Поліське (смт)

Поліське (кол. назви Хабне, Кагановичі Перші) — колишнє селище міського типу, було центром Поліського району з 7 березня 1923 року по 17 листопада 1993 року. Розташоване на півночі Київщини над річкою Уж (притока Прип'яті). Розселене і виключене з облікових даних 19 серпня 1999 року через високу радіаційну забрудненість внаслідок аварії на ЧАЕС. Координати 51°14′36″ пн. ш. 29°23′19″ сх. д.

Історія

Руїни будівлі Районного виконавчого комітету смт. Поліське. 2009

Давні люди на території Поліського району жили ще в дольодовикову епоху. Зокрема біля села Діброва знайдена стоянка неоліту. Біля Поліського розташована система насипних оборонних валів, яка відома під назвою Кобилячі гори. Не зважаючи на знахідки кісток та зброї, інформації коли вони були насипані знайти не вдалося.

Одна з перших писемних згадок про поселення з'являється у 1415 році під назвою Хабне. На офіційному сайті Поліського району датою заснування вважають 1215 рік.

За однією із версій містечко заснували євреї, які втекли з Києва через постійні напади кочовиків. «Хабен» — співзвучне з німецьким словом «мати». Можливо на їдиш воно означає маєток або обійстя.

За іншою версією «Хабен» — це слово з гебрейської мови і означає «первісток», тобто перший хлопчик у сім'ї.

До сьогодні в ортодоксальних євреїв існує звичай «Міцва Підьон Хабен» — викуп первістка. Він походить від біблійного Авраама від якого Бог зажадав принести у жертву свого старшого сина і коли той уже заніс ніж, Бог перевіривши його вірність дозволив йому викупити сина за символічну плату сріблом.

Територіально містечко належало до тих руських земель, що після занепаду Київської Русі потрапили під владу Великого Князівства Литовського. Після Кревської Унії і шлюбу литовського князя Ягайла з польською принцесою Ядвігою, Хабне у складі інших литовських земель, увійшло до союзної держави Річ Посполита. Після Люблінської унії польські впливи на Поліссі посилилися. Зокрема за перехід в католицизм шляхта отримувала пільги. Після громадянської війни, яку очолив Богдан Хмельницький, за результатами Андрусівської унії в 1667 році Хабне залишилось в Речі Посполитій, а після другого поділу Польщі (кінець 18 століття) перейшло разом з усім правобережжям України до Російської імперії. Таким чином, засноване за часів Київської Русі Хабне майже 400 років перебувало у Речі Посполитій і 190 років у Російській Імперії та СРСР. Однак і після поділу Польщі у Хабному залишалися польські пани-землевласники. Для справедливості треба відзначити, що пани, володіючи частиною земель та кріпаками, все ж не мали впливу на більшість населення містечка, яке складалося з вільних козаків, поляків та євреїв-ремісників.

Історики вважають, що Хабне відігравало важливу оборонну функцію у Поліссі у XV і XVI століттях. Польський король Ян Ольбрахт віддав Хабне своєму наміснику Повлозову у 1499 році, який у свою чергу віддав містечко своїй доньці. У 1541 році були збудовані оборонні стіни навколо міста у зв'язку з постійними нападами татар. Оборонна стіна мала кілька башт, глибокий рів та інші необхідні укріплення і була постійно укомплектована гарнізоном вояків.

Завдяки покладам болотної залізної руди у другій половині XVI століття чорна металургія отримала розвиток у Хабне і навколишніх селах. Переважно з металу виробляли військове спорядження

Оборонний замок (вірогідно район меблевої фабрики та СШ № 2) простояв до кінця 16 століття, але був зруйнований і пограбований не татарами, а повсталими козаками під проводом Северина Наливайка (1594–1596 років).

У 18-19 сторіччі біля здебільшого єврейського Хабного процвітали кілька поселень. Замостя на лівому березі Ужа здебільшого населяли поляки. Слободу Радзивилівську (тепер район вулиць Воля та Пісок) — реєстрові козаки та поселяни. Ковтюб — кінець вулиці Воля та район біля автостанції та радгоспу Хабне — кріпаки пана, чий маєток був на території сучасного туберкульозного шпиталю.

В 19 сторіччі до Хабного приєдналися всі ці околиці і національний склад містечка урізноманітнився. З величезною любов'ю і гумором про Хабне на початку 20 століття писав великий єврейський письменник Шолом-Алейхем. До війни в містечку діяли 2 синагоги, 1 костел та 1 православна церква. Більшість споруд збереглися до наших днів: костел — будинок піонерів, синагоги - СШ № 2. Дерев'яну церкву розібрали на початку 60-х і на її місці встановили водокачку та районну бібліотеку.

На середину 19 століття припадає розквіт промисловості містечка, вже діяла швейна фабрика пана Радзивілла (див. Радзивілли), для руху машин якої використовувалась гребля на річці Уж (пагорби — Рокитняки). Вже тоді в містечку були меблева фабрика і численні ремісницькі артілі.

Радянська влада прийшла у 1918 році. Панський маєток пана Горвата (тоді передводителя польського панства Київщини) був націоналізований. Недалеко від Хабного біля містечка Базар відбулися останні бої громадянської війни. Там Червона армія розбила останній збройний виступ добровольців з-поміж інтернованих у Польщі вояків УНР проти більшовиків, під командуванням генерала Юрка Тютюнника.

З 1938 року промисловість містечка деградувала настільки, що воно перетворилося з міста на майже повністю аграрне село і отримало статус селища міського типу. У 30-ті роки містечко перейменували на Кагановичі Перші. Лазар Каганович народився в селі Кабани (Діброва), яке в той самий час назвали Кагановичі Другі.

За переказами старших людей, завдяки високопоставленому землякові план хлібозаготовок був пом'якшений і Хабному вдалося пережити голодомор 33 року.

В роки Другої світової війни на території району діяли партизанські загони Ковпака, який пройшов з рейдом від Путивля до Карпат та загони Поліської Січі (Бульба-Боровець), яка пізніше влилася в Українську Повстанську Армію. Через геноцид єврейського народу в лісі біля Поліського живцем закопано кілька сотень людей. За розповідями очевидців українців примушували відмивати німецькі машини від крові. Поховання охоронялися автоматниками — земля ще кілька днів ворушилася.

В липні 1942 року 118-й шуцбатальйон зазнав важких втрат у бою з рейдуючим загоном радянських партизанів поблизу містечка. На боці партизанів була повна кількісна і якісна перевага, їх загони включали кавалерію і артилерію, та мали більший бойовий досвід.

У 1957 році Кагановичі знову перейменовані цього разу в Поліське. До 26 квітня 1986 року коли на Чорнобильській АЕС сталася найбільша в історії атомної енергетики аварія Поліське мало населення майже до 12 тис. осіб (у 1981 році 10600). Селище опинилося у зони відчуження і все населення було евакуйоване в інші райони України.

Відселення відбулося не одразу після аварії, а лише почалося з 1990 року. За часів СРСР проти відселення активно агітував райком КПРС. Тих, хто самовільно виїжджав виганяли з партії, називали панікерами, намагалися добитися «вовчого білету» на працевлаштування. З розпадом Союзу стали відомі масштаби радіаційного забруднення. В 1993 році Верховна Рада України прийняла рішення про обов'язкове відселення Поліського. За іронією долі, організацією відселення зайнялися ті ж люди, які активно агітували проти нього раніше.

Після 1986 року в інфраструктуру містечка були вкладені чималі гроші: перекриті всі будинки новим шифером, побудовані кілька сучасних п'ятиповерхівок, заасфальтовані всі вулиці. На етапі закінчення асфальтування, радянська влада схаменулося, що забули прокласти водогін. Асфальт зірвали по всьому містечку, проклали водогін і газ, і заасфальтували знову. Цікаво, що після відселення, коли люди виїхали, більшість будинків були пограбовані, а всі водогінні та газові труби викопані і продані у чисті від радіації райони країни. Тепер Поліське нагадує повну руїну, а на вулицях та в будинках росте справжній дикий ліс.

У 2009-2010 роки інтенсивно (з використанням спецтехніки) розбираються на будівельні матеріали школа № 2 та дитячий садок. Роботи виконуються з дозволу Поліської райдержадміністрації.

Станом на 2011 рік у Поліському постійно проживають 10 осіб (так звані «самосели»).

Для історії треба зберегти оригінальні назви річки Уж (Уша), кожен вигин (меандру) якої поліщуки охрестили по-своєму. Отож починаючи від Тарасів і вниз по течії у заплаві Ужа біля Поліського є такі місця: Димокур (острів); Кобиляча гора і глибока затока під нею під назвою Комора; Цибене; Козиний ріг; Оболонь (болото на лівому березі); Сотникове (круча біля вул. Гагаріна); Піратський перехід; Бруно; Пономаренкове болото (біля могалок на правому березі); Замощанський перехід і Замощанське; Старик (Старуха), Плесо, Рокитняки (горби, залишки греблі швейної фабрики); Бистрак; Матушкіне; Центральний пляж; Крохмалка; Онаневське озеро (болото біля Фабриківки та Луговиків).

Прийнамні один раз на рік у Хабне збираються поліщуки на свято Радовниця (Проводи або Гробки). Це відбувається у першу неділю після Великодня і за формою нагадує тризну — святкове застілля на могилах померлих родичів.

Відомі люди

• Давиденко Георгій Іванович — український кінорежисер.
• Різник Володимир Васильович — вчений у галузі математики і комбінаторики

Посилання

• Мандри Україною. Хабне-Кагановичі-Поліське
• Таке рідне Поліське
• Червоне чорно-біле — Зона відчуження
• elenafilatova.com
• Вільне місто Поліське (фотозвіт)
• Іван Дерейко. Місцеві формування німецької поліції та армії у райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки). Київ — 2012