Лозинський Остап Тарасович

український художник, іконописець

Остап Лозинський (3 квітня 1983, Львів[1] — 6 січня 2022, там само[2]) — український художник та іконописець.

Остап Лозинський
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

ред.
  •  

Буковинська ікона більш штивна. Лінія помітно втрачає легкість, доволі сухувата, колорит не такий витончений. Пояснення просте: ці ікони створювали вже наприкінці 19 й на початку 20 століття. Тоді у роботі почали використовувати фабричні фарби, які вже не мали таких варіацій відтінків. Тоді як фарби для гуцульських і покутських ікон робили самі майстри[3].

  •  

Дуже важливо пам’ятати, звідки ростеш. Бо суспільство без пам’яті — перекотиполе, — і це дуже гостро відчувається. Це наслідок того, що довгий час нам стирали пам’ять, любов до рідного і насаджували зовсім інші моделі поведінки і сприйняття. Зокрема власної культури[3].

  •  

Єдине, що вижило в Україні зі справді традиційного, то це сирні коники, гуцульські ліжники та яворівська іграшка.
Щоправда, поодинокі майстри починають класно робити кераміку, займаються дереворитом, народною графікою. Так само є неймовірно цікаві зразки вишивки. Але це поодинокі приклади, які підтверджують правило, що назагал у країні з цим проблеми[3].

  •  

Коли кажу слово «ікона», то у свідомості виникає образ не класичної візантійської фрески Феофана Грека і не класичної української авторства галицького іконописця Івана Рутковича. Першим ділом загоряється лампочка і зринає асоціація з іконами на склі в автентичних гуцульських рамках. На це моє захоплення вплинув фільм Сергій Параджанова «Тіні забутих предків»[3].

  •  

Коли працюєш над іконою, дуже важать сенси, смисли, які цінні не лише тобі. Ти не маєш права перейти певну ідейну межу, червону лінію. Про це треба пам’ятати[3].

  •  

Культура справді важлива країнам старої Європи і є складовою життя суспільства. У Польщі відносно недавно спромоглися купити роботу Леонардо да Вінчі, придбати модерністський готель для Музею дизайну. Тоді як у нас культуру вважають якоюсь розвагою, гарним проведенням часу — але ж це набагато ширше поняття. Однак цього розуміння немає навіть у Львові[3].

  •  

Люди, які займаються відновленням давніх ремесел, культури, відчувають відповідальність. Зокрема перед нашими мертвими, які лежать у землі і є нашим корінням[3].

  •  

Ми заслуговуємо на інший рівень експонування етнографічних збірок. Сподіваюся, колись спроможемося на великий сучасний музей, у якому будуть і музейні колекції, і приватні. Львів має потужний потенціал[3].

  •  

Ми чимало досягли завдяки революціям, але в нас намагаються вкрасти наші здобутки. Зміни відбуваються не так, як би ми хотіли. Можливо, буде новий майдан, цього разу культурний, до якого маємо бути готові. Від 90 року й донині бачимо, наскільки майдани були важливі, наскільки вони змінили світ, суспільство. Але, на жаль, за великим рахунком, на майдани виходили одні і ті ж люди[3].

  •  

Моїм основним учителем стала збірка Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. Звісно, що основні базові мистецькі навики, які дає академічна освіта, є надзвичайно важливими для митця-іконописця. Але найважливішими є віра й любов, бо якщо твориш те, у що не віриш, то воно без сенсу[3].

  •  

Насправді зараз в Україні дуже цікаве середовище сучасних іконописців, що об’єдналися навколо кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв, галереї Iconart та міжнародних іконописних пленерів у Новиці. Вони шукають нові шляхи, вкладають своє трактування. Я вважаю, що іконопис має розвиватись, а не стояти на місці й не перетворюватися на своєрідний ксерокс давніх візантійських зразків[3].

  •  

Наразі ми поза межами будь-яких музейних шляхів Європи. Звідки європейці мають довідатися про Пінзеля, Новаківського і Труша, якщо про них нічого немає у жодних туристичних путівниках? Ми не навчилися популяризувати своє світові. Маємо робити культурну експансію. Зокрема, Львів має позиціонувати себе містом Пінзеля, Сосенка, Звіринського, Сельських та інших, і презентувати себе відповідно на міжнародному рівні[3].

  •  

От малесенький приклад, який добре характеризує наше суспільство. Любимо поговорити, сісти поплакати, але нічого не зробити для того, щоб змінити й покращити ситуацію. Показуху навколо Шептицького люблять усі, але відновити історичну справедливість і бути такими, як Шептицький, не вміємо[3].

  •  

Параджанов дуже правильно вплів у канву стрічки ікони на склі, опоетизував їх, підсилив образність, надав драматизму. Я навіть Карпати й Гуцульщину інколи бачу через його фільм і його геніальні очі[3].

  •  

Польща, Литва, Білорусь, Словаччина, Румунія — країни, які підтримують і дотують майстрів, що займаються народним мистецтвом. Для них відповідальність і пам’ять — не просто слова. Я не скажу, що там усе ідеально і прекрасно, та все ж там інакше. У нас же існує совкова традиція і лояльність до спілок народних майстрів, які часто не мають жодного стосунку до народного мистецтва[3].

  •  

У дитинстві над моїм ліжком висіло кілька ікон: святих Миколая, Юрія і Варвари. Це ікони, до яких я молився, на які постійно дивився. Пам’ятаю, як на початку 90-х зникало світло, я запалював свічку і її мерехтіння відбивалося на тому нерівному склі. Це були неймовірні відчуття. Ікони водномить мінялися. Я з ними ріс[3].

  •  

Українську ікону на склі поділяють на два типи: покутсько-гуцульська і буковинська. Гуцульська й покутська вирізняються легкістю, віртуозністю і надзвичайно цікавим колоритом. Їх якісно відрізняє декоративність рисунка. Займалися ними переважно народні майстри, не художники, вони творили з великою свободою. Не намагалися зробити ці ікони натуралістичними[3].

  •  

Часто держава підтримує підробки. Тут мова про совкове розуміння української традиції. Сумно, коли трапляються петриківські розписи, що не мають нічого спільного з петриківкою, бо петриківка закінчилась у 30-х роках. Те, що називають петриківкою тепер, — зовсім інше, але у голови людей вклали, що це щось традиційне[3].

  •  

Я зробив десь шість виставок в Україні і за кордоном. Це і проєкти, які межують із класичною презентацією ікон, і проєкти-роздуми, як-от «Пуцлі» у «Дзизі», які зовсім по-іншому демонструють і переосмислюють іконопис на склі[3].

  •  

Якщо в дитячі голови вкласти правдиві сенси, викладати їм нормально історію, літературу, культуру, філософію, тоді все у нас буде добре. Прекрасний приклад-метафора — гарне дерево, в якого обрізаний корінь. Звісно, воно постоїть кілька днів, як новорічна ялинка, але плоду не дасть. І доки ми будемо ставити ті ялинки, що не мають коріння, доти нічого не буде[3].

  •  

Якщо говорити про іконографію, то вона доволі обмежена порівняно з європейською. Однак цікава і особлива. Наші майстри взорувалися на леодруки і на певні зразки. Найпоширеніші ікони: святого Миколая, Юрія, Іллі, Петра і Павла, Богородиці[3].

Примітки

ред.