Огоновський Омелян Михайлович: відмінності між версіями

| Ім'я = Огоновський Омелян Михайлович

| Оригінал імені = Омелян Огоновский

| Фото = =Омелян Огоновський О.jpgpng

'''Омеля́н Миха́йлович Огоно́вський''' (псевдоніми і криптоніми: ''Омелян із Григорова, Ємілян, Ом. о та ін.''; [[3 серпня]] [[1833]], с. [[Григорів (Рогатинський район)|Григорів]], нині [[РогатинськийІвано-Франківський район]], [[Івано-Франківська область]] — [[28 жовтня]] [[1894]], [[Львів]]) — український [[учений]]-[[філолог]] і [[громадський діяч]]. [[доктор наук|Доктор]] [[філософія|філософії]] ([[1865]]), [[член-кореспондент]] [[Польська академія знань|Польської академії знань]] (з [[1881]]). Брат [[Огоновський Олександр Михайлович|Олександра]], [[Огоновський Петро Михайлович|Петра]] та [[Огоновський Іларій Михайлович|Іларія Огоновських]], [[стрийко]] [[Огоновський Любомир|Любомира Огоновського]].

Народився [[3 серпня]] [[1833]] року в с. [[Григорів (Рогатинський район)|Григорів]] (нині [[Рогатинський район]], [[Івано-Франківська область]], [[Україна]]) у родині [[священиксвященник]]а. Батько о. Михайло Огоновський був [[Настоятель|настоятелем]] [[Церква|церкви]] Різдва Пресвятої Богородиці. Родина мала шляхетське походження і належала до гербу [[Огоньчик (герб)|Огоньчик]]<ref>[https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/20210/file.pdf Шашкевичіяна].&nbsp;— 1988.&nbsp;— Ч. 11 (42-43).</ref>.

У [[Бережани|м. [[Бережани|Бережанах]] закінчив [[Нормальна школа|нормальну школу]]. Згодом навчався там у цісарсько-королівській [[Бережанська гімназія|Бережанській гімназії]]<ref>[[Бережанська Земля]]: Історично-Мемуарний Збірник.&nbsp;— Ню Йорк&nbsp;— Лондон&nbsp;— Сидней&nbsp;— Торонто, 1970.&nbsp;— Т. 1.&nbsp;— С. 75.</ref>. Два старші класи закінчував у [[Львів|Львові.]].

У цьому місті [[1853]] р. здавсклав [[Атестат зрілості|матуру]]. [[1857]] року закінчив [[Львівська духовна семінарія Святого Духа|Львівську духовну семінарію]]. Цього року одружується з дочкою священикасвященника ув Чесниках ФалінаФалиною Нєдзвєцькою. Вивчав [[Теологія|теологію]] у Львівському університеті. Окрім богословських наук, вивчав [[Руська мова|руську мову]] та літературу на лекціях [[Головацький Яків|Якова Головацького]]. У цей час також вивчав [[Класична філологія|класичну філологію]] та [[Польська мова|польську]] мову.

 З  [[1870]]  р.  продовжив навчання у  Віденському університеті.

У [[1881]]  р.  обраний   членом-кореспондентом Польської Академії наук.

[[1888]] р. став професором Львівського універитетууніверситету.

Під його впливом багато студентів змінювали погляди з [[москвофіл]]ьських на [[народовці|народовські]] (зокрема, [[Масляк Володимир Іванович|Володимир Масляк]]<ref>''[[Боднарук Іван Лазарович|Іван Боднарук І]].'' Бучацький Парнас // {{ББ|101}}</ref>). Тісні зв'язки з ним підтримував [[Цалковський Василь]].

Намагався досягнути порозуміння з австрійським урядом і польськими політичними колами, впроваджуючи в життя політику так званої «[[Нова ера (Галичина)|нової ери]]», яка, зазнала невдачі. Зокрема, 24 листопада [[1890|1890&nbsp;]]<nowiki/>р. разом з [[Барвінський Олександр Григорович|Олександром Барвінським]], [[Телішевський Костянтин|Костянтином Телішевським]], [[Левицький Кость Антонович|Костем Левицьким]], [[Мандичевський Корнило|Корнилом Мандичевським]], [[митрополит]]ом [[Сильвестр (Сембратович)|Сильвестром Сембратовичем]] брав участь у прес-конференції [[Казимир Бадені|Казімєжа Бадені]], на якій було підведенопідбили підсумки попередніх переговорів.<ref>[http://litopys.com.ua/encyclopedia/bratstva-tovaristva/nova-era/ «Нова ера». Галичина, 1890&nbsp;р.]</ref>

[[1893]] року став головою комітету з перевезення та перепоховання на Личаківському цвинтарі мощівмощей блаженної пам'яти [[Шашкевич Маркіян Семенович|Шашкевича Маркіяна Шашкевича]] з Новосілок.<ref>''[[Горак Роман Дмитрович|Роман Горак Р]].'' Задля празника. У сутінках.&nbsp;— К. : Радянський письменник, 1989.&nbsp;— 374С. с358.&nbsp;— С. 358. ISBN 5-333-00206-1.</ref>

Відомою мовознавчою працею є «CтудіїСтудії в царині [[Руська мова|руської мови]]<nowiki/>» ([[1880]]).

«Історію літератури руської» почав писати [[1886]]&nbsp;р. на сторінках журналу «Зоря». До цього здійснив комплексний аналіз одного з періодів українського письменства у праці «Погляд на історію руської літератури в часі Татарщини» ([[1881]]). Упродовж [[1887]]-[[1894]]&nbsp;рр.видано чотири томи «Історії літератури руської» (усього 6 частин). Перший том- література від давньої доби до кінця [[XIII століття|ХVІІІXVIII століття]], другий том&nbsp;— [[лірика]] [[XIX століття|ХІХ століття]], третій&nbsp;— [[проза]] ХІХ століття, четвертий&nbsp;— «<nowiki/>[[етнографія]]<nowiki/>» ХІХ століття. Гостро критикував цю працю Іван Франко («''Ця система зовсім неісторична, читач при такій подачі матеріалу не одержує жодного уявлення про розвиток літератури''»<ref>Франко І. Історія літератури руської / І. Франко // Зібрання творів у 50 т. Т. 27 / Іван Франко.&nbsp;— К. : Наук. думка, 1980.  – С. 335</ref>). Ця праця стала також об'єктом суворої критики з боку О. &nbsp;Соболевського, О. &nbsp;Пипіна, І. &nbsp;Франка, а згодом С. &nbsp;Єфремова, Д. &nbsp;Чижевського, О. &nbsp;Біленького та ін. Натомість сучасний літературознавець В. Микитюк вважає, що хиби «Історії літератури руської» зумовлені не розробленістю методології створення історико-літературних оглядів, а також відсутністю підготовчих монографій<ref>Микитюк В. Літературна і наукова спадщина Омеляна Огоновського: автореф. дис. … канд. філ. наук. : 10. 01. 03 / В. Микитюк.&nbsp;— Львів, 1995.&nbsp;— С. 25</ref>. Учні та студенти продовж довгого часу навчалися саме за цією працею Ом. Огоновського.

«Історія літератури руської» стала причиною дискусії 1890—1891&nbsp;рр. між О. &nbsp;Пипіним і діячами української національної культури (О.&nbsp;Огоновський, І. &nbsp;Нечуй-Левицький, М. Комаров), яка продемонструвала не тільки національну солідарність, а й інтелектуальну потугу українських літературних сил, які спростували упереджені думки О. &nbsp;Пипіна, обстоюючи право українського письменства на місце в колі світових літератур. Їхні відносини&nbsp;— це було своєрідне «зіткнення двох світоглядів, двох філософських і літературознавчих доктрин, двох епох, адже Огоновський закорінений у період романтизму, більшість його художніх творів&nbsp;— цілком романтичні»<ref>Микитюк В. Іван Франко та Омелян Огоновський: мовчання і діалог / В. Микитюк.&nbsp;— Львів: ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2000.  – 188с.</ref>. Для Франка ж романтичний історизм зі староукраїнської доби, звернення до епосу Середньовіччя був уже неактуальний. У другій половині 1870-х&nbsp;— у 1880-ті роки його художньо-естетична концепція сформувалася під впливом позитивістської системи цінностей. 

Непрості творчі стосунки учителя й учня (Івана Франка й Омеляна Огоновського) тривали впродовж 1875—1894 рр.

Фірма Генрика Пер'є виконала [[Монумент|пам'ятник]] на [[Могила|могилі]] О.Огоновського. У медальйоні&nbsp;— мармуровий портрет, який створив [[Скульптура|скульптор]] [[Антоній РудзевичаРудзевич]] ([[1854]]–[[1914]]). У цьому гробівці поховані: дружина Омеляна&nbsp;— ФалінаФалина з НєдзвєцькихНедзвецьких Огоновська ([[1843]]–[[1908]]); їхїхня донька Емілія Огоновська ([[1878]]–[[1906]]); Ольга з Огоновських (+{{пом}} [[1935]])&nbsp;— дружина відомого галицького політика Костя Левицького; син Петра Огоновського&nbsp;— географ, дійсний член НТШ Володимир Огоновський (1895—1976) та інші члени родини.

У [[1933]] р., віддаючи пошану братам Огоновським, Рада міста Львова вирішила перейменувати одну з вулиць на [[Знесіння (місцевість, Львів)|Новому Знесінні]] на вул. Огоновських. Але вже в [[1950]] році, шукаючи симпатії [[Кім Ір Сен]]а, цю вулицю назвали Корейською. Ця назва залишилася й донині.

* ''Гуцал П., Мазурак Я., Пиндус Б.'' [https://archive.org/details/tec00/tec_2/page/n654/mode/1up?view=theater Огоновський Омелян Михайлович] // {{ТЕС|2|655}}

* {{УМЕ9ШевЕ-4|частина=Огоновський ОмельянОмелян Михайлович|сторінки =1185667-668}}

* [httphttps://www.archive.org/search.php?query=creator%3A%22Ohonovski%2C+Omelian%2C+1833-1894%22 Ohonovski, Omelian, 1833—1894] — книги О. Огоновського в [[Інтернет-архів]]і

[[Категорія:СвященикиСвященники УГКЦ]]