Закоханий в Київ, я блукаю по зелених кучерявих, шепотливих його вулицях. Милий, тихий, задумливий красунь! Каштани обсипають рудявим цвітом дахи вагонів трамвая. Нема ніде такої ласкавої чепурности, природної охайности, грайливости! Він подібний до великого гарного звіра, який бозна-коли слідкує за собою.
Ось заходить сонце за Кадетською рощею, і ще горять хрести Андріївської церкви, Володимирського собору і блискають червоним, металічним одблиском вікна високих камʼяниць на горах. Унизу, в подібних до веселок алеях-вулицях, засаджених каштанами, тополями, акаціями ніжна, тепла, наша південна тінь. За палісадниками з розчинених вікон якось особливо, хвилююче, закликаюче чується сміх і музика. Біля дверей бакалійних крамничок, які через щось у Києві люблять підвали, неодмінно, щовечора збирається клюб: двірники, поліцаї, покоївки. З дверей крамничок потягає холодком підвалу, политою підлогою, таранею, свіжими овочами.
А на Дніпрі в цей час посуваються вгору до Чорторию човни. З човнів тягнуться до міста нитки пісень. З міста, з Царського саду, їм відповідає музика. Десь дзвонять у церкві. Як гудіння джмеля втискується гудок пароплава. Часто, завзято видзвякує такт трамвай.
— Володимир Винниченко, «Записки кирпатого Мефістофеля», 1916
Сніг білим пір'ям закидав Київ. Гори блискучого й пухнатого клоччя вкрили брук, тротуари, покрівлі будинків, димарі. Гірлянди зі снігу звисли на дротах міського телефону та електрики, віти дерев почали потріскувати під тягарем вогкої сліпучо-чистої прикраси. Чудове місто Київ одяглось у свій зимовий одяг з блискучого білого хутра. Зима, як величезна цукроварня, постачала Європі рафінований цукор, що мав смак звичайної води.
Київ мав урочистий вигляд. На його вулицях, укритих снігом, було святково і приємно.
Старовинне місто, зогріте, поколіннями, і тепер під снігом було затишне і тепле.
— Гео Шкурупій, «Жанна-батальйонерка», 1930
Сонячний Київ і бульвар Шевченка… Буйні каштани стоять безкінечною шпалерою й тримають на сонці чудесні свічі — свічі своїх квіток. Каштани, наче великі паникадила, парадно розставлені на вулиці, встромлені в чорну, зволожнену майським дощем землю. Вони стоять і тріумфільно кадять небо золотим пилом, пахощами, буйним пафосом цвітіння, а на листах і на свічках квіток мерехкотять дощинки, діаманти краплин, випромінюючи веселки… А по вулиці йде, пританцьовує, сміхом заливається молодість, їхня молодість, його молодість, — по Києву, по столиці його землі, по бульвару Шевченка — безжурна, відважна, горда, закохана молодість! І їй присвячує сяйво фантастичних зелено-рожевих паникадил… Каштани… Вони ж стояли і в парку його рідного міста — свідки його дитинства, свідки його юнацтва, свідки його любови, мрій, зітхань і поцілунків ночами травневими, вечорами липневими… Розпростерши віти густими шатрами, вони оберігали його щастя, його тайну, його радість, буремне кипіння його молодости. І вони мовчали, як змовники, й, шуміли грайливо вітами назустріч, прихиляючи небо, скорочуючи до нього шлях… Каштани…
— Іван Багряний, «Сад Гетсиманський», 1950
Я йду Узвозом до Подолу, мого улюбленого, брудненького, але найдемократичнішого в цілому місті Подолу, з його найдемократичнішим Житнім базаром, старенькими церковцями, вологим вітром з Дніпра і незліченними школами — подільці, либонь, найкраще розуміють «проблему одної дитини» і вміють її запобігти.
На Узвозі мало перехожих. Субота. Люди або ще сплять, або ж базарують. Тільки в сквері біля Андріївської церкви сидять на лавочках пенсіонери з онучатами в колясках та кімнатними собачками на пасках. Нині на Узвозі тихо…
— Григір Тютюнник, «День мій суботній», 1981