Київська археографічна комісія

Київська археографічна комісія — наукова установа, створена 31 травня 1843 року для розбору давніх актів при Київському, Волинському і Подільському генерал-губернаторі; до 1914 року діяла як Тимчасова комісія. Проводила пошукову діяльність в архівах державних установ, магістратів і монастирів, у приватних архівах на Київщині, Волині й Поділлі, а також, у разі потреби, у Москві, Санкт-Петербурзі, Варшаві та інших містах. На основі зібраних нею матеріалів та документів 1852 року створено Київський центральний архів давніх актів[1].

Цитати

ред.
  •  

Комісію заснували як імперську структуру. Але за часів редакторства Антоновича вона стала виразно українською: провадила думку про окремий від російського історичний процес і безперервну тисячолітню українську історію на наших землях. Так трапляється, що установу творять не накази згори, а люди. До прикладу, завдяки Костомарову Петербурзька археографічна комісія видала більше десятка цінних томів з історії України. Але вже зовсім іншими ідеологічними міркуваннями керувалася, коли КАК очолювали Михайло Владимирський-Буданов та Володимир Іконніков.
Фактично, Археографічну комісію можна вважати українською протоакадемією наук або інститутом історії України. В ній брали участь усі визначні українські історики ХІХ — початку ХХ сторіччя: Драгоманов, Костомаров, Грушевський, Каманін, Левицький та інші[2].

  Ігор Гирич
  •  

Комісія проіснувала до 1917 року і ще видала десятки томів різноманітних документів. Інша річ, що ідеологічно це вже була структура, що поєднувала російську і українську історіософію, з перевагою в бік першої. Але естафета від АК Антоновича у 1890-ті перейшла до львівської АК при Науковому Товаристві Шевченка. І ця остання стала флагманом української археографії та джерелознавства. Змінився образно кажучи політичний нерв АК. Якщо у 1860—1870-ті Антонович та його учні друкували документи про зародження козацтва, останні роки козаччини на Правобережжі, гайдамаччину, полонізацію шляхти, підпорядкування української православної церкви московському патріарху, то у 1880—1890-х це були документи про переселенські процеси із Заходу на Схід, історію староюрського львівського Ставропігійного братства[2].

  — Ігор Гирич
  •  

У перший період Археографічної комісії та Київської громади апріорі не було і не могло бути чіткої межі між москвофільством і українофільством. Про розмежування можемо казати лише з 1890-х років, і на масовий рівень воно так і не вийшло в добу Української революції 1917—1921 років.
Існувала подвійна лояльність і національна самоідентифікація. Виразну українську позицію у 1860—1880-х роках виказували лише Антонович, Кониський, Косач та Нечуй-Левицький. Покоління 1860—1870-х з’явило новий пласт питомо української інтелігенції: Грушевський, Чикаленко, Єфремов, Лотоцький, Матушевський, Доманицький[2].

  — Ігор Гирич
  •  

У 1842 році на Паньківщині відкрили основний корпус Університету Святого Володимира. Тоді з’явилася можливість збирати архів. За рік постала Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, відома ще як Київська археографічна комісія. А за десять — у червоному корпусі з'явився Київський центральний архів давніх актів. Мета установи була передусім політична, а вже потім наукова: треба було переконати суспільство в тому, що Правобережна Україна — «споконвічно російський край» і зменшити польські впливи. Збирали архіви колишніх судових установ Речі Посполитої, книги гродських і земських судів. При цьому, на думку царату, не треба було доводити «русскость» Гетьманщини і Слобожанщини, тому така комісія не постала при Харківському університеті[2].

  — Ігор Гирич

Примітки

ред.