Дукач: відмінності між версіями

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Інтерактивний перегляд історії
[перевірена версія][перевірена версія]
← Попереднє редагування
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
мНемає опису редагування
мНемає опису редагування
 
(Не показані 12 проміжних версій 9 користувачів)
Рядок 2: Рядок 2:
{{Otheruses}}
{{Otheruses}}
[[Файл:ВП Дукачи наперсные 18-19 век Малороссия.jpg|міні|ліворуч|upright|Дукачі XVIII—XIX століть]]
[[Файл:ВП Дукачи наперсные 18-19 век Малороссия.jpg|міні|ліворуч|upright|Дукачі XVIII—XIX століть]]
'''Дука́ч''', '''дука́т''' (від назви монети [[дукат (монета)|дуката]]), '''личман'''<ref name=":0">{{Cite web |url=http://vsviti.com.ua/ukraine/42982 |title=Українська етнічна біжутерія |accessdate=4 березня 2020 |archive-date=29 лютого 2020 |archive-url=https://web.archive.org/web/20200229053002/http://vsviti.com.ua/ukraine/42982 }}</ref>, '''ягнус, панагійка'''&nbsp;— українська традиційна жіноча нагрудна металева прикраса у вигляді низки монет. Головний елемент прикраси — медальйон, який як правило, доповнювався додатковими ювелірними елементами такими як, бант, каст та ін. як медальйони в дукачах використовували круглої форми монети, жетони, західноєвропейські настільні релігійні медалі, військові нагороди, жетони та ін.
'''Дука́ч''', '''дука́т''' (від назви монети [[дукат (монета)|дуката]]), '''личман'''<ref>[http://vsviti.com.ua/ukraine/42982 Українська етнічна біжутерія]</ref>, '''ягнус'''&nbsp;— прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. За дукачі правили в XI-XVI ст. «змійовики» виробництва місцевих золотарів, з XVI ст.&nbsp;— німецькі золоті, срібні, бронзові та латунні релігійні медалі, [[Австрія|австрійські]] [[дукат]]и [[Марія Терезія|Марії Терезії]], а пізніше російські [[рубль|рублі]] та місцеві вироби з різноманітними зображеннями. Носили їх на [[Лівобережжя|Лівобережжі]], [[Чернігівщина|Чернігівщині]], [[Полтавщина|Полтавщині]] та [[Слобожанщина|Слобожанщині]]. У документах XVII -XVIII століть дуже часто згадуються дукати з ланцюжками <ref>{{Cite book
|title=Українська фалеристика. З історії нагородної спадщини
|last=Табачник
|first=Д. В.
|last2=Бузало
|first2=В. Й.
|last3=Воронін
|first3=В. М.
|last4=Дмитрієнко
|first4=М.
|last5=Куценко
|first5=В.
|last6=Репринцев
|first6=В.
|last7=Яковлєва
|first7=Л.
|year=2004
|publisher=Либідь
|edition=у 2-х кн.
|volume=1
|location=Київ
|pages=49
|language=укр.
|isbn=966-06-0350-9
⚫
}}</ref>. На Полтавщині дукачі мали з обох боків зображення релігійного змісту. Такі дукачі дарували на [[весілля]]. Інші мали портретні зображення, здебільшого імператриць [[Єлизавета Петрівна|Єлизавети]] та [[Катерина II|Катерини]]. При цьому традиції носити намисто з дукатів та один медалеподібний дукач не виключали одна одну. Дукачем у 19&nbsp;— на початку 20-го століття називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси&nbsp;— від грубого, але старанно виготовленого, до фабричної штампованої бляшки. Відповідно, в одних місцевостях України на початку 20 ст. дукачі лишилися святковою прикрасою, а в інших їх носили щодня і дорослі, й діти.


== Див. також ==
== Історія ==
Частина дослідників припускає, що дукачі — це пережиток [[Змійовик (медальйон)|змійовиків]], носіння яких було поширеним в добу [[Київська Русь|Київської Русі]]. Слово «дукач» утворилось від [[Дукат (монета)|«дукатус»]]. Саме так у XVI–XVII століттях називали на золоту монету у Венеції, яка з часом стала еталонною. Дукат протягом багатьох століть зумів зберегти приблизно сталу вагу (3,5 г) та пробу металу (938) і почав сприйматися як міжнародний еталон золотої монети.<ref name=":1">{{Cite web|title=Полтавські дукачі. Історія появи старовинних прикрас|url=https://zmist.pl.ua/publications/poltavski-dukachi-istoriya-poyavy-starovynnyh-prykras|website=ЗМІСТ|date=2021-01-29|accessdate=2022-12-06|language=uk-UA}}</ref> Дукачі виготовляли здебільшого з монет Російської й Австрійської імперії. Рідше зустрічались екземпляри ручної роботи релігійного характеру. Прикрасу з монети носили поверх намиста, часто передавали в спадок.<ref>{{Cite web|title=Сяє на намисті, як сонце|url=https://zn.ua/ukr/HISTORY/syaye-na-namisti-yak-sonce-298129_.html|website=Зеркало недели {{!}} Дзеркало тижня {{!}} Mirror Weekly|accessdate=2022-12-06}}</ref>
* [[Коралі]]

Дукачі виготовляли сільські майстри з двох монет — одна як медальйон, а другу переробляли на бант. Золотарі додавали до прикраси свої ланцюжки, камені, бісер та інші оздоби.<ref name=":0" />

⚫
На західноукраїнських землях були поширені дукачі із скромними бантами або взагалі без бантів. На Лівобережжі, Чернігівщині, Слобожанщині, зокрема й Воронежчині та Курщині (етнічних українських територіях) були поширені дукачі із пишними бантами, багато оздобленими камінням. Дукачем у ХІХ — на початку ХХ-го століття називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси — від грубих, але старанно виготовлених, до фабричної штампованої бляшки. Відповідно, в одних місцевостях України на початку 20 ст. дукачі лишилися святковою прикрасою, а в інших їх носили щодня і дорослі, й діти.

Приблизно з другої половини 19 століття на більшій частині території України дукачі, як елемент матеріальної культури, починають вироджуватися. З початку 20 століття уже відомий тільки один дукач, присвячений сторіччю видання [[Енеїда (Котляревський)|«Енеїди»]] [[Котляревський Іван Петрович|Івана Петровича Котляревського]]. На його лицевій стороні був напис: «30 авг. 1903 г. — Іван Котляревський» і зображення погрудного портрета митця на три четвертих вправо. На задній стороні напис: «100-ліття Енеїди — Полтава». Даний дукач був штампований на золотистій латуні, мав оправу з дротяної пружини і бант.

Найповніші колекції дукачів зберігаються в Ермітажі і Російському музеї в Ленінграді, в Історичному музеї в Москві, Чернігівському історичному музеї, Київському історичному музеї та Полтавському краєзнавчому музеї.<ref name=":1" />

== Різновиди ==
Дукачі з медальйоном у формі серця називали '''ягнуском'''. Носіння нашийних прикрас у формі серця було запозичене із Західної Європи і, зокрема, від католицького культу серця. Спочатку такі дукачі були популярними на західноукраїнських землях, але на кін. ХІХ поч. ХХ ст. ягнуски можна було зустріти переважно на Слобожанщині. Це можна пояснити тим, що основна маса переселенців на Слобожанщину прийшла з Правобережжя, Центрального Лівобережжя, Черкащини.

'''Панагійками''' називалися дукачі з медальйоном у вигляді маленької ікони (панагійки). На прикрасі могла бути зображеними різноманітні біблійні сюжети: створення Єви, гріхопадіння, вигнання з раю, жертвоприношення Авраама, видіння Іакова, Мойсей перед Купиною, заручення Анни, Благовіщення, Трійця, Різдво, Воскресіння, Богородиця і т.д.<ref>{{Cite web|title=Полтавські дукачі. Історія появи старовинних прикрас|url=https://zmist.pl.ua/publications/poltavski-dukachi-istoriya-poyavy-starovynnyh-prykras|website=ЗМІСТ|date=2021-01-29|accessdate=2022-12-06|language=uk-UA}}</ref>

Існують чернігівські, вереміївські, рогаті, київські, лубенські, ніжинські, воронезькі, курські, волинські та інші дукачі. Ці назви походять від назви регіонів де вони були поширені чи виготовлялися або від особливостей їх форми.


== Примітки ==
== Примітки ==
Рядок 35: Рядок 26:


== Джерела та література ==
== Джерела та література ==
* ''Р.&nbsp;М.&nbsp;Шуст''. [http://history.org.ua/?encyclop&termin=Dukach Дукач] // {{ЕІУ|2|492}}
* ''Р.&nbsp;М.&nbsp;Шуст''. [http://history.org.ua/?encyclop&termin=Dukach Дукач] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20160625085457/http://history.org.ua/?encyclop&termin=Dukach |date=25 червня 2016 }} // {{ЕІУ|2|492}}
* Українська минувшина: ілюстрований етнографічний довідник. — К.: Либідь, 1993. — С. 130—132
* Українська минувшина: ілюстрований етнографічний довідник. — К.: Либідь, 1993. — С. 130—132
* Катерина Матейко. Український народний одяг: етнографічний довідник. — К.: Наукова думка, 1996. — С.149-159
* Катерина Матейко. Український народний одяг: етнографічний довідник. — К.: Наукова думка, 1996. — С.149-159
Рядок 43: Рядок 34:
== Посилання ==
== Посилання ==
* [https://web.archive.org/web/20080118000228/http://www.rodovid.net/ua/prikrasi/index.html Дукачі 19-20 ст. з теренів України]
* [https://web.archive.org/web/20080118000228/http://www.rodovid.net/ua/prikrasi/index.html Дукачі 19-20 ст. з теренів України]
* [http://rodunna-knuga.iatp.org.ua/center_list_0105.html ''Я.Ткачук, М. Кубик.'' Гуцульські прикраси]
* [http://rodunna-knuga.iatp.org.ua/center_list_0105.html ''Я.Ткачук, М. Кубик.'' Гуцульські прикраси] {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20070310125343/http://rodunna-knuga.iatp.org.ua/center_list_0105.html |date=10 березня 2007 }}


{{Ювелірні Прикраси}}
{{Ювелірні Прикраси}}

Поточна версія на 12:39, 27 вересня 2023

Українське національне вбрання
Дукач
Жіночий стрій
Чоловічий стрій
Історія
Географія
Категорія Категорія • Портал Портал • Сторінка Вікісховища Ілюстрації
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Дукач (значення).
Дукачі XVIII—XIX століть

Дука́ч, дука́т (від назви монети дуката), личман[1], ягнус, панагійка — українська традиційна жіноча нагрудна металева прикраса у вигляді низки монет. Головний елемент прикраси — медальйон, який як правило, доповнювався додатковими ювелірними елементами такими як, бант, каст та ін. як медальйони в дукачах використовували круглої форми монети, жетони, західноєвропейські настільні релігійні медалі, військові нагороди, жетони та ін.

Історія

[ред. | ред. код]

Частина дослідників припускає, що дукачі — це пережиток змійовиків, носіння яких було поширеним в добу Київської Русі. Слово «дукач» утворилось від «дукатус». Саме так у XVI–XVII століттях називали на золоту монету у Венеції, яка з часом стала еталонною. Дукат протягом багатьох століть зумів зберегти приблизно сталу вагу (3,5 г) та пробу металу (938) і почав сприйматися як міжнародний еталон золотої монети.[2] Дукачі виготовляли здебільшого з монет Російської й Австрійської імперії. Рідше зустрічались екземпляри ручної роботи релігійного характеру. Прикрасу з монети носили поверх намиста, часто передавали в спадок.[3]

Дукачі виготовляли сільські майстри з двох монет — одна як медальйон, а другу переробляли на бант. Золотарі додавали до прикраси свої ланцюжки, камені, бісер та інші оздоби.[1]

На західноукраїнських землях були поширені дукачі із скромними бантами або взагалі без бантів. На Лівобережжі, Чернігівщині, Слобожанщині, зокрема й Воронежчині та Курщині (етнічних українських територіях) були поширені дукачі із пишними бантами, багато оздобленими камінням. Дукачем у ХІХ — на початку ХХ-го століття називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси — від грубих, але старанно виготовлених, до фабричної штампованої бляшки. Відповідно, в одних місцевостях України на початку 20 ст. дукачі лишилися святковою прикрасою, а в інших їх носили щодня і дорослі, й діти.

Приблизно з другої половини 19 століття на більшій частині території України дукачі, як елемент матеріальної культури, починають вироджуватися. З початку 20 століття уже відомий тільки один дукач, присвячений сторіччю видання «Енеїди» Івана Петровича Котляревського. На його лицевій стороні був напис: «30 авг. 1903 г. — Іван Котляревський» і зображення погрудного портрета митця на три четвертих вправо. На задній стороні напис: «100-ліття Енеїди — Полтава». Даний дукач був штампований на золотистій латуні, мав оправу з дротяної пружини і бант.

Найповніші колекції дукачів зберігаються в Ермітажі і Російському музеї в Ленінграді, в Історичному музеї в Москві, Чернігівському історичному музеї, Київському історичному музеї та Полтавському краєзнавчому музеї.[2]

Різновиди

[ред. | ред. код]

Дукачі з медальйоном у формі серця називали ягнуском. Носіння нашийних прикрас у формі серця було запозичене із Західної Європи і, зокрема, від католицького культу серця. Спочатку такі дукачі були популярними на західноукраїнських землях, але на кін. ХІХ поч. ХХ ст. ягнуски можна було зустріти переважно на Слобожанщині. Це можна пояснити тим, що основна маса переселенців на Слобожанщину прийшла з Правобережжя, Центрального Лівобережжя, Черкащини.

Панагійками називалися дукачі з медальйоном у вигляді маленької ікони (панагійки). На прикрасі могла бути зображеними різноманітні біблійні сюжети: створення Єви, гріхопадіння, вигнання з раю, жертвоприношення Авраама, видіння Іакова, Мойсей перед Купиною, заручення Анни, Благовіщення, Трійця, Різдво, Воскресіння, Богородиця і т.д.[4]

Існують чернігівські, вереміївські, рогаті, київські, лубенські, ніжинські, воронезькі, курські, волинські та інші дукачі. Ці назви походять від назви регіонів де вони були поширені чи виготовлялися або від особливостей їх форми.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Українська етнічна біжутерія. Архів оригіналу за 29 лютого 2020. Процитовано 4 березня 2020.
  2. ↑ а б Полтавські дукачі. Історія появи старовинних прикрас. ЗМІСТ (укр.). 29 січня 2021. Процитовано 6 грудня 2022.
  3. ↑ Сяє на намисті, як сонце. Зеркало недели | Дзеркало тижня | Mirror Weekly. Процитовано 6 грудня 2022.
  4. ↑ Полтавські дукачі. Історія появи старовинних прикрас. ЗМІСТ (укр.). 29 січня 2021. Процитовано 6 грудня 2022.

Джерела та література

[ред. | ред. код]
  • Р. М. Шуст. Дукач [Архівовано 25 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 492. — ISBN 966-00-0405-2.
  • Українська минувшина: ілюстрований етнографічний довідник. — К.: Либідь, 1993. — С. 130—132
  • Катерина Матейко. Український народний одяг: етнографічний довідник. — К.: Наукова думка, 1996. — С.149-159
  • Хведір Вовк. Студії з української етнографії та антропології. — К.: Мистецтво, 1995. — С.129-131
  • Українське золотарство. Дукачі: [укр. нар. ювелірні прикраси кінця XVIII ст. і до 1930-х рр. : альбом / упоряд., передм. О. Валько ; тексти: О. Самков, Ю. Коваленко ; світлини: О. Лозинський, А. Кісь, Ю. Коваленко]. — Львів: Ін-т колекціонерства укр. мистец. пам'яток при НТШ, 2014. — 214, [1] с. : кольор. фот. ; 34х24 см. — (Серія «Українське народне мистецтво»). — Вид. коштом «Фундації мистецької книжки». — ISBN 978-966-2578-55-3

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Дукач&oldid=40510913