Левицький Кость Антонович
Кость Антонович Леви́цький (*18 листопада 1859 — †12 листопада 1941) — найвизначніший політичний діяч Галичини кінця 19 століття — першої половини 20 століття.Співзасновник УНДП. З листопада 1918 р.- голова Державного секретаріату ЗУНР, потім — голова комісії з виборчої реформи при уряді. В липні 1941 р. був засновником і головою Національної Ради у Львові.
| Кость Антонович Левицький | |
|---|---|
 | |
| 9 листопада 1918 — грудень 1918 | |
| Прем'єр-міністр | ЗУНР |
| Народився | 18 листопада 1859 Тисмениця |
| Помер | 12 листопада 1941 Львів, Українська РСР, СРСР |
| Похований | Янівський цвинтар[1] |
| Відомий як | дипломат, адвокат, політик, журналіст |
| Країна | ЗУНР, Австро-Угорщина і Польська Республіка |
| Національність | українець |
| Alma mater | юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка |
| Політична партія | Українська Національно-Демократична Партія |
 Роботи у Вікіджерелах | |
 Медіафайли у Вікісховищі | |
Кость Левицький народився 18 листопада 1859 р. у містечку Тисмениця (тепер районний центр Івано-Франківської області) в сім'ї священика шляхтича гербу «Роґаля». Після закінчення 1878 р. Станіславівської гімназії навчався на правничих факультетах Львівського та Віденського університетів. 1884 року склав докторат, а 1890-го відкрив адвокатську канцелярію у Львові.
К. Левицький був людиною невичерпної громадської енергії. Його обирали заступником голови «Академічного братства», він був активним членом першого товариства українських правників «Кружок правничий» (1881), співзасновником і провідним діячем товариства українських ремісників «Зоря», «Народної торгівлі» (1883), страхового товариства «Дністер» (1891), «Краєвого союзу ревізійного» (1904), «Земельного банку гіпотечного» (1910), директором «Краєвого союзу кредитового» (1898—1939), засідав в управі «Просвіти».
Водночас виявив себе в галузі науки: перекладав закони, опрацьовував українську юридичну термінологію, уклав німецько-український правничий словник, почесний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, співзасновник і довголітній редактор «Часописі правничої» та квартальника Союзу українських адвокатів «Життя і право», автор популярних юридичних праць.
Видатний політик: співзасновник і секретар «Народної Ради», член президії та президент Народного комітету Української національно-демократичної партії, депутат Палати Послів австрійського парламенту (1907—1918) та Галицького сейму (1908—1914), президент «Руського клубу» в Галицькому сеймі (1910—1914), президент українського клубу в австрійському парламенті (1910—1916). Очолюючи боротьбу українських парламентарів за український університет і реформу виборчої ординації до Галицького сейму, К. Левицький став одним із найавторитетніших українських політиків. Тож не дивно, що коли на початку I світової війни українські партії створили свій координаційний орган — Головну Українську Раду, згодом Загальну Українську Раду — їх очолив К. Левицький.
В умовах розпаду Австро-Угорської імперії парламентарії сформували Українську Національну Раду та взяли курс на створення незалежної держави. 31 жовтня 1918 р. львівська делегація Ради під проводом К. Левицького ухвалила рішення про збройне повстання. 9 листопада УНРада під головуванням К. Левицького схвалила опрацьовану за його участі тимчасову Конституцію ЗУНР. Водночас сформовано перший уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Окрім того, він отримав портфель міністра фінансів.
Хоча уряд К. Левицького діяв лише два місяці, саме він сформував правові й організаційні засади ЗУНР. Після відставки Кость Левицький очолював комісію виборчого законодавства УНРади. Через відступ УГА в липні 1919 року за Збруч К. Левицький переїхав до Відня, де знову увійшов до складу уряду ЗУНР як уповноважений у справах преси та пропаганди, а згодом — закордонних справ. Очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях у Ризі (1920), Женеві (1921) та був членом делегації ЗУНР на Генуезькій конференції (1922). Водночас очолював Комітет політичної еміграції. Після самоліквідації 1923 р. уряду згідно з рішенням Ліги Націй про анексію Східної Галичини, К. Левицький повернувся до Львова.
Міжвоєнний період
У міжвоєнний період К. Левицький входив до Центрального комітету Українського національно-демократичного об'єднання, проте, оскільки в той час політичний провід формувало нове покоління, вирішальної ролі в політиці вже не відігравав. Працював на посадах директора «Центробанку», очолював Союз українських адвокатів, входив до складу Навчальної ради адвокатів Польщі. А також проявив себе як історик, написав «Історію політичної думки галицьких українців 1848—1914 рр.» (1926), «Історію визвольних змагань галицьких українців у часи світової війни 1914—1918 рр.» (1928—1930), «Великий зрив» (1931) тощо «Історію політичної думки галицьких українців» досі вважають основною працею з історії українського національного руху XIX ст.
«Золотий вересень» 1939 року знову втягнув Костя Левицького у вир політики. Саме Левицькому однопартійці доручили налагодити контакти з червоними завойовниками. 22 вересня 1939 р. він представився новій владі, проте його вивезли до Москви. 80-річний сеньйор галицької політики просидів на Луб'янці півтора року. Внаслідок наполягань Кирила Студинського й інших галичан, на думку яких зважала радянська влада, навесні 1941 р. К. Левицького якимось дивом звільнили, і він повернувся.
Коли 30 червня 1941 року оунівці проголосили Українську державу, К. Левицький очолив Раду Сеньйорів (передпарламент, із 30 липня 1941 р. — УНРада). Неодноразово провадив нелегкі переговори з нацистами, намагався відіграти роль представника єдиної легітимної влади в Галичині. На початку 1942-го нацисти поставили перед УНРадою ультиматум про саморозпуск. Проте К. Левицький не дожив до цього моменту.
Він помер 12 листопада 1941 року. Похований на Янівському меморіальному цвинтарі поруч з генералом М. Тарнавським.
В надгробному слові митрополит Йосип Сліпий, відзначаючи величезні заслуги К. Левицького, назвав його «керманичем політичного життя народу до останньої хвилини».
1992 р. вулицю В. Маяковського у Львові, на якій під номером 34 був розташований будинок К. Левицького, перейменували на його честь.
Левицький — автор цінних історичних праць:
- «Історія політичної думки галицьких українців 1848—1914» (1926),
- «Історія визвольних змагань галицьких українців в часи світової війни 1914—1918 рр.» (1928),
- «Великий зрив» (1931) та ін.