Сиракузи: відмінності між версіями

| підпис зображення = Грецький театр СіракузСиракуз

'''Сираку́зи''', або '''Сіракузи''' ({{lang-it|Siracusa}}, {{lang-el|Συράκοσαι, Συράκουσαι, Συρήκουσαι}}, {{lang-la|Syracusae}}) — поселеннямісто на острові [[Сицилія]], в давнину — одне з найвизначніших [[поліс|міст-держав]] [[Середземне море|Середземного моря]]. Руїни античних Сиракуз — пам'ятка [[світова спадщина ЮНЕСКО|всесвітньої спадщини]]. Тепер на місці античного поселення стоїть італійське місто [[Сиракуза]].

Власне, першим відомим поселенням на острові [[Ортіджія|ОртигіяОртігія]] було селище сікулів. Розташоване було воно на пагорбі над джерелом Аретуза. Місцевий ринок мав назву ''Сірако'' (за іншою версією ''Сірако'' було назвою місцевого болота).

З часом на південному сході Сицилії виникла [[Іблейська держава]] зі столицею в [[Ібла|Іблі]] (сучасній [[Панталіка|Панталіці]]). Разом з іншими сикульскими поселеннями до її складу увійшла і ОртигіяОртігія.

У [[733 до н. е.|733 році до н.&nbsp;е.]] сікулів з ОртигіїОртігії вигнали грецькі колоністи&nbsp;— [[коринф]]яни, до яких, можливо, приєдналися вихідці з [[Аргос]]у. Один з ойкістів, Архій, принаймні, був нащадком аргоських [[Геракліди|Гераклідів]]. В районі мису [[Зефіріон]], до колоністів приєдналися ще й [[Мегара|мегаряни]]<ref>[[Страбон]]. Географія, I, 2, 4</ref>. Колонія отримала назву '''Сиракузи'''. і спочатку займала лише найпівденнішу частину Ортігії, де на мисі, що заглиблювався у море, було зведене святилище [[Гера|Гери]], найповажнішої дорійської богині.

Підкорені тубільці були перетворені на громадських рабів&nbsp;— [[кілірії]]в. Нащадки перших колоністів, так звані [[геомори|гамори]], складали у місті панівну верхівку. Лише вони спочатку могли брати участь в [[народні збори|народних зборах]], які в Сиракузах мали назву ''[[ескліт]]'', і обирали [[притан]]а, якого за деякими свідченнями<ref>[[Юлій Полідевк|Поллукс]]. Ономастикон, VI, 16</ref> в Сиракузах називали [[басилеєм]]. Найвідомішим сіракузькимсиракузьким басилеєм вважають [[Полліс]]а, який уславився встановленням численних статуй і виведенням особливого сорту солодкого вина.

Саме в цей час з'явилися нові сіракузькісиракузькі колонії&nbsp;— [[Касма]] ([[643 до н. е.|643&nbsp;р. до н.&nbsp;е.]]) і [[Камарина]] ([[598 до н. е.|598&nbsp;р. до н.&nbsp;е.]]). У [[554 до н. е.|554&nbsp;р. до н.&nbsp;е.]] камаринці повстали проти своєї метрополії і за це були назавжди виселені з міста<ref>[[Фукідід]], VI, 5</ref>. Сиракузи стали центром великої держави, що охоплювала майже всю південно-східну Сицилію. Символом її могутності стали храм Аполлона, збудований в 70-х роках VI&nbsp;ст. до н.&nbsp;е. на Ортігії поруч із гаванню, та святилище Зевса Олімпійського, зведеного через кілька десятиріч посеред родючої долини річки [[Анап]]&nbsp;— в глибині суходільних володінь Сиракуз.

Зростання чисельності мешканців міста відбувалося насамперед за рахунок переселенців, які не мали громадянських прав. Саме ціЦі переселенці і сформувалиформували сіракузькийсиракузький демос, що з часом все наполегливіше вимагав доступу до влади. Саме на його підтримку намагався опертися заможний сіракузянинсиракузянин [[Агафокл Епістат|Агафокл]], який домігся посади епістата&nbsp;— керівника будівництва храму Афіни. Згодом його звинуватили в тому, що своїм становищем він скористався для того, щоб скупити найкраще каміння для зведення власного будинку. Агафокл загинув внаслідок нещасного випадку, але суд гаморів засудив його посмертно, запідозривши в намаганні встановити тиранію<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека, VIII, 11</ref>.

На початку [[5 століття до н. е.|V ст. до н. е.]] спалахнула війна між Сиракузами та сусідньою [[Гела|Гелою]]. У [[492 до н. е.|492 р. до н. е.]] тиран Гели [[Гіппократ (тиран Гели)|Гіппократ]] вщент розгромив сіракузянсиракузян в битві на річці [[Гелора|Гелорі]] і взяв СіракузиСиракузи в облогу. Взяти місто йому не вдалося, але за умовами укладеного миру сіракузянисиракузяни змушені були поступитися Камариною з округою. Поразка підірвала владу гаморів. У [[491 до н. е.|491 р. до н. е.]] демос за підтримки кіліріїв захопив владу і вигнав гаморів. Кілірії отримали права громадян, а місті була встановлена демократія. Гамори перебралися до Касми, сподіваючись на реванш. Ватажки демосу і справді виявилися незграбними керівниками. В Сиракузах почалися смути. У [[485 до н. е.|485 р. до н. е.]] в боротьбу втрутився новий тиран Гели [[Гелон (син Діномена)|Гелон]]. Разом з загонами гаморів він підступив до міста. Містяни, втомлені від заворушень, навіть не намагалися захищатися і без бою віддалися під владу Гелона, який таким чином став і тираном Сиракуз (не полишаючи влади над Гелою). Новий володар повернув гаморам відібрані у них землі, але на колишнє панівне становище вони вже претендувати не могли. Кілірії зберегли свободу і права громадянства. Чисельність громадян Гелон збільшив у кілька разів. Спочатку він переселив до Сиракуз мешканців Камарини, зрівнявши їх у правах з сіракузянамисиракузянами. Таким самим чином він вчинив з половиною мешканців Гели. Після довгої облоги Гелон оволодів [[Мегари Гіблейські|Мегарами Гіблейськими]]. Більшість мешканців підкореного міста була продана в рабство, але заможна верхівка не ліше зберегла свободу, але й отримала права громадян Сиракуз. Така ж доля чекала на багатіїв іншого міста — Евбеї. Створена Гелоном верства великих власників з часом отримала назву [[іппеї]]в, або ж «вершників».

Гелон значно розширив межі Сиракуз. На узбережжі з'явилися нові квартали — [[Тіхе (район СіракузСиракуз)|Тіхе]] і [[Неаполь (район СіракузСиракуз)|Неаполь]]. Саме в Неаполі були зведені храми [[Деметра|Деметри]] і [[Кора|Кори]]. На Ортігії натомість був збудований інший храм — в самоському стилі. Були оновлені сиракузькі мури. В місті з'явився водогін. За правління Гелона в Сиракузах жили поети [[Епіхарм]] та [[Форміс]]. Формісу тиран навіть довірив виховання своїх дітей.

Гелон прагнув об'єднати грецькі міста для боротьби з зовнішніми ворогами, жваво відгукнувся на заклик створити союз для боротьби з персами, допоміг [[Акрагант]]у у війні з карфагенянами, що завершилася блискучою перемогою під [[Гімера|Гімерою]] ([[480 до н. е.|480 р. до н. е.]]) На честь цієї перемоги сіракузькийсиракузький храм [[Афіна|Афіни]] був перебудований в «суворому» дорійському стилі.

Гієрон підтримував науки і мистецтва. За його наказом архітектором [[Дамокоп]]ом в Сиракузах був збудований театр. Місто стало одним із культурних центрів усієї Греції, привертаючи до себе увагу таких митців як [[Есхіл]], [[Епіхарм]], [[Симонід]], [[Вакхілід]] та [[Піндар]], які довгий час жили в Сиракузах.

Після смерті Гієрона у [[466 до н. е.|466&nbsp;р. до н.&nbsp;е.]] владу успадкував його молодший брат [[Фрасибул (тиран СіракузСиракуз)|Фрасибул]]. Він перевершив свого брата в жорстокості, багатьох громадян він незаконно вбив або вигнав за надуманими звинуваченнями, а майно їх конфісковував<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека, XI, 67, 5</ref> .

Для свого захисту Фрасибул створив загін найманців, який протиставив громадянському ополченню. Обурені сіракузянисиракузяни повстали<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека, XI, 67, 6</ref> і обрали собі власних ватажків&nbsp;— серед яких найвідомішим був [[Коракс]]&nbsp;— учень філософа Емпедокла, видатний оратор, якого наблизив до себе Гієрон, але переслідував Фрасибул<ref name=":0">Мустафін О.&nbsp;Влада майдану. Хто і навіщо винайшов демократію. К., 2016, с.66</ref>. Тиран намагався домовитися з повстанцями, а коли це не вдалося, забарикадувався на Ортігії<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека, XI, 67, 7-8</ref>. Сиракузяни покликали на допомогу жителів міст Акраганта, Гімери, [[Селінунт]]а і навіть сікулів<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека, XI, 68, 1-2</ref>. Зазнавши поразки в морському бою і на суходолі, Фрасибул змушений був укласти з повстанцями угоду, за якою відмовлявся від влади в обмін на можливість безперешкодно залишити місто разом зі своїми найманцями<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека, XI, 68, 3-4</ref>.

В Сиракузах та підлеглих їм містах вдруге була встановлена демократія. З міста змовників-олігархів, які мріяли про «пом'якшену» тиранію. За найманцями, які зрадили ФрасибулаФрасібула, громадянські права зберегли, але через три роки їм заборонили обіймати будь-які виборні посади як потенційним прихильникам тиранії. Обурені найманці повстали і навіть захопили ОртигіюОртігію, але були розгромленів бою і назавжди залишили Сиракузи.

під час дискусії у народних зборах. Недивно, що саме Сиракузи вважають батьківщиною [[риторика|риторики]] як ораторського ремесла та мистецтва переконання загалом. Неперевершеними її майстрами вважали демагога Коракса та його учня [[Тисій|Тисія]]. Вони удвох навіть склали перший відомий нам підручник з риторики, за яким навчали початківців і досвідчених промовців<ref>Мустафін Оname=":0"/>. Доба демократії стала часом розквіту в Сиракузах мистецтва [[давньогрецька комедія|комедії]]&nbsp;Влада— майдану.найвідомішими Хтотогочасними ікомедіографами навіщовважають винайшовучня демократію.(а К.,за 2016,деякими с.66</ref>даними&nbsp;— сина) Епіхарма [[Дінолох]]а та його молодшого сучасника [[Софрон]]а.

У [[454 до н. е.|454 році до н.&nbsp;е.]] владу в місті намагався захопити аристократ [[Тіндарід]], який своєю сміливістю та щедрістю здобув популярність серед незаможних сіракузянсиракузян. Зі злидарів він навіть створив збройний загін власних охоронців. Тіндаріда одразу запідозрили в намаганні встановити тиранію, заарештували і засудили до страти<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека, XI, 86, 4-5</ref>. Його прихильники вчинили заколот, але були переможені, ув'язнені і страчені разом із ватажком. Щоб попередити нові спроби державного перевороту, в Сиракузах запровадили [[петалізм]]&nbsp;— процедуру, подібну до афінського [[остракізм]]у<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека, XI, 86, 5&nbsp;— 87, 1</ref>.

У [[453 до н. е.|453]]-[[452 до н. е.|452&nbsp;рр. до н.&nbsp;е.]] сіракузянисиракузяни здійснили глибоке морське вторгнення до володінь етрусків&nbsp;— на [[Корсика|Корсику]] і [[Ельба (острів)|острів Ельбу]]<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека, XI, 88, 4-5</ref>. Надалі Сиракузи в союзі з Акрагантом розпочали боротьбу з сікульськимплемінним союзом сікулів на чолі з їхнім ватажком [[Дукетій|Дукетієм]]. Залишений більшістю своїх соратників Дукетій змушений був здатися на милість переможців і був засланий до Коринфа<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека XI, 91-92</ref>. Оскільки Сиракузам тепер належали внутрішні області Сицилії, це забезпечило їм на майбутнє першість над іншими грецькими містами острову.

Щоправда війни з Леонтинами, Катаною та Наксосом затягнулися. Ті звернулися за допомогою до [[Стародавні Афіни|Афін]], які одразу ж «відгукнулися». У [[427 до н. е.|427 році до н.&nbsp;е.]] афінський флот з'явився біля сицилійських берегів. У [[424 до н. е.|424 році до н.&nbsp;е.]] у Гелі були скликані збори представників усіх грецьких міст Сицилії, на якому сіракузянисиракузяни домоглися загального примирення, тож афіняни змушені були забратися. Леонтинці зрештою змушені були укласти принизливий мир. Вони отримали права сіракузськогосиракузького громадянства, але їхнє місто було перетворене сіракузянамисиракузянами на власну сторожову фортецю<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека, XII, 54, 7</ref>.

Успіх зборів у Гелі був у багато пов'язаний з посиленням в самих Сиракузах іппеїв та їхнього лідера [[Гермократ]]а. Гермократ був упевнений, що афіняни повернуться, тому наполягав на обмеженні «свавілля» демосу та створенні в місті сильної військової влади. Йому опонували демагоги на чолі з [[Афінагор СіракузькийСиракузький|Афінагором]], які звинувачували Гермократа в прагненні встановити в Сиракузах [[олігархія|олігархію]]<ref>[[Фукідід]], VI, 32</ref>.

B [[415 до н. е.|415&nbsp;р. до н.&nbsp;е.]] афіняни і справді знайшли новий привід для втручання&nbsp;— «відгукнулися» на запрошення жителів [[Сегеста|Сегести]] допомогти їм у війні проти [[Селінунт]]а, підтриманого СіракузамиСиракузами. Командувати походом були призначені найкращі афінські полководці&nbsp;— [[Нікій]], [[Ламах]] и [[Алківіад]]. Останнього, щоправда, майже одразу відкликали. Стривожені сіракузянисиракузяни за порадою Гермократа замість регулярної колегії з 15 [[стратег]]ів обрали 3 стратегів-автократорів одним з яких став сам Гермократ<ref>[[Фукідід]], VI, 72-73</ref>. А в [[414 до н. е.|414&nbsp;р. до н. е]]. був сформований загін спеціального призначення з 600 добірних [[гопліт]]ів<ref>[[Фукідід]], VI, 96, 3; 97, 3-4; VII, 43, 4-5</ref>;<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека, XIII, 11, 4</ref>. Проте головне, що війна з Афінами набула характеру справжньої народної визвольної боротьби.

Помилкою афінян вочевидь стало те, що замість швидкого удару Нікій обрав вичікувальну тактику. Затримка дозволила Сиракузам послати за допомогою до [[Спарта|Спарти]], яка надіслали до Сицилії сильне військо на чолі з [[Гіліпп]]ом. Об'єднавши свої сили з сіракузянамисиракузянами, йому вдалося відкинути афінян і завадити падінню міста.

Прибуття з Афін підкріплень під командуванням [[Демосфен (воєначальник)|Демосфена]]<ref>[[Фукідід]], VII, 42</ref> афінянам не допомогло. Після тривалих коливань стратегами було ухвалене рішення відступати, однак [[27 серпня]] [[413 до н. е.|413 року до н.&nbsp;е.]] сталося [[місячне затемнення]], яке вони сприйняли як погану прикмету. З відступом вирішено було почекати. Ця затримка дорого коштувала афінянам. У морській битві афінський флот був повністю розбитий, залишки війська почали відступ вглиб острова з надією дістатися до позицій союзників. Однак сіракузянисиракузяни розпочали переслідування і зрештою повністю розгромили супротивника. Значна частина афінських вояків потрапила в полон і пізніше була продана в рабство, а стратеги Нікій і Демосфен були страчені.

Перемога над афінянами зміцнила, однак, позиції не іппіеїв, а демагогів. У [[412 до н. е.|412&nbsp;р. до н.&nbsp;е.]] ватажок сіракузькихсиракузьких демократів [[Діокл СіракузькийСиракузький|Діокл]] запровадив важливі зміни в державному устрої Сиракуз. Зокрема, посадових осіб почали обирати за жеребом<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека, XIII, 33, 2-3 ; 34, 6-35, 5</ref>. Гермократа з флотом відправили на схід&nbsp;— воювати з афінянами у їхніх берегів. Сиракузькі кораблі діяли переважно в [[Іонія|Іонії]] та чорноморських протоках. Гермократ поступово перетворився на незалежну політичну фігуру, і стривожені демагоги домоглися його зміщення. Гермократ здав командування, проте одразу ж вирушив до перського [[сатрап]]а [[Фарнабаз]]а і отримав від нього гроші, на які став готувати найманців і трієри для повернення до Сиракуз<ref>[[Ксенофонт]], I, l, 31</ref>.

Тим часом в суперечку Сегести і Селінунта втрутилися карфагеняни. В [[409 до н. е.|409&nbsp;р. до н.&nbsp;е.]] величезне карфагенське військо на чолі з [[Ганнібал (син Гісгона)|Ганнібалом]] десантувалося в Сицилії<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека, XIII, 43-44</ref>. СіракузиСиракузи були зайняті продовженням війни з сусідами, тому забарилися з наданням допомоги Селінунту. Лише після укладення перемир'я з Наксосом і Катаною, незначний загін&nbsp;— з 4000 вояків&nbsp;— вирушив на допомогу Гімері<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека, XIII, 59, 9</ref>. Командував загоном Діокл. Втім, після перших невдач загін повернувся додому. Гімера впала. Діокла ганьбили як боягуза, якщо не зрадника.

Ім'я Гермократа здобувало все більшу популярність у Сиракузах. Щоб переконати співвітчизників у своїх добрих намірах, він зібрав останки сіракузькихсиракузьких вояків, які загинули у битві з карфагенянами під Гімерою, та з жалобною процесією відправив їх для поховання на батьківщину. Діокл розцінив це як виклик і рішуче заперечив проти урочистого похорону. Втім, навіть для його власних прихильників з лав демосу це було занадто. Народні збори наполягли на тому, щоб полеглим віддали належну шану, а Діокла, як до того Гермократа, вигнали з Сиракуз.

У [[406 до н. е.|406 р. до н. е.]] знову перейшли у наступ. Їхній новий командувач [[Гімількон Молодший|Гімількон]] взяв в облогу Акрагант. Сиракузьке військо на чолі з Дафнеєм вирушило на допомогу. Однак полководцем демагог був незграбним і місто не утримав. Один з колишніх вояків Гермократа на ім'я [[Діонісій I СіракузькийСиракузький|Діонісій]] звинуватив Дафнея у зраді. Обурені сіракузянисиракузяни усунули Дафнея та обрали інших полководців, серед них і Діонісія.

Невдовзі після свого обрання Діонісій інсценував замах на самого себе. Зібравши сіракузянсиракузян у далеких Леонтинах&nbsp;— подалі від звичної для них агори&nbsp;— він домігся від них згоди на створення гвардії власних охоронців. Вже невдовзі ця гвардія разом з вірними стратегу найманцями взяла СіракузиСиракузи під щільний контроль. Після цього Діонісій скликав народні збори і домігся від них засудження й страти Демарха, Дафнея та інших своїх політичних супротивників, а потім відкрито встановив у місті тиранію (квітень [[405 до н. е.|405&nbsp;р. до н.&nbsp;е.]])<ref>Мустафін О.&nbsp;Влада майдану. Хто і навіщо винайшов демократію. К., 2016, с.79-81</ref>

Щоб зміцнити свою владу, Діонісій одружився з дочкою Гермократа. Невдовзі, однак, тиран зазнав поразки від карфагенян під Гелою. СіракузькіСиракузькі вершники намагалася вбити Діонісія, але його захистили вірні найманці. Тоді вершники підняли повстання в самих СіракузахСиракузах. Проте Діонісій тієї ж ночі увірвався до міста і перебив бунтівників. Тим часом Сиракузи взяли в облогу карфагеняни. Лише епідемія в таборі нападників врятувала місто. У [[405 до н. е.|405 р. до н. е.]] був укладений мир, який віддавав Карфагену половину Сицилії з Селінунтом, Гімерою, [[Акрагант]]ом і землями сиканів.

Сам Діонісій розглядав цей мир як тимчасовий і готувався до нової війни. Зрештою, він розумів, що тільки в такій війні може знайти виправдання подальше існування заснованого ним режиму. Вже в [[404 до н. е.|404 р. до н. е.]], користуючись внутрішніми труднощами Карфагена, він почав наступ на незалежні сикульські громади, фактично денонсувавши угоду з карфагенянами. Нове велике повстання сіракузянсиракузян зимою [[403 до н. е.|403 р. до н. е.]] перервало розпочату військову кампанію, але лише на короткий час. Придушивши опозицію, Діонісій до [[399 до н. е.|399 р. до н. е.]] встановив свій контроль над всією Східною Сицилією.

Відновлення спракузскогосиракузького верховенства в Східній Сицилії означало створення необхідної політичної передумови для подальшої відкритої боротьби з Карфагеном. Одночасно в широких масштабах Діонісієм здійснювалася і власне військова та технічна підготовка до цієї боротьби: СіракузиСиракузи були обнесені новим кільцем укріплень, було заготовлено велику кількість зброї і нових тоді метальних знарядь — катапульт, створені сильний флот (понад 300 одиниць) і численна сухопутна армія. Завершивши підготовку, Діонісій в [[398 до н. е.|398 р. до н. е.]] почав нову війну з Карфагеном, відкрито проголосивши своєю метою повне вигнання карфагенян із Сицилії. Ця II Карфагенська війна тривала до [[392 до н. е.|392 р. до н. е.]]. Своєї мети в повному обсязі Діонісій досягти не зміг: вигнати карфагенян з острова йому не вдалося. Однак його успіхи були значними і придбання чималими: його держава простягалася тепер далеко на захід острова. Одночасно йшло розширення цієї держави і за межами Сицилії, в першу чергу за рахунок південноіталійських земель.

Відтак до середини 80-х років IV в. до н. е. на заході Середземномор'я склалася потужна територіальна держава, що розкинулася по обидва боки Мессинської протоки. Створивши цю державу сіракузькийсиракузький тиран не знижував своєї політичної активності і в наступні роки. Щоправда, в Сицилії, де він ще двічі воював проти карфагенян, йому не вдалося добитися нових успіхів. У підсумку III Карфагенської війни (382—374 рр.. до н. е.) він навіть мав поступитися супротивнику частину своїх володінь на заході Сицилії, а остання, IV війна, яку він вів з карфагенянамікарфагенянами в рік своєї смерті (367/66 рр. до н. е.), теж нічого не змінила в цьому відношенні. Проте на інших напрямках він домігся багато чого. У північних водах його переважання було неподільним, про що свідчать і висновок колоній на узбережжя і острови Адріатичного моря, і глибоке вторгнення в Тірренське море, вчинене заради залякування етрусків. У Південній Італії він опанував Кротоном. Нарешті, він здійснював систематичне втручання у справи Балканської Греції, діючи тут на користь союзної з ним Спарти, але одночасно маючи на увазі і власні державні інтереси.

Створена зусиллями Сиракузькогосиракузького тирана держава була, за справедливою оцінкою древніх, найпотужнішою в тогочасній Європі. Протягом кількох десятиліть це держава відігравала важливу роль в політичному житті античного Середземномор'я, надаючи сильний вплив па розвиток справ на Заході і досить відчутне — на Сході.

Джерелом міцності цієї держави була в першу чергу ініціативна зовнішня політика Діонісія, який зумів органічно зв'язати існування заснованого ним авторитарного режиму з рішенням великий, життєво важливою для західних греків проблеми — відображення карфагенян. Разом з тим і у внутрішній політиці сиракузськогосиракузького правителя можна виявити ряд конструктивних елементів, які повідомляли стійкість його режиму. Вельми продуманої була соціальна політика Діонісія. Після придушення заколоту сіракузькихсиракузьких вершників він запровадив частковий переділ власності: землі та будинки бунтівних аристократів були конфісковані, кращі з них тиран подарував своїм друзям і командирам найманих загонів, а інші пустив у розділ між іншими спракузскіиісиракузькими громадянами і найманцями. При цьому склад громадянського суспільства зазнав суттєвих змін: на місце винищених або вигнаних аристократів прийшли так звані неополіти (буквально «новогромадяни») — звільнені на волю й наділені правами громадянства раби репресованих аристократів. Проведення цих заходів дозволило Діонісію зберегти ще на деякий час маску народного вождя і надати своєму перевороту вид [[Соціальна революція|соціальної революції]]. Проте насправді головним підсумком цієї «революції» було зміцнення основ авторитарного режиму, який мав у своєму розпорядженні тепер масою прихильників і всередині громадянського суспільства, і за його межами.

Взагалі і тут характерною рисою нової державної системи був дуалізм, співіснування двох різних політичних начал — полисногополісного і монархічного. Подвійністю відрізнялася вже особиста влада Діонісія, бо вона базувалася, з одного боку, на наданих йому одного разу громадою повноваженнях стратега-автократора, а з іншого — на силі його особистих друзів і найманців, що забезпечували йому можливість безперервної узурпації цих повноважень. Але і більш широко — в загальній соціально-політичної організації СіракузСиракуз — можна було спостерігати те ж поєднання протилежних елементів: старе громадянське суспільство співіснувало з новоюновим прошарком громадян (неополітов) і негромадян (найманців), для яких можливість політичної активності визначалася їх зв'язком з новим авторитарним режимом; поряд з цивільним ополченням виступила нова наймана армія, а поруч з традиційними представницькими органами цивільної громади — народними зборами і виборними магістратами — виросла нова монархічна адміністрація — рада друзів і військово-поліцейська бюрократія.

Прикметною рисою політики Діонісія було намагання не допустити розвитку антагонізму між цими, по суті, настільки різними елементами, а навпаки, по можливості сплавити їх у рамках безперервного співпраці — насамперед у боротьбі із зовнішнім ворогом — в єдине нерозривне ціле. У вмінні добиватися цього і полягала сила Діонісія. Однак справедливість вимагає визнати, що конструктивна співпраця монархії і цивільної громади обмежувалося при Діонісії лише рамками державного поліса СіракузСиракуз і хіба що ще р. Локри, що залишався і при Діонісії на положенні привілейованого союзника. За їх межами, але відношенню до інших грецьким містам, Діонісій поводився цілком однозначно — як безумовний деспот, і в цьому зневазі до полісні традиціям вис власного міста треба бачити свідчення політичної обмеженості сиракузськогосиракузького правителя, принаймні в порівнянні з іншим знаменитим тираном того часу — Ясоном Ферським.

За життя Діонісія Старшого авторитарний режим в Сиракузах демонстрував свою силу, проте після його смерті не забарилися виявитися і слабкості. Наступник Діонісія Старшого, його син, розпусний і слабовольний Діонісій Молодший, виявився нездатним зберегти спадщину батька. Припинення наступальних воєн призвело СіракузькогоСиракузьку тиранію до втрати тієї зовнішньої ініціативи і сили, без яких такі системи не можуть існувати, і спалахнулапалацові чвари, що спалахнули в цих умовах, палацова распря виявиласявиявилися згубноюзгубними для всього режиму.

Діонісій Молодший був сином Діонісія Старшого від Доріди, уроженки Локр Епізефірських. Але Діонісій Старший мав дітей і від іншої дружини — сіракузянкисиракузянки Арістомахи. Брат Арістомахи Діон був одним з найвпливовіших соратників Діонісія Старшого. Напередодні смерті тирана він безуспішно домагався зміни порядку престолонаслідування на користь своїх племінників, а потім продовжував інтриги вже прямо проти Діонісія Молодшого. Останньому вдалося на час припинити підступи Діона. Однак вигнаний із Сицилії ([[366 до н. е.|366 р. до н. е.]]) Діон не заспокоївся і в [[357 до н. е.|357 р. до н. е.]] повернувся до Сицилії із загоном найманців. Виступивши під гаслом звільнення сицилійських греків від тиранії, Діон зміг залучити на свій бік низку міст, та й у самих Сиракузах його спочатку зустріли як визволителя. Не зумівши перешкодити висадці Діона на Сицилії і його маршу на в Сиракузи, Діонісій Молодший обмежився обороною ОртигіїОртігії. На початку наступного року тиран, зневірившись у можливостях продовжувати боротьбу, втік до Локр. Він, правда, залишив на ОртигіїОртігії залогу на чолі зі своїм сином Аполлократом, але, залишена напризволяще вона врешті-решт капітулювала.

Однак повалення Діонісія Молодшого обернулося і для сіракузянсиракузян, і для інших сицилійців гіршою стороною. Демократичні традиції в сицилійських містах за півстоліття безперервної тиранії були сильно послаблені, і поліси тепер з легкістю визнавали владу підприємливих військових ватажків. У самих Сиракузах також тирани змінювали один одного з калейдоскопічною швидкістю, і в цьому вирі ще раз виринув на поверхню Діонісій Молодший, який в [[347 до н. е.|347 р. до н. е.]] вдруге оволодів Сиракузами. До цього часу політичний хаос в Сицилії досяг своєї межі. вдруге оволодів Сиракузами. До цього часу політичний хаос в Сицилії досяг своєї межі.

У [[212 до н. е.|212 році до нашої ери]] під час оборони Сиракуз від римлян ([[Пунічні війни|друга Пунічна війна]]) [[Архімед]] сконструював кілька бойових машин, що дозволили городянам відбивати атаки переважаючих сил [[римляни|римлян]] протягом майже трьох років. Однією з них стала система дзеркал, за допомогою якої оборонці СіракузСиракуз змогли спалити римський флот. Однак після тривалої [[Облога Сиракуз (214—212 до н. е.)|облоги]] римляни здолали оборону міста, [[Архімед]] був убитий римським воїном під час розграбунку.

Втративши самостійність, а згодом — і вплив, СіракузиСиракузи залишалися столицею [[Сицилія (римська провінція)|римської Сицилії]] та резиденцієюмісцем перебування [[претор]]а — його резиденція була збудована на місці зруйнованого святилища Гери. Місцевий порт грав важливу роль у торгівлі між Сходом і Заходом [[Римська імперія|Римської імперії]].

Християнство в місті поширилося зусиллями [[Святий Павло (апостол)|Святогоапостола Павла]] та [[СвятийМарциан МарціанСиракузький|СвятогоМарциана МарціанаСиракузького]], першого єпископа Сиракуз, який зробив їх одним з головних центрів прозелітизму на Заході. В епоху гонінь ву СіракузахСиракузах виникли численні [[катакомби]], які за розмірами поступаються лише римським. ЗІз заможної сіракузькоїсиракузької родини походила відома християнська мучениця — св. [[Свята Луція|свята ЛукіяСиракузька]]. За легендою, вона дала обітницю вічного дівування. Розлючений наречений ніби то викрив її приналежністьналежність до християнства і після жахливих катувань вона була обезголовлена — ймовірно, у [[303]] році.

У [[440]] році місто захопили [[вандали]] і разом з усією Сицилією СіракузиСиракузи увійшли до складу [[АфриканськеКоролівство королівствовандалів і аланів|Африканського королівства]].

[[31 грудня]] [[535]] року [[Велізарій]] встановив над містом [[Візантійська імперія|візантійську]] владу. У [[663]]–[[668]] роках СіракузиСиракузи були резиденцією імператора [[Констант II|Константа II]]. Імператор звіз до міста трофеї, захоплені під час війн в Італії, зокрема в Римі. Серед придворних поповзли чутки, що Констант II збирається остаточно перенести до Сиракуз столицю Візантійської імперії. Ці чутки виявилися для імператора фатальними — проти нього утворилася змова. Констант II був убитий під час купання, коли йому намилили голову, один із змовників вдарив по голові вінценосця шайкою і занурив його голову у відро з водою. Після вбивства Константа II візантійський двір перебрався до Константинополя.

Із здобуттям [[Арабський халіфат|мусульманами]] острова [[ПантелеріяПантеллерія]] ([[700]]), Сиракузи стають жертвою численних нападів морських розбійників. В [[740]] р. загін на чолі з ватажком Хабібом захопив Сиракузи, але повстання берберів в Африці змусило загарбників залишити місто.

У [[826]] році командувач візантійського флоту на Сицилії [[Евфемій]] силою змусив місцеву черницю вийти за нього заміж. Імператор [[Михаїл II Травл]] надіслав до Сиракуз іншого свого полководця — Костянтина з дорученням усунути Евфемія, розірвати шлюб і відрізати злочінцю ніс. Евфемій збунтувався, вбив Костянтина і зайняв місто. Коли ж візантійці таки вибили його з СіракузСиракуз — втік до Північної Африки і запропонував допомогу в здобутті Сицилії [[Аглабіди|аглабідскім емірам]] — в обмін на захист і призначення воєначальником. Аглабіди надіслали армію, якою командував сімдесятирічний [[каді]] [[Асад ібн аль-Фурат]]. Асад взяв Сиракузи в облогу і відбив кілька спроб візантійців та їхніх союзників венеційців прорвати її ззовні. Лише несподівана пошесть (яку джерела називають чумою), змусила мусульман відступити.

Араби захопили СіракузиСиракузи лише 20-21 травня [[878]] року. Столицю Сицилії загарбники перенесли з Сиракуз до [[Палермо]], але місто зберігало важливу торговельну роль. Сиракузький собор був перетворений на мечеть, а ОртигіяОртігія була поступово перебудована в ісламському стилі. В [[948]] році був утворений [[Сицилійський емірат]], на чолі якого стояла династія [[Кальбіти|Кальбітів]]. Нові володарі провели на острові земельну реформу, яка збільшила продуктивність і стимулювала розвиток малих господарств, на противагу латифундіям, що існували на Сицилії з часів Римської імперії. Араби поліпшили систему [[іригація|іригації]] і почали культивувати [[апельсин]]и, [[лимон]]и, [[мигдаль]] та [[цукроваSaccharum тростинацукровуofficinarum|цукрову тростину]]. Населення Сиракуз, втім, залишалося християнським і говорило переважно грецькою. Період занепаду емірату почався з правління еміра [[Юсуф аль-Кальбі|Юсуфа аль-Кальбі]] (990—998). Невдовзі СіракузиСиракузи перетворилися на столицю напівсамостійної держави на чолі з еміром [[Абдалла (емір СіракузСиракуз)|Абдаллою]].

Обставинами скористалися візантійці. У [[1040]] році до мурів Сиракуз підступило імператорське військо під командуванням [[Георгій МаніякМаніак|Георгія МаніякаМаніака]]. В його лавах, окрім греків, були й нормани на чолі з майбутнім королем [[Норвегія|Норвегії]] [[Гаральд III Суворий|Гаральдом Суворим]] і князем [[Салерно]] [[ГвемарГваймар IV (князь Салерно Салернський)|ГвемаромГваймаром IV]]. У битві біля [[Тройна|Тройні]] Абдалла зазнав поразки і був вбитий тоді ще маловідомим [[Вільгельм I (граф Апулії)|Вільгельмом Отвілем]]. Сиракузи дісталися візантійцям. Мощі Святої Лукії вивезли до Константинополя. На південному мисі ОртигіїОртігії Маніяк звів цитадель, що згодом отримала назву «[[Кастелло Маньяче|замку Маніяка]]». Невдовзі, щоправда, нормани розсварилися з візантійським командувачем і залишили Сицилію. Сам Маніяк образив командувача флотом Стефана, одруженого наз сестрісестрою імператора. Той розповів василевсу про наміри Маніяка зрадити імперію. Маніяка одразу ж відкликали до Константинополя і та кинули до в'язниці. Після від'їзду Маніяка араби швидко повернули собі Сиракузи.

У [[1060]] р. від Ібн ат-Тімна втекла дружина. Вона сховалася у брата, володаря [[Енна|Енни]] [[Ібн аль-Гавас]]а. Кинутий чоловік зажадав її повернення, взяв Енну в облогу, але був наголову розбитий своїм [[шурин]]ом. У лютому [[1061]] р. ображений емір вирушив до [[Калабрія|Калабрії]], де зустрівся із [[Рожер I Сицилійський|Рожером Отвілем]] та закликав його разом воювати проти Ібн аль-Гаваса. У разі успіху Ібн ат-Тімна зобов'язався визнати верховну владу Рожера над Сицилією. Норманни і справді розпочали завоювання острова, володіння Ібн ат-Тімни були навіть розширені, але зрештою емір потрапив у пастку і був убитий. Розпочалася міжусобна війна і владу над СіракузамиСиракузами здобув [[Бенаврет|Ібн аль-Варді]] (у західних джерелах — [[Бенарвет]]).

Після смерті Генріха VI королем Сицилії став його малолітній син [[Фрідріх II (імператор Священної Римської імперії)|Фрідріх]]. Скориставшись малолітством монарха, [[1202]] року Сиракузи захопили з [[Пізанська республіка|пізанці]] на чолі з [[Раньєрі ді Манента]]. У [[1204]] році місто несподівано атакувала генуезька ескадра під командуванням [[Аламанно де Коста]], що прямувала до Крита. Пізанські кораблі були знищені і після шестиденної облоги Сиракузи капітулювали. Місто було оголошено володінням Генуї, а да Коста навіть називав себе «князем СіракузСиракуз».

Фрідріх II втягнувся у запеклу боротьбу із папським Римом, який натомість підтримав претензії на сицилійський престол [[Карл I Анжуйський|Карла Анжуйського]]. Серед інших міст острова Сиракузи опинилися під його владою у [[1268]] році. Але правління Анжуйської династії було недовгим. Під час «[[Сицилійська вечірня|Сицилійської вечірні]]» ([[1282]]) року мешканці Сиракуз стали на бік інших претендентів на сицилійський престол — арагонців. Тож коли представники Арагонського[[Арагонська домуКорона|Арагонської Корони]] взяли гору, на знак вдячності за підтримку місту був даровані значні привілеї.

У [[1492]] році з міста вигнали євреїв, що до цього населяли квартал [[Джудекка (квартал СіракузСиракуз)|Джудекка]].

У [[1837]] році, після епідемії холери, мешканці СіракузСиракуз підняли повстання проти Неаполітанських Бурбонів, що правили в королівстві Обох Сицилій. Як покарання король [[Фердинанд II (король Обох Сицилій)|Фердинанд II]] (1830—1859) переніс столицю провінції з Сиракуз до [[Ното (муніципалітет)|Ното]]. А це лише посилило обурення, тож коли на Сицилії в [[1848]] році спалахнула революція, Сиракузи підтримали її одними з перших.

Після об'єднання Італії в [[1865]] році Сиракузам повернули статус столиці провінції. У [[1870]] були знесені міські мури і побудовано міст, що з'єднав ОртигіюОртігію з узбережжям. Наступного року була відкрита залізниця.

* Близько [[287 до н. е.|287 р. до н. е.]] в СіракузахСиракузах народився один з найвидатніших вчених античності, грецький математик і фізик [[Архімед]].

* [[Список сіракузькихсиракузьких тиранів]]

* [[СіракузаСиракуза]]

{{reflist|2}}

[[Категорія:ІсторіяСтародавня ІталіїІталія]]

[[Категорія:СіракузиСиракузи|*]]