Музична освіта

Музи́чна осві́та — процес засвоєння знань, вмінь й навичок, необхідних для музичної діяльності, а також сукупність знань і пов'язаних з ними вмінні й навичок, отриманих у результаті навчання. Під музичною освітою нерідко розуміють і саму систему організації музичного навчання. Основний шлях одержання Музичної освіти — підготовка під керівництвом педагога, найчастіше в навчальному закладі.

Важливу роль може грати й самоосвіта, а також засвоєння знань й умінь у процесі професійної музичної практики або участі в самодіяльному музикуванні. Розрізняють загальну музичної освіту, яка дає знання, уміння й навички в обсязі, потрібному для аматорської діяльності або тільки для сприйняття музики, і фахову музичну освіту, яка готує до професійної роботи (композиторської, виконавської, наукової, педагогічної).

Загальнодидактичний принцип виховного навчання має пряме відношення й до музичної освіти і знаходить висвітлення в його змісті, методах й організаційних формах. Загальна й фахова М. о. припускає органічну єдність музичного виховання й музичного навчання: педагог професійної музичної школи будь-якого рівня, прилучаючи майбутнього музичного діяча до фахових знань й умінь, у той же час формує його особистість — світогляд, естетичні й етичні ідеали, волю й характер.

Музична освіта є історичною категорією — цілі, зміст, рівень, методи й організація освітнього процесу визначається соціальними відносинами, національною специфікою, роллю музичного мистецтва в житті даного суспільства, музично-естетичними поглядами, які змінюються протягом історії музичної культури, а також існуючими формами музичної діяльності, функціями, виконуваними музикантами, рівнем розвитку музичної педагогіки тощо.

Характер музичної освіти обумовлений також віком учня, його здатностями, тим видом музичної діяльності, до якої його готовлять, та іншими чинниками. Музичне навчання дитини будується інакше, чим дорослого, а грі, скажемо, на скрипці по іншому, ніж на фортепіано. Разом з тим вважається, що загальна музична освіта є обов'язковою основою, на якій варто будувати фахову музичну освіту й загальна не може бути підмінена фаховою.

Музична освіта у стародавню епоху

На ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли не було особливої функції музиканта й всі члени родового колективу самі створювали примітивні музичні дійства й самі ж їх виконували, музичним навичкам, очевидно, спеціально не навчали, і вони засвоювалися молодшими від старших.

Надалі музично-магічні функції брали на себе шамани й вожді племен, поклавши цим початок виділенню в наступні часи синкретичних мистецтв, професії, у якій музикант був одночасно танцівником, і творцем текстів.

Коли ж художня культура, ще в умовах докласового суспільства, досягла вищого рівня, виникла необхідність у спеціальному навчанні. Про це, зокрема, свідчать факти з життя інків Північної Америки до її колонізації європейцями: у гірських жителів цих країв існувала плата за навчання новим пісням (з голосу); древні жителі Мексики влаштовували музично-освітні установами — навчання пісням-танцям, а древні перуанці навчали співучої речитації епічних сказань. Приблизно на той час, коли в цивілізаціях стародавнього світу починає виразно розділятися ритуально-культова, двірська, воєнна і нар. музика й коли формуються різні типи музикантів, що стоять на різних соціальних щаблях, відносяться перші розрізнені відомості про музичну освіту.

Найстарші з них стосуються Єгипту, де до кінця періоду Давнього царства (бл. 2500 до н. е.) придворні співачки проходили спеціальне навчання, а згодом, у період ХІІ династії Середнього царства (2000—1785), жерці, судячи зі збережених зображень, виступали в ролі вчителів, що навчали співати під акомпанемент цитри, ударів і притопування. Вважається, що Мемфіс був протягом довгого періоду осередком шкіл, у яких вивчали культову й світську музику.

У Древньому Китаї в 11-3 вв. до н. е. в епоху Чжоу музична освіта направлялося спеціальним двірським відомством під спостереженням імператора, відігравала помітну роль у житті суспільстві й полягала головним чином у тому, що хлопчиків навчали співу, грі на інструментах і танцям.

Греція була однією з перших країн, де музиці надавалося велике соціально-політичне значення і де муз. навчання відкрито ставило собі політико-етичні виховні цілі. Прийнято вважати, що джерела грецького музичного освіти були закладені на острові Крит, де хлопчики вільних станів училися співу, інструментальній музиці й гімнастиці, що розглядалися у синкретичній єдності. У 7 в. до н. е. на острові Лесбос утворилася школа кифаредів на чолі з Терпандром. Ця школа заклала основи мистецтва професійної кифаристики, тобто вміння речитативно вимовляти текст, співати й акомпанувати. Мистецтво аедів передавалося з покоління в покоління, музична освіта полягало в тому, що вчитель (часто батько) навчав хлопчика грі на кіфарі, розміряній мелодекламації, правилам поетичного віршування й передавав йому певну кількість пісень, складених самим учителем або тих, що він успадкував за традицією. У Спарті, з її воєнізованим укладом життя й державним наглядом за ходом освіти, хоровий спів уважався необхідною стороною навчання юнаків, які періодично повинні були виступати на суспільств, святах. В Афінах у процесі т.зв. мусичного, виховання хлопчики навчалися серед інших предметів і музиці, причому викладання було тісно пов'язане із засвоєнням кращих взірців грецької літератури й дидактичної поезії.

Помітний вплив на музичне навчання в Греції зробили музично-естетичні і педагогічні погляду Платона й Аристотеля. Платон вважав, що «мусична освіта» доступна для всякої молодої людини і питання про музикальність чи немузикальність учня стояти не повинно.

Музична освіта у середньовіччя

У роки раннього й класичного середньовіччя музична культура створювалася діячами, що стояли на різних щаблях соціальної ієрархії: музикантами-теоретиками й музикантами-практиками (канторами й інструменталистами, у першу чергу органістами), пов'язаними із церквою й культовою музикою, труверами, трубадурами й мінезінгерами, двірськими музикантами, бардами-сказителями й ін. Ці разноликие, нерідко й антагоністичні, групи музикантів-професіоналів опановували знаннями й умінням по-різному: одні — у співацьких школах (головним чином при монастирях і кафедральних соборах), а починаючи з 13 в. й в університетах, інші — в умовах музичного цехового навчання й у практиці безпосередньої передачі традицій від майстра до учнів.

Музика вивчалася, поряд із грецької і латинською мовами та арифметикою. Монастирські, а трохи пізніше й кафедральні співацькі школи були основними осередками професійної музичної освіти. Однією з найважливіших була «Скола канторум» при папському дворі в Римі (заснована близько 600, реорганізована в 1484), що послужила зразком для навчальних закладів аналогичного типу у містах Західної Європи. Методи навчання хорового співу спиралися на засвоєння наспівів по слуху. Вчитель користувався при цьому способами хейрономії: рух голосу нагору й униз вказувався умовними рухами руки й пальців. Для оволодіння теоретичними відомостями існували спеціальні рукописні посібники, звичайно у вигляді діалогів між учителем й учнем, їх часто заучували напам'ять. Для наочності використалися малюнки й таблиці. Як і в античності, монохорд служив для пояснення інтервалів між звуками.

Методи музичного навчання зазнали деяких змін після реформи Ґвідо д'Ареццо (11 ст.). що лягла в основу сучасного нотного письма; він увів чотирилінійний нотний стан, літерне позначення ключів, а також складові назв щаблів шестиступенного ладу.

Приблизно з 10 ст. монастирські школи зосереджують увагу головним чином на практиці ритуальної пісні й втрачають інтерес до муз.-науч. утворенню. Хоча вони продовжують ще довгі роки втримувати провідне положення в музично-церковному просвітительстві, поступово ініціатива в області розвитку музичної культури, зокрема музичної освіти, переходить до кафедральних шкіл. Стає помітною тенденція сполучати музично-теоретичну освіту із практикою, виконавську діяльність із композиторською. Одним з провідних освітніх закладів цього тину стала школа при кафедральному соборі Нотр-Дам (Париж), що послужив прототипом майбутніх метриз.

У кінці 12 ст. у Парижі виникла «університетська корпорація» магістрів і студентів, що поклала початок Паризькому університету (засн. 1215). У ньому на факультеті мистецтв поряд з освоєнням церковно- музичного ужитку вивчалася в рамках «семи вільних мистецтв» і музика. Відповідно до розповсюдженого в ті роки в Європі поглядами найбільша увага приділялася науково-теоретичній стороні, розглянутої в дусі богословського, абстрактного раціоналізму. Разом з тим члени університетської корпорації, будучи часом не тільки музикантами-теоретиками, але й практиками (виконавцями й композиторами) близько стикалися з побутовою музикою. Це позначалося й на музичному навчанні. В 12-14 століттях університети, в яких вивчалася музична наука, виникали й в інших західно-європейських містах: у Кембриджі (1129), Оксфорді (1163), Празі (1348), Кракові (1364), Відню (1365). Гейдсльберге (1386). У деяких із них музично-теоретичні випробування були обов'язковими для одержання ступеня бакалавра й магістра. Навидатнішим університетським педагогом-музикантом цієї епохи був І. Мурис, вивчення праць якого ще протягом довгого років вважалося обов'язковим в європейських університетах.

Музична освіта в епоху Відродження і Просвітництва

В епоху Ренесансу передові музичні діячі виступають проти схоластики в теорії музики й у музичному навчанні, бачать сенс занять музикою в црактичному музикуванні (у створенні музики й виконавстві), роблять спроби погодити теорію й практикою в засвоєнні музичних знань і придбанні вмінь, шукають у самій музиці й у музичному навчанні можливість сполучати естетичні й етичні моменти (принцип, запозичений з античної естетики). Про цю загальну лінію музичної педагогіки свідчить і практична спрямованість ряду навчальних книг, опублікованих у кін. 15 — поч. 16 ст.

Розвитку музичної освіти сприяла й гнучкіша система нотного запису, що сформувалася в епоху Відродження, а також винайдення нотодрукування. Реформована музична писемність і друкована публікація музичних записів і книг з нотними прикладами створили передумови, що значно полегшували музичного навчання й передачу музичного досвіду з покоління в покоління. Зусилля музичної педагогіки були спрямовані на формування музиканта нового типу, що поступово завойовує провідне положення в музичній культурі, — освіченого музиканта-практика, який з дитячих років удосконалювався в хоровому співі, грі на органі й інших музичних інструментах, у музичній теорії й мистецтві складати музику і в подальшому продовжував займатися різноманітною професійною діяльністю.