Невіровський Дмитро Петрович: відмінності між версіями
[перевірена версія] | [очікує на перевірку] |
Виправлено джерел: 3; позначено як недійсні: 0.) #IABot (v2.0.8.6 |
Немає опису редагування |
||
(Не показано 2 проміжні версії 2 користувачів) | |||
Рядок 26: | Рядок 26: | ||
}} |
}} |
||
''' |
'''Дмитро Петрович Невірівський''' ({{н}} [[1 листопада]] [[1771]] — {{†}} [[2 листопада]] [[1813]])— [[генерал-лейтенант]], видатний полководець [[Французько-російська війна (1812)|Франко-російської війни 1812]]. Представник роду Невірівських з Гетьманщини, (мало)російської або української, православної християнської, покозаченої гілки старовинного польсько-литовського шляхетського роду [[Невірівські|Невірівських (Неверовських)]], корені якого йдуть з 14-15 століть, з часів битви під Грюнвальдом, мав спільних родичів з [[Сковорода Григорій Савич|Григорієм Сковородою]]. |
||
== Родина == |
== Родина == |
||
Народився в селі [[Прохорівка ( |
Народився в селі [[Прохорівка (Черкаський район)|Прохорівці]], на території [[Переяславський полк Війська Запорозького|Переяславського полку]]. |
||
Глава сім'ї [[Неверовські|Петро Іванович]] тривалий час був сотником Бубнівської сотні, до котрої належало троє сіл: Прохорівка, [[Сушки ( |
Глава сім'ї [[Неверовські|Петро Іванович]] тривалий час був сотником Бубнівської сотні, до котрої належало троє сіл: [[Прохорівка (Черкаський район)|Прохорівка]], [[Сушки (Черкаський район)|Сушки]] та [[Бубнівська Слобідка]]. 1783-го року його обрали городничим [[Золотоноша|Золотоноші]], службу закінчив у чині [[Надвірний радник|надвірного радника]]. |
||
Родина була багатодітною — чотирнадцятеро дітей: чотири сини та десятеро дочок. Їх вихованню мати, Параска Іванівна, віддавала увесь свій час. Завдяки їй всі діти знали [[Латинська мова|латинську мову]], оволоділи основами математики. Дмитро був найстарший, з семи років майбутній полководець чудово тримався у сідлі. |
Родина була багатодітною — чотирнадцятеро дітей: чотири сини та десятеро дочок. Їх вихованню мати, Параска Іванівна, віддавала увесь свій час. Завдяки їй всі діти знали [[Латинська мова|латинську мову]], оволоділи основами математики. Дмитро був найстарший, з семи років майбутній полководець чудово тримався у сідлі. |
||
Рядок 46: | Рядок 46: | ||
=== Бій під Червоним (1812) === |
=== Бій під Червоним (1812) === |
||
[[Файл:hess Krasnoy1812.jpg|left|thumb|200px|Бій під Червоним. Подвиг генерала Невіровського. Петер Гесс.]] |
[[Файл:hess Krasnoy1812.jpg|left|thumb|200px|Бій під Червоним. Подвиг генерала Невіровського. Петер Гесс.]] |
||
Легендарним став двобій 2 [[14 серпня|(14) серпня]] [[1812]] під містечком Червоне (45 км від Смоленська), у котрому 6-тисячне з'єднання Невіровського (нещодавно сформоване переважно із новобранців) чинило впертий опір переважаючим силам [[Мішель Ней|Нея]] та кінноти [[Йоахім Мюрат|Мюрата]] (за різними даними 15 — 22 тисячі), авангарду [[Велика армія|Великої армії]], що зірвало план [[Наполеон]]а відрізати війська [[Олександр I |
Легендарним став двобій 2 [[14 серпня|(14) серпня]] [[1812]] під містечком Червоне (45 км від Смоленська), у котрому 6-тисячне з'єднання Невіровського (нещодавно сформоване переважно із новобранців) чинило впертий опір переважаючим силам [[Мішель Ней|Нея]] та кінноти [[Йоахім Мюрат|Мюрата]] (за різними даними 15 — 22 тисячі), авангарду [[Велика армія|Великої армії]], що зірвало план [[Наполеон]]а відрізати війська [[Олександр I|Олександра I]] від [[Смоленськ]]а та зайти їм у тил. Всю свою дивізію Невіровський вишикував у величезне [[Каре (шикування)|каре]] й у такому порядку відступав до Смоленська. Протягом 5 годин відбиваючи безперервні атаки французької кінноти, колона Невіровського пройшла зо 12 верств. Лише увечері натиск супротивника послабшав. Дивізія ж відійшла до міста та взяла незабаром участь у його обороні. Ця рідкісна в історії воєн успішна битва відступаючої піхоти з переважаючою кіннотою увійшла в підручники військового мистецтва. Вражені мужністю дивізії, французи охрестили цей бій «відступом левів». |
||
=== Бородіно === |
=== Бородіно === |
||
Рядок 57: | Рядок 57: | ||
У кінці 1812 р. його дивізія, що зазнала найбільших втрат під час кампанії, була залишена на відпочинок та для поповнення. У 1813 р. брав участь у боях при Кацбаху і [[Лейпциг]]у. |
У кінці 1812 р. його дивізія, що зазнала найбільших втрат під час кампанії, була залишена на відпочинок та для поповнення. У 1813 р. брав участь у боях при Кацбаху і [[Лейпциг]]у. |
||
Загинув «найхоробріший та найдостойніший» (за визначенням [[Кутузов Михайло |
Загинув «найхоробріший та найдостойніший» (за визначенням [[Кутузов Михайло Іларіонович|Кутузова]]) генерал [[1 листопада]] [[1813]] року під Лейпцигом, під час закордонного походу. Поховали його в м. [[Галле (Саксонія-Ангальт)|Галле]], за військовим звичаєм, попереду несли нагороди — ордени Георгія 3-го і 4-го ступенів, Володимира 2-го і 3-го класів, Анни 1-го ступеня, прусський орден [[Орден Червоного орла|Червоного Орла]]. |
||
== Вшанування пам'яті == |
== Вшанування пам'яті == |
Поточна версія на 20:11, 3 лютого 2024
Невіровський Дмитро Петрович | |
---|---|
Народження | 1 листопада 1771 Прохорівка, Переяславський полк . Нині Черкаська область |
Смерть | 2 листопада 1813 (42 роки) Галле |
Поховання | Stadtgottesackerd |
Країна | Російська імперія |
Приналежність | Російська імператорська армія |
Роки служби | 1786—1813 |
Звання | генерал-лейтенант |
Командування | 27-ма піхотна дивізія |
Війни / битви | Смоленська битва (1812) і Наполеонівські війни |
Нагороди | |
Невіровський Дмитро Петрович у Вікісховищі |
Дмитро Петрович Невірівський (нар. 1 листопада 1771 — пом. 2 листопада 1813)— генерал-лейтенант, видатний полководець Франко-російської війни 1812. Представник роду Невірівських з Гетьманщини, (мало)російської або української, православної християнської, покозаченої гілки старовинного польсько-литовського шляхетського роду Невірівських (Неверовських), корені якого йдуть з 14-15 століть, з часів битви під Грюнвальдом, мав спільних родичів з Григорієм Сковородою.
Народився в селі Прохорівці, на території Переяславського полку. Глава сім'ї Петро Іванович тривалий час був сотником Бубнівської сотні, до котрої належало троє сіл: Прохорівка, Сушки та Бубнівська Слобідка. 1783-го року його обрали городничим Золотоноші, службу закінчив у чині надвірного радника.
Родина була багатодітною — чотирнадцятеро дітей: чотири сини та десятеро дочок. Їх вихованню мати, Параска Іванівна, віддавала увесь свій час. Завдяки їй всі діти знали латинську мову, оволоділи основами математики. Дмитро був найстарший, з семи років майбутній полководець чудово тримався у сідлі.
16 травня 1786 року Невіровського зарахували до лейб-гвардії Семенівського полку. Юнак терпляче опановував військову науку: вчився колоти багнетом, заряджати гвинтівку, влучати у ціль, марширувати на плацу, не втомлюватися у походах. Через рік став сержантом. Під час Російсько-турецької війни 1787-го року, на початку жовтня, його було переведено на південний кордон. Дмитра зарахували поручиком Малоросійського кірасирського полку, згодом до Архангельського мушкетерського. Головним чином у складі цих частин він брав участь у війнах з Туреччиною та Польщею. Бойове хрещення молодий офіцер дістав 7 вересня 1788 року у бою на річці Сальче, у тому ж році відзначився при узятті Тягині, за ратні вислуги отримав підвищення до капітана. Згодом брав участь у Російсько-польській війні 1792-го року, вже у складі Катеринославського егерського корпусу. В грудні 1797-го року, у званні майора, надано за героїзм під час узяття Праги (війна 1793—1794 року), Невіровський дістав призначення до Малоросійського гренадерського полку. Отримавши звання генерал-майора (березень 1804 р.) став шефом 3-го Морського полку, в 1809 р. — шефом Павловського гренадерського полку.
У цей час Дмитро Невіровський був командувачем 27-ї дивізії котра відзначилася у багатьох боях: під Червоним, Смоленськом, Бородіно, Тарутино, Малоярославцем.
Легендарним став двобій 2 (14) серпня 1812 під містечком Червоне (45 км від Смоленська), у котрому 6-тисячне з'єднання Невіровського (нещодавно сформоване переважно із новобранців) чинило впертий опір переважаючим силам Нея та кінноти Мюрата (за різними даними 15 — 22 тисячі), авангарду Великої армії, що зірвало план Наполеона відрізати війська Олександра I від Смоленська та зайти їм у тил. Всю свою дивізію Невіровський вишикував у величезне каре й у такому порядку відступав до Смоленська. Протягом 5 годин відбиваючи безперервні атаки французької кінноти, колона Невіровського пройшла зо 12 верств. Лише увечері натиск супротивника послабшав. Дивізія ж відійшла до міста та взяла незабаром участь у його обороні. Ця рідкісна в історії воєн успішна битва відступаючої піхоти з переважаючою кіннотою увійшла в підручники військового мистецтва. Вражені мужністю дивізії, французи охрестили цей бій «відступом левів».
На Бородінському полі дивізія Невіровського захищала центр: Шевардинський редут, а згодом Семенівські (Багратіонові) флеші — укріплення, що виявилися ключовими у двобої. Декілька разів генерал особисто підіймав своїх вояк у контрнаступ. Дивізія майже вся загинула, а командира було поранено ядром. Після Бородіно 31 жовтня 1812-го Невіровському було присвоєно звання генерал-лейтенанта.
На Бородинському полі загинув рідний брат Дмитра Петровича — Олександр.
У кінці 1812 р. його дивізія, що зазнала найбільших втрат під час кампанії, була залишена на відпочинок та для поповнення. У 1813 р. брав участь у боях при Кацбаху і Лейпцигу.
Загинув «найхоробріший та найдостойніший» (за визначенням Кутузова) генерал 1 листопада 1813 року під Лейпцигом, під час закордонного походу. Поховали його в м. Галле, за військовим звичаєм, попереду несли нагороди — ордени Георгія 3-го і 4-го ступенів, Володимира 2-го і 3-го класів, Анни 1-го ступеня, прусський орден Червоного Орла.
Рівно через 100 років його прах перевезли до Росії та перепоховали на Бородінському полі, на передньому плані одного з Багратіонівських флешей. Неподалік від пам'ятника, встановленого тут генералові, височіє ще один — з написом: «Безсмертній дивізії Неверовського…»
Також пам'ятник Дмитру Невіровському встановлено у Золотоноші[1].
- ↑ Пам'ятник у Золотоноші. Архів оригіналу за 22 вересня 2013. Процитовано 30 березня 2013.
- Федоренко П. «Красо Канівщини, Прохорівко моя» — Канів, 2003. — 77 с.
- Максимович М. «Сотник Петро Невіровський та його син, герой дванадцятого року» //«Черкаський край — земля Богдана і Тараса» — К., 2002. — С. 442—452.
- Бравада О. «Дмитро Неверовський — канівчанин, що створив „Московську гвардію“ і бив гвардійців Франції» //«Прес-Центр» — 2008 від 30 квітня — С. 29.
- [[https://web.archive.org/web/20130929112729/http://poltavahistory.inf.ua/mans1_1u.html#met3 Архівовано 29 вересня 2013 у Wayback Machine.] Полтава історична/Невіровський Дмитро Петрович]
- Словник генералів (рос) [Архівовано 30 жовтня 2013 у Wayback Machine.]
- Черкаський край — земля Богдана і Тараса (N20 у списку)
Це незавершена стаття про військового діяча або діячку. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |