Українці на Кубані: відмінності між версіями
[неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Arlot (обговорення | внесок) м →Українці Кубані в 1917-1920-х роках: доповнення |
Haida (обговорення | внесок) |
||
Рядок 3: | Рядок 3: | ||
== Передумови заселення == |
== Передумови заселення == |
||
У 1740-х роках перші запорожці стали селитися на півночі Кубані. Закріпитися в районі сучасної Єйської коси вдалося за час урядування кошового отамана [[Василь Сич|Василя Сича]]. У відповідь російська імператриця [[Єлизавета Петрівна|Єлизавета I]] видала указ, що зобов'язував кошового Василя Сича попалити всі курені запорожців. А надалі запорізьким козакам заборонялося навіть ступати на задонську частину узбережжя. Проте виконувати наказу цариці Сич не поспішав, а вдався до дипломатії: послав своїх гінців до Сенату. Але це не дало жодного результату. Зрештою запорожці вимушені були виконати імператорський наказ й залишили Кубань. |
|||
⚫ | По закінченні [[Російсько-турецька війна (1768—1774)|Російсько-турецької війни |
||
⚫ | По закінченні [[Російсько-турецька війна (1768—1774)|Російсько-турецької війни 1768–1774 рр.]], результатами якої стало приєднання до Росії земель між [[Південний Буг|Бугом]] і [[Дніпро]]м, Запорізькі козаки, які брали активну участь у війні, сподівалися отримати у своє володіння частину цих земель замість тих січових, які російський уряд роздавав колоністам з Європи та поміщикам з [[Московщина|Московщини]]. Для цього в [[1774]] році до [[Санкт-Петербург]]а було направлено делегацію козаків під проводом [[Білий Сидір Гнатович|Сидора Білого]]. Делегація повинна була клопотати перед імператрицею [[Катерина Друга|Катериною Другою]] про повернення козакам їхніх колишніх січових земель — «вольностей» — і наділення новими «вольностями». Делегація не досягла своєї мети — замість повернення вольностей та земель царський уряд прийняв рішення про ліквідацію<ref>на час руйнації делегація саме поверталась з Петербургу на Січ, це врятувало членів делегації від покарання і опали</ref>. |
||
[[Файл:AG3.jpg|thumb|ліворуч|150пкс|Перехід на Кубань. Частина монументу [[Антон Головатий|Антону Головатому]] в [[Одеса|Одесі]]]] |
[[Файл:AG3.jpg|thumb|ліворуч|150пкс|Перехід на Кубань. Частина монументу [[Антон Головатий|Антону Головатому]] в [[Одеса|Одесі]]]] |
||
Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був переведений на [[Дунай]]. Турецький султан виділив козакам під [[Задунайська Січ|Задунайську Січ]] острів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди |
Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був переведений на [[Дунай]]. Турецький султан виділив козакам під [[Задунайська Січ|Задунайську Січ]] острів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди — булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом корогву. |
||
Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі викликало все більші симпатії в українського населення і унеможливлювало участь у війні українців на стороні Росії. Таким чином руйнація Запорізької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Російської імперії виявились безборонними. [[31 жовтня]] [[1776]] року про це [[Потьомкін Григорій Олександрович|Потьомкін]] доповідав Катерині ІІ. |
Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі викликало все більші симпатії в українського населення і унеможливлювало участь у війні українців на стороні Росії. Таким чином руйнація Запорізької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Російської імперії виявились безборонними. [[31 жовтня]] [[1776]] року про це [[Потьомкін Григорій Олександрович|Потьомкін]] доповідав Катерині ІІ. |
||
Рядок 11: | Рядок 13: | ||
Спроба утримати козаків від еміграції за Дунай та на Забужжя не дала результатів. Тоді Катерина II [[5 травня]] [[1779]] року і [[27 квітня]] [[1780]] року видала маніфести з проханням до козаків повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Ці заклики також не дали результатів. |
Спроба утримати козаків від еміграції за Дунай та на Забужжя не дала результатів. Тоді Катерина II [[5 травня]] [[1779]] року і [[27 квітня]] [[1780]] року видала маніфести з проханням до козаків повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Ці заклики також не дали результатів. |
||
В |
В 1781–1783 роках, під час повстання кримських татар, царському уряду вдалось зібрати в Херсоні близько однієї тисячі козаків. Їх отаманом став військовий осавул Сидір Білий, а його помічником — колишній суддя Війська Запорозького [[Головатий Антін Андрійович|Антін Головатий]]. Нове військо поселили вздовж [[Дніпровський лиман|Дніпрового лиману]] та [[Кінбурнська коса|Кінбурнської коси]], а в 1790 р. козакам було «подаровано» землі поміж ріками [[Південний Буг|Бугом]] і [[Дністер|Дністром]]. В результаті конкуренції за ці землі з московськими вельможами старшини Антін Головатий, [[Чепіга Захарій Олексійович|Захарій Чепіга]] та Сидір Білий вирядились до Петербургу просити вільні землі. Цією землею виявилась правобережна Кубань, яка довгий час перебувала під Туреччиною, а за [[Кючук-Кайнарджійський мирний договір|Кючук-Кайнарджійською угодою]] була названа «Татарською самостійною державою» — з неї татари помалу витискали [[осетини|осетинів]] та [[черкеси|косогів-черкесів]]. |
||
== Заселення Кубані українцями == |
== Заселення Кубані українцями == |
Версія за 14:07, 7 вересня 2015
Українці на Кубані — українська етнографічна група на Кубані, основу якої склали Запорізькі козаки і селяни українських губерній Російської імперії.
Передумови заселення
У 1740-х роках перші запорожці стали селитися на півночі Кубані. Закріпитися в районі сучасної Єйської коси вдалося за час урядування кошового отамана Василя Сича. У відповідь російська імператриця Єлизавета I видала указ, що зобов'язував кошового Василя Сича попалити всі курені запорожців. А надалі запорізьким козакам заборонялося навіть ступати на задонську частину узбережжя. Проте виконувати наказу цариці Сич не поспішав, а вдався до дипломатії: послав своїх гінців до Сенату. Але це не дало жодного результату. Зрештою запорожці вимушені були виконати імператорський наказ й залишили Кубань.
По закінченні Російсько-турецької війни 1768–1774 рр., результатами якої стало приєднання до Росії земель між Бугом і Дніпром, Запорізькі козаки, які брали активну участь у війні, сподівалися отримати у своє володіння частину цих земель замість тих січових, які російський уряд роздавав колоністам з Європи та поміщикам з Московщини. Для цього в 1774 році до Санкт-Петербурга було направлено делегацію козаків під проводом Сидора Білого. Делегація повинна була клопотати перед імператрицею Катериною Другою про повернення козакам їхніх колишніх січових земель — «вольностей» — і наділення новими «вольностями». Делегація не досягла своєї мети — замість повернення вольностей та земель царський уряд прийняв рішення про ліквідацію[1].
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/8/8c/AG3.jpg/150px-AG3.jpg)
Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був переведений на Дунай. Турецький султан виділив козакам під Задунайську Січ острів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди — булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом корогву.
Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі викликало все більші симпатії в українського населення і унеможливлювало участь у війні українців на стороні Росії. Таким чином руйнація Запорізької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Російської імперії виявились безборонними. 31 жовтня 1776 року про це Потьомкін доповідав Катерині ІІ.
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/2/20/Holovatyi.jpg/150px-Holovatyi.jpg)
Спроба утримати козаків від еміграції за Дунай та на Забужжя не дала результатів. Тоді Катерина II 5 травня 1779 року і 27 квітня 1780 року видала маніфести з проханням до козаків повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Ці заклики також не дали результатів.
В 1781–1783 роках, під час повстання кримських татар, царському уряду вдалось зібрати в Херсоні близько однієї тисячі козаків. Їх отаманом став військовий осавул Сидір Білий, а його помічником — колишній суддя Війська Запорозького Антін Головатий. Нове військо поселили вздовж Дніпрового лиману та Кінбурнської коси, а в 1790 р. козакам було «подаровано» землі поміж ріками Бугом і Дністром. В результаті конкуренції за ці землі з московськими вельможами старшини Антін Головатий, Захарій Чепіга та Сидір Білий вирядились до Петербургу просити вільні землі. Цією землею виявилась правобережна Кубань, яка довгий час перебувала під Туреччиною, а за Кючук-Кайнарджійською угодою була названа «Татарською самостійною державою» — з неї татари помалу витискали осетинів та косогів-черкесів.
Заселення Кубані українцями
Перші українські поселенці на Кубані
Перший загін козаків-переселенців з-за Південного Бугу на Кубань очолив полковник Чорноморського козацького війська Сава Білий. Загін налічував 3847 піших козаків з гарматами і був відправлений на 51 човні. Флотилія на чолі з Білим у супроводі яхти з бригадиром Пустошкіним, спеціально відрядженим для цієї мети до козаків царським урядом, вирушила 16 серпня 1792 року з Очаківського лиману і 25 серпня прибула до Тамані (нині село Краснодарського краю). Козацькі човни було розвантажено, гармати й припаси для них залишено на деякий час у Фанагорійській фортеці, головні сили козаків розташовані у Тамані, а частину на човнах відправлено до лиману біля гирла Кубані як вартовий загін для спостереження за черкесами.
Прибулі на Кубань козаки розселилися куренями, назви яких були перенесені із Запорожжя: Батуринський, Іркліївський, Калниболотський, Канівський, Переяславський, Полтавський, Уманський, Корсунський, Менський, Медведівський (від холодноярського села Медведівки) тощо.
Активне заселення Кубані
Активне заселленя Кубані відбулось за другої хвилі переселення, яка почалась в 1802 - 1810-му роках — з козаків Катеринославського та Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ, а також Задунайської Січі; та в 1809 - 1811 рр. — з козаків Полтавської і Чернігівської губерні. А з 1809-го до 1849-го року на Кубань з України було переселено лише реєстрових козаків з родинами близько 109 тисяч осіб.
Активна міграція українського населення на Кубань продовжувалась протягом всього XIX ст.: дані про національний склад населення Кубані за 1882 рік, представлені в Кавказькому календарі 1886 року вказують на те, що 46,8% жителів становили українці, 41,0% — росіяни, горяни — 9,73, німці — 1,3%, вірмени — 0,6%. Домінування українців в регіоні зберігалось до 1930-х років.
Українці Кубані в 1917-1920-х роках
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/b/bc/Kondrat_Baridge.jpg/150px-Kondrat_Baridge.jpg)
Після лютневої буржуазної революції 1917 року частина кубанського козацтва, відчуваючи неміцність положення Тимчасового уряду і будучи незадоволеним його половинчастою політикою, почала об'єднуватись навколо голови Тимчасового Кубанського обласного виконавчого комітету, комісара Тимчасового уряду кадета Кіндрата Бардіжа, висунувши при цьому самостійницькі гасла: «Влада на місці» і «Кубань для кубанців»[2].
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/7/7b/Ivanys_V.jpg/150px-Ivanys_V.jpg)
17 квітня козачий з'їзд обрав Головою Кубанської крайової військової Ради Миколу Рябовола та утворив Тимчасовий Кубанський військовий уряд, до складу якого увійшли сім членів Кубанського обласного виконавчого комітету і вісім обраних Радою представників козацтва. Уряд очолив полковник Олександр Філімонов, а пізніше — Лука Бич. Прихильники Рябовола та Бича виступали за самостійність Кубані та посилення зв'язків з Україною, а група Філімонова проводила курс на утримання Кубані в складі Росії.
Значна кількість українського населення та виокремленість української етнічної складової змусили російські сили боротися з проукраїнськими настроями. Так, в червні 1919 року після виступу на козачій конференції в Ростові-на-Дону, яка стала однією з спроб створення на півдні Росії союзного державного утворення, був убитий голова Крайової Ради Микола Рябовіл. Ніхто з козаків не сумнівався, що Рябовола вбили агенти при командуванні армії генерала А.І. Денікіна.
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/0/0a/Bych_L.jpg/150px-Bych_L.jpg)
Після вбивства Миколи Рябовола в армії Півдня Росії, що складалася на 80-85% з кубанських козаків, почалося розчарування політикою командування, що позначилося на ослабленні надалі її боєздатності.
В кінці 1919 року Кубанська Рада, маючи на увазі самостійність Кубані, відправила делегацію на Паризьку мирну конференцію. У відповідь, А.І. Денікін розігнав Раду, однин з членів делегації — Олексій Кулабухов — був повішений. Надалі П.М. Врангель, що отримимав в березні 1920 року владу від Денікіна, спираючись на генералів — вихідців з кубанських козаків Сергія Улагая, В'ячеслава Науменко, Лещенко, Івана Гулиги, Андрія Шкуро та інших — робити активні зусилля по схиленню проукраїнські налаштованої Кубанської Ради і Кубанського уряду на бік Російської армії. Ці спроби не дали відчутного результату, а проросійська політика генералів Білого руху призвела до відтоку кубанців з армії.
Уряд більшовиків не пробачив кубанцям участь у Білому русі та проукраїнські настрої, проводячи акції «розкозачування» та конфіскуючи землі[3].
На 1926 рік українці на Кубані все ще залишались найзначнішою за чисельністю етнічною групою, складаючи 45,48% жителів. За період з 1897 по 1926 рр.. їх чисельність в краї зросла на 73,95%. У Кубанському та Чорноморському округах, на їх частку припадало відповідно 61,48 і 35,66% населення. Значна частина українського населення зосереджувалася в Армавірському (32,27%) і Майкопському (29,73%) округах.
Українці Кубані в 1930-ті роки
Антиукраїнська політика радянського уряду в 1930-ті роки безпосередньо торкнулась центрів українських настроїв Кубані. Найвідомішою сторінкою етноциду 1932-го року стали події на станиці Полтавська[4].
Див. також
Посилання
- Ренат Польовий. Кубанська Україна
- Євген Петренко. Звідки і чому з’явилися українці на Кубані
- 150 років Кубанському козачому війську
- Василь Іванис. Боротьба Кубані за Незалежність
- Украинцы на Кубани: особенности демографической истории
Примітки
- ↑ на час руйнації делегація саме поверталась з Петербургу на Січ, це врятувало членів делегації від покарання і опали
- ↑ Богдан Золотаревский. Кубань — Украина: вопросы истории и политики
- ↑ Террор геноцид казаков
- ↑ Трагедия кубанской станицы Полтавская как свидетельство геноцида украинства