Жовтий Клин: відмінності між версіями

Жовтий Клин можна умовно поділити на Нижньоволзький і Середньоволзький регіони. До Нижньоволзького належать Астраханська та Волгоградська область, а також північно-східна частина [[Калмикія|Калмикії]]. До Верхньоволзького — Саратовська та Самарська області. З-поміж усіх областей українці найбільше сконцентровані у Саратовській.

На Саратовщині ув 1926 році налічувалося 202 тисячі українців. Згідно з [[Українська радянська енциклопедія|УРЕ]] на початку 1970-х років у Саратовській області жило 5,2% українців з 2 252 000 сукупного населення області. Якщо порівняти цей відсоток з цифрами з 1926 року, то кількість українців у Саратовщині зменшилася малощо не на половину.

В Середньоволзькому районі, тобто в Самарщині, у 1926 році проживало 80 тисяч українців. До українських поселень в Самарській області притикаютьдотикаються такі ж поселення в Оренбурґській області на сході, в якій нараховували ув 1926 році 112 000 українського населення, та — далі — уральські райони. На півночі Самарська область межує з двома автономними республіками — Тарастаном[[Татарстан]]ом та Башкортостаном[[Башкортостан]]ом. В останній проживало ув 1926 р. 77 тисяч українців, проте в радянський період ця кількість також знизилася.

=== Ранні поселення: 17-18XVII—XVIII століття ===

Початкове поселення українців у Надволжі пов'язане з військовою політикою уряду Московщини: Требатреба було замкнути шлях кочовикам півдня, які окремими виправами пробивалися далеко на північ і своїми наскоками турбували невеличкі поселення хліборобів у цьому просторі. До цієї оборони вербували царські агенти також козаків-українців, яких тут називали черкасами. Василь Чубенко, дослідник надволзьких українців, пише про їхню військомувійськову службу таке:

{{Цитата|У середині XVII ст. "черкасами" служили у Надволжі і у залогах багатьох волзьких міст та на сторожевих лініях. У першій половині XVIII ст. була споруджена Царицинська сторожова лінія, що замкнула шлях, яким кочовики з півдня проходили далеко на північ і наскакували на селища осілих людей. Один український козак подав думку заселити охочими українцями землі, що з півночі безпосередньо прилягали до Царицинської лінії. Ця думка сподобалася Петру І. Він повелів в наказних землях оселяти тільки українців. Через кілька років на Волзі з’явилася нова українська слобода Дубівка та інші селища. 1732 року російський уряд зформувавсформував з українців та доданих до них кількох сот донських козаків — Волзьке Козацьке Військо. Воно існувало близько півстоліття. За перехід на бік Пугачова його було скасовано<ref>Василь Чубенко. Вивчення фольклору і побуту українців в Надволжі. Народна творчість та етнографія. № 4, 1968, стор. 62-64</ref>}}

Такими були перші поселення в Надволжі. Поблизу військових поселень виникали добровільні поселення на землю, яка в тому часі в Надволжі була дуже рідко заселена, а в більшостіпереважно були це вільні простори. Прибували сюди поселенці передусім зі [[Слобожанщина|Слобожанщини]] та [[Лівобережжя]].

Масове заселення українцями краю розпочалося у [[18 століття|XVIII ст.]], коли населення [[Гетьманщина|Гетьманщини]] та [[Слобідська Україна|Слобідської України]], рятуючись від посилення експлуатації з боку поміщиків (передусімзокрема, колишньої козацької старшини{{fact}}), пішло далі на схід від [[Слобідська Україна|Слобідської України]]. Причиною початку подальшої еміграції на схід стало непомірне визискування з боку російської влади під час розквартирування російських військ на [[Гетьманщина|Гетьманщині]] та [[Слобідська Україна|Слобідській Україні]] у роки [[Російсько-турецька війна (1735—1739)|російсько-турецької війни 1735–1739 рр.]]. Внаслідок цього землі [[Донщина|Донщини]] внаслідок активного заселення українцями змінили свій національний колорит на український, російський уряд видав інструкції не допустити заселення українськими селянами території до ріки [[Волга]], але переправляти переселенців за Волгу і далі на [[Поуралля]].

Крім осторогівострогів, слобід та хуторів українці поселювалисьселились також у містах. У 18 столітті зокрема окрім в Саратові і [[Камишин]]і, були українські осередки також у [[Чорний Яр|Чорному Ярі]], [[Красний Яр|Красному Ярі]], [[Кізляр]]і, [[Єнотавськ]]у та, головне, в [[Астрахань|Астрахані]], яка була в той час важливим осередком волзько-каспійського рибальського промислу, а також губернським містом. Це було мультикультурне місто, в якому жили [[татари]], [[вірмени]], [[грузини]], [[індійці]], [[бухарці]], [[іранці]] та серед них теж українці. У двох статистичних списках, які збереглися до сьогодні, з 1763 та 1782 років у Астрахані мешкало 811 українців, з того 486 чоловіків та 325 жінок. Старостою української громади був Ігнат Дюженко (Дюженков). Українці Астрахані походили здебільша з України, — з таких слобідських полків, як [[Лубенський полк|Лубенський]], [[Гадяцький полк|Гадяцький]], [[Полтавський полк|Полтавський]], [[Ніжинський район|Ніжинський]]. Були у списках і такі українці, які вже родились в українських слободах на Поволжі та самій Астрахані.

Видобування солі почалося ще в другій половині 17XVII століття, проте уряд Московської держави, побачивши, що з такого видобутку солі можуть бути великі прибутки, підчинивпідпорядкував цей промислпромисел Соляній конторі. Для цього було відкрито в Саратові Соляне комісарство, яке стало експлуатувати видобуток солі та вести боротьбу з приватницьким характером користування цим продуктом. З цим Соляним комісарством, яке згодом перейменовано на Соляну низову контору, вели постійну боротьбу [[калмики]], які мали свої національні та економічні претензії до озера Ельтон. Щоб забезпечити видобуток та переправу солі з Ельтонського озера до Дмитрієвська та Саратова, царський уряд вербував козаків, які мали давати збройну охорону чумакам під час транспортування солі.

На протилежному березі Волги від Саратовського земляного городка чумаки заснували Покровську слободу (тепер м. Енгельс) і від неї вгору і вниз по течії Волги — десяток менших селищ. Неподалік Дмитрієвського городка виникла [[Ніколаєвськ (Волгоградська область) | Миколаївська слобода]]. Якщо раніше на схід аж до Уралу не було населеннях пунктів, а траплялись лише стоянки кочовиків, то тепер виросло тут багато чумацьких селищ. У другій половині XVIII ст. чумацькі слободи та хутори виникли на північний схід від Саратова — по [[Іргиз]]і, на річці [[Ахтуба|Ахтубі]]. Так, у 1805 р. на річці Ахтубі заснована слобода Царівка. При цьому Царівка була заснована українськими чумаками якраз на місці, де колись була столиця [[Золота Орда|Золотої орди]] — [[Сарай -Берке]].

Видобуток ельтонської солі розвинувся у великий прибутковий промисел, тому царський уряд піклувався українськими чумаками. Вони були звільнені від військових повинностей, також землі чумаків ельтонського промислу залишалися недоторканаминедоторканими. Таким чином у Поволжі витворився своєрідний юридичний чумацький стан, який скріпився ще більше в 1827 році, коли царським указом чумаків визнано як «приписные к Ельтонскому озеру» і їх стали відтоді звати «государственные крестьяне».

У другій половині 19 століття почав інтенсивніше розвиватися соляний промисеопромисел на озері [[Баскунчак]], до якого за якийсь час була прокладена залізниця з Саратова. З розвитком цього соляного центру, ельтонський видобуток солі занепав і імператорським указом з 1827 року всіх чумаків зачислено до «государственных крестьян"». Хоч ельтонську сіль все ще перевозили й українські чумаки, більшість колишніх надволзьких чумаків почали переходити на інші ділянки економіки, зокрема [[скотарство]] та [[хліборобство]]. Окрім чумаків та козаків на теренах Жовтого Клину також поселялися рибалки, які ловили рибу не тільки у Волзі, але теж в Ахтубі та Каспійському морі.

=== Нова хвиля заселення: кінець 19XIX — початок 20XX століть ===

На Жовтому Клині щодо українців вживали три основні назви: [[малорос]]іянин, [[Черкаси (етнонім)|черкас]] та [[хохол]]. Так, зокрема, назва черкаси головно стосувалася українських козаків, які засновували остроги та укріплення (городи́). Також черкасами здебільшого називали українців, які селилися на півночі Жовтого Клину — на території сучасних Пензенської, Самарської, [[Ульяновська область|Ульяновської областей]], Татарстану та Башкирії. Зокрема, збереглися топоніми «Черкаси» та Черкаська вулиця у місті [[Пенза]], заснованому українськими козаками в другій половині 17 століття.

В. Ю. Чубенко вказує на те, що ув державних документах 17XVII століття стосовно поселецівпоселенців обидва етноніми «черкаси» і «малоросіяни» — вживалися як ідентичні. Зокрема, ув сенатському указі з 1724 року, який санкціонував заселення українцями правого берега Волги, зазначено: «Вышеозначенному Житкову малороссиян по содержанию оных его императорского величества указов в показанных мостах селить по-прежному, свидетельстівуя об них, чтоб подлинно были черкассы». Ще в іншому указі, яким юридично в 1763 р. оформлювано поселення чумаків у Саратовщині, сказано на адресу «черкасів» та «Малороссии»: «Учинить пристойное наблюдательство, чтоб долькотолько из Малороссии и из находящихся на великороссийских землях черкасских слобод приходящих селиться позволять; а из слободских полков козаков, их родственников и подттомощниковподпомощников не принимать…»

ВУ саратовських документах зустрічається також назва «черкаси», що є етнонімом для українців того часу. В одному з таких документів зокрема написано: «Ведомость коликое число … явилось в городе Саратове живущих своими домами по разным людям в работниках пришедших из разных мест волных черкас, откуда оные пришли і в которых годах». Голову цих «волных черкас» названо «малороссийским отаманом». Були також оселі, які мали назву «черкаскогочеркаського походження». Однією з таких була й слобода Черкаська, яку заснували українці в першій половині 18 століття на схід від сучасного міста Куйбишева на річці Кінелі та яку згодом стали звати [[Кінель-Черкаська]].

Дослідженням етнографії та фольклору українців Жовтого Клину займалися [[Петер-Симон Паллас|П. С. Паллас]], І. Лекохін, К. Фальк, А. ЛеоттольдовЛеопольдов, письменник [[Данило Мордовець]], О. Мінх, С. Ілюмінарський та інші. У 19 столітті більшість досліджень з життя українців на Жовтому Клині публікувалися у «Саратовских Губернских Ведомостях», Іншим важливим джерелом є також матеріали, поміщені у «Памятных книжках Саратовской губернии». Данило Мордовець, будучи секретарем губернського статистичного комітету та радником губернського правління, мав доступ до урядової документації та багато подорожував Надволжям, тому залишив великий матеріал з історії і культури краю. Всі ці матеріали використовував він у своїх літературних творах, як от «Козаки та море», «Дзвонар», «Солдатка» (всі з 1859), «Старці» (1885), «Семен Палій», «Сагайдачний» та інші. С. Ілюмінарський опублікував у 1872&nbsp;р. збірку пісень і колядок п. н. «Малороссийские песни, записанные в Баланде (Аткорского уезда)»<ref>[[iarchive:p_kn_saratovsk1872p kn saratovsk1872/page/n5|Малороссийские песни, записанные в Баланде (Аткарского уезда) действительным членом статистического комитета С. Г. Иллюминарским]] / [[iarchive:p_kn_saratovsk1872p kn saratovsk1872/page/n5|Памятная книжка Саратовской губернии на 1872 год. (Издание Статистического Комитета). — Саратов, 1872. — Ч. 2. Отд. III. — С. 1—27.]]</ref>. О. Мінх заснував Саратовську Архівну Комісію, яка постійно публікувала «Труды Саратовской ученой Архивной Комиссии», він теж автор твору «Народные обычаи, обряды, суеверия и предрассудки крестьян Саратовской губернии. Собраны в 1861—1888 годах»<ref>Минх А. Н. [[iarchive:obrSaratGub/page/n1|Народные обычаи, суеверия, предрассудки и обряды крестьян Саратовской губернии. Собраны в 1861-1888 годах» А.Н. Минхом.]] - Репринтное переиздание. - Саратов, 1994.</ref>.

Окреме ім'я в досліджуванні фольклору українців Саратовщини належить уродженцю слободи Баланда М. Некозаченку, що наче продовжував зусилля С. Ілюмінарського записувати тексти народних пісень в українських поселеннях Надволжя. М. Некозаченко записував окрім тексту пісень також і мелодії, які в його час почали поступово зникати. Серед записів Некозаченка такі давні мелодії, як «[[Ой летів пугач]]», «[[Зажурився ясний соколонько]]», «[[Та туман яром]]», «[[Зелений дубочок]]», «[[Про чумака Грицька]]», «[[Про Уляну]]», «[[Ой Василю, Василю]]», «[[Як у розі, у чартозі]]», «[[Про гетьмана]]», «[[Про короля шведського]]», «[[Ой за гаєм, гаєм]]» та інші<ref>М. Некозаченко. [http://chtyvo.org.ua/authors/Nekozachenko_M/Ukrainski_starovynni_pisni_v_sl_Balandi_Atkarskoho_pov_Saratovskoi_hub/ Українські старовинні пісні в сл. Баланді Аткарського пов. Саратовської губ.] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20181209124049/http://chtyvo.org.ua/authors/Nekozachenko_M/Ukrainski_starovynni_pisni_v_sl_Balandi_Atkarskoho_pov_Saratovskoi_hub/ |date=9 грудня 2018 }} / Науковий збірник за рік 1927.</ref>. Багато з зібраних пісень Некозаченка&nbsp;— це вже саратовські варіанти давніх українських пісень, в яких часто згадуються географічні назви та побут Надволжя, зокрема якщо мова про чумаків, Ельтонське озеро тощо. Наприклад, одна така давня народнянародна пісня з поволзьким варіантом:

Обрядові та релігійні вірування мають серед українських поволзьких поселенців своє окреме значення, коли В. Ю. Чубенко у «Поволзькому варіанті давньої української пісні» пише дослівно так: «Особливо важливу роль відіграють дослідження етнографів у справі вияснення причин живучості релігійно- побутових пережитків і шляхів їх подолання».

* [[Михайлівка]] (11)

* [[Підгірне]] (4)

* [[Ольховка (Волгоградська область)|Ольхівка]]

* [[Полтавський (Вологоградська область)|Полтавський]]

* [[Цяця (село)|Цяця]]

* [[Михайлівка]] (3)

* [[СолянеСолене Займище]]

[[Категорія:Жовтий Клин|* ]]