Невіровський Дмитро Петрович: відмінності між версіями

| місце народження = [[Прохорівка (Канівський район)|Прохорівка]], [[Переяславський полк Війська Запорозького|Переяславський полк ]]. Нині {{Чрк}}[[Черкаська область]]

| роки служби = 1786–18131786—1813

| нагороди = {{Орден Святого Георгія III ступеня (Російська Федерація)}} {{Орден Святої Анни 1 ступеня}} {{Орден Святого Володимира 1 ступеня}} {{Орден Червоного орла}}

'''Дмитро Петрович НевіровськийНевірівський''' ({{н}} [[1 листопада]] [[1771]] — {{†}} [[2 листопада]] [[1813]])— [[генерал-лейтенант]], видатний полководець [[ФранкоФранцузько-російська війна (1812)|Франко-російської війни 1812]]. Представник роду Невірівських з Гетьманщини, (мало)російської або української, православної християнської, покозаченої гілки старовинного польсько-литовського шляхетського роду [[Невірівські|Невірівських (Неверовських)]], корені якого йдуть з 14-15 століть, з часів битви під Грюнвальдом, мав спільних родичів з [[Сковорода Григорій Савич|Григорієм Сковородою]].

Народився в селі [[Прохорівка (КанівськийЧеркаський район)|Прохорівці]], на території [[Переяславський полк Війська Запорозького|Переяславського полку]].

Глава сім'ї [[Неверовські|Петро Іванович]] тривалий час був сотником Бубнівської сотні, до котрої належало троє сіл: [[Прохорівка (Черкаський район)|Прохорівка]], [[Сушки (КанівськийЧеркаський район)|Сушки]] та [[Бубнівська Слобідка]]. 1783-го року його обрали городничим [[Золотоноша|Золотоноші]], службу закінчив у чині [[Надвірний радник|надвірного радника]].

Бойове хрещення молодий офіцер дістав 7 вересня 1788 року у бою на річці Сальче, у тому ж році відзначився при узятті [[Бендери|Тягині]], за ратні вислуги отримав підвищення до капітана. Згодом брав участь у [[Російсько-польська війна 1792|Російсько-польській війні]] 1792-го року, вже у складі Катеринославського егерського корпусу. В грудні 1797-го року, у званні майора, надано за героїзм під час узяття [[Прага|Праги]] (війна 1793–17941793—1794 року), Невіровський дістав призначення до Малоросійського гренадерського полку. Отримавши звання генерал-майора (березень 1804 р.) став шефом 3-го [[Морський полк|Морського полку]], в 1809 р. — шефом [[Павлівський полк|Павловського гренадерського полку]].

Легендарним став двобій 2 [[14 серпня|(14) серпня]] [[1812]] під містечком Червоне (45 км від Смоленська), у котрому 6-тисячне з'єднання Невіровського (нещодавно сформоване переважно із новобранців) вчинилочинило впертий опір переважаючим силам [[Мішель Ней|Нея]] та кінноти [[Йоахім Мюрат|Мюрата]] (за різними даннимиданими 15 — 22 тисячі), авангарду [[Велика армія|Великої армії]], що зірвало план [[Наполеон]]а відрізати війська [[Олександр I (російський імператор)|Олександра I]] від [[Смоленськ]]а та зайти їм у тил. Всю свою дивізію Невіровський вишикував у величезне [[Каре (шикування)|каре]] й у такому порядку відступав до Смоленська. Протягом 5 годин відбиваючи безперервні атаки французької кінноти, колона Невіровського пройшла зо 12 верств. Лише увечері натиск супротивника послабшав. Дивізія ж відійшла до міста та взяла незабаром участь у його обороні. Ця рідкісна в історії воєн успішна битва відступаючої піхоти з переважаючою кіннотою увійшла в підручники військового мистецтва. Вражені мужністю дивізії, французи охрестили цей бій «відступом левів».

На Бородінському полі дивізія Невіровського захищала центр: Шевардинський редут, а згодом Семенівські (Багратіонові) флеші — укріплення, що виявилися ключовими у двобої. Декілька разів генерал особисто підіймав своїх вояк у контрнаступ. Дивізія майже вся загинула, а командира було поранено ядром. Після Бородіно 31 жовтня, 1812-го Невіровському було присвоєно звання генерал-лейтенанта.

ВУ кінці 1812 р. його дивізія, якщо зазнавшазазнала найбільших втрат під час кампанії, була залишена на відпочинок та для поповнення. ВУ 1813 р. брав участь у боях при Кацбаху і [[Лейпциг]]у.

Загинув «найхоробріший та найдостойніший» (за визначенням [[Кутузов Михайло ІлларіоновичІларіонович|КутузовКутузова]]а) генерал [[1 листопада]] [[1813]] року під Лейпцигом, під час закордонного походу. Поховали його в м. [[Галле (Саксонія-Ангальт)|Галле]], за військовим звичаєм, попереду несли нагороди — ордени Георгія 3-го і 4-го ступенів, Володимира 2-го і 3-го класів, Анни 1-го ступеня, прусський орден [[Орден Червоного орла|Червоного Орла]].

Також пам'ятник Дмитру Невіровському встановлено у [[Золотоноша|Золотоноші]]<ref>[{{Cite web |url=http://serg-klymenko.narod.ru/Other_World/Ukraine.PivdenZahid_9.htm |title=Пам'ятник у Золотоноші] |accessdate=30 березня 2013 |archive-date=22 вересня 2013 |archive-url=https://web.archive.org/web/20130922164728/http://serg-klymenko.narod.ru/Other_World/Ukraine.PivdenZahid_9.htm }}</ref>.

* Максимович М. «Сотник Петро Невіровський та його син, герой дванадцятого року» //«Черкаський край — земля Богдана і Тараса» — К., 2002. — С. 442–452442—452.

* [http://poltavahistory.inf.ua/mans1_1u.html#met3 {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20130929112729/http://poltavahistory.inf.ua/mans1_1u.html#met3 |date=29 вересня 2013 }} Полтава історична/Невіровський Дмитро Петрович]

* [http://www.museum.ru/museum/1812/Persons/slovar/sl_n06.html Словник генералів (рос)] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20131030220604/http://www.museum.ru/museum/1812/Persons/Slovar/sl_n06.html |date=30 жовтня 2013 }}

* [http://biblioteka.cdu.edu.ua/cgi-bin/catsearch.pl?qtype=simple&query=%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0Українська+%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8Fакадемія+%D0%BD%D0%B0%D1%83%D0%BAнаук Черкаський край — земля Богдана і Тараса (N20 у списку)]