Антонич Богдан-Ігор Васильович

український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець

Богда́н-І́гор Васи́льович Анто́нич (1909–1937) — український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець.

Богдан-Ігор Антонич
Стаття у Вікіпедії
Роботи у Вікіджерелах
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

ред.

Поетичні твори

ред.

«Привітання життя» (1931)

ред.
  • Хоча б чоло батіг невдач порив,
    не жаль, бо ступенем до перемоги
    стає нам кожний, хоч невдалий, зрив.
(«Зриви й крила». 1. «Прелюдія». — С. 42)
  • Наші мрії, заміри, бажання
    перейдуть часто в дійсність аж тоді,
    коли від себе їх відірвемо.
(«Баклажани». — С. 47)

«Велика гармонія» (1932–1933)

ред.
  • Бо кожний із людей життю є брат.
(«De morte, ч. 2 (Смерть)» (24 березня 1932). — С. 90)
  • Небо — вічний знак питання,
    <...>
    небо — людська ціль остання.
(«Te Deum laudamus» (25 березня 1932). — С. 92)
  • Велика простота —
    найвища досконалість.
(«(Свята простота)» (26 березня 1932). — С. 99)
  • Моя душа — це битий шлях на невідомих дійсності полях.
(«Ave Maria» (27 березня 1932). — С. 101)
(«(Рубач, ч. 2)» (29 березня 1932). — С. 106)
(«Triangulum» (29 березня 1932). — С. 107)
 
Ця цитата була обрана цитатою дня 6 липня 2016 року.

«Три перстені» (1934)

ред.
(«Автопортрет». — С. 117)
  • На кичерах сивасті трави,
    черлений камінь у ріці.
    Смолиста ніч і день смуглявий,
    немов циганка на лиці.
    Розсміяні палкі потоки,
    немов коханці до дівчат,
    злітають до долин глибоких,
    що в сивій мряці тихо сплять,
    і куриться із квітів запах,
    немов з люльок барвистих дим.
(«Елегія про співучі двері». — С. 118)
  • Листар носив листи зелені,
    листи шуміли. Ех, весна!
    Плету пісні на веретені
    про молодість, що промина.
(«Елегія про ключі від кохання». — С. 124)
  • І знаю тільки те,
    що треба пісню, наче тінь, нести з собою,
    що треба йти, невпинно йти
    назустріч мертвій тишині
    за зовом вітру — за зовом ночі,
    аж попіл сну засипле очі.
(«Елегія про перстень молодості». — С. 130)
  • Клюють ліщину співом коси,
    дзвенить, мов мідь, широкий шлях.
    Іде розсміяний і босий
    хлопчина з сонцем на плечах.
(«На шляху». — С. 133)
  • Горять скрипки в весільній брамі,
    на ній стобарвний прапор дня.
    Іду в захопленні й нестямі,
    весни розспіваної князь.
(«Князь». — С. 135)
  • Весно — слов'янко синьоока,
    тобі мої пісні складаю!
    Вода шумить у сто потоках,
    що з дна сріблистим мохом сяють.
(«До весни». — С. 136–137)
  • Хай в нашім тілі, наче в соснах,
    густа живиця закипить.
    Хай в наші жили зелень млосна
    і полум'я спливе й блакить.
(«Праліто». — С. 140)
(«Над книжкою поезій». — С. 144)
  • Не сховатись, дарма, під наметом краси,
    в чаді п'яному строф кришталевих.
    Вітре днів, мої власні слова рознеси,
    на шляхах їх розвій стомилевих!
(«Суворий вірш». — С. 146)

«Книга Лева» (1936)

ред.
  • Тоді, чужі дрібній прикрасі,
    слова, затиснуті у горлі,
    слова, гальмовані в екстазі
    б’ють, мов джерела животворні.
(«Дружня гутірка». — С. 171)
  • Коли слова на порох стерті, сповідатись зорям зайво.
(«Апокаліпсис». — С. 173)
  • Хто падає, за ним не тужать.
(«Сірий гимн». — С. 180)

«Зелена євангелія» (1938)

ред.
(«Весільна» (12 березня 1935). — С. 203)
  • Палає ніч пташиним співом.
    Хто ж, люба, ложе нам постелить?
    Дивись, як сяє мерехтливо
    У вікна місяць — чару келих.
(«Весільна ніч» (10 березня 1935). — С. 203)
  • І, відділившись від юрби,
    загорнемося в хутро ночі.
    Хай два серця — два голуби
    співзвучно й тужно затріпочуть.
(«Два серця» (3 квітня 1935). — С. 204)
  • До дна землі
    й до дна цупкого слова
    вдираюся завзято і уперто
    і видираю в заздрісної смерті
    пісні,
    п'яніння,
    ночі й дні.
(«Хліб насущний» (4 січня 1936). — С. 209)
  • Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
    квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
(«Вишні» (16 квітня 1935). — С. 219)
(«Золотоморе» (24 травня 1936). — С. 224)
  • Струмує гимн рослин, що кличуть про нестримність зросту,
    і серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п'янко.
    Від'їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.
    До інших зір молитимусь і інших ждати ранків.
(«Дім за зорею» (7 березня 1936). — С. 227)

Поза збірками

ред.
  • Сніг мені нагадує далеке свято, що
    має запах шоколяди і дитинства.
(«Різдво». — С. 277)

Начерки, плани, фрагменти

ред.
  • Тиша — це мова, якою говорить до людини Бог.
(«Тиша» (1 квітня 1932). — С. 690)
  • Є я і ти, і третє є ще сонце,
    сонце має віконце з імли,
    Є я і ти, і наші сни,
    що пахнуть сонцем.
(«Є я і ти, і третє є ще сонце...» — С. 689)

Прозові твори

ред.
(«На другому березі». Фрагменти з роману. — С. 472)
  • Правдива поезія не фальшує природи, є незалежна від її краси. Дійсна поезія має свою й тільки свою, власну й нічим незамінну красу, є суспільною потребою, як етика чи наука, й є фізичною потребою, як, наприклад, для собаки виття (?) до місяця, творить вищі життєві вартості, як релігія. Є світською відміною релігії.
(«На другому березі». Лірична повість. — С. 526)
  • Зрештою, людина завжди є сама, навіть у приязні та любові.
(«На другому березі». Лірична повість. — С. 552)
  • Яка хижа насолода бути тільки одним звуком незбагненного капричіо. Життя має вартість лишень тому, що його основа є невпійманна. Знайомість глузду кожної пережитої події остогидла б нам кожний день.
(«На другому березі». Лірична повість. — С. 558)</small

Статті

ред.
  •  

Митець є тоді національним, коли признає свою приналежність до даної нації та відчуває співзвучність своєї психіки із збірною психікою свого народу[1]. — «Національне мистецтво»

Інше

ред.
  •  

Я сам у своїх поезіях підкреслюю свою національну і навіть расову приналежність не тільки в змісті, але, що важніше, — ще у формі[2]. — При врученні літературної премії Товариства письменників і журналістів, 31 січня 1935 року

Про Антонича

ред.

Юрій Андрухович

  • Серед самих лемків є різні погляди на власну ідентичність. Проте Антонич обрав українство – напевно не без впливу батьків і ближчого оточення, професорів Сяноцької гімназії та інших.
(Андрухович, Юрій. «Нам усім пощастило». — С. 215)
  • Антонич як поет не відбувся би передусім без двох головних річищ — без тогочасної польської та тогочасної української поезії, а цю другу ми значною мірою вписуємо у Розстріляне відродження.
    Важливо й те, що Антонич-поет з’являється в момент, коли більшість «розстріляних» уже розстріляно, а кого ні, тих зламано живцем. І всі ці «розстріли», та й розстріли в дослівному сенсі, відбуваються в Антонича на очах. І він наче виконує те, що «розстріляні» наказують йому виконувати далі за них.
(Андрухович, Юрій. «Нам усім пощастило». — С. 221)
  • Якщо зіставити Антоничеві вірші, вміщеня у главах і в інтереццо з «Книги Лева» і «Зеленої євангелії», то згадуються слова Ф. Г. Лорки про те, «що короткий вірш може бути крилатим. Довгий вірш мусить бути вченим, ваговитим».
(Андрухович, Юрій. «Особливості стилістики і техніки письма Богдана-Ігоря Антонича». — С. 192)

Орест Зілинський

  • Існує ґрунтовна різниця між метафорикою більшості українських поетів і метафорикою Антонича. В інших поетів метафора посилює реальний образ як музичний акорд, в Антонича вона стає будівельним матеріалом суцільної естетичної фікції уявного світу, в якому речі сплітаються в нові функційні комплекси. Це, власне кажучи, вже не метафора, а а органічна частина нової, окремої дійсності <...> Явища життя втрачають свою відвічну інерцію, виступають зі своїх берегів, міняють свої конфігурації, набуваючи через сон та мрію нової опуклости й сили.
(Зілинський, Орест. «Дім за зорею». — С. 99)
  •  

З одного боку, міський, урбаністичний поет, а з іншого боку, старозавітно-буколістичний. Цікавий, ні на кого не схожий, надзвичайно потужний. Мені близька його система поетична і світоглядна, те як він сприймає, бачить світ, як велику дивовижу, якою він не припиняє захоплюватись. Вона в чомусь його лякає, але в будь-якому разі це якийсь екстаз, захват, як перед великою книгою, бажання читати цю книгу, навіть якщо вона в чомусь відштовхує і лякає. Мені страшенно імпонує такий екстатичний захват перед життям[3].

  Сергій Жадан
  •  

Закутістю цей закут не карай,
Великий Боже, бо вже й так яскиня!
Цей геніальний лемко — поганин?
Його талант, поезія — од Бога...
Вгрузає церква в землю на аршин,
тече в Новицю ґрунтова дорога[4].

  Петро Мідянка
  •  

Лемко, верховинець, наш поет виріс під гірським сонцем, і воно стало йому провідною книгою буття, — цілий світ він бачив у сонці. «Жарким тюльпаном горіло сонце юним снам», а це й породило сонячну Антоничеву поезію, ту правдиву поезію, що, читаючи її, стає вам сонячно на душі, як на Великдень у дитинстві, і ваша вбога хатина переповнюється осяйного світла, ніби сам Бог навістив її[5].

  Іван Огієнко

Примітки

ред.

Джерела

ред.
  • Андрухович, Юрій. Нам усім пощастило. — Київ: Discursus, 2017. — 240 с. [Вперше опубліковано: Юрій Андрухович: Антонич вибрав Велику Україну як дім буття / Розмову вів Роман Романюк // Українська правда. Життя. — 2015. — 15 грудня.]
  • Андрухович, Юрій. Особливості стилістики і техніки письма Богдана-Ігоря Антонича // Нариси з поетики української літератури кінця ХІХ — першої половини ХХ століття. — Івано-Франківськ; Снятин, 2000. — 232 с.
  • Антонич, Богдан-Ігор. Повне зібрання творів / Передмова Миколи Ільницького; Упоряд. і коментарі Данила Ільницького. — Львів: Літопис, 968 с.
  • Зілинський, Орест. Дім за зорею: До видання зібраних творів Б. І. Антонича // Весни розспіваної князь. Слово про Антонича: Статті. Есе. Спогади. Листи. Поезії / Упоряд. М. М. Ільницький, Р. М. Лубківський; Передм. Л. М. Новиченка. — Львів: Каменяр, 1989. — 426 с. [Вперше опубліковано: Дукля. — Пряшів, 1966. — № 6. — С. 36–44]
  • Вано Крюґер. Розчахнута квітка. — Київ: 2020. — 128 с. — ISBN 978-617-7313-47-1
  • Екстракт 150. У двох частинах. Частина перша. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова. Марія Томак, Ігор Сондюков. — Київ: 2009. — 1040 с. — ISBN 978-966-8152-15-3