Орда (роман)

"Орда" — історико-філософський роман Романа Іваничука, написаний ним у 1989-1991 рр. і вперше опублікований львівським виданням "Просвіта" у 1992 р. У центрі роману — психологічний художній аналіз подій української історії XVIII ст., пов’язаних з Батуринською трагедією. Зображаючи історичні постаті мазепинської доби, Роман Іваничук глибоко розкриває причини занепаду національної самосвідомості українців, які перегукуються з історією сучасної України.

Орда
Жанр	роман-псалом, роман-сповідь, химерний роман
Автор	Роман Іваничук
Мова	українська
Написано	1989-1991
Опубліковано	1992
Видавництво	Просвіта

Це перший твір автора, написаний ним в незалежній Україні . Робота над твором відбувалась у Львові – Києві – Батурині під час депутатської роботи Романа Іваничука у Верховній Раді України І скликання .

Жанр твору

У літературі зустрічаються визначення роману "Орда" як "роману-сповіді", "роману-притчі", "химерного роману" тощо. Сам автор визначив жанр свого твору як "роман-псалом", узявши епіграфом до нього рядки Івана Богослова :

І дана їм була влада на четвертій частині землі забивати мечем і голодом, і мором, і земними звірами... і люди зневажали Бога за покарання, бо кара його була дуже велика

За твердженням літературознавця С.Жили, вишукана форма роману-псалма (від гр. рsalom — хвалебна пісня релігійного змісту) допомагала митцеві витворити високий український дух .

Дослідники В. Г. Зотова , Л. П. Копєйцева Т. О. Пітель відзначають близькість роману до такого жанру давніх літератур, як ходіння: головний герой Єпіфаній долає надзвичайно складний, небезпечний шлях, шукаючи спокути, прощення свого гріха .

Літературознавець Людмила Ромащенко називає "Орду" "химерним романом" з огляду на містицизм, подорожі у часі та просторі, а також розкриття "химерності самої української душі". Також дослідниця відмічає жанрово-стильовий синкретизм твору, що поєднав елементи антиутопії, фантастики, міфології, символізму, притчі, сатири тощо .

Дослідниця Інна Горячок зазначає, що в "Орді" присутній елемент політичного диспуту, а також переплітаються фантасмагоричність та реальність: "Точно виписані картини звичайного народного побуту чергуються в "Орді" з епізодами фольклорної і сатиричної фантастики, що дає змогу авторові інтерпретувати кількома сюжетними потоками. І кожен із них справді увиразнюється від сусідства з іншим, збагачується несподіваними змістовними гранями.  Доречність використання всіх цих елементів у творі логично вмотивовано. Хвора уява Єпіфанія вже не відрізняє реальність від галюцинацій. Поінколи те, що йому намарилось, набагато реальніше за саму реальність і посилює враження від неї в характерному гротесковому вираженні також у відповідній емоційній оркестровці" .

Композиція твору

Роман складається з трьох частин, 20 розділів. Перша частина твору "Армагеддон" (6 розділів) є кульмінаційною: зображена апокаліптична катастрофа, українське цвинтарище і початок нового життя; друга частина "Серед карликів" (7 розділів) — викриття колоніальної політики Росії щодо України; третя частина "Дорога до Храму" (7 розділів) — шлях на Голгофу своєї нації .

Дослідники відзначають потрійність часопросторових координат роману: у ньому розгортаються історичні події XVIII ст. з наголосом на Батуринській трагедії, є відсилка до подій радянської історії й присутня понадчасова "покаянна молитва за Україну" . При цьому різні типи часопростору поєднуються з принципом циклічності .

Структура роману обумовлена його притчевим характером та пов'язаним із цим принципом параболи . У зв'язку з цим для роману характерні: відрив оповіді від конкретного часу і конкретних обставин, а також заглиблення героя в позачасовість, у якій автор розкриває суспільні суперечливості в історії України не лише післямазепинської доби, а й у сучасний письменникові період .

Сюжет роману

Відправною точкою сюжету є мазепинська столиця Батурин. Автор змальовує апокаліптичну картину помсти Петра І Івану Мазепі за його спробу об’єднання із шведським королем Карлом ХІІ, яка полягає у руйнації міста, у невимовно жорстокому насиллі над людьми. Свідком цих трагічних подій стає отець Єпіфаній, сповідник гетьмана Мазепи, який мимоволі прийняв бік зрадника - полковника Носа і не в змозі протистояти насиллю. Ситуація нагадує міфічне зачароване коло, яке оберігає життя Єпіфанія .

Схимник починає дуже швидко розуміти, якої страшної помилки він припустився - духовно зрадив своїх співвітчизників, не зумівши переступити власний страх. Єпіфаній розуміє свою ницість, свій гріх і тому вирушає в дорогу, щоби спокутувати його. Форма ходіння, яку обрав Роман Іваничук для свого роману, забезпечує відкритість географічного простору, дає можливість через топоси географічних меж і їх долання головним персонажем показати, якою важкою є дорога спокути. Адже, фізично не рухаючись із зачарованого кола, яке зберегло йому життя, схимник все ж таки перейшов межу свого внутрішнього «я», пережив самозраду, після чого й приречений спокутувати свій гріх або залишитися людиною без душі, нелюдем .

Головний герой твору отець Єпіфаній мандрує дорогами України: Батурин — Глухів — Київ — Полтава — Лебедин — Висока Могила — Скит Манявський — Карпатські гори; також перебуває в різних землях імперської Росії (Воронеж — Сибір — Петербург і — Гродно), Туреччині, Європі (м. Бандери). Перебуваючи в Петербурзі, отець Єпіфаній, за волею Петра І, тривалий час був змушений жити в імперії карликів на Василівському острові.

Шукаючи підтримки, Єпіфаній подумки розмовляє з Мотрею-Лебедицею. У духовній боротьбі з полковником-вовкулакою Носом, коли схимник відчуває, що частина полковникового звіра є й у ньому, саме Мотря повертає його до людської подоби .

У своєму ходінні через усю Україну в муках і стражданнях Єпіфаній змінюється. Однак, віднайшовши в собі духовні сили, він не може знайти прощення – ні в Лаврі понад Дніпром, ні в Карпатах, ні в Манявському скиту, де сам витесав хрест і поніс на свою Голгофу, щоб збудувати власний Храм. У кінці твору чернець знову опиняється в Батурині, уві сні він бачить перепоховання Мазепи, Лебедицю-Мотрю і лише тепер відчуває прощення .

Герої

Герої з українською душею:

Отець Єпіфаній, сповідник гетьмана Мазепи - головний герой

Мотря Кочубей - Лебедиця

Сивий козак - Мамай

Українські гетьмани:

• Іван Мазепа,
• Павло Полуботок,
• Пилип Орлик

Полковник Дмитро Чечель

Герої з російським духом:

Полковник Іван Ніс

Петро І

Князь Олександр Меншиков

Карлики: Єрмолай, Поважний Карлик, Кавун, Опричник, Калмик.

Проблематика роману

За твердженням В. Г. Зотової , Л. П. Копєйцевої і Т. О. Пітель, Роман Іваничук говорить про загрозу ментального знищення українців, втрати ними своїх святинь, духовності. Навіть самовпевнені, знахабнілі прислужники-невігласи зневажають український народ, а той кориться їм і зраджує свої святині. У виході за межі національних і особистих цінностей, у їх зраді, є причина людської змалілості . Дослідники В. Г. Зотова , Л. П. Копєйцева Т. О. Пітель акцентують увагу на авторській думці про спокуту гріха як умову повернення людини до самої себе і її самоусвідомлення на національних теренах .

У тексті роману відчувається алюзія на ХХ ст., політику нівеляції національних цінностей, неприродного утворення однієї нації замість розмаїття багатьох у Радянському Союзі – радянського народу . Літературознавець Л.Ромащенко зазначає, що "Орда" - це памфлет на радянську дійсність . У гостро сатиричній формі письменник використав під час зображення устрою імперії карликів на Василівському острові радянські ідеологеми: "найгуманніший у світі карликовий лад", "нова історична спільність", "світле майбутнє", "московська мова як засіб міжнаціонального спілкування" тощо .

Дослідниця Олеся Ісаюк вбачає у романі проживання геноцидної травми українського народу: стартовим моментом травми виступає масове вбивство батуринців і тотальне безсилля перед вбивцями; другим значимим моментом травми є героїзм Чечеля і підсвідома самозневага всіх травмованих (можна ж було, можна бодай загинути гідно — чому він зумів, а я ні?); третій момент — коли гетьманський сповідник перетворюється на того, хто виголошує анафему Мазепі, і стає частиною апарату насильства і співучасником насильника . Відповідно, мандри Єпіфанія є алегорією пошуку спокою зраненою підсвідомістю, і завершуються вони там, де почалися, - біля Батурина. На думку О.Ісаюк, це дуже важлива деталь у контексті саме травми — адже щоби подолати травму, слід повернутися у момент травматизації . Принцип циклічності, на думку В. Г. Зотової , Л. П. Копєйцевої і Т. О. Пітель, у поєднанні з різними типами часопростору в романі "забезпечують оприявлення авторської думки про спокуту гріха як умову повернення людини до самої себе і її самоусвідомлення на національних теренах" .

Польська дослідниця Оля Гнатюк вказує на важливу тему, яку піднімає Роман Іваничук в романі "Орда", - тему зради, запроданство та, - як наслідок - поневолення народу й поневолення розуму . За словами дослідниці, "парадоксальним може видатися те, що автор зосереджує увагу насамперед на явищі зради, а не на постаті "ворога", проте це елемент продуманої стратегії. Літературні (і не лише) герої, які співпрацюють з ворогом, заслуговують у стократ більшого осуду, ніж сам ворог" . Зрадниками виступають ті, хто покинув гетьмана Мазепу і перейшов на службу до царя, змарнувавши усі шанси здобути незалежність .

На думку Тетяни Юли, у творі піднімаються проблеми споживацького ставлення до влади ("шлункомислячі ковбасники", які "… за смачне пійло в коритах!" готові пожертвувати усім, навіть свободою), комплексу неповноцінності українців ("безсилий, знищений ним (Петром І) ліліпут духа й тіла") та малості душ - яничарства ("… первородний гріх нашого народу – зрада своєї совісті") .

Ще однією проблемою твору є зрада через мовчання. Сам Р. Іваничук писав:

"Мій Єпіфаній вчинив злочин мовчання в Батурині, дивлячись на страшне диявольське дійство, і цей злочин мусив бути покараний. Мій Єпіфаній – це я і весь мій народ; ми повинні відбути покуту за свідому й несвідому мовчанку на оргіях, шабашах і Варфоломіївських ночах окупантів. такими злочинцями, як Єпіфаній, були ми всі. вся наша нація була злочинною супроти себе самої. Ми героїчно гинули в Батурині, ми терпеливо вмирали під час глодомору в 1933 році, ми покірно йшли в підвали НКВД, і нам стріляли в потилиці... Тож коли має каятися Єпіфаній за те, що не вп'явся зубами в горло Меншикову, то чому не маємо каятися ми, винні не в тому, що впустили більшовицьку орду на свою землю, - сил не було зупинити, а в тому, що в душу впустили і вдовольнилися тихим і ситим рабством" .

Олеся Ісаюк вбачає в романі мотив упокорення й мимовільної співучасті в злочині через мовчанку, що неодноразово повторюється у творі: "Покора, яка заволоділа Єпіфанієм у Батурині й довела до непрощеного злочину мовчанки на вид найжахливішої збродні, підкрадалася до нього й тепер..." .

Дослідниця Інна Горячок звертає увагу на присутність в романі "Орда" "улюбленої Іваничукової теми меча і мислі, яка звучала і в “Четвертому вимірі”, і у “Воді з каменю”, і в “Журавлиному крику”: ослаблений оружно народ повинен мати досконалу зброю мислі, сильнішу за грубу силу .

Символіка та образи роману

На думку дослідників В. Г. Зотової , Л. П. Копєйцевої і Т. О. Пітель, ще на початку шляху спокути Єпіфанія Роман Іваничук, використовуючи образи-символи й образи-алегорії, окреслив ціннісні межі українців. Він створює образи-концепти (орди, Мазепи, Мотрі-Лебедиці, змалілих людей, карликів), що є наскрізними у творі і постійно окреслюють історичні, ментальні, психологічні тощо межі в бутті українського народу, характеризують певні стани – від страху, розпачу – до зневаги, психологічного випростування з неволі, відчуття власної гідності .

Ключовим образом-сиволом роману є образ орди. Дослідниця Оля Гнатюк вважає, що образ орди вказує "на Росію як колонізатора України" . Літурознавиця Л.Ромащенко характеризує орду як втілення "духовної вбогості, морального падіння, рабської покори та пасивності" . У цьому ж значенні характеризував орду сам автор: "орда бездуховності" .

Одним із проявів орди є карлики - духовно вбогі істоти, що втілюють людську нікчемність, ницість, аморальність . Орда карликів на чолі з Петром І та Меншиковим осідлали волелюбний український народ, запроторили його у "тихе рабство" . Карлик завжди зневажливо, із презирством говорить про українців, називає їх не інакше, як хохлами, знищити Малоросію – найбільша мрія, радість і розвага для нього" .

Яскравою алегорією є перебування головного героя на Василівському острові, де, за волею Петра І, він був змушений жити в імперії карликів. Дослідники В. Г. Зотова , Л. П. Копєйцева Т. О. Пітель зазначають, що "історія ліліпутів є суцільною алегорією, яка дає можливість Р. Іваничукові змалювати атмосферу 70-х–80-х рр. ХХ ст. в Радянському Союзі" . Автор розповідає про стагнацію, застійні явища в економіці, соціалістичні змагання, тоталітаризм у владі. Так, якщо ліліпути виростають вищими за їхнього ватажка, їм стинають голови. Єпіфаній (розумний, винахідливий) посадив собі ватажка на шию і залишився живим. В. Г. Зотова , Л. П. Копєйцева Т. О. Пітель стверджують, що у такий спосіб автор показав "всечасну уярмленість українського народу, його залежність від різного роду панів" .

В образі Єпіфанія уособлений весь український народ. Сам Роман Іваничук писав: "Мій Єпіфаній – це я і весь мій народ" . Дослідниця Інни Горячок зазначає: "Єпіфаній – це кожен з нас, пересічних його земляків, хто й любить народ і готовий йому служити, але в страшну хвилину вибере шлях сліз і страждань, не вміючи і не наважуючись вирватись з цупких обіймів страху" .

На думку дослідниці Людмили Ромащенко, найважливіше місце в системі символічних констант твору посідає образ храму, що проставляється образу орди, - це храм душі, науки і духовності. Відповідно, героїв роману вона поділяє на тих, хто має храм у душі (Мотря, Мазепа, полковник Чечель, священник Данило, Полуботок): тих, хто назавжди втратив свій храм (зрадник Нос, Меншиков,храм через страждання та спокуту (отець Єпіфаній) . При цьому образ храму має декілька значень - це і храм Природи, де все перебуває в гармонії, окрім людини; храм високої гори з гострим шпилем і зубчастою огорожею - як символ міцності українського духу . Також Людмила Ромащенко вказує на образ Лебедиці як символа чистоти, що розростається до ідеалу національної чесності та незламності; образ полковника Чечеля як "замордованого мученика", що "небезпечніший для завойовника, ніж живий лицар, - він-бо народжує ідею помсти"; образ Павла Полуботка як втілення мужності та стійкості як важливих рис національної моралі; образ священника Данила як символ нескореності; образ Дніпра як символа української сутності, "символа вічного буття народа, його багатства, сили та здоров'я" . Л. Ромащенко звертає увагу на емоційне підсилення негативного образу Меншикова символічною композицією: він керує чотирма конями Апокаліпсиса - Війною, Голодом, Смертю, Мором . Ще один символ, значення якого розкриває Л.Ромащенко, - топор: в залежності від мети того, хто його тримає, він символізує або творче начало або каральну силу .

Літературознавець С.Жила виділяє наступні символи в романі :

Лебедиця — символ чистоти, незаплямованості, вірності, надії (вона приносить Єпіфанію надію на відродження, але для цього він має пройти усіма колами пекла). Лебедиця виступає символом чистоти душі Єпіфанія.

Дорога — символ спокути, рух до самого себе, шлях до спасіння і шлях до гріха.

Козак Мамай — двійник, антипод Єпіфанія - символ непереможності, величі духу, мужності та відваги (воля його народу — на вістрі шаблі).

Країна Карликів — символ імперіалістичної системи — Радянського Союзу, у якому всі рівні, бо малі тілом і духом.

Карлики - коліщатка імперії.

Епізод з пляшкою (церковна чаша і бутель самогону) — хитання між вірою і невірою українського народу, поневоленого карликами.

Картина перетворення чорних ключів від всенародної тюрми на ключі від Храму — символ Преображення і воскресіння особистості.

Хрест — символ воскресіння і відродження.

Знак питання на хресті — символ того, що невідомо, хто буде розіп'ятий на цьому хресті в майбутньому, можливо, завтра чи через тисячу років.

Пощерблена ікона — неприкаяна душа Єпіфанія.

Хмари — чистота душ.

Дзвін — голос пам'яті.

Зірка —орда карликів.

Тризуб — українська незалежність.

Церква — символ духовності українського народу.

Вогонь на церкві — це час, який нищить безжалісно все і всіх і перетворює в дим, що йде до небес.

Шабля — боротьба, але боротьба всіх проти всіх.

Німб над головою козака — це святість батуринських людей, що загинули безневинно, через протистояння владних людей.

Козацька сльоза - "біль" за нашу історію.

Дослідниця Олеся Ісаюк звертає увагу на образ росіян, які в романі постають у трьох іпостасях: перша - іпостась руйнівника, насильника (Петро І та його кати); друга — напівміфічні карлики як втілення збірного відчуття страху, покірності, загрози, відмови від ідентичності заради фізичного виживання; третя - паломник з Твері, який прибув до Києва відмолити гріхи російського народу, але навіть не думає про звільнення України від російської присутності . Характеризуючи образ карликів, О.Ісаюк порівнює їх із "злиднями", які в українській народній міфології зображені як невеличкі верткі людиноподібні істотки, які поселяються в людських домівках і систематично виїдають запаси, прирікаючи селянську родину на вічні злидні . "В оповіді Іваничука карлики виконують ту ж роль — але замість з’їдати у прямому значенні, вони постійно присутні у ролі нашіптувачів більш “прагматичного” варіанту дій, покірності імперії. Зрозуміло, що чим ближче до імперської столиці Санкт-Петербурга, тим вища їхня концентрація". Дослідниця вбачає своєрідний символізм у тому, Єпіфаній отримав своєрідний дозвіл вирушити у справжню прощу до Києва лише після опору карликам: "Натяк прозорий — тільки після відваги вчинити відкритий спротив імперії можливе повернення до себе і відновлення свого власного логічного порядку" .

Оцінки роману

Роман "Орда" отримав як позитивні, так і негативні рецензії.

Михайло Слабошпицький (1992 р.): Твір Романа Іваничука, "ніби монета, на якій з одного боку давня, а з іншого - сучасна емблематика. Але давня стилізована під сучасну, а сучасна - під давню, і це наперед визначає їхню схожість попри усі відмінності обох зображень" .

Оля Гнатюк (2005 р.): "...роман Іваничука «Орда» — спроба зведення порахунків з колоніяльним минулим у постколоніяльному дусі" .

Тетяна Юла: (2020 р.):"Орду" Р. Іваничука можна порівняти з античними трагедіями, запрограмованими на катарсис . На підтвердження своєї тези Т.Юла цитує слова самого Романа Іваничука: «… я вирішив показати все наше суспільство, до якого увірвалась орда бездуховності. Хай мій твір очистить мене самого в цей святий момент, коли я ступив на поріг незалежності своєї держави» .

Олеся Ісаюк (2022 р.): "Орда" - це про проживання травми і подолання геноцидного спадку. Травми безсилля перед насильством. Цей процес ніколи не буває спокійним, він завжди триває з надривом і криком. Що блискуче передав Роман Іваничук" .

Але деякі літераторознавці закидали письменнику, що він запізнився із цим твором: М. Павлишин зазначав, що «… з’явившись уже в незалежній Україні, твір звучить як полемічний виступ у важливому, але вже закінченому диспуті» ; а польська дослідниця Оля Гнатюк називала «Орду» типовим прикладом «… анахронічного антиколоніяльного дискурсу: автор його започаткував... після розпаду імперії» , «антиколоніяльний дискурс... запізнився в часі: імперія перестала існувати, отже, можна безпечно з нею боротися» .

Роман піддавався критиці за "натуралізм мук батуринців та посаджених на кіл козаків", "гіперемоційність автора розповіді", "нагромадження символів та з’яв, часто без видимого ладу і складу", "позірну хаотичність образів і сюжетів, яка вкрай погано вписується у раціональну логіку", "фактичний неісторизм при претензіях на жанр історичної белетристики" тощо . Дослідниця Олеся Ісаюк вважає, що ці закиди критиків безпідставні, "адже маємо справу з сюжетом не про історичну подію, а про колективну травму як наслідок колективних переживань цієї самої історичної події. І логіку твору визначає саме логіка травми, а не логіка історичних подій" .

Оцінки російських критиків

Роман "Орда" викликав бурхливу дискусію серед російських критиків. Російський історик Павло Негретов зазначав у 1994 р., що це не просто розповідь про добу Петра і Мазепи, а погляд на історію складних стосунків України та Росії; при цьому "минуле і сучасне Росії зображується автором в сатиричній манері..., ненависть до Москви засліплює автора та змушує його бути несправедливим" Критик І.Сергєєва у 1994 р. закидала Роману Іваничуку відсутність об'єктивності, великодушності та бескомпромісність, пояснюючи це тривалою відсутністю української державності . Вона стверджувала, що роман "однаково антиросійський, як і антиукраїнський" . У 2013 р. з цим погоджувалась українська дослідниця Л.Ромащенко, спираючись на те, що в "Орді" зображені сцени деморалізації українських козаків, які продавали зброю у Бендерах; випрошування козацькими старшинами у Петра І маєтків страчених старшин . Також дослідниця Л.Ромащенко негативно оцінювала зображення в романі усього радянського "виключно чорними барвами", дорікаючи автору, що визнання як історичного белетриста та нагороди-премії А.Головка і Т.Г.Шевченка, орден Трудового Червоного Прапору він отримав саме в радянські часи .

Історичні невідповідності

• в момент здобуття Батурина Петра І не було в Батурині ;
• проголошення анафеми відбулося у Глухові через кілька днів №
• анафему проголошував не безвісний клірик, а особисто Стефан Яворський ;
• вибори гетьмана відбулися окремо, через день після проголошення анафеми .

Посилання

 Роман Іваничук Орда Сторінки твору читає заслужений артист України Б Лобода на YouTube

 Буктрейлер на історичний роман Орда Романа Іваничука на YouTube