Битва за Хюе: відмінності між версіями

Американське керівництво в березні 1965 року відправило у [[Республіка В'єтнам|Південний В'єтнам]] два експедиційних батальйони морської піхоти, а у квітні [[Ліндон Джонсон]] дозволив американським військам брати участь в наземних бойових діях. Протягом 1965-67 років американці, разом з південнов'єтнамськими військами провели декілька масштабних та велику кількість локальних наступальних операцій. Хоча союзникам вдалося завдати великих втрат противнику і значно збільшити підконтрольну їм територію, але вони не змогли досягнути головної мети&nbsp;— розгромити [[В'єтконг]] та переломити хід війни. Через [[Стежка Хо Ші Міна|стежку Хо Ші Міна]] в'єтконгівці продовжували отримувати у великій кількості зброю, боєприпаси та спорядження. Крім того у Республіку В'єтнам постійно проникали підрозділи північнов'єтнамської армії.<ref name="The Battle for Hue, 1968">[http://www.globalsecurity.org/military/library/report/2002/MOUTWilbanks.htm «The Battle for Hue, 1968.»] ''Global Security''.</ref>

 

 

Деякою мірою Уестморленд мав рацію, присутність американських військ зводила нанівець плани північнов'єтнамського керівництва установити контроль над Півднем та об'єднати усю країну під своєю владою. Тому для переломлення ситуації, влітку 1967 року, Ханой розробив план масштабного наступу в Південному В'єтнамі. Перед операцією ставилися три завдання: підняти масове народне повстання проти керівництва Республіки В'єтнам, розколоти її армію та продемонструвати американцям безперспективність продовження війни.<ref name="The Battle for Hue, 1968"/> У Північному В'єтнамі чітко розуміли, що розгромити американський контингент їм не вдасться, тому наступ мав підштовхнути США до припинення участі у війні та виведення своїх військ із В'єтнаму.