Час смертохристів: Міражі 2077 року

гостросюжетний політичний трилер, фантастичний роман-антиутопія про недалеке майбутнє, написаний Юрієм Щербаком

«Час смертохристів: Міражі 2077 року» — гостросюжетний політичний трилер, фантастичний роман-антиутопія про недалеке майбутнє, написаний Юрієм Щербаком та виданий у 2011 р. видавництвом «Ярославів Вал».

Цитати

ред.
  •  

Скоро від України навіть назви не залишиться. Оля придумала геніальну акцію: «Останній українець». Кожен, кому не байдужа наша доля, уявляє, що він — останній українець у світі. А для того, щоб цього не сталося, відповідним чином діє[1].

  •  

Ви не знаєте цієї землі, не знаєте її пісень, не знаєте, чому люди вмирали за цю землю. Тільки не думайте, що націоналізм — це ненависть до інших. Це любов — до себе, до свого народу і до інших. ... Я чув, з'явився такий рух — «Я останній українець». Це поразка. Ви уявіть, що ви — Перший українець у світі, що у вас все попереду. Почніть писати історію України з чистого аркуша. Чого вам не вистачає? У вас є чесне ім'я, бездоганна біографія. Вам довіряють люди. Вас знають на Заході. У вас і у вашого народу є не тільки майбутнє, але і блискуче минуле: Київська Русь. Велика держава, яка існувала тисячу років тому[1].

  •  

Написи прикордонної служби України суворо попереджали, що на території держави необхідно дотримуватися всіх її законів, правил та інструкцій, обов'язкових для іноземців; ще один щит інформував, що подорожні в'їжджають на територію «великої славянської єдності», і тому перевірки проводяться спільними російсько-українсько-казахськими командами. І щоб ні в кого не виникало сумнівів, кілька облуплених, застарілих плакатів, на яких білий, червоний, синій, блакитний і жовтий з зеленим кольори створювали химерний гібрид, закликали: «Наше майбутнє — УРОД». Нижче, для невігласів-іноземців, містилася розшифровка: «УРОД — Українсько-Російська Об'єднана Держава»[2].

Цитати про роман

ред.
  •  

«Час смертохристів» — гарний шпигунський фантастичний роман. Але мені особисто насолодитися ним завадило декілька «але».
По-перше, звичний для сучасної української літератури образ героя-мачо, за широкою спиною якого ховаються бліді скромні та мовчазні жіночі персонажі. По-друге, низка стереотипів, які дозволяють діагностувати страхи сучасного українця правих вподобань. Тут і образ мусульман, які захопили Францію, і згадка про шкідливі китайські продукти, і довгі роздуми про справжніх-вірян-греко-католиків тощо. Одним словом, із політкоректністю тут не склалося: і це буде важко виправдати «суб’єктивним поглядом героя», бо роман написано від третьої особи[3].

  Ірина Славінська

Див. також

ред.

Примітки

ред.