Ситківці: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [перевірена версія] |
Shynkar (обговорення | внесок) |
Немчук (обговорення | внесок) |
||
| (Не показані 55 проміжних версій 36 користувачів) | |||
| Рядок 1: | Рядок 1: | ||
{{ |
{{Селище України |
||
| назва = Ситківці |
| назва = Ситківці |
||
| герб = Sitkovcy gerb.gif |
| герб = Sitkovcy gerb.gif |
||
| Рядок 6: | Рядок 6: | ||
| опис прапора = Прапор Ситківців |
| опис прапора = Прапор Ситківців |
||
| область = [[Вінницька область]] |
| область = [[Вінницька область]] |
||
| район = [[ |
| район = [[Гайсинський район]] |
||
| |
| громада = [[Райгородська сільська громада]] |
||
| код |
| код КАТОТТГ = UA05040190020042390 |
||
| облікова картка = |
| облікова картка = {{Cite web|url=http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/z7503/A005?rdat1=30.10.2015&rf7571=2488|title=Ситківці}} |
||
| розташування = Nemyriv.jpg |
| розташування = Nemyriv.jpg |
||
| опис розташування = Ситківці на мапі Немирівського району |
| опис розташування = Ситківці на мапі Немирівського району |
||
| mapx = 245 |
| mapx = 245 |
||
| mapy = 115 |
| mapy = 115 |
||
| засноване = Перша письмова згадка - [[1545]] |
| засноване = Перша письмова згадка - [[1545 в Україні|1545]] |
||
| населення = {{зменшення}}{{ |
| населення = {{зменшення}} {{Formatnum:2155}} <small>(01.01.2022)</small><ref>{{Cite web|url=http://database.ukrcensus.gov.ua/PXWEB2007/ukr/publ_new1/2022/zb_Сhuselnist.pdf|title=Архівована копія|accessdate=2022-08-10|archive-date=2022-07-04|archive-url=https://web.archive.org/web/20220704054416/http://database.ukrcensus.gov.ua/PXWEB2007/ukr/publ_new1/2022/zb_Сhuselnist.pdf}}</ref> |
||
| площа = 12 |
| площа = 12 |
||
| статус |
| статус = [[26 січня]] [[2024]] |
||
| магдебурзьке право = |
| магдебурзьке право = |
||
| агломерація = |
| агломерація = |
||
| щільність = {{#expr: |
| щільність = {{#expr:2155/12 round 2}} |
||
| поштовий індекс = 22865 |
| поштовий індекс = 22865 |
||
| телефонний код = 4331 |
| телефонний код = 4331 |
||
| висота = 221 |
| висота = 221 |
||
| ref-висота = |
| ref-висота = |
||
| водойма = |
| водойма = р. [[Бажаниха]] |
||
| координати = {{coord|48|54|31|N|29|12|4|E|scale:30000|display=inline,title}} |
| координати = {{coord|48|54|31|N|29|12|4|E|scale:30000|display=inline,title}} |
||
| lat_deg = 48 | lat_min = 54 | lat_sec = 31 |
| lat_deg = 48 | lat_min = 54 | lat_sec = 31 |
||
| Рядок 31: | Рядок 31: | ||
| ref-area = |
| ref-area = |
||
| станція = {{ст.|Ситківці}} |
| станція = {{ст.|Ситківці}} |
||
| відстань = |
| відстань = 2,5 |
||
| фізична р = |
| фізична р = |
||
| залізниця р = |
| залізниця р = |
||
| автошлях р = |
| автошлях р = 27 |
||
| фізична о = |
| фізична о = |
||
| ref-фізична о = |
| ref-фізична о = |
||
| залізниця о =88 |
| залізниця о =88 |
||
| автошлях о =83 |
| автошлях о =83 |
||
| адреса = 22865, Вінницька обл., |
| адреса = 22865, Вінницька обл., Гайсинський р-н, с-ще Ситківці, вул. Центральна, 123<!--, 6-21-78--> |
||
| голова = Михайленко Віктор |
| голова = Михайленко Віктор |
||
|зображення=Ситківці. В'їзд у смт.jpg}} |
|||
}} |
|||
{{Також|Ситківці (значення){{!}}Ситківці}} |
|||
'''Си́тківці''' — [[селище міського типу]] (від [[1956]] року) в [[Україна|Україні]], у [[Немирівський район|Немирівському районі]] [[Вінницька область|Вінницької області]] біля залізничної [[Ситківці (станція)|станції Ситківці]]. Розміщене на сході [[Поділля]]. |
|||
'''Си́тківці''' — [[селище]] в [[Україна|Україні]], в [[Райгородська сільська громада|Райгородській сільській громаді]] [[Гайсинський район|Гайсинського району]] [[Вінницька область|Вінницької області]]. Розташоване на обох берегах річки [[Бажаниха]] (притока [[Кропив'янка (річка)|Кропив'янки]]) за 27 км на північний захід від міста [[Гайсин]] та за 7,5 км від автошляху {{Автошлях М|30}}. На околиці селища знаходиться [[залізнична станція]] [[Ситківці (станція)|Ситківці]]. [[Населення]] становить 2 155 осіб (станом на 1 січня 2022 року). |
|||
== Історія == |
|||
== Географічне положення == |
|||
=== Стародавні часи === |
|||
Ситківці лежать [http://imsu-vinnycja.com/mista-i-sela-vinnyckoi-oblasti/nemyrivskyj-rajon/sytkivci.html Ситківці] за 40 км від райцентру, в мальовничій місцевості при злитті двох річок Червоної і Повстянки. |
|||
У центрі селища виявлено 20 поховань пізньосередньовічного могильника — кладовища. При одному з поховань знайдена срібна монета — півгроша, карбовану 1520 року в часи чеського та угорського короля [[Людовик II Ягеллончик|Людовика II]]. Деякі скелети мають сліди фізичних травм, нанесених за життя ударами тупого знаряддя по черепу, що може свідчити про участь населення у збройній боротьбі проти татаро-турецьких, литовських і шляхетських-польських загарбників. |
|||
Ситківці відомі з [[1448]] року. На початку XVI століття Ситківці — укріплений замок на межі Винницької й Гайсинської волостей. На його місці збереглися «замчища» — рештки земляних валів, підмурків домів, а за 9 км на схід — руїни старовинного монастиря (урочище Монастирище). 1545 року Ситківці належали литовському панові Скабарні, про що свідчать [[ревізька казка|ревізькі документи]]. |
|||
Поблизу селища розміщена однойменна залізнична [[Ситківці (станція)|станція Ситківці]], звідки формується місцевими підприємствами декілька вагонів на добу. Спочатку це була вузькоколійка, у 1970-ті роки перешили на широку колію. |
|||
Неподалік від Ситківців в сиву давнину проходив Чорний шлях, по якому йшли орди кочовиків, здійснювалися грабіжницькі набіги, хрестові походи тощо. Село неодноразово знищували під час таких приступів, але тут знову селилися люди. |
|||
Попри загальні тенденції занепаду, 14-го грудня 2015 року відновив курсування приміський поїзд. З 23 липня 2016 року він курсує у складі плацкартних вагонів щопонеділка, щосереди та щоп'ятниці. Відправлення поїзда зі ст. Ситківці о 4:02, прибуття до Вінниці о 6:38. Через Ситківці не проходить жодна значна автодорога, до траси {{Автошлях М|12}} — досить далеко, тому до Немирова і Вінниці швидше, дешевше і зручніше їхати поїздом. |
|||
Польська держава не захищала належно південні кордони, замки будували щоб загнузда́ти вільних селян. Після Люблінської унії володарі Ситківців — князі [[Святополк-Четвертинські|Четвертинські]] — посилили експлуатацію селян. У 1588 році III литовським уставом остаточно узаконено кріпацтво. У 1594—1596 рр. під час перебування на Брацлавщині [[Северин Наливайко|Северина Наливайка]] люди спільно з міщанами й козаками виступили проти магнатів, шляхти й заможних міщан. Почастішали втечі кріпаків на Запоріжжя. Феодали в пошуках робочих рук займалися викотництвом і осадництвом. У 1602 році в Ситківцях поселилося немало селян з села Хлібової{{Джерело}} Подільського воєводства, які втекли від своїх хазяїв. Організатори втеч — викотці, нерідко й самі магнати заманювали невільників сусідніх власників пільгами, перевозили їх своїми підводами, іноді виділяючи для цього озброєні загони. Так було привезено до Ситківців селян з Кропивної. |
|||
Із заходу, сходу та півдня селище оточують ліси, що розкинулися на схилах вибалків. |
|||
Приймаючи втікачів з Волині, Полісся і Західного Поділля, поміщики обіцяли їм кілька пільгових років. Довірені особи феодалів — «[[осадники]]» ставили на ділянках-волоках, які підлягають заселенню, стовпи «на волю».<!-- Доверенные лица феодалов — «осадцы» ставили на участках-волоках, подлежащих заселению, столбы «на волю». --> На них умовними знаками вказувалися пільги на термін 10,15, 20, 30, іноді на 40 років. Та ці обіцянки рідко виконували. Часто до закінчення пільг поселенців на «законних» підставах закріпачували. Коли Ситківці стали власністю [[Вишневецькі|князів Вишневецьких]] (1606 р.), кріпак, що не виконав панщини, мав заплатити 5 [[Талер|талерів]]. Особливо експлуатували селян орендатори. Станом на 1629 рік в селі налічувалося 102 подвір'я. Люди постійно противились закріпаченню, посиленню панщини. «…Коли в 1648 році виникла визвольна боротьба українського народу проти польської шляхти, Ситковеччина взяла в ній активну участь. Найвидатнішим організатором селянського руху на Брацлавщині, Вінниччині був [[Максим Кривоніс]], вірний товариш Богдана Хмельницького. Під його проводом селянські загони здобули Бершадь, Ладижин, Верхівку, Брацлав, Райгород, Немирів, Животів, Вінницю та зруйнували і спустошили багато панських маєтків». |
|||
== Ситківці у давні часи == |
|||
Старовину Ситківців підтверджують археологічні дослідження. У центрі селища виявлено 20 поховань пізньосередньовічного могильника — кладовища. При одному з поховань знайдена срібна монета — півгроша, чека́нену 1520 року в часи чеського та угорського короля [[Людовик II (король Угорщини)|Людовика II]]. Деякі скелети мають сліди фізичних травм, нанесених за життя ударами тупого знаряддя по черепу, що може свідчити про участь населення у збройній боротьбі проти татаро-турецьких, литовських і шляхетських-польських загарбників. |
|||
З 1654 року Ситківці неодноразово постраждали від нападів польських військ. Пани катуваннями і пожежами намагались згасити спротив. У 1664 році шляхетські загони спопелили село. Залишилось тільки 27 домів. Чверть людей загинула, багато мешканців у складі Брацлавського й Вінницького полків перейшло на лівий берег Дніпра. За Андрусівським перемир'ям Ситківці залишилися під Польщею, а з 1672 по 1699 роки були під турками. У 1702 році повстанські загони [[Семен Палій|Семена Палія]] й [[Самійло Самусь|Самуся]] звільнили Ситківці від поміщиків і орендаторів. Щоб задушити спротив, пани брали на службу кримських татар. 21 березня 1745 року поблизу Немирова й Ситківців розташувався тритисячний загін татар, а в лісах було заготовлено багато кайданів і колодок для полонених. Місцеві поміщики збиралися сплатити живим товаром ([[ясир]]ом) татарам. Кріпаки йшли в гайдамаки. У Голубиному яру (на території села) знайдено тайники, де гайдамаки тримали зброю. У 1750 році вони підпалили помістя пана. |
|||
Ситківці відомі з [[1448]] року. На початку XVI ст. Ситківці — укріплений замок на межі Винницької й Гайсинської волостей. На його місці збереглися «замчища» — рештки земляних валів, підмурків домів, а за 9 км на схід — руїни старовинного монастиря (урочище Монастирище). 1545 року Ситківці належали литовському панові Скабарні, про що свідчать [[Ревізькі казки|ревізькі документи]]. |
|||
=== У XVIII—XIX століттях === |
|||
Недалеко від Ситківців в сиву давнину проходив Чорний шлях, по якому йшли орди кочовиків, здійснювалися грабіжницькі набіги, хрестові походи тощо. Село неодноразово знищували під час таких приступів, але тут знову селилися люди. |
|||
Після анексії Правобережної України Російською імперією у 1793 році Ситківці увійшли у склад [[Брацлавське намісництво|Брацлавського намісництва]], а через чотири роки — до Липовецького повіту Київської губернії. Незабаром село купив граф С. Потоцький{{хто?}}. Руками селян Потоцькі збудували палац, заповнили ставки, розвели білих і чорних лебедів, заклали парк-заповідник, де за кам'яною стіною тримали завезених з далеких країв диких звірів. Кріпосні селяни злидарювали, пухли з голоду, працюючи від неділі до неділі, на панів. У квітні 1834 року земський суд встановив, що 821 кріпак ситковецького маєтку поміщика графа Потоцького харчується «хлібом», виготовленим з бурди, соломи, трави і нирок. Тим часом пан розважався на закордонних курортах, витрачаючи гроші, зароблені потом і кров'ю поневолених селян. Кріпацька праця застосовувалася також на цукровому заводі, заснованому у 1836 році, цегельному заводі, на заводі, де виробляли соду і скло. З 1808 по 1870 роки на заводі виготовляли скляний посуд блакитного, зеленого та інших кольорів. Тут і зараз знаходять рештки битого скла. |
|||
Реформа 1861 року збільшила малоземелля і безземелля селян, що йшли робити на цукровий завод і його посадки. 1866 року за орендною угодою з Потоцьким акціонерне товариство на чолі з бароном К. Таубе й французом І. Гоффаром почало ставити новий цукрозавод. Машини та інше обладнання завезли з-за кордону, переважно з Австрійської імперії. Осінню 1867 р. завод виробив 87 617 пудів цукру-піску. На заводі працювало 240 чоловіків и 20 жінок, переважно місцевих. Маючи великі дивіденди (10-20 %), акціонери поновили контракт з Потоцьким до 1918 року. Завод давав прибутку від 58 до 84 тис. рублів на рік. У гонитві за наживою власники цукрового заводу змушували робочих працювати по 16 годин на день без перерви на обід і без вихідних. Часто із заробітку робітників відраховували різні штрафи. Ще гірше оплачувалася праця жінок і підлітків. Останні працювали 5-6 років чорноробами по 12-13 годин, при цьому значна частина мізерної зарплати йшла на могорич майстрам. |
|||
Польська держава не захищала належно південні кордони, замки будували щоб загнузда́ти вільних селян. Післе Люблінської унії володарі Ситківців — князі [[Святополк-Четвертинські|Четвертинські]] — посилили експлуатацію селян. У 1588 році III литовським уставом остаточно узаконено кріпацтво. У 1594—1596 рр. під час перебування на Брацлавщині [[Северин Наливайко|Северина Наливайка]] люди спільно з міщанами й козаками виступили проти магнатів, шляхти й заможних міщан. Почастішали втечі кріпаків на Запоріжжя. Феодали в пошуках робочих рук займалися викотництвом і осадництвом. У 1602 році в Ситківцях поселилося немало селян з села Хлібової{{Джерело}} Подільского воєводства, які втекли від своїх хазяїв. Організатори втеч — викотці, нерідко й самі магнати заманювали невільників сусі́дніх власників пільгами, перевозили їх своїми подводами, іноді виділяючи для цього озброєні загони. Так було привезено до Ситківців селян з Кропивної. |
|||
Про нещадну експлуатацію трудівників на заводі писав у липні 1894 року в своїй скарзі губернатору робітник О. П. Данилевський. За 20 років роботи на різних заводах ніде не бачив він таких умов. Тяжке життя викликало невдоволення, страйки. Однак губернатор не допоміг, а передав скаргу фабричному інспектору. У 1896 році робочі Ситковецького заводу оголосили страйк, вимагаючи підвищення зарплати. Хазяї викликали поліцію і жандармів. Однак це не допомогло. Курівництво мусило частково задовольнити вимоги. |
|||
Приймаючи втікачів з Волині, Полісся і Західного Поділля, поміщики обіцяли їм кілька пільгових років. Довірені особи феодалів — «[[Польське осадництво|осадники]]» ставили на ділянках-волоках, які підлягають заселенню, стовпи «на волю».<!-- Доверенные лица феодалов — «осадцы» ставили на участках-волоках, подлежащих заселению, столбы «на волю». --> На них умовними знаками вказувалися пільги на термін 10,15, 20, 30, іноді на 40 років. Та рідко виконували пани обіцянки. Часто до закінчення пільг поселенців на «законних» підставах закріпачували. Коли Ситківці стали власністю [[Вишневецькі|Вишневецьких]] (1606 р.), кріпак, що не виконав панщини, мав заплатити 5 [[талер]]ів. Особливо експлуатували селян орендатори. У 1629 р. в селі було 102 двори. Люди постійно противились закріпаченню, посиленню панщини. «…Коли в 1648 році виникла визвольна боротьба українського народу проти польської шляхти, Ситковеччина взяла в ній активну участь. Найвидатнішим організатором селянського руху на Брацлавщині, Вінниччині був [[Максим Кривоніс]], вірний товариш Богдана Хмельницького. Під його проводом селянські загони здобули Бершадь, Ладижин, Верхівку, Брацлав, Райгород, Немирів, Животів, Вінницю та зруйнували і спустошили багато панських маєтків». |
|||
Як і цукрозавод, цегельно-черепичний завод орендувало акціонерне товариство. У 1866 році там працювала 21 людина, переважно дівчата до 16 років. |
|||
З 1654 року Ситківці неодноразово постраждали від нападів польских військ. Пани катуваннями и пожежами намагались згасити спротив. У 1664 році шляхетські загони спопелили село. Залишилось тілько 27 домів. Чверть людей загинула, багато мешканців у складі Брацлавського й Вінницького полків перейшло на лівий берег Дніпра. За Андрусівським перемир'ям Ситківці залишилися під Польщею, а з 1672 по 1699 р. були під турками. У 1702 році повстанські загони [[Палій|Палія]] й [[Самусь|Самуся]] звільнили Ситківці від поміщиків і орендаторів. Щоб задушити спротив, пани брали на службу кримських татар. 21 березня 1745 р. поблизу Немирова й Ситківців знаходився тритисячний загін татар, а в лісах було заготовлено багато кайданів і колодок для полонених. Місцеві поміщики збиралися сплатити живим товаром ([[ясир]]ом) татарам. Кріпаки йшли в гайдамаки. У Голубиному яру (на території села) знайдено тайники, де гайдамаки тримали зброю. У 1750 році вони підпалили помістя пана. |
|||
=== Ткацька майстерня === |
|||
== Ситківці в період XVIIІ-XIX ст == |
|||
До 1913 року в Ситківцях існувала ткацька майстерня, де виробляли килими, рушники, високоякісний шевйот. Шерсть для його виготовлення доставляли з Москви. Ткалі О. Загоровська, Я. Затворніцька, Г. Остроухова згадують, який невичерпної була фантазія народних умільців. Переконливим доказом їх високого художнього смаку були килими з оригінальним рослинним і геометричним орнаментом, рушники, вишиті різнокольоровими візерунками рослин і геометричних фігур. Умови праці в майстерні були дуже важкі. Робочий день тривав 16 годин. Поступово народні художні промисли занепали. Чимала провина в цьому лихварів і скупників. Скуповуючи за безцінь вироби народних художників, вони доводили їх до злиднів. «З ткача НЕ БУДЕ багатія, з швачки — багачки» — йшлося в народній приказці. |
|||
Після приєднання Правобережної України до Росії, 1793 Ситківці увійшли в Брацлавське намісництво, а через чотири роки — до Липовецького повіту Київської губернії. Незабаром село купив граф С. Потоцький. Руками селян Потоцькі збудували палац, заповнили ставки, розвели білих і чорних лебедів, розбили парк-заповідник, де за кам'яною стіною тримали завезених з далеких країв диких звірів. Кріпосні селяни злидарювали, пухли з голоду, працюючи від неділі до неділі, на панів. У квітні 1834 земський суд встановив, що 821 кріпак ситковецького маєтку поміщика графа Потоцького харчується «хлібом», виготовленим з бурди, соломи, трави і нирок. Тим часом пан розважався на закордонних курортах, витрачаючи гроші, зароблені потом і кров'ю поневолених селян. Кріпацька праця застосовувалася також на цукровому заводі, заснованому в 1836 році, цегельному заводі, на заводі, де виробляли соду і скло. З 1808 по 1870 рік на заводі виготовляли скляний посуд блакитного, зеленого та інших кольорів. Тут і зараз знаходять рештки битого скла. |
|||
=== ХХ століття === |
|||
Реформа 1861 року збільшила малоземелля і безземелля селян, що йшли робити на цукровий завод і його посадки. У 1866 році за орендною угодою з Потоцьким акціонерне товариство на чолі з бароном К. Таубе й французом І. Гоффаром почало ставити новий цукрозавод. Машини та інше обладнання завезли з-за бугра, переважно з Австро-Угорщини. Осінню 1867 р. завод виробив 87 617 пудів цукру-піску. На заводі працювало 240 чоловіків и 20 жінок, переважно місцевих. Маючи великі дивіденди (10-20 %), акціонери поновили контракт з Потоцьким до 1918 року. Завод давав прибутку від 58 до 84 тис. руб. на рік. У гонитві за наживою власники цукрового заводу змушували робочих працювати по 16 годин на день без перерви на обід і без вихідних. Часто із заробітку робітників відраховували різні штрафи. Ще гірше оплачувалася праця жінок і підлітків. Останні працювали 5-6 років чорноробами по 12-13 годин, при цьому значна частина мізерної зарплати йшла на могорич майстрам. |
|||
6 листопада 1919 року в Ситківцях укладено умову про перехід [[Українська галицька армія|Української Галицької армії]] до [[Добровольча армія|Добровольчої армії]]. |
|||
Тяжко виживали селяни під час Жовтневого перевороту, «хлібозаготівлі» та Голодомору 1932—1933 років, німецько-радянської війни. З останніх сил прості трудівники на совість розбудовувало село. У 1958 році колгосп імені Ворошилова об'єднаний з артіллю імені Т. Г. Шевченка села Джуринці в один колгосп «Україна». З 1961 року господарство переважно займалося великою рогатою худобою. У 1970 році поголів'я збільшилося до 2455 худобин. На одну фуражну корову отримували 3800 кг молока, на 100 га сільгоспугідь — 220 ц м'яса. Колгоспники отримували по 2,3 рубля на людино/день. |
|||
Про нещадну експлуатацію трудівників на заводі писав у липні 1894 рокі в своїй скарзі губернатору робітник О. П. Данилевський. За 20 років роботи на різних заводах ніде не бачив він таких умов. Тяжке життя визвало невдоволення, забастовки. Однак губернатор не допоміг, а передав скаргу фабричному інспектору. У 1896 році робочі Ситковецького заводу оголосили забастовку, вимагаючи підвищення зарплати. Хазяї викликали поліцію і жандармів. Однак це не допомогло. Курівництво мусило частково задовільнити вимоги. |
|||
У 1968 році залізничники завершили перешивання вузької колії на широку, що забезпечило зріст навантажень з 25 тис. тонн до 60 тис. тонн на рік, введена механізація усіх процесів навантаження й розвантаження вагонів на станції {{ст.|Ситківці}}. |
|||
Як і цукрозавод, цегельно-черепичний завод орендувало акціонерне товариство. У 1866 році там працювала 21 людина, переважно дівчата до 16 років. |
|||
Понад 43 роки працювала ланковою ситківецького колгоспу «Україна» колишня наймичка, Герой Соціалістичної Праці [[Середа Олександра Яківна|Олександра Середа]]. У 1970—1971 рр. завод відзначився значним зростанням виробництва цукру, добова потужність склала 7881 ц перероблених буряків. Г. Н. Поліщука нагороджено орденом трудового прапора, П. І. Григор'єва, О. О. Пачіско — орденом «Знак Пошани», 42 особи — медаллю «За доблесну працю». Високих трудових показників досягли колективи двох цегельних заводів, залізничної станції і лісоскладу, хлібозаготівельного пункту, відділення «Сільгосптехніки», хлібозаводу, лісництва. |
|||
* '''Ткацька майстерня''' |
|||
=== У незалежній Україні === |
|||
До 1913 року в Ситківцях існувала ткацька майстерня, де виробляли килими, рушники, високоякісний шевйот. Шерсть для його виготовлення доставляли з Москви. Ткалі О. Загоровська, Я. Затворніцька, Г. Остроухова згадують, який невичерпної була фантазія народних умільців. Переконливим доказом їх високого художнього смаку були килими з оригінальним рослинним і геометричним орнаментом, рушники, вишиті різнокольоровими візерунками рослин і геометричних фігур. Умови праці в майстерні були дуже важкі. Робочий день тривав 16 годин. Поступово народні художні промисли занепали. Чимала провина в цьому лихварів і скупників. Скуповуючи за безцінь вироби народних художників, вони доводили їх до злиднів. «З ткача НЕ БУДЕ багатія, з швачки — багачки» — йшлося в народній приказці. |
|||
[[12 червня]] [[2020]] року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 707-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Вінницької області», село увійшло до складу Райгородської сільської громади. |
|||
[[17 липня]] [[2020]] року, в результаті [[Адміністративно-територіальна реформа в Україні|адміністративно-територіальної реформи]] та ліквідації [[Немирівський район|Немирівського району]], селище увійшло до складу новоутвореного [[Гайсинський район|Гайсинського району]]<ref>{{Постанова ВРУ|807-IX|17 липня 2020|Про утворення та ліквідацію районів}}</ref>. |
|||
== Новітні часи == |
|||
[[6 листопада]] [[1919]] року в Ситківцях укладено умову про перехід [[Українська Галицька армія|Української Галицької армії]] до [[Добровольча армія|Добровольчої армії]]. |
|||
[[26 січня]] [[2024]] року в Україні набув чинності Закон № 3285-IX, який передбачає дерадянізацію адміністративно-територіального устрою України, то ж [[селище міського типу]] Ситківці набуло статусу [[Селище|селища]]<ref>{{Cite web|url=https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3285-ІХ#Text|title=Закон України № 3285-IX від 28 липня 2023 року «Про порядок вирішення окремих питань адміністративно-територіального устрою України»|website=[[Верховна Рада України]]}}</ref>. |
|||
Тяжко виживали селяни під час Жовтневого перевороту, «хлібозаготівлі» і голодних 1932-33 років, німецько-радянської війни… З останніх сил прості трудівники на совість відновлювали й примножували багатство села. Завдяки талантам ситківчан зростав валовий збір зерна. У 1958 році колгосп ім. Ворошилова поєднався з артеллю ім. Т. Г. Шевченка села Джуринців у один колгосп «Україна». З 1961 року господарство переважно займалося великою рогатою худобою. У 1970 році поголів'я збільшилося до 2455 худобин. На одну фуражну корову отримували 3800 кг молока, на 100 га сільгоспугідь — 220 ц м'яса. Колгосники отримували по 2,3 руб. на людино-день. |
|||
== Населення == |
|||
Понад 43 роки буряківни́цтво очолювала колишня наймичка О. Я. Середа. У 1970—1971 рр. завод відзначився значним зростанням виробництва цукру, добова потужність склала 7881 ц перероблених буряків. Г. Н. Поліщука нагороджено орденом трудового прапора, П. І. Григор'єва, О. О. Пачіско — орденом «Знак Пошани», 42 особи — медаллю «За доблесну працю». Високих трудових показників досягли колективи двох цегельних заводів, залізничної станції і лісоскладу, хлібозаготівельного пункту, відділення «Сільгосптехніки», хлібозаводу, лісництва. |
|||
У 1966 році населення складало 4 600 осіб. За переписом 2001 року — 2 845 осіб. |
|||
== Освіта == |
|||
Населення 4 600 мешканців (1966), 2 845 мешканців (2001). |
|||
Жителі Ситковець прагнули до знань і освіти. З 1861 року в селі існувала лише однокласна парафіяльна школа, де дітей навчав дяк. Робітники цукрового заводу вирішили на свої кошти заснувати училище. Звернувшись з цього приводу до місцевої влади, вони разом з селянами обіцяли вносити щорічно на утримання училища 360 руб. та забезпечувати його шкільним обладнанням. Після тривалого листування однокласне народне училище відкрита у 1882 році. Навчалося в ньому 40 хлопчиків. У 1902 році училище перетворили на двокласне. Поміщалося воно в будинку, побудованому робітниками на власні кошти. Селяни, як і раніше, доплачували 360 рублів. Три вчителі навчали 157 хлопців та дівчат. Однак закінчували його лише не більше 10 учнів, переважно із заможних сімей. Через матеріальні нестатки діти бідняків могли вчитися не більше, ніж одну зиму. |
|||
Станом на 2016 рік в Ситківцях функціонувала ЗОШ І—ІІІ ст. (навчалося 217 учнів, працювало 30 вчителів), а також школа-інтернат. |
|||
Залізничники у 1968 році завершили перешивання вузкой колії на широку, що забеспечило ріст навантажень з 25 тис. тонн до 60 тис. тонн на рік, ввели механізацію усіх процесів навантаження й розвантаження вагонів. |
|||
Наразі середня школа займає приміщення на 35 класних кімнат, 13 класів-кабінетів, 2 майстерні. При школі працюють гуртки. Не менше ніж 15 вихідців із села стали кандидатами наук. |
|||
== Освіта == |
|||
Жителі Ситковець прагнули до знань і освіти. З 1861 року в селі існувала лише однокласна парафіяльна школа, де дітей навчав дяк. Робітники цукрового заводу вирішили на свої кошти заснувати училище. Звернувшись з цього приводу до місцевої влади, вони разом з селянами обіцяли вносити щорічно на утримання училища 360 руб. та забезпечувати його шкільним обладнанням. Після тривалої переписки однокласне народне училище відкрили в 1882 році. Навчалося в ньому 40 хлопчиків. У 1902 році училище перетворили на двокласне. Поміщалося воно в будинку, побудованому робітниками на власні кошти. Селяни, як і раніше, доплачували 360 руб. Три вчителі навчали 157 хлопчиків і дівчаток. Однак закінчували його лише не більше 10 учнів, переважно із заможних сімей. Через матеріальні нестатки діти бідняків могли вчитися не більше, ніж одну зиму. |
|||
На 2016 рік в Ситківцях працює ЗОШ І-ІІІст.(Навчається 217 учнів, працює 30 вчителів), а також школа-інтернат. |
|||
== Спорт == |
== Спорт == |
||
2009 |
У 2009 році створено футбольну команду «Шанс» (нині — ФК «Ситківці»). |
||
== Ботанічна пам'ятка == |
|||
== Особистості == |
|||
На східній околиці селища у лісовому масиві розташовані [[ботанічна пам'ятка природи|ботанічні пам'ятки природи]] місцевого значення [[Горіхи-екзоти]] та [[Ситковецькі буки]]. |
|||
== Відомі особи == |
|||
* [[Андрущенко Володимир Петрович]] — український [[журналіст]], [[письменник]] ([[прозаїк]], [[публіцист]]). |
* [[Андрущенко Володимир Петрович]] — український [[журналіст]], [[письменник]] ([[прозаїк]], [[публіцист]]). |
||
* [[Гуцало Роман Андрійович]] (1894—1938) — український письменник та педагог. |
|||
* [[Ковальчук Федір Сергійович]] (1911—1998) — повний кавалер [[орден Слави|ордена Слави]]. |
|||
* [[Мельников Володимир Степанович]] (1938—2010) — український науковець-[[Мінералогія|мінералог]], [[Кристалохімія|кристалохімік]], педагог. |
|||
* [[Панченко Архип Іванович]] (1902 — 1987) — український радянський діяч, 1-й секретар Вороновицького райкому КП(б)У Вінницької області, 1-й секретар Монастирищенського райкому КПУ Черкаської області. Депутат [[Верховна Рада Української РСР|Верховної Ради УРСР]] 2—5-го скликань. |
|||
* [[Середа Олександра Яківна]] — [[Герой Соціалістичної праці]] |
|||
* [[Середа Леонід Павлович]] — професор, ректор Вінницького аграрного університету |
|||
* [[Леон Сирочинський]] (1844—1925) — український та польський культурний діяч, професор гірництва, ректор [[Національний університет «Львівська політехніка»|Львівської політехніки]]. |
|||
* [[Скотний Валерій Григорович]] (1948—2011) — ректор [[Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка|Дрогобицького педагогічного університету]], учений-[[культурологія|культуролог]], [[доктор наук|доктор філософських наук]] (2003), [[професор]], [[заслужений працівник освіти України]]. |
|||
* [[Таранюк Владислав Володимирович]] — український [[письменник]], [[перекладач]], [[журналіст]], [[сценарист]], [[режисер]]. |
* [[Таранюк Владислав Володимирович]] — український [[письменник]], [[перекладач]], [[журналіст]], [[сценарист]], [[режисер]]. |
||
== Цікаві факти == |
== Цікаві факти == |
||
* [[Ситківці (станція)| |
* Залізнична станція [[Ситківці (станція)|Ситківці]] — третя за величиною пасажиропотоку приміського поїзда сполученням {{ст.|Вінниця}} — {{ст.|Гайворон}}. |
||
* Збереглися залишки фортечних земляних валів [[ |
* Збереглися залишки фортечних земляних валів [[XVII століття]]. |
||
* [[Цукроварня]], заснована у [[1866]] році. |
|||
== Галерея == |
|||
== Джерела та література == |
|||
<gallery widths="220"> |
|||
* ''Вирський Д. С.'' [http://corp.nbuv.gov.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?Z21ID=&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Sytkivtsi_smt Ситківці] // {{ЕІУ|9|571}} |
|||
Файл:Ситківці. Центр смт.jpg|Центр селища |
|||
Файл:Ситківці. Селищна рада.jpg|Селищна рада |
|||
=== Література === |
|||
Файл:Ситківці. Школа.jpg|Школа |
|||
* {{ЕУ}} |
|||
Файл:Ситківці. Школа-інтернат.jpg|Школа-інтернат (колишня резиденція Потоцьких XIX століття) |
|||
* Ситківці // {{ГЕУ/3}} — С. 187. |
|||
Файл:Ситківці. Будинок культури.jpg|Будинок культури |
|||
Файл:Ситківці. Амбулаторія.jpg|Амбулаторія |
|||
Файл:Ситківці. Бібліотека.jpg|Бібліотека |
|||
Файл:Ситківці. Магазин.jpg|Крамниця |
|||
Файл:Ситківці. Магазини.jpg|Магазини |
|||
Файл:Ситківці. Вознесенська церква.jpg|Вознесенська церква (колишній костел 1826 року побудови) |
|||
Файл:Ситківці. Ставок.jpg|Ставок на річці [[Бажаниха]] |
|||
Файл:Ситківці. Цукровий завод.jpg|Руїни цукрозаводу |
|||
Файл:Ситківці. Пам'ятник воїнам-односельчанам.jpg|Пам'ятник воїнам-односельчанам |
|||
Файл:Ситківці. Братська могила радянських воїнів.jpg|Братська могила радянських воїнів |
|||
</gallery> |
|||
== Примітки == |
== Примітки == |
||
{{reflist}} |
{{reflist}} |
||
== Джерела та література == |
|||
* ''Д. С. Вирський.'' [http://corp.nbuv.gov.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?Z21ID=&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Sytkivtsi_smt Ситківці] // {{ЕІУ|9|571}} |
|||
* {{ЕУ}} |
|||
* Ситківці // {{ГЕУ/3}} — С. 187 |
|||
* ''В. Я. Поліщук, Г. М. Юрченко''. Си́тківці // [[Історія міст і сіл Української РСР]]: у 26 т. / П. Т. Тронько (голова Головної редколегії). — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967—1974. — том Вінницька область / А. Ф. Олійник (голова редколегії тому), 1972: 788 с. — С. 490-498 |
|||
== Посилання == |
== Посилання == |
||
* |
* {{Cite web|url=http://imsu-vinnycja.com/mista-i-sela-vinnyckoi-oblasti/nemyrivskyj-rajon/sytkivci.html|title= Ситківці|website=Інформаційно-пізнавальний портал. Вінницька область у складі УРСР (на основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР: Вінницька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972. — 630 с.)}} |
||
* |
* {{Cite web|url=http://gska2.rada.gov.ua/pls/z7502/A007?rdat1=22.06.2008&rf7691=6841|title=Ситківці}}{{Недоступне посилання|date=травень 2019 |bot=InternetArchiveBot}} |
||
* |
* {{Cite web|url=http://beket.com.ua/vinnickaja/sitkovcy/|title=Бекет}} |
||
{{Історичні місця Вінницької області}} |
{{Історичні місця Вінницької області}}{{Райгородська сільська громада|nocat=1}}{{Немирівський район}} |
||
{{Vinnytsa-geo-stub}} |
|||
{{Немирівський район}} |
|||
{{Населені пункти Вінницької області}} |
|||
{{Ukraine-geo-stub}} |
|||
[[Категорія: |
[[Категорія:Колишні смт України]] |
||
[[Категорія:Колишні районні центри УРСР]] |
|||
[[Категорія:1545 в Україні]] |
|||
[[Категорія:Ситківці|*]] |
|||
[[Категорія:Населені пункти Гайсинського району]] |
|||
Поточна версія на 10:03, 23 серпня 2024
| селище Ситківці | |||||
|---|---|---|---|---|---|
| |||||
 | |||||
| Країна |  Україна
| ||||
| Область | Вінницька область | ||||
| Район | Гайсинський район | ||||
| Громада | Райгородська сільська громада | ||||
| Код КАТОТТГ | UA05040190020042390 | ||||
| Облікова картка | Ситківці. | ||||
| Основні дані | |||||
| Засновано | Перша письмова згадка - 1545 | ||||
| Статус | із 26 січня 2024 року | ||||
| Площа | 12 км² | ||||
| Населення | ▼ 2155 (01.01.2022)[1] | ||||
| Густота | 179.58 осіб/км²; | ||||
| Поштовий індекс | 22865 | ||||
| Телефонний код | +380 4331 | ||||
| Географічні координати | 48°54′31″ пн. ш. 29°12′04″ сх. д. / 48.90861° пн. ш. 29.20111° сх. д.Координати: 48°54′31″ пн. ш. 29°12′04″ сх. д. / 48.90861° пн. ш. 29.20111° сх. д. | ||||
| Висота над рівнем моря | 221 м | ||||
| Водойма | р. Бажаниха
| ||||
| Відстань | |||||
| Найближча залізнична станція: | Ситківці | ||||
| До станції: | 2,5 км | ||||
| До райцентру: | |||||
| - автошляхами: | 27 км | ||||
| До обл. центру: | |||||
| - залізницею: | 88 км | ||||
| - автошляхами: | 83 км | ||||
| Селищна влада | |||||
| Адреса | 22865, Вінницька обл., Гайсинський р-н, с-ще Ситківці, вул. Центральна, 123 | ||||
| Голова селищної ради | Михайленко Віктор | ||||
| Карта | |||||
  Ситківці | |||||
 Ситківці | |||||
| |||||
|
| |||||
Си́тківці — селище в Україні, в Райгородській сільській громаді Гайсинського району Вінницької області. Розташоване на обох берегах річки Бажаниха (притока Кропив'янки) за 27 км на північний захід від міста Гайсин та за 7,5 км від автошляху М30. На околиці селища знаходиться залізнична станція Ситківці. Населення становить 2 155 осіб (станом на 1 січня 2022 року).
У центрі селища виявлено 20 поховань пізньосередньовічного могильника — кладовища. При одному з поховань знайдена срібна монета — півгроша, карбовану 1520 року в часи чеського та угорського короля Людовика II. Деякі скелети мають сліди фізичних травм, нанесених за життя ударами тупого знаряддя по черепу, що може свідчити про участь населення у збройній боротьбі проти татаро-турецьких, литовських і шляхетських-польських загарбників.
Ситківці відомі з 1448 року. На початку XVI століття Ситківці — укріплений замок на межі Винницької й Гайсинської волостей. На його місці збереглися «замчища» — рештки земляних валів, підмурків домів, а за 9 км на схід — руїни старовинного монастиря (урочище Монастирище). 1545 року Ситківці належали литовському панові Скабарні, про що свідчать ревізькі документи.
Неподалік від Ситківців в сиву давнину проходив Чорний шлях, по якому йшли орди кочовиків, здійснювалися грабіжницькі набіги, хрестові походи тощо. Село неодноразово знищували під час таких приступів, але тут знову селилися люди.
Польська держава не захищала належно південні кордони, замки будували щоб загнузда́ти вільних селян. Після Люблінської унії володарі Ситківців — князі Четвертинські — посилили експлуатацію селян. У 1588 році III литовським уставом остаточно узаконено кріпацтво. У 1594—1596 рр. під час перебування на Брацлавщині Северина Наливайка люди спільно з міщанами й козаками виступили проти магнатів, шляхти й заможних міщан. Почастішали втечі кріпаків на Запоріжжя. Феодали в пошуках робочих рук займалися викотництвом і осадництвом. У 1602 році в Ситківцях поселилося немало селян з села Хлібової[джерело?] Подільського воєводства, які втекли від своїх хазяїв. Організатори втеч — викотці, нерідко й самі магнати заманювали невільників сусідніх власників пільгами, перевозили їх своїми підводами, іноді виділяючи для цього озброєні загони. Так було привезено до Ситківців селян з Кропивної.
Приймаючи втікачів з Волині, Полісся і Західного Поділля, поміщики обіцяли їм кілька пільгових років. Довірені особи феодалів — «осадники» ставили на ділянках-волоках, які підлягають заселенню, стовпи «на волю». На них умовними знаками вказувалися пільги на термін 10,15, 20, 30, іноді на 40 років. Та ці обіцянки рідко виконували. Часто до закінчення пільг поселенців на «законних» підставах закріпачували. Коли Ситківці стали власністю князів Вишневецьких (1606 р.), кріпак, що не виконав панщини, мав заплатити 5 талерів. Особливо експлуатували селян орендатори. Станом на 1629 рік в селі налічувалося 102 подвір'я. Люди постійно противились закріпаченню, посиленню панщини. «…Коли в 1648 році виникла визвольна боротьба українського народу проти польської шляхти, Ситковеччина взяла в ній активну участь. Найвидатнішим організатором селянського руху на Брацлавщині, Вінниччині був Максим Кривоніс, вірний товариш Богдана Хмельницького. Під його проводом селянські загони здобули Бершадь, Ладижин, Верхівку, Брацлав, Райгород, Немирів, Животів, Вінницю та зруйнували і спустошили багато панських маєтків».
З 1654 року Ситківці неодноразово постраждали від нападів польських військ. Пани катуваннями і пожежами намагались згасити спротив. У 1664 році шляхетські загони спопелили село. Залишилось тільки 27 домів. Чверть людей загинула, багато мешканців у складі Брацлавського й Вінницького полків перейшло на лівий берег Дніпра. За Андрусівським перемир'ям Ситківці залишилися під Польщею, а з 1672 по 1699 роки були під турками. У 1702 році повстанські загони Семена Палія й Самуся звільнили Ситківці від поміщиків і орендаторів. Щоб задушити спротив, пани брали на службу кримських татар. 21 березня 1745 року поблизу Немирова й Ситківців розташувався тритисячний загін татар, а в лісах було заготовлено багато кайданів і колодок для полонених. Місцеві поміщики збиралися сплатити живим товаром (ясиром) татарам. Кріпаки йшли в гайдамаки. У Голубиному яру (на території села) знайдено тайники, де гайдамаки тримали зброю. У 1750 році вони підпалили помістя пана.
Після анексії Правобережної України Російською імперією у 1793 році Ситківці увійшли у склад Брацлавського намісництва, а через чотири роки — до Липовецького повіту Київської губернії. Незабаром село купив граф С. Потоцький[хто?]. Руками селян Потоцькі збудували палац, заповнили ставки, розвели білих і чорних лебедів, заклали парк-заповідник, де за кам'яною стіною тримали завезених з далеких країв диких звірів. Кріпосні селяни злидарювали, пухли з голоду, працюючи від неділі до неділі, на панів. У квітні 1834 року земський суд встановив, що 821 кріпак ситковецького маєтку поміщика графа Потоцького харчується «хлібом», виготовленим з бурди, соломи, трави і нирок. Тим часом пан розважався на закордонних курортах, витрачаючи гроші, зароблені потом і кров'ю поневолених селян. Кріпацька праця застосовувалася також на цукровому заводі, заснованому у 1836 році, цегельному заводі, на заводі, де виробляли соду і скло. З 1808 по 1870 роки на заводі виготовляли скляний посуд блакитного, зеленого та інших кольорів. Тут і зараз знаходять рештки битого скла.
Реформа 1861 року збільшила малоземелля і безземелля селян, що йшли робити на цукровий завод і його посадки. 1866 року за орендною угодою з Потоцьким акціонерне товариство на чолі з бароном К. Таубе й французом І. Гоффаром почало ставити новий цукрозавод. Машини та інше обладнання завезли з-за кордону, переважно з Австрійської імперії. Осінню 1867 р. завод виробив 87 617 пудів цукру-піску. На заводі працювало 240 чоловіків и 20 жінок, переважно місцевих. Маючи великі дивіденди (10-20 %), акціонери поновили контракт з Потоцьким до 1918 року. Завод давав прибутку від 58 до 84 тис. рублів на рік. У гонитві за наживою власники цукрового заводу змушували робочих працювати по 16 годин на день без перерви на обід і без вихідних. Часто із заробітку робітників відраховували різні штрафи. Ще гірше оплачувалася праця жінок і підлітків. Останні працювали 5-6 років чорноробами по 12-13 годин, при цьому значна частина мізерної зарплати йшла на могорич майстрам.
Про нещадну експлуатацію трудівників на заводі писав у липні 1894 року в своїй скарзі губернатору робітник О. П. Данилевський. За 20 років роботи на різних заводах ніде не бачив він таких умов. Тяжке життя викликало невдоволення, страйки. Однак губернатор не допоміг, а передав скаргу фабричному інспектору. У 1896 році робочі Ситковецького заводу оголосили страйк, вимагаючи підвищення зарплати. Хазяї викликали поліцію і жандармів. Однак це не допомогло. Курівництво мусило частково задовольнити вимоги.
Як і цукрозавод, цегельно-черепичний завод орендувало акціонерне товариство. У 1866 році там працювала 21 людина, переважно дівчата до 16 років.
До 1913 року в Ситківцях існувала ткацька майстерня, де виробляли килими, рушники, високоякісний шевйот. Шерсть для його виготовлення доставляли з Москви. Ткалі О. Загоровська, Я. Затворніцька, Г. Остроухова згадують, який невичерпної була фантазія народних умільців. Переконливим доказом їх високого художнього смаку були килими з оригінальним рослинним і геометричним орнаментом, рушники, вишиті різнокольоровими візерунками рослин і геометричних фігур. Умови праці в майстерні були дуже важкі. Робочий день тривав 16 годин. Поступово народні художні промисли занепали. Чимала провина в цьому лихварів і скупників. Скуповуючи за безцінь вироби народних художників, вони доводили їх до злиднів. «З ткача НЕ БУДЕ багатія, з швачки — багачки» — йшлося в народній приказці.
6 листопада 1919 року в Ситківцях укладено умову про перехід Української Галицької армії до Добровольчої армії.
Тяжко виживали селяни під час Жовтневого перевороту, «хлібозаготівлі» та Голодомору 1932—1933 років, німецько-радянської війни. З останніх сил прості трудівники на совість розбудовувало село. У 1958 році колгосп імені Ворошилова об'єднаний з артіллю імені Т. Г. Шевченка села Джуринці в один колгосп «Україна». З 1961 року господарство переважно займалося великою рогатою худобою. У 1970 році поголів'я збільшилося до 2455 худобин. На одну фуражну корову отримували 3800 кг молока, на 100 га сільгоспугідь — 220 ц м'яса. Колгоспники отримували по 2,3 рубля на людино/день.
У 1968 році залізничники завершили перешивання вузької колії на широку, що забезпечило зріст навантажень з 25 тис. тонн до 60 тис. тонн на рік, введена механізація усіх процесів навантаження й розвантаження вагонів на станції Ситківці.
Понад 43 роки працювала ланковою ситківецького колгоспу «Україна» колишня наймичка, Герой Соціалістичної Праці Олександра Середа. У 1970—1971 рр. завод відзначився значним зростанням виробництва цукру, добова потужність склала 7881 ц перероблених буряків. Г. Н. Поліщука нагороджено орденом трудового прапора, П. І. Григор'єва, О. О. Пачіско — орденом «Знак Пошани», 42 особи — медаллю «За доблесну працю». Високих трудових показників досягли колективи двох цегельних заводів, залізничної станції і лісоскладу, хлібозаготівельного пункту, відділення «Сільгосптехніки», хлібозаводу, лісництва.
12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 707-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Вінницької області», село увійшло до складу Райгородської сільської громади.
17 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Немирівського району, селище увійшло до складу новоутвореного Гайсинського району[2].
26 січня 2024 року в Україні набув чинності Закон № 3285-IX, який передбачає дерадянізацію адміністративно-територіального устрою України, то ж селище міського типу Ситківці набуло статусу селища[3].
У 1966 році населення складало 4 600 осіб. За переписом 2001 року — 2 845 осіб.
Жителі Ситковець прагнули до знань і освіти. З 1861 року в селі існувала лише однокласна парафіяльна школа, де дітей навчав дяк. Робітники цукрового заводу вирішили на свої кошти заснувати училище. Звернувшись з цього приводу до місцевої влади, вони разом з селянами обіцяли вносити щорічно на утримання училища 360 руб. та забезпечувати його шкільним обладнанням. Після тривалого листування однокласне народне училище відкрита у 1882 році. Навчалося в ньому 40 хлопчиків. У 1902 році училище перетворили на двокласне. Поміщалося воно в будинку, побудованому робітниками на власні кошти. Селяни, як і раніше, доплачували 360 рублів. Три вчителі навчали 157 хлопців та дівчат. Однак закінчували його лише не більше 10 учнів, переважно із заможних сімей. Через матеріальні нестатки діти бідняків могли вчитися не більше, ніж одну зиму.
Станом на 2016 рік в Ситківцях функціонувала ЗОШ І—ІІІ ст. (навчалося 217 учнів, працювало 30 вчителів), а також школа-інтернат.
Наразі середня школа займає приміщення на 35 класних кімнат, 13 класів-кабінетів, 2 майстерні. При школі працюють гуртки. Не менше ніж 15 вихідців із села стали кандидатами наук.
У 2009 році створено футбольну команду «Шанс» (нині — ФК «Ситківці»).
На східній околиці селища у лісовому масиві розташовані ботанічні пам'ятки природи місцевого значення Горіхи-екзоти та Ситковецькі буки.
- Андрущенко Володимир Петрович — український журналіст, письменник (прозаїк, публіцист).
- Гуцало Роман Андрійович (1894—1938) — український письменник та педагог.
- Ковальчук Федір Сергійович (1911—1998) — повний кавалер ордена Слави.
- Мельников Володимир Степанович (1938—2010) — український науковець-мінералог, кристалохімік, педагог.
- Панченко Архип Іванович (1902 — 1987) — український радянський діяч, 1-й секретар Вороновицького райкому КП(б)У Вінницької області, 1-й секретар Монастирищенського райкому КПУ Черкаської області. Депутат Верховної Ради УРСР 2—5-го скликань.
- Середа Олександра Яківна — Герой Соціалістичної праці
- Середа Леонід Павлович — професор, ректор Вінницького аграрного університету
- Леон Сирочинський (1844—1925) — український та польський культурний діяч, професор гірництва, ректор Львівської політехніки.
- Скотний Валерій Григорович (1948—2011) — ректор Дрогобицького педагогічного університету, учений-культуролог, доктор філософських наук (2003), професор, заслужений працівник освіти України.
- Таранюк Владислав Володимирович — український письменник, перекладач, журналіст, сценарист, режисер.
- Залізнична станція Ситківці — третя за величиною пасажиропотоку приміського поїзда сполученням Вінниця — Гайворон.
- Збереглися залишки фортечних земляних валів XVII століття.
-
Центр селища -
Селищна рада -
Школа -
Школа-інтернат (колишня резиденція Потоцьких XIX століття) -
Будинок культури -
Амбулаторія -
Бібліотека -
Крамниця -
Магазини -
Вознесенська церква (колишній костел 1826 року побудови) -
Ставок на річці Бажаниха -
Руїни цукрозаводу -
Пам'ятник воїнам-односельчанам -
Братська могила радянських воїнів
- ↑ Архівована копія (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 4 липня 2022. Процитовано 10 серпня 2022.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання) - ↑ Постанова Верховної Ради України від 17 липня 2020 року № 807-IX «Про утворення та ліквідацію районів»
- ↑ Закон України № 3285-IX від 28 липня 2023 року «Про порядок вирішення окремих питань адміністративно-територіального устрою України». Верховна Рада України.
- Д. С. Вирський. Ситківці // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 571. — ISBN 978-966-00-1290-5.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
- Ситківці // Географічна енциклопедія України : [у 3 т.] / редкол.: О. М. Маринич (відповід. ред.) та ін. — К. : ДП «Всеукраїнське державне спеціалізоване видавництво „Українська енциклопедія“ імені М. П. Бажана», 1993. — Т. 3 : П – Я. — 480 с. — 33 000 екз. — ISBN 5-88500-020-4. — С. 187
- В. Я. Поліщук, Г. М. Юрченко. Си́тківці // Історія міст і сіл Української РСР: у 26 т. / П. Т. Тронько (голова Головної редколегії). — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967—1974. — том Вінницька область / А. Ф. Олійник (голова редколегії тому), 1972: 788 с. — С. 490-498
- Ситківці. Інформаційно-пізнавальний портал. Вінницька область у складі УРСР (на основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР: Вінницька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972. — 630 с.).
- Ситківці.[недоступне посилання з травня 2019]
- Бекет.
|
Це незавершена стаття з географії Вінницької області. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |