Вірменія

Вірме́нія (вірм. Հայաստան hɑjɑsˈtɑn, Хаяста́н), офіційно Респу́бліка Вірме́нія (вірм. Հայաստանի Հանրապետություն [hɑjɑstɑˈni hɑnɾɑpɛtuˈtʰjun], Хаястані́ Ханрапетут'ю́н) — парламентсько-президентська республіка в Західній Азії, на Південному Кавказі. Межує з Грузією на півночі, Азербайджаном на північному сході, невизнаною Нагірно-Карабаською Республікою (де-юре Азербайджан) на сході, з Іраном на південному сході, з Нахічеванською АР (ексклав Азербайджану) на півдні і Туреччиною на заході. Республіка Вірменія не має виходу до моря. Площа країни становить 29 800 км². Столицею є місто Єреван. Вірменія — гірська країна, розташована на Вірменському нагір'ї, що обрамлене хребтом Малого Кавказу, висотою 3-4 тисячі метрів. На південному заході країни розташована міжгірська Араратська рівнина. За політичною системою — демократія, що розвивається. Розвинені видобуток міді, молібдену, вирощування зернових, бавовни, виробництво шовку.

Республіка Вірменія вірм. Հայաստանի Հանրապետություն
Прапор Герб
Девіз: вірм. Մեկ Ազգ , Մեկ Մշակույթ (Транслітерація: Mek Azg, Mek Mshakouyt) (Переклад: «Одна Нація, Одна Культура»)
Гімн: Мер Хайренік (Наша Вітчизня) прослухатиⓘ
Розташування Вірменії
Столиця (та найбільше місто)	Єреван
Офіційні мови	Вірменська
Форма правління	унітарна парламентська республіка
- Президент	Вардан Хачатрян
- Прем'єр-міністр	Нікол Пашинян
- Голова парламенту	Арарат Мірзоян
Формування
- Єрвандідська династія	VI століття до н. е.
- Арташесідська династія	190 до н. е.
- Аршакунська династія	52–428
- Анійська держава	885—1045
- Королівство Кілікії	1198—1375
- Республіка Вірменія	22 квітня 1918
- радянська окупація	29 листопада 1920
- відновлення незалежності	23 вересня 1991
- вступ до ООН	2 березня 1992
Площа
- Загалом	29 800 км² (141)
- Внутр. води	4,71 %
Населення
- оцінка 2014	3 009 800 (136)
- перепис 2001	3 002 594
- Густота	108,4/км² (77)
ВВП (ПКС)	2005 р., оцінка
- Повний	14,17 млрд $ (127th)
- На душу населення	4 270 $ (115)
Валюта	Драм (AMD)
Часовий пояс	AMT (UTC+4)
- Літній час	не використовується (UTC+4)
Коди ISO 3166	AM / ARM / 051
Домен	.am
Телефонний код	+374
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Вірменія

Колишня республіка СРСР, Вірменія є унітарною, багатопартійною, демократичною національною державою зі старовинною історичною та культурною спадщиною. Антична Велика Вірменія стала першою державою, яка прийняла християнство як державну релігію на початку IV століття (за традиційною датою 301 рік). Сучасна Республіка Вірменія визнає Вірменську апостольську церкву як національну церкву Вірменії, але республіка відокремлює церкву від держави.

Республіка Вірменія є членом більш ніж 40 міжнародних організацій, включаючи Організацію Об'єднаних Націй, Раду Європи, Міжнародний валютний фонд, Європейський банк реконструкції та розвитку, Азійський банк розвитку, Співдружність Незалежних Держав, Світову організацію торгівлі, Організацію чорноморського економічного співробітництва та Франкофонію. Вірменія є членом військового союзу Організація договору про колективну безпеку, але також бере участь у програмі НАТО Партнерство заради миру. У 2004 році Збройні сили Вірменії приєдналися до інтернаціональних миротворчих сил у Косово. Вірменія також є спостерігачем у ЄврАзЕС та Русі неприєднання. Вірменія класифікована як країна з середнім розвитком людського потенціалу та за міжнародними стандартами 10,6 % населення країни живе за межею бідності.

Етимологія назви

Сучасна українська офіційна назва країни: «Вірменія». Ця назва містить протезу «В» і неятевий ікавізм та походить від дав.-рус. і стар.-укр. Орменія, які походять від грецького Αρμενία. Зміна початкового голосного «А» на «О» сталась через неможливість початкового «А» у давньоруській мові.

Вірменською мовою країна зветься «Хайк» (вірм. Հայք). У Середньовіччі до назви додався іранський суфікс «-стан» (земля), і Вірменія стала називатися «Хаястан» (вірм. Հայաստան). Назва країни походить від легендарного ватажка вірмен — Хайка, який за повір'ям 2492 року до н. е. розбив у битві військо ассирійського царя Бела, а пізніше утворив першу Вірменську державу. Цей рік вважається першим в традиційному вірменському календарі. Перше засвідчене згадування Хаястану відбулося Ⅴ століття у працях Аґатанґегоса, Фавстоса Бузанда, Газара Парпеці, Корюна й Себеоса.

Бегістунський напис Дарія Ⅰ зі згадкою про Вірменію, Ⅵ ст. до н. е.

Екзонім Вірменія засвідчений на староперському Бегістунському написі (515 до н. е.) як «Арміна» ( ). Давньогрецьке «αρμένιοι», тобто «вірмени», вперше зазначено в Гекатея Мілетського у Ⅵ столітті до н. е. Ксенофонт, грецький полководець, який брав участь у деяких перських експедиціях описав багато аспектів вірменського сільського життя та гостинності. Він розповідав, що мова, якою люди розмовляли за звучанням була схожою на перську мову.

Відповідно до історій Мовсеса Хоренаці та Майкла Чеміча, Вірменія походить від імені Арам, прямого нащадка Хайка, тим часом як Аракел Бабаханян припускав, що екзонім походить від імені деякого Арменіоса з Тессалії, який оселився на Вірменському нагір'ї та змішався з місцевими племенами.

Сьогодні в наукових колах самоназву вірменського народу прийнято пов'язувати зі згаданою в хетських написах країною Хаяса, що ймовірно займала простори східної частини історичних Малої Вірменії та області Карін Великої Вірменії, від річища Карасу до Чорного моря, включаючи східнопонтійський Качкар.

Символи держави

Прапор

Прапор Вірменії

Прапор Вірменії є прямокутним полотнищем з трьох рівних поземних смуг: верхньої — червоного, середньої — синього і нижньої — помаранчевого кольорів. Співвідношення ширини прапора до його довжини становить 1:2. Прапор Вірменії було ухвалено Верховною Радою Республіки Вірменія 24 серпня 1990 року. 15 червня 2006 року Національні Збори Республіки Вірменія ухвалили новий закон «Про державний прапор Республіки Вірменія».

Уряд Вірменії трактує значення кольорів так:

Червоний колір символізує Вірменське нагір'я, постійну боротьбу вірменського народу за існування, християнську віру, свободу і незалежність Вірменії. Синій колір символізує прагнення вірменського народу жити під мирним небом. Помаранчевий колір символізує творчий талант і працьовитість вірменського народу.

Герб

Герб Вірменії

Герб Вірменії було прийнято 19 квітня 1992 року та уточнено законом від 15 червня 2006 року.

Герб становлять такі елементи: щит — у центрі — гора Арарат, яка є символом вірменської нації, на її вершині Ноїв ковчег, оскільки, згідно зокрема вірменській традиції, ковчег після потопу зупинився на горі Арарат (згідно з Біблією — на горах Араратських). Щит розділений на 4 частини, які символізують чотири незалежні вірменські царства різних часів (за годинниковою стрілкою): Аршакідів, Рубенідів, Арташесідів та Баґратідів.

Лев й Орел, які підтримують щит, символізують собою мудрість, гордість, терпіння і шляхетність. Основний колір герба Вірменії — золотистий, царств історичної Вірменії — червоний і синій, гора Арарат у центрі Герба зображена на щиті помаранчевого кольору. Зазначені кольори традиційно використовувалися в гербах і стягах царських династій Вірменії і тотожні кольорам прапора Республіки Вірменія.

Внизу щита знаходяться ще п'ять елементів: розірваний ланцюг, меч, пшеничні колосся, гілка та стрічка.

Славень

Славень Вірменії

Славень Вірменії — композиція «Наша Вітчизня» (вірм. Մեր Հայրենիք, Мер Хайренік). Затверджено 1 липня 1991 року, перезатверджено законом від 25 грудня 2006 року. За основу взято славень Першої Республіки Вірменії 1918–1920 років. Автор віршів — Мікаел Налбандян (1829-1866), автор музики — Барсег Каначян (1885–1967). При виконанні славня на більшості урочистих заходів використовуються лише перша і четверта строфи.

Історія

Історія Вірменії
Держави та утворення
Айраратське царство • Велика Вірменія • Мала Вірменія • Цопк • Софена • Марзпанська Вірменія• Вірменський емірат Анійське царство • Сюнік • Васпуракан • Ташир—Дзорагет Арцах • Хачен • Карс • Царство Варажнуні Кесун • Едеса • Мелітена • Пір • Кілікія Шах-Арменіди • Хамс • Арран • Чухур-Саад • Карабах Вірменська область • Еріванська губернія Єлизаветпольська губернія • Перша Республіка Вірменська РСР • Республіка Вірменія • НКР
Війни та битви
Війни: Парфія • Туреччина• Грузія •Азербайджан • Карабах Битви: Тигранакерт • Арташат • Рандея • Аварайр Варнакерт • Севан • Манцикерт • Гарні • Бітліс • Сардарапат • Апаран • Каракіліс
Релігії
Язичництво • Мітраїзм Вірменська апостольська церква Павликіани • Тондракійці • Католицизм
Географія
Вірменія (Західна • Східна) Вірменське нагір'я • Кілікія
Династії
Гайкіди • Єрвандіди • Арташесіди Аршакуні • Арцруніди • Багратуні Рубеніди • Хетуміди • Лузіньяни • Кюрикіди
Національно-визвольний рух
Арменакан • Гнчак • Дашнакцутюн • Фідаї Цегакрон • АСАЛА • Міацум
Тематичні статті
Вірмени • Етногенез • Культура • Мова • Вірменське питання Геноцид • Вірменофобія • Амшенці • Діаспора Столиці • Матенадаран • Вірменознавство • Вірменське Відродження • Шляхта
Хронологія
Портал «Вірменія»

Вірменія — одна з найдавніших держав Малої Азії та Закавказзя. Вірменія — перша країна, яка прийняла християнство як державну релігію (відповідно до традиційної дати у 301 р.).

Доісторична епоха

Азоська печера зі слідами палеолітичної культури

Ранній палеоліт для первісного суспільства вірменськими землями розпочався близько 2 млн років тому і завершився близько 100 000 років тому. Сліди проживання давньої людини було виявлено в різних районах Вірменського нагір'я: в Арзні, Нурнусі та інших місцях було виявлено стоянки з кам'яним знаряддям, в Разданській ущелині, Лусакерті тощо було знайдено печери-житла, подекуди із численними наскельними малюнками зі сценами полювання. Вік найстаріших палеолітичних кам'яних знарядь становить 800 тисяч років. Серед них примітною є знайдена в Ґуґарку стоянка давньокам'яної доби, вік якої становить близько 1,8 мільйонів років. Це найстаріша відома стоянка у Південно-Західній Азії. Азоська печера в Арцаху, околиці гори Артен і кілька пам'ятників у Західній Вірменії також багаті на свідчення про давнину. Середній палеоліт на Вірменському нагір'ї закінчився близько 40 тисяч років тому. Пізній палеоліт охоплює проміжок приблизно від 40 000 до 14 000 років тому. Просторами Вірменського нагір'я знайдено близько 60 пам'яток цієї доби. Основна їхня частина розташована у північно-східній, південній та південно-західній частинах нагір'я: у річищах Тигру і Євфрату, в історичній області Кордуена тощо.

Число виявлених пам'яток середньокам'яної доби в межах нагір'я поки що не перевищує 35, як стоянки просто неба, так і печерні житла і скельні прихистки. У сучасній Республіці Вірменія пам'ятки цієї доби є в Апаранській улоговині.

За новокам'яної доби, починаючи з кінця Ⅷ тисячоліття до н. е., в Араратській долині, Шираку та інших суміжних місцях на зміну полюванню і збиральництву прийшли усталені скотарські і землеробські поселення. У першій половині 1990-х років дані розкопок стародавнього городища на західному березі східнотаврійської річки Саснаджур довели, що перші стійкі поселення на Вірменському нагір'ї з'явилися ще в Ⅹ тисячолітті до н. е. На схід від мегалітичного храмового комлексу Ґьобеклі-Тепе, неподалік Едеси (сучасна Шанлиурфа), виявлено комлекс площею близько 1000 квадратних метрів, усередині якого розкопано дві споруди, відомі як «Дім соляних ям» та «Дім глеків». У житті цього суспільства велике місце займали вірування й обряди, пов'язані насамперед із поклонінням пращурам і на культі бика. У Ґьобеклі-Тепе відкрито найдавніші відомі храми на Землі (Ⅸ тис. до н. е.), де також знайдено близько 700 кам'яних божків і фігурок.

У першій половині Ⅴ тисячоліття до нашої ери та протягом Ⅳ тис. до н. е. в долинах Вірменського нагір'я відбувся перехід від енеоліту (мідної доби) до бронзової доби, власне який тривав у Ⅲ і Ⅱ тисячоліттях до н. е. Вірменське нагір'я, багате на сировину в таких областях, як Сюнік, Муш, Хнус тощо, стало важливим джерелом міді, сприявши розвитку ремесел і первісної металургії. Нагір'я було представлене населенням однакового рівня розвитку і з однорідною культурою, яке зберігало культурну єдність іще протягом близько тисячоліття. Від Араратської улоговини до Кавказу поширюється куро-аракська культура, до якої відноситья ранньобронзове поселення Шенґавіт на південно-західній окраїні Єревана. Наступною стала Тріалеті-Ванадзорська культура, представлена виключно комплексом курганів, датовані кінцем Ⅲ тисячоліття до н. е. У північно-східних місцинах Вірменського нагір'я на початку Ⅱ тисячоліття до н. е. почала зароджуватись місцева культура бронзової доби, відома як Цопк-Малатська (вірм. Ծոփք-Մալաթիայի մշակույթ). Тоді ж розвилося вміння переплавляти залізо.

З кінця ⅩⅥ століття до першої половини ⅩⅢ століття до н. е. простежується схрещування вищезгаданих культур із розвитком самобутньої Лчашен-Мецаморської культури у поєднанні з «демографічним вибухом». Серед виробів жителів тієї доби можна виділити кераміку, прикрашену круглими візерунками білої і червоної барви, бронзовий посуд, кам'яні знаряддя, великі кам'яні жорна та інші витвори.

• 
  Наскельне зображення, знайдене в одній з печер марза Сюнік
• 
  Доісторичний мегалітичний комплекс Зорац-Карер у Сюніку
• 
  Комплекс Зорац-Карер з іншого боку
• 
  Кам'яні підмурки Шенґавіту
• 
  Глекові уламки і шматки обсидіану з Шенґавітського поселення
• 
  Доісторична фортеця поруч із Лчашеном

Античність

Згідно з радянським сходознавцем І. М. Дьяконову, з Ⅻ століття до н. е. землями Вірменського нагір'я відбувалося вірменське народоутворення, яке завершилося Ⅵ століття до н. е. Основними складовими етногенезу вірмен були такі народи, як хурити, урарти, лувійці і племена-носії протовірменської мови. За цим поглядом, остаточне злиття урартів з вірменським народом завершилося у Ⅳ–Ⅱ століттях до н. е.

Історично, з часів античності і аж до початку ⅩⅩ століття, Вірменією називалася область, населена вірменами принаймні з ⅩⅩ ст. до н. е. і тягнулася від Кури до верхів'їв Тигра, Євфрату, і озера Урмія, територією в 357 900 км². Екзонім «Вірменія» відомий з кінця Ⅵ століття до н. е., коли Вірменією відзначався один із сатрапів Перської імперії. На мапах найвідоміших істориків і географів давнини Вірменія відзначена поряд з Персією, Сирією та іншими стародавніми державами; показовими є мапи Гомера, Гекатея Мілетського, Птолемея і багатьох інших.

Урарту або Ванське царство

Розпис замку Еребуні

З Ⅸ по Ⅵ століття до нашої ери панівною державою просторами історичної Вірменії було царство Урарту зі столицею в Тушпі (сучасне місто Ван). Свого піку могутності царство досягло за правління Менуї (810–786 рр. до н. е.), Арґішті Ⅰ (786–764 рр. до н. е.) і Сардурі Ⅱ (764–735 рр. до н. е.), розпростершись землями Вірменського нагір'я, північно-західного Ірану, Верхнього Межиріччя і діставшись кілікійського узбережжя Середземного моря. В Араратській долині було засновано міста-фортеці Тейшебаїні, Арґіштіхінілі та Еребуні. З назвою останнього прийнято пов'язувати назву нинішньої столиці Вірменії — Єревана.

З Ванського царства до сьогодення дійшло безліч кам'яних написів, залишків фортець і храмів, що свідчать про багату культуру та розвинений державний устрій. Починаючи із середини Ⅷ століття до н. е. Ванське царство слабшає і занепадає внаслідок війн проти племен Ассирії і Північного Кавказу, скіфів і кімерійців. Останній цар Урарту Руса Ⅳ правив з 609 до 590 (або 585) до н. е., після чого Ванське царство припинило своє існування. Вірмени або їхні безпосередні предки жили землями Ванського царства, а Єрвандідське царство, що послідувало за ним, було вже суто вірменським.

У світовій історіографії немає єдиної думки про зв'язок Ванського царства та вірменського народу. Більшість вчених відокремлюють урартські мову і культуру від вірменських, вважаючи, що вірменські племена домоглися панування прострами нагір'я лише після остаточної руйнації Ванського царства. Згідно з іншою гіпотезою, переважно прийнятою певними вірменськими істориками, царство Ван або Арарат (поширеніші назви у вірменській історіографії) із самого початку було вірменським утворенням, а Ⅵ століття до н. е. відбулася лише зміна правлячої династії.

Деякі історики, наприклад, вже згаданий І. М. Дьяконов, висувають припущення існування вже у першій половині Ⅵ століття до н. е. на колишніх територіях Урарту самостійного вірменського царства під егідою Мідійської держави. Американський історик Р. Хьюсен вважає існування вірменської держави на час мідійського завоювання досить певним. Одночасно, визнано, що зачатки вірменської державності передують Ⅵ століттю до н. е.

Єрвандідська Вірменія: заснування царств

Приблизно 570 року до н. е. в історичних літописах відзначено появу царства Єрвандідів в політичному ландшафті Близького Сходу. Державні кордони нового царства збігалися з кордонами Урарту й етнічними границями тогочасного вірменського народу. Про це свідчать праці давньогрецького історика Геродота, давньосирійського мандрівника Мар-Абаса Катіна та інших.

Вірменське нагір'я деякий час перебувало під гегемонією Мідії. Близько 550 року до н. е. Тигран Ⅰ, син Єрванда Ⅰ Сакавакяца (бл. 560–535 рр. до н. е.), взяв участь в успішному повстанні Кира Ⅱ Великого проти мідійського царя Іштумеґу, перейшовши під заступництво новоутворенної Ахеменідської держави. У складі останньої Вірменія перебувала до другої половини Ⅳ століття до н. е., поділена на дві сатрапії — ⅩⅢ (західна частина, зі столицею в Мелітені) та ⅩⅧ (північно-східна частина). Рід Хайказян-Єрвандуні безперервно правив до кінця Ⅲ століття до н. е.

1. Вірменські царства єрвандідів (Айрарат, Софена і Коммагена) та Мала Вірменія в Ⅳ–Ⅱ століттях до н. е. 2. Вірменія на карті Геродота, 450 рік до н. е. 3. Вірменія на найдавнішій римській мапі Помпонії Мела, Ⅰ століття до н. е. Книга Ⅰ, 13: «Внутрішні землі [Азії] населяє багато різних племен: […] за Каспійською затокою — комарі, масагети […] а там, де країна підходить до наших морів, — матяни, тібарани і вже знайоміші нам імена: меди, арменії, комагени, …»

Внаслідок перського походу Олександра Македонського, держава Ахеменідів впала і Вірменія набула незалежності. У 331–200 роках до н. е. існувала єрвандідська вірменська держава, так зване Айраратське царство, зі столицею в Армавірі (неподалік сучасного Єревану). Тодішній сатрап Єрванд Ⅱ оголосив себе царем незалежної Вірменії, поставши проти селевкідсько-македонянських загарбників, але формально царство набуло незалежності вже після смерті Олександра 321 року до н. е.

У Ⅲ столітті до н. е. з Вірменського царства, де продовжували правити Єрвандіди, відокремлюються сатрапії Цопк і Коммагена. Вони карбують власні монети, будують міста і фортеці. Вірменія втрачала єдність, що стало загрозою для її незалежності. Більшість регіонів перебували під політичним і військовим впливом сусідніх держав.

Єрванд Ⅳ Останній (бл. 220–201 рр. до н. е.) заснував нову столицю Єрвандашат біля злиття річок Ахурян й Аракс. На південному заході постали Єрвандакерт і Єрвандаван, тоді як на північному сході Баґаран. 200 року до н. е. за підтримки сил селевкідів і вірний їм вірменський полководець Арташес скинув Єрванда Ⅳ і захопив владу у Вірменії.

Арташесідська Вірменія: вершина могутності

По смерті Олександра Македонського його імперію пошматували власні полководці й один з них, Селевк Ⅰ Нікатор, у Ⅲ столітті до н. е. заснував власне царство, до якого підпала вірменська держава. 190 року до н. е. військо селевкідського царя Антіоха Ⅲ Великого зазнало поразки від римлян у битві при Магнезії, внаслідок чого Антіох був змушений відмовитися від усіх малоазійських володінь Селевкідів на північ від Тавра. Скориставшись нагодою, сатрапи Арташес і Зарех оголосили себе незалежними царями Великої Вірменії і Софени (Цопку) відповідно. Вже за Арташеса Ⅰ, як відомо зі свідчень Страбона, все населення Вірменії говорило однією мовою — вірменською, хоча мовою уряду і двору, з великою домішкою персизмів, аж до першої половини Ⅱ століття до н. е. залишалася імперська арамейська.

Арташес Ⅰ (189–160 рр. до н. е.) провів безліч реформ, що сприяли розвитку економіки держави. Завдяки військовим реформам він підкорив собі усе Вірменське нагір'я і низку сусідніх окраїн. За свідченням Страбона, Арташес Ⅰ здавався настільки сильним государем, що нібито сам Ганнібал після поразки при Замі прийшов до його двору, сподіваючись за допомогою вірменського царя відновити боротьбу з римлянами. У місцевості, відомій як Хор Вірап в Араратській улоговині, на перетині торгових шляхів, цар засновав своє перше місто Арташат, куди переніс столицю з Армавіру. Згідно з переказами, будівництвом міста керував вже згаданий картагенський полководець Ганнібал, шукавший там прихисток. Місто у зв'язку з цим прозвали «вірменським Картагеном».

Приблизно 163 року до н. е. свою незалежність проголосила і Коммагена. Мала Вірменія як незалежна держава проіснувала до 115 до н. е., після чого була захоплена спочатку понтійцями, потім римлянами.

Цар царів Тигран Ⅱ Великий, 95–55 роки до н. е.

95 року до н. е. на трон Великої Вірменії зійшов Тигран Ⅱ Великий. Завдяки завойовницьким походам Тиграна Ⅱ, Велика Вірменія перетворилася на велику імперію, що тяглася від Каспійського моря до Палестини і Єгипту. Вже за перший рік свого правління він захопив Софенське царство (або Цопк), де правив нащадок Зареха Артанес, і звільнив вірменські землі, що перебували під контролем парфян, а 83 року до н. е. захопив селевкідську столицю Антіохію із понад півмільйонним населенням. Володіння Тиграна Великого традиційно прозвали «Вірменією від моря до моря», а самого Тиграна «цар царів». На знак сили і могутності царства 80 року до н. е. у Вірменських Таврах було засновано нову столицю — Тіґранакерт, оточену високими фортечними мурами. Тіґранакерт й Арташат було сполучено так званою «аркунійською дорогою» (вірм. «Արքունի ճանապարհ»).

Вірменська імперія за царя Тиграна Ⅱ

Будучи втягнутою у війну з Римом на боці Понтійського царства (Тигран Ⅱ був зятем і союзником понтійського царя Мітрідата Ⅵ Євпатора), Вірменія зазнає вторгнення римлян із заходу на чолі спочатку Луція Лукулла (69-68 до н. е.), потім Ґнея Помпея (66 до н. е.), одночасно змушена відбивати напади парфян зі сходу. 69 року до н. е. пала столиця, а цар ледь встигає вивести свою родину. Зазнавши поразки від римлян, Тигран Ⅱ уклав складний мир із Помпеєм, яким Вірменія оголошувалась «другом і союзником римського народу». Тигран втратив всі завоювання, крім власне Великої Вірменії та частини земель, до того захоплених у Парфії. Також цар зобов'язувався щорічно сплачувати 600 талантів і в разі потреби постачати Рим військами.

За правління сина Тиграна Великого Артавазда Ⅱ (55–34 рр. до н. е.) Вірменія стала ареною воєн сусідніх імперій, перетворившись у буферну державу між Парфією та Римом, а пізніше (Ⅲ–Ⅳ ст. н. е.) — між Римом і сасанідським Іраном. Внаслідок нашестя Марка Ліцинія Красса і Марка Антонія Вірменія суттєво втратила свою незалежність, вірменський цар і його сім'я потрапили в полон, а ряд наступних царів не змогли відновити свою колишню владу. 1 року нашої ери Вірменське царство арташесідів остаточно пало зі смертю Тиграна Ⅳ та зречення його сестри Ерато (яка пізніше ненадовго поверне собі трон у 6–12/14 роках).

Аршакідська Вірменія: християнізація, занепад

Протягом перших 60 років нашої ери по падіння Арташесідського царства в Арташаті змінно правили то римські, то парфянські ставленики. У 58–63 роках відбувалася римсько-парфянська війна за контроль над Вірменією. 59 року римські війська під проводом Корбулона вторглися до Вірменії, захопили і зруйнували Тіґранакерт і Арташат. 62 року вірмено-парфянські війська контратакували римлян у Рандеї. 63 року римський імператор Нерон визнає поразку й укладає Рандейський мирний договір, за яким вірменський престол посідає Трдат Ⅰ, брат парфянського царя Вологеза Ⅰ з роду Аршакідів (відомі також як Пехлевіди). Також відновлювалися кордони Вірменської держави, на чолі якої встановлювалася нова царська династія вірменських Аршакідів.

1. Елліністичний храм Ґарні, Ⅰ ст. 2. Храм Звартноц, Ⅶ ст.

До початку Ⅲ століття проти Вірменії було лише 3 серйозні римські наступи, але жоден з них не призвів до знищення Вірменської держави. Період до першої чверті Ⅲ століття був порівняно благополучним у житті вірменського народу; вважається, що протягом цього часу вірмени не відчували особливого гноблення й у ідеологічному відношенні. Неподалік від Арташата засновано нову столицю — Ваґаршапат.

Приблизно 252 року, після сасанідського перевороту в Ірані, Вірменія була захоплена Шапуром Ⅰ. Правителем Вірменії було призначено його сина з титулом — Vazurg Šāh Arminān — «Великий цар вірмен». Аршакіди за допомогою римлян змогли повернути собі трон Великої Вірменії 287 року, що було остаточно закріплено за Нісібіським договором 298 року.

На початку Ⅳ століття, 301 року, відбувається переломна подія у вірменській історії — цар Трдат Ⅲ Великий під керівництвом католикоса Григорія Просвітителя приймає християнство як державну релігію Вірменського царства. Так, Вірменія стає першою країною, яка прийняла християнство як державну релігію, що надалі зблизило Вірменію з Римською імперією і її наступницею Візантією, де згодом також прийняли учення Христа. Десь між 301 і 303 роком Трдат Ⅲ закладає один з найдавніших християнських соборів у світі — Ечміадзинський катедральний собор.

За правління сина Трдата Ⅲ, Хосрова Ⅲ Котака (331–338), було зведено ще одну столицю — Двін.

Месроп Маштоц. Винахід вірменської писемності в поданні італійського художника Франческо Маджотто.

Вірменія на мапі Римської імперії, 395 рік

Під час правління Аршака Ⅱ (350–368) погіршилися відносини з перським шахіншахом Шапуром Ⅱ (309–379). У країні починається внутрішня напруга, потім вона втягується у війну. Як наслідок вірменський цар замикається у фортеці Анхуш, а на престол за підтримки римлян сходить його син Пап. Однак зрештою, через загарбницьку політику Сасанідів і Риму, 387 року Вірменію було розділено між цими двома державами, але царська влада Аршакідів у східній частині збереглася аж до 428 року. Син Папи, Аршак Ⅲ (378–389), був призначений царем у Римській (Західній) Вірменії, а Хосров Ⅳ (384–389) — в іншій східній частині країни. Надалі Вірменія керувалася марзпанами, які іноді обиралися з числа вірменського дворянства. При сасанідському дворі вірмени мали й інші привілеї.

Приблизно 405 року, за правління Врамшапуха (389–415), найважливішою культурною подією тієї епохи стало створення вірменської абетки мовознавцем і просвітителем Месропом Маштоцем, чому сприяло також почуття національної єдності. Своє письмо остаточно забезпечує духовну незалежність вірмен від сусідніх країн. Тоді ж жив найвідоміший вірменський історик античності Мовсес Хоренаці, автор «Історії Вірменії» і «батько вірменської історіографії».

428 року внаслідок внутрішніх розколів вірменську державність було зруйновано.

Після втрати незалежності Вірменського царства, й особливо з середини Ⅴ століття, украй посилюються релігійні утиски Сасанідів шляхом спроб нав'язати вірменам зороастризм. Проте перси не були успішні у своєму прагненні асимілювати вірменський народ. У травні 451 року відбувається Аварайрська битва, що завершилася «пірровою перемогою» персів, яка не призвела до здійснення їхнього наміру дехристиянізації країни.

З античних часів через Вірменію проходили міжнародні торгові шляхи, які пов'язували Рим з Персією, Бгаратом та Китаєм.

Середньовіччя

Раннє середньовіччя

Мапа перської Вірменії і її оточення, Ⅴ ст.

428 року, через змову вірменських нахарарів, було усунено з престолу Арташеса Ⅳ, останнього з аршакідських царів, а сам державний устрій Вірменії зазнав змін. Царство було скасовано та перетворено на одне з сасанідських марзпанств, себто намісництв, тимчасових голів яких призначали перські правителі; при цьому вірменські області Арцах й Утік увійшли до сусіднього марзпанства Албанського (або Арданського). З падінням вірменської династії Аршакуні їхні спадкові права було скасовано. Деякі області Західної Вірменії — Цопк (Софена), Агдзнік, Карін — продовжували залишатися за Римською (з 395 р. Візантійською) імперією.

Марзпанство Вірменія являло собою самоврядну державу з привілейованим статусом, де зберігалися і захищалися права і привілеї вірменської знаті та високопоставлених священнослужителів, посади, вірменські військові казарми, податкова система тощо. Політична єдність вірменських нахарарів виражалася спільним військом, очолюване вірменським верховним головнокомандувачем спарапетом, єдиною системою правління та народними зборами, що скликалися в разі необхідності під головуванням католікоса Усіх Вірмен. В основному намісниками у марзпанстві обиралися перси, але були і вірменського походження, першим з котрих став Васак Сюні (443–451). У 440-х роках перський двір прийняв політику скасування державної автономії Вірменії та перетворення її на загальну перську провінцію.

Вардан Маміконян на бойовищі

Вірменська мініатюра ⅩⅤ століття із зображенням битви на Аварайрі

447 року відбувся перепис населення й облік податків, спорудження храмів-мехянів та храмів вогню. 449 року перський шах Єздигерд Ⅱ зажадав від вірменських нахарарів відмовитися від християнства на користь зороастризму, завдяки якому вірмени мали би віддалитися від сусідніх візантійців і поступово асимілюються з персами. Вірмени відкидають цю вимогу і підіймають повстання проти персів на чолі з полководем Варданом Маміконяном. Так, 450 року спалахнула Вардананська війна, яка завершується битвою на Аварайрському полі (26 травня 451 р.).

Протягом 481–484 років, після чергового повстання проти релігійного гніту Персії, відоме як Ваханська війна, було зроблено спробу відновити вірменську державу, проте безуспішно. Утім, після перемоги у битві при Нерсехапаті, вірмени зуміли забезпечити свою релігійну самостійність, коли за Нварсакським договором Персія визнала напівнезалежний статус їхньої країни з цілковитою волею віросповідання. Ця самостійність пізніше зміцнилася 554 року, коли Другий Двінський собор відхилив діофізитство, відрізавши вірмен від Заходу, натоді вже ідеологічно відокремлених від Сходу.

Майже через століття, 572 року, вірмени розгромили іранські війська у повстанні Вардана Червоного, а значна частина марзпанської Вірменії перейшла на бік Візантії. 591 року Вірменію знову було поділено. Більшість країни перейшла до Візантії, фактично ставши васальною державою. Новий кордон проходив річкою Азат на півночі і до озера Ван на півдні. На початку Ⅶ століття за контроль над Вірменією йшли ірано-візантійські війни.

У візантійській частині Вірменії імператори також проводили політику асиміляції. Імператор Юстиніан Ⅰ (527–565), який прагнув відновити могутність колишньої Римської імперії, завоював північ Африки, південну Іспанію та деякі італійські провінції. Він скасував право у провінціях успадкування від батька старшому синові, внаслідок чого зникла влада вірменських нахарарських домів, перетворивши їх на звичайних власників фортець. Вірменські нахарари були змушені відбивати ворогів від кордонів імперії. Примітним є похід вірменського марзпана Смбата Ⅳ Баґратіда проти імператора Маврикія. Внаслідок поразки марзпана імператор кинув того на розтерзання звірам на константинопольського іподрому, проте, згідно Себеосу, вірменський вождь зміг побороти бика, лева і ведмедя, після чого його помилували.

Омеядський емірат аль-Армінія

Внаслідок політичних і релігійних змін, що відбулися на Аравійському півострові у 30-х роках Ⅶ століття, утворився Арабський халіфат з омеядами на троні. У 640–650 роках араби тричі вторгалися до Вірменії, після чого вірменські нахарари на чолі з Теодоросом Рштуні вирішили укласти з арабами мир і федеративну угоду. 652 року вірмени підписали в Дамаску вірмено-арабський договір із сирійським халіфом Муавією Ⅰ, за яким Вірменія отримала привілейоване становище і суверенітет на півстоліття. У 698–700 роках внаслідок чергової арабської навали Вірменія була завойована та разом з Іберією, Агванком й області аж до Дербента увійшла до однієї адміністративно-політичної одиниці — Вірменського емірату, з адміністративним центром у Двіні, де засідав арабський остікан, себто намісник. Поряд із ним високе становище займали вірменські католікоси та ішхани, тобто князі. Титул, рівний арабському еміру, мав ішханац-ішхан (вірм. իշխանաց-իշխան, «князь князів»). Командування вірменською армією залишалося в руках спарапета (головнокомандувача) Вірменії.

Пам'ятник Давиду Сасунському перед Єреванським вокзалом

Арабське правління внесло розкол до лав вірменської знаті: баґратідські лицарі-аспети зі Сперу об'єднували навколо себе численні нахарарські доми, що притримувалися арабської політики, та прагнули відновити незалежність завдяки власним військовим потужностям. На противагу ним Маміконяни, власники земель Тайка, які займали важливий титул вірменських спарапетів, прагнули вивести Вірменію з-під впливу арабів на користь візантійського покровительства. Протягом Ⅷ століття вірмени кілька разів повставали проти Халіфату, але через внутрішній розбрат так і не досягали значних успіхів. Віковий спротив завершився перемогою Баґратідів, які очолили боротьбу за відновлення вірменської державності. Тим часом у Халіфаті династію омеядів було зміщено аббасидами.

Приклад хачкару, монастир Санаїн

З кінця Ⅷ століття Баґратіди очолювали всі важливі посади країни, а ішханами призначали своїх вірних соратників серед Арцрунідів, Сісакянів і картвельських Баґратіонів. Ашот Ⅳ Баґратід став вірменським князем і приєднав до своїх володінь Тарон і Тайк, батьківщину Маміконянів, та Шірак й Араґацотн, вотчину князів Камсараканів. У середині Ⅸ століття, в 850–855 роках, вірмени знову підняли стяг повстання проти арабського панування. 850 року вірмени вигнали арабського остікана Абусета, а за рік, 851 року, на чолі арабського війська повернувся його син Юсуф ібн Абу-Саїд. Ашот і Давіт, сини вірменського правителя Баґрата Ⅱ Баґратуні, зуміли дати гідний контрудар військам ворога, а Юсуфа страчують. Втім, 855 року, халіф Аль-Мутеваккіль наслав на бунтівний Кавказ потужне військо на чолі з хозаром Бугою аль-Кабіром, яке розгромлює усі повстання і забирає вірменського царя до халіфа в Самарру. Ці протистояння відображено в основі вірменського епосу про Давида Сасунського.

У 853–855 роках боротьбу продовжив Ашот Ⅰ Великий, племінник Баґрата Ⅱ і син спарапета Смбата Ⅷ Баґратуні. 862 року халіф Ахмад аль-Мустаїн визнає Ашота ішханац-ішханом і спарапетом Вірменії. Цьому також сприяло вступ 876 року на візантійський престол македонського імператора Василія Ⅰ, ймовірно, вірменина за походженням, та встановлення вірмено-македонської династії. 885 року католікос Ґеворґ Ⅱ Ґарнеці урочисто коронує Ашота у місті Баґарані. Царські дари було відправлено халіфу Баґдада і патріарху Візантії. Вірменська держава відновила свою незалежність під стягом роду Баґратідів. До часу правління Ашота Великого відноситься найдавніший датований у сучасній Республіці Вірменії хачкар («хрест-камінь»), а саме 879 роком, присвячений його дружині Катраніде.

Баґратідська Вірменія

885 року Ашот Баґратуні став засновником нової династії, яка правила Вірменією до 1045 року. Він створив 40-тисячне військо, яку очолив його брат Абас. Вірменське царство було відновлено та за правління сина Ашота Ⅰ, Смбата Ⅰ Мученика (890–914), остаточно встановилася спадкова монархія. В серцевині Вірменського царства знаходилася область Шірак, розташована в басейні річки Ахурян. Нова монархія в центральній Вірменії включала всю нижню Вірменію і більшу частину кавказької Вірменії. Тогочасні історики назвали подію «третім поновленням царства вірменського».

Вірменські храми Ⅸ–Ⅺ ст.

Татевський монастир, Сюнікська обл.

Церква Святого Хреста, о-в Ахтамар

Церква святих апостолів, м. Карс

Монастир Санахін, м. Алаверді

Монастирський комплекс у с. Хагпат

Катедральний собор Святої Діви, Ані

Бгено-Нораванк, с. Бардзраван

Магардаванк, обл. Джульфа

888 року, за підтримки вірменського царя, царем Тао-Кларджеті (Картвелії) стає ішхан й ашотів правнук Адарнасе Ⅱ Куропалат з роду тайкських Баґратідів, який приймає титул «цар іберів». 908 року від Вірменського царства відколюється Васпуракан. Правителем новоутвореного царства стає Ґаґік з роду Арцрунідів, який продовжив політику попереднього васпураканського ішхана, спрямовану на зміцнення відносин з емірами Атропатени — так, він укладає союз з Саджидами проти баґратідської держави.

Централізоване Анійське царство Баґратідів на початку Ⅺ століття.

У проміжку з 914 по 922 роки цар Ашот Ⅱ Залізний завдав арабам низку поразок, повернувши Вірменії ряд земель на північному сході і надалі зміцнивши положення держави. Втім Ашот Ⅱ лишився бездітним і надалі престол перейшов його братові Абасу Ⅰ, царювання якого відзначалось роками миру і стабільності. За його правління було засновано нову столицю Карс і в ній зведено Церкву святих апостолів. 961 року син Абаса Ⅰ Ашот Ⅲ Милостивий (953–977) переніс столицю до Ані. Відтоді Вірменське царство стали називати Анійським. Посиленням й укріпленням столиці займалися Смбат Ⅱ (977–989) та його наступник Ґаґік Ⅰ Баґратуні (990–1020). Перший цар, за проєктом Трдата Архітектора, перед самою смертю заклав Катедральний собор Святої Діви в Ані, а дружина другого, цариця Катраніде Ⅱ, завершила будівництво столичного собору.

Ще за правління царя Смбата I почалося феодальне роздроблення баґратідської Вірменії. 908 року виникло незалежне, хоч і підлегле халіфату, Васпураканське царство з династією Арцрунідів на чолі. 963 року, після перенесення столиці з Карса в Ані, виникло Карське царство, а 978 року — Ташір-Дзораґетська держава Кюрікідів. 987 року в Сюніку постало однойменне царство під проводом Сюнісів. Всі ці вірменські держави перебували у васальних відносинах із родом Баґратідів. 1008 року Картвельське царство остаточно звільнилося від анійської влади і стало незалежною державою на чолі з Баґратом Ⅲ з картвельських Баґратіонів.

Після смерті царя Ґаґіка Ⅰ, через суперництво його синів за престол, 1022 року централізована вірменська держава тимчасово ділиться надвоє, на східну і західну частини, між Ованесом-Смбатом та Ашотом Ⅳ, а за два роки під тиском Візантії Ованес-Смбат заповів після своєї смерті передати царство останнім. 1045 року візантійцям вдається полонити вірменського царя Ґаґіка Ⅱ, а згодом завоювати столицю країни, Ані і Шіракську область, знищивши таким чином Вірменське царство. Наступними десятиліттями візантійці продовжили свою антивірменську політику. Відтоді вірменський народ втратив можливість мати свою незалежну державу приблизно на ціле тисячоліття.

Кілікійська Вірменія

Наприкінці Ⅺ століття вірменська державність змістилася на захід, в історичні Малу Вірменію, Каппадокію, Кілікію та Приєвфраття. Тут вірменами було засновано державу Філарета Варажнуні, Кесунське князівство, Едеське князівство, Мелітенське князівство, Пірське князівство. Але найпримітнішим із західних вірменських держав було Кілікійське вірменське царство.

Історична область Кілікія виділяється від південних схилів Таврських гір до середземноморського побережжя, на стику Анатолії і Леванту. Топографічно її поділяють на три основні смуги: гірську, рівнинну і скелясту (також звана «Сувора Кілікія»). Її родючі землі населяли різні народності, серед яких найчисленнішими були греки й ассирійці. Перша поява вірмен у долині відноситься до Ⅰ століття до н. е. при завоюванні цих земель Тиграном Ⅱ Великим. Подальше поселення вірмен в області пояснюється прийняттям 301 року Вірменією християнства, з наступним неприйняттям 451 року Халкедонського собору, виникнення павликіанських і тондракіанських рухів та навіть експансією ісламу, викликаного арабською навалою.

Кілікійське вірменське царство (світло-синім) і сусіди 1140 року. Видання 1849 р.

Останній цар Кілікії Левон Ⅴ Хетумід, автор: Сарґіс Піцак (1331)

З Ⅶ століття Кілікія була свого роду прикордонною зоною між Візантією й арабським халіфатом. У другій половині Ⅹ століття, на момент завоювання Візантією Кілікії й Антіохії, ці землі вже мали значне вірменське населення, яке внаслідок тюркських вторгнень до Вірменії Ⅺ столітті ще більше зросло. Тоді ж східніше від Кілікії виникають вірменські князівства Себастія, Мелітена і Кесун. Їм не вдається поширити свій вплив у Кілікії, натомість 1080 року це вдається Рубену Ⅰ, родичу й охоронцю Ґаґіка Ⅱ, останнього царя Ані. Вірменське князівство Рубенідів у Кілікії проіснувало понад століття, по 1198 рік, коли посилилось настільки сильно, що змусило сусудні вірменські князівства визнати залежність й увійти до його складу. Так, за Левона Ⅱ Рубеніда утворилася вірменська феодальна монархія. Оскільки Велика Вірменія перебувала під владою загарбників, резиденцію католікоса усіх вірмен було перенесено до кілікійської фортеці Хромкла. Вірменське царство було визнано імператором Священної Римської імперії Генріхом Ⅵ, папою Целестином Ⅲ і візантійським імператором. Через своє оточення ісламськими державами царство називали «християнським островом у мусульманському морі».

З кінця Ⅺ століття у Східному Середземномор'ї спалахнули війни між європейцями-католиками і мусульманами за захоплення Єрусалима, історично відоміші як хрестові походи. Як наслідок постали такі держави хрестоносців, як Антіохійське князівство, графства Триполі й Едесія, Єрусалимське королівство. Кілікійська Вірменія відома як «Мала Вірменія» в анналах хрестоносців. Між Кілікійською Вірменією та країнами Західної Європи встановилися військові й економічні зв'язки, завдяки яким у Кілікію було привнесено лицарство, нові стилі одягу, французькі слова і титули. Самі європейські хрестоносці запозичили елементи вірменського замкового будівництва і церковного зодчества. Держава процвітала економічно, порт Аяс служив центром торгівлі між Сходом і Заходом. Мініатюрний живопис займає своє особливе місце у багатій культурі Кілікійської Вірменії.

Переживши всі сусідні держави хрестоносців, вірменське королівство Кілікії впало 1375 року під ударами Мамлюцького султанату.

Закарідська Вірменія

• 
  Світова спадщина ЮНЕСКО — Ечміадзинський кафедральний собор — вірменською апостольською церквою вважається найстарішим собором у світі
• 
  Вірменське Кілікійське царство (жовтим) у 1097
• 
  Світова спадщина ЮНЕСКО — руїни монастиря Звартноц
• 
  Світова спадщина ЮНЕСКО — Монастир Ґегард

Новий час

• 
  Держава Сефевідів, 1501-1722
• 
  Еріванська губернія (1849-1917)
• 
  Мапа 1883 року, що показує кордони Російської та Османської імперій після Російсько-турецької війни 1877-1878
• 
  Вірменська область (1828-1840), що включала землі колишніх Еріванського (жовтий) та Нахічеванського (салатовий) ханств
• 
  Захоплення Єревану в 1827, Російсько-перська війна (1826-1828). Художник Франц Рубо

З ХХ століття дотепер

Вірменія — незалежна республіка з 1918, зайнята Червоною армією в 1920, стала союзною республікою СРСР у 1936. У зв'язку з пригніченням в Азербайджанській РСР християнського вірменського населення на території Нагірно-Карабаської Автономної Області, на мітингах у Єревані в 1988 відбувалися мітинги з екологічними вимогами, окрім яких був заклик перевести Нагірно-Карабаську область з-під управління Азербайджанської РСР під управління Вірменської РСР, що викликало війну із сусіднім Азербайджаном 1987—1994 рр. У 1991 Вірменія бойкотувала проведення референдуму СРСР, провела відкрите голосування за незалежність. Вірменія приєдналася до СНД у грудні 1991, незалежність країни визнана в січні 1992. Стала членом ООН у 1992. 12 травня 1994 у Бішкеку між Республікою Вірменією, Нагірно-Карабаською Республікою та Азербайджаном було досягнуто угоди про припинення вогню. У вересні 2020-го року війна набрала нових обертів. Азербайджан зміцнився підтримкою Туреччини, в той час, як Вірменія сподівалася лише на себе та підтримку зброєю з боку Росії. На початку жовтня Азербайджан розпочав операцію по звільненню Карабаху. Вірмени дуже постраждали. Відбулося три спроби докінчити все мирно: першого й другого разу за посередництва Америки, але вони були невдалими .На третій раз зустріч президентів Вірменії та Азербайджану відбулася у Росії і вона була вдалою. За угодою Вірменія повинна була забрати війська з території Азербайджану, визнати територію Азербайджанською та добровільно дати дозвіл на побудову дороги територією Вірменії дороги з Азербайджану до Нахічеваню

• 
  Етнічна мапа Західної Вірменії перед геноцидом вірмен в Османській імперії
• 
  Геноцид вірмен в Османській імперії, 1915
• 
  Мапа Демократичної Республіки Вірменія
• 
  Розмежування Османської держави за Севрським договором
• 
  Мапа Демократичної Республіки Вірменія
• 
  Сусідні держави у 1918-1920
• 
  На мапі Європи, 1919
• 
  Радянсько-турецький кордон

У червні-липні 2015 у Єревані відбувалися масові протести проти підвищення тарифів на електроенергію корупції, що дістали назву ElectricYerevan, «революція розеток», «ЕлектроМайдан» тощо. Владі вдалося придушити виступи.

Населення

За офіційним переписом населення Вірменії 2001 року, населення Вірменії становило 3 213 011 осіб.

Населення країни розміщене нерівномірно. У західних регіонах, зокрема у Араратській долині щільність населення вища, а у східних та південних регіонах нижча. Більшість населення проживає у містах, при чому близько третини усього населення проживає у столиці Вірменії — Єревані. Другим та третім за розміром містами є Гюмрі (розташований на північному заході) та Ванадзор (на півночі країни), які були ще більшими до руйнівного Спітакського землетрусу. Серед інших відносно великих (близько 50 000 мешканців) міст слід зазначити Раздан, Чаренцаван, Абовян, Вагаршапат та Армавір, що розташовані у центрі країни, неподалік від столиці. Серед віддалених міст на південному сході слід зазначити Капан та Горіс.

Етнічний склад населення:

• 97,89 % (3145354) вірмени;
• 1,26 % (40620) єзиди;
• 0,46 % (14660) росіяни;
• 0,11 % (3409) ассирійці;
• 0,05 % (1633) українці;
• 0,047 % (1519) курди;
• 0,036 % (1176) греки;
• 0,14 % (4640) інші.

Адміністративно-територіальний поділ

Республіка Вірменія поділяється на марзи (області). Вірменія складається з 10 марзів: Арагацотн, Арарат, Армавір, Вайоц-Дзор, Гегаркунік, Котайк, Лорі, Сюнік, Тавуш, Ширак та місто зі спеціальним статусом — Єреван (столиця). Також одинадцятим марзом називають Арцах — територію, населену вірменами, яка унаслідок етнічних чисток відокремилася від Азербайджанскої РСР і утворила невизнану Нагірно-Карабаську Республіку.

Єреван

•

Ширак

• Ґюмрі

Лорі

• Ванадзор

Тавуш

• Іджеван

Араґацотн

• Аштарак

Котайк

• Раздан

Ґегаркунік

• Ґавар

Армавір

• Армавір

Арарат

• Арташат

Вайоц Дзор

• Єхеґнадзор

Сюнік

• Капан

Мови

Державна мова — вірменська. Більшість населення володіє російською мовою. Вірменія гарантує вільне вживання мов національних меншин.

Природа

Докладніше у статтях: Географія Вірменії, Список ссавців Вірменії, Туризм у Вірменії

Вірменія — гірська країна. Близько 70 % площі республіки розташовано вище 1500 м над рівнем моря. Країна займає північно-східну частину Вірменського нагір'я, обрамленого з півночі і сходу хребтами Малого Кавказу. У центральній частині країни в субширотному напрямі простяглася смуга вулканічних гір, представлених слабо розчленованими середньовисотними і висотними лавовими плато та щитовими масивами. У цій смузі є безліч конусів вимерлих вулканів. Найвища точка — г. Арагац, 4090 м. На півночі і південному сході переважають середньовисотні гори. Південно-Західна Вірменія лежить в межах плоскої Араратської рівнини, поверхня якої складена алювіальними і озерно-алювіальними відкладами. Клімат континентальний. Найбільше озеро — Севан, найбільші річки — Раздан, Аракс, Дебед, Агстев, Арпа, Воротан, Ахурян, Трту, Ахавно та інші.

• 
  Арарат — вірменська священна гора, символ країни, що розташована у турецькій частині Вірменського нагір'я
• 
  Найвища точка країни — гора Арагац, 4090 м
• 
  Ліс біля Діліжану, область Тавуш
• 
  Гора Паравакар
• 
  Передньоазійський леопард
• 
  Краєвид, Лорі
• 
  Озеро Севан
• 
• 
  Сирійський ведмідь

Економіка

Докладніше у статтях: Економіка Вірменії, Туризм у Вірменії, Транспорт у Вірменії, Зв'язок у Вірменії

Ріст ВВП

Вірменська АЕС

Вірменія — аграрно-промислова країна. Провідні галузі промисловості: машинобудування і металообробка, хімічна і нафтохімічна, кольорова металургія, виробництво будматеріалів, в тому числі на базі розробки родовищ різнокольорових туфів, перлітів, вапняків, граніту і мармуру. Крім того — харчосмакова, легка промисловість. Важливе значення мають плодівництво і виноградарство. Головні види транспорту: автомобільний, залізничний, трубопровідний, повітряний. Усі міста з'єднані автомобільними дорогами, є міжнародні траси. Діє мережа залізниць, яка з'єднує найбільші міста Вірменії, а також дає вихід на Грузію. Діють 10 місцевих аеропортів, 3 міжнародних. Найбільший аеропорт — Звартноц — розташований за декілька кілометрів на захід від Єревана.

У структурі ВВП на кінець XX ст. переважав аграрний сектор (40 %), частка промисловості — 25 %, сектора послуг — 35 %. У сільському господарстві зайняті 55 % працюючих, в сфері послуг — 25 %, в промисловості — 20 %. Близько 75 % валового національного продукту виготовляється в приватному секторі.

Див. також Корисні копалини Вірменії, Історія освоєння мінеральних ресурсів Вірменії, Гірнича промисловість Вірменії.

Транспорт

Вокзал Єревану і пам'ятник Давид Сасунський на банкноті 10 драм 1993

Залізниця

Загальна протяжність залізниць Вірменії становить 852 км (на 2001 рік). Дороги електрифіковані і мають високу пропускну спроможність, однак потребують реконструкції. Функціонуюча на території Вірменії Вірменська залізниця має з'єднання з Грузинською (єдине відкрите з'єднання), а також з Азербайджанською і Турецькою залізницями, які не використовуються внаслідок закритих кордонів з цими державами.

Ділянка залізниці Вірменія-Іран дозволить Вірменії користуватися альтернативним шляхом транспортування енергоресурсів та інших товарів, отримавши вихід у зовнішній світ. Зараз залізничні комунікації Вірменії із зарубіжними країнами забезпечуються тільки через територію Грузії. За різними даними, вартість будівництва залізниці Вірменія-Іран може скласти від $ 1 до 2 млрд, відстань становитиме близько 500 км (в залежності від обраного варіанта), а середня швидкість становитиме 100 км / год. Є три варіанти будівництва залізниці Вірменія-Іран. Відповідно до першого, будівництво залізниці буде починатися від станції Ерасх, яка розташована на схід від міста Арарат, в однойменному МАРЗ. Незважаючи на те, що станція не є тупиковою. Ерасх є кінцевою станцією приміських електропоїздів на ділянці Єреван-Масіс-Ерасх, і далі в Нахічевань потяги не ходять. Згідно з цим варіантом, довжина шляхів для будівництва по території Вірменії складе 443 км. Згідно з другим варіантом, будівництво почнеться від станції Гагарін, яка розташована між містами Раздан і Севан, в МАРЗ Гегаркуник на лінії Єреван-Раздан-Сотки. Через станцію проходять товарні потяги, а влітку функціонує приміський рух електропоїздів, що забезпечують відпочиваючим з Єревану і його околиць доступ для відпочинку на озері Севан. Довжина шляхів від станції Гагарін до іранського кордону складе 449 км, а будівництво охопить міста Севан, Гавар і Мартуні, і далі міста Вайоц-Дзор і Сюніка. Згідно з третім варіантом будівництво пропонується розпочати з передостанньою станції на тупиковій гілці Єреван-Раздан-Сотки, а саме з однойменної станції Варденіс в місті Варденіс, який розташований на південному сході МАРЗ Гегаркуник. Через станцію Варденіс проходять лише товарні потяги. Довжина шляхів по вірменській території зі станції Варденіс до кордону з Іраном складе 397 км. Однак по закінченні будівництва, в розрахунку загальної відстані від іранського кордону до Єревану, цей маршрут виявиться найдовшим з перерахованих. На території Ірану буде побудована гілка завдовжки 80 км до станції Маранд, яка розташована на півночі Ірану. Таким чином, загальна довжина будівництва залізниці становитиме залежно від обраного варіанта 523, 529 або 477 км. Влада Вірменії схиляються до реалізації другого варіанту.

Автомобільний транспорт

Протяжність доріг Вірменії з твердим покриттям становить 8,4 тис. км. Дороги перебувають в зношеному стані. У гірських районах і в провінції вони часто відсутні, всі перевезення ведуться по гравійно-щебенево путівцях, досить важкопрохідних без допомоги місцевих жителів. Освітлення на вулицях міст обмежене, часто відсутнє зовсім. Найближчим часом у Вірменії повинні початися широкомасштабні дорожньо-будівельні роботи, в тому числі перший етап будівництва автомагістралі «Північ-Південь».

Повітряний транспорт

В умовах закритого кордону з Азербайджаном і Туреччиною, а також нестабільної ситуації на грузино-російському кордоні, авіатранспорт фактично є основним видом міжнародних пасажирських перевезень. Регулярні пасажирські авіаперевезення здійснюються через два аеропорти — «Звартноц» (Єреван) і «Ширак» (Гюмрі). Планується також побудувати третій аеропорт. Міжнародний аеропорт «Звартноц» розташований за 10 км на захід від Єревана. Був побудований в 1961 році як аеропорт «Західний», потім в 1980 році перебудований і перейменований в «Звартноц». У 1998 році було відкрито новий вантажний термінал, а влітку 2007 року — новий міжнародний пасажирський термінал. Звідси відбуваються рейси в 70 міст світу. Аеропорт «Ширак» розташований за 5 км від Гюмрі — другого за величиною міста Вірменії, розташованого в північно-західній частині країни. Регулярні пасажирські авіаперевезення здійснюються лише в Москву, Сочі і Ростов-на-Дону. Аеропорт зручний для жителів північної Вірменії і Джавахеті (Грузія). Ведуться роботи по модернізації аеропорту і приведення його у відповідність міжнародним стандартам. Аеропорт «Еребуні» розташований в Єревані, за 7 км на південь від міста. В основному використовується для військових потреб: тут базується авіація ВПС Вірменії і ВПС Росії, які спільно проводять чергування по охороні південних рубежів країн-учасниць ОДКБ. З аеропорту здійснюються приватні пасажирські чартерні рейси в країни СНД, а також здійснюється нерегулярне туристичне вертолітне сполучення з Степанакертського аеропортом, розташованим в НКР.

Канатні дороги

Канатні дороги у Вірменії є в Єревані, Цахкадзорі (туристичний центр в МАРЗ Котайк), Джермуке (туристичний центр в МАРЗ Вайоц Дзор), Алаверди (туристичний центр в МАРЗ Лорі). У 2010 році побудована найдовша у світі канатна дорога до Татевського монастиря (туристичний центр в МАРЗ Сюник). Діють також товарні канатні дороги, наприклад, поруч з містом Каджаран (обслуговує гірську промисловість в МАРЗ Сюник).

Трубопровідний транспорт

У Вірменії існує мережа газопроводів загальною протяжністю в 900 кілометрів. Наразі діють газопроводи Вірменія-Грузія і Вірменія-Іран, в Ерасх знаходиться чинне газосховище. У 2009 році здано в експлуатацію нафтопродуктопровід Іран-Вірменія.

Див. також

• Національні збори Вірменії
• Туризм у Вірменії
• Список міст Вірменії
• Транспорт у Вірменії
• Геологія Вірменії
• Корисні копалини Вірменії
• Історія освоєння мінеральних ресурсів Вірменії
• Гірнича промисловість Вірменії
• Історія Вірменії
• Вірменознавство
• Українсько-вірменський договір про дружбу і співробітництво 1996

Посилання

• Armeniapedia.org Вікі [Архівовано 2 грудня 2020 у Wayback Machine.]
• Armenica.org історія [Архівовано 7 липня 2009 у Wayback Machine.]
• Вірменський рубль 1918—1922 років [Архівовано 10 серпня 2013 у Wayback Machine.]