 
науку.  Різноманітні  описи  й  відповідні  посібники  інформують  науковців 
про  опубліковані  джерела  та  про  матеріали  фондів  архівосховищ.  У  піс¬ 
лявоєнний  період  в  республіці  складено  ряд  цінних  покажчиків  джерел 
(тематичні,  рукописних  та  стародрукованих  фондів,  спеціальних  колекцій 
тощо).  Серед  них  на  особливу  увагу  заслуговує  покажчик,  підготовле¬ 
ний  співробітниками  Інституту  історії  АН  УРСР  за  фондами  наукових 
бібліотек  м.  Києва 1  2.  В  ньому  вперше  подано  відомості  про  значну  ча¬ 
стину  документальних  матеріалів  з  історії  України  від  найдавніших  ча¬ 
сів  до  1967  р.,  виданих  археографічними  установами  України  за  роки  Ра¬ 
дянської  влади  (702  записи  українською  та  російською  мовами).  Покаж¬ 
чик  складено  за  тематичним  принципом.  У  семи  його  розділах  в  хроно¬ 
логічному  порядку  вміщено  дані  про  окремі  видання  джерел  і  публі¬ 
кації  в  науково-історичних  журналах.  У  межах  одного  року  матеріал 
розташовано  за  алфавітом.  До  першого  розділу  включено  всі  виявлені 
публікації  документів  з  історії  України  дожовтневого  періоду,  до  п'ято¬ 
го —  джерела  з  історії  західноукраїнських  земель  до  1917  р. 

В  передмові  до  покажчика  дається  змістовний  аналіз  становлення 
української  радянської  археографії,  коротко  характеризуються  роль 
і  значення  дореволюційних  археографічних  установ  України,  які  зроби¬ 
ли  вагомий  внесок  у  справу  публікації  документів.  Значну  увагу  приді¬ 
лено  в  ній  висвітленню  діяльності  Укрістпарту  та  місцевих  істпартів,  Ар¬ 
хеографічної  комісії  Всеукраїнської  Академії  наук,  Археографічної  ко¬ 
місії  Центрального  архівного  управління  УРСР,  відділу  археографії  Ін¬ 
ституту  історії  АН  УРСР,  який  існував  до  1963  р.,  Інституту  історії  партії 
при  ЦК  Компартії  України  —  філіалу  Інституту  марксизму-ленінізму  при 
ЦК  КПРС,  яким  належить  значний  доробок  у  справі  видання  історичних 
джерел. 

Названий  бібліографічний  покажчик  є  першим  виданням  такого  ро¬ 
ду  в  республіці.  На  жаль,  він  не  позбавлений  окремих  недоліків.  Так, 
його  упорядники  не  пронумерували  позиції-публікації,  не  назвали 
багатьох  збірників  документів  і  добірок  тощо.  Незважаючи  на  це,  ви¬ 
дання  допоможе  історикам-дослідникам  зорієнтуватися  серед  великої 
кількості  документальних  джерел  з  різних  проблем  історії  Україн¬ 
ської  РСР. 


1  Див.:  Шевченко  Ф.  П.  Історія  і  сучасність. —  К-,  1965. — С.  41;  Кісь  Я.  П. 
Значення  допоміжних  (спеціальних)  історичних  дисциплін  у  підготовці  наукових  пра¬ 
цівників  //  Друга  респ.  наук,  конференція  з  архівознавства  та  інших  спец.  іст.  дис¬ 
циплін. —  К„  1965. —  О.  197 — 198;  та  ін. 

2  Гудзенко  Л.  М.,  Дмитрієнко  М.  Ф.,  Шелюх  Т.  М.  Радянські  видан¬ 
ня  документальних  матеріалів  з  історії  України,  1917 — 1968:  Бібліогр.  покажчик. — 
К-,  1970,—  119  с. 


74 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


Трибуна  молодого  автора 


Значний  крок  у  вивченні  історії  епохи  феодалізму  на  Україні  зроб¬ 
лено  під  час  підготовки  й  святкування  300-річного  ювілею  возз'єднання 
України  з  Росією.  Гідно  зустріли  цю  дату  і  бібліографи  республіки,  під¬ 
готувавши  ряд  цінних  покажчиків,  присвячених  знаменному  ювілею 3. 
В  кожному  з  покажчиків  вміщено  переліки  окремих  праць  К.  Маркса, 
Ф.  Енгельса  і  В.  І.  Леніна,  матеріали  й  документи  Комуністичної  партії, 
твори  й  виступи  керівників  КПРС  та  Радянського  уряду,  присвячені  пи¬ 
танням  національної  політики,  дружбі  і  братерському  співробітництву 
народів  СРСР,  а  також  документи  про  возз'єднання  України  з  Росією, 
листування  між  російським  урядом  і  Б.  Хмельницьким,  збірники  доку¬ 
ментів  і  матеріалів,  які  відображають  хід  визвольної  війни  1648 — 
1654  рр.,  історію  економічних  і  культурних  зв'язків  російського  й  україн¬ 
ського  народів  (документальні  публікації  становлять  приблизно  третину 
від  загальної  кількості  літератури,  вміщеної  в  покажчиках). 

На  особливу  увагу  заслуговує  покажчик,  підготовлений  Львівською 
науковою  бібліотекою  ім.  В.  Стефаника.  Він  інформує  науковців  про 
рукописні  джерела  з  вітчизняної  історії,  в  тому  числі  такого  важливого 
періоду,  як  визвольна  війна  українського  народу  проти  польсько-шля¬ 
хетського  гноблення  4.  Покажчик  допоміг  їм  ввести  до  наукового  обігу 
значну  кількість  неопублікованих  джерел,  які  проливають  світло  на  іс¬ 
торію  селянсько-козацького  руху  напередодні  війни,  а  також  на  її  по¬ 
чаток,  воєнну  кампанію  1648  р.,  дальший  хід  подій,  возз'єднання  Украї¬ 
ни  з  Росією  та  боротьбу  за  зміцнення  союзу  з  Росією  після  Переяслав¬ 
ської  Ради  (1654 — 1664  рр.). 

Матеріали  в  покажчику  розташовано  за  тематичними  рубриками, 
в  хронологічному  порядку,  за  винятком  першого  розділу,  де  його  по¬ 
дано  за  алфавітом. 

До  1500-річного  ювілею  столиці  Радянської  України  підготовлено 
бібліографічні  покажчики,  до  яких  включено  праці  В.  І.  Леніна,  доку¬ 
ментальні  публікації,  записки  мандрівників,  спогади,  статистичні  матеріа¬ 
ли,  де  порушуються  питання  економічного,  суспільно-політичного  і  куль¬ 
турного  життя  Києва  від  найдавніших  часів  до  перемоги  Великої  Жовт¬ 
невої  соціалістичної  революції5.  Особливо  слід  відзначити  «Каталог  до¬ 
кументів  з  історії  Києва  XV — XIX  ст.».  Він  являє  собою  по  суті  перше 
в  українській  радянській  історичній  бібліографії  видання,  в  якому  у  си¬ 
стематизованому  вигляді  представлено  документи  урядово-адміністра¬ 
тивного  і  правового  характеру,  що  стосуються  історії  міста.  До  каталога 
ввійшло  також  широке  коло  матеріалів  з  історії  феодального  суспіль¬ 
ства,  хронологічні  рамки  яких  охоплюють  70-ті  роки  XV  ст.  —  середину 
30-х  років  XIX  ст.  Всього  в  ньому  вміщено  783  документи.  Вперше  про¬ 
аналізовано  96  актів.  Описи  і  анотації  зроблено  на  високому  науковому 
рівні*  До  каталога  додаються  покажчики  (предметно-тематичний  та 
експонентів  документів)  і  примітки,  що  значно  полегшує  дослідникам 
роботу  з  ним. 

Одним  з  основних  напрямів  історичної  бібліографії  в  60 — 70-х  роках 
була  підготовка  краєзнавчих  покажчиків  у  зв'язку  з  виданням  багато¬ 
томної  праці  «Історія  міст  і  сіл  Української  РСР».  Певний  інтерес  для 


3  300-річчя  возз’єднання  України  з  Росією,  1654 — 1954:  Бібліогр.  покажчик. — 
К.,  1953. —  62  с.;  300  років  возз’єднання  України  з  Росією,  1654 — 1954:  Бібліогр.  по¬ 
кажчик. —  Львів,  1954. —  68  с.;  Історична  дружба  російського  і  українського  народів: 
Бібліогр.  покажчик  (До  300-річчя  возз’єднання  України  з  Росією). —  К-,  1954. —  56  с.; 
Навіки  разом:  325-річчя  возз’єднання  України  з  Росією:  Бібліогр.  покажчик.—  Львів, 
1979. —  126  с.;  Методические  указания  и  библиография  по  изучению  спецкурса  «Ос- 
вободительная  война  украинского  народа  1648 — 1654  гг.  и  воссоединение  Украйни  с 
Россией». —  Днепропетровск,  1980. —  Ч.  1. —  51  с. 

4  Визвольна  війна  українського  народу  1648 — 1654  рр.:  Возз’єднання  України 
з  Росією:  Анотов.  покажчик  рукописних  матеріалів  бібліотеки. —  Львів,  1954. —  115  с. 

6  Публікації  джерел  з  історії  Києва:  Ретроспективний  наук.-допом.  бібліогр. 
покажчик  /  Держ.  іст.  б-ка  УРСР.  До  1500-річчя.— К ,  1982,— Вип.  1. — 92  с.;  Ката¬ 
лог  документів  з  історії  Києва  XV — XIX  ст. —  К.,  1982,— 202  с. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


75 


Трибуна  молодого  автора 


дослідників  становлять  документальні  джерела  з  названої  проблеми. 
На  жаль,  досі  ще  не  укладено  зведеного  покажчика  документів  з  істо¬ 
рії  краєзнавства.  Відомості  про  них  можна  знайти  в  покажчиках  літера¬ 
тури,  присвяченої  минулому  окремих  міст  та  областей  республіки  6. 

Святкування  150-річного  ювілею  повстання  декабристів  сприяло  ак¬ 
тивізації  розробок  питань  з  історії  визвольного  руху.  Цій  даті-  було  при¬ 
свячено  бібліографічний  покажчик  «Декабристи»  7,  до  першого  розділу 
якого  включено  документи,  мемуари  і  епістолярні  матеріали. 

Одним  з  основних  джерел  для  вивчення  минулого  нашої  республіки 
є  рукописні  матеріали,  що  зберігаються  у  фондах  бібліотек  та  архіво¬ 
сховищ.  З  метою  введення  їх  до  наукового  обігу  Львівською  науковою 
бібліотекою  ім.  В.  Стефаника  підготовлено  анотований  покажчик  8.  Вмі¬ 
щені  в  ньому  документи  відбивають  важливі  моменти  класової  та  ідей¬ 
но-політичної  боротьби,  громадського  і  культурного  життя  на  західно¬ 
українських  землях  наприкінці  XIX  —  на  початку  XX  ст. 

Покажчик  містить  інформацію  про  архіви  представників  різних  по¬ 
літичних  партій  та  ідейних  напрямів.  Окремі  описи  мають  бібліографічні 
довідки  про  огляди  фонду,  зроблені  в  друкованих  виданнях.  До  посіб¬ 
ника  додаються  допоміжні  іменний  і  географічний  покажчики,  а  також 
список  періодичних  видань,  альманахів  та  збірників. 

Дослідникам  періоду  феодалізму  стануть  також  у  пригоді  каталоги 
слов'янських  рукописів  XI — XIV  ст. 9,  нотолінійних  рукописів  XVI — 
XVIII  ст.  10,  пергаментних  документів  ЦДІА  УРСР  у  м.  Львові  1233 — 
1799  рр.  п,  стародруків  XV — XVIII  ст.  Києво-Печерського  державного 
історико-культурного  заповідника  І2,  кирилічних  стародруків  українських 
друкарень  (1574 — 1800)  13,  покажчик  друкованих  видань  XV — XVIII  ст., 
здійснених  у  Львові  14. 

Слід  відзначити  описи  рукописів  і  стародруків  Ужгородського  уні¬ 
верситету  15  та  Закарпатського  краєзнавчого  музею  16,  актових  книг 
Кременецького  земського  суду  І7. 


8  Диз.:  300  лет  Харькову:  Кратний  указатель  лит. —  Харьков,  1955. —  23  с.; 
700  років  міста  Львова:  Бібліогр.  покажчик  літ. —  Львів,  1956. —  75  с.;  Література  І 
архівні  матеріали  про  минуле  і  сучасне  Житомирщини:  Каталог  виставки  1958  р. — 
Житомир,  1959. —  200  с.;  Ермоленко  Л.  А.,  Мар  голи  на  Р.  Р„  Шостак  Т.  Л. 
История  городов  и  сел  Крьімской  области:  Библиогр.  указ,  лит,—  Симферополь. 
1964  — Ч.  1  —  395  с.;  Ч.  2  — 391  с.;  Іншомовні  матеріали  до  історії  міст  і  сіл  Украї¬ 
ни:  короткий  бібліогр.  покажчик. —  Львів,  1967. —  56  с.;  Кар  на  ух  С.  Г.,  Л  і  н- 
ська  В.  І.,  Н  інулін  а  Н.  П.  Дніпропетровську  —  200  років:  Бібліогр.  покажчик 
літ. —  Дніпропетровськ,  1976. —  68  с.;  Кисельова  Т.  Херсону  —  200  років:  Біблі¬ 
огр.  покажчик  літ.— Херсон,  1978.— 56  с.;  Чернігову—  1075  років:  Бібліогр.  покаж¬ 
чик  літ. —  Чернігів,  1982.—  127  с.;  та  ін. 

7Казьмирчук  Г.  Д,  Шлапак  Ю.  М.  Декабристи:  Библиогр.  указ,  лит., 
1975— 1980.— Киев,  1982,—  65  с.  * 

*  Особисті  архівні  фонди  відділу  рукописів:  Анотов.  покажчик. —  Львів,  1977. — 
188  с. 

9  Слов’янські  рукописи  XI — XIV  ст.  у  фондах  відділу  рукописів  ЦНБ  АН 

УРСР _ К  1969 _ 152  с 

10  Нотолінійні  рукописи  XVI— XVIII  ст.:  Каталог,— Львів,  1979.—  113  с. 

11  Каталог  пергаментних  документів  Центр,  держ.  історичного  архіву  УРСР  у 
Львові,  1233—1799. —  Львів,  1972. —  675  с. 

12  Києво-Печерський  держ.  історико-культурний  заповідник:  Стародруки:  Ка¬ 
талог. —  К.,  1971. —  79  с. 

18  Максиме  яко  Ф.  П.  Кирилічні  стародруки  українських  друкарень,  що 
зберігаються  у  львівських  збірках,  1574 — 1800:  Зведений  каталог. —  Львів,  1975. — 
127  с. —  Бібліогр.:  с.  1 14 — 120. 

14  Ісаевич  Я-  Д.  Львівські  видання  XVI — XVIII  ст.:  Каталог. —  Львів,  1970. — 

49  с. 

15  Микит ась  В.  Л.  Давні  рукописи  і  стародруки:  Опис  і  каталог. —  Ужгород, 
1961,— Ч.  1.— 95  с.;  1964,— Ч.  2.— 83  с. 

16  Микитась  В.Л.  Давні  книги  Закарпатського  державного  краєзнавчого 
музею:  Опис  і  каталог. —  Львів,  1964. — 85  с. 

17  Кременецький  земський  суд:  Описи  актових  книг,— К.,  1959.— Вип.  І.— 
Кн.  №  1—11  (1568— 1598).— 256  с.;  1965.— Вип.  2,— Кн.  №  12—22  (1601 — 1614). — 
353  с.;  Вип.  3.— Кн.  №  23—35  (1616— 1625).— 315  с. 


Укр.  іст.  журн ..  1989,  А®  І 


Трибуна  молодого  автора 


На  особливу  увагу  заслуговує  видання  Львівського  держуніверси¬ 
тету  «Пам'ятки  книжкового  мистецтва»  18.  На  сьогоднішній  день  —  це 
найповніший  каталог  стародруків,  виданих  на  Україні  протягом  1574 — 
1800  рр.  старослов'янською,  українською,  російською,  польською,  латин¬ 
ською  й  іншими  мовами.  Після  кожного  бібліографічного  опису  в  ката¬ 
лозі  подаються  відомості  про  місце  зберігання  книги.  Коротко  викла¬ 
дається  зміст  тих  творів,  які  можуть  бути  використані  науковцями  при 
дослідженні  питань  історії  періоду  феодалізму.  Каталог  має  багатий 
науково-довідковий  апарат:  список  видань,  скорочення  назв  бібліотек, 
музеїв,  архівів,  де  зберігаються  книги,  перелік  друкарень,  покажчики  — 
стародруків,  тематичний,  граверів  та  іменний. 

Цінними  бібліографічними  довідниками  є  каталоги:  «Видання  Івана 
Федорова»  19,  «Книги  гражданського  друку,  видані  на  Україні.  XVIII  — - 
перша  половина  XIX  ст.»  20  та  покажчик  літератури  «Книги  петровської 
епохи  Центральної  наукової  бібліотеки  Харківського  університету»21. 
Історичні  збірники  розглянуто  О.  М.  Апанович  22. 

Серед  колекцій  документів,  що  зберігаються  у  сховищах  архівів  та 
бібліотек  України,  одне  з  важливих  місць  посідає  збірка  Київської  ар¬ 
хеографічної  комісії  (Київська  комісія  для  розбору  давніх  актів).  До 
неї  включено  731  документ  періоду  1369 — 1899  рр.  Матеріали  колекції 
відображають  економічне,  політичне  і  культурне  життя  України  того 
часу,  а  також  історію  Росії,  Білорусії,  Литви,  Вірменії,  Молдавії,  Польщі, 
Югославії,  Італії,  Пруссії,  Франції,  Греції  та  Кримського  ханства.  Колек¬ 
ція  містить  велику  кількість  автографів  українських,  російських  та  інших 
державних  діячів.  Вона  відзначається  різноманітністю  дипломатичних 
документів.  Деякі  матеріали  становлять  інтерес  з  точки  зору  історії  ми¬ 
стецтва,  а  також  допоміжних  історичних  дисциплін. 

У  1971  р.  колекції  Київської  археографічної  комісії  систематизова¬ 
но  і  видано  каталог23.  До  нього  додано  список^  видань,  у  яких  бу¬ 
ло  опубліковано  ті  чи  інші  документи,  географічний  та  іменний  покаж¬ 
чики  і  покажчик  мов  та  документів  на  пергаменті,  а  також  список 
скорочень. 

Певний  інтерес  з  точи  зору  бібліографії  становлять  джерелознавчі 
праці,  в  яких  дається  змістовний  огляд  історичних  джерел.  Так,  велика 
кількість  джерел  з  історії  України  за  150-річний  період,  що  передував 
визвольній  війні  українського  народу  1648 — 1654  рр.  і  возз'єднанню  Ук¬ 
раїни  з  Росією,  а  також  присвячених  самим  воєнним  діям,  характеризу¬ 
ється  в  посібниках,  створених  М.  П.  Ковальським  та  Ю.  А.  Мициком 


18  Запаско  Я.,  Ісаєвич  Я.  Пам’ятки  книжкового  мистецтва:  Каталог  ста¬ 
родруків,  виданих  на  Україні.— Львів,  1981. —  Кн.  1  (1574— 1700).— 131  с.;  1984. 
Кн.І— Ч.  1  (1701  — 1764).— 131  с.;  Кн.  2.  —  Ч.  2.  (1765— 1800). —  127  с. 

18  Видання  Івана  Федорова:  Каталог  /  Склад.  Запаско  Я.  П.,  Ісаєвич  Я-  Д- 
Львів,  1983. —  203  с.  лг  .  .  V,,»,. 

50  Петрос  С.  О.  Книги  гражданського  друку,  видані  на  Україні,  лупі  —  пер¬ 
ша  половина  XIX  ст.:  Каталог. —  Харків,  1971.  297  с.  їотм»пп™пт 

21  Книги  петровской  зпохи  Центральної!  научной  библиотеки  Харьковского  уни- 
верситета:  Указ.  лит. —  Харьков,  1972. —  25  с. 

22  Апанович  Е.  М.  Рукописная  светская  книга  XVIII  века  на  Украине.  Исто- 

рические  сборники. —  Києв,  1983.-  122  с,- Приложение:  Перечень  рукописних  книг, 
использованннх  в  данном  исследовании.  —  С.  206— 219.  .  . 

23  Каталог  колекції  документів  Київської  археографічної  комісії,  1369  1899. 

К"  ^Ковиальский  Н.  П.  Источниковедение  истории  Украйни  XVI— первой  по¬ 
ловини  XVII  в.-Днепропетровск,  1977.- Ч.  1.:  Анализ  советских  археографических 
публикаций  документальних  источников,— 95  с.— Библиогр.:  С.  «7—94,  І9/й 
Анализ  дореволюцнонннх  отечественних  публикаций  источников,— 1 14  с.—  Ьиблиогр.. 

їло _ 113.  1978 _ Ч  З-  Характеристика  публикаций  источников  на  иносгранннх 

язиках.—  95’  с.-  іІриложеіше:  Перечень  публикаций  источников  на  иностранних 
язиках  в  которих  содержатся  сведения  по  истории  Украйни  XVI  —  первой  _  полови- 

XVII  в  с  89— 94-  1979  — Ч.  4:  Обзор  основних  отечественних  собранин  архив- 
них  источников.— 109  ’с—  Библиогр.:  в  конце  глав;  Анализ  публикаций  источников 
по  отетествениой  истории:  Сб.  науч.  трудов  (325-летие  воссоединешга  Украйни  с 
Россией).—  Днеиропетровск,  1978. —  114  с,- Библиогр.  в  конце  стате*;  Коваль- 

Укр.  іст.  мррн.,  1989,  Л6  1  77 


Трибуна  молодого  автора 


Вони  мають  грунтовний  науково-довідковий  апарат,  бібліографічні  по¬ 
кажчики,  список  розшуканих  дослідниками  вітчизняних  та  зарубіжних 
публікацій,  до  яких  включено  видання  документів  польською,  латин¬ 
ською,  німецькою,  румунською  та  іншими  мовами,  бібліографічний 
опис  документів  з  архівосховищ  Москви,  Ленінграда,  Києва  та  Харкова. 
Розглянуто  основні  іноземні  публікації  джерел  з  історії  України  дослід¬ 
жуваного  періоду,  зокрема,  виявлені  в  архівах  і  рукописних  відділах 
бібліотек  та  музеїв  ПНР. 

Вперше  в  українському  джерелознавстві  описано  документальні 
матеріали,  що  стосуються  соціально-економічного  і  політичного  розвит¬ 
ку  України  в  XVI — XVII  ст. 

Бібліографічні  огляди  вміщено  в  працях,  автори  яких  аналізують  до¬ 
кументальні  матеріали  із  соціально-економічної  історії  Лівобережної  та 
Слобідської  України  другої  половини  XVII — XVIII  ст.  25  та  з  історії  Га¬ 
личини  того  ж  періоду 26,  а  також  з  історії  української  культури  доби 
феодалізму27.  Причому  значна  увага  приділялася  описові  матеріалів, 
виявлених  у  закордонних  архівах  та  рукописних  відділах  бібліотек. 

Розглянуто  основні  публікації  джерел  з  історії  друкарської  справи 
на  Україні,  документи,  які  стосуються  життя  і  діяльності  російського  пер¬ 
шодрукаря  І.  Федорова  28,  а  також  міських  братств  29. 


ский  Н.  П.  Источники  по  истории  Украиньї  XVI — XVII  вв.  в  Литовской  метрике  и 
фондах  Приказов  ЦГАДА:  Учеб.  пособие,— Днепропетровск,  1979. —  73  с. —  Указа- 
тель  использованних  источников  и  литератури. —  С.  48— 51.— Перечень  источников 
по  истории  Украйни  XVI — XVII  вв.  из  отечественних  архнвних  собраний. —  С.  53 — 
60;  Ковальский  Н.  П.  Источники  по  социально-зкономической  истории  Украйни 
XVI  —  первой  половини  XVII  века:  Структура  источников.  бази:  Учеб.  пособие. — 
Днепропетровск,  1982. —  91  с. —  Библиогр.  обзор:  С.  5. —  Список  использованних  ис¬ 
точников  и  лит,—  С.  57 — 69  (Як  додаток  вміщено  вперше  опубліковані  джерела  із 
зазначеної  проблеми) ;  Ковальский  Н.  П.  Источниковедение  социально-зкономи¬ 
ческой  истории  Украйни,  XVI  —  первая  половина  XVII  в.:  Акти  о  городах. —  Днепро¬ 
петровск,  1983. —  71  с. —  Библиогр.:  С.  57 — 65;  Ковальский  Н.  П.  Источниковеде¬ 
ние  истории  украинско-русских  связей,  XVI  —  первая  пол.  XVII  вв. —  Днепропетровск, 
1985. —  64  с. —  Библиогр.:  С.  55 — 64;  Ковальский  Н.  П.,  Мьіцьік  Ю.  А.  Анализ 
архивних  источников  по  истории  Украйни  XVI — XVII  вв. —  Днепопетровск,  1984. — 
84  с.;  Мицик  Ю.  А.  Записки  иностранцев  как  источник  по  истории  освободительной 
войни  украинского  народа  1648 — 1654  гг. —  Днепропетровск,  1985. —  84  с. —  Библиогр.: 
С.  74 — 81;  Мицик  Ю.  А.  Анализ  источников  по  истории  освободительной  войни 
украинского  народа  1648 — 1654  годов. —  Днепропетровск,  1983. —  80  с.;  Коваль¬ 
ский  Н.  П.,  Мнцнк  Ю.  А.  Анализ  отечественних  источников  по  истории  Освобо¬ 
дительной  войни  украинского  народа  1648—1654  гг. —  Днепропетровск,  1986. —  79  с. — 
Библиогр.:  С.  69 — 74. 

25  Дядиченко  В.  А.  Нариси  суспільно-політичного  устрою  Лівобережної  Ук¬ 
раїни  кінця  XVII  —  початку  XVIII  ст. —  К.,  1959. —  532  с. —  Огляд  джерел  та  літ. — 
С.  З — 36;  Стецюк  К-  І.  Народні  рухи  на  Лівобережній  і  Слобідській  Україні  в 
50 — 70-х  роках  XVII  ст. —  К-,  1960. —  364  с. —  Огляд  джерел  у  вступі:  С.  З — 43;  Лит- 
виненко  М.  А.  Джерела  історії  України  XVIII  ст.:  Учбов.  посібник. —  Харків, 
1970. —  204  с. —  Бібліогр.:  С.  204  (14  назв.)  і  в  підрядкових  примітках;  Швидь- 
к  о  А.  К.  Анализ  источников  по  социально-зкономической  истории  Левобережной 
Украйни,  вторая  половина  XVII  —  первая  половина  XVIII  века. —  Днепропетровск, 
1981. —  107  с.;  Швидько  А.  К.  Источники  по  истории  городских  поселений  Лево¬ 
бережной  Украйни  в  отечественних  архивохранилищах,  вторая  половина  XVII  —  се¬ 
ред.  XVIII  в,— Днепропетровск,  1986,— 84  с. 

23  Крип'якевич  І.  П.  Джерела  з  історії  Галичини  періоду  феодалізму  (до 
1772  року):  Огляд  публікацій. —  К-,  1962. —  84  с. 

І7  І  с  а  є  в  и  ч  Я.  Д-  Джерела  з  історії  української  культури  доби  феодалізму, 
XVI— XVIII  ст,—  К.,  1972,—  144  с. 

28  Ковальський  М.  П.  Джерела  про  початковий  етап  друкарства  на  Украї¬ 
ні:  Діяльність  першодрукаря  І.  Федорова  в  70-х — на  початку  80-х  рр.  XVI  ст.:  По- 
сібн.  для  студентів. —  Дніпропетровськ,  1972. —  113  с. 

29  І  с  а  є  в  и  ч  Я.  Д.  Найдавніші  документи  про  діяльність  братств  на  Україні  // 
Історичні  джерела  та  їх  використання,— К.,  1966,— Вип.  2.— С.  13—22;  Ісає- 
в  и  ч  Я-  Д-  Джерела  про  суспільно-політичну  і  культурну  діяльність  братств  України 
в  XVI— XVIII  ст.  //  Історичні  джерела  та  їх  використання. —  К.,  1969. —  Вип.  4.— 
С.  34 — 47;  Ісаевич  Я  Д-  Документи  з  історії  боротьби  міських  братств  проти 
національно-релігійного  гніту  в  першій  половині  XVII  ст.  //  Середні  віки  на  Украї¬ 
ні.— К„  1971,— Вип.  1.— С.  208—213. 

78  Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


Трибуна  молодого  автора 


Зроблено  огляд  джерел  з  історії  Запорізької  Січі  в  останній  період 
її  існування30,  а  також  міст  України  другої  половини  XVII  ст.  31 

За  останні  роки  співробітниками  архівів  республіки  проведено  вели¬ 
ку  роботу  по  інформуванню  дослідників  про  документальні  джерела, 
що  зберігаються  в  архівосховищах.  Зокрема,  ними  підготовлено  путів¬ 
ники  по  архівах,  в  яких  розкриваються  найбільш  важливі  фонди  з  історії 
України  періоду  феодалізму.  Тільки  в  ЦДІА  УРСР  вони  становлять  більш 
як  1,5  млн.  справ.  Вже  складено  путівники  по  фондах  Центрального  дер¬ 
жавного  історичного  архіву  УРСР  у  м.  Києві  та  його  філіалу  у  Львові, 
а  також  по  всіх  обласних  архівах  республіки. 

Досягнення  української  радянської  бібліографії  свідчать  про  зро¬ 
стання  її  ролі  у  творчому  процесі.  Покажчики,  каталоги,  путівники  по 
архівах  та  огляди  документів  стають  дедалі  грунтовнішими  й  докладні¬ 
шими  і  переростають  у  подокументально-тематичні  посібники,  поява 
яких  зумовлена  насамперед  вимогами  сучасної  історичної  науки.  Зро¬ 
стають  вимоги  і  до  прикнижкових  покажчиків  джерел  та  бібліографіч¬ 
них  списків. 

Однак  деякі  важливі  питання  дожовтневої  історії  ще  й  досі  лишаю¬ 
ться  поза  увагою  бібліографів.  Так,  слід  приділити  більше  уваги  скла¬ 
данню  тематичних  бібліографій  джерел  з  питань  класової  боротьби, 
розвитку  робітничого  та  селянського  руху  на  Україні. 

Досі  немає  зведеної  бібліографії  джерел  з  історії  України.  Відсут¬ 
ні  узагальнюючі  друковані  путівники  по  найбільших  архівних  зібраннях 
ЦДІА  УРСР  у  Львові,  відділах  рукописів  ЦНБ  УРСР  у  Києві,  Львівської 
бібліотеки  АН  УРСР,  ряду  наукових  бібліотек  університетів. 

Не  зібрано  і  не  узагальнено  дані  про  дореволюційні  вітчизняні  й  іно¬ 
земні  видання  джерел  з  історії  України.  Розшук  останніх,  найчастіше  — 
маловідомих  і  розрізнених,  ускладнює  відсутність  зведених  покажчиків 
та  каталогів  публікацій  джерел  періоду  феодальної  формації. 

На  черзі  дня  стоїть  складання  повної  зведеної  бібліографії  всіх  до¬ 
кументальних  видань,  здійснених  у  республіці  за  всю  її  історію.  Необхід¬ 
но  підбити  підсумки  діяльності  всіх  установ,  організацій  і  товариств,  що 
брали  участь  у  виданні  документів,  і  перейти  безпосередньо  до  випус¬ 
ку  серій,  комплексів  джерел,  документів  і  матеріалів,  які  б  охоплювали 
всі  основні  періоди  історії  України  з  найдавніших  часів. 


30  Голобуцький  В.  0.  Запорізька  Січ  в  останні  часи  свого  існування,  1734 — 
1775. —  К..  1961— 415  с,— Огляд  джерел  і  літ.:  С.  5—57. 

31Компан  О.  С.  Міста  України  в  другій  половині  XVII  ст,— К.,  1963.— 
388  с. —  Огляд  літ.  та  джерел:  С.  З — 44. 


О.  М.  Майстренко  (смт  Макарів  Київської  обл.) 

Про  досвід  діяльності  місцевих  органів 
державної  влади  УРСР  у  70-ті  роки 

У  70-ті  роки  шляхи  дальшої  демократизації  представницьких  органів 
влади,  забезпечення  широкої  причетності  трудівників  до  управління  су¬ 
спільством  визначені  рішеннями  XXIV  і  XXV  з'їздів  партії.  Було  прий¬ 
нято  цілий  ряд  постанов  ЦК  КПРС,  спрямованих  на  вдосконалення  ді¬ 
яльності  Рад.  Це,  зокрема,  постанови  «Про  заходи  щодо  дальшого  по¬ 
ліпшення  роботи  районних  і  міських  Рад  депутатів  трудящих»  1~5,  «Про 
основні  права  та  обов'язки  районних  Рад  депутатів  трудящих» 6,  «Про 

1-5  Справочник  партийного  работника. —  М.,  1971. —  Внп.  11. —  С.  345 — 353. 

3  Там  же.—  С.  353—358. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  І 


79 


Трибуна  молодого  автора 


статус  депутатів  Рад  депутатів  трудящих  в  СРСР»  1 ,  «Про  практику  за¬ 
стосування  закону  СРСР  «Про  статус  депутатів  Рад  депутатів  трудящих 
в  СРСР»8  та  ін.  Однак  практична  реалізація  цих  документів  здійснюва¬ 
лася  не  повною  мірою  і  непослідовно.  Цьому  заважали  декларативність 
проголошених  в  них  положень,  відсутність  реального  аналізу  причин 
низької  ефективності  Рад,  поверховий  підхід  до  вироблення  форм  і  ме¬ 
тодів  діяльності  по  залученню  мас  до  реальної  участі  в  управлінні  су¬ 
спільством.  Тому  поглиблення  демократизму  в  діяльності  місцевих  Рад 
зазнавало  певного  застою,  було  неадекватним  потребам  соціалізму,  що 
розвивався.  На  роботі  місцевих  Рад  та  підзвітних  їм  органів  прямо  і  опо¬ 
середковано  позначалися  об'єктивні  й  суб'єктивні  умови  життєдіяль¬ 
ності  управління  та  конкретно-історична  обстановка,  в  якій  вона  відбу¬ 
валася. 

Реалізація  демократичних  засад  у  роботі  представницьких  органів 
влади  здійснювалася  насамперед  через  сесійну  діяльність.  У  розглядува¬ 
ний  період  сесії,  як  правило,  проводилися  в  усталені  строки  та  на  їх 
обговорення  виносилися  актуальні  питання  місцевого  життя.  Однак  на¬ 
прикінці  70-х  років  намітився  спад  в  діяльності  сесій,  зменшилася  їх 
кількість,  а  також  відбулося  звуження  питань,  що  на  них  обговорювали¬ 
ся.  Наприклад,  у  1980  р.  в  місцевих  органах  державної  влади  республі¬ 
ки  відбулося  45  тис.  сесій,  що  на  35%  менше  порівняно  з  1975  р.  На  них 
було  розглянуто  164,4  тис.  питань,  тобто  96,8%  від  рівня  середини 
70-х  рр. 9.  Це  —  свідчення  упущень  у  стилі  й  методах  діяльності  Рад, 
відходу  частини  їх  від  чіткого  виконання  проголошених  законодавством 
функцій,  що  призвело  до  зниження  суспільно-політичної  активності  де¬ 
путатів,  негативно  позначалося  на  виробленні  колективної  думки  з  різ¬ 
них  питань  щоденної  практики. 

При  цьому  активність  народних  обранців  у  різних  областях  респуб¬ 
ліки  була  неоднаковою.  Вона  залежала  як  від  об'єктивних  умов  життє¬ 
діяльності  Рад  у  цілому  по  країні,  так  і  від  якісного  складу  депутатів, 
їх  політичної  культури,  досвіду  громадської  діяльності.  Наприклад,  у  Ки¬ 
ївській  та  Житомирській  областях  на  початку  70-х  років  в  обговоренні 
питань  на  сесіях  брали  участь  близько  80%  депутатів  І0,  а  у  Запорізькій 
в  кінці  розглядуваного  періоду  —  лише  69%  ,1.  Зниження  активності  де¬ 
путатів  при  обговоренні  на  сесіях  важливих  питань  соціально-економіч¬ 
ного  і  культурного  будівництва  спостерігалося  й  в  інших  областях  рес¬ 
публіки  12,  а  подекуди,  особливо  на  рівні  сільських  і  селищних  Рад,  де¬ 
путати  взагалі  не  брали  участі  в  роботі  їх  форумів  13.  Так,  у  Городниць¬ 
кій  селищній  Раді  Новоград-Волинського  району  на  Житомирщині  близь¬ 
ко  30%  депутатів  систематично  не  з'являлися  на  сесіях  и. 

Поява  негативних  моментів  у  сесійній  практиці  була  викликана  комп¬ 
лексом  причин.  Падіння  інтересу  до  громадських  справ,  до  здійснення 
повноважень  народного  представника  в  органах  державної  влади  часто 
зумовлювалося  формалізмом,  заорганізованістю  при  проведенні  депу¬ 
татських  форумів.  Як  правило,  переважала  форма  пленарного  засідання 
і  тому  депутати  не  завжди  могли  заздалегідь  ознайомитися  з  тезами 


7  Закон  Союза  Советских  Социалистических  Республик  «О  статусе  депутатов 

Советов  депутатов  трудящихся  в  СССР>— М  1972  язо 

8  Справочник  партийного  работника. —  М.,  1975. —  ІЗнп.  15.—  і—  4511  452. 

9  Високе  покликання  Рад  //  Рішення  XXV  з’їзду  КПРС-в  основу  діяльності 
Рад  —  к  1976  — С  25;  Центр,  держ.  арх.  Жовтн.  революції,  вищих  органів  держ. 
влади  і  'управління  УРСР,  ф.  4553,  оп.  8,  арк.  97—193;  оп.  10,  арк.  1—115  (далі 
ЦДАЖР  УРСР);  Колотуха  Я.  Я.  Ради  — органи  справжнього  народовладдя,— 

^  »°  Державний  архів  Київської  області,  ф.  880,  оп.  12,  спр.  2083,  арк.  57  (далі 

ДАКО);  ЦДАЖР  УРСР,  ф.  4553,  оп.  10,  спр.  145,  арк.  59—60. 

11  ЦДАЖР  УРСР.  ф.  4553,  оп.  11,  спр.  2645,  арк.  25. 

12  Парт  арх.  Винницьк.  обкому  Компартії  України,  ф.  58,  оп.  13,  спр.  1, 
арк.  9—10;  ДАКО,  ф.  880,  оп.  12,  спр.  2083,  арк.  58. 

13  ЦДАЖР  УРСР,  ф.  4553,  оп.  10,  спр.  145,  арк.  58—69. 
м  Там  же,  арк.  58—60. 


80 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


Трибуна  молодого  автора 


доповіді,  порадитися,  обмінятися  думками,  сформулювати  свою  позицію 
щодо  проекту  рішення.  У  зв'язку  з  цим  значна  їх  частина  була  ізольова¬ 
на  від  процесу  вироблення  рішення.  Тому  найчастіше  приймався  той  ва¬ 
ріант  рішення,  проект  якого  готувався  штатними  працівниками  місцевих 
Рад  і  виключав  альтернативність.  До  того  ж,  кількість  депутатів,  які  ви¬ 
ступали  на  сесіях,  нерідко  регламентувалася  і  в  багатьох  областях  була 
невеликою  |5.  Така  практика  призводила  до  того,  що  багато  депутатів 
не  відчували  своєї  ваги  у  вирішенні  питань  і  сприймали  свої  обов'язки 
лише  як  необхідність  присутності  на  сесіях. 

Депутатський  актив  рідко  брав  участь  у  підготовці  сесій  і  тому,  що 
спеціального  часу  для  вивчення  питань,  які  виносилися  на  сесії,  вони  фак¬ 
тично  не  мали.  Це  негативно  позначалося  на  якості  дискусій,  на  вироб¬ 
ленні  конкретних  пропозицій  щодо  обговорюваних  проблем,  а  також  не 
давало  можливості  депутатам  набувати  досвіду  державної  діяльності. 
До  того  ж,  доповіді,  що  виносилися  на  обговорення  сесій,  готувалися, 
як  правило,  апаратами  виконкомів,  нерідко  в  них  був  відсутній  справж¬ 
ній  аналіз  змісту,  форм  і  методів  роботи  Рад,  проблем  економічного 
і  соціально-культурного  будівництва  на  селі.  У  цих  доповідях  часто  були 
відсутні  критика  і  самокритика,  розгляд  складних  питань  суспільно-полі¬ 
тичного  життя  села  здійснювався  схематично,  без  належних  послідов¬ 
ності  й  глибини.  В  ряді  випадків  об'єктивний  аналіз  стану  справ  заміняв¬ 
ся  їх  прикрашуванням,  намаганням  обійти  назрілі  проблеми  в  надії  на 
їх  автоматичне  розв'язання  шляхом  прийняття  численних  документів  і  ад¬ 
міністративно-вольових  рішень. 

Значно  поширилися  факти,  коли  доповіді  на  сесіях  мали  господар¬ 
ський  характер,  а  форми  і  методи  радянської  роботи,  виконання  депу¬ 
татами  своїх  повноважень,  їх  суспільно-політична  діяльність  аналізува¬ 
лися  недостатньо.  Наприклад,  у  1975  р.  п'ята  сесія  Липовецької  районної 
Ради  Вінницької  області,  на  якій  розглядалися  питання  поліпшення  побу¬ 
тового  обслуговування  населення,  пройшла  формально.  Доповіді  були 
представлені  у  формі  самозвітів,  не  вносилися  конкретні  пропозиції 
щодо  виправлення  недоліків.  Усе  це  призвело  до  прийняття  суто  де¬ 
кларативного  рішення,  яке  не  змінило  стан  справ  16. 

На  сесіях  рідко  розглядалася  діяльність  голів  і  членів  виконкомів, 
працівників  апарату,  що  виводило  їх  з-під  контролю  Рад,  широких  верств 
трудівників  села.  Це  негативно  позначалося  на  поглибленні  демократиз¬ 
му,  розвитку  ініціативи  депутатів,  зумовлювало  зверхність  виконавчих 
органів  над  Радами  як  справжніми  виразниками  волі  народу.  На  сесіях 
не  знаходили  належного  розгляду  принципові  питання  вдосконалення 
стилю  роботи  відділів  і  управлінь  виконкомів  місцевих  Рад,  конкретних 
посадових  осіб  17,  що  призводило  до  формалізму  й  знеособленості,  зни¬ 
жало  ефективність  сесій  як  основної  організаційно-правової  форми  ді¬ 
яльності  народних  обранців. 

Значною  мірою  активність  депутатів  знижувалася  через  істотний 
розрив  між  прийнятим  рішенням  та  його  виконанням.  Причому  трапля¬ 
лися  випадки,  коли  з  одного  й  того  ж  питання  приймалося  кілька  рішень. 
І  оскільки  тенденція  до  необов'язкового  виконання  рішень  набула  знач¬ 
ного  поширення,  депутати  втрачали  віру  у  здійснення  наміченого,  що 
породжувало  їх  суспільно-політичну  пасивність. 

Багато  запланованих  заходів  не  впроваджувалося  у  життя  через  над¬ 
мірну  централізацію  при  визначенні  планових  показників.  При  цьому 
активність  депутатів  вступала  у  суперечність  з  системою  економічного 
механізму  і  управління,  яка  обмежувала  ініціативу  і  самостійність  місце¬ 
вих  Рад  у  вирішенні  різних  питань  господарського  і  культурного  життя. 

15  Там  же.  спр.  2,  34;  оп.  9,  спр.  5520,  арк.  6—97. 

16  Там  же,  оп.  11,  спр.  2750,  арк.  43. 

п  Поточний  архів  Макарівського  райовиконкому  Київської  області:  матеріали 
сесій  1978—1980  рр. 

6.  Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


81 


Трибуна  молодого  автора 


До  того  ж  істотні  проблеми  суспільного  життя  розв'язувалися  не  Ра¬ 
дами,  а  виконкомами,  що  применшувало  роль  колегіальних  органів. 

В  умовах,  що  склалися  у  розглядуваний  період,  важливим  фактором 
розвитку  демократичних  засад  у  діяльності  представницьких  органів  вла¬ 
ди,  вдосконалення  сесійної  практики  був  контроль  виборних  органів 
влади  за  роботою  виконавчо-розпорядчого  апарату.  Однак,  незважаю¬ 
чи  на  спроби  місцевих  Рад  республіки  під  керівництвом  партійних  орга¬ 
нізацій  посилити  свої  контрольні  функції,  принцип  підзвітності  виконав¬ 
чих  органів  перед  Радами  і  населенням,  закріплений  в  Конституціях  СРСР 
та  УРСР,  відповідного  розвитку  не  одержав.  Багато  звітів  виконкомів 
на  сесіях  проходили  формально,  не  викликали  заінтересованості  у  де¬ 
путатів,  а  в  цілому  ряді  місцевостей  —  нерегулярно,  без  достатньої  глас¬ 
ності  й  залучення  сільських  трудівників.  Так,  у  Київській  області  в  1971  р. 
не  звітували  перед  населенням  17  виконкомів  сільських  і  селищних  Рад 
у  Богуславському,  Васильківському,  Іванківському  районах  18.  Причому 
й  після  викриття  недоліків  у  роботі  стан  справ  на  місцях  поліпшувався 
надто  повільно,  а  подекуди  зовсім  не  змінювався.  Отже,  депутати  фак¬ 
тично  були  відчужені  від  реальної  влади,  а  виборці  відчували  проти¬ 
річчя  між  проголошеними  законодавством  принципами  і  фактичним 
змістом  діяльності  Рад.  Цьому  значною  мірою  сприяли  й  публікації  пе¬ 
ріодичної  преси,  офіційні  виступи  партійних  і  радянських  керівників, 
в  яких  висвітлювалися  лише  позитивні  сторони  у  діяльності  Рад  без  гли¬ 
бокого  аналізу  наявних  проблем  і  нерозв'язаних  питань.  Така  однобічна 
інформація  про  діяльність  представницьких  органів  влади  деформувала 
суспільну  думку,  породжувала  соціальну  апатію,  оскільки  трудівники 
відчували  невідповідність  слова  і  діла  в  реальному  житті. 

До  зменшення  заінтересованості  депутатів  у  роботі  в  Радах  нерід¬ 
ко  призводили  упущення  в  змісті  й  стилі  діяльності  виконкомів  на  міс¬ 
цях.  Так,  у  1971  р.  Маловисківський,  Добровеличківський  та  Знаменський 
райвиконкоми  Кіровоградської  області  зосереджували  свою  увагу  на 
аналізі  другорядних  проблем,  водночас  відкладаючи  розв'язання  ос¬ 
новних,  оскільки  діяли  безпланово  |9.  Засідання  цих  виконкомів  прохо¬ 
дили  без  належної  підготовки,  багато  годин  підряд,  що  негативно  по¬ 
значалося  на  діловитості  й  активності  депутатів,  не  сприяло  концентра¬ 
ції  їх  зусиль  на  вирішальних  ділянках  соціально-економічного  і  культур¬ 
ного  будівництва.  Такі  недоліки  були  наслідком  вад  у  системі  контролю 
Рад  за  діяльністю  виконавчих  органів  у  період  між  сесіями. 

Важливою  формою  громадського  контролю  за  виконанням  депу¬ 
татами  своїх  повноважень  є  їх  звіти  перед  виборцями.  Законом  про  ста¬ 
тус  депутатів  встановлено,  що  депутати  Верховних  Рад  повинні  виступа¬ 
ти  перед  виборцями  із  звітами  не  рідше,  ніж  раз,  а  депутати  місцевих 
Рад  —  дВа  рази  на  рік20.  Однак  у  реальній  дійсності  цієї  законодавчої 
вимоги  додержувалися  не  завжди.  Часто  звіти  відбувалися  формально, 
з  ними  виступали,  як  правило,  депутати,  наділені  посадовими  повно¬ 
важеннями,  а  рядові  обранці  народу  залишалися  осторонь  цієї  практи¬ 
ки,  у  зв'язку  з  чим  їх  авторитет  принижувався.  Небажання  окремих  депу¬ 
татів  звітувати  перед  трудящими  було  викликане  тим,  що  вони  викону¬ 
вали  свої  функції  формально,  не  брали  участі  в  роботі  постійних  комісій, 
інших  депутатських  формувань.  Це  призводило  до  втрати  їх  соціальних 
зв'язків  з  виборцями  і  врешті-решт  нівелювало  депутатську  діяльність. 

У  справі  зміцнення  зв'язків  Рад  з  трудящими  велике  значення  на¬ 
давалося  виконанню  депутатами  наказів  виборців.  Конституція  СРСР 
і  Конституція  УРСР,  Указ  Президії  Верховної  Ради  СРСР  «Про  органі¬ 
зацію  роботи  з  наказами  виборців»  зобов'язували  депутатів  добиватися 
їх  втілення  у  життя.  Кожна  Рада  повинна  розглядати  накази,  враховувати 


18  ЦДАЖР  УРСР,  ф.  4553,  оп.  9,  спр.  5453,  арк.  ПО. 

19  Там  же,  спр.  5520,  арк.  84. 

20  Відомості  Верховної  Ради  СРСР. —  1979  —  №  17,— С.  277. 


Укр.  іст.  журн.. 


1989,  №  Г 


82 


Трибуна  молодого  автора 


їх  при  складанні  планів  економічного  і  соціального  розвитку,  організо¬ 
вувати  виконання  наказів  та  інформувати  громадян  про  їх  реалізацію  21. 

Однак  практичне  втілення  цих  положень  у  життя  не  забезпечувало¬ 
ся.  Набули  поширення  випадки  невиконання  наказів,  нерідко  Ради  по- 
примиренському  ставилися  до  посадових  осіб,  які  ігнорували  волю  ви¬ 
борців.  Так,  другою  сесією  Київської  обласної  Ради  5  вересня  1977  р. 
приймалося  до  виконання  80  наказів.  Однак  за  станом  на  1  січня  1979  р. 
їх  було  реалізовано  лише  третину  22.  Аналогічні  факти  мали  місце  і  у 
Черкаській  області,  де  в  кінці  розглядуваного  періоду  місцеві  Ради 
Придніпровського  та  Катеринославського  районів  не  виконали  жодного 
наказу  виборців,  а  депутати  Городищенського  і  Драбівського  районів 
реалізували  лише  половину  з  них  23. 

Ці  негативні  прояви  зумовлювалися  значною  мірою  упущеннями 
в  діяльності  самих  Рад,  низькою  ефективністю  роботи  підвідомчих  їм 
відділів  і  служб,  відсутністю  чіткої  системи  контролю  за  виконанням 
наказів.  До  того  ж,  становище  ускладнювалося  через  серйозні  дефор¬ 
мації  в  механізмі  здійснення  депутатами  своїх  повноважень,  коли  ре¬ 
альну  вагу  у  вирішенні  питань  соціально-економічного  і  культурного 
будівництва  мали  не  Ради,  а  господарські  органи,  що  підпорядковува¬ 
лися  відомчим  інтересам  і  багато  в  чому  визначали  політику  на  селі. 

Таким  чином,  наявність  цих  протиріч  обмежувала  ініціативу  і  само¬ 
стійність  місцевих  Рад,  вносила  диспропорції  в  законодавчі  положення 
про  представницькі  органи  влади,  діяльність  яких  дедалі  більше  набу¬ 
вала  вузького,  формально-декларативного  характеру.  Реальних  заходів 
для  збільшення  повноважень  Рад  не  вживалося,  що  знижувало  соціаль¬ 
ну  енергію  депутатів  і  негативно  позначалося  на  їх  ставленні  до  вико¬ 
нання  свого  громадського  обов'язку.  Багато  депутатів  районних,  сіль¬ 
ських  і  селищних  Рад  й  не  намагалися  використовувати  правових  уста¬ 
новлень,  якими  визначалися  їх  повноваження,  а  часто  навіть  не  знали 
порядок  їх  реалізації,  оскільки  відповідальності  за  зрив  чи  невиконання 
строків  наказів  не  несли. 

Важлива  роль  у  здійсненні  демократичних  принципів  народовладдя 
відводилася  постійно  діючим  комісіям  Рад,  що  створювалися  з  основ¬ 
них  галузей  господарського  і  культурного  будівництва.  Протягом  1971  — 
1980  рр.  їх  кількість  зростала.  У  складі  місцевих  Рад  УРСР  в  1978  р. 
налічувалося  72  тис.  постійних  комісій,  або  на  5  тис.  більше,  ніж  на  по¬ 
чатку  70-х  років.  До  участі  в  них  у  другій  половині  70-х  років  було  за¬ 
лучено  433  тис.  депутатів,  або  понад  83%  їх  загального  складу,  а  також 
близько  60  тис.  активістів 24.  Однак,  незважаючи  на  це,  зміст  роботи 
в  Радах  не  відповідав  потребам  реальної  практики.  Значна  частина  де¬ 
путатських  комісій  працювала  пасивно,  обмежувала  свої  функції  фор¬ 
мальним  розглядом  проблем,  що  виносилися  на  розгляд.  Результатив¬ 
ність  функціонування  цієї  ланки  Рад  у  розглядуваний  період  знижувала¬ 
ся  і  тому,  що  участь  постійних  комісій  у  виробленні  рішень  з  тих  чи  ін¬ 
ших  питань  часто  була  формальною,  оскільки  мала  лише  рекомендаль- 
ний  характер  і  не  впливала  на  процеси,  що  відбувалися  в  суспільно-по¬ 
літичному  житті  республіки.  При  цьому  аналітична  та  контрольна  діяль¬ 
ність  комісій  залежала  на  практиці  від  апаратів  виконкомів,  що  обме¬ 
жувало  демократичні  засади  в  роботі  депутатського  активу. 

Колективні  форми  діяльності  народних  обранців  реалізовувалися 
також  через  участь  депутатів  у  роботі  депутатських  груп  і  постів,  кіль¬ 
кість  яких  у  70-ті  роки  зростала.  Так,  якщо  на  Україні  в  1976  р.  їх  функ¬ 
ціонувало  57  тис.  (240  тис.  депутатів),  то  у  1979  р.  —  66  тис.  (270  тис. 


21  Там  же.' —  1980. —  №  36.— С.  736. 

22  ЦДАЖР  УРСР.  ф.  4553,  оп.  11,  спр.  2749,  арк.  60. 

23  Там  же,  спр.  3176,  арк.  19. 

24  Соломко  Е.  Т.  Аграрна  політика  КПРС  в  дії. —  К.,  1980. —  С.  119;  Вирі¬ 
шує  мистецтво  партійного  керівництва. —  К-,  1979. —  С.  55. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  МІ  6* 


83 


Трибуна  молодого  автора 


депутатів) 25.  Однак  водночас  відбувалося  й  знеособлення  їх  діяльності. 
Багато  виконкомів  формалізували  роботу  цих  груп  і  постів,  не  залучаю¬ 
чи  їх  до  участі  у  підготовці  сесій,  до  контролю  за  виробничою  діяльні¬ 
стю  колективів.  Створення  депутатських  постів  і  груп  традиційно  про¬ 
водилося  за  вказівкою  виконкомів,  їх  штатних  працівників.  При  цьому 
не  враховувалися  думка  і  побажання  самих  народних  обранців.  Це  при¬ 
зводило  до  того,  що  депутатські  пости  і  групи  не  відчували  себе  до¬ 
статньою  мірою  демократичною  часткою  місцевих  Рад26. 

Негативно  позначалося  на  розвитку  громадянської  активності  де¬ 
путатів  і  те,  що  діяльність  цих  ланок  глибоко  не  аналізувалася  Радами 
і  не  ставала  надбанням  гласності;  рідко  вивчався  і  поширювався  нагро¬ 
маджений  позитивний  досвід. 

Процес  розвитку  демократичних  засад  у  практиці  місцевих  органів 
влади  республіки  у  70-і  роки  значною  мірою  визначався  складом  де¬ 
путатів,  системою  їх  обрання.  Спостерігалася  тенденція  до  збільшення 
кількості  депутатів  у  місцевих  Радах.  Якщо  у  1971  р.  до  них  було  обрано 
513  909  чол.,  то  у  1980  —  524  217  чол. 27  При  цьому  забезпечувалося 
представництво  різних  категорій  трудящих,  у  тому  числі  безпартій¬ 
них,  комсомольців,  жінок,  відбувалося  оновлення  складу  народних  де¬ 
путатів  28. 

Однак  реальна  політична  діяльність  повноважних  представників  на¬ 
роду  не  відповідала  повною  мірою  потребам  соціальної  практики,  що 
свідчило  про  недосконалість  політичної  організації  суспільства,  наяв¬ 
ність  суперечностей  у  виборчій  системі.  Так,  згідно  з  усталеною  практи¬ 
кою  громадські  організації,  трудові  колективи  висували  в  кожному  ви¬ 
борчому  окрузі  одну  кандидатуру.  Процес  цей  був  заорганізований 
і  повністю  регулювався  зверху.  Склад  депутатів  формувався  партійними 
органами  за  соціальним  станом,  партійністю,  віком,  освітою,  родом  за¬ 
нять  тощо.  Це  призводило  до  деформацій  демократичних  принципів 
народовладдя  і  у  кінцевому  підсумку  негативно  позначалося  на  діяль¬ 
ності  місцевих  Рад  та  ставленні  до  них  рядових  виборців.  Бюрократичні 
рамки,  що  обмежували  волевиявлення  виборців  при  висуненні  канди¬ 
датур,  відсутність  політичної  змагальності  між  кандидатами  в  депутати 
у  період  передвиборної  кампанії  негативно  впливали  і  на  процедуру 
виборів,  які  також  проходили  формально.  Обрання  депутатів  до  місце¬ 
вих  Рад  ще  не  гарантувало  їх  включеність  в  активну  громадську  діяль¬ 
ність.  Чимало  повноважних  представників  народу,  будучи  відмінними 
виробничниками,  не  мали  навичок  політичної  роботи,  досвіду  управ¬ 
лінської  діяльності,  відповідного  рівня  політичної  культури,  що  позна¬ 
чалося  на  конкретних  результатах  роботи. 

Отже,  участь  трудівників  села  у  діяльності  місцевих  органів  дер¬ 
жавної  влади  республіки  у  70-ті  роки  не  можна  розглядати  однозначно. 
Суперечності  між  проголошеними  принципами  народовладдя  і  реаль¬ 
ним  змістом  роботи  Рад  ослабляли  соціальну  активність  трудівників  се¬ 
ла  і  не  давали  можливості  розкритися  їх  творчій  енергії.  На  розв  язання 
цих  суперечностей,  створення  реального  механізму  включення  народних 
обранців  в  процес  управління  громадськими  справами  спрямовані  про¬ 
екти  законів  «Про  зміни  і  доповнення  Конституції  (Основного  Закону) 
СРСР»  29  та  «Про  вибори  народних  депутатів  СРСР»  30,  які  розширюють 
зміст,  форми  і  методи  роботи  народних  депутатів. 


25  Кирненко  В.  Закон  про  статус  депутатів  — у  дії  //  Рішення  XXV  з  їзду 
КПРС  — в  основу  діяльності  Рад.— С.  116;  Коммунист.—  1979.— №  4.— С  38. 

26  Парт.  арх.  Київск.  обкому  Компартії  України,  ф.  494,  оп.  22,  спр  15,  арк.  14. 

27  ПА  ІІП  при  ЦК  Компартії  України,  ф.  1,  оп.  32,  спр.  908,  арк.  11. 

28  Підраховано  за:  Итоги  вьіборов  и  состав  депутатов  местних  Советов  депута- 
тов  трудящихся  1971  г.:  Стат.  сборник.—  М.,  1971.— С.  13,  92,  150,  170;  Итоги  ви¬ 
боров  и  состав  депутатов  местних  Советов  народних  депутатов  1980  г.:  '-■тат. 
сборник. —  М.,  1980. —  С.  36,  96,  156,  176. 

29  Рад.  Україна.—  1988.— 22  жовтн. 

30  Там  же. —  23  жовтн. 


84 


Укр.  Іст.  журн.,  1989,  Л@  1 


НА  ДОПОМОГУ 
ВИКЛАДАЧУ  ІСТОРІЇ 


Тема  8.  Діяльність  Комуністичної  партії 
по  відбудові  народного  господарства 
і  дальшому  розвитку  соціалістичного 
суспільства.  Утворення  і  зміцнення 
світової  системи  соціалізму  (1945—1961  рр.) 

У  короткому  вступному  слові  викладач  насамперед  має  показати  зв'я¬ 
зок  даної  теми  з  попередньою,  зокрема  підкреслити,  що  країна  вийшла 
із  війни  зміцнілою  морально,  політично,  зріс  її  авторитет  і  вплив  на 
міжнародній  арені.  В  післявоєнні  роки  перед  радянським  народом  по¬ 
стало  невідкладне  завдання  —  якнайшвидше  відродити  зруйноване  за¬ 
гарбниками  господарство,  перебудувати  у  відповідності  з  новими  умова¬ 
ми  багатогранну  діяльність  партії.  У  середині  50-х  років  була  зроблена 
спроба  ліквідувати  негативні  наслідки  культу  особи  Сталіна,  командно- 
адміністративні  методи  управління,  які  утвердилися  в  ЗО — 40-х  роках, 
надати  розвитку  соціалістичного  суспільства  більшого  динамізму.  З  ви¬ 
никненням  світової  системи  соціалізму  зовнішньополітична  діяльність 
КПРС  була  спрямована  на  захист  і  зміцнення  її  завоювань,  зміцнення 
миру  між  народами,  поглиблення  співробітництва  Радянського  Союзу 
з  іншими  соціалістичними  країнами  і  державами,  які  визволилися  від 
колоніального  гніту,  на  згуртування  єдності  міжнародного  комуністич¬ 
ного  і  робітничого  руху,  всіх  антиімперіалістичних  сил. 

З  даної  теми  рекомендуємо  провести  2  лекції  в  основному  проб¬ 
лемного  характеру.  План  першої  лекції  на  тему  «Комуністична  партія 
на  чолі  післявоєнної  відбудови  і  розвитку  народного  господарства 
країни»: 

1.  Комуністична  партія  в  умовах  переходу  до  мирного  будівництва. 

2.  ВКП(б)  —  організатор  боротьби  за  відродження  і  дальший  розви¬ 
ток  економіки  країни. 

3.  Діяльність  КПРС  по  відновленню  ленінських  норм  партійного  жит¬ 
тя  і  принципів  керівництва.  XX  з'їзд  КПРС. 

Висвітлення  зазначених  вище  питань  викладач  розпочинає  з  корот¬ 
кого  аналізу  труднощів,  які  доводилося  долати  трудящим  у  ході  відбу¬ 
дови  економіки,  всього  післявоєнного  розвитку  країни.  Це  зумовлюва¬ 
ло  необхідність  підвищення  вимог  до  партії  —  керівної  і  спрямовуючої 
сили  радянського  суспільства.  Ступінь  її  впливу  на  всі  сторони  життя 
країни,  в  свою  чергу,  значною  мірою  залежав  від  ідейного  і  організацій¬ 
ного  зміцнення,  єдності  і  боєздатності  партійних  лав.  Викладач  аналізує 
постанови  ЦК  ВКП(б),  прийняті  в  1946 — 1947  рр.,  у  відповідності  з  яки¬ 
ми  здійснювалася  перебудова  роботи  партії  в  умовах  переходу  .до  мир¬ 
ного  будівництва.  Її  головними  напрямами  були,  по-перше,  певне  роз¬ 
ширення  внутріпартійної  демократії,  що  знайшло  вияв  у  регулярному 
проведенні  в  багатьох  місцевих  партійних  організаціях  зборів  комуністів, 
пленумів  парткомів,  в  1947 — 1948  рр.  —  звітно-виборних  конференцій 
міських,  районних  і  більшості  обласних  партійних  організацій,  а  в  1948 — 
1949  рр.  —  з'їздів  компартій  союзних  республік.  Однак  водночас  слід 
зазначити,  що  черговий  з’їзд  ВКП(б)  відбувся  лише  в  жовтні  1952  р. 
(після  тринадцятирічної  перерви),  тривалий  час  не  скликалися  пленуми 
ЦК  ВКП(б).  Багато  парткомів,  як  і  раніше,  не  приділяли  належну  увагу 
принциповим  питанням  політичного  керівництва,  виконуючи  по  суті  роль 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1  85 


На  допомогу  викладачу  Історії 


адміністративно-розпорядчих  органів  і  здійснюючи  дріб'язкову  опіку 
радянських,  господарських  і  громадських  організацій. 

По-друге,  регулюючи  процес  зростання  своїх  рядів,  партія  акценту¬ 
вала  увагу  на  збільшенні  в  її  соціальному  складі  питомої  ваги  робітни¬ 
ків  і  колгоспників.  На  територіях,  визволених  від  окупантів,  швидко  зро¬ 
стала  кількість  комуністів,  хоча  в  цілому  заборонялося  штучне  форсуван¬ 
ня  прийому  в  партію.  На  Україні,  наприклад,  її  лави  зросли  з  320  тис.  на 
початку  1946  р.  до  700  тис.  наприкінці  1950  р.,  а  кількість  партійних  ор¬ 
ганізацій  за  цей  час  збільшилася  в  2,2  раза. 

По-третє,  парторганізації  стали  більше  займатися  питаннями  добору 
і  розстановки  кадрів.  Зміцнювалися  за  рахунок  кращих  спеціалістів  про¬ 
відні  галузі  економіки.  В  райони,  які  найбільше  постраждали  від  без¬ 
чинств  фашистських  окупантів,  ЦК  направив  десятки  тисяч  спеціалістів. 
Одночасно  на  різні  керівні  посади  висувалися  місцеві  працівники.  Удо¬ 
сконалювалася  система  підготовки  і  перепідготовки  керівних  партійних 
кадрів  (протягом  1946 — 1950  рр.  партійні  навчальні  заклади  закінчили 
понад  50  тис.  чол.).  Незважаючи  на  це,  відчувався  гострий  дефіцит  кад¬ 
рів,  нерідко  їх  приймали  на  роботу  без  належної  перевірки,  часто  без 
будь-якої  потреби  переводили  на  інше  місце.  В  цілому  ж  пануюча  ад¬ 
міністративно-командна  система  партійно-державного  керівництва  глу¬ 
шила  ініціативу  і  породжувала  безвідповідальність  кадрів,  призводила  до 
зловживання  владою,  беззаконня.  Яскравим  прикладом  цього  може 
служити  так  звана  «ленінградська  справа»,  коли  за  сфабрикованими  зви¬ 
нуваченнями  було  розстріляно  або  засуджено  до  тривалих  строків  тю¬ 
ремного  ув'язнення  багато  партійних  і  радянських  працівників  Ленінгра¬ 
да,  а  також  члена  Політбюро  ЦК,  заступника  Голови  Ради  Міністрів 
СРСР  і  голову  Держплану  СРСР  М.  О.  Вознесенського,  секретаря  ЦК 
ВКП(б)  О.  О.  Кузнецова,  Голову  Ради  Міністрів  РРФСР  М.  І.  Родіонова. 

По-четверте,  ЦК  партії  вимагав  підвищити  зміст  і  дохідливість  форм 
ідейно-політичної  роботи,  спрямованої  на  якнайшвидше  виконання  зав¬ 
дань  четвертого  п'ятирічного  плану,  на  підтримку  віри  радянських  лю¬ 
дей  в  умовах  післявоєнних  труднощів  у  краще  майбутнє.  В  ряді  поста¬ 
нов,  а  також  у  ході  проведених  дискусій  з  питань  філософії  (1947  р.), 
політичної  економії  (1951  р.)  ЦК  ВКП(б)  аналізував  стан  суспільних  наук, 
вказував  на  відірваність  теоретичних  праць  суспільствознавців  від  прак¬ 
тики,  на  притаманні  їм  догматизм  і  начотництво.  Однак  в  умовах  куль¬ 
ту  особи  Сталіна  догматизм  і  диктат  у  суспільних  науках  ще  більше  на¬ 
бирали  силу,  авторитарні  оцінки  і  судження  проголошувалися  незапереч¬ 
ними  істинами,  які  потребували  лише  коментування. 

В  1946 — 1948  рр.  ЦК  ВКП(б)  прийняв  ряд  постанов  з  питань  літера¬ 
тури  і  мистецтва,  в  яких  закликав  творчу  інтелігенцію  глибоко  вивчати 
і  відображати  в  творах  корінні  проблеми  сучасності,  допомагати  партії 
у  вихованні  трудящих,  насамперед  молоді,  в  дусі  радянського  патріотиз¬ 
му,  готовності  долати  будь-які  перешкоди  на  шляху  до  здійснення  по¬ 
ставленої  мети.  Водночас  не  можна  замовчувати  наявність  у  цих  поста¬ 
новах  серйозних  помилок  і  перекручень.  Так,  у  постанові  «Про  журнали 
«Звезда»  і  «Ленинград»,  особливо  у  виступі  секретаря  ЦК  ВКП(б)  і  Ле¬ 
нінградського  обкому  і  міськкому  партії  А.  О.  Жданова,  в  якій  роз'яс¬ 
нювалася  її  суть,  була  допущена  розгромна  критика,-  необгрунтована 
груба  проробка  відомих  радянських  письменників,  що  не  могло  не  по¬ 
значитися  на  їх  людській  і  творчій  долі  (А.  Ахматова,  М.  Зощенко  та 
ін.).  В  рішенні  Політбюро  ЦК  КПРС  від  20  жовтня  1988  р.  зазначалося, 
що  в  згаданій  постанові  були  викривлені  ленінські  принципи  роботи 
з  художньою  інтелігенцією.  В  зв'язку  з  цим  вирішено  відмінити  її  як 
помилкову. 

Раніше,  у  постанові  ЦК  КПРС  від  28  травня  1958  р.  зазначалося,  що 
окремі  недоліки  не  давали  підстав  оголошувати  оперу  В.  Мураделі  «Ве¬ 
лика  дружба»  прикладом  формалізму  в  музиці,  несправедливо  надто 
різко  оцінювати  творчість  ряду  талановитих  радянських  композиторів. 

86  Укр.  іст.  журн.,  1989,  А®  1 


На  допомогу  викладачу  історії 


Тенденційною  і  однобічною  була  критика  опер  К.  Данькевича  «Богдан 
Хмельницький»  і  Г.  Жуковського  «Від  усього  серця».  Невиправданим 
було  також  твердження  про  «великі  ідейні  хиби»  в  лібретто  опери  «Бог¬ 
дан  Хмельницький»,  написаному  відомими  радянськими  письменниками 
В.  Василевською  і  О.  Корнійчуком.  В  усьому  цьому  проявився  суб'єкти¬ 
вістський  підхід  Й.  Сталіна  до  оцінки  окремих  творів  мистецтва. 

Підводячи  підсумок  викладу  першого  питання,  лектор  наголошує  на 
значенні  вжитих  партією  заходів  для  зміцнення  і  підвищення  бойовитості 
партійних  організацій,  зростання  авангардної  ролі  комуністів  у  боротьбі 
за  здійснення  головного  завдання  —  в  найкоротший  строк  відродити 
народне  господарство  країни. 

Переходячи  до  розгляду  наступного  питання,  викладач  підкреслює 
складність  відбудови  економіки.  Але  враховуючи  той  факт,  що  студенти 
вже  вивчали  цей  матеріал  у  школі,  він  нагадує  лише  деякі  дані.  Так, 
розмір  збитків,  завданих  фашистськими  загарбниками  нашій  країні,  пе¬ 
ревищував  втрати  в  період  другої  світової  війни  решти  європейських 
держав,  разом  узятих,  і  досяг  майже  третини  національного  багатст¬ 
ва  СРСР. 

Комуністична  партія  виробила  основні  напрями  економічної  політи¬ 
ки,  шляхи  відбудови  і  післявоєнного  розвитку  країни,  які  знайшли  кон¬ 
кретне  втілення  в  Законі  про  четвертий  п'ятирічний  план,  прийнятому 
у  березні  1946  р.  Верховною  Радою  СРСР  по  доповіді  голови  Держплану 
СРСР  М.  О.  Вознесенського.  Велике  мобілізуюче  значення  для  його  ви¬ 
конання  мала  постанова  ЦК  партії  «Про  агітаційно-пропагандистську  ро¬ 
боту  партійних  організацій  у  зв'язку  з  прийняттям  Закону  про  п'ятиріч¬ 
ний  план  відбудови  і  розвитку  народного  господарства  СРСР  на  1946 — 
1950  роки»  (ці  документи  можна  рекомендувати  студентам  для  само¬ 
стійного  вивчення). 

Під  керівництвом  партії  в  роки  відбудови  народного  господарства 
радянський  народ  здійснив  подвиг,  подібний  до  подвигу  в  роки  війни. 
Викладач  наводить  приклади  (бажано  на  місцевому  матеріалі)  трудової 
патріотичної  активності  трудящих.  Для  змагання  тих  літ  характерні  ба¬ 
гатство  змісту  і  різноманітність  форм.  Доцільно  назвати  деякі  з  них:  рух 
швидкісників,  змагання  за  випуск  додаткової  продукції  за  рахунок 
комплексної  економії  сировини,  матеріалів,  палива,  електроенергії,  рух 
за  випуск  продукції  тільки  відмінної  якості.  Всій  країні  стали  відомими 
імена  героїв  праці  Г.  С.  Борткевича,  П.  Б.  Бикова,  В.  К.  Семинського, 
Л.  Г.  Корабельникової,  О.  С.  Чутких  і  багатьох  інших.  Люди  самовіддано 
працювали  і  творили,  ділилися  передовим  досвідом,  переживали  труд¬ 
нощі  і  нестатки  післявоєнних  років  в  ім'я  зростання  слави  і  могутності 
Вітчизни.  Завдяки  цьому  довоєнний  рівень  промислового  виробництва 
був  перевищений  уже  в  1948  р. 

Проте  викликав  занепокоєння  стан  справ  у  сільському  господарстві. 
Полум'я  війни  змело  з  лиця  землі  на  тимчасово  окупованій  території 
багато  сіл,  знищило  колгоспи,  радгоспи,  МТС.  Кількість  працездатних 
колгоспників  скоротилася  на  ’/з,  а  чоловіків  —  у  2,4  раза.  Невистачало 
тракторів  та  іншої  сільськогосподарської  техніки.  У  складних  умовах 
проходила  в  1946 — 1950  рр.  колективізація  сільського  господарства 
в  республіках  Прибалтики,  західних  областях  України  і  Білорусії,  право¬ 
бережній  Молдавії.  Куркульство,  буржуазно-націоналістичні  банди  заля¬ 
кували  населення,  здійснювали  диверсії  і  терористичні  акти. 

В  ряді  постанов,  а  також  у  рішенні  лютневого  (1947  р.)  Пленуму  ЦК 
партії  було  накреслено  комплекс  заходів  щодо  поліпшення  справ  у  сіль¬ 
ському  господарстві,  але  здійснювалися  вони  непослідовно  і  неповною 
мірою,  тому  й  не  давали  бажаних  результатів.  І  все  ж  сільське  госпо¬ 
дарство  поступово  заліковувало  рани,  заподіяні  війною.  Велика  заслу¬ 
га  в  цьому  належала  трудівникам  ланів  і  ферм.  6  тис.  з  них  у  роки  чет¬ 
вертої  п'ятирічки  були  удостоєні  звання  Героя  Соціалістичної  Праці, 
близько  200  тис.  нагороджені  орденами  і  медалями.  На  лекції  слід  на- 
Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1  87 


На  допомогу  викладачу  історії 


звати  таких  талановитих  вожаків  колгоспного  будівництва,  як  М.  По- 
смітний,  Ф.  Дубковецький,  Г.  Буркацька,  вихованці  Ленінського  комсо¬ 
молу  ланкові  М.  Кошик,  П.  Гудзенко,  механізатори  П.  Ангеліна,  О.  Гі- 
талов,  буряководи  Г.  Кошова,  О.  Хобта,  С.  Виштак,  кукурудзовод 
М.  Озерний,  доярки  Е.  Демиденко,  М.  Савченко  і  багато  інших. 

Проте  сільське  господарство  не  задовольняло  потреби  населення 
в  продуктах  харчування,  а  промисловість  —  у  сировині.  Гострою  залиша¬ 
лася  зернова  проблема.  Було  багато  відстаючих  колгоспів  і  цілих  райо¬ 
нів.  Село  бідніло.  Які  причини  цього?  На  наш  погляд,  можна  виділити 
такі:  збитки,  завдані  війною;  неможливість  на  той  час  однаковою  мірою 
прискорено  розвивати  промисловість  і  сільське  господарство;  порушен¬ 
ня  ленінського  принципу  заінтересованості  колгоспників  у  результатах 
праці.  Колгоспник  по  суті  був  відчуджений  від  засобів  виробництва  і  від 
розподілу  створеного  ним  продукту.  Продукція  колгоспів  державою  не 
закуплялась,  а  вилучалась  майже  задарма.  Колгоспники  не  мали  навіть 
паспортів,  їх  повчали,  як  орати,  що  сіяти,  давали  часто  некомпетентні 
«вказівки»  багато  різних  організацій. 

У  відродженні  й  розвитку  народного  господарства  значна  роль  нале¬ 
жала  науці.  В  післявоєнні  роки  особлива  увага  приділялася  таким  її  перс¬ 
пективним  напрямам,  як  ядерна  фізика  і  фізика  напівпровідників,  ракетна 
і  обчислювальна  техніка,  електроніка  і  радіотехніка.  Викладачеві  бажа¬ 
но  дати  портретні  замальовки  окремих  видатних  учених,  зокрема  акаде¬ 
міків  тричі  Героя  Соціалістичної  Праці  І.  В.  Курчатова,  двічі  Героя  Со¬ 
ціалістичної  Праці  С.  П.  Корольова  та  ін.  Радянська  наукова  думка,  під¬ 
кріплена  практикою,  в  післявоєнні  роки  виходила  на  передові  рубежі 
в  світі.  Але  не  можна  обійти  мовчанкою  фактори,  що  гальмували  роз¬ 
виток  окремих  її  галузей.  Вони  пов'язані  з  культом  особи  Сталіна  і  його 
наслідками,  з  попранням  демократії  і  законності,  що  мали  місце  в  ЗО — 
40-х  роках.  Це  стосується,  насамперед,  генетики,  кібернетики,  представ¬ 
ники  яких  піддавалися  масовим  гонінням. 

Далі  викладач  робить  висновок  про  те,  що  плани  післявоєнної  п'я¬ 
тирічки  в  основному  виконувались.  її  підсумки  були  підведені  на 
XIX  з'їзді  КПРС,  який  відбувся  в  жовтні  1952  р.  (матеріали  з'їзду  вивча¬ 
тимуться  студентами  на  семінарському  занятті  і  самостійно). 

Переходячи  до  висвітлення  третього  питання,  викладач  зазначає, 
що  в  цей  час  «люди  самовіддано  працювали,  вчилися,  поривалися  до 
нових  знань,  мирилися  з  труднощами  і  нестачами,  але  відчували,  що 
в  суспільстві  нагромаджується  і  тривога,  і  надія.  І  все  це  захопило  су¬ 
спільну  свідомість  незабаром  після  смерті  Сталіна»  *.  Партія,  її  Цент¬ 
ральний  Комітет  намітили  і  почали  здійснювати  важливі  політичні  й  гос¬ 
подарські  заходи,  спрямовані  на  дальше  зміцнення  і  демократизацію 
радянського  суспільного  і  державного  ладу,  на  ліквідацію  негативних 
наслідків  явища,  кваліфікованого  як  культ  особи.  Викладач  розповідає 
студентам,  що  було  зроблено  в  цьому  напрямі  за  період  від  липневого 
(1953  р.)  Пленуму  ЦК  КПРС  до  XX  з'їзду  партії  (до  речі,  цей  відрізок 
часу  малодосліджений).  Регулярно  у  відповідності  з  вимогами  Статуту 
партії  стали  скликатися  Пленуми  ЦК  КПРС.  Широко  практикувалось  об¬ 
говорення  партійних  і  державних  документів  у  пресі  і  на  зборах  трудо¬ 
вих  колективів.  Перевіреними  кадрами  зміцнювались  органи  МВС,  суду 
і  прокуратури,  відновлювався  в  правах  і  посилювався  прокурорський 
нагляд.  Проводився  курс  на  розширення  прав  союзних  республік  в  еко¬ 
номічному,  державному  і  культурному  будівництві.  Усувалися  перекру¬ 
чення  ленінської  національної  політики  —  була  відновлена  автономія 
балкарців,  калмиків,  чеченців,  інгушів,  карачаївців,  примусово  пересе¬ 
лених  у  період  війни  в  інші  райони  країни.  Спрощувалася  структура, 
скорочувався  штат  адміністративно-управлінського  апарату  (за  1953 — 


‘Горбачов  М.  С.  Жовтень  і  перебудова:  революція  продовжується. —  К-, 
1987,— С.  26. 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


На  допомогу  викладачу  історії 


1955  рр.  було  скорочено  750  тис.  чол.  Між  XIX  і  XX  з'їздами  партії  на 
24,7%  зменшився  штат  апарату  ЦК  КПРС).  Викривались  і  усувались  гру¬ 
бі  порушення  соціалістичної  законності.  Багато  партійних,  радянських, 
господарських,  комсомольських  і  військових  працівників,  учених  і  дія¬ 
чів  культури,  оголошених  у  1937 — 1938  рр.  ворогами  народу  і  репресо¬ 
ваних,  було  реабілітовано. 

ЦК  партії  викривав  серйозні  недоліки,  упущення  і  помилки  в  ідеоло¬ 
гічній  роботі.  В  постанові  «Про  завдання  партосвіти  в  новому  навчаль¬ 
ному  році»  (вересень  1953  р.)  ЦК  рекомендував  партійним  організаціям 
усунути  такі  недоліки,  як  начотницький,  догматичний  підхід  до  вивчен¬ 
ня  теорії,  спрощення  і  вульгаризація  марксистсько-ленінського  вчення 
з  питання  про  роль  мас,  партії  і  особи  в  історії,  проповідь  культу  осо¬ 
би,  применшення  ролі  В.  І.  Леніна  у  створенні  і  діяльності  партії,  в  бу¬ 
дівництві  соціалістичної  держави,  недооцінка  вивчення  рішень  з  їздів, 
партійних  конференцій  і  пленумів  Центрального  Комітету. 

В  1953—1955  рр.  ЦК  партії  визначив  нові  підходи  до  господарського 
будівництва,  прагнув  змінити  пріоритети  економічного  розвитку,  ввести 
в  дію  стимули,  пов'язані  з  особистою  заінтересованістю  в  результатах 
праці.  Ці  завдання,  як  і  відзначені  вище,  почало  вирішувати  нове  керів¬ 
ництво  на  чолі  з  М.  С.  Хрущовим,  обраним  на  вересневому  (1953  р.) 
Пленумі  ЦК  Першим  секретарем  ЦК  КПРС. 

Вересневий  (1953  р.),  лютнево-березневий  (1954  р.)  і  січневий 
(1955  р.)  Пленуми  ЦК  КПРС,  з  доповідями  на  яких  виступав  М.  С.  Хру¬ 
щов,  намітили  заходи  щодо  прискореного  розвитку  сільського  госпо¬ 
дарства.  Зростали  державні  асигнування  на  потреби  села.  Змінений  по¬ 
рядок  планування  сільськогосподарського  виробництва  розв'язував  іні¬ 
ціативу  колгоспників,  а  новий  примірний  статут  сільськогосподарської  ар¬ 
тілі  став  кроком  уперед  по  шляху  демократизації  управління  колгоспами. 
Для  швидкого  розв'язання  зернової  проблеми  з  ініціативи  М.  С.  Хру¬ 
щова  почалося  освоєння  цілинних  земель  і  було  розширено  площі  під 
посівами  кукурудзи.  Здійснення  названих  і  ряду  інших  заходів  привело 
до  поліпшення  становища  в  сільському  господарстві.  Міцніли  колгос¬ 
пи,  зростав  матеріальний  добробут  колгоспників. 

ЦК  партії  в  ці  роки  звернув  увагу  на  серйозне  відставання  ряду  га¬ 
лузей  промисловості  СРСР  у  технічному  відношенні,  що  пояснювалося 
не  лише  негативними  наслідками  війни  й  післявоєнними  труднощами, 
але  й  незадовільним  керівництвом  з  боку  міністерств  і  відомств,  втра¬ 
тою  перспективи  і  орієнтації  в  технічній  політиці,  зазнайством  і  самоза¬ 
спокоєнням.  Липневий  (1955  р.)  Пленум  ЦК  КПРС  взяв  курс  на  розвиток 
науково-технічного  прогресу  і  забезпечення  на  цій  основі  значного  зро¬ 
стання  продуктивності  праці. 

Відновлення  ленінських  норм  партійного  життя  і  принципів  керів¬ 
ництва,  яке  проводилося  в  1953—1955  рр.,  певною  мірою  зумовило 
ідейно-політичне  спрямування  рішень  XX  з'їзду  КПРС  (лютий  1956  р.). 
З'їзд  проаналізував  і  науково  узагальнив  суспільні  явища  і  події,  що 
відбулися  після  XIX  з'їзду  партії,  висунув  ряд  положень  з  корінних  проб¬ 
лем  міжнародного  розвитку  (вони  висвітлюватимуться  в  наступній  лек¬ 
ції),  прийняв  Директиви  по  шостому  п'ятирічному  плану,  розглянув  пи¬ 
тання  дальшого  розвитку  радянського  суспільного  і  державного  ладу, 
організаційного  й  ідейно-політичного  зміцнення  партії,  визначив  курс  на 
демократизацію  всіх  сторін  життя  радянського  суспільства  (ці  пробле¬ 
ми  вивчаються  на  семінарському  занятті). 

На  особливу  увагу  заслуговує  розгляд  питання  про  культ  особи 
Сталіна.  Делегати  з'їзду  заслухали  доповідь  М.  С.  Хрущова  і  прийняли 
рішення  «Про  культ  особи  і  його  наслідки».  Оскільки  дане  питання  ви¬ 
кликало  великий  резонанс  у  країні  і  за  кордоном,  ЦК  вважав  за  не¬ 
обхідне  роз'яснити  комуністам,  усім  трудящим  причини  цього  потвор¬ 
ного  явища,  показати  його  суть  і  наслідки.  Однак  у  постанові  ЦК  від  ЗО 
червня  1956  р.  «Про  подолання  культу  особи  і  його  наслідків»  це  пи- 

Укр.  іст.  жури.,  1989,  №  1 


На  допомогу  викладачу  історії 


тання  не  знайшло  грунтовного  висвітлення.  Лише  в  сучасних  партійних 
документах  (насамперед  у  доповіді  М.  С.  Горбачова  «Жовтень  і  пере¬ 
будова:  революція  продовжується»),  окремих  наукових  статтях  дана 
його  принципова  оцінка. 

На  наш  погляд,  виникненню  культу  особи  Сталіна  сприяла  складна 
міжнародна  і  внутрішня  обстановка,  в  якій  проходило  будівництво  соціа¬ 
лізму:  капіталістичне  оточення;  відстала  країна  з  багатоукладною  еконо¬ 
мікою  і  численною  дрібною  буржуазією  —  носієм  психології  «вождиз- 
му»,  «сильної  особи»;  класова  і  внутріпартійна  боротьба.  Жорстка  цент¬ 
ралізація,  утвердження  адміністративно-командної  системи  управління 
призвели  до  звуження  демократії,  недооцінки  активної  ролі  трудящих 
у  громадському  житті.  Радянські  люди  з  ентузіазмом  будували  нове 
суспільство,  а  їх  великі  успіхи  стали  приписувати  особисто  Сталіну.  Ця 
думка  постійно  поширювалася  засобами  масової  інформації  і  пропа¬ 
ганди,  авторами  наукових  монографій  і  статей,  представниками  най¬ 
ближчого  оточення  «вождя».  І  люди  починали  щиро  вірити  у  величність 
особи  Сталіна.  Так  штучно  роздувався  його  авторитет,  який  поступово 
переріс  у  культ.  Цьому  також  сприяли  індивідуальні  якості  Сталіна,  про 
що  писав  свого  часу  В.  І.  Ленін. 

Повіривши  в  свою  непогрішимість,  Сталін  став  ігнорувати  ленінський 
принцип  колективності  керівництва,  повністю  відгородив  себе  від  кри¬ 
тики.  Для  розправи  над  противниками  особистої  влади  застосовувалися 
методи  політичного  тиску  і  репресії.  З  цією  метою  діяльність  апарату 
держбезпеки  спрямовував  особисто  Сталін.  Вона  не  контролювалася 
партійними  або  державними  органами.  Для  теоретичного  обгрунтування 
масових  репресій  Сталін  висунув  хибну  теорію  про  те,  що  в  міру  просу¬ 
вання  до  соціалізму  і  його  зміцнення  класова  боротьба  в  країні  нібито 
має  посилюватися.  В  ході  зміцнення  особистої  влади  все  більше  згор¬ 
талася  демократія,  що  неминуче  вело  до  процвітання  бюрократизму, 
голого  адміністрування,  зловживання  владою,  розгулу  беззаконня.  Кла¬ 
сова  пильність  перетворилася  на  загальну  підозру,  набув  поширення  тер¬ 
мін  «ворог  народу».  До  цієї  категорії  населення  потрапила  велика  кіль¬ 
кість  незаконно  репресованих  відданих  партії,  справі  соціалізму  людей, 
проти  яких  висувалися  абсурдні  політичні  обвинувачення.  Роки  безза¬ 
коння  і  репресій  позначені  не  лише  катуванням  і  смертю  невинних  лю¬ 
дей,  але  й  залишили  в  душах  багатьох  важкий  слід  гіркоти  і  болю,  при¬ 
звели  до  величезних  моральних  втрат.  Тому  не  можна  виправдати  спро¬ 
би  деяких  осіб  пояснити  факти  беззаконня  якоюсь  політичною  необ¬ 
хідністю,  загостренням  міжнародної  обстановки  і  класової  боротьби 
в  країні.  В  розв'язанні  масових  репресій,  що  стали  по  суті  злочином  про¬ 
ти  партії  і  народу,  винні  Сталін  і  його  найближче  оточення.  Людських 
втрат  не  можна  ні  пробачити,  ні  виправдати.  Проте  всупереч  вигадкам 
ворогів  соціалізму  культ  особи  не  був  неминучим.  Він  чужий  природі 
соціалізму,  являє  собою  відступ  від  його  основоположних  принципів. 

На  лекції  висвітлюється  значення  XX  з'їзду  КПРС  як  значної  віхи 
в  нашій  історії,  важливого  етапу  в  житті  партії,  Радянської  країни,  між¬ 
народного  комуністичного  і  робітничого  руху,  всього  світового  револю¬ 
ційного  процесу. 

Партія,  її  Центральний  Комітет  очолили  боротьбу  .радянського  на¬ 
роду  за  втілення  в  життя  рішень  XX  з'їзду  КПРС.  На  наш  погляд,  це  пи¬ 
тання  варто  розкрити  в  лекції  ширше,  ніж  робилося  раніше.  Після  з'їз¬ 
ду  над  країною  пронісся  вітер  перемін,  народ  став  сміливішим  і  впевне¬ 
нішим.  У  діяльності  партійних  органів  дедалі  ширше  впроваджувався 
принцип  колективності  керівництва.  Велася  боротьба  з  бюрократизмом, 
адмініструванням,  скорочувався  роздутий  державний  апарат,  вводилися 
для  нього  певні  матеріальні  обмеження,  зменшувалася  кількість  різних 
засідань,  зборів  і  нарад,  завдяки  чому  керівники  мали  більше  часу  для 
безпосередніх  контактів  з  масами.  Відновлювалися  демократичні  прин¬ 
ципи  в  законодавстві,  зміцнювався  правопорядок.  На  селі  вводилася 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


90 


На  допомогу  викладачу  історії 


паспортна  система.  Продовжувалася  реабілітація  несправедливо  репре¬ 
сованих.  Для  створення  реального  демократичного  механізму  протидії 
виникненню  культу  особи  до  Статуту  партії,  затвердженого  на  XXII  з'їз¬ 
ді,  було  внесено  положення  про  оновлення  на  кожних  чергових  виборах 
складу  ЦК  і  його  Президії  не  менше,  ніж  на  чверть  і  обрання  членів 
керівних  партійних  органів  (від  Президії  ЦК  до  бюро  первинних  орга¬ 
нізацій)  лише  на  три  строки  підряд  (ці  положення  були  скасовані  на 
XXIII  з'їзді  в  1966  р.). 

Втілюючи  в  життя  курс  на  розгортання  соціалістичної  демократиза¬ 
ції,  партія  підвищувала  роль  і  розширювала  права  Рад,  профспілкових, 
комсомольських  та  інших  громадських  організацій  у  господарському 
і  культурному  будівництві.  Партійні  організації  зобов'язувалися  покін¬ 
чити  з  дріб'язковою  їх  опікою.  І  все  ж,  зазначає  викладач,  розвинути 
повною  мірою  позитивні  тенденції  в  роботі  Рад  в  той  час  не  вдалося. 
Не  була  належним  чином  усвідомлена  необхідність  відродження  влади 
Рад  в  її  ленінському  розумінні.  Студентам  рекомендується  самостійно 
вивчити  постанови  ЦК  КПРС  «Про  поліпшення  діяльності  Рад  депутатів 
трудящих  і  посилення  їх  зв'язків  з  масами»  (січень  1957  р.)  і  «Про  робо¬ 
ту  професійних  спілок  СРСР»  (лютий  1957  р.). 

Викладач  акцентує  увагу  студентів  на  тому,  що  XX  з'їзд  КПРС  від¬ 
крив  певний  простір  для  розвитку  суспільних  наук.  Зокрема,  дослідники 
і  викладачі  історії  КПРС  поступово  відмовлялися  від  стереотипів  «Корот¬ 
кого  курсу  історії  ВКП(б)»,  допущених  у  ньому  суб'єктивістських  пере¬ 
кручень  історії  партії,  перебільшення  ролі  Сталіна.  Цьому  сприяли  ви¬ 
дання  Повного  зібрання  творів  В.  І.  Леніна,  стенографічних  звітів  ряду 
з'їздів  партії,  виявлення  і  публікація  багатьох  партійних  документів, 
більш  широкий  доступ  дослідників  до  архівних  джерел.  Позитивну  роль 
відіграв  також  популярний  підручник  з  історії  КПРС,  підготовлений 
у  1959  р.  за  дорученням  ЦК  партії  колективом  авторів  на  чолі  з  Б.  М. 
Пономарьовим,  створення  журналу  «Вопросьі  истории  КПСС»  і  введен¬ 
ня  з  1956/57  навчального  року  в  усіх  вузах  країни  самостійних  курсів 
політичної  економії,  діалектичного  та  історичного  матеріалізму,  істо¬ 
рії  КПРС. 

Курс  на  демократизацію  суспільного  життя  знаходив  відображення 
і  в  економіці.  Щоб  ліквідувати  надмірну  централізацію  управління  на¬ 
родним  господарством,  розбудити  місцеву  господарську  ініціативу,  усу¬ 
нути  відомчі  бар'єри,  лютневий  (1957  р.)  Пленум  ЦК  КПРС  прийняв  рі¬ 
шення  про  реорганізацію  управління  промисловістю  і  будівництвом  за 
територіальною  ознакою.  З  метою  зробити  колгосп  господарем  не  лише 
землі,  але  й  техніки  за  рішенням  лютневого  (1958  р.)  Пленуму  ЦК  КПРС 
АЛТС  були  реорганізовані  в  ремонтно-технічні  станції,  а  їх  техніка  про¬ 
дана  колгоспам.  Після  з'їзду  більше  уваги  приділялося  питанням  підви¬ 
щення  добробуту  народу. 

Розширення  соціалістичної  демократії,  істотне  поліпшення  матері¬ 
ального  становища  населення  викликали  новий  злет  трудової  активності 
і  творчої  ініціативи  трудящих.  Висвітлюючи  трудове  суперництво  меш¬ 
канців  міста  і  села  в  післяз'їздівський  період,  викладач  може  викори¬ 
стати  місцевий  матеріал,  зокрема  розповісти  про  широко  відомі  почи¬ 
ни  бригад  М.  Мамая,  О.  Кольчика,  М.  Переверзєва,  О.  Гіталова  та  ін. 

Однак  після  з'їзду,  особливо  в  першій  половині  60-х  років,  пробле¬ 
ми,  які  виникали,  нерідко  намагалися  вирішувати  шляхом  суб  єктивіст- 
ських  імпровізацій,  ініціатором  яких  здебільшого  виступав  М.  С.  Хру¬ 
щов.  Вони  не  завжди  давали  позитивні  результати.  Так,  створення  рад- 
наргоспів  не  привело  до  бажаного  піднесення  промисловості  і  в  1965  р. 
знову  довелося  повернутись  до  галузевого  принципу  управління.  Непро¬ 
думаною  була  й  перебудова  в  1962  р.  структури  партійних  і  радянських 
органів  за  так  званим  виробничим  принципом.  Не  виправдали  сподівань 
спроби  вирішувати  проблеми  колгоспно-радгоспного  виробництва  шля¬ 
хом  його  безмежного  «укрупнення».  Вводилися  необгрунтовані  обме- 

Укр.  іст.  журн.,  1989.  №  1 


На  допомогу  викладачу  історії 


ження  розмірів  особистих  підсобних  господарств  колгоспників  і  праців¬ 
ників  радгоспів,  процвітало  нестримне  експериментаторство  з  кукуруд¬ 
зою.  Продовжувалось  адміністративне,  часто  некомпетентне  втручання 
у  справи  колгоспів.  Забігання  вперед,  підміна  наукового  аналізу  дійсно¬ 
сті  прожектерством  яскраво  виявились  у  деяких  положеннях  Програ¬ 
ми  КПРС,  прийнятої  на  XXII  з'їзді  партії. 

На  лекції  слід  порушити  питання  про  антипартійну  групу  Молото¬ 
ва,  Кагановича,  Маленкова  та  ін.,  яка  утворилася  в  Президії  ЦК  незаба¬ 
ром  після  з'їзду.  На  наш  погляд,  її  виникнення  варто  пояснювати  так. 
У  переломні  періоди  історії  злам  всього  застарілого  проходить  в  умовах 
боротьби  з  носіями  консервативних  поглядів,  догматиками,  з  окремими 
особами  або  групами  людей,  інтереси  яких  зачіпає  перебудова  і  які  мо¬ 
жуть  створювати  опозиційні  ухили  чи  угруповання.  Названа  група  ви¬ 
ступила  по  суті  проти  теоретичних  і  політичних  настанов  XX  з'їзду,  курсу 
на  відновлення  ленінських  норм  партійного  життя  і  принципів  керівни¬ 
цтва,  ліквідації  негативних  наслідків  культу  особи  Сталіна  (входячи  до 
иайбр^цкчого  оточення  Сталіна,  вони  самі  в  них  були  повинні).  Червне¬ 
вий^  Л  р.)  Пленум  ЦК  КПРС  засудив  дії  групи,  визнав  їх  несумісними 
з  ленінськими  принципами  і  покарав  її  учасників.  Рішення  Пленуму  були 
обговорені  і  схвалені  усіма  партійними  організаціями. 

В  заключній  частині  лекції  викладач  робить  висновки,  які  виплива¬ 
ють  з  її  змісту.  Радянський  народ  під  керівництвом  партії,  долаючи  ве¬ 
ликі  труднощі  і  нестатки,  за  короткий  строк  відродив  народне  госпо¬ 
дарство,  створив  умови  для  дальшого  зміцнення  і  розвитку  соціалістич¬ 
ного  суспільства.  Наприкінці  50-х  років  країна  значно  зміцнила  свій  еко¬ 
номічний,  науковий  і  духовний  потенціал.  Під  впливом  рішень  XX  з'їзду 
КПРС  було  здійснено  важливі  політичні,  економічні,  соціальні  й  ідеоло¬ 
гічні  заходи.  Партія,  її  керівництво  на  чолі  з  М.  С.  Хрущовим  виявили 
чимало  мужності,  критикуючи  культ  особи  і  усуваючи  його  негативні  на¬ 
слідки.  Однак  тоді  не  вдалося  повністю  здійснити  радикальні  перетво¬ 
рення  в  житті  радянського  суспільства,  що  незабаром  негативно  позна¬ 
чилося  на  темпах  його  розвитку,  ефективності  виробництва.  Це  поясню¬ 
ється  тим,  що  реформи  намагалися  провести  старими,  нерідко  волюн¬ 
таристськими  методами  в  умовах  адміністративно-командної  системи 
управління.  Вони  не  підкріплювалися  політичними  змінами,  залученням 
через  механізм  демократії  самих  трудящих,  всього  суспільства.  В  цьому 
полягала  основна  причина  їх  невдач. 

Завдання  другої  лекції  даної  теми  полягає  в  тому,  щоб  розкрити 
суть  корінних  змін  у  міжнародній  обстановці  після  другої  світової  війни, 
особливості  зовнішньополітичного  курсу  КПРС  у  даний  період.  Пропо¬ 
нується  така  назва  і  план  лекції: 

Зовнішньополітична  діяльність  КПРС  у  1945 — 1961  рр. 

1.  Корінні  зміни  в  співвідношенні  сил  на  міжнародній  арені  після 
другої  світової  війни.  Утворення  світової  системи  соціалізму. 

2.  Нові  завдання  зовнішньополітичної  діяльності  партії.  XX  з'їзд 
КПРС  про  принципіальні  питання  міжнародного  розвитку. 

Розгром  фашистської  Німеччини  і  мілітаристської  Японії  —  ударних 
сил  світового  імперіалізму  —  поклав  початок  докорінним  змінам  у  між¬ 
народній  обстановці.  Викладач  коротко  характеризує  їх.  Від  капіталі¬ 
стичного  світу  відпали  11  країн  Європи  і  Азії  з  населенням  близько 
700  млн.  чол.  Причиною  цього  явища  було  не  «втручання  Москви»  і  не 
«експорт  революції»,  як  намагаються  довести  буржуазні  фальсифіка¬ 
тори,  а  дія  тенденцій  внутрішнього  розвитку  тієї  чи  іншої  країни,  наяв¬ 
ність  у  них  революційної  ситуації,  певних  об'єктивних  і  суб'єктивних 
факторів.  Гітлерівська  окупація  країн  Центральної  і  Південно-Східної 
Європи  посилила  гостроту  класової  боротьби,  яку  вели  проти  фашизму 
робітничий  клас,  широкі  народні  маси  під  керівництвом  комуністичних 
і  робітничих  партій.  Розгром  фашизму  Радянською  Армією  (якій  допо¬ 
магали  народи  окупованих  країн  та  їх  національні  формування,  що  діяли 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  А?  1 


92 


На  допомогу  викладачу  історії 


спільно  з  нею)  створив  сприятливі  умови  для  розгортання  народно-де¬ 
мократичних  революцій  в  Албанії,  Болгарії,  Польщі,  Румунії,  Східній 
Німеччині,  Угорщині,  Чехословаччині,  Югославії.  В  них  влада  перейшла 
до  трудящих,  було  здійснено  важливі  демократичні  перетворення.  На 
цьому  етапі  чітко  проявився  антиімперіалістичний,  антифеодальний,  на¬ 
ціонально-визвольний  характер  народно-демократичних  революцій.  Так 
само  можна  охарактеризувати  революції,  які  відбулися  в  Китаї,  Північ¬ 
ній  Кореї  та  Північному  В'єтнамі. 

Для  розв'язання  демократичних  завдань  робітничий  клас  почав 
здійснювати  соціалістичні  перетворення.  В  ході  гострої  класової  бороть¬ 
би  капіталістичні  елементи  були  розбиті.  У  1948 — 1949  рр.  перемогли 
соціалістичні  революції,  було  встановлено  політичну  владу  робітничого 
класу  у  формі  народно-демократичної  республіки.  Революції  відбулися 
переважно  мирним  шляхом,  без  громадянської  війни.  Варто  наголосити, 
що  в  успішному  завершенні  визвольної  боротьби  народів  цих  країн, 
в  мирному  характері  революцій  велику  роль  відіграла  допомога  Радян¬ 
ського  Союзу:  його  зовнішня  політика  була  спрямована  на  захист  народ¬ 
но-демократичних  держав  від  втручання  іноземних  імперіалістів  в  їх 
внутрішні  справи;  присутність  радянських  військ  у  ряді  цих  країн  сприя¬ 
ла  тому,  що  імй?*іалістам  і  внутрішній  контрреволюції  не  вдалося  роз¬ 
в'язати  громад  яТО№*су  війну  і  організувати  інтервенцію. 

В  ході  будівництва  нового  суспільства  в  країнах  Європи  і  Азії  ви¬ 
никли  об'єктивна  необхідність  координації  зусиль  соціалістичних  дер¬ 
жав,  тенденція  до  їх  згуртування  і  єдності.  Насамперед,  було  встанов¬ 
лено  новий  тип  міжнародних  відносин  між  ними,  основаних  на  принци¬ 
пах  рівноправності,  пролетарського  інтернаціоналізму,  дружби,  тісного 
співробітництва,  взаємодопомоги.  В  1 946- — 1948  рр.  було  підписано  дво¬ 
сторонні  договори  про  дружбу,  співробітництво  і  взаємодопомогу.  Для 
розвитку  нового  типу  економічних  зв'язків  на  початку  1949  р.  створена 
Рада  Економічної  Взаємодопомоги  (РЕВ),  покликана  забезпечити  пла¬ 
номірне  співробітництво  соціалістичних  країн,  координацію  їх  господар¬ 
ської  політики.  До  середини  50-х  років  відноситься  початок  координації 
народногосподарських  планів  країн  —  членів  РЕВ,  перші  кроки  в  спеціа¬ 
лізації  і  кооперуванні  виробництва,  формуються  найважливіші  елемен¬ 
ти  майбутньої  економічної  інтеграції. 

Таким  чином,  у  середині  50-х  років  була  створена  світова  система 
соціалізму.  Капіталізм  виявився  безсилим  перешкодити  цьому  всесвіт¬ 
ньо-історичному  процесу. 

В  той  же  час,  зазначає  викладач,  процес  формування  світової  систе¬ 
ми  соціалізму  —  складний  і  проходив  не  скрізь  безболісно.  Хоча  до¬ 
свід  будівництва  соціалізму  в  СРСР  в  цілому  є  сприятливим  фактором, 
це  не  означало,  що  його  слід  використовувати  шаблонно,  без  урахуван¬ 
ня  специфічних  особливостей  кожної  країни.  З  другого  боку,  неприй¬ 
нятною  була  й  тенденція  цілковитого  його  ігнорування,  спроба  замкну¬ 
тись  у  собі.  Мали  місце  і  серйозні  конфлікти  у  відносинах  між  деякими 
соціалістичними  країнами.  В  їх  виникненні  значною  мірою  був  винен  Ста¬ 
лін.  В  умовах  культу  його  особи  чимало  спірних  питань  намагалися  ви¬ 
рішувати  не  шляхом  дискусій,  а  методом  диктату,  «відлучення»  від  ко¬ 
муністичного  руху  окремих  діячів,  а  інколи  й  цілих  партій,  які  не  під¬ 
тримували  ті  чи  інші  положення,  сформульовані  ним.  Особливо  нега¬ 
тивні  наслідки  мав  розрив  дружніх  відносин  між  СРСР  і  Югославією  та 
Китаєм.  Після  смерті  Сталіна  ЦК  КПРС  і  Радянський  уряд  визнали  за 
необхідне  вжити  ряд  заходів  для  ліквідації  нашарувань,  що  призвели 
в  минулому  до  конфлікту  між  СРСР  і  Югославією.  Гх  ініціативу  підтри¬ 
мала  югославська  сторона.  В  результаті  радянсько-югославських  перего¬ 
ворів,  які  проходили  на  найвищому  рівні  в  Белграді  влітку  1955  р.,  була 
підписана  спільна  декларація,  де  містилася  конструктивна  основа  для 
дальшого  розвитку  відносин  між  двома  країнами  по  державній  і  партій¬ 
ній  лініях. 


Укр.  Іст.  журн.,  1989,  А*  1 


93 


На  допомогу  викладачу  історії 


По  суті,  уже  в  цей  період  почалися  розходження  з  ряду  позицій 
з  КНР,  що  призвели  згодом  до  конфронтації.  Велике  значення  для  даль¬ 
шого  розвитку  дружніх  зв'язків  між  СРСР  й  іншими  соціалістичними 
країнами  мала  Декларація  Радянського  уряду  від  ЗО  жовтня  1956  р., 
в  якій  підкреслювалося,  що  країни  великої  співдружності  соціалістич¬ 
них  націй  будують  свої  взаємовідносини  на  принципах  повної  рівноправ¬ 
ності,  поважання  територіальної  цілісності,  державної  незалежності  і  су¬ 
веренітету,  невтручання  у  внутрішні  справи  одна  одної.  Це,  проте,  не 
виключало,  а,  навпаки,  передбачало  їх  тісне  братерське  співробітництво 
і  взаємодопомогу. 

В  цей  період,  розповідає  далі  викладач,  деякі  соціалістичні  країни 
пережили  серйозні  кризи,  про  що,  зокрема,  свідчили  події,  які  відбули¬ 
ся  в  Угорщині  і  Польщі  в  1956  р.  Причинами  їх  виникнення  в  основному 
стали  прорахунки  правлячих  партій  і  підривна  діяльність  певних  кіл  За¬ 
ходу.  Незважаючи  на  це,  реакційним  силам  не  вдалося  реставрувати 
буржуазні  режими. 

Викладач  аналізує  інші  складові  світового  революційного  процесу, 
приділяє  увагу,  зокрема,  розвитку  комуністичного  і  робітничого  руху, 
нагадує,  що  після  розпуску  Комінт^д  (1 943  р.)  однією  з  форм  спілку¬ 
вання  стала  участь  у  діяльності  ств^Зетюго  в  1947  р.  Інформбюро.  Во¬ 
но  припинило  своє  існування  в  квітні  1956  р.  тому,  що  вже  не  відповідало 
новим  історичним  умовам.  Як  відомо,  до  нього  не  входили  комуністичні 
і  робітничі  партії  переважної  більшості  держав,  які  самостійно  вирішу¬ 
вали  складні  питання  політичної  боротьби.  Так,  із  компартій  капіталі¬ 
стичних  країн  його  членами  були  лише  дві  —  французька  й  італійська. 
Все  це  вимагало  вироблення  нових  форм  зв'язків  і  контактів  між  кому¬ 
ністичними  і  робітничими  партіями.  Однією  з  таких  форм  стали  міжна¬ 
родні  наради  братніх  партій. 

Лектор  аналізує  матеріали  Наради  представників  комуністичних  і  ро¬ 
бітничих  партій  64  країн,  яка  відбулася  в  Москві  у  листопаді  1957  р., 
особливо  основний  її  документ  —  Декларацію,  в  якій  визначені  загальні 
закономірності  переходу  країн  від  капіталізму  до  соціалізму  (вони  уточ¬ 
нені  на  основі  аналізу  наступного  досвіду  в  Програмі  КПРС).  На  Нараді, 
яка  відбулася  в  Москві  у  листопаді  1960  р.,  було  прийнято  Заяву,  де 
даються  наукова  характеристика  сучасної  епохи,  визначення  світової  со¬ 
ціалістичної  системи  як  соціальної,  економічної  співдружності  вільних, 
суверенних  народів,  об'єднаних  тісними  узами  міжнародної  солідарно¬ 
сті,  єдністю  загальних  інтересів  і  мети  —  будівництво  соціалізму  і  ко¬ 
мунізму.  Далі  потрібно  дати  коротку  характеристику  національно-ви¬ 
звольного  руху  в  колоніальних  і  залежних  країнах. 

Розвиток  світового  революційного  процесу  проходив  у  гострій  бо¬ 
ротьбі  з  світовим  імперіалізмом  на  чолі  із  США.  Викладач  характеризує 
імперіалістичну  політику  «з  позиції  сили»  щодо  СРСР  та  інших  соціа¬ 
лістичних  країн  (про  неї  вони  не  забувають  і  сьогодні),  розповідає  про 
створення  під  егідою  США  Північно-Атлантичного  блоку  (НАТО),  відкриті 
збройні  агресивні  дії  американської  вояччини  і  натовських  кіл  проти 
В'єтнаму,  Кореї,  Єгипту.  Саме  в  цей  час  виник  міф  про  «радянську  во¬ 
єнну  загрозу»,  який  посилено  мусується  імперіалістичнрю  пропагандою 
і  нині. 

КПРС  і  Радянський  уряд  протиставили  агресивній  політиці  імперіа¬ 
лізму  політику  активної  відсічі  реакції  і  захисту  справи  миру.  Викладач 
аналізує  мирні  ініціативи  СРСР,  висунуті  в  ООН  (слід  нагадати,  що  пов¬ 
ноправними  членами  ООН  стали  УРСР  і  БРСР).  У  1951  р.  Верховна  Ра¬ 
да  СРСР  прийняла  Закон,  згідно  з  яким  пропаганда  війни  оголошувала¬ 
ся  тяжким  злочином.  Водночас  СРСР  зміцнював  свою  обороноздат¬ 
ність —  матеріальну  основу  боротьби  за  мир.  Уже  в  1949  р.  у  нашій 
країні  було  проведено  випробування  атомної  бомби,  а  в  1953  р.  ство¬ 
рена  воднева  бомба  і  таким  чином  США  втратили  монополію  на  ядер¬ 
ну  зброю.  Активно  і  успішно  велися  роботи  в  галузі  ракетної  техніки. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  Т 


94 


На  допомогу  викладачу  історії 


На  противагу  НАТО  країни  соціалістичної  співдружності  у  травні  1955  р. 
прийняли  рішення  про  створення  Організації  Варшавського  Договору  — 
якісно  нової  форми  колективної  оборони  від  імперіалістичної  агресії. 
Імперіалісти  змушені  були  рахуватись  із  зрослою  оборонною  могутні¬ 
стю  СРСР,  всього  соціалістичного  табору.  Спільними  зусиллями  братнім 
соціалістичним  державам  вже  до  середини  50-х  років  удалося  добитися 
певної  розрядки  міжнародної  напруженості. 

Центральне  місце  в  лекції  повинні  зайняти  висновки  XX  з'їзду  КПРС 
з  ряду  принципових  питань  міжнародного  розвитку.  Це,  по-перше,  про 
мирне  співіснування  держав  з  різним  суспільним  ладом.  Викладач  нага¬ 
дує,  що  воно  є  складовою  частиною  ленінської  теорії  соціалістичної  ре¬ 
волюції.  Наша  партія,  Радянська  держава  незмінно  дотримувалися  цього 
генерального  напряму  зовнішньої  політики.  Що  ж  означає  мирне  співіс¬ 
нування?  Насамперед,  це  відмова  від  війни  як  засобу  вирішення  спір¬ 
них  питань,  рівність,  взаємне  довір'я,  невтручання  у  внутрішні  справи 
іншої  країни,  поважання  її  суверенітету,  розвиток  економічного  і  куль¬ 
турного  співробітництва.  Найбільш  чітке  визначення  політики  мирного 
співіснування  сформульоване  в  Програмі  КПРС.  Наголосивши,  що  «КПРС 
цілеспрямовано  сприятиме  повсюдному  утвердженню  в  міжнародних 
відносинах  принципу  мирного  співіснування  як  загальновизнаної  і  всіма 
додержуваної  норми  міждержавних  відносин»,  Програма  разом  з  тим 
підкреслює,  що  партія  «вважає  неприпустимим  поширення  на  сферу  цих 
відносин  ідеологічних  суперечностей  між  системами»  2. 

З  положенням  про  мирне  співіснуванДр  тгсно  пов'язаний  висновок 
XX  з'їзду  КПРС  про  можливість  відвернення  світової  війни  в  сучасну 
епоху,  що  фатальної  її  неминучості  не  існує.  Звичайно,  імперіалізм  про¬ 
довжує  бути  джерелом  розв'язування  агресивних  війн.  Однак  на  світо¬ 
вій  арені  склалася  нова  розстановка  сил,  і  «агресивній  політиці  імперіа¬ 
лізму  протистоїть  зростаючий  потенціал  сил  миру»3,  які  можуть  не  до¬ 
пустити  виникнення  війни.  Необхідні  тільки  їх  активні  дії,  об'єднання 
і  згуртування  сил  у  боротьбі  за  мир. 

Третій  висновок  XX  з'їзду  КПРС  стосується  форм  переходу  різних 
країн  до  соціалізму.  В  його  документах  підкреслювалося,  що  в  сучас¬ 
них  умовах  розширилися  можливості  переходу  від  капіталізму  до  со¬ 
ціалізму  мирним  шляхом,  без  збройного  повстання  і  громадянської  вій¬ 
ни.  Тут  доречно  нагадати,  що  в  епоху  безроздільного  панування  капіта¬ 
лістичної  системи  К.  Маркс,  Ф.  Енгельс,  В.  І.  Ленін  вважали  таку  можли¬ 
вість  рідкісною,  хоч  і  дуже  цінною  й  бажаною.  Умови,  які  створилися 
в  зв'язку  з  виходом  соціалізму  за  межі  однієї  країни,  поглибленням  су¬ 
перечностей  всередині  капіталістичних  країн,  розгортанням  національ¬ 
но-визвольного  руху,  розширили  можливості  використання  найрізнома¬ 
нітніших  форм  революційної  боротьби,  зокрема  й  мирний  перехід  до 
соціалізму. 

Викладач  нагадує  слова  В.  І.  Леніна  про  те,  що  «всі  нації  прийдуть 
до  соціалізму,  це  неминуче,  але  всі  прийдуть  не  зовсім  однаково,  кож¬ 
на  внесе  своєрідність  в  ту  чи  іншу  форму  демократії,  в  той  чи  інший 
різновид  диктатури  пролетаріату,  в  той  чи  інший  темп  соціалістичних  пе¬ 
ретворень  різних  сторін  суспільного  життя»  4. 

Навіть  порівняно  невеликий  досвід  переходу  до  соціалізму  СРСР, 
ряду  країн  Європи,  Азії  та  Латинської  Америки  підтверджує  геніаль¬ 
ність  передбачення  В.  І.  Леніна. 

Висновки  XX  з'їзду  КПРС  з  принципових  питань  міжнародного  роз¬ 
витку  мають  важливе  теоретичне  значення.  Вони  відкрили  нові  перспек¬ 
тиви,  сміливі  шляхи  боротьби  за  мир,  демократію  і  соціалізм  й  були  під- 

8  Матеріали  XXVII  з’їзду  Квмуністичної  партії  Радянського  Союзу. —  К-,  1986. — 
С.  210. 

3  Там  же. —  С.  163. 

4  Л  е  н  і  н  В.  І.  Про  карикатуру  на  марксизм  і  про  «імперіалістичний  еконо¬ 
мізм»  //  Повне  зібр.  творів. —  Т.  ЗО. —  С.  117. 

Укр.  іст.  я сурн.,  1989,  №  1 


95 


На  допомогу  викладачу  Історії 


тримані  братніми  марксистсько-ленінськими  партіями  на  Нарадах  1957 
і  1960  рр. 

Наприкінці  лекції  викладач  розповідає,  що  з  питанням  про  корінні 
зміни  в  міжнародному  розвитку,  утворенням  світової  системи  соціалізму, 
зростанням  її  авторитету  і  ролі  тісно  пов'язаний  висновок  XXI  з'їзду 
КПРС  (січень  —  лютий  1959  р.)  про  повну  й  остаточну  перемогу  соціаліз¬ 
му  в  СРСР.  Об'єктивною  основою  цієї  перемоги  стали  як  внутрішні  фак¬ 
тори,  тобто  досягнутий  рівень  розвитку  суспільства  —  зрослий  еконо¬ 
мічний,  науково-технічний,  соціальний,  духовний  і  оборонний  потенціал, 
так  і  міжнародні,  вказані  вище.  Все  це  дало  підставу  делегатам  XXI  з'їз¬ 
ду  КПРС  констатувати,  що  в  світі  немає  сил,  здатних  реставрувати  ка¬ 
піталістичні  відносини  в  нашій  країні. 

Слід  вказати,  що  в  науковій  літературі  значення  висновку  про  повну 
й  остаточну  перемогу  соціалізму  в  СРСР  певною  мірою  абсолютизува¬ 
лося,  висвітлювалось  іноді  однобічно  і  створювалося  враження,  нібито 
суспільство  не  потребує  дальшого  розвитку  і  вдосконалення.  Очевидно, 
перебільшення  досягнень  радянського  народу,  розгляд  побудованого  со¬ 
ціалістичного  суспільства  як  здійснення  завдань  щодо  утвердження  пер¬ 
шої  фази  комуністичної  формації  призвели  до  невиправданого  забі¬ 
гання  вперед,  постановки  на  порядок  дня  розгорнутого  будівництва  ко¬ 
мунізму.  Однак  при  цьому  забувалися  ленінські  настанови  про  те,  що 
мало  соціалізм  побудувати,  потрібно  його  постійно  зміцнювати,  удоско¬ 
налювати,  розвивати,  розкривати  всі  його  можливості  і  переваги.  Саме 
на  це  спрямований  курс  XXVII  з'їзду  КПРС  на  перебудову,  прискорення 
соціально-економічного  розвитку  країни,  оновлення  соціалізму. 

Викладач  роз'яснює  студентам,  що  питання  про  повну  й  остаточну 
перемогу  соціалістичного  ладу  в  тій  чи  іншій  країні  з  урахуванням  від¬ 
повідної  обстановки  на  міжнародній  арені  слід  розглядати  діалектично. 
Можливість  реставрації  капіталізму  виключена  лише  за  умови  послідов¬ 
ного  проведення  марксистсько-ленінськими  партіями  правильної  полі¬ 
тики  у  всіх  сферах  суспільного  життя,  постійної  турботи  про  зміцнення 
економічної  і  оборонної  могутності  країни,  ідейно-політичного  згурту¬ 
вання  суспільства,  розвитку  соціалістичної  демократії,  суворого  дотри¬ 
мання  принципу  пролетарського,  соціалістичного  інтернаціоналізму,  зміц¬ 
нення  співробітництва  і  братерської  солідарності  з  іншими  соціалістич¬ 
ними  країнами,  активної  протидії  імперіалістичній  політиці  агресії,  втру¬ 
чання  у  внутрішні  справи  інших  держав.  Варто  нагадати,  що  положення 
про  повну  й  остаточну  перемогу  соціалізму  в  СРСР  зафіксовано  в  Про¬ 
грамі  КПРС,  де  зазначається:  «У  короткий  строк  СРСР  загоїв  тяжкі  рани 
війни,  значно  зміцнив  свій  економічний,  науково-технічний  та  оборонний 
потенціал,  зміцнив  міжнародні  позиції.  Соціалізм  у  нашій  країні  переміг 
повністю  й  остаточно»  5. 

Підсумовуючи  матеріал  лекції,  слід  наголосити,  що  в  післявоєнний 
період,  вирішуючи  принципово  нові  завдання  внутрішньої  і  зовнішньої 
політики,  Комуністична  партія  враховувала  корінні  зміни  на  міжнарод¬ 
ній  арені,  пов'язані  з  перемогою  народно-демократичних  і  соціалістич¬ 
них  революцій  у  ряді  країн  Європи  й  Азії,  виходом  соціалізму  за  межі 
однієї  країни  і  утворенням  світової  соціалістичної  системи,  з  могутнім 
піднесенням  національно-визвольного  руху,  розпадом  колоніальної  си¬ 
стеми  імперіалізму.  КПРС  внесла  значний  вклад  у  зміцнення  єдності 
й  згуртованості  міжнародного  комуністичного  і  робітничого  руху.  Вели¬ 
ке  значення  має  творчий  розвиток  нею  марксистсько-ленінської  теорії, 
зокрема  вчення  про  форми  переходу  різних  країн  до  соціалізму,  про 
мирне  співіснування  і  можливості  відвернення  світової  війни  в  сучасну 
епоху,  про  повну  й  остаточну  перемогу  соціалізму  в  СРСР.  Радянська 
країна  продовжувала  впевнено  просуватися  вперед  в  економічному,  со¬ 
ціально-політичному  і  духовному  розвитку. 

Я.  С.  Калакура  (Київ),  М.  М.  Матвійчук  (Київ) 

5  Матеріали  XXVII  з’їзду  Комуністичної  партії  Радянського  Союзу. —  С.  150. 
96  Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


На  допомогу  викладачу  історії 


Вивчення  на  уроках  історії  боротьби 
за  владу  Рад  на  Україні 

Вивчаючи  в  курсі  історії  СРСР  та  його  складової  частини  —  історії 
Української  РСР  —  тему  «Перемога  соціалістичної  революції  і  встанов¬ 
лення  диктатури  пролетаріату  в  Росії»  та  підтему  «Встановлення  Радян¬ 
ської  влади  на  Україні»,  учні  повинні  самостійно  опрацювати  Звер¬ 
нення  ЦК  КПРС  «До  радянського  народу»  та  постанову  ЦК  партії  «Про 
підготовку  до  70-річчя  Великої  Жовтневої  соціалістичної  революції». 
Вивчаються  також  доповіді,  товариша  М.  С.  Горбачова  «Жовтень  і  пере¬ 
будова:  революція  продовжується»  та  доповідь  В.  В.  Щербицького 
«Під  прапором  Великого  Жовтня,  курсом  перебудови». 

При  вивченні  на  уроках  історії  СРСР  підтеми  «Тріумфальна  хода 
Радянської  влади»  й,  зокрема,  змісту  «Декларації  прав  народів  Ро¬ 
сії»  педагог  пропонує  учням  проаналізувати  короткий  уривок  із  Звер¬ 
нення  ЦК  КПРС,  в  якому  сказано:  «Революція  заклала  основи  розв'я¬ 
зання  національного  питання  в  нашій  країні.  За  роки  Радянської  влади 
на  ділі  утвердилися  рівність  народів,  їх  братерське  співробітництво. 
Піднялися  економіка  і  культура  всіх  республік.  Склався  єдиний  радян¬ 
ський  народ,  гордий  своїми  спільними  досягненнями  і  готовий  захищати 
соціалістичні  завоювання  від  будь-яких  посягань...»  *. 

Щоб  учні  глибше  зрозуміли  зміст  цього  документу,  вчитель  ста¬ 
вить  такі  запитання:  Як  складався  братерський  союз  народів  нашої  краї¬ 
ни  у  полум'ї  Великого  Жовтня?  Яку  участь  у  Жовтневому  збройному 
повстанні  в  Петрограді  брали  вихідці  з  України?  Як  були  представлені 
делегати  з  України  на  II  Всеросійському  з'їзді  Рад? 

Цей  матеріал  вже  вивчався  на  попередніх  уроках  і  тому  у  бесіді 
учні  розповідають,  що  у  підготовці  і  здійсненні  збройного  повстання 
в  Петрограді  брала  участь  значна  кількість  представників  України,  де¬ 
які  з  них  входили  до  його  керівних  органів.  Так,  до  складу  бойового 
штабу  повстання  —  Військово-революційного  комітету  при  Виконкомі 
Петроградської  Ради  —  увійшли  вихідці  з  України:  М.  І.  Подвойський 
(голова),  В.  О.  Антонов-Овсієнко  (секретар),  син  відомого  українського 
письменника  М.  М.  Коцюбинського  —  Ю.  М.  Коцюбинський,  М.  О.  Скрип¬ 
ник,  Г.  І.  Чудновський.  Всі  вони,  а  також  член  Київської  більшовицької 
організації  В.  М.  Примаков  брали  участь  у  штурмі  Зимового  палацу  та 
в  засіданнях  II  Всеросійського  з'їзду  Рад,  який  проголосив  встановлення 
в  країні  Радянської  влади.  Всього  на  цьому  з'їзді  від  України  було 
1 35  чол.,  тобто  кожний  шостий  делегат  2.  Важливо  й  те,  що  до  обрано¬ 
го  з'їздом  керівного  органу  —  Всеросійського  Центрального  Виконав¬ 
чого  Комітету  —  увійшли  й  ряд  представників  з  України.  Таким  чином, 
учні  доходять  до  висновку,  що  Велика  Жовтнева  соціалістична  револю¬ 
ція  здійснювалася  на  основі  єдності  і  дружби  революційних  трудящих 
усіх  націй  і  народностей  Російської  держави. 

На  вивчення  підтеми  «Встановлення  Радянської  влади  на  Україні» 
і  висвітлення  питання  про  боротьбу  за  владу  Рад  у  краї  відводиться 
лише  3  навчальні  години  3.  Тому,  прагнучи  раціонально  використати  час, 
педагоги  застосовують  різноманітні  методики  вивчення  складного  комп¬ 
лексу  питань.  Враховуючи  вимоги  програми  та  досвід  передових  учи¬ 
телів,  вважаємо  найефективнішим  такий  план  творчого  співробітництва 
педагога  з  учнями: 

1.  Боротьба  за  владу  Рад  на  Україні  —  проблемна  шкільна  лекція. 

2.  Встановлення  Радянської  влади  на  Україні  —  семінарське 
заняття. 

3.  Встановлення  влади  Рад  у  рідному  краї  —  учнівська  конференція. 

1  Рад.  Україна.—  1987.—  14  берез. 

2  История  Украинской  ССР  :  В  10  т.—  Киев,  1984.—  Т.  6.— С.  186. 

3  Програми  восьмирічної  і  середньої  школи:  Історія  4—10  класи,— К..  1986  — 


7.  Укр.  іст.  журн.,  1989,  Л®  1 


На  допомогу  викладачу  історії 


Щоб  успішно  підготувати  і  ефективно  провести  ці  заняття  з  де¬ 
в'ятикласниками,  учитель  має  завчасно  переглянути  відповідні  парагра¬ 
фи  підручника 4,  підрозділи  хрестоматії 5,  книги  для  читання  6,  методи¬ 
ки  викладання  історії  Української  РСР  7.  При  підготовці  цих  уроків  учи¬ 
тель  може  використати  додаткову  літературу8.  Учні  завчасно  ознайом¬ 
люються  з  планом  трьох  занять  та  списком  літератури.  На  попередньо¬ 
му  уроці  учням  дається  завдання  переглянути  §  8  за  підручником  з  іс¬ 
торії  УРСР. 

На  початку  першого  заняття  «Боротьба  за  владу  Рад  на  Україні» 
педагог  повідомляє  учням,  що  лекція  буде  присвячена  розгляду  таких 
питань: 

1.  Складність  боротьби  за  встановлення  Радянської  влади  на  Ук¬ 
раїні. 

2.  Жовтневе  збройне  повстання  в  Києві  та  інших  містах. 

3.  Захоплення  влади  Центральною  Радою  та  її  контрреволюційна 
буржуазно-націоналістична  політика. 

Після  цього  перед  учнями  ставиться  проблемне  завдання  —  тезис¬ 
но  законспектувати  лекцію,  виділяючи  основні  ідеї,  які  допоможуть  по¬ 
тім  у  бесіді  колективно  з'ясувати,  в  чому  полягала  складність  здійснен¬ 
ня  соціалістичної  революції  на  Україні.  Таким  чином,  ще  на  початку 
уроку  закладається  основа  для  спільної  роботи  учителя-лектора  і  уч¬ 
нів —  активних  учасників  пошуку  відповіді  на  поставлене  запитання. 

Щоб  полегшити  учням  конспектування  лекції,  педагог  після  корот¬ 
кого  викладу  змісту  кожного  з  пунктів  плану  робить  короткий  висновок. 

Учитель  розповідає  про  боротьбу  за  владу  Рад  на  Україні,  відзна¬ 
чаючи,  що  робітники  і  селяни  палко  вітали  звістку  про  перемогу  Жовт¬ 
невого  збройного  повстання  в  Петрограді,  проголошення  Радянської 
влади  в  усій  країні,  декрети  про  мир  і  про  землю,  прийняті  II  Всеросій¬ 
ським  з'їздом  Рад,  утворення  нового  Радянського  уряду  —  Ради  Народ¬ 
них  Комісарів  —  на  чолі  з  В.  І.  Леніним.  Вони  гаряче  схвалювали  і  прий¬ 
няту  пізніше  ленінську  «Декларацію  прав  народів  Росії».  Особливу  ак¬ 
тивність  виявляли  трудящі  промислових  регіонів  —  Харківщини  і  Донба¬ 
су.  У  Донецькому  басейні,  на  Криворіжжі  і  ще  в  ряді  східних  районів 
України  та  Правобережжя  Радянська  влада  була  встановлена  у  запек¬ 
лій  боротьбі  з  дрібнобуржуазними  партіями  та  збройних  сутичках  з 
контрреволюціонерами  порівняно  швидко. 

Проте  в  цілому  на  Україні  обставини  боротьби  за  владу  Рад  уск¬ 
ладнилися.  Вчитель  пояснює,  що  на  цій  території,  і  особливо  в  Києві, 
були  зконцентровані  значні,  відкликані  з  фронту  сили  Тимчасового  уря¬ 
ду.  Це  ускладнювало  і  загострювало  боротьбу.  В  той  час  на  Україні 
значно  активізувався  й  національно-визвольний  рух.  І  якщо  у  трудящих 
мас  він  зливався  з  класовою  боротьбою,  то  дрібнобуржуазні  націоналі¬ 
стичні  партії,  прикриваючись  демагогічним  гаслом  «нейтралітету»  та  за¬ 
хисту  інтересів  нації,  боролися  проти  поширення  Радянської  влади  на 
Україні,  за  збереження  старих  порядків.  Ці  контрреволюційні  угрупо¬ 
вання  мали  створені  з  дозволу  Тимчасового  уряду  крайові  органи  вла- 


4Сарбей  В.  Г.,  Спицький  В.  Є.  Історія  Української  РСР. —  К-,  1987.— 
С.  40-51  (§§7-8). 

5  Хрестоматія  з  історії  Української  РСР  для  9—10  кл. —  Кі,  1979. —  С.  42 — 50. 

6  Книга  для  читання  з  історії  Української  РСР:  3  початку  XX  ст.  до  наших 
днів.—  К.,  1971.— С.  66—85. 

7  Лисенко  М.  М.  Методика  викладання  історії  Української  РСР. —  К-,  1985.— 


С.  205—215. 

8  Історія  Української  РСР:  У  8  т. —  К- — 1977. —  Т.  5. —  С.  163 — 249;  Дружба  и 
братство  русского  и  украинского  народов:  В  2  т. —  Киев. —  1982. —  Т.  2. —  С.  37 — 56; 
Історія  міст  і  сіл  Української  РСР. —  К.,  1967 — 1974;  Курас  І.  Ф.  Великий  Жовтень 
і  крах  націоналістичного  реформізму  на  Україні. —  К.,  1985. —  С.  22 — 35;  Л  и  х  о- 
лат  А.  В.  В.  І.  Ленін  і  перемога  Великого  Жовтня  на  Україні  //  Комуніст  України 
1987. —  №  5. —  С.  55 — 62;  Великий  Жовтень  і  громадянська  війна  на  Україні :  Енци¬ 
клопедичний  довідник. —  К-,  1987. —  С.  623;  Великий  Жовтень  і  перемога  Радянської 
влади  на  Україні  :  Методичні  рекомендації,— К-,  1987.— С.  24. 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


На  допомогу  викладачу  Історії 


,и  —  Центральну  раду  на  чолі  з  М.  Грушевським,  Генеральний  секре- 
аріат  (уряд)  на  чолі  з  В.  Винниченком  та  військовий  комітет  на  чолі 
Петлюрою,  а  також  значні  загони  так  званих  «вільних  козаків»  та 
гайдамаків».  Ускладнювалося  становище  й  тим,  що  в  межах  України 
це  не  було  єдиного  центрального  органу  влади  Рад  та  єдиного  керів- 
іицтва  більшовицькими  організаціями.  Слабо  були  озброєні  й  загони 
іервоногвардійців. 

Таким  чином,  концентрація  військ  Центральної  ради  на  Україні  та 
юсередження  значних  військових  сил  Тимчасового  уряду  в  Києві,  недо- 
:татня  організаційна  згуртованість  революційних  сил  ускладнювали  бо¬ 
ротьбу  за  владу  Рад.  Однак  незважаючи  на  це,  і  навіть  на  арешт 
28  жовтня  штабу  повстання  —  ревкому,  підготовка  до  виступу  прово¬ 
дилася  повним  ходом.  Терміново  обраний  новий  ревком,  до  якого  увій¬ 
шли,  зокрема,  В.  П.  Затонський  та  А.  В.  Іванов,  закликав  трудящих  Киє¬ 
ва  до  повстання. 

О  п'ятій  годині  вечора  29  жовтня  1917  р.  над  містом  закружляв  лі¬ 
так.  Це  був  сигнал  до  початку  повстання.  Вчитель  може  розповідати  про 
нього,  користуючись  картою-планом  Києва.  Він  підкреслює,  що  перши¬ 
ми  виступили  робітники  заводу  «Арсенал»  та  солдати  3-го  авіапарку, 
літак  з  якого  і  подав  сигнал  до  виступу.  Повстання  підтримали  всі  під¬ 
приємства  міста.  До  повстанців  приєдналися  і  солдати  ряду  військових 
частин,  зокрема  артилеристи,  які  влучним  вогнем  завдали  ворогу  знач¬ 
них  втрат.  У  результаті  кривавих  боїв  залишки  контрреволюційних 
військ  Тимчасового  уряду  на  чолі  з  командуванням  Київського  військо¬ 
вого  округу  змушені  були  рятуватися  втечею  з  Києва.  Революційні  сили, 
які  виявили  винятковий  героїзм,  також  зазнали  значних  втрат  і  не  змог¬ 
ли  перешкодити  озброєним  силам  Центральної  ради  захопити  всі  клю¬ 
чові  позиції  в  місті  та  проголосити  свою  владу  на  Україні. 

Далі  педагог  коротко  характеризує  контрреволюційну,  буржуазно- 
націоналістичну  політику  Центральної  ради,  яка  пропускала  білогвар¬ 
дійські  війська  на  Дон  на  допомогу  заколоту  Каледіна  і  роззброювала 
радянські  війська,  які  йшли  на  боротьбу  з  ним. 

Встановивши  буржуазно-поміщицькі  порядки,  Центральна  рада  зни¬ 
щувала  місцеві  органи  Радянської  влади.  Пообіцявши  США,  Англії, 
Франції  продовжувати  війну,  вона  проголосила  створення  єдиного  так 
званого  Українського  фронту  і  відкликала  до  нього  солдатів-укра- 
їнців.  Водночас  ці  буржуазно-націоналістичні  правителі  розпочали 
зрадницькі  переговори  з  Німеччиною,  на  бік  якої  пізніше  й  пере¬ 
кинулися. 

Значну  допомогу  більшовикам  України  у  той  час  подавали  праці 
В.  І.  Леніна,  і  особливо  опублікований  4  грудня  1917  р.  від  імені  Ради 
Народних  Комісарів  «Маніфест  до  українського  народу  з  ультиматив¬ 
ними  вимогами  до  Центральної  ради».  В  ньому  проголошувалося:  «Все 
що  стосується  національних  прав  і  національної  незалежності  україн¬ 
ського  народу,  ми,  Рада  Народних  Комісарів,  визнаємо  зараз  же,  без 
обмежень  і  безумовно» 9-10.  У  Маніфесті  висувалися  ультимативні  ви¬ 
моги  до  Центральної  ради  щодо  припинення  роззброєння  червоногвар- 
дійців,  пропускання  контрреволюційних  військ  на  Дон,  відмови  від  дез¬ 
організації  фронту  тощо.  На  цьому  закінчується  розповідна  части¬ 
на  лекції. 

В  короткій  колективній  бесіді  учні  самостійно,  користуючись  конс¬ 
пектом,  аналізують  складні  обставини  боротьби  за  Радянську  владу, 
що  склалася  на  Україні.  Вони  з'ясовують,  як  були  розгромлені  контрре¬ 
волюційні  сили  Київського  військового  округу,  як,  через  виснаженість 
революційних  сил  у  боях,  Центральна  рада  захопила  владу  і  своїми 
діями  скомпрометувала  себе  в  очах  народу,  яку  допомогу  у  викритті 
її  зрадницької  політики  надавали  праці  В.  І.  Леніна. 


9-10  Ленін  В.  І.  //  Повне  зібр.  творів.— Т.  35,— С.  137. 

Укр.  Іст.  журн.,  1989,  №  1  7» 


На  допомогу  викладачу  історії 


В  кінці  уроку  вчитель  дає  школярам  форму  текстової  таблиці,  яку 
слід  заповнити  протягом  трьох  занять.  Відразу  до  неї  записуються 
й  перші  дані  (таблицю  у  завершеному  вигляді  див.  нижче). 

Семінарське  заняття  на  тему  «Встановлення  Радянської  влади  на 
Україні»  проводиться  за  таким  планом: 

1)  Перший  Всеукраїнський  з'їзд  Рад  і  проголошення  України  Рес¬ 
публікою  Рад. 

2)  Більшовики  —  організатори  і  керівники  боротьби  за  владу  Рад 
на  всій  території  республіки. 

3)  Братерська  допомога  Радянської  Росії  трудящим  України  у  роз¬ 
громі  контрреволюційних  сил. 

4)  Січневе  збройне  повстання  в  Києві  і  встановлення  Радянської 
влади  на  Україні. 

Уже  в  перших  виступах  учні  мають  відзначити,  що  досвід  револю¬ 
ційної  боротьби  проти  Центральної  ради  та  її  петлюрівських  військ  по¬ 
казав  необхідність  об'єднання  всіх  Рад  України  під  більшовицьким  ке¬ 
рівництвом.  Саме  тому  було  проголошене  скликання  Першого  Всеук¬ 
раїнського  з'їзду  Рад  та  запропоновано  направити  до  Києва  представ¬ 
ників  усіх  Рад  республіки. 

Учні  повинні  висвітлити  підступні  дії  Центральної  ради,  яка  всіляко 
силкувалася  зірвати  з'їзд,  використати  його  в  своїх  цілях.  Далі  розпові¬ 
дається,  що  після  перенесення  роботи  з'їзду  до  Харкова  розширилося 
його  представництво  за  рахунок  обранців  Рад  від  Донецько-Криворізь¬ 
кого  басейну,  Харківщини  та  інших  районів  України. 

Центральне  місце  на  семінарі  займає  вивчення  рішень  першого 
Всеукраїнського  з'їзду  Рад,  засідання  якого  відкрилися  11  (24)  грудня 
1917  р.  Бесіда  розгортається  на  базі  аналізу  надрукованого  у  хрестома¬ 
тії  документа  «З  резолюції  І  Всеукраїнського  з'їзду  Рад»  Учні  дізна¬ 
ються,  що  у  прийнятому  12(25)  грудня  1917  р.  рішенні  з'їзду  проголошу¬ 
валося  встановлення  Радянської  влади  на  Україні.  «Вся  влада  на  терито¬ 
рії  Української  республіки,  —  зазначається  в  ньому,  —  віднині  належить 
виключно  Радам  робітничих,  солдатських  і  селянських  депутатів...»  12. 
Проголосивши  державний  суверенітет  республіки,  з'їзд  спеціально  від¬ 
значив,  що  він  розглядає  «Українську  республіку  як  федеративну  ча¬ 
стину  Російської  Республіки»  13.  На  Україну  поширювалася  дія  всіх  дек¬ 
ретів  Радянської  влади.  Таким  чином  учні  усвідомлюють,  що  вже  з  пер¬ 
ших  днів  існування  Радянської  України  вона  була  пов'язана  узами  друж¬ 
би  і  співробітництва,  єдністю  цілей  і  характером  державної  влади  з  Ро¬ 
сійською  Федерацією. 

Далі  на  семінарі  обговорюється  питання  про  організацію  органів 
Радянської  влади  в  республіці.  Учні  розповідають  про  те,  що  з'їзд,  бе¬ 
ручи  на  себе  всю  повноту  влади,  обрав  для  її  здійснення  Всеукраїн¬ 
ський  Центральний  Виконавчий  Комітет  (ВУЦВК),  незмінним  головою 
якого  з  1919  р  по  1938  рік  був  незламний  більшовик,  полум'яний  рево¬ 
люціонер,  вірний  ленінець  Г.  І.  Петровський.  17  грудня  1917  р.  був  сфор¬ 
мований  і  затверджений  перший  уряд  Української  Радянської  Республі¬ 
ки  —  Народний  секретаріат,  до  якого  входило  12  народних  секретаріа¬ 
тів.  Народним  секретарем  праці,  а  згодом  головою  Радянського  уряду 
був  призначений  видатний  діяч  ленінської  партії  М.  О.  Скрипник.  Сек¬ 
ретарями  були  обрані  також,  зокрема,  у  військових  справах  —  Ю.  М. 
Коцюбинський,  промисловості  і  торгівлі  —  Артем  (Ф.  Сергєєв),  внутріш¬ 
ніх  справ  Є.  Б.  Бош  та  ін.  Представником  Раднаркому  Російської  Фе¬ 
дерації  при  уряді  Радянської  України  став  надзвичайний  комісар 
Г.  К.  Орджонікідзе,  а  уповноваженим  Радянської  України  при  Раднар- 
комі  Російської  Федерації  —  В.  П.  Затонський.  Перший  Всеукраїнський 
з'їзд  Рад  оголосив  Центральну  раду  та  її  уряд  поваленим,  а  всі  їх  зако- 

11  Хрестоматія  з  історії  Української  РСР  для  9—10  кл,— С.  48. 

12  Там  же. 

13  Там  же. 


100 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  Л®  / 


На  допомогу  викладачу  історії 


Перемога  Великої  Жовтневої  соціалістичної  революції  в  Росії 
і  встановлення  Радянської  влади  на  Україні 


Події,  які  відбулися  у  краї 


Дата  Зміст  подій 


25  жовт-  Збройне  повстання 
ня/7  ли-  в  Петрограді.  Пе- 
стопада  ремога  Жовтневої 
1917  соціалістичної  ре¬ 
волюції 

25 — 26  II  Всеросійський 
жовтня  з’їзд  Рад.  Прого- 
(7 — 8  ли-  лошення  Радян- 
стопада)  ської  влади.  Утво- 
1917  рення  першого 
уряду  —  Ради  На¬ 
родних  Комісарів 
на  чолі  з  В.  І.  Ле¬ 
ніним.  Прийняття 
декретів  про  мир  і 
про  землю. 

2(15)  ли-  Затвердження  Рад- 
стопада  наркомом  РСФРР 

1917  «Декларації  прав 
народів  Росії». 

10 — 18  ці  Всеросійський 
січня  з’їзд  рад.  Прий- 

1918  няття  Декларації 
прав  трудящого 
та  експлуатовано¬ 
го  народу. 


29 — 31  Жовтневе  збройне 
жовтня  повстання  за  вла- 
(11—13  ду  Рад  у  Києві 
листопа¬ 
да)  1917 

11(24)  Відкриття  І  Всеук- 
грудня  раїнського  з’їзду 
1917  р.  Рад  у  Харкові. 
12(25)  Проголошення  Ук- 
грудня  раїнської  Радян- 

1917  ської  Республіки. 
Обрання  ВУЦВКу. 
Утворення 
ВУЦВКом  Народ¬ 
ного  секретаріа¬ 
ту  —  першого  уря¬ 
ду  Радянської  Ук¬ 
раїни. 

16 — 22  Січневе  збройне 
січня  повстання  в  Києві 

1918  проти  Централь¬ 
ної  ради. 

26  січня  Визволення  міста 
1918  радянськими  вій¬ 
ськами. 

ЗО  січня  Встановлення  Ра- 
1918  дянської  влади  в 
Києві. 


Заповнюється  уч¬ 
нями  під  керівни¬ 
цтвом  учителя  на 
основі  самостійно 
підібраного  крає¬ 
знавчого  навчаль¬ 
ного  матеріалу 


ни  і  розпорядження  скасованими.  Даючи  оцінку  історичного  значення 
з'їзду,  учні  використовують  доповідь  В.  В.  Щербицького  на  урочистому 
засіданні  ЦК  Компартії  України  і  Верховної  Ради  УРСР,  присвяченому 
70-річчю  проголошення  Радянської  влади  на  Україні  і  утворення  Укра¬ 
їнської  РСР. 

Велике  місце  на  семінарі  займає  обговорення  питань  про  ставлення 
народних  мас  до  рішень  з'їзду  та  про  боротьбу  за  втілення  їх  у  життя. 
При  цьому  використовуються  репродукції  картин  Г.  А.  Небожатко  «Пер¬ 
ший  Всеукраїнський  з'їзд  Рад»  та  А.  М.  Константинопольського  й  О.  А. 
Хмельницького  «Радянську  владу  на  Україні  проголошено»  з  альбому 
«Великий  Жовтень»  14  або  кадри  діафільму  «Перемога  Жовтня  на  Ук¬ 
раїні».  На  основі  опрацьованих  додаткових  джерел  учні  розповідають 
про  організацію  збройних  сил  Радянської  України,  створення  першого 
полку  Червоного  козацтва  під  командуванням  В.  М.  Примакова,  про 
повстання  проти  влади  Центральної  Ради  в  Катеринославі,  Одесі,  Мико¬ 
лаєві,  про  визволення  України  від  петлюрівських  військ.  Значне  місце 
займають  під  час  бесіди  й  розповіді  про  братерську  допомогу,  яку  по¬ 
давали  своїм  українським  братам  воїни  Російської  Федерації. 

Як  показує  практика,  жваво  проходить  обговорення  питань,  пов'я¬ 
заних  з  успіхами  радянських  військ  у  поході  з  метою  визволення  Києва 
від  ворожих  зграй  буржуазних  націоналістів,  а  також  з  повстанням  ро¬ 
бітників  і  солдатів  у  Києві  16—22  січня  1918  р.  Щоб  збагатити  розповіді 
про  героїзм  робітників,  червоногвардійців,  червоних  козаків  та  росій¬ 
ських  солдатів  і  моряків,  що  прийшли  їм  на  допомогу,  учні  користуються 

14  Великий  Жовтень:  Комплект  картин  (3  методичними  рекомендаціями). —  К-, 
1986. —  №  11—12. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


101 


На  допомогу  викладачу  історії 


репродукціями  з  картини  В.  А.  Чеканюка  «Арсенальці»,  кадрами  назва¬ 
ного  діафільму,  уривками  з  твору  О.  Довженка  «Арсенал»,  планом  Киє¬ 
ва  та  іншими  засобами  унаочнення  й  конкретизації.  В  кінці  заняття  учні 
вписують  дати  основних  історичних  подій,  які  вивчалися  на  семінарі,  до 
таблиці,  складання  якої  було  розпочато  на  першому  уроці. 

Учнівська  теоретична  конференція  «Встановлення  влади  Рад  у  рід¬ 
ному  краї»  може  бути  побудована  за  різними  планами.  Якщо  непода¬ 
лік  школи  є  історичний  чи  краєзнавчий  музей,  її  краще  проводити  там. 
А  в  тих  випадках,  коли  такої  можливості  немає,  бажано  зосередити 
в  класі  —  кабінеті  історії  і  суспільствознавства  —  зібрані  учнями  під 
керівництвом  учителя  краєзнавчі  документальні  і  речові  матеріали. 

Теми  доповідей  залежать  від  подій,  які  відбувалися  в  рідному  краї, 
але  до  них  пред'являються  такі  вимоги: 

—  розкриття  боротьби  за  владу  Рад  через  призму  подій  загально¬ 
союзного  і  загальнореспубліканського  значення; 

—  ретельна  перевірка  достовірності  фактів  і  подій,  про  які  розпо¬ 
відається; 

—  дотримання  у  висвітленні  подій  і  явищ  класового  партійного 
підходу; 

—  обговорення  питань  збереження  і  пропаганди  історичних  пам'я¬ 
ток,  що  збереглися  в  краї,  про  революційні  події; 

—  виявлення  найголовнішого  краєзнавчого  матеріалу  для  занесен¬ 
ня  до  синхроністичної  таблиці. 

Конференція  проводиться  у  довільній  формі,  але  бажано  регламен¬ 
тувати  доповіді  і  виступи,  щоб  укластися  у  відведений  час. 

Завершується  цей  навчальний  комплекс  повторенням  матеріалу 
трьох  занять  за  текстовою  синхроністичною  таблицею. 

Досвід  свідчить,  що  складання  такої  таблиці  допомагає  учням  кра¬ 
ще  запам'ятати  основні  дати  революційних  подій  в  країні,  республіці, 
своєму  краї.  Таблиця  дає  можливість  зорово  закріпити  матеріал  під  час 
його  повторення. 

Вивчення  теми  завершується  узагальненням  пройденого  матеріалу. 
У  висновку  підкреслюється  те,  що  ідеї  Великого  Жовтня  знаходять  вияв 
у  стратегічному  курсі  нашої  партії  на  прискорення  соціально-економіч¬ 
ного  розвитку  країни.  Заняття  закінчується  обговоренням  завдань  уч¬ 
нів  і  педагогів  у  справі  здійснення  реформи  школи. 


М.  М.  Лисенко  (Київ) 


102 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


ІСТОРІЯ  В  ОСОБАХ 


М.  С.  Хрущов.  Нарис  політичної  діяльності 

Ю.  І.  Шаповал  (Київ) 

Останнім  часом  особі  М.  С.  Хрущова  приділяється  велика  увага.  І  це 
закономірно.  Адже  перебудова,  демократизація  всього  нашого  духов¬ 
ного  життя  надали  реальну  можливість  об’єктивно,  неупереджено  по¬ 
дивитись  на  діяльність  багатьох  історичних  осіб,  побачити  багатоас- 
пектність,  нюанси  цієї  діяльності,  уникнути  однобічних  і  далеких  від 
наукових  інтересів  оцінок. 

А  зовсім  нещодавно  стосовно  М.  С.  Хрущова  картина  була  цілком 
протилежною.  У  вітчизняній  історіографії  він  з  повною  підставою 
вважався  практично  невивченою  політичною  фігурою.  Прочитати  про 
нього  була  змога  хіба  що  невеличкі  енциклопедичні  статті,  які  закін¬ 
чувались  неодмінною  вказівкою  на  властиві  йому  «суб’єктивізм  та 
волюнтаризм»  *.  Написана  істориком  Р.  О.  Медвєдєвим  книжка  «Хру¬ 
щов.  Політична  біографія»  в  нашій  країні  не  була  видана.  Вона  ви¬ 
йшла  друком  на  Заході,  де  швидко  стала  популярною,  і  де,  до  речі, 
у  минулі  три  десятиріччя  інтерес  до  постаті  Хрущова  не  вщухав,  як 
не  зменшується  він  і  зараз.  Одне  із  наочних  підтверджень  цього  — 
колективна  праця  «Хрущов  та  хрущовізм»,  яку  у  1987  р.  надрукувало 
лондонське  видавництво  «Макміллан»  2. 

1  все-таки  нині  можна  цілком  оптимістично  дивитись  на  перспек¬ 
тиви  правдивого  осмислення  діяльності  М.  С.  Хрущова  саме  радян¬ 
ськими  суспільствознавцями.  Вчений  і  публіцист  Ф.  М.  Бурлацький 
готує  присвячене  йому  дослідження.  Низка  матеріалів  про  Хрущова, 
що  з’явилася  протягом  1988  р.,  містить  і  спеціальні  статті3,  і  спогади1. 

Деякі  автори  прагнуть  проаналізувати  його  діяльність  у  контексті  іс¬ 
торичного  досвіду,  який  накопичено  партією  після  XX  з’їзду  КПРС 5. 

1  X  р  у  щ  е  в  Н.  С.  //  Большая  Советская  Знциклопедня. —  Изд.  3-є. —  Т.  28. — 
М.,  1978—  С.  407;  Хрущев  Н.  С.  //  Украянская  Советская  Знциклопедия— Т.  12— 
Киев,  1985,— С.  117. 

1  КіїпізЬсЬєу  апй  К1гоі5І\с1\ечі&т. —  Ь.,  1987. —  243  р. 

3  Бурладкий  Ф.  Хрущев.  Штрихи  к  политическому  портрету  //  Лит.  газе¬ 
та.— 1988.— 24  фев.;  Шаповал  Ю.  Уроки  Хрущова  //  Рад.  Україна.— 1988.— 
8  травня;  Дробижев  В.  Н.  С.  Хрущев  как  политический  деятель  //  Аргументи  и 
факти,—  1988,—  №  12;  Левада  Ю.,  Шейннс  В.  1953—1964:  почему  тогда  не  по¬ 
лупилось  //  Московские  новости. —  1988. —  №  18;  Медведев  Р.  Н.  С.  Хрущев. 
Год  1957  —  укрепление  позиций  //  Аргументи  и  факти. —  1988. —  №  25;  М  е  д  в  е- 
дев  Р.  Н.  С.  Хрущев.  Год  1964-й  — неожиданное  смещение  //  Там  же.— №  27; 
Стреляний  А.  Останній  романтик  //  Рад.  Україна. — 1988. — 9 — 11,  14 — 18,  21 — 24, 
27,  28  вересня,  1,  2,  4,  5  жовтня;  та  ін. 

4  Глазами  истории  //  Сов.  культура. —  1988. —  26  апреля;  Вознесенский  А. 
Ответ  моєму  читателю  //  Там  же. —  11  июня;  Р  омм  М.  Четшре  встречи  с  Н.  С.  Хру- 
щевим  //  Огонек. —  1988. —  Яг  28,—  С.  6—8,  25—26;  Аджубей  А.  Те  десять  лет  // 
Знамя,—  1988.— №  6.— С.  81—123,  Яг  7.—  С.  80—133;  На  смену  придут  другие  — 
смелее  и  лучше  нас  //  Комсомольская  жизнь. —  1988. —  Яг  17. —  С.  1. — 13;  Федо- 
ров  Г.  Проводи...  II  Огонек.— 1988,— Яг  33,— С.  26—27;  Хрущев  С.  Пенсионер 
союзного  значення  //  Там  же. —  Яг  40. —  С.  26 — ЗО,  Яг  41. —  С.  26 — 29,  Яг  42. — 
С  26 — 29;  Яг  43. —  С.  25 — 48;  Так  рассуднло  время...  //  Собеседник,— 1988. — Яг  45. — 
С.  12—13. 

5  Бутенко  А.  Советское  общество  после  Ста  лина  //  Глобус,—  1988. —  Яг  31. — 
С.  18 — 25;  Глотов  В.  И.  О  некоторих  уроках  исторического  опита  деятельности 
КПСС  во  второй  половине  50-х  — первой  половине  80-х  годов  //  Вопр.  истории 
КПСС.— 1988,—  Яг  4,— С.  57—73;  Зубкова  Е.  Ю.  Опит  и  уроки  незавершенішх 
поворотов  1956  и  1965  годов  //  Там  же.— С.  74—88;  Опенкин  Л.  А.  Били  ли 
повороти  в  развитни  советского  общества  в  50-е  и  в  60-е  годи?  //  Там  же. —  Яг  8. — 
С.  52 — 65;  Бурдацкин  Ф.  После  Сталина.  Заметки  о  политической  оттепели  // 
Новий  мир. —  1988. —  Яг  10. —  С.  153—198. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


103 


Історія  в  особах 


Свої  міркування  про  М.  С.  Хрущова  висловлюють  літератори,  а  також 
представники  найширших  кіл  нашої  громадськості,  люди  різних  про¬ 
фесій.  Найбільш  характерний  приклад  цього  —  стаття  Ю.  Буртіна 
«Вам,  из  другого  поколенья...»  у  журналі  «Октябрь»  і  відгуки  читачів 
журналу  на  цю  публікацію 6. 

Зауважимо:  окрім  В.  І.  Леніна,  кожний  керівник,  який  очолював 
після  нього  створену  Леніним  партію  і  Радянську  державу,  викликає 
у  різних  людей  суперечливі  і  навіть  протилежні  думки.  І  справа  не 
тільки  у  тому,  що,  як  то  кажуть,  скільки  людей  —  стільки  й  думок. 
Неоднозначною  і  суперечливою  була  діяльність  згаданих  політичних 
керівників.  Різний  рівень  поінформованості,  політичної  культури,  жит¬ 
тєвого  досвіду,  здатності  побачити  головне  і  без  коливань  відкинути 
другорядне  —  все  це,  поза  сумнівом,  стимулює  розмаїтість  суджень  і 
про  М.  С.  Хрущова.  Звернемось  до  деяких  з  них. 

«...Він, —  зазначає  в  «Литературной  газете»  Ф.  Бурлацький,  —  був 
речником  того  напряму  в  партії,  яке  за  інших  обставин  і,  напевно, 
по-іншому  виявилось  представленим  такими  далеко  не  схожими  діяча¬ 
ми,  як  Дзержинський,  Бухарін,  Риков,  Рудзутак,  Кіров...  Все  більш 
убожіюче  і,  по  суті,  напівзруйноване  село,  технічно  відстала  промис¬ 
ловість,  найгостріший  дефіцит  житла,  низький  життєвий  рівень  населен¬ 
ня,  мільйони  ув’язнених  у  тюрмах  і  таборах,  ізольованість  країни  від 
зовнішнього  світу  —  все  це  вимагало  нової  політики,  радикальних 
змін.  І  Хрущов  прийшов...»  7. 

А  ось  —  прямо  протилежна  думка:  «Згадайте  фактичне  зруйну¬ 
вання  господарства  країни  до  1964  року;  згадайте,  як  після  XXII  з’їзду, 
на  якому  безграмотний  Хрущов  пообіцяв  за  20  років  побудувати  ко¬ 
мунізм...,  почали  знищувати  присадибні  ділянки  і  відбирати  худобу,  і 
навіть  свійську  птицю.  Згадайте,  як  у  1959  р.  Хрущов  бив  черевиком  по 
столу  в  будинку  ООН...  Згадайте  і  вражаючий  за  своєю  безглуздістю 
поділ  парткомів  на  промислові  та  сільські  у  1962  році» 8. 

«При  всіх  своїх  недоліках,  непослідовності  і  т.  д., —  вважає  доктор 
історичних  наук  Г.  Федоров, —  Хрущов  у  цілому  діяв  в  інтересах  країни 
і  народу» 9,  а  один  із  читачів  газети  «Московские  новости»  переконаний, 
що  саме  «Хрущову  ми  зобов’язані  початком  відходу  від  більшовиць¬ 
ких  класових  позицій»  10. 

Можна  вважати  дискусійною  або  навіть  неспроможною  якусь  ок¬ 
рему  з  наведених  думок.  Але  взяті  разом,  вони  засвідчують,  що  полі¬ 
тичну  постать  М.  С.  Хрущова  не  осягнути  за  допомогою,  так  би  мовити, 
«фрагментарного  підходу».  Фрагменти  його  життя  і  діяльності,  ці 
своєрідні  камінці  історико-політичної  мозаїки,  слід  завжди  вибудову¬ 
вати  у  цілісну  картину.  У  протилежному  випадку  надто  великим  є 
ризик  довільного  вихоплення  якогось  одного  боку  минулого  і,  як  пра¬ 
вило,  вихоплення  того  боку,  який  «вписується»  у  певну  теоретичну 
конструкцію. 

Народився  М.  С.  Хрущов  15  (3)  квітня  1894  р.  в  с.  Калинівка 
Дмитрієвського  повіту  Курської  губернії.  Про  деякі  сторінки  своєї 
біографії  він  розповідав  сам.  Ось  що,  наприклад,  він  згадував  про  себе 
27  вересня  1959  р.,  виступаючи  по  каналах  американської  телевізійної 
компанії  «Найшнл  бродкастинг  компані»  під  час  свого  офіційного 
візиту  у  США:  «Скажу  про  себе:  мій  дід  —  неписьменний  кріпосний 
селянин.  Він  був  власністю  поміщика  і  міг  бути  проданий  чи  навіть,  як 

еБуртин  Ю.  «Вам,  из  другого  поколенья...»  //  Октябрь. —  1987. —  №  8.— 
С.  191— 202;  Тендряков  В.  На  блаженном  острове  коммунизма  //  Новий  мир. — 
1988. —  №  9. —  С.  20 — 37;  Почта  Октября  //  Октябрь. —  1987. —  №  12. —  С.  190 — 205. 

7Бурлацкий  Ф.  Хрущев.  Штрихи  к  политическому  портрету  / /  Лит.  газе¬ 
та. —  1988. —  24  фев. 

8  Почта  Октября  //  Октябрь. —  1987. —  №  12. —  С.  191. 

9  Федоров  Г.  Как  нам  оценивать  Хрущева?  //  Московские  новости. —  1988. — 

№  31. 

10  Спори  о  пропілом  —  для  будущего  //  Там  же. —  №  15. 

104  Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  / 


Історія  в  особах 


це  часто  бувало,  обмінений  на  собаку.  Мій  батько  —  шахтар,  я  сам 
також  працював  на  шахті,  слюсарем.  Брав  участь  у  громадянській 
війні,  потім  Радянська  влада  послала  мене  вчитися  на  робітничий  фа¬ 
культет,  а  згодом  —  у  Промислову  академію.  Тепер  народ  доручив 
мені  високу  посаду  Голови  Ради  Міністрів»  п.  . 

Якщо  додати  до  цього  участь  у  Великій  Вітчизняній  війні  (Хру¬ 
щов  був  у  1941—1944  рр.  членом  військових  рад  Київського  особли¬ 
вого  військового  округу,  Південно-Західного  напряму  та  п’яти  фронтів), 
розгорнуту  з  ініціативи  Микити  Сергійовича  гостру  критику  культу 
особи  Сталіна  та  його  наслідків,  зусилля  по  руйнуванню  стереотипів 
у  зовнішній  політиці,  відверненню  збройного  зіткнення  двох  систем 
(слід  згадати  у  цьому  зв’язку  конструктивні  дії  М.  С.  Хрущова  і  пре¬ 
зидента  США  Д.  Кеннеді  по  врегулюванню  Карибської  кризи),  то 
тут  присутні  майже  всі  основні  елементи  діяльності,  на  яких  концентру¬ 
вали  увагу  ті,  хто  писав  і  говорив  про  Хрущова  до  жовтня  1964  р. 

А  почалась  політична  біографія  молодого  Хрущова  у  період  нового 
революційного  піднесення.  Цікаве  свідчення  про  формування  активної 
суспільно-політичної  позиції  майбутнього  партійного  і  державного  діяча 
залишив  начальник  Катеринославського  губернського  жандармського 
управління.  У  своєму  донесенні  від  28  травня  1912  р.  він  зазначив  що 
серед  осіб,  які  збирали  пожертвування  для  родин  розстріляних  на  Лен¬ 
ських  копальнях  робітників  був  і  18-річний  учень  слюсаря  на  заводі 
Босеє  Микита  Хрущов  12. 

Така  поведінка  молодого  робітника  не  пройшла  непоміченою:  не¬ 
забаром  йому  довелося  розпрощатися  з  заводом  і  шукати  нову  роботу. 
Пошуки  виявилися  нелегкими  та  все-таки  він  влаштувався  на  рутчен- 
ківську  шахту  №  31,  де  працював  камеронщиком,  слюсарем,  машині¬ 
стом  підйомної  машини.  І  в  цей  час  не  вщухає  його  інтерес  до  рево- 
люційного  руху.  Хрущов  серед  тих,  хто  розповсюджує  орган  ЦК 
РСДРП  газету  «Правда»,  влаштовує  колективні  читання.  Наприкінці 
1914  р.  він  перейшов  на  роботу  у  механічні  майстерні  Рутченківської 
копальні.  Майстерні,  де  Хрущов  працював  слюсарем,  обслуговували 
біля  десятка  шахт,  йому  доводилося  бувати  на  кожній  з  них,  що 
сприяло  розширенню  кола  його  знайомств  і  контактів. 

Після  Лютневої  революції  його  обирають  членом  Рутченківської 
Ради  робітничих  депутатів,  потім  членом  об’єднаного  військово-рево¬ 
люційного  комітету,  згодом  він  очолив  комітет  бідноти  свого  рідного 
села.  Член  партії  з  1918  р.,  під  час  громадянської  війни  він— черво- 
ноармієць,  голова  осередку,  політрук,  комісар  батальйону,  інструктор 
політвідділу  9-ї  Кубанської  армії. 

Країна  повертається  до  мирного  життя,  і  знову  М.  С.  _  Хрущов 
працює  на  Рутченківській  копальні,  керівництво  якою  здійснювало 
управління,  що  складалось  із  голови  та  двох  його  помічників. — ■  з  тех¬ 
ніки  та  політроботи.  За  останню  відповідав  Хрущов.  Невдовзі  він  став 
учнем  робітфаку  при  Юзівському  гірничому  технікумі,  де  він  навчався 
У  1922—1925  рр.  Комуністи  технікуму,  в  якому  Хрушов  очолював 
партійний  осередок  робітфаку,  делегують  його  на  IX  Юзівську  окруж¬ 
ну  конференцію  (грудень  1923  р.),  тут  його  обирають  членом  окруж¬ 
ного  комітету  партії.  Як  член  окружкому  він  працює  дуже  активно, 
часто  буває  на  шахтах,  заводах,  навчальних  закладах.  Завдяки  його 
вмінню  спілкуватися  і  розмовляти  з  людьми  на  початку  1924  р.  вда¬ 
лося  припинити  робітничий  страйк  на  одній  із  шахт  Щегловського 
рудоуправління.  У  січні  1924  р.  у  складі  делегації  Донбасу  він  приїз¬ 
дить  у  Москву  на  похорон  В.  1.  Леніна. 

Після  закінчення  навчання  члена  окружкому  М.  С.  Хрущова  ре¬ 
комендовано  на  партійну  роботу:  його  знання  життя  та  енергійна 

11  Лицом  к  лицу  с  Америкой. —  М.,  1959. —  С.  484. 

12  Парт.  арх.  Ін-ту  історії  партії  при  ЦК  Компартії  України,  ф.  39,  оп.  4, 
спр.  223,  арк.  6  (далі— ПА  ІІП  при  ЦК  Компартії  України). 

Укр.  іст.  журн 1989,  №  І 


105 


історія  в  особах 


натура  помічені  не  тільки  рядовими  комуністами,  а  й  керівництвом. 
З  1925  по  1929  рр.  він  проходить  шлях  від  секретаря  Петрово-Мар’їн- 
ського  райкому  КП(б)У  Сталінської  округи  до  зав.  відділом  і  заступ¬ 
ника  секретаря  Київського  окружкому  КП(б)У.  20-ті  роки  були  роками 
його  становлення  і  як  політичного  діяча,  і  як  особистості.  Він  кори¬ 
стувався  великим  авторитетом  не  тільки  серед  членів  партії,  а  й  серед 
безпартійних,  поводив  себе  просто,  уважно  ставився  до  людей.  Саме  у 
цей  період  виробляються  кращі  риси  стилю  його  керівництва,  прихо¬ 
дить  стале  переконання  в  тому,  що  партійний  керівник  не  може,  не 
має  права  бути  кабінетною  людиною.  Це  переконання  він  проніс  через 
усі  роки  свого  перебування  на  високих  партійних  і  урядових  посадах. 

Як  делегат  М.  С.  Хрущов  бере  участь  у  роботі  XIV  (1925  р.)  і  XV 
(1927  р.)  з’їздів  ВКП(б).  На  цих  з’їздах,  хід  і  рішення  яких  ще  не 
вразили  метастази  сталінізму,  точилася  складна  і  гостра  дискусія  про 
шляхи  соціалістичного  будівництва,  про  розвиток  внутріпартійного 
життя.  На  XIV  з’їзді  член  Політбюро  ЦК  ВКП(б),  один  із  лідерів 
«нової  опозиції»  Л.  Б.  Каменєв  скаже:  «Ми  проти  того,  щоб 
створювати  теорію  «вождя»,  ми  проти  того,  щоб  роби¬ 
ти  «в  о  ж  д  я»...  Особисто  я  вважаю,  що  наш  генеральний  секретар  не 
є  тією  фігурою,  котра  може  об’єднати  навколо  себе  старий  більшо¬ 
вицький  штаб...  Саме  тому,  що  я  неодноразово  говорив  це  т.  Сталіну 
особисто,  саме  тому,  що  я  неодноразово  говорив  групі  товаришів-ле- 
нінців,  я  повторюю  це  на  з’їзді:  я  переконався,  що  т  о  в.  Ста¬ 
лін  не  може  виконати  ролі  об’єднувача  більшо¬ 
вицького  штабу»13.  Відомо,  що  ця  думка  Л.  Б.  Каменева  не 
знайшла  підтримки  у  делегатів  з’їзду.  Адже  в  той  час  Сталін  зміц¬ 
нював  свої  позиції,  спираючись  головним  чином  на  молоді  сили  партії, 
до  яких  належав  і  М.  С.  Хрущов. 

Збереглася  фотографія,  на  якій  робітники  Донбасу,  що  приїхали 
вітати  XIV  з’їзд  ВКП(б),  зняті  разом  із  Генеральним  секретарем  ЦК 
партії.  У  лівому  нижньому  кутку  ми  бачимо  і  М.  С.  Хрущова,  якому 
йшов  32-й  рік.  Тоді,  на  XIV  з’їзді  ВКП(б),  кожен  з  них  навряд  чи 
здогадувався,  що  невдовзі  їм  доведеться  познайомитися  близько.  Нав¬ 
чання  М.  С.  Хрущова  у  Промисловій  академії  (1929—1931  рр.)  буде 
перерване  запрошенням  на  партійну  роботу  у  Москві.  Секретар  двох 
столичних  райкомів,  міськкому,  другий  секретар  Московського  обкому 
і  перший  секретар  обох  цих  партійних  комітетів  —  всі  ці  посади  впи¬ 
сані  у  його  анкету  у  1931 — 1938  рр.  Тут  доречно  буде  нагадати,  що 
на  посаді  керівника  Московської  парторганізації  М.  С.  Хрущов  у 
1935  р.  змінив  одного  із  найближчих  сталінських  соратників  — 
Л.  М.  Кагановича.  Зрозуміло,  що  таке  призначення  не  могло  відбутися 
всупереч  бажанню  Сталіна.  Про  його  ставлення  до  Хрущова  у  той  час 
свідчать  і  слова  з  промови  на  передвиборних  зборах  виборців  Сталін¬ 
ської  виборчої  округи  м.  Москви,  яку  Сталін  виголосив  1 1  грудня 
1937  р.  у  Великому  театрі:  «Товариші,  признатись,  я  не  мав  наміру 
виступати.  Але  наш  шановний  Микита  Сергійович,  можна  сказати,  си¬ 
ломіць  притяг  мене  сюди,  на  збори:  скажи,  говорить,  хорошу  про¬ 
мову»  и. 

Ще  у  1934  р.  на  XVII  з’їзді  ВКП(б)  М.  С.  Хрущова  було  обрано 
членом  ЦК  партії,  а  в  січні  1938  р. —  кандидатом  у  члени  Політбюро 
ЦК  ВКП(б).  Все  це  передувало  дуже  відповідальному  моменту  у  його 
житті  і  діяльності  —  поверненню  на  Україну,  де  він  до  грудня  1949  р. 
очолював  республіканську  партійну  організацію  (з  перервою  з  бе¬ 
резня  по  грудень  1947  р.,  коли  першим  секретарем  був  Л.  М.  Кагано- 
вич).  Одночасно  з  1944  по  1947  рр.  М.  С.  Хрущов  був  головою  уряду 

13  XIV  сьезд  ВКП(б).  18 — Зі  декабря  1925  р.:  Стеногр.  отчет.— М.— Л.,  1926.— 
С.  274—275. 

14  С  т  а  л  і  н  Й.  Промова  на  передвиборних  зборах  виборців  Сталінської  вибор¬ 
чої  округи  м.  Москви. —  К.,  1945. —  С.  3. 

106 


Укр.  іст.  жури.,  1989.  А?  / 


Історія  в  особах 


Української  РСР.  Це  був  його  перший  досвід  поєднання  високої  ке¬ 
рівної  партійної  і  державної  роботи.  З  1949  р.  він  знову  і  тепер  уже 
назавжди  у  Москві:  його  обирають  секретарем  Московського  обкому 
партії,  потім  (після  смерті  Й.  В.  Сталіна  у  березні  1953  р.)  секретарем 
ЦК  КПРС,  а  у  вересні  1953  р.  його  політична  кар’єра  сягає  вершини  — 
його  обрано  Першим  секретарем  ЦК  КПРС.  Слід  також  додати,  що 
з  1939  р.  М.  С.  Хрущов  був  членом  Політбюро  ЦК  (у  1952—1966  рр. 
цей  орган  мав  назву  Президія  ЦК  КПРС),  а  з  1958  р.  до  свого  усу¬ 
нення  у  жовтні  1964  р. —  головою  Ради  Міністрів  СРСР.  У  1957  р. 
американський  журнал  «Тайм»  оголосив  його  «людиною  року». 

«Я, —  скаже  він  у  день  свого  70-річного  ювілею  у  квітні  1964  р., — 
пройшов  життєву  «драбину»,  образно  говорячи,  не  перестрибуючи  че¬ 
рез  щаблі,  виконуючи  будь-яку  доручену  партією  справу»  1б.  І  це,  як 
свідчить  навіть  короткий  виклад  його  біографії,  справді  так.  Був  в 
його  житті  період,  який  він  завжди  згадував  з  особливою  гордістю  — 
період,  започаткований  після  смерті  Й.  В.  Сталіна,  ознаменований 
рішеннями  XX  з’їзду  КПРС. 

Нині  вже  досить  багато  написано  про  те,  що  саме  у  той  час  було 
зроблено  спробу  зламати  адміністративно-командні  методи  керівниц¬ 
тва,  що  утвердилися  в  усіх  сферах  суспільства  в  кінці  20-х  —  30-х  рр., 
відновити  соціалістичну  законність,  надати  соціалізмові  більше  дина¬ 
мізму,  перебудувати  роботу  найважливіших  сфер  економіки,  скоротити 
управлінський  апарат,  ввести  деякі  матеріальні  обмеження  для  нього, 
зробити  акцент  на  всьому  тому,  що  пов’язано  із  задоволенням  потреб 
людини. 

Можна  по-різному  ставитись,  скажімо,  до  рішень  лютневого 
(1957  р.)  Пленуму  ЦК  КПРС  про  реорганізацію  органів  управління 
промисловістю  і  будівництвом  (про  ліквідацію  галузевих  міністерств  і 
створення  раднаргоспів),  чи  до  рішення  листопадового  (1962  р.)  Пле¬ 
нуму  ЦК  КПРС  про  побудову  партійних  органів  за  виробничим  прин¬ 
ципом,  але  не  можна  не  визнавати,  що  це  був  вияв  пошуку  нових, 
■більш  оптимальних  форм  керівництва  в  умовах,  що  змінилися.  Слід 
також  зауважити,  що  реформа  1957  р.  своїм  вістрям  була  спрямована 
проти,  так  би  мовити,  «відомчого  егоїзму»  певних  управлінських  струк¬ 
тур.  Не  випадково  створена  тоді  Вища  Рада  народного  господарства 
взяла  на  себе  координацію  роботи  промисловості  і  будівництва  у  за¬ 
гальнодержавному  масштабі.  1  хоча  практика  цієї  реформи  виявилася 
невдалою  і  була  засуджена,  не  за  часів  Хрущова,  а  пізніше,  у  період 
політичного  «лідерства»  Л.  І.  Брежнєва,  бюрократично-відомчі  проб¬ 
леми  загострилися  вкрай  та  й  сама  кількість  управлінських  установ  і 
їх  апарату  досягла  колосального  обсягу.  Звичайно,  дехто,  як  це  було 
в  минулі  роки,  саркастично  оцінює  «кукурудзяну  епопею»  Хрущова, 
його  непослідовне  ставлення  до  присадибних  ділянок  та  й  взагалі  до 
індивідуальної  ініціативи,  його  намагання  «скасувати»  травопільну 
систему  чи  оголосити  непотрібними  коней,  декілька  мільйонів  яких  було 
забито.  Все  це  —  незаперечні  факти,  як  незаперечно  й  те,  що  невдовзі 
після  1953  р.  настанова  на  збільшення  виробництва  товарів  масового 
споживання  поступилася  місцем  завданню  переважного  зростання 
виробництва  засобів  виробництва  і  переорієнтації  капіталовкладень. 
Ніхто  не  забув  і  про  те,  що  саме  Хрущов  санкціонував  імпорт  зерна. 

Однак  поруч  з  усим  цим  було  б  необ’єктивно  забувати  про  по¬ 
зитивний  ефект  багатьох  соціально-економічних  заходів  того  часу. 
Якщо  говорити  про  позитивні  зміни  у  сільському  господарстві,  то  саме 
тоді  селяни  отримали  паспорти,  гарантовану  грошову  оплату  за  свою 
працю,  можливість  самостійно  змінювати  місце  роботи  і  мешкання. 
Пенсійна  реформа  сприяла  збільшенню  розмірів  мінімальних  пенсій. 

15  Верньїй  ленинец,  беззаветшй  борец  за  мир  и  коммунизм.  Сердечньїе  поз- 
дравлення  и  добрьіе  пожелания  в  связи  с  70-летием  со  дня  рождения  Н.  С.  Хруще- 
ва,— М.,  1964  — С.  13. 

■Укр.  іст.  журн.,  1989,  Лі  І  107 


Історія  в  особах 


З  ініціативи  М.  С.  Хрущова  здійснювався  перехід  на  7-годинний  робо¬ 
чий  день  всіх  робітників  і  службовців,  було  запроваджено  п’ятиден¬ 
ний  робочий  тиждень  з  двома  вихідними  днями.  Особливо  слід  сказати 
про  житлову  реформу,  внаслідок  реалізації  якої  в  другій  половині  50-х 
і  в  60-ті  роки  наша  країна  посіла  провідне  місце  у  світі  по  запровад¬ 
женню  житла  на  душу  населення.  У  зв’язку  з  цим  доцільно  нагадати, 
що  введення  квартир  на  тисячу  чоловік  у  1985  р.  у  порівнянні  з  1960  р. 
зменшилось  і  відповідно  становило  7  і  12 ,6.  Таке  становище  можна 
розцінювати  не  тільки  як  закономірний  підсумок  характерного  для 
«застійного»  періоду  залишкового  принципу  у  виділенні  коштів  на 
розвиток  соціальної  сфери,  а  й  як  наслідок  відмови  від  тих  пріоритетів 
житлової  політики,  які  були  свого  часу  визначені  при  найактивнішій 
участі  Хрущова. 

Взагалі  його  ставлення  до  проблем  будівництва  —  це  самостійна 
і  дуже  цікава  тема.  Цим  проблемам  він  приділяв  виключну  увагу  у 
повоєнний  період,  працюючи  і  на  Україні,  і  потім,  в  Москві.  Про  те, 
яку  реакцію  інколи  викликала  така  його  увага,  свідчить  хоча  б  такий 
приклад.  У  січні  1951  р.  була  скликана  нарада  з  питань  сільського 
будівництва  та  благоустрою  в  колгоспах  Московської  області.  Промову 
М.  С.  Хрущова  на  нараді  пізніше,  4  березня  1951  р.,  було  надруковано 
у  вигляді  великої  статті  у  газеті  «Правда».  У  публікації  відверто 
ставилось  багато  проблем  будівництва  на  селі,  вона  була  пройнята 
піклуванням  про  умови  життя  і  праці  колгоспників.  Напевно,  саме 
через  це  вона  «не  сподобалася»  Сталіну.  Редакції  «Правди»  було  за¬ 
пропоновано  надрукувати  «виправлення»,  яке  і  з’явилося  на  першій 
сторінці  газети  5  березня  1951  р.:  «З  недогляду  редакції  при  опублі¬ 
куванні  у  вчорашньому  номері  газети  «Правда»  статті  тов.  М.  С.  Хру¬ 
щова  «Про  будівництво  і  благоустрій  у  колгоспах»  випущена  примітка 
від  редакції,  де  йшлося  про  те,  що  стаття  тов.  М.  С.  Хрущова  друку¬ 
ється  у  дискусійному  порядку.  Цим  повідомленням  ця  помилка  ви¬ 
правляється»  17.  Більше  того,  невдовзі  був  підготовлений  закритий  лист 
ЦК  ВКП(б),  який  містив  різку  критику  статті.  Все  це  призвело 
до  того,  що  будівництво  на  селі  у  багатьох  місцях  загальмував 
лося.  У  1958  р.  ЦК  КПРС  оцінив  звинувачення  на  адресу  статті  як 
помилкові. 

Можна  говорити  про  недостатню  послідовність  і  наполегливість 
М.  С.  Хрущова  у  здійсненні  висунутої  ним  ідеї  ротації  кадрів,  але  не 
можна  не  бачити,  що  це  була  спроба  створити  не  декларативний,  а 
реальний  демократичний  механізм  проти  рецидивів  культу  особи,  проти 
особистої  залежності  працівників  від  керівника,  проти  взаємного  при¬ 
ховування  хиб  і  помилок  у  роботі,  проти  тих  працівників,  які  втра¬ 
чають  почуття  відповідальності  перед  партією  і  народом.  Не  випадково 
положення  затвердженого  XXII  з’їздом  партії  (1961  р.)  Статуту  КПРС 
про  оновлення  на  кожних  чергових  виборах  складу  ЦК  і  його  Президії 
не  менш  як  на  чверть  і  обрання  членів  керівних  партійних  органів 
(від  Президії  ЦК  до  бюро  первинних  організацій)  лише  на  три  строки 
підряд  (секретарі  первинних  парторганізацій  могли  обиратися  підряд 
не  більше  як  на  два  скликання)  —  всі  ці  положення  були  зняті  XXIII 
з’їздом  у  1966  р.  Такий  підхід  відповідав  тій  лінії,  яку  повели 
Л.  І.  Брежнєв  і  його  прибічники.  їх,  гадаємо,  схвилювали  і  налякали 
слова  Хрущова,  сказані  на  XXII  з’їзді,  коли  він  обгрунтовував  нові 
статутні  положення:  «Не  секрет,  що  є  у  нас  товариші,  які  в  свій  час 
були  гідно  оцінені  і  обрані  на  керівні  пости  і  займають  їх  протягом 
цілих  десятиріч.  За  цей  час  деякі  з  них  втратили  здатність  творчо  вести 


16  О  работе  саветских  и  хозяйственних  органов  по  обеспечению  вьгполнения 
программьі  жилшцного  и  культурно-бьітовоге  строительства  в  свете  решний  XXVII 
сьезда  КПОС:  Доклад  заместителя  Председателя  Совета  Министров  ООСР,  предсе- 
дателя  Госстроя  СООР  депутата  Баталина  Ю.  П.  //  Правда. — 1988. —  26  мая. 

17  Исправление  ошибки  //  Правда. — 1951. — 5  марта. 


108 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  І 


Історія  в  особах 


справу,  втратили  почуття  нового,  стали  гальмом.  Залишати  таких  лю¬ 
дей  і  далі  на  своїх  постах  тільки  тому,  що  колись  вони  були  обрані, 
було  б  неправильно.  Чи  ж  нам  замикатися  в  колі  одних  і  тих  самих 
осіб,  колись  обраних  у  керівні  органи?  Це  не  наш  курс»  .  До  речі, 
у  цьому  виступі  Хрущов  порівняв  партію  і  суспільство  із  організмом, 
що  складається  з  окремих  клітин  і  постійно  оновлюється  через  те,  що 
одні  клітини  відмирають,  інші  народжуються.  І  партія,  і  суспільство 
в  цілому  зазнають  такого  ж  процесу,  підпорядковані  такому  ж  зако¬ 
нові  життя.  Ось  чому  «не  можна  зупинити  або  порушити  цей  природ¬ 
ний  процес,  не  завдаючи  шкоди  розвиткові  організму  партії  і  ^всього 
суспільства»19.  Нині,  з  відстані  десятиріч,  затьмарених  «застійними» 
явищами,  які  серйозно  позначилися  і  на  кадровому  корпусі  парти, 
більш  чітко  розумієш  правильність  і  обгрунтованість  цих  суджень 
Хрущова.  Але  тоді,  невдовзі  після  XXII  з’їзду  КПРС,  політично  «від¬ 
мерти»  доведеться  самому  Микиті  Сергійовичу  і,  ясна  річ,  ного  ідеям 
щодо  демократизації  внутріпартійного  життя. 

Можна  не  поділяти  лексику  М.  С.  Хрущова  у  його  критичних  суд¬ 
женнях  про  Сталіна,  але  не  визнавати  об’єктивну  потребу  викриття 
культу  особи  і  його  кривавих  наслідків  чи.  розцінювати  це  викриття 
та  реабілітацію  чесних  людей  як  «шкідливі»  чи  навіть  «антибільшо¬ 
вицькі»  може  лише  вкрай  упереджена  людина.  Вельми  показово  у 
зв’язку  з  цим,  що  навіть  такий  переконаний  противник  лінії  на  «деста- 
ліналізацію»  нашого  суспільства,  як  В.  М.  Молотов  у  своїй  промові 
на  XX  з’їзді  КПРС,  хоча  й  коротко,  але  досить  ясно,  сказав:  «Під¬ 
триманий  всією  партією,  Центральний  Комітет  твердо  виступив  проти 
чужого  марксизмові-ленінізмові  культу  особи,  який  відіграв  у  певний 
період  таку  негативну  роль.  Можна  висловити  впевненість,  що  цей  з  їзд 
повністю  схвалить  цю  принципіальну  настанову»20.  Щоправда,  така 
заява  не  завадила  Молотову  і  його  однодумцям  з  «антипартіиноі  гру¬ 
пи»  вже  у  1957  р.  домагатися  звільнення  Хрущова  з  посади  Першого 
секретаря  ЦК  КПРС,  бо  на  їх  думку  викриття  Сталіна  зайшло  над¬ 
то  далеко. 

І  хоча  і  сьогодні  історія  підготовки  і  проведення  червневого 
(1957  р.)  Пленуму  ЦК  КПРС,  який  засудив  і  відкинув  рішення  біль¬ 
шості  тогочасного  складу  Президії  ЦК  про  заміну  Хрущова  Молотовим, 
все  ще  залишається  «білою  плямою»,  одне  можна  стверджувати  впев¬ 
нено:  особиста  мужність  і  твердість  поведінки  Хрущова,  та  підтримка, 
яку  він  мав  з  боку  Центрального  Комітету  партії,  стали  перешкодою 
на  шляху  до  багатьох  непередбачених  подій.  Адже  головні  інспіратори 
виступу  «антипартійної  групи»  —  В.  М.  Молотов,  Л.  М.  Каганович, 
Г.  М.  Маленков  —  несуть  пряму,  персональну  відповідальність  за  най¬ 
більш  страшні  злочини  сталінського  часу,  за  фізичне  знищення  багатьох 
партійних,  радянських,  військових  і  комсомольський^  працівників.  Ось 
чому  їх  успіх  міг  означати  лише  формування  теорії  і  практики  нео- 
сталінізму,  протидію  відновленню  соціалістичної  законності  в  країні, 
розвиткові  демократії. 

Всім  відомі  спроби  М.  С.  Хрущова  командувати  художньою  і 
науковою  інтелігенцією.  Поза  сумнівом,  таку  поведінку  треба  крити¬ 
кувати.  Вельми  показовими  у  цьому  плані  є  дане  у  його  промові  на 
III  з’їзді  письменників  СРСР  (травень  1959  р.)  визначення  ролі  ра¬ 
дянських  письменників  як  «автоматників» 21  або  стиль  і  зміст  його 
розмови  із  представниками  творчої  інтелігенції  на  відомій  зустрічі  у 
грудні  1962  р.,  про  яку  так  виразно  розповів  у  своїх  спогадах  кіно- 


18  XXII  з’їзд  КПРС.  17—31  жовтня  1961  р.:  Стеногр.  звіт,— Т.  І.—  К.,  1962. — 


20  М  о  л  о  т  о  в  В.  М.  Промова  на  XX  з’їзді  КПРС. —  К-,  1956. —  С.  27 — 28. 

21  Хрушев  Н.  С.  Служение  народу  —  внсокое  призвание  советских  писателей. 
Речь  на  ІіГс-ьезде  писателей  22  мая  1959  г.  —  М.,  1959.— С.  13. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  Л®  І 


109 


Історія  в  особах 


режисер  М.  Ромм 22.  Не  можна  не  погодитись  також  з  думкою  пись¬ 
менника  С.  Антонова  про  те,  що  «за  часів  Хрущова  відвертість  та  смі¬ 
ливість  творчої  думки  заохочувалися  далеко  не  завжди...  Посилилося, 
гоніння  за  так  зване  «очорнительство...» 23.  У  цьому  зв’язку  достатньо,, 
наприклад,  згадати  історію  навколо  роману  Б.  Пастернака  «Доктор 
Живаго»,  фільму  М.  Хуціева  «Застава  Ілліча»  або  здійснений  у  лю¬ 
тому  1961  р.  і  трагічний  за  своїми  наслідками  для  письменника  В.  Грос- 
смана  «арешт»  рукопису  його  роману  «Життя  і  доля». 

Однак,  згадуючи  про  ці  та  інші  факти,  слід,  на  нашу  думку,  зва¬ 
жувати  на  дві  обставини.  По-перше,  за  часів  Хрущова  все-таки  були 
не  тільки  створені,  а  й  надруковані  твори,  що  стали  ферментом  роз¬ 
кутої,  критичної  думки  у  радянському  суспільстві  (твори  О.  Твардов- 
ського,  В.  Дудінцева,  І.  Еренбурга,  А.  Вознесенського,  Є.  Євтушенка 
та  ін.).  Не  варто  забувати  також  про  видатні  успіхи  вітчизняної  науки 
того  періоду,  які,  щоправда,  мирно  уживались  із  заохоченням  Т.  Д.  Ли- 
сенка.  По-друге,  варто  взяти  до  уваги  думку  письменника  І.  Еренбурга 
про  те,  що  протягом  перебування  Хрущова  при  владі  «нападки  на 
письменників  були  пов’язані  не  з  критикою  літературних  творів,  а  із 
зміною  політичної  ситуації» 24.  Показовим  у  цьому  відношенні  був  пе¬ 
ріод  його  перебування  на  Україні.  При  його  активній  участі  приймалися 
постанови  ЦК.  КП(б)У  з  питань  літератури  і  мистецтва  у  1946 — 
1948  рр.,  які  своєю  формою  і  змістом  виходили  із  відомих  «пророб- 
них»  постанов  ЦК  ВКП(б)  цього  ж  часу.  У  повоєнний  же  період,  коли 
ЦК  КП(б)У  очолював  Л.  М.  Каганович,  у  республіці  безпідставно- 
були  звинувачені  у  націоналізмі  відомі  українські  письменники.  Но¬ 
сіями  «націоналістичної  отрути»  були,  зокрема,  оголошені  М.  Риль¬ 
ський,  Ю.  Яновський,  І.  Сенченко.  Більше  того,  створюючи  враження, 
що  у  республіці  «не  все  гаразд»,  Каганович  став  добиватися  прове¬ 
дення  Пленуму  ЦК  КП  (б)  У  з  порядком  денним  «Боротьба  проти 
націоналізму  як  головної  небезпеки  в  КП(б)У».  М.  С.  Хрущов,  який 
був  тоді  на  чолі  Ради  Міністрів  УРСР;  займав  здебільшого  очікувальну 
позицію,  а  от  після  від’їзду  Кагановича  (грудень  1947  р.)  став  рішуче 
запобігати  багатьом  перегинам  і  помилкам,  що  могли  статися  внаслі¬ 
док  цілеспрямованого  вишукування  Кагановичем  всілякого  роду  «не¬ 
безпек».  Слід  також  підкреслити,  що  у  Хрущова  були  добрі  стосунки 
із  багатьма  літераторами.  Наприклад,  з  М.  О.  Шолоховим  або  з  П.  Ти¬ 
чиною,  якому  він  особисто  (як,  до  речі,  і  видатному  вченому,  ака¬ 
деміку  Є.  О.  Патону)  ще  під  час  Великої  Вітчизняної  війни  дав  харак¬ 
теристику  для  вступу  в  члени  партії.  Разом  із  заявами  Тичини  і 
Патона  ці  характеристики  були  надіслані  Сталіну 25. 

І  все-таки,  навіть  з  огляду  на  сказане,  було  б  принципово  непра¬ 
вильно  вимальовувати  політичний  портрет  М.  С.  Хрущова  за  звичною 
схемою  «він  зробив  те  й  те,  але  разом  з  тим»,  за  чорно-білою  схемою- 
його  намогильного  пам’ятника.  І  «чорне»,  і  «біле»  у  діяльності  того 
чи  іншого  керівника  враховувати,  зрозуміло,  треба.  Але  якщо  зупи¬ 
нитись  лише  на  цьому,  для  історика  (або  для  того,  хто  цікавиться 
історією)  виникає  небезпека  перетворитися  у,  так  би  мовити,  хірурга, 
який  втручається  у  живу  тканину  історії,  розтинає  її  за  власним  ро¬ 
зумінням.  В.  І.  Ленін  свого  часу  підкреслював  необхідність  дивитись 
на  історію  «з  точки  зору  тих,  хто  її  творить,  не  маючи  можливості 
наперед  непогрішно  врахувати  шанси,  а  не  з  точки  зору  інтелігента-мі- 
щанина,  який  моралізує  «легко  було  передбачити...  не  треба  було 
братися...» 26. 

22  Ромм  М.  Четьіре  встречи  с  Н.  С.  Хрущевьім  //  Огонек.—  1988.—  №  28.— 
С.  6-8;  25-26. 

23  Антонов  С.  Воспитнвать  правдой  //  Сов.  культура,— 1988,—  19  января. 

24  Оренбург  И.  Люди,  годи,  жизнь  //  Огонек,—  1988.— №  24.— С.  28. 

25  ПА  ІІП  при  ЦК  Компартії  України,  ф.  1,  оп.  23,  спр.  862,  арк.  4,  10. 

26  Ленін  В.  І.  Передмова  до  російського  перекладу  листів  К.  Маркса  до 
Л.  Кугельмана  //  Повне  зібр.  творів.— Т.  14. —  С.  352. 

ПО 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  Л®  1 


Історія  в  особах 


Подивимось  саме  з  такої  точки  зору  на  політичну  біографію 
М.  С.  Хрущова,  на  все  його  одинадцятирічне  перебування  на  чолі 
партії,  і  ми  ще  глибше  зрозуміємо  справедливість  тієї  істини,  що  да¬ 
вати  оцінку  політичному  діячеві  слід  не  за  те,  чого  він  не  міг  зробити, 
а  за  зроблене  ним.  Ми  зрозуміємо  багато  з  того,  що  називають  па¬ 
радоксами  «хрущовської  відлиги». 

Ось,  наприклад,  літератор  О.  Г.  Мусієнко,  згадуючи  про  ці  пара¬ 
докси,  говорив  про  «половинчатість,  недовершеність,  намагання  Хрущо¬ 
ва  їхати  одночасно  на  двох  конях,  що  розбігаються  врізнобіч,  у 
політиці  викорчовування  наслідків  культу  особи»  27 . 

Але  давайте  вдумаємося:  це  сьогодні  легко  розмірковувати  нав¬ 
коло  непослідовності  М.  С.  Хрущова.  А  чому  б  не  поставити  проблему 
дещо  інакше  — чи  міг  взагалі  бути  до  кінця  послідовним  у  боротьбі  з 
культом  особи  діяч,  який  сам  певною  мірою  доклав  руку  до  форму¬ 
вання  і  забезпечення  цього  культу,  який  відчував  власну  провину  за 
його  наслідки.  До  речі,  одне  із  свідоцтв  про  це  лишив,  сам  того  не 
бажаючи,  ще  один  літератор  —  український  драматург  О.  Є.  Корнійчук. 
Виступаючи  на  XV  з’їзді  КП(б)У  (травень  1940  р.),  він,  зокрема,  ска¬ 
зав:  «...В  найважчу  хвилину  на  Україну  прислав  великий  Сталін  свого 
вірного  соратника  Микиту  Сергійовича  Хрущова,  який  повів  україн¬ 
ських  більшовиків  на  боротьбу  з  ворожим  кублом  і  розгромив  його 
залізною  рукою» 28. 

Приїзд  Хрущова  на  Україну  і  справді  відбувся  у  найважчий  і 
трагічний  для  всієї  країни  період — йшов  1938  рік.  У  розпалі  був 
культ  особи  з  усіма  його  атрибутами  —  уславленням  Сталіна,  духовним 
та  фізичним  терором,  деформацією  соціально-економічних  відносин. 
М.  С.  Хрущов  не  міг  не  розуміти,  для  чого  знищується  найбільш  інте¬ 
лектуальна  і  стійка  частина  ленінської  гвардії. 

Однак  сталінській  адміністративно-командній  системі  не  потрібні 
були  діячі,  які  можуть  не  тільки  поставити  під  сумнів  те  чи  інше 
рішення  «зверху»,  а  й  при  нагоді  запропонувати  і  обгрунтувати  аль¬ 
тернативну  лінію.  Ця  система  потребувала  лише  «бійців»  і  «команди¬ 
рів»  на  чолі  з  «фельдмаршалом». 

Поза  сумнівом,  Хрущов  добре  засвоїв  механіку  і  риторику  цієї 
системи,  адже  він  встиг  побувати  і  «бійцем»,  і  «командиром».  Бути 
кимось  іншим  за  тих  умов  значило  піддавати  себе  і  своїх  близьких 
смертельній  небезпеці.  З  огляду  на  все  це  не  слід  замовчувати  або  якось 
ігнорувати  той  факт,  що  на  цьому  етапі  своєї  політичної  кар’єри 
М.  С.  Хрущов  був  «сталіністом»  або,  як  сказано  у  статті  про  нього 
у  другому  виданні  Малої  Радянської  Енциклопедії,  «вірним  учнем  і 
соратником  Сталіна»,  що  «вів  нещадну  боротьбу  проти  троцькістсько- 
бухаринської  зграї  ворогів  народу» 29. 

Дуже  хотілося  б  написати,  як  це  зробив  нещодавно  у  своїх  спога¬ 
дах  один  із  родичів  М.  С.  Хрущова,  що  Микита  Сергійович  не  «запля¬ 
мував»  себе  участю  у  репресіях30.  В  ім’я  історичної  правди,  однак, 
зробити  цього  не  можна,  адже  він  був  керівником,  «першою  особою»  і 
у  Московській  парторганізації,  і  на  Україні,  а  значить,  несе  відпові¬ 
дальність  за  все,  що  коїлось  із  людьми,  якими  він  керував.  «Політич¬ 
ний  керівник, —  підкреслював  В.  І.  Ленін, —  відповідає  не  тільки  за  те, 
як  він  керує,  але  й  за  те,  що  роблять  керовані  ним.  Цього  він  іноді 
не  знає,  цього  він  часто  не  хоче,  але  відповідальність  лягає  на  нього»  81. 

Але  у  тім-то  й  річ,  що  М.  С.  Хрущов  багато  знав  і  багато  чого 
робив  свідомо.  Так,  у  1935  р.  у  доповіді  на  зборах  партійного  активу 

27  Громадська  позиція  літератури  і  перебудова.:  Доповідь  на  партійних  зборах 
Київської  організації  СПУ  //  Літ.  Україна.— 1988. — №  7,— С.  2. 

2*  ПА  ІІП  при  ЦК  Компартії  України,  ф.  1,  оп.  1,  спр.  602,  арк.  52. 

29  Хрущев  Н.  С.  //  Малая  Советская  Знциклопедия. —  М„  1947. —  С.  493 — 494. 

30  Аджубей  А.  Те  десять  лет  //  Знамя. —  1988. —  №  6. —  С.  113. 

31  Л  е  н  і  н  В.  І.  Про  професійні  спілки,  про  поточний  момент  і  про  помилки 
т.  Троцького  //  Повне  зібр.  творів. —  Т.  42. —  С.  210. 

Укр.  іст.  жцрн.,  1989.  №  / 


111 


Історія  в  особах 


м.  Москви,  говорячи  про  звільнення  з  посади  секретаря  ЦВК  СРСР 
та  виключення  з  партії  А.  С.  Єнукідзе,  він  зазначав:  «Єнукідзе  про¬ 
тягом  багатьох  років  користувався  великим  авторитетом  і  довір’ям 
партії,  обіймав  найвідповідальнішу  посаду  у  нашій  Радянській  державі. 
Тим  більш  правильним  є  рішення  ЦК  про  виведення  його  із  членів 
ЦК  і  виключення  із  рядів  партії» 32. 

Неправильно  було  б  сьогодні,  скажімо,  робити  вигляд,  ніби  це  не 
М.  С.  Хрущов,  а  хтось  інший  у  промові  на  XVIII  з’їзді  ВКП(б) 
(1939  р.)  говорив:  «Український  народ  з  ненавистю  ставиться  до  бур¬ 
жуазних  націоналістів,  до  усіх  цих  підлих  шпигунів  любченків,  хвиль, 
затонських  та  іншої  нечисті.  Ці  недолюдки  людства,  прокляті  тру¬ 
дящими  Радянської  України...  Успішна  боротьба  за  комунізм  не  по¬ 
винна  ослабляти  нашу  волю,  наше  загартування  у  боротьбі  з  ворогами. 
Ми  повинні  суворо  пам’ятати  слова  великого  Сталіна  про  капіталістич¬ 
не  оточення.  Наші  успіхи  повинні  ще  більше  загострити  нашу  пиль¬ 
ність  та  відточити  нашу  зброю  для  нещадного  винищення  ворогів» 33. 

Прикро  не  тільки,  що  М.  С.  Хрущов  говорив  як  про  «фашистів» 
про  таких  безпідставно  звинувачених  партійних  і  державних  діячів,  як 
А.  А.  Хвиля,  В.  П.  Затонський,  П.  П.  Любченко,  але  й  те,  що  з  його 
приїздом  у  1938  р.  на  Україну,  за  документами  НК.ВС,  відбувся  «до¬ 
корінний  перелом  у  розгромі  ворожих  формувань  і  троцькістського 
підпілля»,  змінилася  каральна  практика,  коли  майже  всі  арештовані 
засуджувались  до  вищої  міри  покарання.  І  сталося  все  це,  як  сказано 
у  одному  документі,  «на  підставі  безпосередніх  вказівок  наркома  внут¬ 
рішніх  справ  СРСР  Єжова  по  усуненню  антирадянського  підпілля, 
даних  ним  під  час  приїзду  на  Україну  (лютий),  під  керівництвом  секре¬ 
таря  ЦК  КП(б)У  М.  С.  Хрущова»34. 

Все  це  необхідно  враховувати,  тим  більше,  що  приїзд  М.  С.  Хру¬ 
щова  на  Україну  збігся  із  певною  зміною  акцентів  у  політиці  боротьби 
з  «ворогами  народу».  У  цей  час  страшні  наслідки  репресій  виявилися 
настільки  очевидними,  що,  у  відповідності  з  рішеннями  січневого 
(1938  р.)  Пленуму  ЦК  ВКП(б),  почалося  виправлення  помилок,  які 
мали  місце  при  виключенні  комуністів  із  партії.  Чесні  працівники  від¬ 
новлювалися  в  ВКП(б).  У  Звіті  ЦК  КП(б)У,  з  яким  М.  С.  Хрущов 
виступив  у  червні  1938  р.  на  XIV  з’їзді  КП(б)У,  він  наводив  факти, 
що  свідчили  про  масштаби  негативних  явищ  у  житті  парторганізацій. 
У  Києві,  наприклад,  компрометуючі  матеріали  були  подані  на  половину 
складу  міської  парторганізації,  а  із  130  комуністів  Академії  наук 

1 1 1  були  «відзначені»  такими  матеріалами 35.  З  квітня  1937  по  травень 
1938  рр.  з  партії  було  виключено  16511  членів  і  кандидатів  у  члени 
КП(б)У,  або  5,8  %  комуністів,  причому  тільки  за  перше  півріччя 
1937  р.  було  виключено  11270  чоловік36. 

На  цьому  ж  з’їзді  говорив  М.  С.  Хрущов  і  про  перегляд  багатьох 
справ,  про  те,  що  з  січня  по  травень  1938  р.  у  партійних  лавах  було 
поновлено  3135  чоловік37.  Але  було  б,  як  ми  вже  зрозуміли,  наївно  на 
цій  підставі  вважати,  що  з  приїздом  Хрущова  запанувала  суцільна 
справедливість.  В  умовах  культу  особи  і  пов’язаного  з  ним  антиде¬ 
мократизму  такого  взагалі  не  могло  бути,  про  що  свідчить,  зокрема, 
наведена  вище  кількість  відновлених  членів  партії.  Крім  того,  відпо¬ 
відальність  за  перегини  у  боротьбі 'з  «ворогами  народу»  покладалася 
на  нещодавно  викритих,  нових  «ворогів»,  на  тих  самих  партійних 

32  Хрущев  Н.  С.  Итоги  июньского  Пленума  ЦК  ВКП(б)  и  задачи  Московскон 
партийкой  организации.:  Доклад  на  собрании  московского  партийного  актива  10  ию- 
ня  1935  г,—  М.,  1935,—  С.  24. 

33  XVIII  еьезд  ВКП(б).  10 — 21  марта  1939  г.:  Стеног.  отчет. —  М.,  1939. — 
С.  169—170. 

34  На  сторожі  безпеки  Вітчизни  //  Рад.  Україна. —  1938,— 9  серпня. 

35  ПА  ІІП  при  ЦК  Компартії  України,  ф.  1,  оп.  1,  спр.  548,  арк.  80. 

30  Там  же,  арк.  77. 

37  Там  же,  арк.  78. 

112  Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


Історія  в  особах 


працівників,  які  ще  вчора  вважалися  активними  «бійцями»  за  чистоту 
партії.  У  резолюції  XIV  з’їзду  КП(б)У  на  Звіт,  з  яким  виступив 
М.  С.  Хрущов,  про  це  говорилось  так:  «Підлі  вороги  народу,  що  ору¬ 
дували  на  Україні  в  деяких  партійних  організаціях,  все  робили  для 
того,  щоб  гальмувати  виконання  рішень  Пленуму  ЦК  ВКП  (б) ,  затри¬ 
мувати  виправлення  помилок,  сіяти  невпевненість  і  підозрілість  у  пар¬ 
тійних  рядах,  перебити  більшовицькі  кадри...»  88. 

Коли  знайомишся  з  такими  фактами,  зайвий  раз  переконуєшся: 
непросто,  так  би  мовити,  неоднолінійно  розвиваються  суспільно-полі¬ 
тичні  процеси.  І  ті  політичні  діячі,  які  стали  жертвами,  і  ті,  хто,  як 
М.  С.  Хрущов,  вижив  і  потім  розгорнув  гостру  критику  сталінських 
методів  керівництва, —  всі  вони  були  дітьми  свого  часу.  То  ж  не  слід 
одних  ідеалізувати,  а  політичні  портрети  інших  змальовувати  виключ¬ 
но  чорною  фарбою.  У  житті  все  було  значно  складнішим.  І,  скажімо, 
те,  що  й  М.  С.  Хрущов  певною  мірою  є  відповідальним  за  беззаконня, 
зовсім  не  принижує  його  авторитет  як  діяча,  що  знайшов  у  собі  сили 
і  мужність  засудити  ці  беззаконня,  виступити  проти  сталінізму  і  ста- 
ліністів.  Наведені  факти  дозволяють  також  зрозуміти,  чому  саме  Хру¬ 
щов  був  не  повного  мірою  послідовним  у  викритті  злочинів  сталінізму 
і  чому,  проголосивши  лінію  на  таке  викриття,  користуючись  висловлю¬ 
ванням  О.  Г.  Мусієнка,  їхав  Микита  Сергійович  не  на  двох  конях,  а  на 
одному,  ним  самим  обраному,  і  їхав  з  тією  швидкістю,  яка  йому  здава¬ 
лася  оптимальною. 

Хочу,  щоб  мене  правильно  зрозуміли.  Я  не  виправдовую  того, 
чого  не  можна  виправдати,  а  лише  прагну  підкреслити,  що  нелегко 
було  М.  С.  Хрущову  зважитись  на  критику  тієї  системи  відносин  і 
цінностей,  продуктом  якої  сам  він  був.  Він  зважився.  Не  варто  цього 
недооцінювати.  При  всіх  недоліках  це  все-таки  був  урок  мужньої  іні¬ 
ціативи  М.  С.  Хрущова  особисто  і  тих,  хто  його  підтримав. 

Тепер  більш  уважно  придивимось  до  такого  вкрай  неприємного 
явища,  як  захвалювання  особи  Хрущова.  Воно  особливо  посилилось  в 
останні  роки  його  політичної  дяільності  і  мало  різноманітний  характер. 
Його  не  тільки  оголошували  «невтомним  борцем  за  мир  і  комунізм» 
чи  пояснювали,  як  це  зробив  на  XXII  з’їзді  КПРС  О.  І.  Аджубей,  що 
в  ООН  «просто  здорово  було,  коли  товариш  М.  С.  Хрущов  одного  разу, 
під  час  однієї  з  провокаційних  промов,  яку  виголошував  західний  дип¬ 
ломат,  зняв  черевик  і  почав  ним  стукати  по  столу» 39. 

Під  пером  деяких  авторів  Хрущов  поставав  «одним  із  активних 
творців  Червоної  Армії  і  організаторів  перемоги  молодої  республіки 
Рад  над  іноземними  інтервентами  та  внутрішньою  контрреволюцією»40. 
Письменник  Ф.  Абрамов  з  гіркотою  констатував,  що  «раніше  всі  пе¬ 
ремоги  у  Вітчизняній  війні  приписувалися  Сталіну,  тепер  —  Хрущо¬ 
ву»  4|.  Ясна  річ,  для  перебільшення  значення  діяльності  Хрущова 
немає  жодних  підстав.  І  все-таки  не  варто  поспішати  з  іронією  чи 
сарказмом.  М.  С.  Хрущов  був  вихований  за  законами  ієрархічної  ад¬ 
міністративно-командної  системи.  Ця  система  визнавала  не  тільки 
культ  «верховного  вождя»,  а  й  «культики»  структурно  йому  підлеглих 
чи  регіональних  вождів.  За  правилами  цієї  системи  і  успіхи,  і  тим 
більше  прорахунки  у  роботі  обов’язково  (хоч  далеко  не  завжди  об’єк¬ 
тивно)  повинні  були  персоніфікуватись.  Саме  в  цьому,  а  також,  ясна 
річ,  у  людських  якостях  М.  С.  Хрущова  слід  шукати  витоки  розмов 
про  «нашого  Микиту  Сергійовича»,  або,  скажімо,  того,  що  працюючи 
ще  на  Україні,  він  «не  заперечував»  тим,  хто  так  чи  інакше  намагав- 


38  Резолюція  XIV  з’їзду  КП(б)У  на  Звіт  Центрального  Комітету  КЩб)У,— 
938. —  С.  1 5. 

39  XXII  з’їзд  КПРС.  17—31  жовтня  1961  р.  Стеногр.  звіт.—  Т.  2.— С.  445—446 

40  Рассказ  о  почетном  шахтере. —  Сталино,  1960. —  С.  52. 

41  Абрамов  Ф.  «Если  тебе  дорога  советская  литература»  //  Сов.  культура. _ 


8.  Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  І 


113 


Історія  в  особах 


ся  відзначити  його  «особистий  внесок»  або  поруч  із  заслугами  «то¬ 
вариша  Сталіна»  згадував  заслуги  «його  найближчого  соратника 
товариша  Хрущова». 

Проте  не  іронію  повинні  викликати  ці  та  інші  факти,  а  серйозні 
роздуми  про  необхідність  створення  такого  механізму,  який  би  гаран¬ 
тував  партію  і  державу  від  небезпеки  нових  культів  і  культиків,  на 
догоду  яким  переписується  історія,  від  того,  щоб  ніколи  не  було 
перейдено  рубікон  між  нефальшивим  авторитетом  керівника  і  штучним 
пієтетом  у  ставленні  до  нього,  адже  саме  на  останньому  роблять 
кар’єру  пронозуваті  і  користолюбні  діячі.  Приклад  М.  С.  Хрущова  і 
осіб  навколо  нього  дає  повчальний  урок,  який  ще  належить  засвоїти. 

Але  чи  не  найважливіший  його  урок  пов’язаний  з  пошуками  шля¬ 
хів  суспільного  оновлення  у  середині  50-х — на  початку  60-х  рр.  Ми 
справедливо  вважаємо,  що  головні  причини  невдач  реформ,  які  здій¬ 
снювались  у  той  період,  полягають  в  тому,  що  вони  не  спиралися  на 
широке  розгортання  процесів  демократизації,  а  якісно  нові  завдання 
внутрішньої  та  зовнішньої  політики,  партійного  будівництва  розв’язу¬ 
валися  нерідко  волюнтаристськими  методами,  з  допомогою  старого 
політичного  й  економічного  механізму.  Яскравою  ілюстрацією  хрущов- 
ського  волюнтаризму  є  не  тільки  експериментаторство  з  кукурудзою,  а 
й  включене  з  його  санкції  у  третю  партійну  Програму  завдання  про¬ 
тягом  двох  десятиріч  (1961—1980  рр.)  створити  матеріально-технічну 
базу  комунізму.  І  як  знов-таки  тут  не  вказати  на  джерела  цього  праг¬ 
нення  декретувати  впровадження  комунізму.  Джерела  ці  —  у  рішеннях 
ще  довоєнного  XVIII  з’їзду  ВКП(б),  на  якому  И.  В.  Сталін  обгрунту¬ 
вав  можливість  побудови  комунізму  у  одній  країні  і  необхідність  існу¬ 
вання  держави  в  період  комунізму  42. 

В  котрий  раз  М.  С.  Хрущов,  який  не  тільки  не  був  теоретиком, 
а  й  не  вдавав  із  себе  теоретика,  виявився  надто  старанним  сином  свого 
часу.  Однак  справа  не  в  тому,  що  він  з  тих  чи  інших  причин  робив 
помилки.  І  не  в  тому,  що  він,  як  пише  Ф.  Бурлацький,  у  виробленні 
реформ  спирався  не  на  вузьку  групу  експертів,  а  на  апарат  (адже 
помилитись  можуть  і  експерти).  Справа,  напевно,  насамперед  в  тому, 
що  він  як  керівник  не  відчував  потреби  у  постійному  критичному  ана¬ 
лізові  власної  політики  (а  не  тільки  політики  своїх  попередників),  не 
наполягав  на  виправленні,  корекції  рішень,  які  виявилися  неточними 
або  помилковими.  А  як  зауважував  В.  І.  Ленін:  «Не  визнавати  того,  що 
є  —  не  можна:  воно  само  примусить  себе  визнати»43.  Так  воно  зрештою 
і  вийшло,  якщо  згадати  про  деякі  програмні  положення,  що  не  ви¬ 
тримали  іспиту  часом  або  не  були  економічно  обгрунтовані. 

Некритичне,  поверхове  ставлення  до  рішень,  непродуманість  яких 
засвідчувало  саме  життя,  дорого  коштували  партії  і  країні.  Все  це 
ускладнило  вихід  соціалізму  на  новий  етап,  скомпрометувало  прогре¬ 
сивні  починання  середини  50-х  рр.  Дорого  це  коштувало,  зрозуміло,  і 
самому  М.  С.  Хрущову,  який  так  і  не  зміг  відмовитись  від  адміністра¬ 
тивно-командної  спадщини,  не  зміг  бути  гідним  власних  слів  про  те, 
що  керівник  повинен  «ніколи  не  чванитися  своїм  становищем»,  а  той, 
хто  «забуває  про  це,  жорстоко  розплачується  за  такі  помилки» 44. 

Сказавши  це  в  жовтні  1961  р.,  Микита  Сергійович  ніби  напророчив 
жовтень  1964  р.,  коли  принципові  противники  лінії  XX  з’їзду  партії 
використали  вади  свого  лідера  для  того,  щоб  згасити  імпульс  онов¬ 
лення  і,  хоч  і  непослідовної,  демократизації  всього  нашого  суспіль¬ 
ного  життя. 

Тричі  Герой  Соціалістичної  Праці  (роки  присвоєння  1954,  1957, 
1961),  Герой  Радянського  Союзу  (отримав  звання  у  1964  р.  у  зв’язку  з  ' 


42  XVIII  сьезд  ВКП(б).  10—21  марта  1939  г.:  Стеногр.  отчет. —  С.  36. 

43  Ленін  В.  І.  VIII  з’їзд  РКП(б).  18 — 23  березня  1919  р.  Доповідь  про  пар¬ 
тійну  програму  19  березня  //  Повне  зібр.  творів. —  Т.  38. —  С.  157. 

44  XXII  з’їзд  КПРС.  17 — 31  жовтня  1961  р.:  Стеногр.  звіт. —  Т.  2. —  С.  559. 

114  іст.  жцрн.,  1989.  М  г 


Історія  в  особах 


70-річчям),  лауреат  Ленінської  премії  «За  зміцнення  миру  між  наро¬ 
дами»  і  премії  імені  Т.  Г.  Шевченка,  нагороджений  багатьма  орденами, 
персональний  пенсіонер  союзного  значення  М.  С.  Хрущов  помер  11  ве¬ 
ресня  1971  р.  Н 


У  контексті  радянської  історії  М.  С.  Хрущов  постає  складною,  супе¬ 
речливою  особою.  Різноманітні  і  навіть  протилежні  думки  і  почуття 
викликає  його  діяльність.  Реагувати  на  неї,  дійсно,  можна  по-різному, 
а  от  ігнорувати  її  уроки  не  слід  ні  за  яких  обставин.  Зважений,  все¬ 
бічний  аналіз^  цих  уроків  повинен  працювати  на  перебудову,  сприяти 
конструктивній  роботі  по  вірному  вибору  засобів  і  шляхів  нашого  руху 
вперед.  Поза  сумнівом,  слід  продовжити  і  вивчення  політичної  біогра¬ 
фії  М.  С.  Хрущова.  Це  буде  одним  із  наочних  підтверджень  того,  що 
сьогодні  у  нашому  суспільстві,  як  зазначав  на  XIX  партконференції 
М.  С.  Горбачов,  «знову  в  пошані  пошук  істини,  правди,  а  не  вигоди, 
знову  в  ціні  сміливість  об’єктивних  досліджень,  а  не  кон’юнктурні 
пошесті»  45. 


15  Матеріали  XIX  Всесоюзної  конференції  Комуністичної  партії  Радянського  Со¬ 
юзу.  28  червня— 1  липня  1988  р.— К.,  1988.— С.  82. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


115 


ДОКУМЕНТИ  ТА  МАТЕРІАЛИ 


Матеріали  до  біографій  визначних 
діячів  Жовтневої  революції 
й  громадянської  війни  на  Україні 

В.  X.  Ауссем  * 

Ауссем  Володимир  Християнович  (автобіографія)  народився  у  1879  р.  в  м.  Орлі  у 
сім’ї  вчителя.  Виховувався  там  же  в  кадетському  корпусі,  по  закінченні  якого  не 
продовжував  військової  служби,  оскільки  під  впливом  старшого  брата  уже  ознайо¬ 
мився  із  соціалістичним  вченням  і  був  членом  гімназичного  марксистського  гуртка  ■. 
Вступив  у  1899  р.  до  Харківського  технологічного  інституту.  Тут  увійшов  до  студент¬ 
ської  соціал-демократичної  групи,  працював  у  робітничих  гуртках,  брав  участь  у 
першотравневій  демонстрації  1900  р.  (першій  в  Росії) 2,  студентському  русі  й  у  бе¬ 
резні  1902  р.  був  заарештований  і  висланий  під  нагляд  поліції  на  батьківщину.  До 
того  часу  був  уже  членом  РСДРП,  комітет  якої  під  керівництвом  Мартова,  що  жив 
у  той  час  під  наглядом  у  Полтаві,  створений  був  у  Харкові  в  1900  р. 3  Висилку  було 
замінено  дозволом  виїзду  за  кордон,  де  пробув  до  початку  1904  р.,  закінчив  полі¬ 
технікум  у  Брауншвейгу.  Після  повернення  жив  у  Подільській  губернії,  де  органі¬ 
зував  соціал-демократичні  осередки  на  цукрових  заводах,  керував  страйковим  рухом, 
а  також  аграрним  селянським,  який  також  мав  на  Поділлі  страйковий  характер.  Був 
кандидатом  на  виборах  до  II  Думи  від  робітничої  курії. 

З  1906  р.,  вдало  уникнувши  арешту  (виїхав  за  кілька  годин  до  прибуття  жан¬ 
дармів),  жив  у  Чернігівській  губернії  на  цукровому  заводі  без  прописки,  даючи 
хабарі  місцевій  поліції.  Протягом  цього  часу,  у  зв’язку  з  тяжким  станом  здоров’я 
(туберкульоз),  активної  роботи  в  партії  не  вів,  підтримуючи  зв’язки  з  київською  та 
конотопською  організаціями. 

Під  час  війни  був  мобілізований  як  ополченець;  після  Лютневої  революції  по¬ 
трапив  до  Києва,  де  був  членом  Ради  солдатських  депутатів,  працював  в  ополчен¬ 
ських  дружинах. 

Після  липневих  подій  «за  большевицкую  агитацию»,  як  говорилося  в  безгра¬ 
мотному  рапорті  фельдфебеля,  був  переведений  до  Полтави,  де  залишився  до  грудня 
тов.  голови  раддепу,  потім,  після  Жовтня,— ревкому 4 .  У  грудні,  будучи  делегованим 
на  1-й  Всеукраїнський  з'їзд  більшовиків6,  обраний  до  Г.К.(б)У*,  ЦВКУ  і  народним 
секретарем  фінансів 7. 

У  лютому  1918  р.,  в  момент  наступу  німців  на  Україну  вийшов  разом  з  Пята- 
ковим,  Бош,  Бакинським  і  Чудновським 8  зі  складу  уряду  і  пішов  на  фронт9,  де  ко¬ 
мандував  загонами  .Червоної  гвардії  аж  до  очищення  України  радянськими  війська¬ 
ми.  Влітку  і  восени  1918  р.  як  член  цвіревкому 10  України  перебував  у  нейтральній 
зоні  ",  звідки  керував  повстанським  рухом  на  Україні  і  формував  обидві  повстанські 
дивізії  12. 

Після  німецької  революції  1918  р.  командував  групою  військ  харківського  на¬ 
прямку13,  згодом  —  II  українською  армією14,  яка  очистила  східну  частину  України 
від  петлюрівців,  денікінців  і  десанту  Антанти  в  Одесі  та  Севастополі.  З  липня  1919  р. 
член  реввійськради  8  армії 16,  бої  проти  Мамонтова  і  Шкуро.  У  1920  р.  працював  по 
ВРНГ  в  хімічній  промисловості16.  З  1921  р.  по  1925  р  —  за  кордоном  як  повпред 
УСРР  у  Берліні ІТ,  де  підписав  договір  про  взаємне  визнання  з  Німеччиною,  договір 
з  Грецією  від  імені  СРСР,  потім  повпредом  СРСР  у  Відні 18.  У  1925—26  рр.  головою 
ВРНГ  УСРР  19. 


*  Текст  до  друку  підготував  та  склав  примітки  доктор  історичних  наук,  про¬ 
фесор  Ю.  М.  Гамрецький. 

116 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


Документи  та  матеріали 


,  І  ПРИМІТКИ 

1  Його  брат  — Ауссем  Отто  Християнович  (народ,  у  1875  р.)  був  членом  гім¬ 
назичного  народницького,  а  потім  і  марксистського  гуртків  у  м.  Орлі.  В  1893  р.  був 
виключений  з  Московського,  а  в  1894  р.— з  Київського  університетів  за  участь  у 
студентському  революційному  русі. 

2  Першотравнева  політична  демонстрація  харківських  робітників  у  1900  р.  від 
крила  собою  цілу  смугу  політичних  страйків  і  вуличних  демонстрацій  пролетаріату 
країни. 

3  У  серпні  1898  р.  соціал-демократи  Харкова  схвалили  рішення  І  з’їзду  РСДРП 
і  створили  Харківський  комітет  РСДРП. 

4  До  жовтня  1917  р.  входив  до  складу  президії  Полтавської  Ради  робітничих 
і  солдатських  депутатів.  Крім  нього,  у  її  складі  було  2  більшовики  (з  шести  членів 
президії). 

5  Тут  В.  X.  Ауссемом  допущено  неточність,  його  було  обрано  делегатом  на 
І  Всеукраїнський  з’їзд  Рад  і  на  обласний  з’їзд  РСДРП  (б)  Південно-Західного  краю 
у  Києві. 

6  3—4  грудня  1917  р.  у  Києві  відбувся  обласний  (крайовий)  з’їзд  РСДРП  (б), 
на  якому  було  створено  (з  9  чол.)  Головний  комітет  РСДРП  (б) — соціал-демократії 
України  —  центр  більшовицьких  організацій  України,  куди  ввійшов  і  В.  X.  Ауссем. 

7  На  1  Всеукраїнському  з’їзді  Рад  12(25)  грудня  1917  р.  було  обрано  Централь-, 
ний  Виконавчий  Комітет  Рад  України  у  складі  41  чол.  17(30)  грудня  ЦВК  Рад  Ук¬ 
раїни  створив  Робітничо-селянський  уряд  України  —  Народний  Секретаріат  з  12  сек¬ 
ретарів. 

8  Г.  Л.  Пятаков  не  входив  до  складу  Народного  Секретаріату.  6  листопада 
1917  р.  його  було  відкликано  до  Петрограда,  де  призначено  головним  комісаром 
Державного  банку.  Брав  активну  участь  у  боротьбі  проти  німецько-австрійських 
окупантів.  Г.  І.  Чудновський  також  не  був  членом  Українського  Радянського  уряду. 
Командував  одним  з  червоногвардійських  загонів. 

9  5  березня  1918  р.  члени  Народного  Секретаріату  і  ЦВК  Рад  України  В.  X. 
Ауссем,  Є.  Б.  Бош,  С.  С.  Бакинський  та  Ю.  М.  Коцюбинський  подали  до  Президії 
ЦВК  заяву  про  відставку  з  проханням  відправити  їх  на  фронт. 

і°  Всеукраїнський  Центральний  військово-революційний  комітет  —  ВЦВРК  — 
надзвичайний  орган,  створений  ЦК  КП(б)У  відповідно  до  постанови  І  з’їзду  КП(б)У 
з  метою  здійснення  керівництва  визвольною  боротьбою  трудящих  України  проти  ні¬ 
мецько-австрійських  окупантів  і  гетьманщини.  Припинив  свою  діяльність  наприкінці 
листопада  1918  р.  у  зв’язку  із  створенням  Тимчасового  робітничо-селянського  уряду 
України. 

11  Нейтральна  територія  шириною  від  10  до  40  км  між  тимчасовими  кордонами 
Радянської  Росії  та  окупованими  районами  України.  Встановлена  згідно  з  договором 
про  перемир’я  від  4  травня  1918  р.  делегацією  РСФРР  і  представниками  німецького 
командування. 

12  22  вересня  1918  р.  ВЦВРК  віддав  наказ  про  формування  в  «нейтральній 
зоні»  1-ої  і  2-ої  повстанських  дивізій.  Першою  з  них  командував  М.  Г.  Кропив’ян- 
ський.  В.  X.  Ауссем  з  22  вересня  до  1  грудня  1918  р.  командував  Другою  україн¬ 
ською  радянською  дивізією,  створеною  з  повстанських  і  партизанських  загонів  для 
боротьби  проти  німецько-австрійських  окупантів  і  гетьманців.  У  грудні  1918  р.  ви¬ 
конував  обов'язки  начальника  штабу  Реввійськради  Червоної  Армії  України. 

13  Групу  військ  харківського  напрямку  створено  13  січня  1919  р.  у  складі  Укра¬ 
їнського  фронту  для  боротьби  проти  військ  Директорії,  інтервентів  і  денікінців.  До 
початку  лютого  нею  командував  В.  X.  Ауссем,  потім  —  А.  Є.  Скачко. 

14  2-ою  Українською  радянською  армією  командував  А.  Є.  Скачко. 

15  У  червні — жовтні  1919  р.  В.  X.  Ауссем  —  член  Реввійськради  8-ої  армії,  яка 
вела  бої  проти  денікінців. 

18  ВРНГ — Вища  Рада  народного  господарства  —  діяла  при  Раднаркомі  РСФРР. 
На  неї  покладалося  регулювання  і  керівництво  всім  економічним  життям  країни. 

17  Повпред  —  повноважний  представник  —  вищий  ранг  радянського  дипломатич¬ 
ного  представника  (до  1941  р.). 

18  Дипломатичні  відносини  СРСР  з  Німеччиною  було  встановлено  23  липня 
1923  р.,  з  Австрією  —  25  листопада  1924  р.,  з  Грецією  —  8  березня  1924  р. 

‘9  ВРНГ  УСРР  регулювала  економічне  життя  республіки,  спрямовувала  діяль¬ 
ність  місцевих  господарських  органів  на  подолання  розрухи  і  відбудову  економіки. 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


117 


ПОШУКИ  ТА  ЗНАХІДКИ 


Про  формування  в  Одесі  батальйону 
ім.  В.  І.  Леніна  в  1918  р. 


Створення  Збройних  Сил  першої  у  світі  соціалістичної  держави 
було  пов’язане  із  значними  труднощами.  Доводилося  організовувати 
оборону  республіки  й  будувати  нову  армію  безпосередньо  у  вогні  жор¬ 
стоких  битв  з  ворогами  молодої  Радянської  влади  як  усередині  країни, 
так  і  за  її  межами,  в  умовах  блокади,  голоду  та  розрухи.  Треба  було, 
як  писав  В.  І.  Ленін,  «збирати  сили  і  з  найтяжчими  труднощами  за¬ 
кладати  фундамент  нової  армії,  Червоної  Армії,  в  країні,  яка  розорена 
і  змучена  війною,  як  ні  одна  країна  в  світі...»  *. 

Суворим  випробуванням  для  перших  частин  і  загонів  Червоної 
Армії  став  напад  військ  кайзерівської  Німеччини  на  Радянську  рес¬ 
публіку.  На  заклик  вождя  пролетаріату  робітники  й  селяни  відповіли 
масовим  вступом  до  лав  РСЧА.  «Іншого  ставлення  до  своєї  робітничо- 
селянської  влади  і  не  можна  було  чекати»  2,  — писав  В.  І.  Ленін. 

Декрет  про  створення  Робітничо-Селянської  Червоної  Армії  в  Оде¬ 
сі  було  одержано  20  січня  1918  р.  24  січня  з’явився  наказ  штабу  Одесь¬ 
кого  військового  округу  про  формування  перших  добровільних  частин. 
У  ньому,  зокрема,  говорилося:  «Негайно  почати  запис  добровольців  в 
усіх  частинах  військ  округу,  управліннях  військових  начальників,  етап¬ 
них  комендантів,  роздавальних  пунктах,  у  цивільних  демократичних 
організаціях  і  соціалістичних  партіях,  які  визнають  Радянську 
владу»  3. 

Ситуація  на  півдні  України  ускладнювалася  ще  й  тим,  що  напри¬ 
кінці  січня  1918  р.  румунські  війська  в  кількох  місцях  переправилися 
на  лівий  берег  Дністра,  захопили  порти  Ізмаїл,  Вилкове,  Кілія,  які 
героїчно  захищали  моряки  й  червоногвардійські  загони.  31  січня  вони 
зайняли  станцію  Слобідка. 

14  лютого  на  засіданні  Одеської  Ради  робітничих,  солдатських  і 
матроських  депутатів  розглядалося  питання  про  організацію  добро¬ 
вільних  батальйонів.  Було  прийнято  спеціальну  постанову,  в  якій, 
зокрема,  говорилося:  «Організувати  в  Одесі  революційний  батальйон 
і  керуватися  при  цьому  декретом  Народних  Комісарів...»4.  Вже  18  лю¬ 
того  у  газеті  «Одесский  листок»  було  надруковане  таке  оголошення: 
«Всі  фабрично-заводські  комітети,  районні  комітети  й  робітничі  спілки 
штаб  прохає  направляти  бажаючих  вступати  в  ряди  батальйону  імені 
В.  І.  Леніна,  який  ми  формуємо...  Виключно  з  числа  робітників,  які 
пред’явили  рекомендацію  фабрично-заводських  комітетів.  Також  про¬ 
хає  бойові  дружини  ...  надіслати  своїх  представників  для  ознайомлення 
з  функціями  штабу...»5-6. 

Офіційно  історія  батальйону  імені  В.  І.  Леніна,  сформованого  в 
Одесі, —  однієї  з  перших  частин  РСЧА  —  бере  свій  початок  з  лютого 
1918  р.  Але  практично  вона  почалася  значно  раніше  і  веде  свій  родо¬ 
від  із  Січневого  повстання  в  місті,  коли  його  майбутні  бійці  пройшли 
непогану  школу  бойової  підготовки  у  загонах  Червоної  гвардії.  Разом 


1  Ленін  В.  І.  Успіхи  і  труднощі  Радянської  влади  //  Повне  зібр.  творів,— 
Т.  38,-  С.  42. 

2  Ленін  В.  І.  На  діловий  грунт  //  Там  же.— Т.  35.— С.  390. 

3  Великая  Октябрьская  социалистическая  революция  на  Украине  //  Сб.  доку- 
ментов. —  Киев,  1957. —  Т.  3. —  С.  198. 

4  Там  же  —  С.  213. 

5-8  Одес.  листок. —  1918. —  18  февр. 


118 


Укр.  Іст.  журн.,  1989,  Л®  / 


Пошуки  та  знахідки 


з  революційними  солдатами  й  матросами  вони  громили  контрреволю¬ 
ційні  війська  Центральної  ради  та  юнкерів. 

Обороняти  Одесу  й  навколишні  райони  мала  3-я  Українська  Ра¬ 
дянська  армія.  «Виконуючи  ленінські  вказівки, —  говориться  у  книзі 
«З  історії  Одеської  партійної  організації», —  Одеський  Раднарком  готу¬ 
вався  захищати  Одесу.  Оборону  міста  було  покладено  на  3-тю  Україн¬ 
ську  Радянську  Армію,  якою  командував  член  виконкому  Румчероду 
П.  С.  Лазарєв.  Було  створено  Надзвичайний  штаб  по  обороні  Одеси. 
У  місті  терміново  формувалися  військові  частини,  цементуючим  ядром 
яких  були  комуністи  та  червоногвардійці.  В  ті  дні,  зокрема,  з  револю¬ 
ційних  робітників  Одеси  було  сформовано  батальйон  імені  В.  І.  Лені¬ 
на,  який  вкрив  себе  славою  на  фронтах  громадянської  війни»  7. 

Потрапити  до  його  складу  було  важко,  бажаючих  зробити  це  ви¬ 
явилося  чимало.  Відібрали  лише  570  чол.,  які  встигли  зарекомендува¬ 
ти  себе  з  найкращого  боку.  Серед  них  були  робітники  заводів  і  фабрик, 
портовики,  члени  Спілки  робітничої  молоді,  червоногвардійці  —  представ¬ 
ники  15  національностей.  З  Ананьївського  повіту  до  Одеси  прибули 
80  селян.  Вони  звернулися  з  проханням  зарахувати  їх  до  складу  ба¬ 
тальйону.  Але  їм  відмовили,  оскільки  приймали  лише  робітників.  Тоді 
вони  пішли  до  члена  президії  міськради  М.  І.  Рудницького,  який  був 
комісаром  загону.  Він  наказав  як  виняток  прийняти  їх  усіх  8. 

Ким  же  були  вони,  бійці  цього  батальйону?  Одним  з  його  органі¬ 
заторів  став  Микола  Іванович  Рудницький,  член  партії  з  квітня  1917  р. 
З  юнацьких  років  брав  участь  у  пропагандистській  роботі.  У  1905  р. 
його  обрали  до  Ради  робітничих  депутатів.  За  революційну  діяльність 
неодноразово  заарештовувався.  Протягом  1913 — 1917  рр.  за  вироком 
суду  відбував  строк  свого  ув’язнення  у  Сольвичегодську.  Після  пере¬ 
моги  Великого  Жовтня  повернувся  до  Одеси,  відіграв  важливу  роль  у 
створенні  Червоної  гвардії,  а  згодом  і  частин  Червоної  Армії. 

Іван  Свиридонович  Голенков  —  член  КПРС  з  листопада  1917  р. 
Працював  у  кондитерській  на  Дерибасівській  вулиці  в  Одесі.  Разом 
із  старшим  братом  —  соціал-демократом  —  успішно  виконав  своє  пер¬ 
ше  партійне  доручення:  за  завданням  більшовиків  відносив  записки 
на  явочні  квартири,  взяв  участь  у  Жовтневому  Всеросійському  полі¬ 
тичному  страйку.  Під  час  першої  світової  війни  —  на  фронті.  Член  пол¬ 
кового  комітету,  був  обраний  делегатом  І  з’їзду  солдатів  Західного 
фронту.  Згодом — у  Червоній  гвардії.  Одержав  таку  рекомендацію  для 
вступу  до  лав  батальйону:  «Заводський  комітет  'Одгд.-имлг»  -гуіглплнь 
свідчить,  що  слюсар  Іван  Голенков  працює  в  депо  Рішельє.  Проти 
вступу  до  Червоної  Армії  нічого  не  маємо...»  9. 

Михайло  Василевський  почав  працювати  з  десяти  років:  наванта¬ 
жував  мішки  із  сіллю,  був  робітником  на  тютюнових  плантаціях.  Коли 
йому  виповнилося  п’ятнадцять,  записався  добровольцем  до  Червоної 
Армії10. 

Досить  незвичним  шляхом  потрапила  до  батальйону  18-річна  ку¬ 
леметниця  С.  Драган.  М.  Н.  Василевський  розповідав  про  це  так:  «Ба¬ 
тальйон  ще  формувався,  коли  нашу  роту  кинули  на  фронт,  щоб  затри¬ 
мати  німецькі  полки,  котрі  рвалися  до  Одеси.  Три  дні  ми  билися  в 
районі  станції  Бірзула  (нині  —  Котовськ).  Уночі  спустився  туман.  Він 
був  таким  густим,  що,  здавалося,  його  можна  помацати  руками.  Під 
його  прикриттям  німці  оточили  роту.  Але  ми  прорвали  кільце  оточен¬ 
ня,  відійшли  без  втрат  до  Бірзули. 

У  лихоманці  бою  ніхто  не  звернув  увагу  на  нового  бійця.  Він  стояв 
на  одній  з  поїздних  платформ  і  з  ручного  кулемета  «кольт»  на  повно¬ 
му  ходу  обстрілював  колони  ворогів,  що  насідали. 

7  Из  истории  Одесской  партийной  организацин.—  Одесса,  1964,— С.  180—181. 

*  Парт.  арх.  Одес.  обкому  Компартії  України,  ф.  13,  оп.  З,  спр.  498,  арк.  8. 

*  Там  же,  спр.  473,  арк.  9 — 10. 

10  Там  же,  спр.  463,  арк.  7. 

Укр.  Іст.  журн.,  1989,  №  1 


119 


Пошуки  та  знахідки 


Потім  ми  дізналися,  що  кулеметник  —  це  мила,  засмагла  дівчина, 
яка  переодяглася  у  солдатську  форму.  Ми  відвели  її  до  командира 
роти  Білоусова: 

—  Хто  така?  —  спитав  комроти. 

_ —  Степанида,  а  прізвище  Драган.  Із  села  Байтали, —  бадьоро  від¬ 
повіла  дівчина. 

—  Для  чого  пробралася  до  ешелону? 

—  Хочу  битися  з  німцями  й  гайдамаками. 

Заява  худенької,  схожої  на  хлопчину  Степаниди  викликала  за¬ 
гальний  сміх. 

—  Не  бачу  нічого  кумедного.  Дайте  мені  кулемет  «Максим»  або 
«Люйс».  Ось  тоді  і  посміхайтеся, —  серйозно  сказала  Драган. 

Згодом  з’ясувалося,  що  вона  приєдналася  до  одного  із  загонів, 
який  проходив  повз  її  рідне  село.  Воювала  проти  румунських  інтервен¬ 
тів,  непогано  обізнана  з  конструкціями  станкових  та  ручних  кулеметів. 

«Треба  прийняти  Степаниду  до  батальйону!»  —  загукали  бійці. 

До  комбата  звернулися  також  брат  і  сестра  Фрідмани.  Єва  була 
напрочуд  красивою  дівчиною.  Комбат  прийняв  брата,  а  їй  відмовив: 
«Ви  така  красива  і  бійців  хвилюватимете  своєю  вродою».  Вона  обури¬ 
лася,  вдарила  долонею  по  столу  і  вигукнула:  «Не  смійте  так  розмов¬ 
ляти  зі  мною.  Я  в  партії  з  1915  р.  і  вже  нюхала  порох». 

Дев’ятнадцятирічна  дівчина  з  Одеси,  починаючи  з  14-річного  віку, 
активно  допомагала  підпільникам.  Була  організатором  страйку  трико¬ 
тажниць,  взяла  участь  у  боях  проти  юнкерів  та  гайдамаків.  Комбату 
імпонувала  рішучість  дівчини.  її  зарахували  на  посаду  старшої  мед¬ 
сестри.  Але  вона  висунула  вимогу,  щоб  її  навчили  користуватися  ку¬ 
леметом  «Максим».  Старий  солдат  Астахов  навчив  її  цьому. 

Новостворений  батальйон  розмістився  у  казармах,  там,  де  нині 
розташоване  Одеське  вище  артилерійське  командне  ордена  Леніна 
училище  ім.  М.  В.  Фрунзе.  На  одному  з  цих  будинків  є  меморіальна 
дошка,  на  якій  викарбувані  такі  слова:  «На  цьому  місці  пройшов  нав¬ 
чання  батальйон  ім.  В.  І.  Леніна  в  1918  р.». 

Навчання  тривало  з  місяць.  Уже  12  березня  1918  р.  бійці  батальйо¬ 
ну  зайняли  бойові  позиції  біля  станції  Дачне.  Напередодні  відбувся 
мітинг.  Голова  батальйонного  комітету  О.  П.  Морозовський  сказав: 
«Ім’я  нашого  батальйону  говорить  про  багато  що.  Кожний  з  нас  по¬ 
винен  поклястися  битися  до  останнього  подиху,  до  останньої  краплини 
крові.  Так,  як  і  слід  ленінцям»  п.  Над  площею  тричі  пролунало:  «Кля¬ 
немося!». 

3-я  армія,  до  складу  якої  входили  Тираспольський  інтернаціональ¬ 
ний  загін,  батальйон  імені  В.  І.  Леніна,  загін  Г.  І.  Котовського,  вела 
бої  з  противником  на  лінії  фронту  Ямпіль — Акерман  (нині  —  Білгород- 
Дністровський)  та  Слобідка  —  Бірзула.  Воїни-ленінці  билися  мужньо 
й  хоробро.  У  районі  Бірзули  батальйон,  виконуючи  наказ  команду¬ 
ючого  3-ю  армією  П.  С.  Лазарєва,  надовго  затримав  наступ  інтервен¬ 
тів.  Але  сили  були  нерівними.  Під  тиском  ворога  бійці  змушені  були 
відійти12. 

Кінець  березня  і  частина  квітня  1918  р.  пройшли  у  сутичках  з  бан¬ 
дитами.  До  середини  квітня  на  підступах  до  Донбасу,  у  районі  Сло¬ 
в’янська,  було  створено  «заслін»  з  п’яти  нечисленних  українських  ар¬ 
мій.  Готувався  наступ  проти  частин  1-го  німецького  корпусу.  Ворог 
спробував  був  випередити  радянські  війська,  але  наштовхнувся  на 
опір  воїнів  батальйону,  який  розмістився  у  районі  станції  Бантишеве. 
Третій  взвод  під  командуванням  И.  Перця  зайняв  підступи  до  моста 
у  п’яти  кілометрах  від  станції.  У  його  складі  налічувалося  37  чол.  та 

11  Там  же,  спр.  498,  арк.  34. 

12  Список  _  добровольців  Ленінського  батальйону  зберігається  в  Центр,  держ. 
арх.  Рад.  Армії  (справа  Благуше-Лефортовського  військкомату  за  1918  р.),  ф.  31773І 


120 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


Пошуки  та  знахідки 


два  кулемети.  Комиш,  що  густо  вкрив  береги  річки  біля  мосту,  сховав 
кулеметників.  Бійці  швидко  викопали  окопи.  Але  місцевість  побгано 
проглядалася.  Відразу  ж  за  мостом  починався  підйом.  Шлях  йшов 
вгору  майже  на  500  метрів.  Перець  відправив  двох  бійців  у  розвідку, 
доручивши  їм  піднятися  якомога  вище  й  оглянути  навколишні  місця. 
Не  встигли  вони  повернутися  до  нього  з  повідомленням  про  те,  ЩО  по 
дорозі  у  напрямі  балок  рухаються  густі  колони  ворожої  піхоти,  а  кінні 
гайдамаки  мчать  в  обхід,  як  з’явився  ворог. 

Бійці  почали  бій  проти  полку  і  двох  ескадронів  кавалерії  про¬ 
тивника.  Німці  відкрили  масовий  вогонь  з  кулеметів  і  гвинтівок.  Вони 
рвалися  до  мосту  — цієї  єдиної  переправи  через  річку.  На  голови 
жменьки  радянських  воїнів  посипалися  кулі.  Почали  вибухати  грана¬ 
ти.  Першим  загинув  стрілець  Ренгач.  Ряди  захисників  моста  зменшу¬ 
валися.  Було  вбито  цигана  Мургу,  поранено  латиша  Спрогеса.  На  руки 
товаришів  упав  поляк  Павловський.  Улюбленець  батальйону  танцю¬ 
рист  і  співак  Микола  Дренов  піднявся  на  весь  свій  зріст  і  вигукнув: 
«Уперед,  за  мною!  Бий  їх  гранатами!»,  але  був  зрізаний  кулеметною 
чергою. 

Під  тиском  радянських  бійців  ворог  змушений  був  швидко  відсту¬ 
пати.  Ленінці  вирвалися  вперед  на  ЗО  км.  Вони  захопили  200  полоне¬ 
них.  «Ми  продовжували  наступ, —  розповідав  ветеран  батальйону 
Г.  М.  Островський.—  Ворог  укріпився  в  німецькій  колонії  на  горі.  Ми 
почали  рити  окопи.  На  світанку  вибили  німців  з  колонії.  У  долині  ми 
зібрали  32  станкових  кулемети,  гармати...  Як  живу  бачу  перед  очима 
Степаниду  Драган.  Вона  мчала  на  коні  з  легким  кулеметом  у  руках. 
Встигала  всюди,  передаючи  накази  комбата.  Стріляла  вона  влучно, 
відчайдушно  йшла  вперед  під  час  атак.  Поранили  Стьопу  раніше  за 
мене.  Ми  зустрілися  у  ростовському  госпіталі.  Невдовзі  прибув  коман¬ 
дир  батальйону,  забрав  усіх  поранених  ленінців  до  ешелону  для  від¬ 
правки  до  Москви». 

У  складі  батальйону  було  чимало  комуністів.  Вони  становили  його 
ядро.  Коли  ворог  спробував  прорвати  фронт  біля  Барвінкового,  вони 
поклялися  не  відступати.  Під  артобстрілом  одна  рота  змінила  свої  по¬ 
зиції,  відійшла  метрів  на  двісті  вбік.  Непогано  «працювали»  кулемет¬ 
ники.  Вода  в  кожухах  кипіла.  Санітари  Клименко  та  Крижанівський 
ледь  встигали  підвозити  її.  Набоїв  вистачало:  бійці  захопили  в  Бар¬ 
вінковому  чимало  боєприпасів  і  машинку  для  набивання  кулеметних 
стрічок. 

У  цьому  бою  Єва  Фрідман,  перев’язуючи  пораненого,  побачила, 
що  один  з  наших  кулеметів  замовк.  Усю  його  обслугу  було  вбито. 
Оцінивши  ситуацію,  дівчина  припала  до  кулемета  й  почала  стріляти. 
Білий  халат  медичної  сестри  зробив  її  зручною  мішенню  для  противни¬ 
ка.  Одна  куля  влучила  в  ліве  передпліччя.  Єва  швидко  перев’язала 
себе  й  знову  продовжувала  косити  німців.  Друга  куля  тяжко  порани¬ 
ла  дівчину.  її  винесли  з  поля  бою  і  відправили  до  Слов’янська,  де  вона 
через  дві  години  померла. ' 

19  квітня  ситуація  в  районі  бойових  дій  3-ї  армії  ускладнилася. 
Сусіди  оголили  фланги  й  відійшли.  Командарм-3  наказав  відступати. 
Він  доповів  головнокомандуючому:  «Ворог  впритул  за  нашими  части¬ 
нами  йде,  безупинно  обстрілює  нас  артилерією  та  6-ма  броньовиками. 
Від  армії  залишилася  половина.  Інших  вбито  й  поранено.  Люди,  зму¬ 
чені  4-денними  боями,  відступають,  прикриті  жменькою  героїв...»  13 

Цією  «жменькою  героїв»  були  залишки  батальйону  ім.  В.  І.  Лені¬ 
на.  12  березня  1918  р.  з  Одеси  на  фронт  пішло  570  його  бійців.  До 
20  квітня  1918  р.  їх  залишилося  менш  як  п’ятдесят. 

25  березня  головнокомандуючий  військами  України  В.  О.  Анто- 
нов-Овсієнко  наказав  командуючому  3-ю  армією  відправити  всі  вій- 


13  Великая  Октябрьская  социа  листи  чесная  революция  на  Украине. —  Т.  3. —  С.  214. 
Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1  121 


Пошуки  та  знахідки 


ськові  з’єднання  й  частини  на  станцію  Лозова  і  тим  самим  зміцнити 
позиції  наших  військ  на  лінії  Костянтиноград — Королівна  та  перекри¬ 
ти  інтервентам  шлях  на  Донбас.  Першим  до  Костянтинограда  прибув 
батальйон  ім.  В.  І.  Леніна.  Там  хазяйнувала  банда  анархістів.  Вони 
грабували  населення,  вбивали  мирних,  безвинних  людей.  Бійці-ленін- 
ці  знищили  бандитів.  їхні  ватажки  були  прилюдно  розстріляні.  «Ви  — 
наші  рятівники», —  говорили  про  радянських  воїнів  місцеві  жителі. 

Батальйон  продовжував  уперто  битися  з  ворогом,  виконуючи  різні 
бойові  завдання.  15  квітня  1918  р.  інтервенти,  щоб  нейтралізувати  на¬ 
ступ  3-ї  армії,  кинули  у  бій  свої  резерви.  Противнику  вдалося  прорва¬ 
тися  через  незахищені  фланги  й  тили.  Батальйон  одержав  наказ  зупи¬ 
нити  його  наступ.  У  нерівному  бою  полягли  майже  всі  його  бійці,  але 
вони  прикрили  відхід  3-ї  армії. 

Разом  з  її  частинами  залишки  батальйону  відступали  у  напрямку 
Слов’янська  й  Балашова.  Звідти  тих  воїнів-ленінців,  хто  залишився  у 
живих,  відправили  до  Москви.  Вони  повезли  із  собою  і  подарунок  — 
ЗО  вагонів  з  продуктами,  захопленими  у  противника.  В.  О.  Антонов- 
Овсієнко  згодом  писав:  «У  Москві  на  засіданні  Вищої  військової  ради 
я  зробив  доповідь  про  нашу  боротьбу  на  Україні.  Зустрічався  також 
з  В.  І.  Леніним,  якому  доповів  про  становище  на  Україні.  Між  іншим, 
повідомив  йому  про  героїчну  поведінку  більшовицького  батальйону 
імені  Леніна,  гідного  своєї  партії  та  свого  імені.  Цей  батальйон  свої¬ 
ми  грудьми  прикрив  відхід  інших  частин  3-ї  армії,  майже  повністю 
загинув  у  бою»  м. 

Москвичі  урочисто  зустріли  героїв,  багатьом  з  них  вручили  квіти. 
На  вокзалі  відбувся  мітинг.  Керуючий  справами  Раднаркому  В.  Д. 
Бонч-Бруєвич  подякував  бійців  за  їхні  ратні  подвиги.  Потім  делегацію 
батальйону  прийняв  Я-  М.  Свердлов.  Під  час  дружньої  бесіди  до  ка¬ 
бінету  ввійшов  В.  І.  Ленін.  Володимир  Ілліч  привітався  з  кожним.  Він 
сказав,  що  про  батальйон  йому  доповідав  Антонов-Овсієнко,  подяку¬ 
вав  за  виявлені  в  боях  мужність  і  героїзм.  В.  І.  Ленін  побажав  воїнам 
успіхів  у  їхньому  житті  й  у  боротьбі  за  владу  Рад  15. 

Згодом  колишні  бійці  батальйону  були  направлені  на  роботу  в 
органи  ВЧК,  служили  у  Червоній  Армії.  Багато  хто  з  них  узяв  участь 
у  ліквідації  контрреволюційного  заколоту  Чехословацького  корпусу. 
Ось  який  документ  зберігається  в  Центральному  партійному  архіві 
Інституту  марксизму-ленінізму  при  ЦК  КПРС:  «До  Всеросійської 
Надзвичайної  комісії  по  боротьбі  з  контрреволюцією.  Направляємо  у 
Ваше  розпорядження  товаришів  з  розформованого  Одеського  Радян¬ 
ського  батальйону  імені  т.  Леніна.  Товаришів  рекомендує  батальйон  як 
чесних,  ідейних  революціонерів,  усі  вони  члени  нашої  партії»  ,6. 

В  Одесі  пам’ятають  героїв-ленінців.  У  новому  мікрорайоні  міста 
є  вулиця  імені  Ленінського  батальйону,  а  у  військово-історичному  му¬ 
зеї  Одеського  військового  округу  розміщені  стенди,  присвячені  його 
бійцям.  Аналогічна  експозиція  є  й  у  Центральному  музеї  ім.  В.  І.  Ле¬ 
ніна  в  Москві ,7. 

П.  Ю.  Єфімов  (Одеса) 


14  Записки  о  гражданской  войне. —  М.,  1928. —  Т.  2. —  С.  250. 

16  Владимир  Ильич  Ленин:  Биогр.  хроника. —  М.,  1974. —  Т.  5. —  С.  339. 

18  Центр,  парт.  арх.  Ін-ту  марксизму-ленінізму  при  ЦК  КПРС,  ф.  17,  оп.  4,  9, 
2,  арк.  282. 

17  Красная  Звезда. — 1976. — 22  февр. 


122 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


НАШ  КАЛЕНДАР 


інтернаціональне  ЄДНАННЯ  Збройний  виступ  трудящих  північної  Бес- 
ТРУДЯЩИХ  УКРАЇНИ  сарабії*  в  останній  декаді  січня  1919  р. 

і  Молдавії  в  ХОДІ  проти  румунських  окупантів  та  їх  попліч- 

хотинського  повстання  ників  увійшов  в  історію  під  назвою  Хотин- 

(До  70-річчя  повстання)  сіЖого  повстання.  Незважаючи  на  терито¬ 

ріальну  обмеженість  (Хотинський  і  части¬ 
на  Сорокського  повітів)  та  десятиденну  тривалість,  воно  стало  одним 
з  найбільш  масових  революційних  виступів  трудящих  радянських 
земель,  загарбаних  іноземними  інтервентами.  За  розмахом  збройної 
боротьби,  залученням  до  неї  народних  мас,  швидкістю  розгортання  ре¬ 
волюційних  подій  Хотинське  повстання  знаходиться  в  одному  ряду  з  та¬ 
кими  революційними  виступами  проти  іноземних  інтервентів,  як  повстан¬ 
ня  в  Звенигородському  і  Таращанському  повітах  Київської  губернії  (чер¬ 
вень  1918  р.)  й  Татарбунарське  повстання  в  Бессарабії  (1924  р.). 

Українські  та  молдавські  радянські  історики  відтворили  загальну 
картину  Хотинського  повстання,  показали  його  значення  для  революцій¬ 
ної  боротьби  народів  двох  братніх  республік  проти  зовнішньої  та  внут¬ 
рішньої  контрреволюції Значний  вклад  у  дослідження  цього  питання 
зробили  В.  Дембо,  С.  Рубан  (Бантке),  О.  Дольник,  М.  Березняков,  О.  Юр- 
ченко,  К.  Ципко,  В.  Курило  та  ін.  2  Вони  проаналізували  передумови,  хід 
Хотинського  повстання  та  причини  його  поразки. 

Результатом  плодотворної  праці  українських  і  молдавських  радян¬ 
ських  істориків  та  архівістів  став  вихід  у  світ  в  1976  р.  збірника  докумен¬ 
тів  і  матеріалів,  присвяченого  Хотинському  повстанню.  Значну  частину 
видання  займають  спогади  його  учасників  3. 

Єдиним  монографічним  дослідженням  даної  проблеми  залишається 
досі  праця  О.  Юрченка  «Хотинське  повстання»,  видана  в  1948  р.  Все¬ 
бічне  вивчення  цього  збройного  виступу  трудящих  є  необхідною  умовою 
для  повної,  об’єктивної  оцінки  ролі  та  місця  Хотинського  повстання  в  ре¬ 
волюційній  боротьбі  українського  й  молдавського  народів  у  період  гро¬ 
мадянської  війни  в  СРСР.  Складне  переплетення  подій  у  ході  збройного 
виступу  трудящих,  різнонаціональний  склад  його  учасників,  відмінності 
в  їх  соціальному  становищі  та  поглядах  на  майбутнє  краю  і  водночас 
спільна  боротьба  проти  румунських  окупантів  вимагають  скрупульозно¬ 
го  вивчення  всіх  аспектів  даної  проблеми.  О.  Юрченко  зробив  важли¬ 
вий  висновок  про  інтернаціональний  характер  Хотинського  повстання. 
Проте  цей  аспект  не  знайшов  широкого  висвітлення  у  монографії.  Істо¬ 
рики,  які  займалися  вивченням  даного  революційного  виступу  в  60-х  — 


*  Нині  південна  частина  Чернівецької  області  Української  РСР  і  північна  ча¬ 
стина  Молдавської  РСР.  „  ....  _лг  _ 

1  Очерки  истории  Компартни  Молдавии  — Кишинев,  1968.— 505  с.;  История 
Молдавской  ССР:  В  2-х  т.—  Кишинев,  1968.—  Т.  2;  Березняков  Н.  В.,  Б  о  б  е  й- 
ко  И  М  и  др  Борьба  трудящихся  Бессарабии  за  своє  освобождение  и  воссоедине- 
ние  с  Советской  Родиной  (1918—1940  гг.) .— Кишинев,  1970  —  734  с.;  Героїчна  Хо- 
тинщина:  Матеріали  наукової  сесії,  присвяченої  50-річчю  Хотинського  повстання. 
Львів,  1972,— 232  с.;  та  ін.  _ 

“Дембо  В.  Никогда  не  забить!  Кровавая  летопись  Бессарабии  (по  офици- 
альннм  документам) .— М.,  1924,—  114  с.;  Дольник  А.  Бессарабия  под  властью 
руминских  бояр  (1918 — 1940). —  М.,  1945.—  175  с.;  Юрченко  А.  Хотинское  вос- 
стание  — Киев,  1948—  141  с.;  Ципко  К.  Г.  Велика  Жовтнева  соціалістична  рево¬ 
люція  і  боротьба  трудящих  Буковини  за  владу  Рад  та  возз’єднання  з  Радянською 
Україною  — Чернівці,  1958,— 220  с.;  Курило  В.  М.  Вплив  Великої  Жовтневої 
■соціалістичної  революції  на  розвиток  революційного  руху  на  Буковині,— Чернівці, 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


123 


Наш  календар 


першій  половині  80-х  років,  головним  чином,  обмежувалися  констата¬ 
цією  інтернаціонального  єднання  трудящих  України  та  Молдавії  в  його 
ході.  Все  це  вказує  на  необхідність  глибокого  розкриття  інтернаціональ¬ 
ного  характеру  Хотинського  повстання,  підтримки  його  з  боку  робітників 
і  селян  усієї  Бессарабії  та  Поділля. 

Революційна  боротьба  українського  й  молдавського  народів  1917 — 
1920  рр.  багата  прикладами  їх  спільних  виступів  проти  зовнішньої  та 
внутрішньої  контрреволюції.  Інтенсивність  і  форми  останніх  змінювали¬ 
ся  в  ході  самої  боротьби,  яка  знала  періоди  піднесень  і  спадів,  але  ні¬ 
коли  не  припинялася.  Хотинське  повстання  є  однією  з  найбільш  яскра¬ 
вих  сторінок  спільних  збройних  виступів  українського  й  молдавського 
народів  за  торжество  соціальної  справедливості  та  національної  неза¬ 
лежності. 

Ще  наприкінці  1918  р.  з  крахом  німецько-австрійської  інтервенції 
на  території  нашої  країни  створилися  умови  для  відновлення  Радянської 
влади  на  Україні  й  вигнання  румунських  окупантів  з  Бессарабії.  Однак 
міжнародний  імперіалізм  організував  новий  воєнний  похід  Антанти  на 
південь  України  й  Росії.  Він  намагався  залучити  до  нього  сили  внутріш¬ 
ньої  контрреволюції  та  війська  королівської  Румунії,  які  займали  в  Бес¬ 
сарабії  вигідне  стратегічне  положення.  Інтервенціоністські  дії  Антанти 
проти  Країни  Рад  були  спрямовані  на  те,  щоб  «...душити  світовий  біль¬ 
шовизм,  душити  його  головний  осередок,  Російську  Радянську  Рес¬ 
публіку»  4. 

Румунія  погодилася  уа  проведення  16 — 23  листопада  1918  р.  в  Яссах 
наради  послів  держав  Антанти  і  США  разом  з  представниками  різних 
контрреволюційних  угруповань  Росії  та  України  з  метою  організації 
і  проведення  інтервенціоністських  акцій  проти  Країни  Рад.  Вона  також 
дала  згоду  на  проходження  антантівських  військ  через  територію  коро¬ 
лівства  й  загарбану  Бессарабію.  Тим  самим  доля  Хотинського  й  частини 
Сорокського  повітів,  де  протягом  попередніх  восьми  місяців  «господа¬ 
рювали»  австро-угорські  окупанти,  була  вирішена.  В  листопаді  1918  р. 
у  північну  Бессарабію  та  Буковину  на  зміну  австро-угорським  загарбни¬ 
кам  прийшли  румунські  інтервенти. 

Окупанти  встановили  у  Хотинському,  як  і  в  інших  повітах  Бессарабії, 
режим  терору  й  грабежу.  Вздовж  Дністра  була  визначена  так  звана 
«заборонена  зона».  Населенню  заборонялося  підходити  до  річки  на 
відстані  одного  кілометра  від  берега.  В  багатьох  селах  і  містечках  по¬ 
віту,  особливо  тих,  які  знаходилися  в  районі  «забороненої  зони»,  запро¬ 
ваджувалися  стан  облоги  і  комендантська  година.  Місцевим  жителям  не 
можна  було  збиратися  групами,  вести  торгівлю  сільськогосподарськими 
продуктами,  які  знаходилися  у  розпорядженні  окупаційних  властей.  За 
найменшу  «провину»  хотинських  селян  карали  середньовічними  спосо¬ 
бами,  зокрема  різками.  Такого  роду  акти  жорстокості  й  насилля  прово¬ 
дилися  в  Левинцях,  Ходороуцах,  Мендикоуцах  та  інших  селах  5.  Румун¬ 
ські  інтервенти  зустрічали  збройний  опір  з  боку  багатонаціональних  мас 
трудящих  Бессарабії  та  південно-західної  України.  В  зв'язку  з  цим  мол¬ 
даван  вони  почали  називати  «румунами»,  тим  самим  розраховуючи  на 
їх  лояльне  ставлення  до  окупаційних  властей. 

На  початку  січня  1919  р.  мешканці  Хотинщини  повстали  проти  оку¬ 
пантів.  19  січня  в  результаті  спільних  дій  трудящих  північної  Бессарабії 
та  революційних  загонів  українських  і  молдавських  партизанів,  створе¬ 
них  на  лівому  березі  Дністра  в  районі  Кам'янця-Подільського  й  Моги- 
лева-Подільського,  були  визволені  Атаки,  Аріонешти,  Неславча,  Рудь, 
Каларашівка  та  інші  населені  пункти  Хотинського  і  Сорокського  повітів. 
Повстання  очолили  більшовики  та  співчуваючі  їм  керівники  підпільного 

4  Ленін  В.  І.  VI  Всеросійський  з’їзд  Рад  робітничих,  селянських,  козачих  і 
червоноармійських  депутатів,  6 — 9  листоп.  1918  р.:  Промова  про  міжнародне  стано¬ 
вище,  8  листоп.  //  Повне  зібр.  творів. —  Т.  37. —  С.  156. 

5  Красний  Архив,—  1940. —  №  4. —  С.  88—91,  99. 

124  Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  Т 


Наш  календар 


Хотинського  ревкому  І.  Волошенко-Мардар'єв  та  Н.  Адажій,  а  також 
командири  революційних  повстанських  загонів  X.  Руснак,  Г.  Романюк, 
Д.  Чекмак,  А.  Старов,  Ф.  Шестобуз.  До  них  приєдналися  партизанські 
групи  з  бессарабських  біженців,  які  перебували  на  Поділлі.  Вони  форму¬ 
валися  в  основному  під  керівництвом  «Комітету  порятунку  Бессарабії», 
створеного  в  Могилеві-Подільському.  Провідну  роль  в  цій  організації 
відігравав  Г.  І.  Барбуца,  який  очолив  один  з  найбільших  партизанських 
загонів  6. 

В  ніч  на  23  січня  1919  р.  повстанці  з  Хотина  і  найближчих  сіл  під 
керівництвом  І.  Волошенка-Мардар'ева,  Н.  Адажія,  Л.  Токана  та  В.  Кан- 
диби  розгромили  загін  румунських  окупантів  і  визволили  повітовий 
центр. 

За  5 — 6  днів  до  повсталих  приєдналося  майже  100  містечок  і  сіл 
північної  Бессарабії  та  Буковини 7 .  Загальна  кількість  повстанців  дося¬ 
гала  ЗО  тис.  чол.  8 

Важливим  фактором  успішних  дій  народних  мас  проти  окупантів  на 
початку  повстання  стало  інтернаціональне  згуртування  робітників  і  се¬ 
лян  північної  Бессарабії  та  Буковини.  Навіть  петлюрівський  комендант 
Кам'янець-Подільського  повіту,  повідомляючи  в  головний  штаб  своїх 
військ  про  виступ  трудящих,  змушений  був  констатувати,  що  повстання 
«має  загальний  характер,  ідуть  на  румунів  всі  без  різниці  в  національ¬ 
ності  й  віці»  9. 

Петлюрівські  чиновники  на  Поділлі  уважно  слідкували  за  ходом 
боротьби  народних  мас  північної  Бессарабії  та  Буковини  проти  румун¬ 
ських  інтервентів.  Незадоволення  робітників  і  селян  Хотинщини  окупа¬ 
ційним  режимом  і  наростання  повстанського  руху  в  цьому  краї  в  січні 
1919  р.  вони  намагалися  використати  в  своїх  цілях.  Петлюрівці  мали  на¬ 
мір  приєднати  Хотинський  і  частину  Сорокського  повіту  до  відновленої 
Директорією  Української  Народної  Республіки  (УНР).  Про  це,  зокрема, 
свідчить  діяльність  націоналістів  Ліскуна  й  Лисака,  які  входили  до  скла¬ 
ду  політично  неоднорідної  Хотинської  директорії.  Остання  утворилася 
в  ході  повстання  як  його  керівний  орган.  Ліскун  і  Лисак,  будучи  водно¬ 
час  членами  створеного  в  Кам’янці-Подільському  «Міжнаціонального 
бессарабського  союзу»  \  який  боровся  за  вигнання  окупантів  з  Бесса¬ 
рабії,  підтримували  тісні  зв'язки  з  петлюрівцями,  а  під  час  повстання 
заявили  про  необхідність  передати  Хотинщину  під  владу  УНР  |0. 

Однак  динамічний  розвиток  Хотинського  повстання,  що  набувало 
дедалі  більшого  інтернаціонального  характеру,  перекреслило  надії  на¬ 
ціоналістів.  У  перші  дні  збройної  боротьби  проти  окупантів  хотинські 
робітники  і  селяни  під  керівництвом  більшовиків  та  їх  прихильників 
Н.  Адажія,  І.  Волошенка-Мардар'єва,  В.  Раренка,  Г.  Барбуци  створили 
інтернаціональну  за  складом  повстанську  армію,  до  якої  ввійшли  селян¬ 
ські  Анадольський,  Данковецький  і  Рукшинський  полки.  Разом  з  багато¬ 
національними  формуваннями  вона  об'єднувала  в  своїх  рядах  револю¬ 
ційні  загони,  створені  в  інших  українських,  молдавських  та  російських 
селах,  —  Ломачинцях,  Лужанах  і  Кливодині,  Сталінештах  та  Каленкоуцах, 


6  Березняков  Н.  В.,  Бобейко  И.  М.  и  др.  Указ,  сон  —  С.  133.  * 

7  Хотинское  восстание. —  С.  7 — 8.  „ 

*  Лунгу  В.  Политика  террора  и  грабежа  в  Бессарабии  (1918 — 1920). —  Киши- 

нев,  1979,— С.  100.  „ 

9  Цит.  за:  Ю  р  ч  е  н  к  о  А.  Указ,  соч,—  С.  64. 

*  Частина  членів  «Міжнаціонального  бессарабського  союзу»  знаходилася  в  Аоти- 
ні  Емігранти  з  Бессарабії,  які  виїхали  на  Україну,  в  різних  містах  створили  кілька 
політичних  організацій.  Так,  в  Одесі  діяли  два  комітети:  «Комітет  порятунку  Бесса¬ 
рабії»  та  «Демократичний  комітет  Бессарабії».  В  Тирасполі  під  назвою  «Берегові 
охоронні  сотні»  створювалися  бойові  загони  з  бессарабських  біженців.  У  Києві  іс¬ 
нувала  «Рада  бессарабських  українців».  Більшість  з  названих  організацій  обме-- 
жувалися  в  своїй  діяльності  декларативними  протестами  проти  загарбання  Бессарабії 
боярськими  військами. 

10  Ципко  К-  Г.  Вказ.  праця  —  С.  121. 


Укр.  іст.  жцрн.,  1989,  №  1 


125 


Наш  календар 


Білоусовці^й  Грубно11.  «У  повстанні  брали  діяльну  участь  як  села,  насе¬ 
лені  українцями  і  росіянами,  так  і  молдавські  села»,  —  повідомляв 
14  лютого  1919  р.  «Бюллетень  Бессарабского  бюро  пенати»12.  Серед 
командирів  партизанських  загонів  та  формувань  революційних  повстан¬ 
ців  були  українці,  молдавани  й  росіяни  —  В.  Раренко,  В.  Кандиба,  К.  Шин¬ 
каренко,  Г.  Барбуца,  І.  Нягу,  А.  Старов,  А.  Попа  та  ін. 

Велике  значення  для  інтернаціонального  єднання  хотинських  по¬ 
встанців  мав  досвід  спільних  революційних  дій  трудящих  повіту  і  росій¬ 
ських^  солдатів  проти  контрреволюції  в  1917—1918  рр.  Народні  маси  пів¬ 
нічної  Бессарабії  та  Буковини  в  ході  Хотинського  повстання  використо¬ 
вували  зброю,  яка  була  передана  їм  місцевими  солдатськими  військово- 
революційними  комітетами.  Символом  єднання  повсталих  селян  Хотин- 
щини  у  боротьбі  проти  румунських  окупантів  став  червоний  прапор,  по¬ 
дарований  Данковецькому  сільському  ревкому  російськими  солдатами 
в  жовтні  1917  р.  Протягом  багатьох  місяців  австро-німецької  та  румун¬ 
ської  окупації  його  зберігала  секретар  комітету,  сільська  вчителька 
О.  Руснак.  Під  час  повстання  він  став  бойовим  прапором  Данковецько- 
го  полку  |3.  Це  свідчило  про  інтернаціоналістську  свідомість  повсталих, 
їх  прагнення  до  єднання  з  революційною  боротьбою  робітників  і  селян 
усієї  країни  на  захист  завоювань  Великого  Жовтня. 

Безпосередню  участь  у  збройному  виступі  трудящих  брали  біженці 
з  України,  які  змушені  були  тікати  від  переслідувань  петлюрівців  на 
правий  берег  Дністра.  «В  Бессарабії,  —  повідомляв  своєму  начальству 
новоушицький  комісар  УНР,  —  напроти  Старої  Ушиці  є  село  Секуряни, 
де  знаходиться  багато  біженців...  Це  особи,  які  підіймали  повстання 
в  Новій  Ушиці  проти  влади  Директорії  і  після  невдачі  втекли  в  Бессара- 
бію»  14.  Біженці  з  Поділля  вливалися  в  загони  повстанців  і  селянські  дру¬ 
жини  самооборони  українських,  російських  та  молдавських  сіл  Сорок- 
ського  й  Хотинського  повітів. 

Трудящі  сусідніх  повітів  Подільської  губернії  прагнули  всіма  спосо¬ 
бами  підтримати  і  навіть  взяти  безпосередню  участь  у  боротьбі  хотин¬ 
ських  повстанців  проти  румунських  окупантів.  Про  це  свідчить,  зокрема, 
донесення  петлюрівського  комісара  Кам'янець-Подільського  повіту  гу¬ 
бернському  комісару  буржуазно-націоналістичної  Директорії,  в  якому 
вказувалося,  що  «делегати  селян  багатьох  сіл  Довженецької  та  Рехтець- 
кої  волостей  звертаються...  за  дозволом  переправитися  через  Дністер 
для  допомоги  повстанцям»  |5.  У  телеграмі  кам'янець-подільського  по¬ 
вітового  комісара  від  25  січня  1919  р.  на  адресу  Директорії  повідомля¬ 
лося  також,  що  «селянство  Кам'янецького  повіту  просить  дозволу  йти 
на  допомогу  хотинським  повстанцям»  І6. 

Щоб  не  допустити  переходу  подільських  селян  у  Хотинський  повіт, 
петлюрівці  збільшили  охоронні  команди  біля  дністровських  мостів.  Од¬ 
нак  трудящі  Кам'янець-Подільського  повіту  за  допомогою  петлюрів¬ 
ських  солдатів,  серед  яких  було  чимало  обманутих  буржуазними  на¬ 
ціоналістами  селян,  захопили  на  складах  у  Жванці,  Городку  та  повітово¬ 
му  центрі  зброю,  боєприпаси  і  переправили  їх  на  Хотинщину  17. 

Тільки  десять  днів  влада  перебувала  в  руках  повстанців.  Румунські 
інтервенти  кинули  велику  кількість  військ  на  придушення  виступу  народ¬ 
них  мас.  Окупанти  і  внутрішня  контрреволюція  намагалися  ізолювати 
район  повстання  від  інших  повітів  краю.  Водночас  петлюрівська  Дирек- 

11  Там  же. —  С.  116;  Хотинское  восстание. —  С.  112;  Героїчна  Хотинщина,— 
С.  14. 

12  Хотинское  восстание. —  С.  113. 

13  Там  же. —  С.  342 — 343. 

14  Цит.  за:  Юрченко  А.  Указ.  соч. —  С.  64. 

16  Боротьба  трудящих  Буковини  за  соціальне  й  національне  визволення  і  воз¬ 
з’єднання  з  Українською  РСР:  36.  документів  і  матеріалів. —  Чернівці,  1958. —  С.  137. 

16  Хотинское  восстание. —  С.  81. 

11  Юрченко  А.  Указ.  соч. —  С.  134 — 135. 

!26 


Укр.  іст.  жі/рн.,  1989.  А?  1 


торія,  боячись  поширення  революційного  руху  на  Поділлі  сприяла  ру¬ 
мунським  загарбникам  у  придушенні  збройного  виступу  трудящих  пів¬ 
нічної  Бессарабії  й  Буковини.  Згідно  з  наказом  петлюрівського  коміса¬ 
ра  м.  Могилів-Подільського,  командуванню  румунських  окупаційних 
військ  була  передана  група  полонених  повстанців  з  м.  Атаки  18. 

Під  час  оборони  від  наступаючих  регулярних  частин  королівської 
армії,  як  і  на  першому  етапі  повстання  (вигнання  румунських  окупантів 
з  території  Хотинського  і  частини  Сорокського  повітів),  яскраво  прояви¬ 
лося  інтернаціональне  єднання  трудящих.  Наприклад,  селяни  молдав¬ 
ського  с.  Сталінешти  організували  бойовий  загін  з  120  чол.  для  зброй¬ 
ного  опору  наступаючому  ворогові.  «Загін  і  майже  все  село, — згадував 
колишній  його  командир  X.  Руснак,  —  готувалися  зустріти  наступаю¬ 
чих»  ,9.  В  ті  дні  «Бюллетень  Бессарабского  бюро  печати»  повідомляв, 
що  «вже  наприкінці  повстання  значний  опір  румунським  частинам  вчи¬ 
нило  молдавське  село  Сталінешти»,  що  «румунські  війська,  проводячи 
розправу,  не  роблять  різниці  між  російсько-українськими  і  молдавськи¬ 
ми  селами»  20.  Мужній  опір  повстанців  різних  національностей  румун¬ 
ським  інтервентам  під  час  придушення  Хотинського  повстання  свідчив 
про  силу  їх  інтернаціональної  єдності  та  згуртованості. 

З  піклуванням  і  глибоким  співчуттям  зустріли  трудящі  Поділля  чо¬ 
тирьохтисячну  повстанську  армію,  яка  була  змушена  з  боями  відсту¬ 
пити  на  лівий  берег  Дністра.  Разом  з  революційними  загонами  повстан¬ 
ців  туди  переправилися  більш  як  50  тис.  бессарабських  і  буковинських 
робітників  і  селян.  Навіть  петлюрівські  власті,  побоюючись  народного 
гніву,  серйозно  не  протидіяли  переходу  хотинських  повстанців  на  По¬ 
ділля.  Констатуючи  цей  факт,  місцева  петлюрівська  газета  писала,  що 
«важко  собі  уявити  ті  наслідки,  які  можуть  виникнути,  якщо  населення 
не  підтримає  цих  голих  вмираючих  людей»  21.  Своєю  активною  підтрим¬ 
кою  хотинських  біженців  після  придушення  повстання  трудящі  Поділля 
змусили  петлюрівців  не  передавати  їх  в  масовому  порядку  румунським 
окупаційним  властям. 

У  спогадах  колишніх  учасників  Хотинського  повстання  можна  знай¬ 
ти  багато  прикладів  братерського  ставлення  робітників  і  селян  Поділля 
до  біженців.  Так,  житель  с.  Ставчани  Т.  Кантемір  згадував,  що  трудящі 
лівобережжя  Дністра  приймали  їх  добре,  ділилися,  чим  могли,  співчува¬ 
ли  їхнім  невдачам,  разом  з  ними  надіялися  на  швидке  визволення  від 
румунів  і  петлюрівців  22. 

Однак  не  всім  учасникам  збройного  виступу,  як  і  більшості  трудя¬ 
щих  району,  охопленого  повстанням,  вдалося  перейти  на  лівий  берег 
Дністра,  щоб  уникнути  розправи  з  боку  окупантів.  Останні  під  час  при¬ 
душення  повстання  вбили  більше  ніж  15  тис.  чол.  23  Інтервенти  спалили 
десятки  українських,  молдавських  і  російських  сіл  Хотинського  й  Сорок¬ 
ського  повітів.  Офіційні  ж  повідомлення  королівського  генерального 
штабу  замовчували  акти  масових  розправ  над  трудящими.  Вони  зазна¬ 
чали  лише,  що  в  результаті  «бойових»  дій  було  вбито  до  2  тис.  повстан¬ 
ців,  захоплено  11  гармат,  15  кулеметів,  багато  іншої  зброї  та  боєпри¬ 
пасів  21. 

Самовіддана  боротьба  повсталих  мас  мала  великий  вплив  на  роз¬ 
виток  революційних  виступів  проти  румунських  окупантів  в  інших  пові¬ 
тах  Бессарабії  та  північної  Буковини.  У  зв'язку  з  повстанським  рухом 
на  Хотинщині  в  сусідніх  містах  і  селах  —  Чернівцях,  Кіцмані,  Заставні  та 


18  Хотинское  восстание.— С.  90. 

19  Хотин  в  огне  восстания:  Сборник,  посвященньїи  десятилетию  Хотинского  вос- 
стания. —  М.,  1929. —  С.  37. 

50  Бюллетень  Бессарабского  бюро  печати  —  1919  —  14  февр. 

21  Життя  Поділля  — 1919  — 22  лют. 

22  Хотинское  восстание. —  С.  258. 

23  Лунгу  В.  Указ,  соч.— С.  106. 

24  Хотинское  восстание.—  139. 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  М  1 


127 


Наш  календар 


інших  —  окупаційні  власті  оголосили  стан  облоги 25.  Проте  й  за  таких 
умов  трудящі  краю  активізували  боротьбу  проти  румунських  загарбни¬ 
ків  та  Тх  поплічників.  Селяни  сусідніх  з  Хотинським  повітом  буковинських 
сіл  Калинешт,  Строєшт,  Драгоєшт  —  взяли,  зокрема,  участь  у  боях 
проти  королівських  військ  у  складі  хотинських  повстанських  полків  і  пар¬ 
тизанських  загонів.  Революційні  виступи  трудящих  відбулися  майже 
в  усіх  повітах  північної  Буковини 26.  Робітники-металісти  і  залізничники 
Чернівців,  наприклад,  провели  страйк  на  підтримку  хотинських  повстан¬ 
ців,  солідаризуючись  тим  самим  з  їх  боротьбою  27. 

Хотинське  повстання  знайшло  широкий  відгук  серед  трудящих  цент¬ 
ральної  й  південної  Бессарабії,  Тираспольського  та  інших  повітів,  роз¬ 
ташованих  на  лівому  березі  Дністра  Херсонської  губернії.  На  захист 
повстанців  виступили,  зокрема,  жителі  Бельцького  повіту  Бессарабії. 
Яскравим  прикладом  солідарності  місцевих  селян  з  боротьбою  трудя¬ 
щих  Хотинщини  були  їх  масові  відмови  від  перевезення  румунських  сол¬ 
датів  і  артилерії  для  придушення  повсталих28.  Революційне  піднесення, 
яке  виникло  в  результаті  повстання  на  півночі  Бессарабії  та  Буковини, 
змусило  румунських  інтервентів  продовжити  стан  облоги  в  Кишиневі  та 
інших  містах  Молдавії29. 

Активна  підтримка  Хотинського  повстання  з  боку  трудящих  Украї¬ 
ни  і  Молдавії  свідчила  про  їх  прагнення  до  зміцнення  єдності  в  бороть¬ 
бі  за  відновлення  влади  Рад.  «Саме  під  час  Хотинського  повстання  в  січ¬ 
ні  1919  р.,  —  писав  його  активний  учасник  Т.  Н.  Леваднюк,  —  і  в  роки 
громадянської  війни  особливо,  проявилася  дружба  українського  і  мол¬ 
давського  народів,  їх  спільні  прагнення,  взаємопідтримка  і  героїчна  бо¬ 
ротьба  з  ворогами  вітчизни»  30. 

Незважаючи  на  те,  що  в  ході  Хотинського  повстання  були  допущені 
серйозні  помилки  (недостатність  підготовки,  слабке  політичне  і  військо¬ 
ве  керівництво,  розбіжності  у  політичних  поглядах  серед  його  ватажків, 
передчасність  виступу  трудящих),  досвід  революційного  виступу  народ¬ 
них  мас,  зокрема  інтернаціонального  єднання  повстанців,  став  важливим 
здобутком  трудящих  України  і  Молдавії  в  їх  спільній  боротьбі  проти 
іноземних  інтервентів  і  внутрішньої  контрреволюції. 

Тісне  згуртування  в  рядах  повстанців  трудящих  різних  національно¬ 
стей  забезпечило  успіх  їх  збройного  виступу  на  першому  етапі  —  ви¬ 
гнання  інтервентів  з  території  Хотинського  і  частини  Сорокського  пові¬ 
тів  та  відчайдушний  опір  румунським  окупантам  під  час  придушення  по¬ 
встання.  Глибокий  інтернаціональний  характер  останнього  був  зумовле¬ 
ний  також  підтримкою  повстанців  з  боку  трудящих  Поділля,  солідарні¬ 
стю  з  їх  боротьбою  робітників  і  селян  усієї  Бессарабії. 

В.  Д.  Босчко  (Київ),  О.  Д.  Павловський  (Київ) 


25  Комарницький  С.  Десять  днів  подвигу  //  Рад.  Буковина. —  1987. —  24  січ. 

26  Компанієць  І.  Боротьба  за  Радянську  владу  на  Буковині,— К.,  1950.— 
С.  34. 

27  Ботушанський  В.  Яскрава  сторінка  революційної  боротьби:  До  57-х  ро¬ 
ковин  Хотинського  повстання  у  1919  році  //  Рад.  Буковина. —  1976. —  24  січ. 

28  Хотинское  восстание. —  С.  101. 

29  Известия. —  1919. —  21  марта. 

30  Хотинское  восстание. —  С.  10. 


128 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


З  ІСТОРІОГРАФІЧНОЇ  СПАДЩИНИ 


Н.  И.  Костомаров 

Мазепа* 

ГЛАВА  ШЕСТАЯ 
(продовження) 

Новьіе  слухи  о  том,  что  бусурмани  готовятся  на  следующий  год  опять 
нападать  на  русские  владения,  побудили  к  мисли  о  новом  плавном 
походе  ’.  В  январе  1698  года  бьіл  об  атом  у  гетмана  сьезд,  после  чего 
все  полковники,  каждий  в  своем  полку,  принялись  за  постройку  чел- 
нов.  Зто  не  обходилось  без  затруднения  и  ропота,  потому  что  тогда 
накладьівали  с  козаков  сбор  по  єфимку  **  и  по  полтине;  судов  строить 
не  умели,  недоставало  ни  мастеров,  ни  работников,  ни  гребцов  2.  Одна- 
ко,  по  распоряжению  гетмана,  городовьіе  козаки  в  течение  четирех 
месяцев  построили  430  челнов,  за  что  царь  похвалил  гетмана  3.  В  кон- 
де  мая  гетман  приказал  городовим  козакам  подниматься  в  поход, 
четьіре  полка  отправил  вперед  в  Таванск,  а  шесть  оставил  при  себе  и 
двинулся  на  Коломак  для  соединения  с  князем  Долгоруким  4.  У  князя 
положено  бить  83  280  человек  войска  пешего  и  конного  5. 

В  июле  оба  войска  отправились  сначала  безводною  степью,  на¬ 
правлявсь  к  Перекопу,  но  потом,  опасаясь  безводья  и  бескормици  в 
вьітравленних  и  вижженних  стелях,  повернули  к  Таванску,  сделали 
распоряжение  о  скорейшем  исправлении  Таванска  и  Кизикерменя  и 
послали  десятитнсячний  отряд  великороссиян  и  малороссиян  к  Очако¬ 
ву  плавним  путем;  но  так  как  русские  суда  бьіли  мали,  а  люди  мало 
искусньї,  притом  пушек  с  ними  било  немного  и  те  небольшого  размера, 
то  они  не  решались  пропливать  между  двумя  турецкими  крепостями, 
Очаковим  и  Кинбурном,  с  которих  поражали  би  их  огнестрельннм 
оружием.  Простоявши  двоє  суток  в  пустине,  где  не  било  ни  хат,  ни 
шалашей,  они  отступили.  Тогда  предводители  нашли,  что  взять  Очаков, 
как  намеревались,  трудно.  «Нам, — говорили  они  в  своє  собственное 
извинение, —  не  образец  запорожцн,  которьіе  в  малолюдстве  ночью 
воровски  пропливают  или  сухопутьем  пробираются  к  морю.  У  нас 
большие  обози.  Как  только  ми  туда  дойдем,  в  Царьграде  узнают  и 
пришлют  против  нас  на  каторгах  ***  войско.  И  теперь  стоять  нам  под 
Кизикерменем  и  Таванском  невозможно:  люди  от  недостатка  продо- 
вольствия  разбегаются,  запасов  на  пять  месяцев  на  подводах  привезти 
сюда  трудно,  а  те,  что  отправлени  били  на  судах,  пропали  на  порогах, 
и  здесь  ни  за  деньги  купить,  ни  саблею  достать  ничего  нельзя.  Позтому 
лучше  нам  воротиться»  6.  По  таким  соображениям  оба  войска  отступи¬ 
ли  назад. 

Если  первий  поход  князя  Долгорукого  с  гетманом  нельзя  било 
назвать  блестящим,  то  зтот  второй,  по  своєму  окончанию,  можно  било 

*  Продовження.  Початок  див.:  Укр.  іст.  журн. —  1988. —  №  8 — 12. 

1  Арх.  Юст.,  кн.  81,  л.  527. 

._**  Велика,  вагою  близько  ЗО  г,  срібна  західноєвропейська  монета  —  таляр.  У 
Росії  і  на  частині  території  України  її  звали  єфімком  (від  первинної  назви  —  іо- 
ахімсталяр). 

2  Арх.  Ин.  Дел  1698  г.,  №  1 8. 

3  Арх.  Юст.,  кн.  79,  л.  387. 

4  Там  же,  л.  350  и  480. 

5  Там  же,  кн.  81,  л.  913. 

***  Великі  кораблі  з  численними  гребцями,  звичайно  — невільниками,  прикутими 
до  весел. 

6  Там  же,  кн.  68,  л.  59  и  далее. 

9.  Укр.  іст.  журн.,  1989,  А»  / 


129 


З  історіографічної  спадщини 


назвать  постьідньїм,  подстать  походу  князя  Вас.  Вас.  Голицнна  с  Са- 
мойловичем.  Но  гетман,  сколько  нам  известно,  не  испнтал  от  царя  ни¬ 
каного  знака  неудовольства,  хотя  и  не  получил  награждения. 

Завоевание  турецких  городков  не  приносило  малороссийскому 
краю  ни  малейшей  пользьі,  а  только  прибавляло  народу  большие  тя- 
гости.  Нужно  бьіло  починять  разоренньїе  городки,  содержать  там  гар- 
низони,  а  для  них  доставлять  хлебньїе  и  боевьіе  запасьі.  Такая  достав¬ 
ка  ложилась  бременем  на  народ.  Терпел  нужду  преимущественно  Пол- 
тавский  полк,  расположенньїй  на  перепутьи  Москви  и  Украйни  с  ни- 
зовьев  Днепра.  Весною  1698  года  полковник  полтавский  доносил,  что 
после  праздника  Рождєства  Христова  пять  раз  бьіла  посилка  с  запа¬ 
сами  к  Таванску,  и  городки  Полтавского  полка  давали  каждьій  по 
нескольку  десятков  подвод  на  весь  тот  неближний  путь.  Гетман,  пере¬ 
давай  в  Приказ  зтот  доклад  полтавского  полковника,  со  своей  сторони 
замечал:  «Вот  уже  одиннадцать  лет  вершится  война  с  Кримом  и  все 
военньїе  сили  идут  через  Полтавский  полк.  Люди  терпят  убьітки  через 
топтание  и  вьітравление  трав  и  хлебов,  через  опустошения  рощ  в  их 
старинних  займищах.  Гонци  беспрестанно  ездят  не  только  по  царским 
грамотам,  но  и  по  воеводским  памятям  *,  требуют  от  жителей  себе 
корма  и  питья,  а  иньїе  осмеливаются  бить  и  бесчестить  городових  стар¬ 
шин.  Хотя  и  єсть  царский  указ  начальним  людям  без  царских  грамот 
и  без  гетманских  проезжих  листов  никому  ничего  не  брать,  но  многие 
на  то  не  смотрят  и  знать  зтого  не  хотят»  7 .  В  подобньїх  вираженнях 
отзьівался  гетман  и  после  похода  с  князем  Долгоруким:  «Вот  уже  в 
продолжение  12-ти  лет,  с  начала  своего  гетманства,  я  совершил  11  лет- 
них  и  10  зимних  походов,  и  не  трудно  всякому  рассудить,  какие  труд- 
ности,  убитки,  разорения  от  зтих  беспрестауних  походов  терпит  Войско 
Запорожское  и  вся  Малая  Россия»  8. 

К.  довершенню  тягостей  в  1698  году  постиг  Малороссию  хлебний 
недород.  Край  бил  так  несчастлив,  что  зто  явление  беспрестанно  по¬ 
вторялось  в  последние  лета,  почти  каждий  год,  то  в  большей,  то  в 
меньшей  степени.  Отсюда  —  скудность  и  дороговизна.  В  январе 
1699  года  гетман  в  своем  донесений  в  Приказ  резкими  чертами  изобра- 
жает  зто  народное  бедствие,  увеличивавшееся  от  воєнних  обстоя- 
тельств  **. 

Такое  печальное  лоложенне  усиливало  у  малоруссов  охоту  к  ша- 
танию  и  исканию  нових  мест  жительства.  Переселившиеся  с  правого 
берега  Днепра  на  левьій  опять  поривались  в  отечество  своих  предков. 
Так,  прилуцкий  полковник  Горленко  доносил  гетману,  что  в  его  полку 
козаки  и  поселяне  (мужики)  распродают  свои  грунти  и  поля  и  спешат 
переселяться  за  Днепр  9.  В  Черниговщине  толпа  организовалась  само- 
вольно  в  полк  под  начальством  какого-то  бродяги,  поляка  Кулаковско- 
го,  и  ушла  за  Днепр  в  Полесье,  собираясь  на  службу  к  польскому 
королю;  но  Палей  не  пустил  их  и  заворотил  под  гетманский  реги- 
мент 10.  Переяславский  полковник  Мирович  доносил,  что  в  городках, 
местечках  и  селах,  прилежащих  к  Днепру,  натолпились  люди,  пришед- 
шие  из  разньїх  полков  гетманского  регимента;  у  всех  у  них  на  уме 
каким-нибудь  способом  перебраться  на  противную  сторону  Днепра  и 
там  поселиться  п. 

Поляки  старались  тогда  заселить  и  упрочить  за  собою  украинские 
пустьіни  ***  и,  проведавши  о  настроєний  народа  левой  сторони  Днепра, 

*  пам’ятним  запискам. 

7  Арх.  Ин.  Дел,  1698  г.,  №  78. 

8  Арх.  Юст.,  кн.  68,  л.  62. 

**  Опускаю  текст  гетьманського  донесення. 

9  Арх.  Юст.,  кн.  81,  л.  895. 

10  Там  же,  л.  877. 

11  Арх.  Ин.  Дел,  1699  г.,  №  14. 

***  Тобто  пустоші  на  Правобережжі  Дніпра,  що  виникли  через  панські  утиски  і 
татарські  набіги. 

130 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  Л®  / 


З  історіографічної  спадщини 


наслали  «осадчих»,  которих  должность  состояла  в  том,  чтобм  зазивать 
людей  в  новоосновьіваемие  слободи,  определять  им  именем  своих  па- 
нов  льготьі  на  известное  число  лет  от  всяких  повинностей  или  подма- 
нивать  обещаниями  всегдашних  вигод  на  новоселье.  Таким  способом 
завелись  немальїе  слободи  в  Корсуне,  Богуславе,  Драбовце  и  Мошнах. 
Из  зтих  слобод  осадчие  отправляли  посильних  на  левую  сторону 
Днепра  завлекать  жителей  рассказами  о  привольном  житье-бьітье  за 
Днепром.  Так,  от  некоей  княгини  Анньї  Вишневецкой  (имевшей  впо- 
следствии  важное  значение  в  жизни  Мазепи)  и  от  ее  сьіна  бил  отлрав- 
лен  в  Перєяславский  полк  какой-то  Могильницкий  с  двумя  товарища- 
ми  —  одним  мазуром  *,  другим  русином  —  подущать  малороссиян  к 
переселенню  в  слободу  Мошни:  двоє  попались  стороже,  поставленной 
на  берегу  Днепра,  а  Могильницкий  едва  ушел  12.  Мирович  указивал  на 
другого  такого  же  подговорщика,  Феофана  Воронича,  именовавшего 
себя  корсунским  игуменом  |3.  Некоторьіе  из  зажиточньїх  левобережних 
жителей,  не  переходи  совсем  на  жительство  в  правобережние  слобо¬ 
ди,  заводили  на  правом  стороне  в  пустих  лесах  и  полях  пасеки  и  хуто¬ 
ра,  сами  оставались  на  прежнем  своем  жительстве,  а  в  заведенних 
правобережних  поселках  держали  своих  подручних.  Земли,  на  кото- 
рих  основались  зти  поселки,  никому  перед  тем  не  принадлежали,  и 
хозяева,  живя  сами  на  левой  стороне  Днепра,  считали  их  своей  собст- 
венностью  по  праву  займанщини  и  притом  тянувшею  к  гетманскому 
регименту.  Там  между  вьіселенними  людьми  и  польскими  осадчими 
возникали  ссорьі 14.  Такие  случаи  не  отбивали,  однако,  в  народе  охоти 
к  бегству  и  к  поселенням  на  правой  стороне  Днепра  под  разними  ви¬ 
дами:  не  удерживали  их  ни  угрозьі,  ни  кари  за  побеги,  а  сторожи, 
располагаемьіе  по  днепровскому  побережью,  не  в  силах  бьіли  останав- 
ливать  перехожих, —  чересчур  длинно  зто  побережне,  й  не  бьіло  воз- 
можности  заставить  его  караулами  на  всем  его  протяжении:  зимою  по 
льду,  а  летом  на  челнах  легко  било  пробираться  на  правий  берег. 
Гетман  жаловался  царю,  что  нет  мер  удержать  народного  стремления 
к  переселенням  на  слободи;  он  просил  царя  войти  в  сношения  с  поль- 
ским  королем  и  привести  дело  так,  чтоби  гетман  мог  послать  своих 
вооруженньїх  людей  разорить  зти  слободи  и  убежавших  туда  для  по¬ 
селення  перевести  на  прежние  места,  на  том  оснований,  что  по  мирно¬ 
му  договору  России  с  Польщею  отнюдь  не  следовало  возобновлять 
запустелих  городов  в  правобережной  Украине. 

На  неоднократпьіе  донесення  о  том  гетмана  царь  Петр  в  марте 
1699  года  относился  к  польскому  королю  с  просьбою  —  не  дозволять 
ни  коронному  гетману,  ни  кому-нибудь  другому  из  польских  панов 
заселять  оставленную  впусте  Украйну.  Тогда  же  царь  поручал  гетма¬ 
ну  удвоить  строгость  надзора,  чтобьі  жители  не  бегали  в  слободи  на 
правую  сторону  Днепра  15.  Но  побеги  не  прекращались,  и  спустя  почти 
год  после  того  царский  указ  всем  пограничньш  воєводам  предписьівал 
ловить  малороссийских  беглецов  и  отправлять  к  гетману,  которий 
должен  чинить  им  жестокое  наказание  и  потом  водворять  на  прежних 
местах  их  жительства  |6. 

Прежде,  недавно  еще,  обетованною  страною  для  переселенцев  би¬ 
ла  Слободская  Украйна.  В  настоящее  время  она  не  привлекала  бегле¬ 
цов  в  прежней  степени.  Теперь  малороссияне,  там  поселившиеся, 
узнали  на  опите  великороссийские  приеми  воеводского  управлення; 
они  часто  им  приходились  не  по  вкусу  и  некоторьіх  даже  заставляли 


*  вихідцем  із  польського  Мазовшз. 

12  Арх.  Юст.,  кн.  69,  л.  92. 

13  Арх.  Ин.  Дел,  1699  г.,  №  14. 

14  Там  же,  май,  №  9. 

15  Там  же,  март,  №  10. 

16  Там  же.  л.  1700,  №  4. 

Укр.  іст.  жцрн.,  1989,  Лї’  /  9*  131 


З  історіографічної  спадщини _ _ _ _ 

убегать  с  новоселья.  Кроме  того,  Слободская  Украйна  в  последние 
годи  стала  часто  подвергаться  разорениям  от  татар.  Так,  и  в  1698  году, 
когда  гетман  и  князь  Долгорукий  ходили  походом  на  Низовье,  силь¬ 
ная  орда  с  двумя  салтанами  ворвалась  в  Слободскую  Украйну,  разде- 
лилась  загонами,  разорила  многие  слободи  по  Донцу,  городок  Салтов, 
и  едва  успели  спасти  от  них  полковой  город  Харьков  ,7. 

Тем  не  менее,  переселення  на  восток  из  Гетманщини  не  прекраща- 
лись,  и  в  ато  время  многие  водворялись  не  только  в  Слободской  Укра- 
ине,  где  все  сплошное  народонаселение  тогда  состояло  из  малороссиян, 
но  и  в  чисто  велико русском  крає  на  землях  великорусских  владельцев 
Рьільского  и  Путивльского  уездов,  где  малороссийским  новопоселен¬ 
цем  приходилось  жить  вперемежку  с  великороссиянами.  На  переселе¬ 
ння  отваживались  малороссияне  в  надежде  избавиться  от  тягостеи, 
которие  несли  в  своем  прежнем  крає,  не  думая,  что  на  новоселье  при- 
дется  им  испнтьівать  своего  рода  тягости  и  бедствия.  Так,  бежавшие 
на  правую  сторону  Днепра  соблазнялись  приманками  польских  панов, 
обещавших  им  всякне  блага  и  льготи,  забивали  о  том,  что  некогда 
творилось  от  поляков  с  их  отцами  и  дедами  и  что  могло  и  должно  би¬ 
ло  случиться  с  ними  самими.  Так  и  поселившиеся  в  великорусском 
порубежном  крає  у  тамошних  помещиков  скоро  изведали  совсем  иную 
судьбу,  чем  та,  какую  им  обещали.  Мазепа  сам  накупил  себе  имении 
в  Рильском  уезде,  и  малороссияне,  приставшие  прежде  к  тамошним 
великорусским  помещикам,  стали  переселяться  на  земли  малороссий- 
ского  гетмана.  Но  помещики  зтого  края  —  Полянские,  Тургеневн,  Стре- 
моуховьі,  Дурови,  Ширкови  —  били  такие  потатчики  своєму  нраву, 
что  фамильние  имена  их  до  сих  пор  остались  в  местних  преданиях  с 
памятью  об  их  бесчинствах.  Они,  собравши  своих  великороссииских 
крестьян,  стали  преследовать  ушедших  от  них  малороссиян,  разоряли 
деревни,  заводимие  последними  на  гетманских  землях,  нападали  на 
них  по  дорогам,  ловили  их  где  могли,  били,  увечили  и  до  смерти  уби¬ 
вали,  не  щадя  ни  женщин,  ни  детей,  и  таким  способом  погибло  тогда 
до  сотни  душ  18.  Когда,  по  жалобам  на  такие  неистовства,  производил- 
ся  розиск,  то  великорусские  люди,  не  только  прикосновенние  к  делу, 
но  И  посторонние,  били  и  бесчестили  малороссиян,  присилаемих  гет- 
маном  к  розиску*;  местние  подьячие  держали  сторону  помещиков,  а 
люди  и  крестьяне,  которнх  помещики  посилали  и  водили  на  разбои, 
по  наущению  своих  помещиков,  не  говорили  на  допросах  правдьі 
Таким  образом,  имя  гетмана  Мазепьі,  в  то  время  царского  любимца, 
не  било  столько  сильно,  чтоби  охранить  малороссиян,  его  земляков, 
перед  великорусским  правосудием  **. 

Некоторьіе  посполитие,  не  переселяйсь  ни  в  польские,  ни  в  вели- 
корусскне  владения,  находили  уловку  избавиться  от  тягостей,  падав¬ 
ших  исключительно  на  поспольство:  они  продавали  часто  сриктив- 
но — СВои  двори  и  грунти  козакам,  а  сами  оставались  с  теми  же  дво¬ 
рами  и  грунтами,  числись  козацкими  «подсуседками»,  а  тем  самим 
уже  подчинялись  козацкому  управленню  и  не  несли  повинностеи,  ле¬ 
жавших  на  посполитих.  «Подсуседки»,  из  которьіх  скореє,  чем  из  по- 
спольства,  записивали  в  козаки,  считались  не  имевшими  собственних 
грунтов  и  полей,  освобождались  вообще  от  повинностеи  наравне  с  ко¬ 
заками,  при  которих  записьівались 20.  Но  гетман,  узнавши  об  увеличе- 


17  Арх.  Юст.,  кн.  81,  л.  815  и  818. 

18  Там  же,  кн.  83,  л.  275. 

*  Дається  взнаки  суспільно-політична 
стомарова:  адже  насильства  над  селянами 
їхні  посіпаки. 


обмеженість  історичних  поглядів  Ко- 
чинили  не  взагалі  великороси,  а  пани  та 


**  ^Землякам» ^гетьмана  нічого  було  й  сподіватися  на  його  захист:  Мазепа  був 
класово  солідарним  з  російськими  поміщиками  і  так  само,  як  вони,  нещадно  гнобив 


Укр.  іст.  журн.,  1989.  А5  1 


132 


З  історіографічкої  спадщини 


нии  числа  таких  подсуседков,  в  1701  году  своим  универсалом  повора- 
чивал  их  снова  в  разряд  посполитих,  так  как  в  тех  городах  и  селах, 
где  происходили  такие  самовольнне  перехождения,  посполитьіе,  ума- 
ленние  в  своем  числе  вибившими  из  их  разряда  подсуседками,  не  в 
силах  уже  били  содержать  охотних  козаков  21. 

Таким  образом,  в  Гетманщине  ощущалось  народное  недовольство 
настоящим  положением  и  не  могло  себе  найти  исхода.  Происходила 
перетасовка  сословий  и  мест  жительства.  Многие  козаки,  тяготясь 
службою,  добровольно  питались  поступить  в  поспольство,  а  посполь- 
ство,  по  старинному  обьічаю,  рвалось  в  козачество  и,  как  ми  видели, 
хотя  би  в  подсуседки  козацкие,  причем  била  вОзможиОСть  поступить 
в  козаки.  Другие  посполитне  со  своими  грунтами  и  полевими  участ- 
ками  попадали  в  зависимость  панов,  получавших  от  царя  жалованнне 
грамоти  на  маетности;  отважнейшие  из  таких,  не  желая  исполнять 
повинностей  по  отношению  к  владельцам,  рвались  вон  из  Гетманщи- 
ни,—  из  них-то  многие  тогда  искали  себе  новоселья  в  польских  и  вели- 
корусских  владениях.  Козаки  городовие,  считая  себя  людьми  вольни¬ 
ми,  не  всегда  повиновались  начальству,  часто  убегали  со  служби  с 
похода  или  не  ходили  в  поход,  не  слушая  гетманских  универсалов. 
От  зтого  гетман  все  более  и  более  не  считал  их  вполне  належною  воєн¬ 
ною  силой  и  предпочитал  охотних  козаков,  набираемих  как  из  мало- 
российского  поспольства,  так  и  из  иноземцев.  Число  их  беспрестанно 
увеличивалось  всяким  сбродом.  Они  разделялись  на  полки,  но  не 
имели  отведенних  им  земель  и  дворов  и  располагались  «на  лежах», 
то  єсть  на  квартирах  во  дворах  посполитих,  по  распоряжениям  гетма- 
на.  Они  составляли  для  народа  истинную  тягость  и  возбуждали  к  себе 
нерасположение  не  только  в  посполитих,  но  и  в  козаках  городових  и 
даже  запорожцах  *. 

Зимою  1698 — 1699  годов  Мазепа  бил  позван  для  свидания  с  царем 
в  Воронеж 22  и  по  возвращении,  по  царскому  указу,  отправил  туда 
3000  козаков  беречь  строившиеся  корабли  23.  После  того  гетман  собрал 
на  сьезде  всех  полковников  в  Гадяч.  Там  долго  рассуждали  о  Нових 
средствах  войни  против  бусурман  и  порешили,  что  каждому  полку 
лучше  оставаться  в  своей  области  наблюдать  за  неприятельскими  обо¬ 
ротами  и  сообразно  с  тем  устраивать  свои  воинские  движения  24. 

Весною  1699  года  в  Малороссии  сделался  переполох  от  нових  вес- 
тей,  принесенних  татарскими  перебежчиками  —  тумами  (т.  е.  рожден- 
нимн  от  татарина  и  русской  пленници),  что  бусурмани**  заключают 
мир  с  немцами  и  хотят  обратить  все  сили  на  царские  области  25.  Зто 
била  первая  весть,  принесенная  об  зтом  в  Украйну  и  тбтчас  сообщен- 
ная  гетманом  в  Москву.  Вскоре  затем  господарь  молдавский,  с  кото- 
рим  малороссийский  гетман  вел  постоянно  тайние  сношения,  сообщал 
о  том  же  и  представлял  гетману,  что  молдаване  и  валахи  боятся  нем- 
цев  больше,  чем  турок,  потому  что  немци  думают  им  навязать  папизм 
и  хотят  подчинить  цезарю  немецкому.  Господарь  повторял  то,  что  со- 
общалось  уже  прежде  из  христианского  Востока:  что  и  он  сам,  и  все 
молдаване  и  валахи  поголовно  желают  свергнуть  с  себя  бусурман- 
скую  неволю  и  поддаться  православному  русскому  государю.  Он  ука- 
зивал  способи  вести  успешнее  войну  против  турок.  Важнейшиґй  пункт 
ведення  зтой  войньї  бил,  по  его  мнению,  на  устье  Днепра,  и  больше 


21  Арх.  Ин.  Дел,  1701  г.,  №  70  (Скорочено  текст  відповідного  документа. — 
М.  К.). 

*  Мазепа,  що  небезпідставно  побоювався  справжніх  козаків,  створив,  таким 
чином,  «гвардію»  з  найманців,  не  зупиняючись  перед  зарахуванням  до  «козаків» 
іноземців  та  різного  наброду. 

22  Арх.  ЇОст.,  кн.  68,  л.  411. 

23  Там  же,  л.  339  и  342. 

24  Там  же,  л.  401. 

**  Турки. 

25  Там  же,  л.  403. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  МІ-  1  133. 


З  історіографічної  спадщини 


всєго  надлежало  ожидать  успеха  от  козахов,  которьіе  могут  вторг¬ 
нуться  в  Буджак  (ньінєшняя  Бессарабия)  и  действовать  разом  с  вос- 
ставшими  молдаванами  и  валахами.  Мазепа,  по-видимому,  сочувст- 
вовал  таким  заявлениям  и  посьілал  доверенньїх  лиц  составить  опи- 
сание  путей  и  становищ  от  устья  Днепра,  Буга  и  Днестра  до 
устьев  Дуная  2б. 

Но  царь  Петр  уже  иначе  смотрел  на  зти  дела:  в  его  голову  уже 
вступил  проект  войньї  со  Швецией  и  он  нуждался  в  мире  с  другими 
соседями  своей  держави.  Притом  ему  било  известно,  что  его  союзни¬ 
ки  —  император  и  польский  король  —  готови  заключить  с  Турцией 
мир  и  заключат  его  «сепаратно»  от  России,  если  Россия  не  пристанет 
к  миру  вместе  с  ними.  Собирался  конгресе  в  Карловице  с  целью  пе- 
реговоров  о  мире  с  турками.  Царь  послал  туда  своего  посла,  дьяка 
Возницина.  На  зтом  конгрессе  царские  уполномоченние  от  имени  сво¬ 
его  императора  постановили  сепаратний  мир  с  Турцией  и,  таким  об¬ 
разом,  оставили  союзников  самих  расправляться  с  турками.  Турецкие 
уполномоченние  в  переговорах  с  Вознициним,  представителем  России, 
потребовали  возвращения  всего  завоеванного  русскими  в  последнюю 
войну.  Позтому  оказалось  невозможним  России  совершенно  помирить¬ 
ся  с  Турцией  подобно  немецкому  императору.  Дьяк  Возницьін  огра- 
ничилея  только  заключением  перемирия  на  два  года,  а  в  продолжение 
зтого  ерока  положено  било  вести  переговори  для  постановлений  мира 
или  перемирия  на  более  продолжительньїй  ерок  27 . 

Вслед  за  тем  турки  заключили  сепаратний  мир  с  Польщею.  Тур¬ 
ки  возвратили  Польше  Каменец,  совершенно  опустелий,  и  обещали 
свободу  римско-католического  исповедания  в  областях,  принадлежав- 
ших  Оттоманской  Порте.  Поляки  со  своей  сторони  возвратили  Турции 
отнятьіе  ими  во  время  прошлой  войни  молдавские  города  28. 

Царь  Петр  остался  без  союзников.  Тогда  он  отправил  возобнов- 
лять  переговори  о  мире  своего  уполномоченного  дьяка  Емельяна  Ук- 
раинцева  в  Константинополь,  в  сопровождении  целого  своего “новопо- 
строенного  флота  для  внушения  туркам  уважения  к  силе  Русской 
держави.  Переговори  длились  с  ноября  1699  года  по  июль  1700.  Мно- 
го  раз  собирались  на  конференцни  и  расходились,  не  договорившись 
до  окончания.  Подробности  их  не  относятся  к  нашему  предмету.  Ска¬ 
жем  только  мимоходом,  что  главним  спорньїм  пунктом,  на  котором 
никак  не  могли  сойтись  обе  сторони,  били  приднепровские  городки: 
турки  домотались  их  возвращения;  русская  сторона  питалась  их  удер¬ 
жать  в  обладании  Русской  держави.  Наконец,  3  июля  1700  года  било 
постановлено  и  подписано  с  обеих  сторон  перемирие  на  ЗО  лет.  Турция 
уступала  России  Азов  со  своими  тянувшими  к  нему  городками.  Россия 
приняла  на  себя  обязательство  разорить  в  течение  тридцати  дней 
после  окончательного  подтверждения  мирного  договора  приднепров¬ 
ские  городки,  отнятие  у  турок,  а  вперед  по  всему  днепровскому  берегу, 
начиная  от  Сечи  до  устья  Днепра,  не  бьіть  никакому  поселенню,  кроме 
небольшого  укрепления  для  переправи  проезжих  людей  через  Днепр. 
Пространство  от  Перекопа  до  ближайшего  к  нему  из  азовских  город- 
ков,  Миусского  городка,  положено  оставить  впусте 29.  По  принятому 
на  себя  Россией  обязательству  разорить  городки  в  низовьях  Днепра, 
завоеванние  в  прошлую  войну,  поручение  зто  возложено  бьіло  на  ге¬ 
нерала  Кольцо-Мосальского  и  исполнено  им  в  1701  году.  8  октября 
зтого  года  гетман  получил  ведомость  и  сообщил  ее  в  Москву,  что  Та- 
ванск  и  Кизикермень  разбити  и  все  боевьіе  принадлежности  оттуда 
вивезени  30. 


26  Устряло  в.  Ист.  Петра  В.,  т.  III,  Прилож.  7,  с.  472  и  478. 

27  Там  же,  т.  III,  с.  256. 

28  5  г  и  ]'  з  к  і.  Огіе]е  Роїзкі,  IV,  1 66. 

29  Устряло  в.  Ист.  Петра  В,  т.  III,  Прилож.  7,  с.  550. 

30  Арх.  Юст.,  кн.  83,  л.  992. 

134  Укр.  іст.  журн..  1989  №  1 


З  історіографічної  спадщини 


ГЛАВА  СЕДЬМАЯ 

В  1698  году  совершалась  в  Москве  страшная  царская  расправа  над 
стрельцами  *.  Случайно  спасавшиеся  от  погрома  убегали  в  украинньїе 
области  и  в  Гетманщину.  Царь  послал  указ  гетману  приказать  ловить 
их  по  всем  полкам.  Но  стрельдов,  находившихся  при  гетмане  в  Бату- 
рине,  не  тронули,  а  только  велели  им  именоваться  солдатами 31.  Их 
начальник,  полковник  Анненков,  приобрел  большое  благорасположение 
гетмана,  и,  когда  в  1699  году  Анненков  бил  переведен  воєводою  в  Пу¬ 
тивль32,  Мазепа  испросил  у  царя  дозволенне  оставить  Анненкова  при 
себе  в  Батурине  и  по-прежнему  командовать  полком,  назначенним  из 
великороссиян  для  охранения  гетманской  особи  33. 

Пользуясь  наступившим  мирним  временем,  гетман  продолжал  за- 
ниматься  сооружением  храмов  на  собственньїй  счет.  Так,  около  зтого 
времени  построени  били  каменная  ограда  Печерской  лаври  на  протя- 
жєнии  520  сажень  (в  два  сажня  висоти  и  четире  толщини)  с  четирьмя 
башнями,  боковие  придели  с  северной  и  южной  сторони  вєликой 
лаврской  церкви  с  надстроенними  над  ними  пятью  куполами  и  церковь 
над  зкономскими  воротами  лаври,  где  с  наружной  сторони  бил  ви- 
ставлен  лепной  работи  герб  Мазепи.  Около  того  же  времени,  вероят- 
но,  начата  по  желанию  гетмана  и  на  его  счет  надстройка  бокових  при- 
делов  на  нижних  папертях  Киево-Софийского  собора  с  шестью  купола¬ 
ми  над  ними,  что  дало  атому  зданию  тот  вид,  в  каком  находится  оно 
и  теперь  **.  Вознесенская  соборная  церковь  в  Переяславе,  созданная 
также  гетманом,  относится,  вероятно,  к  тому  же  времени.  Так  видимое 
всеми  благочестие  и  усердие  к  православним  храмам  уничтожало  силу 
врагов  Мазепи,  виставлявших  его  в  своих  доносах  поляком,  тайно  со- 
чувствовавшим  польским  заветним  видам  и  только  притворно  казав¬ 
шимся  русским  православним.  Недоверие  к  его  искренности  не 
испарялось  в  Украине,  и  в  1699  году  гетмана  потревожило  повторение 
прежних  историй  с  доносами.  Бил  в  Гетманщине  некто  Данило  Ва- 
сильевич  Забела,  носивший  звание  бунчукового  товариша.  Зто  звание 
недавно  било  учреждено  гетманом  Мазепою,  которьій  по  своєму  усмо- 
трению  давал  его  детям,  принадлежавшим  к  чиновним  фамилням. 
Забела  бил  человек  нрава  беспокойного,  склонного  к  каверзам,  что  в 
те  времена  било  многим  свойственно.  Он  за  что-то  невзлюбил  гетмана 
и  сошелся  с  Андреем  Солониною,  которий  находился  на  службе  при 
гетманском  дворе  и  не  угодил  своєму  пану  гетману.  Они  вместе  уехали 
в  Москву,  начали  искать  там  покровительства  боярина  Бориса  Петро¬ 
вича  Шереметева  и  подали  ему  донос  на  гетмана.  Но  Мазепа  узнал 
об  атом  ранее,  чем  еще  донос  дошел  до  царя,  и  сам  написал  царю,  что 
«ати  два  человека  на  гетманскую  честь  небильние  слова  износят  и 
плевели  сеют».  Гетман  в  Москву  извещал,  что  один  из  доносчиков, 
Забела,  по  челобитию  своего  дяди,  бьіл  уже  привлечен  к  войсковому 
суду,  а  другой  доносчик,  Солонина,  служивши  у  гетмана  во  дворе, 
украл  у  него  деньги.  Государь,  оказивая  доверие  к  гетману,  приказал, 
не  разбирая  доноса,  обоих  доносчиков  и  с  ними  еще  какого-то  попа 
Леонтия  34  послать  в  Батурин,  но  сказать  им  наперед,  чтоб  они  ехали 
без  опасения,  потому  что  государь  писал  к  гетману,  чтоб  им,не  бьіло 
никакого  зла. 


*  йдеться  про  придушення  Петром  І  повстання  стрільців  1698  р.,  після  чого 
стрілецьке  військо  було  ліквідоване,  його  замінила  регулярна  армія,  створена  за  єв¬ 
ропейськими  зразками. 

31  Арх.  Юст.,  кн.  68,  л.  389. 

32  Арх.  Ин.  Дел,  1699  г.,  июнь. 

33  Там  же,  декабрь,  №31. 

**  Як  мовилось,  більшість  коштів  на  церковне  будівництво  гетьман  брав  з  вій¬ 
ськового  скарбу,  а  не  з  власної  кишені.  Опускаю  бібліографію  праць  про  будівництво 
у  Лаврі  як  таку,  що  не  має  прямого  стосунку  до  теми. 

34  В  дошедшем  до  нас  судном  деле  о  нем  нет  ничего. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  А*  / 


135 


З  історіографічної  спадщини 


Царский  гонец  привез  колодников  в  Батурин  скованньїми  «в  чер- 
касских  телегах».  Когда  подгехали  к  гетманскому  двору,  стащили 
колодников  с  телег  и  повели  пешком  в  гетманский  двор,  в  сопровожде- 
нии  караульних.  Гетман  бьіл  тогда  у  обедни;  колодники  в  цепях  до¬ 
жидали,  стоя  у  дверей  его  светлици.  Вишедши  из  церкви,  гетман 
принял  из  рук  гонца  царскую  грамоту  и  поклонился  до  земли. 

Колодников  предали  войсковому  суду. 

Из  дошедшего  до  нас  дела  ми  узнаєм,  что  некто  Яким  Самой- 
ленко,  дядя  Данили  Забели,  показмвал,  что  зтот  Данила,  живя  у  себя 
в  доме  в  селе  Реутинцах,  еще  в  прошлий  предрождественский  пост, 
когда  гетман  ездил  к  царю  в  Воронеж,  говорил:  «Гетман  от  царя  не 
воротится, —  он  с  поляками  дружит  и  царю  хочет  изменить».  Кроме 
того,  Данило  произносил  о  матери  гетмана  «лживие,  поклепние  и  бес- 
честние  слова»,  називай  ее  «чаровницею».  Потом  позванние  в  суд  двоє 
челядников  Данили  Забели,  которих  он,  будучи  в  Москве,  посилал  к  се¬ 
бе  домой  в  Малороссию,  показали,  что  Данило  говорил,  будто  гетман 
сам  «тайно  послал  к  бусурманам  вора  Петрика  и  бьіл  желателем  при- 
хода  бусурманского  в  Украйну».  В  подтверждение  таких  показаний 
один  малороссиянин,  бивший  недавно  в  Москве,  Онисим  Воронченко, 
обі>являл,  что  он  собственними  ушами  слишал,  как  Забела  «на  поч- 
тенную  родительницу  гетмана  честную  игуменью  арикладал  наноси». 

Забела  запирался.  Но  когда  его  стали  стращать  питкою,  то  он 
сказал:  «Я  убежал  в  Москву  от  страха, —  на  меня  сотник  кролевецкий 
подал  гетману  челобитную;  а  если  я  что  говорил  в  Москве,  то  говорил 
будучи  пьян:  мне  казалось,  что  по  таким  словам  меня  удержат  в  Моск¬ 
ве  и  не  пошлют  в  Батурин». 

Судьи,  вислушавшие  такие  речи  от  подсудимого,  произнесли:  «Не- 
возможно,  чтоб  Данилка  такие  великие  страшние  поклепи  и  потвори 
на  честь  ясновельможного  гетмана  вимислнл  сам  собою;  надобно  под 
питкою  допросить  его,  кто  ему  в  сем  деле  бнл  советником  и  настав¬ 
ником». 

Забела,  не  допускай  себя  до  питки,  сказал:  «Вот  как  дело  било. 
Через  село  Реутинцьі  ехали  люди  боярина  Шереметева.  Я  им  расска- 
зал  о  своих  нуждах  и  о  своем  страхе.  Они  посоветовали  мне  ехать  в 
Москву  к  их  боярину  и  уверили  меня,  что  боярин  будет  мне  заступни¬ 
ком.  Я  послушался  их  и  поехал.  Когда  я  рассказал  боярину  о  своих 
делах,  боярин  сперва  сказал,  что  напишет  обо  мне  ходатайственннй 
лист  к  гетману.  Я  отвечал,  что  боюсь  ехать  к  гетману.  Тогда  ,мне  боя¬ 
рин  сказал:  правда,  и  мне  гетман  добра  не  желает.  Поживи,  коли  так, 
в  Москве,  пока  великий  государь  не  воротится  из-под  Азова,  и  никуда 
не  ходи,  ни  в  Приказ,  ни  к  боярам,  а  как  царь  воротится  в  Москву, 
тогда  подать  на  гетмана  челобитную  в  мои  руки,  а  я  сам  представлю 
ее  великому  государю  и  буду  ходатайствовать  об  оказании  тебе  ми- 
лости.  По  какому  боярскому  обнадеживанию  я  и  остался  в  Москве. 
Винюсь  в  том,  что  злоречил,  наводил  изменническую  потвору  на  гет¬ 
мана  и  на  мать  его,  говорил,  будучи  пьяним  без  разума  н  памяти. 
Впрочем,  не  бьіло  у  меня  наставника  и  советника  ни  здесь  в  малорос- 
сийских  городах,  ни  в  Москве». 

Дело  показалось  важнеє.  Данило  притягивал  к  нему  первейшего 
царского  боярина.  Данила  подвергли  пьітке,  взяли  на  встряску,  про¬ 
держали  полчаса  в  висячем  положений.  Он  говорил  то  же,  что  и  перед 
пнткой,  и  только  «поносил»  себя  самого  за  то,  что  понадеялся  на 
слова,  сказанние  ему  боярскими  людьми,  поехал  в  Москву  и  через  то 
пришел  «вот  в  какую  муку!» 

Его  спустили  на  землю,  допрашивали,  кто  бил  ему  наставником  и 
советником,  и,  ничего  не  допросившись,  подняли  на  дибу;  он,  «вопня 
криком  великим»,  твердил  все  одно  и  то  же:  «Я  лаял  по  своєму  безум¬ 
ному  обичаю,  будучи  пьян  и  без  памяти,  ни  от  кого  к  тому  не  било  у 
меня  подущения  и  ни  от  кого  о  том  ни  єдиного  слова  не  слихал». 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  / 


136 


З  історіографічної  спадщини 


Судьи  прекратили  питки  и  долроси  и  положили  такой  приговор: 

«Данилка  Забела,  от  своей  злости  и  безумия,  наводя  на  високую 
честь  гетманскую  и  на  всечестную  его  матерь  тяжкие  поклепние  потво¬ 
ри,  хотел  тут  же  и  войсковие  и  народние  малороссийские  порядки  раз- 
вратнть,  а  того  ради  такой  безумний  лживец  и  зломнсленний  навет- 
ник  за  ту  свою  вину  подлежит  омертной  казни,  имущество  же  его  взять 
в  войсковой  скарб,  ибо  и  прежние  гетмани  так  поступали  с  подоб- 
ними». 

Не  знаєм,  бил  ли  пьітан  товариш  Данила  Андрей  Солонина,  но 
его  подвергли  допросу,  из  которого  видно,  что  он  бьіл  родом  из  Воли- 
ни,  по  смерти  отца  с  матерью  переехал  в  Козелец,  служил  двенадцать 
лет  у  киевского  полковника  Солонини,  потом  три  года  у  генерального 
судьи  Вуеховича,  а  наконец  у  гетмана.  Ему  отказали  от  служби  на 
том  оснований,  что  у  гетмана  и  без  него  много  челяди,  и  он  уехал  в 
польские  владения:  там  увидел  его  боярин  Шереметев,  пригласил  в 
Москву,  и  жил  он  у  него  на  боярском  иждивении,  а  когда  боярин  уехал 
в  свои  вотчини,  то  пристал  к  Забеле.  Денег  гетманских  он  не  крал. 

И  зтого  Андрея  Солонину  суд  приговорил,  как  соумишленника,  к 
одинаковой  каре  с  Данилом  Забелою. 

Гетман,  представляй  в  Приказе  приговор  войскового  суда,  прило- 
жил  к  нему  собственное  милостивое  смягчение  наказания 35. 

Ничто  не  подривало  царской  благосклонности  к  гетману.  В 
1700  году  в  январе  гетман  отправился  в  Москву,  по'царскому  пригла- 
шению,  с  48-ю  особами.  В  зтот  раз  ему  оказали  прием,  превосходив- 
ший  ласковостью  прежде  бившие  приеми.  Гетману  заявили  признание 
за  ним  заслуг,  оказанних  в  течение  тринадцати  лет  сряду,  и  важности 
его  успешних  дєйствий  в  войне  против  турецкого  султана  и  кримского 
хана,  в  особенности  же  его  подвигов  над  Днепром,  когда  били  поко- 
рени  пять  турецких  городков  и  взято  множество  пленньїх.  За  зто  за 
все  государь  возложил  на  гетмана  только  что  установленний  орден 
св.  Андрея  Первозванного.  Мазепа  бьіл  вторим,  полупившим  зтот  ор¬ 
ден,  после  Головина.  Сверх  того,  на  отпуск  пожаловали  ему  венгер- 
ский  золотой  кафтан  с  алмазними  запонками,  подбитий  соболями  зб. 
Бивший  в  Москве  разом  с  гетманом  генеральний  писарь  Кочубей  по- 
лучил  почетное  звание  стольника  37.  Тогда  же,  по  ходатайству  гетмана, 
оказано  било  внимание  хвастовскому  полковнику  Палею,  главному  в 
то  время  воскресителю  козачества  в  правобережной  Украине:  к  нему 
отправили  в  подарок  денег,  сукон,  камок,  соболей,  а  на  полчан  его 
1000  ефимков.  Но  подт>ячему,  которий  повез  царские  подарки,  прика’- 
зано  било  передать  их  Палею  секретно,  чтоби  не  дать  повода  полякам 
подозревать  какого-нибудь  против  них  подущения,  потому  что  поляки 
очень  неблагосклонно  относились  к  восстановлению  ненавистного  для 
их  памяти  козачества  во  владениях,  на  которие  простирали  свои 
види  38.  Гетман  испросил  у  царя  отдать  под  его  гетманский  регимент 
город  Новобогородск  со  всеми  жителями,  исключая  служилих  царских 
людей,  которих  положено  било  вивести  в  другие  города.  Гетман  обе- 
щал  правительству  принять  для  укрощения  запорожских  своевольств 
и  побегов  украинских  беглецов  в  запорожские  степи  мери,  более  дея- 
тельние,  чем  били  те,  какие  употреблялись  прежде  воєводам»,  управ¬ 
лявшими  Новобогородском. 

Но  тогда  же  последовали  распоряжения  верховного  правительства, 
которие  вообще  не  совсем  нравились  малороссиянам.  В  последнее  вре¬ 
мя  в  Малороссии  распространилось  селитренное  производство.  По 
царскому  указу  предписьівалось  продавать  селитру  не  иначе,  как  в 


35  Там  же,  1699  г..  Яг  39  (Скорочую  текст  цього  лицемірного  послання  Мазепи 
до  Москви. —  М.  К.). 

36  Там  же,  1700  г„  Яг  19. 

37  Там  же.  Яг  ЗО. 

88  Там  же,  Яг  40. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1  137 


З  історіографічної  спадщини 


казну.  Цена  на  селитру  бьіла  указана  по  два  рубля  с  полтиною  за 
пуд39.  Но  после  заключения  мира  с  Турцией  царский  указ  вдруг 
сбавил  цену  селитрьі  на  полтора  рубля  за  пуд  на  том  оснований,  что 
селитренньїе  майданьї  теперь  не  будут  разоряеми  неприятелямн,  про- 
изводство  селитри  будет  требовать  менее  расходов  и  хлеб  стал  дешев- 
ле,  хотя  гетман,  в  видах  охранить  вигоди  местних  производителей, 
докладивал,  что  если,  по  замирении  с  турками  и  татарами,  не  нужно 
беречь  майданов  от  неприятелей,  то  необходимо  держать  караульї  для 
охранения  их  от  разбойников,  и  расходи  на  производство  вовсе  не 
уменьшились 40.  Не  могло  бить  малороссиянам  приятним  строгое  за- 
прещенне  возить  на  продажу  в  Великороссию  горячеє  вино  и  табак, 
которий  сделан  бил  в  то  время  предметом  казенной  монополии  и 
отдан  на  откуп  англичанам.  Гетман  публиковал,  что  корчемньїе  про- 
давцьі  вина  и  табаку,  кроме  наказаний,  которое  постигнет  их  на  месте 
преступления,  не  уйдут  от  вторичного  наказания  войсковим  судом, 
когда  возвратятся  домой  4|.  Однако  торговля  вином  и  табаком  била 
до  того  вигодна,  что,  несмотря  на  такне  угрози,  «огурливие  *  и  легко- 
мьісленньїе  люди  все-таки  дерзали  возить  табак  на  продажу  в  велико- 
российские  города»,  как  виражался  гетман  в  своем  донесеним. 

По  возвращении  гетмана  в  Украйну  от  царя  вскоре  началась  у 
него  хлопотливая  возня  с  запорожским  своевольством,  которое  час  от 
часу  все  более  разгоралось.  Когда  в  начале  1701  года  прибил  в  Сечь 
генерал  Кольцо-Мосальскнй  с  тем,  чтоби  разорнть  турецкие  городки, 
запорожци  заартачились.  Гетман  приказал  им  содействовать  достав- 
лению  орудий  и  боевих  припасов  из  Таванска  и  устроить  у  себя  в 
Сечи  склад  для  их  хранения.  Запорожци  с  бесчестием  встретили  гет- 
манских  посланних 42,  посилали  гетману  ворчливие  ответьі,  и  хотя 
не  отказьівались,  по  приказанию  царского  генерала,  беречь  царскую 
казну,  но  не  хотели  допустить  в  Сечь  ни  єдиного  из  царских  ратних 
людей,  показьівая  к  ним  недоверие  и  нерасположение 43.  Всего  более 
пришлось  запорожцам  не  по  нраву  то,  что  генералу  князю  Кольцо- 
Мосальскому  дан  бил  указ  строить  новие  городки  близ  Сечи  вместо 
прежних  разоренньїх  городков  в  низовьях  Днепра.  Место  для  построй- 
ки  ближайшего  городка  било  избрано  у  Микитина  Рога  (где  нине 
Никополь).  Гетману  указано  било  содействовать  зтой  постройке  и  он 
послал  6000  козаков  своего  регимента  на  работьі  в  прибавку  к  3500 
ратним,  бившим  у  князя  Кольцо-Мосальского  44. 

Запорожци  около  того  же  времени  наделали  нових  хлопот  свои- 
ми  своевольствами.  Толпа  сечевиков  напала  на  греческий  караван. 
Турецкие  подданние-греки,  торговци,  прибили  из  своей  страньї  в  Оча- 
ков  с  товарами,  оттуда  попльїли  вверх  по  Бугу,  а  потом,  приставши  к 
берегу,  наняли  у  малороссиян,  занимавшихся  риболовством,  подводи 
и  двинулись  степью  на  Чигирин.  За  ними  следила  ватага  запорожцев 
с  атаманом  Щербиною  и  асаулом  Тонконогом.  Они  пригласили  из.  ва- 
тажников,  ловивщих  рьібу  на  реке  Буге,  несколько  «легкомьісленних» 
молодцов  и  напали  на  греческих  торговцев,  когда  те,  на  пути  своем  к 
Чигирину,  достигли  до  реки  Ингула.  Запорожци  ограбили  весь  кара¬ 
ван,  отвезли  награбленние  товари  в  Сечь,  разрезали  тюки  и  кипи 
(назьіваемьіе  гарари)  и  поделили  товари,  в  числе  которих  находились 
драгоценние  камни  и  жемчуг  ценою  в  несколько  тисяч  талеров  45.  Из 
Сечи  полупались  вести,  что  запорожци,  поделивши  по  куреням  награб¬ 
ленние  товари,  похвалялись  поступать  так  же  и  с  другими  торговими 

39  Там  же,  1699  г.,  Яв  31;  1700  г„  №  4. 

40  Арх.  Юст.,  кн.  83,  л.  128  (Текст  гетьманського  листа  скорочено. —  М.  К.). 

41  Арх.  Ин  Дел,  1700  года,  №№  4  и  31. 

*  непокірні. 

42  Арх.  Юст.,  кн.  83,  л.  696. 

43  Арх.  Ин.  Дел,  1700  г.,  №  4;  Арх.  Юст.,  кн.  83,  л.  40. 

44  Арх.  Юст.,  кн.  83,  л.  650,  951  и  971. 

46  Там  же,  л.  158. 


138 


Укр.  іст.  ж  урн.,  1989,  №  1 


от  і  стетографічної  спадщини 

караванами,  когда  те  будут  проходить46.  Силистрийский  сераскир-па- 
ша  прислал  к  гетману  жалобу  и  требовал  вознаграждения  за  разграб- 
ление  греков,  турецких  подданних 47.  Около  того  же  времени  другая 
ватага  запорожцев  напала  на  селитренньїе  майдани,  заведенние  нз 
Гетманщини  старшинами  на  берегах  Самари,  н  разоряли  их,  забирая 
волов,  казани  н  всякую  рухлядь  48.  Запорожци  претендовалн,  что  бе¬ 
рега  Самари,  покрьітие  лесом  (так  називаемая  Товща  Самарская), 
составляют  давнєє  достояние  Запорожской  Сечи,  и  заводчики  не  ина- 
че  могут  держать  там  селитренние  майдани,  как  платя  в  войсковой 
сечевой  скарб  по  100  злотих  от  котла  4П. 

Гетман  сообщил  обо  всем  втом  в  Москву,  а  на  то  время  туда  при¬ 
їхали  запорожские  посланци  —  бивший  кошевой  Крьіса  с  товарищами. 
В  Москве  их  задержали  и  стали  допрашивать  о  греческих  караванах 
и  о  селитренних  майданах.  Они  отозвались  незнанием  дела.  Москов- 
ское  правительство  разослало  запорожских  посланцев  по  великорос- 
сийским  городам  и  написало  в  Сечь,  что  если  не  будут  возвращени 
награбленние  товари  и  виновние  не  подвергнутся  жестокому  войско- 
вому  наказанию,  то  задержанние  товарищи  будут  казнени  смертью  50. 
Запорожци  от  такой  угрозьі  пришли  в  неистовство,  отрешили  своего 
кошевого  Петра  Сорочинского  и  вибрали  Костю  Гордиенко,  человека 
крайнє  задорного,  ярого  ненавистника  московской  власти.  Зтот  новий 
кошевой  писал  гетману  такого  рода  обьяснение:  греки,  следовавшие  в 
караване,  сами  били  виноватьі;  вопреки  прежним  обичаям  ехать  в 
Сечь,  они  хотели  миновать  ее  и  поехали  дикой  степью.  Сечевики,  ез- 
дившие  на  промисли,  узнавши  о  том,  хотели  только  загородить  кара¬ 
вану  неправильний  путь,  но  греки  стали  в  них  стрелять:  тогда  сече¬ 
вики  позвали  других  товарищей,  бивших  на  рьібньїх  промислах,  и 
«большим  собранием»  заворотили  караван  к  Сечи.  Атамания  и  все 
сечевое  товариство  поделили  между  собою  из  греческих  товаров  толь¬ 
ко  красние  кумачи,  а  дорогие  вещи:  камни,  жемчуг  и  деньги  возврати- 
ли  торговцам  и  сами  проводили  их  до  великороссийских  городов  5|.  В 
зтих  оправданнях  бьіла  чистая  ложь,  ни  гетман,  ни  московское  прави¬ 
тельство  не  могли  поверить  атому,  да  и  сам  сообщавший  такое  оправ- 
дание,  конечно,  знал,  что  ему  не  поверят.  Не  теряя  времени,  запорож¬ 
ци,  подущаемие  лритом  приезжавшими  в  Сечь  татарами  52,  послали  в 
Крим  посольство  к  хану  просить  возобновления  прежнего  союза,  ста¬ 
ранного  «братерства»,  и  помощи  против  москалей  *,  а  тем  временем 
самие  отважньїе  составнли  ватагу  в  числе  шестисот  —  настоящую  раз- 
бойничью  шайку:  в  вершинах  реки  Вовчей  не  било  от  них  ни  прохода, 
ни  проезда  людям  Полтавского  полка,  ездившим  на  пасеки  и  на  риб- 
ние  ловли  53. 

Более  всего  раздражала  запорожцев  в  то  время  постройка  город¬ 
ка  недалеко  от  Сечи.  Отважнейшие  грозили  вийти  с  оружием  на  строи- 
телей  54.  Гетман  посьілал  в  Сечь  требовать,  чтоби  запорожци  не  ме- 
шали  царским  ратним  ломать  камня  у  Каменного  Затона  для  построй- 
ки  крепости,  а  кошевой  атаман  от  имени  всего  товариства  написал 
такой  ответ,  обращенний  к  лицу  царя:  «Об"ьявляем  вашему  царскому 
величеству  все  ми  единогласно,  что  совершенно  не  хотим  оного  города 
близ  нас  на  Днепре  иметь  и  камня  на  строение  брать  не  дозволим. 


46  Там  же,  кн.  86,  л.  844. 

47  Там  же,  л.  259. 

48  Там  же,  кн.  83,  л.  1037. 

49  Там  же,  л.  158. 

50  Там  же,  кн.  86,  л.  360. 

51  Арх.  Ин.  Дел,  1702  г..  №  39. 

52  Арх.  Юст.,  кн.  83,  л.  831. 

*  Зрозуміло,  що  це  була  демонстрація,  автономії 
сленна  антиросійська  партія  заможних  козаків. 

53  Там  же,  кн.  86,  л.  291. 

64  Там  же,  л.  618. 


Січі,  яку  роздмухувала  нечи- 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


139 


З  історіографічної  спадщини 


Еще  и  города  не  вьістроили,  а  ми  уже  терпим  убьітки  и  неправди  в 
вольностях  наших,  чего  напред  сего  ни  от  кого  не  видали  по  данньїм 
нам  монархами  грамотам,  теперь  же  дознались  напустного  утеснения 
товариству  нашему,  ходящему  для  свонх  добич  и  промьіслов.  Ми  на 
бой  против  бусурман  по  вашему  царскому  указу  идти  всегда  готови,  а 
города  строить  не  дозволяєм» 55. 

Однако  попьітка  запорожцев  сойтись  с  татарами  во  вред  России 
не  удалась.  Запорожские  посли,  отправлешше  в  Крим,  встретнли 
хана  недалеко  от  Карасубазара  и  предлагали  прежнее  «братерство», 
как  бьіло  при  Хмельницком.  Хан  призвал  какого-то  старого  татарина, 
помнившего  Бремена  Ислам-Гирея,  делал  ему  расспроси  и  потом  стал' 
держать  совет  со  своими  мурзами.  Некоторьіе  заявляли  охоту  открито 
подать  помощь  запорожцам,  другие  же  опасались,  что  залорожцьі, 
надеясь  на  одних  охотников  пристать  к  их  замислу,  которьіх  в  Украя¬ 
не  найдется  немного,  опять  подведут  татар,  как  уже  било  недавно  с 
Петрнком  и  еще  ранее  с  Суховеенком.  Хан  решил  спросить  об  втом 
своего  верховного  повелителя,  турецкого  падишаха,  а  до  получения 
ответа  мурзьі  убеждалн  запорожцев  не  сноситься  с  Москвою. 

Но  в  самом  запорожском  товаристве  возникло  раздвоение.  Самие 
задорньїе  ненавистники  Москви  кричали:  «Лучше  навеки  поддадимся 
турку,  а  не  останемся  в  московской  неволе».  Другие  представляли 
такое  хитрое  соображение:  «Если  орда  с  нами  теперь  не  пойдет  вое- 
вать  Москви,  а  на  пас  опал  царский  станется  за  сношение  с  татарами, 
то  ми  отпишемся,  что  ничего  о  том  не  знали,  скажем,  что  нам  прика- 
зал  так  чинить  с  ордою  гетман.  Вот  его,  гетмана,  возьмут  в  Москву,  а 
нам  будет  милость  монаршая»56.  Гетман  заранее  обо  всем  зтом  узнал 
и  отправил  к  хану  за  об-ьяснениями  посла  своего  Завидовского.  Хан 
принял  гетманского  посла  ласково  и  обвивші,  что  ни  за  что  не  станет 
нарушать  мира  с  московским  царем.  Гетманский  лосланец  от  имени 
гетмана  жаловался  на  грабежи,  учиненние  татарами  над  русскими 
торговцями  в  Кубанской  и  Ногайской  орде.  Хан  приказал  тотчас  учи¬ 
нить  розиск  и  воротить  награбленнне  товари;  сверх  того  он  дал  стро¬ 
гий  приказ  не  поступать  вперед  таким  образом.  Тогда  же  хан  хотел 
окончить  размен  полоненников  так,  чтоби  уже  ни  русских  в  Криму,  ни 
татар  в  России  в  плену  не  оставалось.  Зто  не  так  скоро  могло  окон- 
читься,  так  как  русских  полоненников  отпускали  не  иначе,  как  в  обмен 
за  татарских  или  за  викуп  деньгами.  Некоторие  русские  в  зто  время 
получили  свободу,  и  в  числе  их  бил  князь  Юрий  Четвертинский,  взя¬ 
тий  в  плен  во  время  нашествия  Петрика  с  Белогородскою  ордою31'. 
Силистрийский  Юсуф-паша  продолжал  требовать  вознаграждения  за 
ограбленний  караван,  и  гетман  не  без  труда  упросил  присланного  от 
паши  «агу»  взять  вознаграждение  жалованьем,  которое  по  обичаю 
каждий  год  присилалось  от  царя  запорожцам  сукнами,  камками,  ат¬ 
ласами  и  соболями.  Такие  вещи  приняти  били  по  оценке  в  десять 
тисяч  левков;  гетман  прибавил  еще  640  рублей  деньгами  и,  сверх 
того,  отдал  греческим  купцам,  потерпевшим  разорение  от  запорожцев, 
400  рублей,  собранних  с  переволоченского  перевоза  на  Днепре,  состав- 
лявшего  собственность  Запорожской  Сечи  58. 

Казалось,  у  запорожцев  отнималась  надежда  на  помощь  мусуль- 
манского  мира  против  московской  власти,  но  приезжавшие  в  Сечь  та¬ 
тари  разжигали  их  и  твердили,  что  если  Москва  не  покинет  строить 
городов  при  Днепре,  то  бусурмани  пойдут  войною  на  московские  горо¬ 
да  и  пригласят  запорожцев  59.  Даже  силистрийский  паша  заявлял  гет- 


65  Там  же,  л.  796. 

66  Арх.  Ин.  Дел,  1702  г.,  №  77. 

57  Арх.  Ин.  Дел,  1700  г.,  6  апреля.  Подлинники  (Скорочено  документ,  де  опи¬ 
суються  подробиці  перебування  Четвертинського  в  полоні,—  М.  К  ) 

58  Арх.  Юст.,  кн.  86,  л.  713  и  960. 

68  Арх.  Ин.  Дел,  1702  г.,  ноябрь,  №  77. 


140 


Укр.  іст.  жі ірн.,  1989,  №  І 


З  історіографічної  спадщини 


ману,  что  туркам  вообще  не  мило  построение  городов,  что  оно  озна- 
чает  приготовление  к  войне.  Такне  заявлений  ласпаляли  у  яяпопожтгев 
задор  ко  вражде  с  Москвою.  «Но  не  так  страшньї  запорожців  и  тата¬ 
ри, —  писал  Мазепа  в  Приказе 60, —  страшнеє  нам  малороссийский 
посполитий  народ;  весь  он  своевольньїм  духом  дишет;  никто  не  хочет 
бить  под  тою  властью,  под  которою  пребивает*,  а  полтавский  полков¬ 
ник  пишет  мне,  что  все  его  тюлчане  при  случае  начнут  запорожцем 
помотать  в  их  злом  намерении».  Осенью  1702  года  запорожци  напали 
на  царскую  казну,  которую  вез  капитан  Суходольский,  убили  напитана 
и  двух  солдат,  ограбили  казну,  а  бьівшего  при  напитане  священника, 
исколов  копьями,  замертво  покинули  в  терновнике 61;  они,  кроме  того, 
уводили  у  великороссийских  ратних  людей  почтових  лошадей  62  и  за¬ 
держали  царскую  грамоту,  в  которой  уговаривали  их  не  препятство- 
вать  постройке  крепости  63. 

Такне  бесчииства  сами  по  себе  хотя  еще  не  возбуждзли  полнтнче- 
ских  опасностей,  но  волнения  в  Запорожье  откликались  в  Украине,  и 
слухи  о  сборе  запорожцев  на  войну  против  москалей,  разносясь  по 
Гетманщине,  находили  в  народе  сочувствие.  В  Сечь  стремились  всякне 
бездомние  бродяги  **.  Гетман  приказнвал  компаниям  стеречь  перехо¬ 
ди,  не  пускать  беглецов  через  Днепр,  а  полковникам  заблаговремен- 
но  предупреждать  в  своих  полках  побеги  и  сажать  в  тюрьми  свое- 
вольних  ***.  В  одном  из  тогдашних  донесений  гетман  огулом  весь  ма¬ 
лороссийский  народ  обвинял  в  легкомисленности  и  склонности 
к  шатанию. 

В  Малороссии  отношения  народа  к  великороссийским  ратньїм  лю¬ 
дям  становились  все  хуже  и  хуже.  Уже  и  при  прежних  гетманах  видно 
било,  что  малороссияне  недолюбливают  великороссиян  ****  и  хотя 
после  возмущения  при  Бруховецком  *****  народ  по  внешности  оставал- 
ся  верннм  и  покорним,  но  доволен  своим  положением  он  не  бнл  и 
никогда,  казалось,  не  представлялось  ему  таких  резких  поводов  роп- 
тать  на  гнет,  дожившийся  на  него  от  московской  власти,  как  в  описьі- 
ваемое  время.  С  начатием  шведской  войни  во  всех  владениях  царя 
Петра  почувствовалась  невиносимая  тягость  народу  от  служб  и  побо¬ 
ров.  Не  миновала  и  Малороссию  та  же  участь,  хотя  в  меньшей  степени, 
чем  прочие  царские  области.  Царь  начал  требовать  висилки  козаков 
в  северние  страни  государства,  где  главньїм  образом  происходил 
театр  воєнних  дєйствий;  а  зтого  лрежде  не  бивало,  н  козаки  знали 
только  свою  Украйну,  да  прилегавшие  к  ней  южние  степи.  На¬ 
род  бил  недоволен  и  внутри  своего  края  грубостью  обращения  с  ним 
царских  ратних  людей  и  всякого  рода  должностних  лиц,  ездивших  по 
делам  служби.  «И  козаки  и  поселяне, —  писал  в  Приказ  гетман, —  все 
злобятся  на  меня,  все  кричат  в  одно:  пропадать  нам  до  конца  и  сгубят 
нас  москали!  У  всех  одна  мисль  уходить  за  Днепр  и  может  произойти 
внезапное  зло»  64.  Немало  сохранилось  известий  того  времени  о  столк- 
новениях,  происходивших  в  разних  местах  между  малороссийскими 
жителями  и  великороссийскими  царскими  служилими.  Для  примера 


60  Арх.  Юст.,  кн.  86,  л.  824. 

*  Мазепа,  певно,  не  мав  на  увазі  нехіть  народу  бути  під  його  владою. 

61  Там  же,  кн.  89,  л.  163. 

62  Там  же,  кн.  86,  л.  959. 

63  Там  же,  л.  779. 

**  Вже  в  котрий  раз  Костомаров  називає  набродом  і  «бездомними  волоцюгами» 
втікачів  на  Січ, —  а  насправді  то  були  люди,  які  не  бажали  миритися  з  феодальним 
гнобленням. 

***  Опущено  текст  гетьманської  грамоти. 

****  Насправді  могло  йтися  лише  про  нелюбов  народу  до  царських  урядовців  та 
стрільців,  що  часом  поводили  себе  брутально...  Але  хіба  народ  любив  Мазепу  та  його 
оточення?! 

*****  Йдеться  про  спробу  гетьмана  Лівобережної  України  Брюховецького  у  1668  р. 
відступитися  від  союзу  з  Росією. 

'6«  Арх.  Юст.,  кн.  83,  л.  540. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


141 


З  історіографічної  спадщини 


приведем  некоторие  случаи,  тюказьівающие,  как  нагло  и  презрительно 
обходились  царские  служильїе  с  туземцами. 

В  1702  году  полуполковник  Левашов,  идучи  с  отрядом  мимо  город¬ 
ка  Кишенки,  послал  туда  приказание,  чтоб  его  встречали  с  хлебом- 
солью  и  с  дарами,  и  он  за  то  не  станет  трогать  их  города.  Кишенцн 
послушались,  вишли  к  нему  с  возами,  наполненньїми  хлебом,  гусями, 
курами,  напитками  и  еще  поднесли  ему  «в  почесть»  15  талеров  деньга- 
ми.  Левашов  все  зто  принял,  но,  противно  своєму  обещанию,  вошел  в 
город  и  расположил  там  свой  отряд:  его  ратние  люди  обт^едалн  жите- 
лей,  обожгли  у  них  подворки,  овиньї,  разорили  огороди.  Так  прошло 
несколько  дней.  Вьіходя  из  Кишенки,  Левашов  кишенцам  «дал  руку» 
(т.  е.  обещал),  что  уже  теперь  не  будет  им  разорения.  Однако,  дошед- 
ши  до  Переволочни,  он  послал  назад  в  Кишенку  взять  у  тамошних 
жителей  плугов  и  волов  и  не  прислал  их  назад,  а  бедние  кишенци  при- 
нужденьї  бьіли  самн  ехать  за  Днепр  и  викупать  за  чистие  талерьі  своих 
волов.  При  зтом,  когда  один  кишенец  напомнил  полуполковнику,  что 
великий  государь  так  делать  не  велит,  Левашов  чуть  не  проколол  его 
копьем  и  кричал:  «Полно  вам,  б  ...дети,  хохльї  свои  вверх  поднимать!  Уж 
вьі  у  нас  в  мешке!»  Другой  начальник,  Скотин,  шел  через  порубежньїе 
днепровские  города,  и  бьівшие  в  его  отряде  ратние  люди  в  городах  и 
за  городами  людей  били,  с  ножами  на  них  бросались,  иньїх,  как  тата¬ 
ри.  в  неволю  брали  («в  вязеню  держали»),  а  когда  козацкме  началь- 
ньіе  люди  пошли  к  нему  с  поклоном,  то  он  велел  ударить  в  барабани, 
чтоб  их  не  слишать,  и  затем  приказал  прогнать  их  бердишами. 
В  Келеберде  во  время  ярмарки  в  день  св.  Онуфрия  московские 
служильїе  люди,  пливя  по  Днелру,  пристали  к  берегу  и  стали  со  своих 
суден  торговать  вином,  а  так  как  продаже  вина  там  бьіла  на  откупе, 
то  жителн,  по  настоянию  арендарей,  ходили  просить  «москалем»,  чтоб 
они  перестали  торговать,  и  понесли  к  ним  хлеб-соль,  но  «москали» 
бросились  на  них  с  дубинами  и  копьями,  а  некоторьіх,  схватив,  увели 
к  себе  на  суда  как  пленних  и  потом  пустили,  обобрав,  чуть  не  голими, 
да  еще  обрезали  им  волоси  в  знак  бесчестня.  В  том  же  1702  году 
гетман  писал  в  Приказ,  жалуясь  огулом  на  ратних  людей,  которие, 
проходя  через  города  и  села  Полтавского  полка,  бесчинствовали,  за¬ 
бирали  в  качестве  подвод  *  лошадей  и  не  ворочали  иначе,  как  взявши 
с  хозяев  взятку,  а  становись  во  дворах,  совершали  над  малороссияна- 
ми  всякне  неправди,  поругания,  грабежи  и  даже  убийства.  «Что  между 
нашими  людьми  и  приезжими  москалями  драк  бьівает,  того  и  описать 
невозможно!»  —  виражается  в  донесений  гетману  один  козацкий  чи¬ 
новник  65. 

Не  только  в  Гетманщине,  но  и  за  ее  пределами,  как  уже  ми  виде- 
ли,  проривались  такие  же  грубне  виходим  великороссиян  над  мало- 
россиянами.  В  Путивльском  и  Рьільском  уездах  великороссийские  по- 
мещики  заманивали  на  свои  земли  малороссиян,  чекавших  селитьби,  а 
потом  домотались,  чтоби  те  поступали  в  число  их  крепостньїх,  и  «поби¬ 
вали  их  жестоким  мучительством»  66.  По  жалобам,  которие  беспрестан- 
но  присилались  от  гетмана  в  Приказ,  царь  в  1701  году  дал  подтверди- 
тельний  указ  воєводам  «с  великим  подкреплением,  буде  вперед 
малороссийским  людям  от  кого-нибудь  стаиется  обида'от  воеводского 
или  полковничьего  недосмотра  и  за  то  начальним  людям  бить  в  казни 
и  в  вотчинах  отписани  будут»  67 .  Но  и  после  такого  строгого  царского 
указа  в  январе  следующего  1702  года  в  Комарницкой  волости  (Орлов- 
ской  губ.)  крсстьяне  били  и  бссчестили  посланца  самого  гетмана,  от- 

*  Тобто  підводної  повинності,  згідно  з  якою  населення  мусило  перевозити  влас¬ 
ним  коштом  і  транспортом  урядовців  і  солдатів. 

“  Арх.  Ин.  Дел,  1702  г.,  №  39. 

06  Там  же,  л.  1701,  март.  Подлинники  (Там  само  чинили  і  місцеві,  українські, 
поміщики,  але  Костомаров  чомусь  про  це  забуває. —  М.  К  ). 

07  Там  же,  л.  1701,  №  5. 

Укр.  іст.  журн,,  1989,  А§  / 


142 


З  історіографічної  спадщини 


правленного  к  царю,  и  ехавших  с  ним  малороссиян:  по  жалобе  на  то 
царь  приказал  произвести  розьіск,  и  тех,  которие  признанні  будут 
виновньїми,  сослать  в  Сибирь  с  женами  и  детьми  68. 

Такие-то  явлення  располагали  опасаться  народного  волнения  в 
Украине,  если  запорожцьі  задумают  повторить  Петриково  дело.  Бьіли 
признаки,  заставлявшие  гетмана  и  старшин  полатать,  что  теперь 
поспольство  отзовется  к  подобному  собьітию  иначе,  как  било  несколь- 
ко  лет  тому  назад.  В  конце  1702  года  гетман  созвал  полковников  и 
сделал  им  такой  вопрос:  следует  ли  совокуплять  полки  с  тем,  чтобн 
не  допускать  запорожцев  до  вторжения.  Все  полковники  дали  такой 
ответ:  «Если  совокуплять  полки,  то  на  оставленньїх  козаками  местах 
скореє  могут  всльїхнуть  бунти  между  поспольством,  потому  что  там 
не  будет  начальства.  Лучше  расставить  на  приличних  местах  два  или 
три  полка,  а  остальнне  полковники  пусть  остаются  со  своими  полко¬ 
вими  старшинами  в  своих  полках  и  пусть  наблюдают,  какое  влияние 
на  поспольство  будут  производить  вести  о  запорожских  злоумншле- 
ниях,  сам  же  гетман  с  компанейцами  и  с  охотними  козаками  будет 
стоять  в  Гадяче  и  смотреть  на  неприятельские  обороти,  чтобн  чинить 
воєнний  промисел  по  мере  надобности»  69.  Гетман  побудил  и  киевско- 
го  митрополита  со  своей  сторони  послать  к  запорожцам  пастирское 
увещание  не  вступать  в  связи  с  неверннми  и  не  поднимать  оружия  на 
единоверннх  братий,  жител ьствующих  в  Гетманщине  и  в  слободских 
полках 70.  Сам  гетман  отправил  запорожцам  послание,  уверял,  что 
никто  не  думает  нарушать  их  вольностей,  указивал  на  печальние 
последствия  междоусобий  в  правобережной  Украине,  где  столько  горо- 
дов,  сел  обращено  в  пепел  и  где  столько  жителей  погибло  от  меча  или 
взято  в  неволю,  убеждал  запорожцев  жить  в  союзе  и  дружбе,  поко¬ 
ряться  властям  и  обещал  ходатайствовать  за  них  перед  царем  7!.  На 
такое  послание  кошевой  Гордиенко  снова  отвечал  гетману  резкою  и 
грубою  внходкой  72. 

Нужно  било  во  что  би  то  ни  стало  умиротворить  Украйну,  тем 
более,  что  собнтия  на  правой  стороне  Днепра,  где  русский  народ  всту- 
пил  в  открнтую  борьбу  против  польского  панства,  волновали  левобе- 
режньїх  малороссиян  и  возбуждали  их  к  побегам  за  Днепр  с  намере- 
нием  биться  там  против  извечннх  врагов  всего  малороссийского  наро- 
да.  Одобрять  такую  борьбу  не  било  тогда  в  видах  русского  государя, 
которий  с  тогдашним  польским  королем  и  с  Речью  Посполитою  всту- 
пил  в  союз  против  шведов  73.  Нельзя  било  притом  не  иметь  в  виду  и 
того  обстоятельства,  что  соперник  и  враг  царя  Петра,  шведский  ко¬ 
роль,  с  каждьш  днем  приобретал  успех  в  Польше,  отторгал  от  поль¬ 
ского  короля  на  свою  сторону  польских  панов,  манил  их  обещаниями 
усмирить  правобережних  украинцев,  бунтовавших  против  панства, 
перенести  войну  на  левую  сторону  Днепра  и  привести  весь  малороссий- 
ский  народ  в  прежнюю  покорность  польской  Речи  Посполитой.  При 
таких  угрожающих  слухах  неблагоразумно  било  оставлять  запорож- 
цев  в  раздражении  против  московской  власти.  Гетман  получал  сведе- 
ния  о  польских  делах  уже  не  от  вестовщиков,  которие  вибирались  из 
людей  всякого  звання,  а  прямо  от  польского  коронного  гетмаца  через 
нарочно  присланного  посланца.  Тогда  московское  правительство  ре- 
шило  отправить  в  Сечь  стольника  Протасьева  с  виговором  запорож¬ 
цам  за  их  бесчинства,  но  вместе  с  тем  обьявить  им  прощенне  от  царя 
по  ходатайству  за  них  гетмана  и  киевского  митрополита.  Задержанних 


68  Арх.  Юст.,  кн.  89. 

89  Там  же,  кн.  86,  л.  875. 

70  Там  же,  л.  952. 

71  Там  же,  л.  960. 

72  Арх.  Ин.  Дел,  1702  г.  Подлинники,  ноябрь  (Уривок  з  листа  Гордієнка  ско¬ 
рочено. —  М.  К  )- 

73  Арх.  Ин.  Дел,  1702  г.,  №  39. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


•  143 


З  історіографічної  спадщини 


по  поводу  разбойничьего  нападения  на  греческий  караван  указано 
било  освободить  и  отпустить  74. 

Царский  посланник  Протасьев  прибил  в  Батурин  в  апреле 
1703  года,  а  1-го  мая  прибили  туда  же  отпущенние  из  Москви  запо- 
рожци,  атаман  Герасим  Крнса  с  товарищами.  Зтот  Криса,  отбивший 
несколько  лет  в  заточений  за  бесчинства  с  запорожской  братню,  стал 
тогда  в  большом  уважений  у  запорождев,  и  гетмана  извещали,  что 
Крису  думают  избрать  кошевим  атаманом  75. 

Вместе  с  Протасьевим  отправил  гетман  в  Сечь  своего  генераль¬ 
ного  асаула  Скоропадского.  Они  прибили  в  Сечь  5-го  мая.  Протасьев 
раздал  привезенное  обьічное  царское  жалование.  Запорожци  поблаго- 
дарили  и  назначили  раду  7-го  мая  на  праздник  Вознесений.  Тогда  на 
раде  запорожци  обнявшій,  что  не  хотят  присягать  государю,  пока  не 
будут  снесени  городки,  построенньїе  на  Самаре  и  на  Днепре.  Как  ни 
убеждал  их  царский  посол  «отложить  новоизмишленньїя  противньїя 
слова»  и  произнести  присягу,  как  ни  уверял,  что  городки  построени 
для  охранения  малороссийского  края  и  от  них  Запорожской  Сечи  ни- 
какой  трудности  не  будет,  запорожци  твердили  все  одно  и  то  же: 
«Когда  городки  снесут,  тогда  мьі  и  присягу  принесем».  8-го  мая  посли 
уехали,  не  окончивши  дела  76,  а  по  огьезде  их  в  Сечи  кричали,  что 
надобно  идти  на  Украйну  и  убить  гетмана  77 . 

Но  запорожская  удаль,  так  сказать,  разменялась  на  мелочь,  и  не 
в  силах  будучи  затевать  важное  дело  —  идти  в  Украйну  и  поднимать 
народ  против  властей,  ограничилась  частньїми  разбоями,  вспишками 
неповиновения  и  дерзкими  похвалками  против  правительства.  Так, 
разбойническая  ватага  сечевиков,  под  начальством  Карнауха,  бесчин- 
ствовала  над  проезжими  торговими  людьми  и  чуть  не  убила  гетман- 
ского  посланца,  грека  Згуру,  ехавшего  в  Молдавию,  а  перешедши  на 
левую  сторону  Днепра,  разбила  валку  чумаков,  ехавших  из  Лубенско* 
го  полка  на  Берди  за  солью.  Куренние  атамани  Корсунь  и  Андрюшка 
Москаль  напали  на  отряд  царских  служилих  и  переколотили  их  78. 
Гордиенко  показивал  вид,  будто  не  одобряет  таких  разбойнических 
нападений,  а  между  тем  в  числе  разбойников  бнл  его  племянник.  Тем 
временем  в  Сечь  приезжали  какие-то  татари,  наговорили  запорожцев, 
что,  если  Москва  не  разорит  крепости  у  Каменного  Затона,  то  сили- 
стрийский  паша  придет  сам  разорять  ее,  и  по  атому  поводу  Гордиенко 
убеждал  запорожцев  держаться  турок  и  татар  против  москалей.  «Вся 
беда, —  писал  гетман  в  Приказ, —  от  зтого  пса  Гордиенко.  Он  подстре- 
кал  запорожцев,  чтоби  не  присягали.  Пока  зтого  проклятого  пса  не 
уничтожить,  до  тех  пор  нельзя  от  запорожцев  надеяться  покор- 
ности»  79.  Но  через  несколько  времени  Гордиенко  отставили  сами  за- 
порожцьі  и  избрали  кошевим  Герасима  Крису.  Тогда  запорожци 
стали  ловить  своих  разбойников  и  в  августе  истреблена  била  ватага 
Андрюшки  Москаля,  Ропухи  и  треть  их  товарищей.  К  сожалению, 
исправление  запорожцев  било  недолговременно.  Скоро  сменили  Крн- 
су  и  избрали  Гордиенко  снова.  Он  уверял  гетмана,  что  будет  верен 
царю,  однако  удальци  опять  делали  разбои;  но  так  как  зти  разбои 
совершались  над  малороссиянами,  ездившими  по  торговим  делам,  то 
зто  отвращало  многих  от  запорожцев  и  в  народе  терялось  к  ним  до- 
верие. 

Підготовка  тексту  до  друку  і  примітки  М.  Ф.  Котляра. 

(Далі  буде) 


74  Арх.  Юст.,  кн.  89,  л.  165. 

75  Там  же,  кн.  94,  июнь. 

76  Там  же,  кн.  89,  л.  419. 

77  Там  же,  л.  482. 

78  Арх.  Ин.  Дел,  №  2;  Арх.  Юст.,  кн.  94,  июнь  1703  г. 

79  Арх.  Юст.,  кн.  94,  июнь. 

144  і  аУ  '6861  'нд/іж  ізі  -£/х^ 


КРИТИКА  ТА  БІБЛІОГРАФІЯ 


РЕСПУБЛІКА  У  80-ті  РОКИ: 

ПІДХОДИ  ДО  АНАЛІЗУ 
Социально-жономическое  развитие 
Укриинской  ССР  в  80-е  годи: 

Сб.  науч.  трудов. 

Киев:  Наук,  думка,  1988. — 134  с. 

Важливою  умовою  успішного  розв’язання 
завдань  удосконалення  соціалізму  і  досяг¬ 
нення  суспільством  нового  якісного  стану 
е  всебічний  об’єктивний  аналіз  процесів 
соціально-економічного  розвитку  країни  в 
попередні  роки,  узагальнення  досягнень  і 
недоліків  та  здобуття  з  цього  уроків  на 
майбутнє.  Цій  меті  покликаний  певного  мі¬ 
рою  сприяти  збірник  наукових  праць,  під¬ 
готовлений  в  Інституті  історії  АН  УРСР  *. 
Статті,  вміщені  в  ньому,  охоплюють  ряд 
важливих  питань  економічного  й  соціально¬ 
го  розвитку  республіки  в  надзвичайно 
складний  момент  —  коли  вже  почала  усві¬ 
домлюватися  необхідність  серйозних  змін  у 
житті  країни,  але  ще  продовжувала  функ¬ 
ціонувати  адміністративно-бюрократична 
система  управління,  яка  стояла  Гм  на  за¬ 
ваді. 

Автори  збірника  зосередили  увагу  на  різ¬ 
них  аспектах  розвитку  промисловості  та 
сільського  господарства,  освіти  й  науки, 
соціальної  політики  і  міжнаціональних  від¬ 
носин  у  80-х  роках. 

Виходячи  з  того,  що  найважливішим  зав¬ 
данням  партії  в  цей  час  було  ідеологічне 
забезпечення  реалізації  планів  економічно¬ 
го  й  соціального  розвитку  країни  в  цілому 
і  кожної  з  республік,  А.  В.  Лихолат  та 
І.  М.  Маковійчук  аналізують,  зокрема,  ос¬ 
новні  напрями  і  форми  політичного  та  еко¬ 
номічного  навчання  трудящих,  діяльності 
засобів  масової  інформації  і  пропаганди, 
культурно-освітніх  закладів.  При  цьому 
автори  підкреслюють;  відрив  від  практики 
і  догматизм  призводили  до  розбіжностей 
між  словом  і  ділом,  що  негативно  позна¬ 
чалося  на  всій  ідеологічній  роботі.  У  той 
же  час  їхня  стаття  —  «Ідеологічне  забез¬ 
печення  економічної  та  соціальної  політики 
КПРС  і  Радянської  держави»  —  виграла  б, 
якби  в  ній  містилися  й  конкретні  рекомен¬ 
дації,  а  не  лише  констатувалися  факти. 

Значну  увагу  приділено  в  збірнику  проб¬ 
лемі  розвитку  сільськогосподарського  ви¬ 
робництва  на  основі  його  дальшої  індустрі¬ 
алізації.  В.  М.  Міщенко  показує,  наприк¬ 
лад,  що  реалізація  планів  технічного  пере- 


*  Редколегія:  А.  В.  Лихолат  (відп.  редак¬ 
тор),  І.  М.  Маковійчук,  Л.  А.  Шевченко, 
Г.  В.  Заплатникова  (відп.  секретар),  В.  М. 
Міщенко.  Автори:  А.  В.  Лихолат,  І.  М. 
Маковійчук,  В.  М.  Міщенко.  Ю.  В.  Сиво- 
лоб,  П.  Д.  Овчаренко,  Л.  Д.  Вітрук,  Л.  А. 
Шевченко,  О.  М.  Веселова,  Г.  В.  Заплатни¬ 
кова,  Н.  П.  Барановська,  Р.  А.  Худяк. 

10.  Укр.  іст.  ж  урн.,  1989,  Л*  І 


озброєння  колгоспів  і  радгоспів  веде  до  іс¬ 
тотних  кількісних  і  якісних  змін  у  розвит¬ 
ку  сільського  господарства,  сприяє  зростан¬ 
ню  виробництва  продукції  при  зменшенні 
кількості  сільського  населення.  Однак, 
оскільки  процес  індустріалізації  базувався 
переважно  на  екстенсивній  основі,  а  пи¬ 
танням  підвищення  якості  і  надійності  тех¬ 
ніки,  її  довговічності,  підвищенню  ефектив¬ 
ності.  наявного  виробничого  потенціалу  не 
приділялося  належної  уваги,  то  в  цій  сфе¬ 
рі  нагромадилися  значні  труднощі  і  недо¬ 
ліки,  що  не  дозволили  повного  мірою  вико¬ 
ристати  переваги  соціалістичної  системи 
господарювання.  На  жаль,  автор  не  тор¬ 
кається  перспектив  розвитку  індустріаліза¬ 
ції  сільського  господарства  у  зв'язку  з  ши¬ 
роким  впровадженням  нових  форм  органі¬ 
зації  праці,  зокрема  орендного  і  сімейного 
підрядів  тощо. 

У  зв’язку  з  розширенням  масштабів  ви¬ 
робництва  у  80-ті  роки  і  поглибленням  йо¬ 
го  спеціалізації  та  кооперування,  впровад¬ 
женням  прогресивних  технологій  і  нової 
техніки  першочергового  значення  набувають 
заходи,  спрямовані  на  вдосконалення  гос¬ 
подарського  механізму,  залучення  в  цей 
процес  найширших  верств  трудящих.  Вели¬ 
кі  можливості  щодо  цього  має  соціалістич¬ 
не  змагання,  вдосконалення  організації  тру¬ 
дового  суперництва,  зокрема  розвиток  та¬ 
ких  його  форм,  які  максимально  пов’язані 
з  розробкою  та  реалізацією  планів.  Але 
підкреслюється  у  статті  Ю.  В.  Сиволоба] 
розвиток  і  вдосконалення  зустрічного  пла¬ 
нування,  змагання  суміжників,  раціоналі¬ 
заторів  та  винахідників,  системи  контролю 
трудящих  за  якістю  вироблюваної  продук¬ 
ції,  як  основні  напрями  вияву  трудової  ак¬ 
тивності  працівників  промисловості  і  сіль¬ 
ського  господарства,  наштовхувалися  на 
труднощі,  зумовлені  недосконалістю  мо¬ 
рального  і  матеріального  стимулювання, 
організаційних  форм  спрямування  творчої 
енергії  народу.  Тут  також,  до  речі,  хотіло¬ 
ся  б  знати  думку  автора  з  приводу  органі¬ 
зації  соцзмагання  в  умовах  роботи  колек¬ 
тивів  на  підряді. 

Велике  значення  для  інтенсифікації  на¬ 
родного  господарства  має  впровадження  у 
виробництво  досягнень  НТП,  зміцнення 
зв'язків  науки  з  практикою.  Розкриваючи 
вклад  значного  загону  наукових  працівни¬ 
ків  республіки  у  розвиток  народного  госпо¬ 
дарства,  П.  Д.  Овчаренко  підкреслює,  що 
зростання  ефективності  їх  розробок  сприя¬ 
ло  розв’язанню  багатьох  важливих  завдань 
господарського  життя.  Реалізація  комплекс¬ 
них  програм  впровадження  нових  прогре¬ 
сивних  технологій  і  матеріалів  тощо  не  ви¬ 
черпують  усього  потенціалу  участі  науков¬ 
ців  у  народногосподарському  розвитку  кра¬ 
їни.  Дальшому  його  підвищенню  покликані 
сприяти  подолання  певного  догматизму  та 
монопольності  в  наукових  дослідженнях, 
розвиток  і  вдосконалення  самої  мережі  на- 


145 


Критика  та  бібліографія 


укових  установ,  краща  організація  впро¬ 
вадження  у  виробництво  нових  розробок. 

Одному  з  важливих  напрямів  внутріш¬ 
ньо!  політики  Радянської  держави  —  даль¬ 
шому  піднесенню  рівня  соціального  забез¬ 
печення  радянських  людей,  зокрема  зро¬ 
станню  реальних  доходів  трудящих,  при¬ 
свячено  статтю  Л.  Д.  Вітрук.  Оплата  пра¬ 
ці,  яка  в  соціалістичному  суспільстві  має 
бути  головним  мірилом  соціальної,  духов¬ 
ної  і  моральної  цінності  особистості,  як  й 
інші  складові  соціально-економічного  роз¬ 
витку,  наголошує  вона,  була  певного  мірою 
деформована.  Аналіз  оплати  праці  трудів¬ 
ників  різних  галузей  народного  господар¬ 
ства,  шляхів  її  вдосконалення  переконливо 
свідчить  про  необхідність  подолання  її  ві¬ 
дірваності  від  кінцевого  результату,  лікві¬ 
дації  зрівнялівки.  Така  політика  держави 
сприятиме  піднесенню  стимулюючого  зна¬ 
чення  оплати  праці  у  справі  прискорення 
розвитку  країни.  Погоджуючись  з  цим,  му¬ 
симо  водночас  зазначити,  що  автору  слід 
було  б  грунтовніше  простежити  і  показати 
процеси  зниження  темпів  розв’язання  ряду 
вузлових  соціальних  проблем,  а  то  й  непо¬ 
слідовність  у  цій  справі. 

У  збірнику  дістав  відображення  і  без¬ 
посередній  вплив  на  ефективність  суспіль¬ 
ного  виробництва  дальшого  зростання  ос¬ 
вітнього  потенціалу  робітничого  класу. 
Якісні  зміни,  що  відбуваються  у  змісті  пра¬ 
ці  в  умовах  науково-технічного  прогресу, 
вважає  Л.  А.  Шевченко,  зумовлюють,  у 
свою  чергу,  необхідність  дальшого  підне¬ 
сення  освітнього  і  кваліфікаційного  рівня 
населення.  Оскільки  намітився  певний  роз¬ 
рив  між  рівнем  освіти  та  її  якістю,  виник¬ 
ла  необхідність  у  перебудові  навчально-ви¬ 
ховного  процесу  як  у  загальноосвітній,  так 
і  в  професійній  школі,  шо  відіграє  важливу 
роль  у  формуванні  поповнення  робітничого 
класу. 

Звичайно,  розвиток  матеріально-технічної 
бази  закладів  професійно-технічної  освіти, 
вдосконалення  форм  і  змісту  навчання  та 
виховання  в  них,  підготовка  кваліфікова¬ 
них  робітничих  кадрів  нових  професій  — 
важливе  завдання  всієї  громадськості  рес¬ 
публіки.  Однак  реалізація  його,  наголошує 
у  своїй  статті  О.  М.  Веселова,  не  завжди 
відповідала  вимогам,  що  диктувалися  по¬ 
требами  держави.  І  в  цьому  ми  погоджує¬ 
мося  з  нею. 

Приділена  в  збірнику  увага  й  такому 
важливому  питанню  сучасного  життя,  як 
міжнаціональні  відносини.  Зокрема,  Г.  В. 
Заплатниковою  розкрито  основні  форми  і 
напрями  патріотичного  та  інтернаціонально¬ 
го  виховання  робітничої  молоді:  формування 
наукового  світогляду  та  класового  підхо¬ 
ду  до  оцінки  подій  і  явищ  суспільного  жит¬ 
тя,  виховання  почуття  гордості  за  свою 
Батьківщину,  відданості  справі  комунізму, 
високої  культури  міжнаціональних  відно¬ 
син,  готовності  до  виконання  інтернаціо¬ 
нального  обов’язку.  Досягненню  цієї  мети, 
наголошується  в  збірнику,  сприяють  полі¬ 
тичне  навчання,  піднесення  трудової  актив¬ 
ності  молоді  через  соціалістичне  змагання, 
роботу  на  ударних  комсомольських  будо¬ 
вах  тощо.  Підкреслено  також  необхідність 
зміцнення  матеріальної  бази  інтернаціо¬ 


нального  й  патріотичного  виховання,  необ¬ 
хідність  повнішого  задоволення  соціально- 
культурних  запитів  населення  з  урахуван¬ 
ням  його  національної  структури. 

Міжреспубліканські  зв’язки  і  співробіт¬ 
ництво  селянства  Української  РСР  як  не¬ 
від’ємної  складової  частини  радянського 
народу  розглядаються  Н.  П.  Барановською. 
Зроблено  це  з  розкриттям  діалектичного 
взаємозв’язку  між  процесами  піднесення 
трудової  активності  і  зміцнення  інтернаціо¬ 
налістських  переконань  трудівників  села  на 
фоні  особливостей  аграрної  політики  партії 
і  держави.  Основні  напрями  міжреспублі¬ 
канських  зв’язків  селянства  України  орга¬ 
нічно  пов’язані  з  економічним,  суспільно- 
політичним  та  духовним  життям  країни.  У 
статті  розкрито,  зокрема,  такі  з  них,  як 
соціалістичне  змагання  між  колективами 
сільських  трудівників  України  та  інших 
братніх  республік  СРСР,  обмін  передовим 
виробничим  досвідом,  взаємопідтримка 
патріотичних  починів  та  ініціатив,  міжрес¬ 
публіканський  взаємообмін  і  допомога  кад¬ 
рами  механізаторів.  Автор  показала  також 
недоліки,  що  мали  місце  у  цій  важливій  сфе¬ 
рі.  Однак  важко  нині  погодитися  з  її 
твердженням,  що  на  початку  80-х  років 
було  висунуто  справді  «науково  обгрунто¬ 
вану  програму  дальшого  економічного  і 
соціального  розвитку  країни,  яка  знайшла 
своє  конкретне  втілення  в  Основних  на¬ 
прямах  економічного  і  соціального  розвит¬ 
ку  СРСР  на  1981—1985  рр.  і  на  період  до 
1990  року»  (с.  113). 

Приділена  певна  увага  в  збірнику  і  пи¬ 
танням  природоохоронної  діяльності  в  рес¬ 
публіці.  Розглядаючи  охорону  навколиш¬ 
нього  середовища,  раціональне  використан¬ 
ня,  збереження  та  поповнення  природних 
ресурсів  як  важливу  загальнодержавну 
справу,  Р.  А.  Худяк  показує  суперечності, 
що  виникли  в  цій  сфері  у  зв’язку  з  необхід¬ 
ністю  збільшення  обсягів  промислового  та 
сільськогосподарського  виробництва.  Це 
неминуче  посилює  навантаження  на  приро¬ 
ду.  Розв’язанню  таких  суперечностей  мають 
сприяти  збільшення  асигнувань  на  природо¬ 
охоронні  заходи,  активізація  діяльності, 
спрямованої  на  повніше  очищення  про¬ 
мислових  викидів  в  атмосферу  та  водойми¬ 
ща,  збереження  рослинного  і  тваринного 
світу.  Вдосконаленню  цієї  роботи,  на  дум¬ 
ку  автора,  сприятиме  подолання  відомчих 
бар’єрів  у  ході  докорінної  перебудови  уп¬ 
равління  економікою,  запровадження  пла¬ 
тежів  у  держбюджет  за  природні  ресурси, 
посилення  вкладу  науки  у  розробку  нових 
технологій,  поліпшення  контролю  за  вико¬ 
нанням  прийнятих  рішень.  Проте,  на  наш 
погляд,  Р.  А.  Худяк  не' слід  було  захопле¬ 
но  відгукуватися  про  такі  об’єкти  водогос¬ 
подарського  будівництва,  як  спорудження 
Дніпро-Бузького  гідровузла,  Дунай-Дніст- 
ровську  зрошувальну  мережу  тощо.  Широ¬ 
ка  громадськість,  багато  науковців  дотри¬ 
муються  зовсім  іншої  думки  про  них. 

Крім  того,  необхідно  відзначити,  що  ав¬ 
тори  рецензованого  збірника  не  досить 
критично  підійшли  до  аналізу  соціально- 
економічного  розвитку  республіки  у  80-ті 
роки,  неповно,  як  на  наш  погляд,  розкри¬ 
ли  відставання  окремих  галузей  економіки, 

Укр.  іст.  жцрн.,  1989,  №  У 


146 


Критика  та  бібліографія 


зокрема  сільського  господарства.  Варто 
було  б  їм  також  сказати  про  хід  виконан¬ 
ня  дванадцятої  п’ятирічки  та  про  перспек¬ 
тиви  на  майбутнє  десятиліття,  зазначити, 
що  в  республіці  перебудова  відбувається 
повільно,  ще  великий  опір  чинять  антипе- 
ребудовні  сили. 


РАДИ  И  АКТИВНІСТЬ  ТРУДЯЩИХ 
П.  П.  Панченко,  В.  И.  Кравченко. 
Повьішение  активности  трудящихся 
в  деятельности  Советов. 

К.:  Вища  школа,  1988.  —  231  с. 

Вивчення  й  узагальнення  досвіду  багато¬ 
гранної  діяльності  органів  Радянської  вла¬ 
ди  є  одним  з  важливих  завдань  суспіль¬ 
ствознавців.  Значну  увагу  питанням  удо¬ 
сконалення  роботи  Рад,  усієї  політичної 
системи  СРСР  приділила  XIX  Всесоюзна 
партконференція.  В  світлі  цього  науковий 
інтерес  становить  практика  місцевих  орга¬ 
нів  державної  влади  на  попередніх  етапах 
історії  радянського  суспільства.  Саме  цій 
проблемі  й  присвячена  рецензована  моно¬ 
графія.  В  ній,  зокрема,  аналізуються  зміст, 
форми  і  методи  залучення  трудящих  мас 
до  діяльності  Рад  у  60— 80-х  роках,  пока¬ 
зано  процес  піднесення  їх  активності  в  дер¬ 
жавному  будівництві  в  нових  історичних 
умовах  розвитку  нашого  суспільства,  ви¬ 
світлюються  принципи  партійного  керів¬ 
ництва  Радами.  Основою  останнього  є  ле¬ 
нінські  вказівки  про  взаємовідносини  Ко¬ 
муністичної  партії  й  органів  Радянської 
влади,  чітке  розмежування  їх  діяльності.  Ці 
принципи  і  мають  бути  основоположними  в 
практичній  роботі  КПРС. 

Політичний  характер  партійного  керівни¬ 
цтва  Радами  в  сучасних  умовах  виявляєть¬ 
ся  у  визначенні  (згідно  з  розробленою  XIX 
Всесоюзною  партконференцією  життя  на¬ 
шого  суспільства  концепцією,  стратегією  і 
тактикою  перебудови)  генеральної  лінії 
діяльності  цих  органів.  У  творчому  розвит¬ 
ку  ленінських  ідей  про  необхідність  залу¬ 
чення  широких  мас  до  участі  в  управлінні 
суспільством  і  державою  партія  вбачає  ва¬ 
жливий  фактор  поглиблення  соціалістичної 
демократії. 

Аналізуючи  діяльність  партійних  коміте¬ 
тів  України,  автори  констатують,  що  в  60 — 
80-х  роках  у  республіці  партійний  вплив  на 
зміст  і  стиль  діяльності  Рад  був  недостат¬ 
нім.  Викриваючи  упущення  в  радянській 
роботі,  комуністи  часом  обмежувалися  ли¬ 
ше  їх  поверховою  реєстрацією.  Щоправда, 
почерпнута  авторами  з  відповідних  доку¬ 
ментів  Компартії  України  ця  актуальна 
сьогодні  теза,  на  жаль,  не  підтверджена 
фактичним  матеріалом. 

Позитивною  стороною  монографії  є  ана¬ 
літичний  розгляд  питання  про  участь  тру¬ 
дящих  в  організаційно-масовій  роботі  Рад. 
Саме  завдяки  такому  підходу  до  об’єкту 
дослідження  в  книзі  показано  зміцнення 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


В  цілому  ж  рецензована  праця  буде  ко¬ 
рисною  для  науковців,  викладачів  та  сту¬ 
дентів,  широкого  кола  читачів. 

В.  І.  СЕРГІЙЧУК  (Київ), 
А.  Г.  СЛЮСАРЕНКО  (Київ) 


зв’язків  Рад  України  з  масами,  розкрито 
основні  форми  і  методи  роботи  цих  органів 
державної  влади.  Велику  увагу  у  праці 
приділено  питанням  підготовки  й  прове¬ 
дення  виборчих  кампаній  в  Ради,  вдоско¬ 
налення  виборчої  системи,  поглиблення  її 
демократизму  на  сучасному  етапі  тощо. 
Зокрема,  автори  показали,  що  в  Українській 
РСР  вдосконалення  цієї  практики  одержа¬ 
ло  законодавче  обгрунтування,  завдяки  чо¬ 
му  трудящі  посилили  свій  вплив  на  фор¬ 
мування  і  діяльність  органів  народовладдя. 

У  монографії  слушно  наголошується,  що 
уроком  гласності  й  активності  громадян 
стали  вибори  до  місцевих  Рад  двадцятого 
скликання  (1987  р.),  коли  право  висувати 
кандидатів  одержали  збори  трудящих  у 
цехах,  змінах,  бригадах,  коли  ширше  ви¬ 
користовувалася  можливість  назвати  кан¬ 
дидатів  у  депутати  до  сільських  і  селищ¬ 
них  Рад  безпосередньо  на  зборах  і  сходах 
за  місцем  проживання,  коли  на  передви¬ 
борних  зборах  розглядалася  не  одна,  а 
кілька  кандидатур  по  виборчому  округу 
та  ін. 

У  праці  розглянуто  й  проаналізовано  та¬ 
кі  форми  зміцнення  зв’язків  мас  з  Радами, 
як  діяльність  депутатських  груп  і  постів, 
звіти  депутатів  перед  населенням  про  свою 
роботу  тощо.  Поза  увагою  авторів  не  за¬ 
лишилися  й  недоліки  та  труднощі,  що  ма¬ 
ли  місце  в  радянському  будівництві  у  до¬ 
сліджуваний  період.  Вони  показали  також 
прорахунки,  що  мали  місце  внаслідок  пе¬ 
ребудови  Рад  у  1963  р.  за  виробничою 
ознакою,  прояви  формалізму,  заорганізова¬ 
ності  в  проведенні  виборів  тощо. 

На  великому  фактичному  матеріалі  до¬ 
слідникам  вдалося  показати  зміни  у  складі 
депутатів  місцевих  Рад  УРСР  у  1961  — 

1 987  рр.  за  їх  чисельністю,  соціальною 
приналежністю,  партійністю,  освітою,  на¬ 
ціональністю,  віком.  Безперечно,  наведені 
конкретні  дані  з  цих  питань  є  основою  для 
оцінки  важливих  процесів,  що  відбували¬ 
ся  у  Радах  України  в  останні  роки.  В  умо¬ 
вах  перебудови  виборці  дедалі  більше  від¬ 
даватимуть  перевагу  принциповим,  компе¬ 
тентним,  енергійним  людям,  які  можуть  гід- 
Н0_  представляти  трудящих  в  органах  Ра¬ 
дянської  влади. 

Безперечний  інтерес  становить  висвітлен¬ 
ня  авторами  форм  і  методів  роботи  Рад 
по  піднесенню  ролі  мас  у  розвитку  промис¬ 
ловості  та  реалізації  аграрної  політики 
КПРС,  соціально-культурного  будівництва. 
На  прикладах  діяльності  Рад  усіх  ступенів 
у  різних  областях  УРСР  П.  П.  Панченко  і 
В.  І.  Кравченко  об’єктивно  показують  під¬ 
несення  активності  органів  державного  уп- 

10* 


147 


Критика  та  бібліографія 


равління  в  справі  розширення  випуску, 
асортименту  та  поліпшення  якості  товарів 
народного  споживання,  виробництва  сіль¬ 
ськогосподарської  продукції,  збільшення 
мережі  культосвітніх,  учбових,  торговель¬ 
них  та  медичних  закладів,  якісного  поліп¬ 
шення  складу  їх  кадрів  і  зміцнення  мате¬ 
ріальної  бази,  в  роботі  по  благоустрою 
міст  і  сіл,  розвитку  пасажирського  транс¬ 
порту,  охороні  навколишнього  середовища. 
На  більш  якісний  рівень  піднімається  ос¬ 
таннім  часом  підготовка  сесій;  поліпшуєть¬ 
ся  робота  постійних  комісій  Рад,  які  по¬ 
ступово  перетворюються  на  органи,  що  роз¬ 
глядають  питання  господарського  і  соціаль¬ 
но-культурного  будівництва;  пожвавлюєть¬ 
ся  діяльність  депутатських  груп  і  постів, 
самодіяльних  громадських  організацій. 

При  цьому  автори  не  обмежилися  уза¬ 
гальненням  лише  позитивного,  а  й  назвали 
негативні  сторони  в  діяльності  Рад. 

Щоправда,  реальні  недоліки,  без  розгля¬ 
ду  яких  разом  з  досягненнями  об’єктивна 
оцінка  суспільних  явищ  неможлива,  згаду¬ 
ються  дослідниками  побіжно.  Зокрема,  в 
праці  зазначається,  що  на  обговорення  се¬ 
сій  деяких  Рад  республіки  виносилися  ма- 
лоактуальні  питання.  Частина  депутатів  не 
виступала  на  сесіях,  не  брала  участі  в  ро¬ 
боті  постійних  комісій  і  фактично  перебува¬ 
ла  поза  сферою  діяльності  по  виконанню 
Радами  завдань  економічного  й  соціально¬ 
го  розвитку.  Це,  звичайно,  знижує  роль 
Рад.  Дане  питання  потребує  ретельного  ви¬ 
вчення.  У  монографії  не  аналізуються  при¬ 
чини  і  наслідки  суттєвих  недоліків  у  цій 
сфері,  що  призвели,  як  відомо,  до  застій¬ 
них  проявів  у  роботі  державних  органів.  У 


ЖИТТЯ.  ВІДДАНЕ  НАРОДУ 
З.  И.  Квиринг. 

Избранние  речи  и  статей. 

Киев.:  Издательство  политической  литера- 
турьі  Украйни.  —  1988.  —  485  с. 

Еммануїл  Іонович  Квірінг  (1888—1937  рр.) , 
професійний  революціонер,  активний  учас¬ 
ник  великої  армії  соціалістичної  революції, 
захисник  її  завоювань.  З  його  ім’ям  зв’я¬ 
зані  перемога  Жовтня  на  Катеринославщи- 
ні,  відбудова  Донбасу.  Двічі  за  життя 
В.  І.  Леніна  Е.  І.  Квірінг  очолював  ЦК 
Компартії  України.  З  квітня  1925  р.  пра¬ 
цював  спочатку  заступником,  а  потім  пер¬ 
шим  заступником  голови  ВРНГ  СРСР,  пер¬ 
шим  заступником  голови  Держплану  СРСР, 
доктор  економічних  наук.  В  період  культу 
особи  Сталіна,  беззаконня  і  репресій,  як  і 
тисячі  інших  керівних  працівників  ленін¬ 
ського  типу,  його  знищили. 

Е.  І.  Квірінг  залишив  велику  спадщину  з 
питань  історії  партії,  боротьби  за  перемогу 
Радянської  влади  на  Україні,  утворення 
Компартії  України,  планування  і  розвитку 
соціалістичної  економіки.  Проте  в  роки  ста- 


ній  немає  також  критичного  аналізу  такого 
негативного  явища,  як  підміна  функцій 
окремих  Рад  їх  виконавчими  комітетами  та 
апаратом. 

Отже,  це  свідчить  про  недостатню  кри¬ 
тичність  і  глибину  авторських  оцінок  нега¬ 
тивних  сторін  у  діяльності  Рад  60 — 80-х 
років.  З  одного  боку,  їх  можна  пояснити 
необ’єктивністю  тогочасних  оцінок  суспіль¬ 
них  явищ,  що,  відповідно,  відбилося  й  на 
історичних  документах,  якими  користували¬ 
ся  автори.  З  другого,  —  тим,  що  дослід¬ 
ження  здійснено  в  переломний  час  карди¬ 
нальних  змін  у  житті  суспільства,  коли 
робляться  лише  перші  кроки  в  осмисленні 
реальностей  недалекого  минулого. 

На  жаль,  авторам  не  вдалося  уникнути 
й  окремих  неточностей.  Так,  у  тексті  зга¬ 
дуються  книги,  присвячені  діяльності  Рад, 
а  в  списку  літератури  вони  подаються  як 
статті  (с.  9,  посилання  64,  77,  107);  у  текс¬ 
ті  наводяться  прізвища  одних  авторів 
праць,  а  в  списку  вміщені  інші  прізвища 
(с.  10,  посилання  96). 

Проте  ці  неточності  та  висловлені  вище 
зауваження  не  применшують  позитивної 
оцінки  рецензованої  книги.  Будучи,  по  су¬ 
ті,  першим  монографічним  дослідженням  з 
історії  діяльності  Рад  УРСР  60 — 80-х  рр., 
праця  П.  П.  Панченка  і  В.  І.  Кравченка 
висвітлює  досі  недостатньо  вивчену  проб¬ 
лему,  актуальну  як  для  науки,  так  і  для 
практики  перебудови  роботи  органів  дер¬ 
жавної  влади,  зміцнення  соціалістичної  де¬ 
мократії. 

A.  П.  КОНАШЕВИЧ  (Київ). 

B.  Ф.  ОСТАФІЙЧУК  (Київ) 


лінської  реакції  більша  частина  його  пуб¬ 
лікацій  була  знищена,  або  загнана  в  «під- 
пілля>  бібліотек,  стала  бібліографічною 
рідкістю,  майже  недоступною  читачеві.  Ли¬ 
ше  з  кінця  50-х  років,  після  посмертної  ре¬ 
абілітації  Е.  І.  Квірінга,  вони  частково  бу¬ 
ли  передані  з  спеціальних  до  загальних 
фондів,  з’явились  біографічні  нариси  і  стат¬ 
ті  про  нього,  а  нещодавно  надійшов  до 
книжкових  магазинів  вперше  виданий  збір¬ 
ник  його  промов  і  статей,  підготовлений 
інститутом  історії  партії  при  ЦК  Компар¬ 
тії  України  —  філіалом  інституту  марксиз- 
му-ленінізму  при  ЦК  КПРС  *. 

Заслугою  упорядникіЬ  є  те,  що  вони  про¬ 
вели  надзвичайно  велику  роботу  по  роз¬ 
шуку  опублікованих  робіт  Е.  І.  Квірінга. 
Справа  в  тому,  що  в  бібліотеках  України 
їх  майже  немає,  газетний  фонд  довоєнного 
періоду,  особливо  1917 — 1925  рр.,  зберігся 
дуже  погано  —  багатьох  губернських  га¬ 
зет  немає  за  цілі  роки.  Та  незважаючи  на 


*  Редакційна  колегія;  І.  Ф.  Кур  ас  (го¬ 
лова),  Л.  О.  На  горн  а,  С.  С.  Діброва, 
Упорядники;  С.  С.  Діброва  (керівник), 
В.  П.  Замковий,  В.  Е.  Квірінг,  А.  О. 
Сергієнко. 


148 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  / 


Критика  та  бібліографія 


це,  упорядники  виявили  понад  400  наймену¬ 
вань  праць  Е.  І.  Квірінга.  До  збірника 
увійшли  78  праць.  В  них  висвітлено  багато 
питань  з  історії  партії,  боротьби  за  пере¬ 
могу  соціалістичної  революції  і  зміцнення 
Радянської  влади  на  Україні,  відбудови  на¬ 
родного  господарства  республіки,  боротьби 
Компартії  України  проти  троцькізму,  пла¬ 
нування  і  розвитку  економіки  СРСР  та 

Характер  і  зміст  їх  різноманітний.  Вони 
відрізняються  в  залежності  від  того,  яку 
Е.  І.  Квірінг  займав  посаду  і  які  найваж¬ 
ливіші  події  відбувалися  в  той  чи  інший 
період,  В  1917 — 1923  рр.  його  публікації 
це  —  здебільшого  невеликі  газетні  статті  з 
питань  поточної  політики,  завдань  партій¬ 
ного  і  господарського  будівництва  і  кілька 
журнальних  статей  з  історії  газети  «Прав¬ 
да»  і  соціалістичної  революції  на  Катерино- 
славшині,  а  також  утворення  Комуністич¬ 
ної  партії  України. 

Публіцистична  і  наукова  діяльність  Е.  І. 
Квірінга  1924  —  1925  рр.,  коли  він  працю¬ 
вав  першим,  а  потім  Генеральним  секрета¬ 
рем  ЦК  КП(б)У  представлена  значно  біль¬ 
шими  за  обсягом  статтями,  брошурами  і 
промовами  з  питань  господарського,  пар¬ 
тійного,  комсомольського  і  культурного  бу¬ 
дівництва.  Є  серед  них  і  праці,  спрямовані 
проти  троцькізму.  Вони  характеризують 
Е.  І.  Квірінга  як  стійкого  ленінця,  послі¬ 
довного  і  непримиренного  борця  проти  ре¬ 
візіонізму.  Він  нещадно  і  глибоко  з  грун¬ 
товним  знанням  історії  партії  викриває 
небільшовизм  Троцького,  його  постійні  хи¬ 
тання,  спроби  підмінити  ленінізм  троцькіз- 
мом,  перекрутити  історію  Великого  Жовт¬ 
ня.  В  статті  «Кінець  дискусії»  Е.  І.  Квірінг 
провіщав,  що  «вороги  комунізму  не  раз  ще 
з  повним  правом  будуть  хвалити  Троцько¬ 
го  і  протиставляти  його  марксизм  марксиз¬ 
мові  ленінському»  ■.  Статті  на  захист  ле¬ 
нінізму  вирізняються  високою  журналіст¬ 
ською  майстерністю,  безкомпромісною,  біль¬ 
шовицькою  принциповістю. 

В  статтях  і  промовах  1926 — 1937  років 
розглядаються  переважно  окремі  питання 
економічної  теорії  соціалізму,  методи  со¬ 
ціалістичного  господарювання,  планування 
розвитку  економіки  і  соціалістичного  роз¬ 
ширеного  відтворення,  економіки  перехід¬ 
ного  періоду,  соціалістичної  індустріаліза¬ 
ції,  кооперування  сільського  господарства, 
піднесення  продуктивності  праці,  зниження 
собівартості  продукції,  питання  прибутку, 
ціноутворення,  темпів  росту  економіки, 
ефективності  капітальних  вкладень,  науко¬ 
во-технічного  прогресу  та  ін.  В  них  зібра¬ 
ний  багатий  фактичний  матеріал,  є  немало 
важливих  теоретичних  узагальнень,  які  не 
втратили  актуальності  і  в  сучасних  умо¬ 
вах,  особливо  з  питань  планування  розвит¬ 
ку  економіки  і  ціноутворення. 

Але  разом  з  цим  необхідно  пам'ятати, 
що  економічні  праці  були  написані  Е.  І. 
Квірінгом  в  роки  культу  Сталіна,  коли 
формувалась  адміністративно-командна  си¬ 
стема  управління  економікою,  державою  і 
партією  в  цілому,  що  позначилось  і  на  йо- 


1  Квиринг  3.  И.  Избранньїе  речи  и 
статьи.  —  Киев,  1988.  —  С.  260. 

Укр.  іст.  журн..  1989,  Л?  1 


го  працях,  особливо  на  тих,  що  були  напи¬ 
сані  в  1928 — 1937  роках. 

Збірник  побудований  за  хронологічним 
принципом,  доповнений  змістовною  перед¬ 
мовою,  коментарями,  необхідними  покаж¬ 
чиками,  що  цілком  відповідає  типу  і  при¬ 
значенню  наукового  видання. 

Але  збірник  не  позбавлений  окремих  не¬ 
доліків.  Розпочнемо  з  його  назви  —  «Виб¬ 
рані  промови  і  статті».  Вірніше  було  б  йо¬ 
го  назвати  «Вибрані  статті  і  промови», 
оскільки  з  усіх  78  документів  —  вміщено 
66  статей  і  12  промов.  На  наш  погляд,  в 
передмові  бажано  було  б  більше  уваги 
приділити  висвітленню  тих  недоліків  і  по¬ 
милок,  які  припускав  Е.  І.  Квірінг  в  своїй 
практичній  і  науковій  роботі,  що  були  вла¬ 
стиві  йому  як  і  іншим  працівникам,  оскіль¬ 
ки  всі  вони  діяли  в  один  період  під  керів¬ 
ництвом  «великого  вождя  партії  і  народів», 
сумлінно  виконували  його  практичні  і  тео¬ 
ретичні  настанови,  навіть  часто  явно  по¬ 
милкові,  згубні,  шкідливі,  що  призводило 
до  важких  наслідків. 

Діяльність  Е.  І.  Квірінга  в  цьому  плані 
представлена  дещо  краще,  тому  що  він  з 
1925  р.  в  основному  працював  в  планових 
органах,  які  мало  були  зв’язані  з  практич¬ 
ною  роботою  на  місцях,  з  широкими  вер¬ 
ствами  населення.  Та  незважаючи  на  це, 
Е.  І,  Квірінг  також  не  уникнув  практичних 
хиб  в  ранній  період  діяльності  на  Україні, 
а  потім  і  деяких  теоретичних  помилок  під 
час  роботи  в  планових  органах  СРСР.  Те, 
що  сказано  в  передмові  збірника  з  цього 
приводу,  явно  недостатньо.  Про  окремі  по¬ 
милки  Е.  І.  Квірінга  потрібно  було  більше 
сказати  не  тільки  в  передмові,  але  й  в  при¬ 
мітках  до  окремих  праць. 

В  передмові  також  вказано,  що  Е.  І.  Кві¬ 
рінг  брав  участь  в  складанні  Генерального 
плану  розвитку  народного  господарства 
СРСР.  Насправді  над  його  розробкою  в 
різні  роки  працювали  три  комісії  економіс¬ 
тів.  До  їх  складу  він  не  входив.  Е.  І.  Кві¬ 
рінг  брав  участь  в  дискусії,  яка  розгорну¬ 
лась  з  методології  складання  цього  плану, 
опублікував  кілька  статей  з  цього  приводу 
проте  план  так  і  не  був  створений.  Зале¬ 
жало  це  не  від  економістів.  Причина  поля¬ 
гала  в  свавіллі  Сталіна,  який  протягом 
30-х  років  кілька  раз  міняв,  а  вірніше  роз¬ 
ганяв  і  репресовував  склад  Госплану 
СРСР. 

Неправомірним  ми  вважаємо  дозування 
праць  по  роках.  Наприклад,  за  1917  р.  вмі¬ 
щено  10  праць,  за  1918  р.  —  2,  1919  р.  — 

2.  Додатковий  перегляд  джерел  свідчить, 
що  в  1919  р.  були  опубліковані  праці  Е.  І. 
Квірінга,  а  саме  стаття  в  газеті  «Вісті» 
(Київ)  за  19  липня  про  необхідність  відбу¬ 
дови  і  кооперування  місцевої  промисловос¬ 
ті,  яка  не  втратила  свого  значення  і  в  на¬ 
ші  дні,  і  його  гостра  політична  промова 
проти  махновщини  на  Всеукраїнському  з’їз¬ 
ді  представників  волосних  виконкомів  31 
травня  —  6  червня  1919  р.  Ці  праці  чо¬ 
мусь  не  попали  до  бібліографічного  покаж¬ 
чика.  Не  краще  з  дозуванням  і  в  наступні 
роки.  Наприклад,  за  1924  р.  вміщено  16 
праць,  1925  р.  —  3,  1926  р.  —  7,  1927  р. — 

3,  1928—1935  рр.  —  5,  1936  р.  —  2,  1937  р. 
—  1.  На  цьому  мабуть  позначилось  те,  що 


149 


Критика  та  бібліографія 


упорядники  не  використали  належним  чи¬ 
ном  архіви,  де  зберігається  немало  неопуб- 
лікованих  промов  Е.  І.  Квірінга.  Адже  в 
збірнику  є  лише  одна  промова  з  посилан¬ 
ням  на  архів2 3 4. 

Е.  І.  Квірінг  робив  доповідь  «Україна  і 
Росія»  і  дві  співдоповіді  про  збройне  пов¬ 
стання  і  про  партію  на  І  з'їзді,  співдопо¬ 
відь  на  II  з’їзді,  звітну  доповідь  на  III  з'їз¬ 
ді  КП(б)У,  виступав  на  IV  конференції 
КП(б)У,  робив  звітну  доповідь  на  VIII 
конференції  КП(б)У,  доповіді  на  багатьох 
пленумах  ЦК  КП(б)У.  Проте  упорядники 
чомусь  не  дали  жодного  з  названих  доку¬ 
ментів  хоч  би  у  вигляді  витягів.  Це  можна 
було  зробити  за  рахунок  скорочення  дріб¬ 
них  статей  1917  р.  На  наш  погляд,  не  вар¬ 
то  було  повністю  друкувати  великі  статті 
економічного  характеру,  адже  обсяг  бага¬ 
тьох  з  них  наближається  до  1  арк.  їх  мож¬ 
на  було  надрукувати  у  скороченому  вигля¬ 
ді.  Особливо  це  стосується  статті  «Пробле¬ 
ми  генерального  плана»,  обсяг  якої  значно 
перевершив  1  арк.  Упорядники  в  невеликій 
примітці  сказали,  що  не  всі  положення 
статті  підтвердились  на  практиці.  Але  цьо¬ 
го  недостатньо.  Стаття  перевантажена  ве¬ 
ликими  цитатами,  в  ній  багато  сумнівних, 
невірних,  навіть  утопічних  ідей.  Все  це  ви¬ 
магає  значно  більших  коментарів.  Не  кра¬ 
щою  є  і  стаття  «Промьішленность  и  сель- 
ское  хозяйство  СССР  к  пятнадцатой  годов- 
щине  Октября».  Тут  на  більшості  сторінок 
по  2 — 4  цитати,  а  з  творів  Сталіна  вміще¬ 
но  цитату  величиною  майже  на  всю  сторін¬ 
ку®.  Не  можна  погодитися  з  Е.  І.  Квірін- 
гом,  коли  він  в  статті  «Советская  консти- 
туция  и  форми  собственности  в  СССР» 
(1936  р.)  твердить,  що  партія,  розгромив¬ 
ши  правих  і  «лівих»  опуртуністів,  контрре¬ 
волюційний  троцькізм,  здійснила  ліквідацію 
капіталістичних  класів  і  в  результаті  жор¬ 
стокої  класової  боротьби  забезпечила  пов¬ 
ну  перемогу  соціалізму*.  Все  це  подається 
без  будь-яких  коментарів. 

В  передмові  упорядники  пишуть,  що  оп¬ 
рацювання  документів  здійснено  згідно  з  іс¬ 
нуючими  правилами  їх  публікації  і  сучас¬ 
ної  орфографії.  В  кінці  збірника  є  список 
основних  скорочень,  примітки,  основні  дати 
життя  і  діяльності  Е.  І.  Квірінга,  біблі¬ 
ографія  його  робіт.  На  жаль,  упорядники  і 
в  цій  частині  не  уникнули  недоліків.  На¬ 
приклад,  на  с.  94 — 95  є  документ,  озаглав¬ 
лений  «Из  приветствия  VI  сьезду  Советов 


2  Там  же.  —  С.  47 — 49.  * 

3  Там  же.  —  С.  387—389. 

4  Там  же.  —  С.  418. 


Донбасса».  Дата  з'їзду  відома  —  1 — 5  груд¬ 
ня  1922  р„  про  це  упорядники  говорять  в 
примітці  №  52.  Виникає  питання  —  чому 
після  цього  документу  вони  ставлять  доку¬ 
менти  від  15  жовтня  1922  р. 

Дещо  про  текстуальні  примітки  та  інші 
додатки  в  кінці  збірника.  За  змістом  доку¬ 
ментів  збірник  дуже  складний,  вимагає 
грунтовних  коментарів.  В  більшості  випад¬ 
ків  вони  зроблені  вдало.  Проте  не  відомо, 
з  яких  міркувань  упорядники  дали  вкупі 
текстуальні  примітки  до  окремих  поло¬ 
жень  документів  і  окремих  осіб,  при  цьому 
з  129  приміток  16  до  осіб.  Адже  в  збірни¬ 
ку  згадуються  сотні  прізвищ,  які  мало  ві¬ 
домі  не  лише  широкому  читачеві,  а  й  до¬ 
сліднику.  Більшість  прізвищ,  до  яких  зроб¬ 
лені  примітки,  є  в  енциклопедіях,  відповід¬ 
них  словниках  та  інших  виданнях.  Наприк¬ 
лад,  упорядники  дали  примітки  до  таких 
осіб:  Болдуїн,  Керзон,  Дж.  Макдональд, 
Рябушинський,  Коновалов,  Грушевський, 
Милюков  та  ін„  разом  з  тим  не  зробили 
приміток  до  прізвищ  Бухаріна,  Зінов'єва, 
Пятакова,  Рикова  та  десятків  інших.  Ви¬ 
никає  питання:  який  принцип  складання 
цих  приміток?  На  наш  погляд,  оскільки  в 
збірнику  згадується  понад  сотні  прізвищ, 
найдоцільніше  було  б  виділити  окремо 
іменний  покажчик  і  вказати  лише  сторінки, 
де  згадується  про  того  чи  іншого  діяча.  На 
жаль,  перелік  недоліків  цим  не  обмежу¬ 
ється.  Невдало  зроблена  примітка  №  20  до 
II  конгресу  Комінтерну.  В  тексті  сказано, 
що  в  його  роботі  брали  участь  представни¬ 
ки  67  робітничих  організацій,  насправді  ж 
67  комуністичних  партій  і  робітничих  орга¬ 
нізацій5.  Є  також  прикрі  неточності  у  виз¬ 
наченні  окремих  скорочень  назв  6. 

Проте,  незважаючи  на  зазначені  недолі¬ 
ки  в  цілому  колектив  упорядників  підготу¬ 
вав  цінний  збірник  статей  і  промов  до  100- 
річчя  з  дня  народження  Е.  І.  Квірінга  — 
видного  партійного  і  державного  діяча  Ра¬ 
дянського  Союзу.  Опубліковані  документи 
дають  можливість  зробити  цільне  уявлення 
про  постать  Е.  І.  Квірінга,  його  багато¬ 
гранну  діяльність,  політичне,  практичне  і 
наукове  зростання.  Збірник  доповнює  за¬ 
ходи  партії  по  увічненню  його  пам’яті.  Він 
привабливо  оформлений,  його  матеріали 
можуть  використовувати  викладачі  і  до¬ 
слідники  суспільних  наук,  історії  розвитку 
економічної  думки  і  народного  господар- 

П.  П.  БАЧИНСЬКИЙ  (Київ) 


5  Там  же.  —  С.  436. 

6  Там  же.  —  С.  456. 


150 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


Критика  та  бібліографія 


РЕВОЛЮЦІЙНА  ПОЕЗІЯ  — 

ДЖЕРЕЛО  З  ІСТОРІЇ 
ВЕЛИКОГО  жовтня 

Мироне  ц  Н.  И. 

Ревомоционная  поззия  Октября 

и  гражданской  войньї 

как  исторический  источник 

К- :  Изд-во  при  Киев.  ун-те  «Вища  школа», 

1988.— 175  с. 

На  сучасному  етапі  розвитку  історичної 
науки  вчені-джерелознавці  приділяють 
пильну  увагу  введенню  до  наукового  обігу 
та  комплексному  критичному  аналізу  різ¬ 
них  видів  і  типів  історичних  джерел,  у  яких 
містяться  нові  дані  про  минуле  нашого 
суспільства.  В  полі  зору  дослідників  не 
тільки  традиційні  матеріали  архівного 
збереження,  періодична  преса,  кіно-  і  фо¬ 
тодокументи,  а  й  такі,  що  з  певних  при¬ 
чин  ще  не  стали  предметом  джерелознав¬ 
чого  вивчення  як  носії  важливої  інфор¬ 
мації  про  суспільне  життя. 

Книга  Н.  І.  Миронець,  в  якій  уперше  в 
радянській  історіографії  досліджується  ре¬ 
волюційна  поезія  часів  Великого  Жовтня  і 
громадянської  війни  як  історичне  джерело, 
не  може  залишитися  непомітною.  Зазна¬ 
чимо,  що  аналога  подібному  дослідженню 
в  історичній  науці  поки  ще  немає.  Тому 
автор,  ідучи  неторованими  шляхами,  ви¬ 
ступає  в  даному  випадку  новатором.  Во¬ 
на  піддає  джерелознавчому  аналізові  вір¬ 
ші  та  пісні  літературного  і  фольклорного 
походження,  розкриває  при  цьому  їх  ве¬ 
ликі  інформативні  можливості  при  вивчен¬ 
ні  суспільної  психології  класів  та  соціаль¬ 
них  груп,  показує  мобілізуючу  роль  ре¬ 
волюційної  поезії  в  політичному  вихован¬ 
ні  мас.  Керуючись  марксистсько- ленінською 
методологією,  Н.  І.  Миронець  теоретично 
обгрунтовує  можливості  використання  по¬ 
етичних  творів  як  історичного  джерела  при 
вивченні  революційної  епохи,  характери¬ 
зує  їх  у  зв’язку  з  виконуваними  ними 
соціальними  функціями,  визначає  загальні 
й  специфічні  методи  джерелознавчого  ана¬ 
лізу  цього  нетрадиційного  джерела,  що 
дають  можливість  розкрити  інформативний 
потенціал  віршів,  пісень,  частівок,  ство¬ 
рених  як  професійними  поетами,  з  когорти 
перших  радянських,  народжених  револю¬ 
цією,  так  і  поетами-аматорами. 

Автор  наводить  приклади  ,  ставлення 
К.  Маркса,  Ф.  Енгельса  та  В.  І.  Леніна 
до  пісенно-поетичної  творчості,  яка,  на  їх 
погляд,  цілком  може  бути  джерелом  для 
вивчення  самосвідомості  народу,  його  по¬ 
чуттів,  прагнень,  сподівань.  Обгрунтовуючи 
важливість  і  актуальність  обраної  для 
дослідження  теми,  Н.  І.  Миронець  під¬ 
креслює  необхідність  вивчення  таких  дже¬ 
рел,  як  художня  література,  твори  ми¬ 
стецтва,  пісні,  для  характеристики  суспіль¬ 
ної  свідомості  та  рівня  культури  епохи 
створення  досліджуваного  документа. 

Цілком  слушно  автор  наголошує  на  зна¬ 
ченні  фольклорних  творів,  які  становлять 
для  істориків  інтерес  при  вивченні  питань 
культури  народних  мас,  їх  побуту,  свідо¬ 
мості  тощо.  Логічно  було  б  сподіватися 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  І 


знайти  у  рецензованій  монографії  чітке 
визначення  джерела,  обраного  за  предмет 
дослідження.  Однак  автор  обмежується 
тільки  переліком  літературних  форм  роз¬ 
глядуваних  джерел.  На  наш  погляд,  до¬ 
цільно  було  б  охарактеризувати  поетичні 
твори  як  за  походженням,  так  і  за  фор¬ 
мою.  Варто  було  б  перед  тим,  як  визна¬ 
чати  дослідницьку  програму,  подати  своє 
визначення  предмету  дослідження,  що  поз¬ 
бавило  б  тоді  рецензентів  від  зайвих  на¬ 
рікань. 

Слід  відзначити  досить  широке  коло 
джерел,  залучених  Н.  І.  Миронець  для 
дослідження.  Предметом  її  розгляду  ста¬ 
ла  поетична  спадщина  професійних  поетів 
і  поетів-аматорів,  публікації  в  газетах, 
журналах,  збірниках  революційних  пісень 
та  віршів,  архівні  добірки  документів.  Ве¬ 
личезна  кількість  опрацьованого  джерель¬ 
ного  матеріалу  свідчить  про  скрупульоз¬ 
ність  автора  при  розробці  обраної  теми.  В 
додатку  до  монографії  Н.  І.  Миронець  на¬ 
водить  бібліографічні  дані  175  збірників 
революційних  пісень,  виданих  російською 
мовою  в  1917—1922  рр.  У  цьому  біблі¬ 
ографічному  переліку  автор  дає  посилан¬ 
ня  на  місця  збереження  цих  книг  або  вка¬ 
зує  на  джерело  їх  згадки  в  літературі,  що 
особливо  важливо  для  дослідження.  Проте 
предмет  джерелознавчої  праці  вимагає  не 
тільки  переліку  джерел,  а  й  їхню  кіль¬ 
кісну  та  якісну  характеристику.  На  нашу 
думку,  досліднику  необхідно  було  б  наве¬ 
сти  кількість  усіх  залучених  поетичних 
збірників,  газет,  журналів,  альманахів. 
Книга  значно  виграла  б  і  при  наявності 
характеристики  використаних  фондів  у 
перелічених  автором  архівах. 

Відзначаючи  новизну  предмета  дослід¬ 
ження  Н.  1.  Миронець,  наукову  цінність  і 
практичне  значення  книги,  хотілося  б  знай¬ 
ти  в  ній  й  обгрунтування  її  структури  та 
плану,  конкретного  викладу  матеріалу. 

Автор  розглядає  питання  про  виникнен¬ 
ня  та  соціальні  функції  поезії  в  її  до- 
джерельній  формі  існування.  Висвітлюючи, 
зокрема,  питання  про  зародження  радян¬ 
ської  поезії,  Н.  І.  Миронець  досліджує 
шляхи  її  формування.  При  цьому  вона 
зазначає,  що  поезія  радянського  періоду 
набула  особливої  якості  не  лише  завдяки 
приходу  в  революцію  визначних  поетів 
країни  і  творчо  обдарованої  молоді,  а  й 
широких  мас,  твори  яких  стали  тими  до¬ 
кументами,  що  вивчаються  нині  як  поетич¬ 
ні  за  формою  свідчення  очевидців.  Роз¬ 
глядаючи  масову  народно-поетичну  твор¬ 
чість,  автор  зупиняється  на  піснях,  соці¬ 
альна  функція  яких  позначилася  на  їх 
дальшій  долі,  збереженості  й,  зрозуміло, 
використанні  як  джерела. 

Закономірно  вписується  в  джерелознав¬ 
че  дослідження  питання  про  роль  револю¬ 
ційної  поезії  в  житті  суспільства.  Однак, 
на’  нашу  думку,  не  можна  погодитися  з 
твердженням  автора  про  те,  що  тільки  то¬ 
ді,  коли  «літературний  процес  як  компо¬ 
нент  історії  культури  буде  вивчатися  істо¬ 
риком,  поетичні  твори  досліджуваного  пе¬ 
ріоду  наберуть  статусу  історичних  джерел» 
(с.  40).  Насамперед,  сам  факт  створення 
вірша-пісні  свідчить  про  наявність  особи. 


151 


Критика  та  бібліографія 


яка  є  її  автором.  Зміст  розкриває  її  ідей¬ 
но-творчий  світ,  а  регіон  побутування, 
місце  публікації  несе  інформацію  яро  со¬ 
ціальні  мотиви  її  створення  тощо.  Отже, 
будь-який  поетичний  твір,  розглянутий  за 
схемою  джерелознавчого  дослідження:  ав¬ 
тор,  час  виникнення,  причина  створення, 
зміст-ідея — це  пам’ятка  минулого,  історичне 
джерело.  Разом  з  тим,  у  висновках  щодо 
значення  пісні  як  джерела  можна  було  б 
поміркувати  про  особливості,  які  накладає 
на  її  зміст  певний  регіон  її  створення  і  що 
це  може  дати  історику  для  характеристики 
особливостей  його  суспільного  життя  в 
певний  час. 

Висвітлюючи  питання  про  революційну 
поезію  як  виразника  і  носія  даних  щодо 
суспільної  свідомості  мас,  Н.  І.  Миронець 
з  великої  кількості  тематичних  за  спрямо¬ 
ваністю  віршів  виділила  ті,  в  яких  відби¬ 
лися  мотиви  революції,  патріотизму  й 
пролетарського  інтернаціоналізму,  ставлен¬ 
ня  трудящих  до  народження  нового  спо¬ 
собу  життя,  твори,  що  несуть  інформацію 
про  особливості  суспільної  психології  кла¬ 
сів  та  соціальних  груп.  Проте,  залишаючи 
за  автором  право  обрати  саме  такі  пи¬ 
тання  для  дослідження,  зауважимо,  що 
слід  було  б  згадати  про  основні  теми,  які 
знайшли  втілення  в  поезії  Жовтня  і  гро¬ 
мадянської  війни.  Нам  здається,  що  ана¬ 
ліз  поетичної  творчості  як  виразника  су¬ 
спільної  свідомості  мас  доречно  було  б 
почати  з  образу  нової  людини,  розуміння 
поезією  її  місця  в  суспільстві,  революції, 
а  звідси  і  в  історії. 

Аналізуючи  поетичний  матеріал,  який 
свідчить  про  особливості  психології  неод¬ 
норідних  у  класовому  відношенні  окремих 
соціальних  груп  —  червоноармійців,  пар¬ 
тизанів,  молоді,  Н.  І.  Миронець  робить 
цікаві,  змістовні  висновки,  з  дослідження. 
Однак  автор  чомусь  зазначає,  що  вірші, 
пісні,  частівки,  створені  учасниками  й  су¬ 
часниками  революційних  подій,  представни¬ 
ками  різних  класів  і  груп,  «можуть  бути 
використані  як  важливе  історичне  джере¬ 
ло»  (с.  86).  Справа  в  тому,  що  вся  мо¬ 
нографія  Н.  І.  Миронець  є  доказом  того, 
що  поезія  —  своєрідне,  цілком  рівноправне 
джерело,  яке  досі  ще  не  вивчалося  в 
комплексі  (професійна,  аматорська,  фоль¬ 


клорна  поезія)  і  тому  не  дістало  права 
громадянства  в  джерелознавстві. 

Даючи  джерелознавчу  характеристику 
творів  революційної  поезії,  автор  відпові¬ 
дає  на  запитання  про  те,  яке  саме  місце 
займають  поетичні  твори  серед  інших  дже¬ 
рел  з  історії  даного  періоду,  визначає  їх 
специфіку  і  види.  На  нашу  думку,  про  це 
варто  було  б  сказати  після  дослідження 
історії  виникнення  та  причин  створення 
революційної  поезії,  характеристики  її  со¬ 
ціальних  функцій.  Докладна  характеристи¬ 
ка  джерел  певного  виду,  визначення  ме¬ 
тодів  і  прийомів  їх  аналізу,  значно  по¬ 
легшуються  завдяки  визначенню  місця  ос¬ 
танніх  у  системі  всіх  історичних  джерел. 

Протягом  усієї  книги  автор  прагне  дове¬ 
сти  вже  переконливо  доведене  ним  з  пер¬ 
ших  рядків  —  значення  поезії  як  історич¬ 
ного  джерела.  Мабуть,  справа  в  тому,  що 
далеко  не  всі  джерелознавці  дотримуються 
такої  точки  зору.  Скалася  ситуація,  коли 
автор  змушений  немов  би  виправдовува¬ 
тися  перед  деякими  науковими  автори¬ 
тетами.  На  нашу  думку,  потрібно  було  б 
відразу  чітко  визначити  свою  науково  об¬ 
грунтовану  позицію.  Це  допомогло  б 
Н.  І.  Миронець  уникнути  ряду  текстуаль¬ 
них  повторень,  що  зустрічаються  в  моно¬ 
графії. 

Автор  робить  правильні  висновки  про 
величезний  джерельний  потенціал  поетично- 
пісенної  творчості  для  поглибленої  розроб¬ 
ки  проблем  епохи  становлення  нового  су¬ 
спільства.  Інтерес  радянських  людей  до 
історії'  своєї  Вітчизни  ставить  вимоги  і 
перед  джерелознавцями,  які  вважають  сво¬ 
їм  обов’язком  введення  до  наукового  обігу 
всіх  джерел,  що  лише  в  комплексі  можуть 
становити  джерельну  базу  для  створення 
правдивої  та  об’єктивної  історії  періоду 
1917 — 1920  рр.  з  усіма  її  особливостями. 

В  цілому  рецензована  монографія  є 
певним  внеском  автора  в  розробку  як 
теоретичних,  так  і  практичних  проблем 
джерелознавства  як  науки.  Вона  стане  в 
нагоді  всім,  хто  цікавиться  цими  питан¬ 
нями,  приверне  увагу  і  спеціалістів  інших 
суспільствознавчих  професій,  які  мають 
справу  з  поезією  як  предметом  досліджен- 

М.  Ф.  ДМИТРІЄНКО  (Київ), 
Ф  П.  ШЕВЧЕНКО  (Київ) 


152 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  .\£  Т 


ЛИСТИ  ДО  РЕДАКЦІЇ 


Історія  з  «Історією  ВКП(б|»  в  Аргентині 


Це  було  в  Буенос-Айресі,  в  кінці 
1952  року  *. 

Якось  під  вечір  на  мою  квартиру  прий¬ 
шов  брат  Дмитро  ще  з  якимсь  чоловіком. 
Ми  познайомилися.  Звали  його  Степан 
Політило. 

Про  цю  людину  я  чув  і  раніше  від 
самого  ж  Дмитра,  який  говорив,  що  за¬ 
гітував  якогось  шофера  Політила  в  пе¬ 
редплатники  газети  «Знання»,  де  я  в  той 
час  працював.  Очевидно,  це  був  він. 

—  У  нас  дуже  важлива  справа, —  за¬ 
клопотано  мовив  Дмитро. —  Та  краще  хай 
розповість  сам  товариш... 

Виявилося  ось  що.  Степан  працював 
шофером  в  одного  підприємця,  який  зай¬ 
мався  заготівлею  та  переробкою  макула¬ 
тури.  Кожного  ранку  водій  їхав  за  сиро¬ 
виною  за  вказаною  адресою.  Але  в  той 
день  він  отримав  особливе  доручення. 

—  Поїдеш  у  центральне  поліцейське  уп¬ 
равління,— звелів  господар. —  Там  назби¬ 
ралося  багато  паперу,  якісь  брошури, 
мабуть,  політичні.  То  ти  дивись,  не  роз¬ 
голошуй,  що  таку  літературу  ми  беремо 
в  поліції  на  переробку. 

Коли  Політило  приїхав  на  місце,  його 
завели  на  склад,  а  точніше  —  звалище,  де 
він  побачив  великі  купи  різного  паперу: 
газети  і  журнали,  плакати  і  листівки, 
брошури  і  книги,  різні  аркуші.  Все  це 
сюди  потрапило,  як  пояснили  вантажники, 
після  конфіскації  поліцією  під  час  ареш¬ 
тів  політичних  та  обшуків  їх  установ  і 
квартир.  Поки  робітники  вантажили  на 
машину,  Степан  з  цікавістю  розглядав 
цю  своєрідну  колекцію,  його  увагу  при¬ 
вернули  книги  в  гарних  твердих  обкла¬ 
динках,  що  були  пов’язані  в  пакунки. 
Дістав  одну  і  в  горішній  частині  обкла¬ 
динки  впізнав  маленькі  портрети  в  про¬ 
філь  Леніна  і  Сталіна.  Під  ними  прочи¬ 
тав  віддруковану  великими  червоними  ук¬ 
раїнськими  літерами  назву:  «Історія  Все¬ 
союзної  Комуністичної  партії  (більшови¬ 
ків)»,  нижче  —  «Видавництво  «Світло». 
Буенос-Айрес —  1946»... 

Цьому  українському  виданню,  що  поба¬ 
чило  світ  у  столиці  Аргентіни,  передува¬ 
ло  кілька  іспанською  мовою.  На  початку 
1940  р.  завдяки  зусиллям  аргентінських 
комуністів  в  напівлегальних  умовах  було 
видано  «Історію  ВКП(б)».  її  тираж¬ 
ам  тисяч  примірників  —  розійшовся  швид¬ 
ко,  так  само,  як  і  додатковий  —  ще 
десять  тисяч.  Через  кілька  років  видання 
повторилося  ще  двічі  —  таким  великим 
був  інтерес  аргентінських  трудящих  до 
історії  славної  партії  великого  Леніна. 

В  той  час  я  придбав  видання  цієї  кни- 


*  Автор  жив  в  той  час  в  Аргентіні,  в 
1955  р.  репатрійований  до  СРСР. 

Укр  іст.  журн..  1989,  №  1 


ги.  По  ній  ми,  комуністи  первинної  парт- 
організації  колонії  Гуарані,  проводили  в. 
1943 — 1945  рр.  в  підпіллі  політнавчання. 
Слухачі,  українці  за  походженням,  не  раз 
говорили,  що  було  б  добре  мати  таку 
книгу  рідною  мовою.  Після  війни,  коли 
реакція  в  Аргентіні  трохи  відступила,  і  в 
Буенос-Айресі  знову  почала  виходити  ук¬ 
раїнська  прогресивна  газета  «Світло»  (во¬ 
на  була  закрита  в  1943  р.  після  держав¬ 
ного  перевороту  військових),  ми  написа¬ 
ли  про  це  до  редакції  в  колективному 
листі.  Очевидно,  такі  пропозиції  надходи¬ 
ли  туди  і  з  інших  українських  поселень, 
бо  невдовзі  видавництво  «Світло»  почало 
випуск  книги  з  історії  партії  більшовиків. 
Але  виникли  труднощі  з  коштами,— в  ре¬ 
дакції  їх  не  було,  а  власник  друкарні  ви¬ 
магав  заплатити  йому  відразу  після  ви¬ 
готовлення  продукції.  Тоді  було  вирішено 
зібрати  гроші  з  бажаючих  придбати  цю 
книгу  наперед.  Для  цього  у  кожному  ук¬ 
раїнському  демократичному  осередку ^  сто¬ 
лиці  був  призначений  відповідальний  за 
розповсюдження  спеціальних  талонів  на 
«Історію  ВКП(б)».  Книга  мала  ціну 
вісім  песо  —  приблизно  денний  заро¬ 
біток  кваліфікованого  робітника.  Той,  що 
брав  талона  наперед,  платив  тільки 
шість  песо. 

У  кінці  1946  р.  тиражем  три  тисячі 
примірників  вийшла  з  друку  «Історія 
ВКП(б)».  Звертаю  увагу  читачів,  що  це 
було  на  той  час  єдине  видання  українською 
мовою  «Історії»  партії  більшовиків,  здійс¬ 
нене  за  межами  СРСР.  З  метою  пропаганди 
цієї  книги  серед  активістів  українських 
прогресивних  організацій  редактор  «Світ¬ 
ла»  запропонував  мені  виступити  в  газеті. 
Незабаром  така  стаття  під  назвою  «Вели¬ 
чезне  значення  має  для  нас  книга  «Історія 
ВКП(б)»  була  надрукована. 

Але  все  це  —  передісторія. 

«Видавництво  «Світло»,  —  дивлячись  на 
книгу,  подумав  Степан. —  «Світло»  —  так 
називалася  газета,  яку  він  колись  перед¬ 
плачував.  Хороша  була  газета,  писала 
про  бідних.  Потім  її  закрили...  То  й  кни¬ 
ги,  мабуть,  видані  цією  газетою?  Шкода 
їх  марнувати,  хай  би  люди  почитали». 

Політило  засунув  книгу  назад  у  паку¬ 
нок'  і  пішов  до  машини.  Постояв  трохи, 
подумав,  кілька  разів  ногою  стуссанув  у 
колеса. 

—  Задні  шини  слабенькі, —  мовив  ван¬ 
тажникам.—  Боюсь,  щоб  не  луснула  кот¬ 
рась  у  дорозі. 

—  То  вантаж  треба  більше  класти  на 
передні  колеса, —  порадив  один  з  них. 

—  І  я  так  думаю, —  пожвавішав  Полі¬ 
тило.— Ось  там,  біля  стіни,  якісь  важкі 
тюки,  то  ви  їх  під  саму  кабіну. 

Сам  вискочив  на  кузов,  розчистив  біля 
кабіни  місце  і  почав  складати  пакунки, 
153 


Листи  до  редакції 


що  підносили  хлопці.  Зверху  прикрив 
брезентом. 

На  фабриці  робітники  вивантажили  весь 
папір,  залишилося  лише  прикрите  брезен¬ 
том.  Водій  таки  вмовив  хазяїна,  що  сьо¬ 
годні  йому  конче  потрібна  машина  —  ні¬ 
бито  для  перевезення  родича  на  іншу 
квартиру. 

Політало  закінчив  свою  розповідь  і 
замовк. 

Негайно  ми  пішли  до  українського  про¬ 
гресивного  клубу  імені  М.  Островського, 
де  зустріли  кількох  активістів.  Вирішили 
приховати  книги  в  надійному  місці.  Але 
де?  Підшукали  активістів,  подружжя 
Максима  та  Марії  Вараницьких,  які  мали 
власний  будинок. 


Увечері  Політало  заїхав  машиною  до 
них  на  подвір’я,  де  ми  вивантажили 
більше  трьохсот  примірників  «Історії» 
партії  більшовиків  —  лишок  з  нерозпрода¬ 
них  —  конфіскованих  поліцією  у  квітні 
1949  р.  Тепер  ці  книги  завдяки  щасливо¬ 
му  збігу  обставин  були  врятовані. 

Шофер  Степан  Політало  мало  розу¬ 
мівся  у  політиці,  в  складних  лабіринтах 
класової  боротьби,  але  його  вчинок  був 
дійсно  сміливим.  За  приховання  комуні¬ 
стичної  літератури  Степан  міг  опинитися 
за  гратами,  але  його  це  не  зупинило... 

Ось  така  історія  з  «Історією  ВКП(б)» 
мала  місце  в  Аргентіні. 


А.  X.  КОТОВСЬКИИ  (Ровно) 


У  1989  РОЦІ  У  ВИДАВНИЦТВІ  «НАУКОВА  ДУМКА»  ВИЙДЕ  КНИГА 


КУЛЬТУРНОЕ  СТРОИТЕЛЬСТВО  В  УКРАИНСКОЙ  ССР. 

Июнь  1941—1950  гг. : 

Сб.  док.  и  материалов. —  40  л. —  2  руб.  20  коп. 

Представленій  документа  и  материальї,  отражающме  процесе  развития  украинской 
советской  культурьі  как  составной  части  многонациональной  культурьі  народов 
СССР  в  период  Великой  Отечественной  войньї  и  послевоенного  восстановления 
народного  хозяйства,  руководящую  роль  Коммунистической  партии  в  организации 
культурной  и  научной  работьі  в  республике,  деятельность  Советов,  общественньїх 
организаций  в  культурном  стройте льстве;  вклад  деятелей  науки  и  культури  в  пе- 
ревод  народного  хозяйства  на  военньїе  рельсьі,  сохранение  и  развитие  социали- 
стической  культурьі  в  условиях  немецко-фашистского  оккупационного  режиме,  борь- 
бьі  против  фашизме;  героический  труд  интеллигенции  Украиньї  в  советском  тилу; 
культурное  строительство  в  освобожденньїх  районах  Украиньї;  развитие  украинской 
советской  культурьі  в  послевоенньїй  период;  взаимосвязи  с  культурньїм  процессом 
в  союзних  республиках  и  ряде  зарубежньїх  стран. 

Адреса;  252001  Київ  1,  вул.  Кірова,  4,  книжковий  магазин  видавництва  «Наукова 
думка». 


154 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


ХРОНІКА  ТА  ІНФОРМАЦІЯ 


Колекція  мікрофільмів  фашистської  окупаційної 
адміністрації  і  командування  вермахту 
в  ЦДАЖР  УРСР 


У  Центральному  державному  архіві 
Жовтневої  революції,  вищих  органів  дер¬ 
жавної  влади  і  органів  державного  управ¬ 
ління  Української  РСР  сконцентрована 
достатня  кількість  документів,  що  дає  змо¬ 
гу  дослідникам  всебічно  вивчати  в  комплек¬ 
сі  питання  історії  Великої  Вітчизняної  вій¬ 
ни  1941—1945  рр.  Серед  них  на  особливу 
увагу  заслуговують  трофейні  матеріали 
фонду  КМФ-8  «Колекція  мікрофотокопій 
документів  німецько-фашистської  окупацій¬ 
ної  адміністрації  і  командування  вермахту, 
що  діяли  на  тимчасово  окупованих  східних 
територіях»  за  1939 — 1945  рр. 

Кілька  слів,  як  ці  документи  потрапили 
до  архіву.  Наприкінці  другої  світової 
війни  велика  кількість  німецьких  докумен¬ 
тів  потрапила  до  рук  американського  вій¬ 
ськового  командування,  а  пізніше  їх  було 
передано  в  Національний  архів  США.  Там 
вони  були  розібрані  й  сформовані  за  прин¬ 
ципом  військових  формувань  у  хронологіч¬ 
ній  послідовності  і  замікрофільмовані.  В 
1960  р.  на  мікрофільми  був  складений  ка¬ 
талог.  З  одним  з  таких  примірників  ка¬ 
талоги  ознайомилися  співробітники  Ін-ту 
історії  партії  при  ЦК  Компартії  України. 
Було  поставлене  питання  про  доцільність 
придбання  цих  документів,  оскільки  знач¬ 
на  частина  їх  стосувалася  території  Укра¬ 
їни.  В  зв'язку  з  цим  Головархів  УРСР 
через  контору  «Міжнародна  книга»  у 
вересні  1965  р.  закупив  у  Національному 
архіві  США  мікрофільми  документів  у 
кількості  164  роликів  на  207  294  кадри  і 
передав  їх  на  державне  зберігання  в 
ЦДАЖР  УРСР. 

У  кожному  ролику  замікрофільмовані 
від  3-х  до  10 — 20  одиниць  зберігання,  в 
середньому  в  кожному  ролику  1000 — 1200 — 
1400  кадрів.  У  ролику  одиниці  зберігання 
систематизовані  не  по  одній  установі,  а 
по  різних  установах  і  військових  форму¬ 
ваннях,  що  діяли  на  різних  територіях  — 
не  тільки  СРСР,  а  й  європейських  держав. 
На  кожну  одиницю  зберігання  складено 
анотацію  англійською  мовою,  але  офіційна 
назва  установ,  військових  формувань,  ско¬ 
рочення  й  складні  тексти  для  перекладу  в 
анотаціях  залишені  німецькою  мовою. 

Після  того,  як  мікрофотокопії  документів 
надійшли  на  державне  зберігання,  поча¬ 
лася  копітка  робота  над  фондом.  Врахо¬ 
вуючи  те,  що  із  США  було  отримано  тіль¬ 
ки  позитивну  плівку,  то  для  користування 
нею  архів  виготовив  контратип  (негатив  і 
позитив).  Позитив  видається  дослідникам 
для  користування.  На  документи  складено 
два  описи.  В  перший  включені  документи 
німецько-фашистських  адміністративних 
3/кр.  іст.  журн.,  1989,  №  І 


установ.  Це  директивно-розпорядча  доку¬ 
ментація,  звіти,  донесення,  матеріали  на¬ 
рад,  списки,  листування  тощо.  У  другий 
опис  увійшли  документи  німецьких  армій¬ 
ських  груп  та  їх  тилових  охоронних  під¬ 
розділів,  що  діяли  на  тимчасово  окупова¬ 
ній  території  Радянського  Союзу.  Це  ма¬ 
теріали  командуючого  залізничними  вій¬ 
ськами  німецької  армії,  німецьких  армій¬ 
ських  груп  «Південь»,  «А»,  «Б»,  тилових 
охоронних  і  поліцейсько-жандармських 
підрозділів  —  накази,  розпорядження,  ін¬ 
струкції,  донесення,  рапорти,  плани,  жур¬ 
нали  бойових  дій  (військові  щоденники), 
схеми-карти.  Всього  в  описи  включено 
1259  одиниць  зберігання. 

Паралельно  з  описанням  документів 
були  виявлені  і  взяті  на  облік  усі  імена 
та  прізвища,  які  зустрічаються  в  докумен¬ 
тах.  Створено  іменну  картотеку,  де  налі¬ 
чується  понад  15  тис.  карток,  що  інтен¬ 
сивно  використовуються  в  довідковій  ро¬ 
боті  архіву. 

До  описів  складено  передмову,  наводять¬ 
ся  короткі  дані  з  історії  німецько-фаши¬ 
стських  установ  і  військових  формувань, 
які  діяли  на  тимчасово  окупованій  терито¬ 
рії  нашої  країни.  Крім  того,  складені  ан¬ 
глійською  мовою  анотації  перекладені  на 
російську  мову.  При  їх  перекладі  були  до¬ 
пущені  неточності.  Узагальнення  й  заува¬ 
ження  не  завжди  відповідають  дійсності. 

Вивчаючи  матеріали  даного  фонду,  слід 
підкреслити,  що  до  нього  ввійшли  тисячі 
документів,  які  відображають  усі  сторони 
злочинної  окупаційної  політики  на  терито¬ 
рії  СРСР.  Значну  частину  колекції  (серія 
Т-454)  становлять  документи  архіву  мі¬ 
ністерства  окупованих  східних  територій. 
Його  очолював  Розенберг  —  один  з  неба¬ 
гатьох  проводирів  рейху,  який  мав  вищу 
освіту  і  вважався  інтелектуалом. 

Дослідники  можуть  почерпнути  з  цих 
документів  найдокладніші  відомості  з  різ¬ 
них  аспектів  окупаційної  політики  Німеч¬ 
чини,  починаючи  з  часів  підготовки  напа¬ 
ду  на  СРСР  (промова  Розенберга  20  черв¬ 
ня  1941  р.  перед  групою  осіб,  які  були 
ознайомлені  із  східною  проблемою.  Т-454, 
р.  24,  к.  1040 — 1052)  і  кінчаючи  критикою 
діяльності  окупаційних  і  військових  вла¬ 
стей  на  першому  етапі  війни,  рекомендаці¬ 
ями,  як  слід  себе  вести  в  майбутньому  на 
окупованій  території.  Більшість  орієнтова¬ 
них  на  майбутнє  документів  датовані 
1944  роком,  коли  гітлерівські  армії  вже 
були  вигнані  за  межі  СРСР.  Серед  них  — 
пам’ятна  записка  Розенберга  від  24  квітня 
1944  р.  фюреру  «Пркобретенньїй  опит  и 
предложения»  (Т-454,  р.  24,  к.  107—127), 
155 


Хроніка  та  Інформація 


доповідна  записка  колишнього  генерал-комі- 
сара  Києва  Магунія  (р.  24,  к.  302—328) 
та  ін. 

Серед  документів  є  рекомендації  по  ви¬ 
користанню  Власова  і  його  армії,  органі¬ 
зації  поїздки  зрадника  по  тиловому  райо¬ 
ну  16-ї  німецької  армії  (група  армій 
«Північ»)  з  метою  антирадянської  пропа¬ 
ганди  у  супроводі  ротмістра  фон  Бенніг- 
сена.  Останній  вільно  володів  російською 
мовою,  отримував  призначені  для  Власова 
вказівки  і  готував  йому  промови  (Т-501, 
р.  82,  к.  256—266). 

Протоколи  допиту  німецького  диверсан¬ 
та  Волосевича,  закинутого  на  радянську 
територію  напередодні  війни  і  затриманого 
18  червня  1941  р.,  допиту  військовополо¬ 
неного  в  перший  день  війни  Андрія  Ари- 
стова  (Т-501,  р.  7,  к.  322)  дають  змогу 
зробити  висновок,  що  напад  гітлерівської 
Німеччини  на  Радянський  Союз  був  не 
таким  уже  і  раптовим. 

Документи  колекції  мікрофільмів  мі¬ 
стять  накази  німецького  командування  що¬ 
до  пограбування  економічного  потенціалу 
з  території  СРСР,  вивезення  запасів  про¬ 
довольства,  художніх  цінностей  з  київських 
музеїв. 

У  донесеннях,  рапортах,  наказах  тило¬ 
вих  і  фронтових  німецьких  інстанцій  наво¬ 
дяться  широкі  відомості  про  самовіддану 
боротьбу  партизанів,  про  те,  що  для  бо¬ 
ротьби  з  партизанами  з  фронту  знімалися 
цілі  дивізії  і  корпуси  (Т-501,  р.  82). 

З  хвилюванням  читаємо  донесення  про 
бойові  операції  «Трикутник»  і  «Чотирикут¬ 
ник»  у  вересні  —  жовтні  1942  р.  проти 
партизанів  у  Брянських  лісах.  У  цьому 
об’ємному  (майже  на  100  аркушах)  доне¬ 
сенні  вперше  згадується  про  пристрій  для 
розмінування  «Міношукач-42».  Так  цинічно 
називали  останній  німці,  підкреслюючи 
ефективність  його  використання.  В  дій¬ 
сності  «Міношукач-42»  —  це  в’язні  з 
брянського  єврейського  батальйону,  яких 
гітлерівці  упрягали  в  борони  й  пускали 
попереду  наступаючих  німецьких  підрозді¬ 
лів.  У  боротьбі  проти  партизанів  фашисти 
використовували  так  звані  «східні  баталь¬ 
йони»,  що  формувалися  за  рахунок  воро¬ 
жих  елементів  —  представників  різних  на¬ 
родностей  нашої  країни,  в  тому  числі  ук¬ 
раїнських  націоналістів.  Документи  відобра¬ 
жають  порядки,  які  існували  в  цих  воро¬ 
жих  частинах,  їх  розвал,  заколоти  і  пе¬ 
рехід  на  бік  Червоної  Армії  (Т-501,  р.  58). 

Численні  документи  відображають  полі¬ 
тику  тотального  терору  і  масового  знищен¬ 
ня  місцевого  населення,  спалення  сіл  і 
цілих  районів  (Т-501,  р.  7,  к.  657 — 680; 
р.  79,  к.  1316).  Серед  них  —  накази  про 
комісарів,  заложників,  донесення  айнзацко- 
манд  про  проведення  екзекуцій. 

Документи  підтверджують  проведення 
фашистами  політики  «випаленої  землі», 
вивезення  населення  й  устаткування  в  Ні¬ 
меччину,  утримання  військовополонених. 
Так,  у  секретному  наказі  Головного  штабу 
сухопутних  військ  №  1(23738)41  від 

21  жовтня  1941  р.  про  продовольче  поста¬ 
чання  радянських  військовополонених  за¬ 
значається:  «На  7  днів  видавати  при  ви¬ 
користанні  на  незначних  роботах:  м’яса  і 
м’ясні  продукти  —  ні,  жири  —  70  г,  тво- 


рог  —  62,5  г,  овочеве  борошно  —  ЗО  г,. 
крупа  —  100  г,  цукор  — 150  г,  повидло  — 
150  г,  овочі — 1125  г,  квашена  капуста  — 
137,5  г,  картопля  —  5  кг,  хліб — 1,5  кг,  ні¬ 
мецький  чай — 105  г...».  Далі  в  ньому 
йшлося:  «Радянський  Союз  не  приєднався» 
до  угоди  про  порядок  утримання  військо¬ 
вополонених  від  27  липня  1929  р.  Тому 
не  існує  ніякого  зобов’язання  забезпечува¬ 
ти  радянських  військовополонених...  продо¬ 
вольством  як  в  кількісному,  так  і  в  які¬ 
сному  відношенні»  (Т-501,  р.  79,  к.  1176— 
1179).  Слід  зазначити,  що  навіть  цих 
«норм»,  які  прирікали  людей  на  голодну 
смерть,  як  правило,  гітлерівці  не  дотриму¬ 
валися,  на  що  неодноразово  вказувалося 
в  багатьох  донесеннях  начальників  табо¬ 
рів. 

Дослідників,  особливо  військових  спеці¬ 
алістів,  обов’язково  зацікавлять  докумен¬ 
ти,  в  яких  узагальнюється  досвід  військо¬ 
вих  дій,  робляться  висновки,  даються  оцін¬ 
ки  нашим  військам  у  таких  великих  де¬ 
сантних  операціях,  як  Феодосійсько-Кер- 
ченська,  Новоросійська  (Т-501,  р.  235, 
к.  973—976). 

У  фонді  зберігаються  документи  про- 
діяльність  підпільних  організацій  у  тилу 
ворога,  наприклад,  у  таких  містах,  як 

иїв,  Харків,  Миколаїв,  Дніпропетровськ, 
Донецьк  (Т-501,  р.  82,  к.  191 — 201).  По¬ 
дібні  документи  особливо  хвилюють.  За 
ними  —  людські  долі,  героїзм  радянських 
людей.  Справа  честі  й  обов’язок  істориків 
розібратися  в  усіх  тих  подіях,  щоб  не  пішли 
назавжди  з  нашої  пам’яті  полум’яні  борці 
проти  фашизму. 

Уважне  вивчення  і  широка  пропаганда 
цих  документів  мають  велике  значення  для 
виховання  нашої  національної  самосвідо¬ 
мості,  патріотизму  і  духовності.  З  часу 
надходження  документів  цієї  колекції  до 
архіву  вони  використовувалися  авторськи¬ 
ми  колективами  Ін-ту  історії  партії  при 
ЦК  Компартії  України,  Ін-ту  історії  партії 
при  ЦК  Компартії  Білорусії,  Ін-ту  історії 
АН  УРСР  для  підготовки  праць  «Всена¬ 
родная  борьба  против  немецко-фашистских 
захватчиков  в  Белоруссии  в  период  Вели- 
кой  Отечественной  войнм»,  «Крах  аграрной 
политики  немецко-фашистских  оккупантов 
в  Белоруссии»  та  ін. 

Однак  працівники  ЦДАЖР  УРСР  вва¬ 
жають,  що  документи  колекції  мікрофіль¬ 
мів  використовуються  ще  недостатньо.  Го¬ 
ловною  причиною  цього  є  те,  що  не  всі 
дослідники  достатньою  мірою  володіють 
німецькою  мовокї;  специфікою  німецької 
термінології.  В  зв’язку  з  цим  архів  при 
сприянні  і  допомозі  Головархіву  УРСР, 
починаючи  з  1977  р.,  здійснює  переклад 
найбільш  цінних  у  науковому  плані  доку¬ 
ментів.  Уже  переглянуто  66  роликів  і  пе¬ 
рекладено  російською  мовою  58  268  кадрів.  : 
Це  дало  змогу  використовувати  ці  до¬ 
кументи  більш  інтенсивно.  Так,  підго¬ 
товлено  і  видано  тритомник  документів 
і  матеріалів  «Совегская  Украйна  в  Вели- 
кой  Отечественной  войне.  1941 — 1945  гг.».  1 

До  40-річчя  Великої  Перемоги  вийшло 
друге  видання  цього  збірника.  До  40-річ¬ 
чя  завершення  Нюрнберзького  процесу  над 
головними  нацистськими  військовими  зло-  і 
чинцями  архів  разом  з  Ін-том  історії  пар- 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  Т 


156 


Хроніка  та  інформація 


тії  при  ЦК  Компартії  України,  Ін-том  іс¬ 
торії  АН  УРСР  підготували  документальне 
наукове  видання  (трьома  мовами  —  укра¬ 
їнською,  німецькою,  англійською)  «Історія 
.застерігає.  Трофейні  документи  про  зло¬ 
чини  німецько-фашистських  загарбників  та 
їхніх  пособників  на  тимчасово  окупованій 
території  України  в  роки  Великої  Вітчи¬ 
зняної  війни».  Крім  того,  дослідники  ви¬ 


користовують  документи  для  підготовки 
монографій,  кандидатських  і  докторських 
дисертацій,  статей  та  інших  публікацій. 

Документи  даної  колекції  мають  важли¬ 
ве  значення  для  заповнення  «білих  плям» 
історії  Великої  Вітчизняної  війни. 

А.  И.  ШЕВЧУК  (Київ), 
Л.  В.  ЯКОВЛЄВА  (Київ) 


Наукова  конференція,  присвячена  400-річчю 
III  Литовського  статуту 


29—30  вересня  1988  р.  у  Вільнюсі  відбула¬ 
ся  наукова  конференція,  присвячена  400- 
річчю  створення  видатної  пам'ятки  права  і 
культури  литовського,  білоруського  та  ук¬ 
раїнського  народів  —  Третього  Литовського 
статуту,  який  підбив  підсумки  розвитку 
державного  законодавства  Великого  кня¬ 
зівства  Литовського  XVI  ст. 

її  організатором  була  кафедра  історії 
Литовської  РСР  Вільнюського  держунівер¬ 
ситету  ім.  В.  Капсукаса,  зокрема,  очолюва¬ 
ний  д-ром  іст.  наук,  проф.  С.  А.  Л  а  з  у  т- 
’кою  її  науковий  сектор,  який  у  співробіт¬ 
ництві  з  Інститутом  історії  Лит.  РСР  уже 
понад  десяти  років  займається  підготовкою 
повного  академічного  видання  литовських 
статутів. 

Конференція  вийшла  за  рамки  республі¬ 
канської:  з  11  доповідей  і  16  повідомлень, 
заслуханих  її  учасниками,  9  виголосили 
вчені  Литви,  7  —  України,  5  —  Білорусії, 
З  —  Москви,  3  —  ПНР.  Серед  доповідачів 
були  наукові  працівники  й  викладачі  14 
науково-дослідних  та  освітніх  закладів,  які 
розглянули  широке  коло  питань,  пов’язаних 
з  феодальним  правом,  сферами  його  дії, 
процесуальними  особливостями,  текстологі¬ 
єю  та  кодикологією  пам’яток  тощо. 

Проблемі  співвідношення  литовських  ста¬ 
тутів  з  феодальним  правом  сусідніх  євро¬ 
пейських  держав  —  Росії  та  Польщі  — 
були  присвячені  доповіді  проф.  Ю.  Б  а  р  - 
д  а  х  а  (Варшава)  й  д-ра  іст.  наук  А.  Л. 
Хорошкевич  (Москва) .  Перший  з  них, 
зокрема,  спинився  на  питанні  про  вплив 
Третього  статуту  на  розвиток-  польської 
юридичної  думки  та  його  вживання  в  прак¬ 
тиці  польського  судочинства.  А.  Л.  Хо¬ 
рошкевич  розповіла  про  те,  як  тракту¬ 
валися  поняття  «зрада»  та  «измена»  у 
Третьому  статуті  та  у  Соборному  Уложен- 
ні  1649  р.  Литовські  статути  як  породжен¬ 
ня  культури  епохи  Ренесансу  були  проана¬ 
лізовані  у  повідомленні  канд.  юридич.  наук 
А.  Андрюліса  (Вільнюс) .  Ю.  Т  у  м  я- 
л  і  с  (Вільнюс)  охарактеризував  культурне 
оточення  кодифікаторів  Третього  статуту, 
важливе  для  розуміння  основних  дер¬ 
жавних  і  політичних  ідей,  закладених  у  ко¬ 
дексі. 

У  значній  кількості  доповідей  і  повідом¬ 
лень  ішлося  про  механізм  дії  положень, 
утверджених  статутами,  та  їх  практичну 
реалізацію.  Тема  виступу  акад.  АН  Лит. 

Укр.  іст.  журн.,  1989,  Л*  1 


РСР  Ю.  Ю  р  г  і  н  і  с  а  (Вільнюс)  —  відно¬ 
сини  держави  і  церкви  та  їхня  юридична 
фіксація  у  Третьому  статуті.  Станову 
структуру  класу  феодалів  у  процесі  її  роз¬ 
витку  в  русько-литовському  законодавстві 
розглянула  канд.  іст.  наук  М.  Є.  Б  и  ч  к  о- 
в  а  (Москва).  Канд.  іст.  наук  Ю.  Тіла 
(Вільнюс)  проаналізував  практичні  заходи, 
передбачені  законом  під  час  збору  поспо¬ 
литих  рушень  у  Великому  князівстві  Ли¬ 
товському.  Кандидати  іст.  наук  М.  Ф.  С  п  і- 
р  і  д  о  н  о  в  (Мінськ)  та  В.  О.  Щ  е  р  б  а  к 
(Київ)  спинилися  на  ролі  литовських  ста¬ 
тутів  у  зміцненні  феодально-кріпосницьких 
стосунків.  Останній,  зокрема,  оцінив  реак¬ 
цію  законодавчих  органів  на  загострення 
соціальних  суперечностей  на  Україні  про¬ 
тягом  XVI  ст.  Українська  тематика  знай¬ 
шла  своє  відображення  й  у  виступах  кан¬ 
дидатів  іст.  наук  Н.  М.  Яковенко  (Ки¬ 
їв)  та  О.  М.  Дзюби  (Київ).  У  доповіді 

H.  М.  Яковенко,  в  якій  було  висвітле¬ 
не  питання  про  еволюцію  органів  влади  й 
управління  та  її  відбиття  в  литовських 
статутах,  основну  увагу  приділено  елемен¬ 
там  автономії,  властивих  судово-  і  політи- 
ко-адміністративному  устрою  Київської 
землі  XV— XVI  ст.  О.  М.  Д  з  ю  б  а  обрала 
об’єктом  дослідження  проголошене  законом 
право  виїзду  за  кордон  для  здобуття  ос¬ 
віти.  Навівши  численні  приклади,  вона  по¬ 
казала  його  роль  у  зміцненні  культурних 
зв’язків  українського  народу  з  країнами 
Західної  Європи  у  XVI — XVIII  ст.  У  до¬ 
повіді  д-ра  іст.  наук  Г.  В  і  з  н  е  р  а  (Варша¬ 
ва)  проаналізовано  суперечливі  тенденції 
так  званих  «віденських  хвилювань»  1591 — 
1640  рр.,  ідеться  про  використання  норм 
Третього  статуту  у  перипетіях  політичної 
боротьби.  Д-р  іст.  наук  С.  Вансевічюс 
(Вільнюс)  охарактеризував  політичну  об¬ 
становку  в  період  між  прийняттям  Люблін¬ 
ської  унії  та  Статуту  1588  р.  На  приписах 
литовських  статутів  та  їх  застосуванні  в 
процесі  організації  місцевих  та  загально¬ 
державних  архівів  детально  спинився  канд. 
іст.  наук  С.  Егелявічюс  (Вільнюс). 

Особливості  дії  Третього  статуту  на  Ук¬ 
раїні  висвітлили  у  своїх  виступах  канд.  іст. 
наук  О.  І.  Гуржій  (Київ),  канд.  юридич. 
наук  В.  А.  Ч  е  х  о  в  и  ч  (у  співавторстві  з 

I.  Б.  Усенком  —  Київ).  Перший  з  них, 
зокрема,  проаналізував  роботу  кодифіка¬ 
ційної  комісії,  яка  у  1728 — 1744  рр.  укла- 


157 


Хроніка  та  інформація 


дала  проект  зводу  законів  «Права,  по  ко- 
торьім  судится  малороссийский  народ».  У 
доповіді  В.  А.  Ч  е  х  о  в  и  ч  а  та  І.  Б.  У  с  е  н- 
к  а  охарактеризовано  Третій  статут  як  дже¬ 
рело  кодифікації  права  України  1804 — 
1807  рр. 

Процесуальним  особливостям  і  соціаль¬ 
но-правовій  основі  окремих  положень  ли¬ 
товських  статутів  були  присвячені  виступи 
канд.  іст.  наук  І.  Валіконіте  (разом 
з  Й.  Яксебогайте  —  Вільнюс)  та  д-ра 
юридич.  наук  В.  Кулісевича  (Варша¬ 
ва,  ПНР).  І.  Валіконіте  розглянула 
один  з  аспектів  жіночого  права,  а  саме: 
встановлений  статутами  подвійний  штраф 
за  побиття,  поранення  чи  вбивство  жінки, 
дала  оцінку  змінам  у  редакціях  кодексів 
1529,  1566  і  1588  рр.  В.  Кулісевич  роз¬ 
глянув  такий  архаїчний  елемент  права,  як 
зарука  в  її  історичному  розвитку  (від  до- 
статутних  часів  до  модифікації  у  відповід¬ 
них  положеннях  Статуту  1588  р.). 

Деякі  виступи  стосувалися  проблем  тек¬ 
стології  і  кодикології.  Доповідь  д-ра  іст. 
наук,  проф.  С.  А.  Лазутки  (у  співавтор¬ 
стві  з  А.  Василяускене  —  Вільнюс) 
була  присвячена  пошукам  і  характеристиці 
полономовних  списків  Другого  статуту,  під¬ 
готовка  якого  до  видання  повинна  розпо¬ 
чатися  найближчим  часом.  З  аналізом  дру¬ 
кованих  примірників  Третього  статуту  ви¬ 
ступили  А.  Дубоніс  (Вільнюс)  та  канд. 
юридич.  наук  П.  П.  Музиченко  (Оде¬ 
са).  Канд.  іст.  наук  Г.  Я.  Голенченко 
(Мінськ)  спинився  на  єдиному  виданні  ко¬ 
дексу  1588  р.  старобілоруською  мовою  та 
на  інших  правових  виданнях  віденської 
друкарні  Мамоничів.  В.  Д.  Назаров 
(Москва)  охарактеризував  списки  і  фраг¬ 


менти  перекладів  Третього  статуту  росій¬ 
ською  мовою,  виконані  наприкінці  XVI  ст. 

Д-р  іст.  наук,  проф.  Я.  Н.  М  а  р  а  ш 
(Гродно)  розповів  про  обсяг  і  напрями 
вивчення  литовських  статутів  у  курсі  істо¬ 
рії  Білорусії  на  історичному  факультеті 
Гродненського  університету.  У  повідомлен¬ 
ні  О.  М.  М  а  л  е  ц  ь  к  о  ї  (Київ)  аналізува¬ 
лися  новітні  праці  польських  істориків,  при¬ 
свячені  вивченню  русько-литовського  пра¬ 
ва  та  правових  кодексів. 

Виступи  мовознавців  І.  І.  К  р  е  м  к  а 
(Мінськ)  та  канд.  філолог,  наук  М.  Кор- 
чиця  (Гродно)  стосувалися  мовних  про¬ 
блем:  перший  вів  розмову  про  норму  ста- 
робілоруської  ділової  мови,  усталену  в 
Третьому  статуті,  а  другий,  залучивши  ма¬ 
теріали  писемних  пам’яток  XV — XVII  ст., 
охарактеризував  лексико-семантичні  зв’язки 
у  старобілоруській  будівельній  лексиці. 

При  обговоренні  ряду  доповідей  та  пові¬ 
домлень  виникали  жваві  дискусії. 

У  резолюції,  прийнятій  учасниками  кон¬ 
ференції,  йшлося  про  її  роль  для  розгор¬ 
тання  дальших  успішних  досліджень  з  іс¬ 
торії  русько-литовського  права,  необхід¬ 
ність  скликання  у  1991  р.  чергової,  третьої 
конференції,  котра  присвячуватиметься 
425-річчю  Другого  Литовського  статуту 
1566  р.  В  окремому  її  пункті  містилася 
така  рекомендація:  пропагувати  у  вузах 
Литви,  України  і  Білорусії  досвід»  Гроднен¬ 
ського  університету  по  введенню  до  нав¬ 
чальних  програм  спецкурсів  і  семінарів  з 
історії  литовських  статутів  як  спільної  па¬ 
м’ятки  литовсько-білорусько- українського 
феодального  права. 

Н.  М.  ЯКОВЕНКО  (Київ) 


VI  Вінницька  обласна 
історико-краєзнавча  конференція 


6  вересня  1988  р.  відбулася  чергова  VI 
Вінницька  обласна  історико-краєзнавча  кон¬ 
ференція,  в  роботі  якої  взяли  участь  понад 
двісті  дослідників  з  Вінниччини,  Кам’янця- 
Подільського,  Києва,  Львова,  Хмельниць¬ 
кого,  Вільнюса  та  інших  міст  республіки  й 
країни.  Це  свідчило  про  інтерес  краєзнав¬ 
ців  до  історії  Поділля  та  популярність  да¬ 
ної  науково-практичної  конференції. 

На  конференції  працювали  шість  секцій 
з  проблем:  Поділля  з  найдавніших  часів  і 
до  кінця  XVIII  ст.,  Вінниччина  у  XIX  ст.  і 
до  1917  р.,  боротьба  за  встановлення  і 
зміцнення  Радянської  влади  на  Вінниччині, 
сучасний  період  історії  рідного  краю,  фоль¬ 
клор  та  етнографія  Вінниччини,  історичне 
краєзнавство  у  школі.  Багато  дослідників  у 
своїх  виступах  використовували  новий  ма- 
ловідомий  фактичний  матеріал  з  історії  та 
культури  краю,  що  дало  можливість  знач¬ 
но  поглибити  й  збагатити  відомості  про  ті 
чи  інші  історичні  події  на  Поділлі  та  їх 
безпосередніх  учасників,  показати  побут  і 
традиції  населення,  уточнити  хронологію. 

Дещо  зроблено  істориками  у  вивченні 

158 


біографій  легендарних  історичних  осіб,  які 
народилися  на  Поділлі,  або  чиє  життя 
пов’язане  з  цим  краєм. 

Пильну  увагу  на  конференції  було  при¬ 
ділено  питанню  дальшого  удосконалення 
історико-краєзнавчої  роботи  в  області.  При 
цьому  підкреслювалося  про  необхідність  її 
планомірного  і  комплексного  здійснення. 
Зверталася  також  увїга  на  «білі  плями»  у 
вивченні  історії  та  культури  краю,  обгово¬ 
рювалася  потреба  в  організації,  яка  коор¬ 
динувала  б  цю  роботу.  Слід  відзначити,  що 
практичні  рекомендації  конференції  не  про¬ 
пали  марно.  Наприкінці  вересня  1988  р. 
відбулося  організаційне  засідання  обласно¬ 
го  відділення  фонду  культури  й  громад¬ 
ськості  міста,  на  якому  було  створено  об¬ 
ласне  краєзнавче  товариство  «Поділля». 
Метою  його  діяльності  є  координація  ком¬ 
плексного  вивчення  і  пропаганди  історії  та 
культури  Вінниччини.  Очолив  товариство 
доцент  кафедри  загальної  історії  Вінниць¬ 
кого  педінституту  А.  Л.  Зінченко. 

Л.  С.  МЕЛЬНИЧУК  (Вінниця) 
Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  Т 


СОДЕРЖАНИЕ 


СТАТЬИ 

Курсом  обновлений  социализма 


Грущенко  И.  П.  Внработка  современного  зкономического  мьішления  у  руко- 

водящих  кадров  . 5 

Якунин  В.  К.  (Днепропетровск).  Формирование  культа  личности  Сталина  и  ис- 

торико-партийная  наука . 9 

ИСТОРИОГРАФИЯ  И  ИСТОЧНИКОВЕДЕНИЕ 

Т  и  ц  к  н  й  С.  И.  Идеологическая  деятельность  партийньїх  организаций  Украйни 

в  восстановнтельний  период  (1921 — 1925  гг.) . 23 


СООБІДЕНИЯ 

Из  истории  дружбьі  народов  и  интернациональних  связей 


Ковальская  Л.  П.  О  совместной  деятельности  профсоюзов  Украйни  н  РСФСР 

в  период  борьби  против  австро-немецких  оккупантов  и  гетманщини  .  33 

Антонюк  С.  М„  Васильєва  Л.  Д.  Некоторие  аспекти  советско-польского 

сотрудничества  на  современном  зтапе . 43 

Панашенко  В.  В.  Крнмское  ханство  в  XV — XVIII  ст . 54 

Головко  О.  Б.  Проблеми  взанмоотношеннй  Киевской  Руси  с  Византией  в 

IX  —  первой  половине  XI  ст . 65 

ТРИБУНА  МОЛОДОГО  АВТОРА 

Матих  В.  Н.  Украинская  советская  библиография  источников  по  истории  Украй¬ 
ни  зпохи  феодализма  (1946 — 1986  гг.) . 74 

Майстренко  О.  Н.  (лат  Макаров  Киевской  обл.).  Об  опите  деятельности 

местних  органов  государственной  власти  УССР  в  70-е  годи  ....  79 


В  ПОМОЩЬ  ПРЕПОДАВАТЕЛЮ  ИСТОРИИ 

Калакура  Я.  С.,  Матвейчук  Н.  М.  Тема  8.  Деятельность  Коммунистиче- 


ской  партии  по  восстановлению  народного  хозяйства  и  дальнейшему  разви- 
тию  социалистического  общества.  Образование  и  укрепление  мировой  систе¬ 
ми  социализма  (1945 — 1961  гг.) . 85 

Лисенко  Н.  М.  Изучение  на  уроках  истории  борьби  за  власть  Советов  на 

Украине  .  .  . 97 

* 

ИСТОРИЯ  в  ЛИЦАХ 

Шаповал  Ю.  И.  Н.  С.  Хрущев.  Очерк  политической  деятельности  ....  103 


ДОКУМЕНТИ  И  МАТЕРИАЛЬІ 

Материальї  к  биографиям  видних  деятелей  Октябрьской  революции 
и  гражданской  войни  на  Украине 

В.  X.  Ауссем . . . 116 

ПОИСКИ  И  НАХОДКИ 

Ефи  мов  П.  Е.  ( Одесса ).  О  формировании  в  Одессе  батальона  им.  Ленина 
в  1918  г . 


Укр.  іст.  журн.,  1989,  №  1 


118 

159 


НАШ  КАЛЕНДАРЬ 


Боечко  В.  Д.,  Павловский  О.  Д.  Интернациональное  единение  трудящихся 

Украиньї  н  Молдавии  в  ходе  Хотннского  восстания  (К  70-летию  восстания)  123 

ИЗ  ИСТОРИОГРАФИЧЕСКОГО  НАСЛЕДИЯ 

Костомаров  Н.  И.  Мазепа  ( Продолжение )  . 129 

КРИТИКА  И  БИБЛИОГРАФИЯ 

Сергейчук  В.  И.,  Слюсаренко  А.  Г.  Республика  в  80-е  годи:  подходи 

к  аналнзу . 145 

Конашевич  А.  П.,  Остафейчук  В.  И.  Совети  и  активность  трудящихся  147 

Бачннский  П.  П.  Жизнь,  отданная  народу . 148 

Дмитриенко  М.  Ф.,  Шевченко  Ф.  П.  Революционная  поззия  —  источник 

по  истории  Великого  Октября  .  151 

ПИСЬМА  В  РЕДАКЦИЮ 

Котовский  А.  X.  ( Ровно ).  История  с  «Историей  ВКП(б)»  в  Аргентине  .  .  153 

ХРОНИКА  И  ИНФОРМАЦИЯ 

Шевчук  А.  И.,  Яковлева  Л.  В.  Коллекдия  микрофильмов  Лашистской  окку- 

пационной  администрации  и  командования  вермахта  в  ЦГАОР  УССР  .  .  155 

Яковенко  Н.  Н.  Научная  конференция,  посвященная  400-летию  III  Литов- 

ского  устава  . 157 

Мельничук  Л.  С.  (Винница).  VI  Винницкая  областная  историко-краеведче- 

ская  конференция . 158