Українці на Кубані: відмінності між версіями
[неперевірена версія] | [очікує на перевірку] |
Немає опису редагування |
Немає опису редагування Мітки: Редагування з мобільного пристрою Редагування через мобільну версію |
||
(Не показані 26 проміжних версій 13 користувачів) | |||
Рядок 1: | Рядок 1: | ||
{{unibox}} |
|||
[[Файл:Памятник казакам.JPG|міні|праворуч|300пкс|Пам'ятник запорожцям, що під командуванням полковника [[Білий Сава|Сави Білого]] висадились на [[Тамань|Тамані]] у [[1792]] |
[[Файл:Памятник казакам.JPG|міні|праворуч|300пкс|Пам'ятник запорожцям, що під командуванням полковника [[Білий Сава|Сави Білого]] висадились на [[Тамань|Тамані]] у [[1792]]]] |
||
'''Українці на Кубані''' — [[Українці|українська]] етнографічна група на [[Кубань|Кубані]], основу якої склали [[Запорізькі козаки]] і селяни [[Україна|українських]] губерній [[Російська імперія|Російської імперії]]. |
|||
{{Перенаправлено|Кубанці}} |
|||
'''Українці на Кубані''' — [[Етнографічні групи українців|українська етнографічна група]] на [[Кубань|Кубані]], основу якої склали чорноморські, запорозькі і [[задніпровські козаки]], а також селяни [[Малоросія|(мало)російських]] губерній [[Російська імперія|Російської імперії]], певну частку склали також «поляки» як тоді називали в т.ч. русинів (українців) з західних регіонів сучасної України, на той час у складі Австрійської імперії. Серед історичних назв (самоназв) цієї групи українства - козаки, (мало)роси, руські, степовики, християни, православні, кубанці та ін. |
|||
== Передумови заселення == |
== Передумови заселення == |
||
У 1740-х |
У 1740-х перші запорожці стали селитися на півночі Кубані. Закріпитися в районі сучасної Єйської коси вдалося за час урядування кошового отамана [[Василь Сич|Василя Сича]]. У відповідь російська імператриця [[Єлизавета Петрівна|Єлизавета I]] видала указ, що зобов'язував кошового Василя Сича попалити всі курені запорожців. А надалі запорізьким козакам заборонялося навіть ступати на задонську частину узбережжя. Проте виконувати наказу цариці Сич не поспішав, а вдався до дипломатії: послав своїх гінців до Сенату. Але це не дало жодного результату. Зрештою запорожці вимушені були виконати імператорський наказ й залишили Кубань. |
||
⚫ | По закінченні [[Російсько-турецька війна (1768—1774)|Російсько-турецької війни 1768—1774 рр.]], результатами якої стало приєднання до Росії земель між [[Південний Буг|Бугом]] і [[Дніпро]]м, Запорізькі козаки, які брали активну участь у війні, сподівалися отримати у своє володіння частину цих земель замість тих січових, які російський уряд роздавав колоністам з Європи та поміщикам з [[Московщина|Московщини]]. Для цього в [[1774]] році до [[Санкт-Петербург]]а було направлено делегацію козаків під проводом [[Білий Сидір Гнатович|Сидора Білого]]. Делегація повинна була клопотати перед імператрицею [[Катерина Друга|Катериною Другою]] про повернення козакам їхніх колишніх січових земель — «вольностей» — і наділення новими «вольностями». Делегація не досягла своєї мети — замість повернення вольностей та земель царський уряд ухвалив рішення про ліквідацію<ref>на час руйнації делегація саме поверталась з Петербургу на Січ, це врятувало членів делегації від покарання і опали</ref>. |
||
⚫ | |||
⚫ | По закінченні [[Російсько-турецька війна (1768—1774)|Російсько-турецької війни 1768—1774 рр.]], результатами якої стало приєднання до Росії земель між [[Південний Буг|Бугом]] і [[Дніпро]]м, Запорізькі козаки, які брали активну участь у війні, сподівалися отримати у своє володіння частину цих земель замість тих січових, які російський уряд роздавав колоністам з Європи та поміщикам з [[Московщина|Московщини]]. Для цього в [[1774]] році до [[Санкт-Петербург]]а було направлено делегацію козаків під проводом [[Білий Сидір Гнатович|Сидора Білого]]. Делегація повинна була клопотати перед імператрицею [[Катерина Друга|Катериною Другою]] про повернення козакам їхніх колишніх січових земель — «вольностей» — і наділення новими «вольностями». Делегація не досягла своєї мети — замість повернення вольностей та земель царський уряд |
||
⚫ | |||
Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був переведений на [[Дунай]]. Турецький султан виділив козакам під [[Задунайська Січ|Задунайську Січ]] острів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди — булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом корогву. |
Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був переведений на [[Дунай]]. Турецький султан виділив козакам під [[Задунайська Січ|Задунайську Січ]] острів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди — булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом корогву. |
||
Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі викликало все більші симпатії в українського населення і унеможливлювало участь у війні українців на стороні Росії. Таким чином руйнація Запорізької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Російської імперії виявились безборонними. |
Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі викликало все більші симпатії в українського населення і унеможливлювало участь у війні українців на стороні Росії. Таким чином руйнація Запорізької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Російської імперії виявились безборонними. |
||
[[31 жовтня]] [[1776]] про це [[Потьомкін Григорій Олександрович|Потьомкін]] доповідав Катерині II. |
|||
[[Файл:Holovatyi.jpg|міні|праворуч|150пкс|[[Головатий Антін Андрійович|Антін Головатий]], ініціатор переселення запорожців на Кубань]] |
[[Файл:Holovatyi.jpg|міні|праворуч|150пкс|[[Головатий Антін Андрійович|Антін Головатий]], ініціатор переселення запорожців на Кубань]] |
||
⚫ | Спроба утримати козаків від еміграції за Дунай та на Забужжя не дала результатів. Тоді Катерина II [[5 травня]] [[1779]] року і [[27 квітня]] [[1780]] |
||
⚫ | Спроба утримати козаків від еміграції за Дунай та на Забужжя не дала результатів. Тоді Катерина II [[5 травня]] [[1779]] року і [[27 квітня]] [[1780]] видала маніфести з проханням до козаків повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Ці заклики також не дали результатів. |
||
⚫ | В 1781—1783 |
||
⚫ | В 1781—1783, під час повстання кримських татар, царському уряду вдалось зібрати в Херсоні близько однієї тисячі козаків. Їх отаманом став військовий осавул Сидір Білий, а його помічником — колишній суддя Війська Запорозького [[Головатий Антін Андрійович|Антін Головатий]]. Нове військо поселили вздовж [[Дніпровський лиман|Дніпрового лиману]] та [[Кінбурнська коса|Кінбурнської коси]], а в 1790 р. козакам було «подаровано» землі поміж ріками [[Південний Буг|Бугом]] і [[Дністер|Дністром]]. В результаті конкуренції за ці землі з московськими вельможами старшини Антін Головатий, [[Чепіга Захарій Олексійович|Захарій Чепіга]] та Сидір Білий вирядились до Петербургу просити вільні землі. Цією землею виявилась правобережна Кубань, яка довгий час перебувала під Туреччиною, а за [[Кючук-Кайнарджійський мирний договір|Кючук-Кайнарджійською угодою]] була названа «Татарською самостійною державою» — з неї татари помалу витискали [[осетини|осетинів]] та [[черкеси|косогів-черкесів]]. |
||
⚫ | |||
⚫ | |||
=== Перші українські поселенці на Кубані === |
=== Перші українські поселенці на Кубані === |
||
Перший загін козаків-переселенців з-за [[Південний Буг|Південного Бугу]] на [[Кубань]] очолив полковник [[Чорноморське козацьке військо|Чорноморського козацького війська]] [[Білий Сава|Сава Білий]]. Загін налічував 3847 піших козаків з гарматами і був відправлений на 51 човні. Флотилія на чолі з Білим у супроводі яхти з бригадиром Пустошкіним, спеціально відрядженим для цієї мети до козаків царським урядом, вирушила [[16 серпня]] [[1792|1792 року]] з Очаківського лиману і [[25 серпня]] прибула до [[Тамань|Тамані]] (нині село [[Краснодарський край|Краснодарського краю]]). Козацькі човни було розвантажено, гармати й припаси для них залишено на деякий час у [[Фанагорійська фортеця|Фанагорійській фортеці]], головні сили козаків розташовані у Тамані, а частину на човнах відправлено до лиману біля гирла [[Кубань (річка)|Кубані]] як вартовий загін для спостереження за [[Черкеси|черкесами]]. |
Перший загін козаків-переселенців з-за [[Південний Буг|Південного Бугу]] на [[Кубань]] очолив полковник [[Чорноморське козацьке військо|Чорноморського козацького війська]] [[Білий Сава|Сава Білий]]. Загін налічував 3847 піших козаків з гарматами і був відправлений на 51 човні. Флотилія на чолі з Білим у супроводі яхти з бригадиром Пустошкіним, спеціально відрядженим для цієї мети до козаків царським урядом, вирушила [[16 серпня]] [[1792|1792 року]] з Очаківського лиману і [[25 серпня]] прибула до [[Тамань|Тамані]] (нині село [[Краснодарський край|Краснодарського краю]]). Козацькі човни було розвантажено, гармати й припаси для них залишено на деякий час у [[Фанагорійська фортеця|Фанагорійській фортеці]], головні сили козаків розташовані у Тамані, а частину на човнах відправлено до лиману біля гирла [[Кубань (річка)|Кубані]] як вартовий загін для спостереження за [[Черкеси|черкесами]]. |
||
Рядок 23: | Рядок 32: | ||
=== Активне заселення Кубані === |
=== Активне заселення Кубані === |
||
Активне |
Активне заселення Кубані відбулось за другої хвилі переселення, яка почалась в 1802 — 1810-му роках — з козаків Катеринославського та Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ, а також Задунайської Січі; та в 1809—1811 — з козаків Полтавської і Чернігівської губернії. А з 1809-го до 1849-го року на Кубань з України було переселено лише реєстрових козаків з родинами близько 109 тисяч осіб. |
||
Активна міграція українського населення на Кубань продовжувалась протягом всього XIX ст.: дані про національний склад населення Кубані за [[1882]] рік, представлені в Кавказькому календарі [[1886]] року вказують на те, що 46,8 % жителів становили українці, 41,0 % — росіяни, горяни — 9,73, німці — 1,3 %, вірмени — 0,6 %. Домінування українців в регіоні зберігалось до 1930-х |
Активна міграція українського населення на Кубань продовжувалась протягом всього XIX ст.: дані про національний склад населення Кубані за [[1882]] рік, представлені в Кавказькому календарі [[1886]] року вказують на те, що 46,8 % жителів становили українці, 41,0 % — росіяни, горяни — 9,73, німці — 1,3 %, вірмени — 0,6 %. Домінування українців в регіоні зберігалось до 1930-х. |
||
=== Українці Кубані в 1917-1920-х роках === |
=== Українці Кубані в 1917-1920-х роках === |
||
{{Main|Український національний рух на Кубані у 1917-1920 |
{{Main|Український національний рух на Кубані у 1917-1920}} |
||
[[Файл:Kondrat Baridge.jpg|міні|ліворуч|150пкс|[[Бардіж Кіндрат Лукич|Кіндрат Бардіж]]]] |
[[Файл:Kondrat Baridge.jpg|міні|ліворуч|150пкс|[[Бардіж Кіндрат Лукич|Кіндрат Бардіж]]]] |
||
Після [[Лютнева революція|лютневої буржуазної революції]] 1917 року частина кубанського козацтва, відчуваючи неміцність положення [[Тимчасовий уряд Росії|Тимчасового уряду]] і будучи незадоволеним його половинчастою політикою, почала об'єднуватись навколо голови Тимчасового Кубанського обласного виконавчого комітету, комісара Тимчасового уряду кадета [[Бардіж Кіндрат Лукич|Кіндрата Бардіжа]], висунувши при цьому самостійницькі гасла: «Влада на місці» і «Кубань для кубанців»<ref> |
Після [[Лютнева революція|лютневої буржуазної революції]] 1917 року частина кубанського козацтва, відчуваючи неміцність положення [[Тимчасовий уряд Росії|Тимчасового уряду]] і будучи незадоволеним його половинчастою політикою, почала об'єднуватись навколо голови Тимчасового Кубанського обласного виконавчого комітету, комісара Тимчасового уряду кадета [[Бардіж Кіндрат Лукич|Кіндрата Бардіжа]], висунувши при цьому самостійницькі гасла: «Влада на місці» і «Кубань для кубанців»<ref>{{Cite web |url=http://www.ukrterra.com.ua/developments/history/modern/zolotarevsky-kub.htm#_ftn1 |title=Богдан Золотаревский. Кубань — Украина: вопросы истории и политики |accessdate=9 серпня 2013 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20110522141817/http://www.ukrterra.com.ua/developments/history/modern/zolotarevsky-kub.htm#_ftn1 |archivedate=22 травня 2011 |deadurl=yes }}</ref>. |
||
[[Файл:Рябовіл М.GIF|міні|праворуч|150пкс|[[Рябовіл Микола Степанович|Микола Рябовіл]]]] |
[[Файл:Рябовіл М.GIF|міні|праворуч|150пкс|[[Рябовіл Микола Степанович|Микола Рябовіл]]]] |
||
[[Файл:Ivanys V.jpg|міні|праворуч|150пкс|[[Іванис Василь Миколайович]]]] |
[[Файл:Ivanys V.jpg|міні|праворуч|150пкс|[[Іванис Василь Миколайович]]]] |
||
[[17 квітня]] козачий з'їзд обрав Головою [[Кубанська військова ради|Кубанської крайової військової Ради]] [[Рябовіл Микола Степанович|Миколу Рябовола]] та утворив [[Тимчасовий Кубанський військовий уряд]], до складу якого увійшли сім членів Кубанського обласного виконавчого комітету і вісім обраних Радою представників козацтва. Уряд очолив полковник [[Філімонов Олександр Петрович|Олександр Філімонов]], а пізніше — [[Бич Лука Лаврентійович|Лука Бич]]. |
[[17 квітня]] козачий з'їзд обрав Головою [[Кубанська військова ради|Кубанської крайової військової Ради]] [[Рябовіл Микола Степанович|Миколу Рябовола]] та утворив [[Тимчасовий Кубанський військовий уряд]], до складу якого увійшли сім членів Кубанського обласного виконавчого комітету і вісім обраних Радою представників козацтва. Уряд очолив полковник [[Філімонов Олександр Петрович|Олександр Філімонов]], а пізніше — [[Бич Лука Лаврентійович|Лука Бич]]. |
||
Прихильники Рябовола та Бича виступали за самостійність Кубані та посилення зв'язків з Україною, а група Філімонова проводила курс на утримання Кубані в складі Росії. |
Прихильники Рябовола та Бича виступали за самостійність Кубані та посилення зв'язків з Україною, а група Філімонова проводила курс на утримання Кубані в складі Росії. |
||
Значна кількість українського населення та виокремленість української етнічної складової змусили російські сили боротися з проукраїнськими настроями. Так, в червні 1919 року після виступу на козачій конференції в Ростові-на-Дону, яка стала однією з спроб створення на півдні Росії союзного державного утворення, був убитий голова Крайової Ради [[Рябовіл Микола Степанович|Микола Рябовіл]]. Ніхто з козаків не сумнівався, що Рябовола вбили агенти при командуванні армії генерала [[Денікін Антон Іванович|А. І. Денікіна]]. |
Значна кількість українського населення та виокремленість української етнічної складової змусили російські сили боротися з проукраїнськими настроями. Так, в червні 1919 року після виступу на козачій конференції в Ростові-на-Дону, яка стала однією з спроб створення на півдні Росії союзного державного утворення, був убитий голова Крайової Ради [[Рябовіл Микола Степанович|Микола Рябовіл]]. Ніхто з козаків не сумнівався, що Рябовола вбили агенти при командуванні армії генерала [[Денікін Антон Іванович|А. І. Денікіна]]. |
||
[[Файл:Bych L.jpg|міні|ліворуч|150пкс|[[Бич Лука Лаврентійович|Лука Бич]]]] |
[[Файл:Bych L.jpg|міні|ліворуч|150пкс|[[Бич Лука Лаврентійович|Лука Бич]]]] |
||
Після вбивства Миколи Рябовола в армії Півдня Росії, що складалася на 80-85 % з кубанських козаків, почалося розчарування політикою командування, що позначилося на ослабленні надалі її боєздатності. |
Після вбивства Миколи Рябовола в армії Півдня Росії, що складалася на 80-85 % з кубанських козаків, почалося розчарування політикою командування, що позначилося на ослабленні надалі її боєздатності. |
||
В кінці 1919 |
В кінці 1919 Кубанська Рада, маючи на увазі самостійність Кубані, відправила делегацію на [[Паризька мирна конференція 1919—1920|Паризьку мирну конференцію]]. У відповідь, А. І. Денікін розігнав Раду, один із членів делегації — [[Кулабухов Олексій Іванович|Олексій Кулабухов]] — був повішений. Надалі [[Врангель Петро Миколайович|П. М. Врангель]], що отримав в березні 1920 року владу від Денікіна, спираючись на генералів — вихідців з кубанських козаків [[Улагай Сергій Георгійович|Сергія Улагая]], [[Науменко В'ячеслав Григорович|В'ячеслава Науменко]], Лещенко, [[Гулига Іван Омелянович|Івана Гулиги]], [[Шкуро Андрій Григорович|Андрія Шкуро]] та інших — робити активні зусилля по схиленню проукраїнські налаштованої Кубанської Ради і Кубанського уряду на бік Російської армії. Ці спроби не дали відчутного результату, а проросійська політика генералів Білого руху призвела до відтоку кубанців з армії. |
||
Уряд більшовиків не пробачив кубанцям участь у Білому русі та проукраїнські настрої, проводячи акції «[[розкозачування]]» та конфіскуючи землі<ref>[http://www.youtube.com/watch?v=2Ya2jWz6KM8 Террор геноцид казаков]</ref>. |
Уряд більшовиків не пробачив кубанцям участь у Білому русі та проукраїнські настрої, проводячи акції «[[розкозачування]]» та конфіскуючи землі<ref>[http://www.youtube.com/watch?v=2Ya2jWz6KM8 Террор геноцид казаков]</ref>. |
||
На [[1926]] |
На [[1926]] українці на Кубані все ще залишались найзначнішою за чисельністю етнічною групою, складаючи 45,48 % жителів. За період з 1897 по 1926 рр.. їх чисельність в краї зросла на 73,95 %. У Кубанському та Чорноморському округах, на їх частку припадало відповідно 61,48 і 35,66 % населення. Значна частина українського населення зосереджувалася в Армавірському (32,27 %) і Майкопському (29,73 %) округах. |
||
=== Українці Кубані в 1930-ті |
=== Українці Кубані в 1930-ті === |
||
Антиукраїнська політика радянського уряду в 1930-ті |
Антиукраїнська політика радянського уряду в 1930-ті безпосередньо торкнулась центрів українських настроїв Кубані. Найвідомішою сторінкою етноциду 1932-го року стали події на [[Полтавська (станиця)|станиці Полтавська]]<ref>{{Cite web |url=http://gazeta.zn.ua/SOCIETY/tragediya_kubanskoy_stanitsy_poltavskaya_kak_svidetelstvo_genotsida_ukrainstva.html |title=Трагедия кубанской станицы Полтавская как свидетельство геноцида украинства |accessdate=2013-08-12 |archive-date=2013-05-06 |archive-url=https://web.archive.org/web/20130506003252/http://gazeta.zn.ua/SOCIETY/tragediya_kubanskoy_stanitsy_poltavskaya_kak_svidetelstvo_genotsida_ukrainstva.html }}</ref>. |
||
== Див. також == |
== Див. також == |
||
* [[Малиновий Клин]] |
|||
*[[Голодомор на Кубані]] |
|||
* [[Український національний рух на Кубані у 1917-1920 рр.]] |
|||
* [[Кубанська Народна Республіка]] |
* [[Кубанська Народна Республіка]] |
||
* [[Революційна українська партія на Кубані]] |
* [[Революційна українська партія на Кубані]] |
||
Рядок 56: | Рядок 73: | ||
== Посилання == |
== Посилання == |
||
* [http://ukrlife.org/main/kubann/zmist.html ''Ренат Польовий.'' Кубанська Україна] |
* [http://ukrlife.org/main/kubann/zmist.html ''Ренат Польовий.'' Кубанська Україна] |
||
* [http://www.spas.net.ua/index.php/library/article/81 ''Євген Петренко.'' Звідки і чому з'явилися українці на Кубані] |
* [https://web.archive.org/web/20120609033457/http://www.spas.net.ua/index.php/library/article/81 ''Євген Петренко.'' Звідки і чому з'явилися українці на Кубані] |
||
* [http://goverment-alt.ru/?p=2355 150 років Кубанському козачому війську] |
* [http://goverment-alt.ru/?p=2355 150 років Кубанському козачому війську]{{Недоступне посилання|date=липень 2019 |bot=InternetArchiveBot }} |
||
* [http://www.spas.net.ua/index.php/library/article/19 ''Василь Іванис.'' Боротьба Кубані за Незалежність] |
* [https://web.archive.org/web/20160305001851/http://www.spas.net.ua/index.php/library/article/19 ''Василь Іванис.'' Боротьба Кубані за Незалежність] |
||
* [http://kuban-ukraine.org/ru/rakachev.html Украинцы на Кубани: особенности демографической истории] |
* [https://web.archive.org/web/20160304085654/http://kuban-ukraine.org/ru/rakachev.html Украинцы на Кубани: особенности демографической истории] |
||
* {{cite web |url=https://www.radiosvoboda.org/a/29017577.html |title=На Кубані серед чорноморських козаків було 83-86 відсотків українців |author= |date=2018-02-05 |website=https://www.radiosvoboda.org/ |publisher=[[Радіо «Свобода»]] |accessdate=5 лютого 2018}} |
|||
* {{cite web |url=http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/09/9/91816/ |title=Вже не зовсім українські правнуки... Роздуми на козачому цвинтарі у США |author=Юрій Міщенко |date=2012-09-09 |website=http://www.istpravda.com.ua/ |publisher=[[Історична правда]] |accessdate=5 лютого 2018}} |
|||
* [[Білий Дмитро Дмитрович |Білий Д. Д.]] - [https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Українці_Кубані_в_1792–1921_роках.pdf Українці Кубані в 1792-1921 роках. Еволюція соціальних ідентичностей] // ISBN 978-966-317-043-5 |
|||
* ''[[Супрун-Яремко Надія Онисимівна|Супрун-Яремко Н. О.]]'' [https://archive.org/stream/ukraintsi0kubani1#mode/2up Українці Кубані та їхні пісні]. — Київ: Музична Україна, 2005. — 784 с. |
|||
== Примітки == |
== Примітки == |
||
{{reflist}} |
{{reflist}} |
||
{{Етнографічні групи українців}} |
|||
{{Українська діаспора}} |
|||
[[Категорія:Історія Кубані]] |
[[Категорія:Історія Кубані]] |
Поточна версія на 21:38, 29 жовтня 2023
Українці на Кубані | |
![]() | |
Країна |
![]() ![]() ![]() ![]() |
---|---|
Цей список перелічує | людина |
Українці на Кубані — українська етнографічна група на Кубані, основу якої склали чорноморські, запорозькі і задніпровські козаки, а також селяни (мало)російських губерній Російської імперії, певну частку склали також «поляки» як тоді називали в т.ч. русинів (українців) з західних регіонів сучасної України, на той час у складі Австрійської імперії. Серед історичних назв (самоназв) цієї групи українства - козаки, (мало)роси, руські, степовики, християни, православні, кубанці та ін.
У 1740-х перші запорожці стали селитися на півночі Кубані. Закріпитися в районі сучасної Єйської коси вдалося за час урядування кошового отамана Василя Сича. У відповідь російська імператриця Єлизавета I видала указ, що зобов'язував кошового Василя Сича попалити всі курені запорожців. А надалі запорізьким козакам заборонялося навіть ступати на задонську частину узбережжя. Проте виконувати наказу цариці Сич не поспішав, а вдався до дипломатії: послав своїх гінців до Сенату. Але це не дало жодного результату. Зрештою запорожці вимушені були виконати імператорський наказ й залишили Кубань.
По закінченні Російсько-турецької війни 1768—1774 рр., результатами якої стало приєднання до Росії земель між Бугом і Дніпром, Запорізькі козаки, які брали активну участь у війні, сподівалися отримати у своє володіння частину цих земель замість тих січових, які російський уряд роздавав колоністам з Європи та поміщикам з Московщини. Для цього в 1774 році до Санкт-Петербурга було направлено делегацію козаків під проводом Сидора Білого. Делегація повинна була клопотати перед імператрицею Катериною Другою про повернення козакам їхніх колишніх січових земель — «вольностей» — і наділення новими «вольностями». Делегація не досягла своєї мети — замість повернення вольностей та земель царський уряд ухвалив рішення про ліквідацію[1].
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/8/8c/AG3.jpg/220px-AG3.jpg)
Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був переведений на Дунай. Турецький султан виділив козакам під Задунайську Січ острів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди — булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом корогву.
Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі викликало все більші симпатії в українського населення і унеможливлювало участь у війні українців на стороні Росії. Таким чином руйнація Запорізької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Російської імперії виявились безборонними.
31 жовтня 1776 про це Потьомкін доповідав Катерині II.
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/2/20/Holovatyi.jpg/150px-Holovatyi.jpg)
Спроба утримати козаків від еміграції за Дунай та на Забужжя не дала результатів. Тоді Катерина II 5 травня 1779 року і 27 квітня 1780 видала маніфести з проханням до козаків повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Ці заклики також не дали результатів.
В 1781—1783, під час повстання кримських татар, царському уряду вдалось зібрати в Херсоні близько однієї тисячі козаків. Їх отаманом став військовий осавул Сидір Білий, а його помічником — колишній суддя Війська Запорозького Антін Головатий. Нове військо поселили вздовж Дніпрового лиману та Кінбурнської коси, а в 1790 р. козакам було «подаровано» землі поміж ріками Бугом і Дністром. В результаті конкуренції за ці землі з московськими вельможами старшини Антін Головатий, Захарій Чепіга та Сидір Білий вирядились до Петербургу просити вільні землі. Цією землею виявилась правобережна Кубань, яка довгий час перебувала під Туреччиною, а за Кючук-Кайнарджійською угодою була названа «Татарською самостійною державою» — з неї татари помалу витискали осетинів та косогів-черкесів.
Перший загін козаків-переселенців з-за Південного Бугу на Кубань очолив полковник Чорноморського козацького війська Сава Білий. Загін налічував 3847 піших козаків з гарматами і був відправлений на 51 човні. Флотилія на чолі з Білим у супроводі яхти з бригадиром Пустошкіним, спеціально відрядженим для цієї мети до козаків царським урядом, вирушила 16 серпня 1792 року з Очаківського лиману і 25 серпня прибула до Тамані (нині село Краснодарського краю). Козацькі човни було розвантажено, гармати й припаси для них залишено на деякий час у Фанагорійській фортеці, головні сили козаків розташовані у Тамані, а частину на човнах відправлено до лиману біля гирла Кубані як вартовий загін для спостереження за черкесами.
Прибулі на Кубань козаки розселилися куренями, назви яких були перенесені із Запорожжя: Батуринський, Іркліївський, Калниболотський, Канівський, Переяславський, Полтавський, Уманський, Корсунський, Менський, Медведівський (від холодноярського села Медведівки) тощо.
Активне заселення Кубані відбулось за другої хвилі переселення, яка почалась в 1802 — 1810-му роках — з козаків Катеринославського та Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ, а також Задунайської Січі; та в 1809—1811 — з козаків Полтавської і Чернігівської губернії. А з 1809-го до 1849-го року на Кубань з України було переселено лише реєстрових козаків з родинами близько 109 тисяч осіб.
Активна міграція українського населення на Кубань продовжувалась протягом всього XIX ст.: дані про національний склад населення Кубані за 1882 рік, представлені в Кавказькому календарі 1886 року вказують на те, що 46,8 % жителів становили українці, 41,0 % — росіяни, горяни — 9,73, німці — 1,3 %, вірмени — 0,6 %. Домінування українців в регіоні зберігалось до 1930-х.
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/b/bc/Kondrat_Baridge.jpg/150px-Kondrat_Baridge.jpg)
Після лютневої буржуазної революції 1917 року частина кубанського козацтва, відчуваючи неміцність положення Тимчасового уряду і будучи незадоволеним його половинчастою політикою, почала об'єднуватись навколо голови Тимчасового Кубанського обласного виконавчого комітету, комісара Тимчасового уряду кадета Кіндрата Бардіжа, висунувши при цьому самостійницькі гасла: «Влада на місці» і «Кубань для кубанців»[2].
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/7/7b/Ivanys_V.jpg/150px-Ivanys_V.jpg)
17 квітня козачий з'їзд обрав Головою Кубанської крайової військової Ради Миколу Рябовола та утворив Тимчасовий Кубанський військовий уряд, до складу якого увійшли сім членів Кубанського обласного виконавчого комітету і вісім обраних Радою представників козацтва. Уряд очолив полковник Олександр Філімонов, а пізніше — Лука Бич.
Прихильники Рябовола та Бича виступали за самостійність Кубані та посилення зв'язків з Україною, а група Філімонова проводила курс на утримання Кубані в складі Росії.
Значна кількість українського населення та виокремленість української етнічної складової змусили російські сили боротися з проукраїнськими настроями. Так, в червні 1919 року після виступу на козачій конференції в Ростові-на-Дону, яка стала однією з спроб створення на півдні Росії союзного державного утворення, був убитий голова Крайової Ради Микола Рябовіл. Ніхто з козаків не сумнівався, що Рябовола вбили агенти при командуванні армії генерала А. І. Денікіна.
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/0/0a/Bych_L.jpg/150px-Bych_L.jpg)
Після вбивства Миколи Рябовола в армії Півдня Росії, що складалася на 80-85 % з кубанських козаків, почалося розчарування політикою командування, що позначилося на ослабленні надалі її боєздатності.
В кінці 1919 Кубанська Рада, маючи на увазі самостійність Кубані, відправила делегацію на Паризьку мирну конференцію. У відповідь, А. І. Денікін розігнав Раду, один із членів делегації — Олексій Кулабухов — був повішений. Надалі П. М. Врангель, що отримав в березні 1920 року владу від Денікіна, спираючись на генералів — вихідців з кубанських козаків Сергія Улагая, В'ячеслава Науменко, Лещенко, Івана Гулиги, Андрія Шкуро та інших — робити активні зусилля по схиленню проукраїнські налаштованої Кубанської Ради і Кубанського уряду на бік Російської армії. Ці спроби не дали відчутного результату, а проросійська політика генералів Білого руху призвела до відтоку кубанців з армії.
Уряд більшовиків не пробачив кубанцям участь у Білому русі та проукраїнські настрої, проводячи акції «розкозачування» та конфіскуючи землі[3].
На 1926 українці на Кубані все ще залишались найзначнішою за чисельністю етнічною групою, складаючи 45,48 % жителів. За період з 1897 по 1926 рр.. їх чисельність в краї зросла на 73,95 %. У Кубанському та Чорноморському округах, на їх частку припадало відповідно 61,48 і 35,66 % населення. Значна частина українського населення зосереджувалася в Армавірському (32,27 %) і Майкопському (29,73 %) округах.
Антиукраїнська політика радянського уряду в 1930-ті безпосередньо торкнулась центрів українських настроїв Кубані. Найвідомішою сторінкою етноциду 1932-го року стали події на станиці Полтавська[4].
- Малиновий Клин
- Голодомор на Кубані
- Український національний рух на Кубані у 1917-1920 рр.
- Кубанська Народна Республіка
- Революційна українська партія на Кубані
- Голодомор на Кубані
- Ренат Польовий. Кубанська Україна
- Євген Петренко. Звідки і чому з'явилися українці на Кубані
- 150 років Кубанському козачому війську[недоступне посилання з липня 2019]
- Василь Іванис. Боротьба Кубані за Незалежність
- Украинцы на Кубани: особенности демографической истории
- На Кубані серед чорноморських козаків було 83-86 відсотків українців. https://www.radiosvoboda.org/. Радіо «Свобода». 5 лютого 2018. Процитовано 5 лютого 2018.
- Юрій Міщенко (9 вересня 2012). Вже не зовсім українські правнуки... Роздуми на козачому цвинтарі у США. http://www.istpravda.com.ua/. Історична правда. Процитовано 5 лютого 2018.
- Білий Д. Д. - Українці Кубані в 1792-1921 роках. Еволюція соціальних ідентичностей // ISBN 978-966-317-043-5
- Супрун-Яремко Н. О. Українці Кубані та їхні пісні. — Київ: Музична Україна, 2005. — 784 с.
- ↑ на час руйнації делегація саме поверталась з Петербургу на Січ, це врятувало членів делегації від покарання і опали
- ↑ Богдан Золотаревский. Кубань — Украина: вопросы истории и политики. Архів оригіналу за 22 травня 2011. Процитовано 9 серпня 2013.
- ↑ Террор геноцид казаков
- ↑ Трагедия кубанской станицы Полтавская как свидетельство геноцида украинства. Архів оригіналу за 6 травня 2013. Процитовано 12 серпня 2013.
|