Феодалізм

Феодалі́зм — панівна за середньовіччя в Західній і частково в Центральній та Східній Європі суспільно-економічна система. Феодальний лад - це такий лад, коли землевласник дає залежним селянам землю в обмін на їхню працю.

Політична система більшості європейських країн у середні віки будувалася за принципом васалітету - надання військовій знаті землі в обмін на службу. Центром феодальної ієрархії був король, який у середні віки був передусім полководцем. З 9-го по 14-е століття найважливішою складовою війська були кінні лицарі. Спорядження лицаря, проте, вимагало чималих коштів. Король віддавав землю, відому під назвою феод або лен найвищому прошарку знаті, отримуючи від них лицарів. Ця найвища знать була васалами короля. Найвища знать і собі роздавала землю лицарям, які здавали її в оренду селянам. Король був сюзереном щодо своїх васалів, королівські васали були сюзеренами щодо своїх лицарів.

Васали присягали на вірність своїм сюзеренам, проте діяло правило безпосереднього підпорядкування «васал мого васала - не мій васал».

Розбіжності в трактуваннях

Проблема феодалізму досить контроверсійна щодо наявності в історії України і у східних слов'ян, тому що це питання різно інтерпретує західна, у тому числі українська та марксистська історична наука. Згідно з західними істориками, основними рисами феодалізму є інститути васалітету (угода між паном і васалом, що єднає їх обопільними зобов'язаннями та лояльністю) і лену або спадкового землеволодіння (одержаного васалом від пана за несення військових та інших повинностей). Феодалізм почався за післякаролінгського періоду (9 — 10 ст.) і поза незначними його пережитками, занепав на зламі середньовіччя й новітньої доби.

Значно ширше розуміння феодалізму подає комуно-більшовицька історіографія, яка більше підкреслює його соціально-економічний аспект, аніж інституційно-правний. Згідно з марксизмом, людство пройшло низку суспільно-еконономічних формацій: від первісного через рабовласницький, феодальний і капіталістичний лад — до соціалізму, що в кінцевому висновку має призвести до повного комунізму. Ця схема розвитку мала б бути загалом дійсною для всього людства, хоч допускаються відмінності в еволюції окремих народів; так само можливо, що за певних умов така чи така формація не розвинулася. Наприклад, у германських і слов'янських народів перехід від первісного ладу до феодалізму відбувся без витворення рабовласницької формації. Природу даного ладу визначають спосіб виробництва та заснована на ньому класова структура. Кожна формація, за винятком первісного комунізму й кінцевого соціалізму, визначається наявністю двох основних антагоністичних класів — первісних виробників та панівного класу, який, володіючи засобами виробництва, використовує працю перших. Феодальний лад характеризується натуральним (неринковим) господарством, головно хліборобством. Основними класами феодалізму є напіввільні селяни, прикріплені до землі, та землевласники (аристократія). Експлуатація селян відбувається шляхом неплатної праці (див. Панщина) та несення інших служб, натуральних данин, пізніше й грошової ренти.

Питання про феодалізм у східних слов'ян

Через брак істотних інститутів феодалізму — васалітету й лену, — історики-немарксисти беруть під сумнів наявність феодалізму у східних слов'ян; цієї думки була більшість українських дореволюційних істориків, включно з М. Грушевським. Радянські історики натомість твердять, що феодальний період на східно-слов'янських землях тривав від виникнення Київської Держави в 9 — 10 ст. до скасування кріпацтва 1861. Така концепція, висунена Леніном, а згодом розвинена в працях істориків Б. Грекова, С. Юшкова та ін., була догматично прийнята радянською історіографією з 1930-их років.

Радянські історики розрізняють три етапи «руського» феодалізму: рання феодальна монархія (з 9 — 10 до початку 16 ст.), станово-представницька монархія (16 — друга половина 17 ст.) і абсолютна монархія (з кінця 17 ст.). У стосунку до України радянська історики підкреслюють антифеодальний характер козацьких повстань в 16 — 17 ст. Велике повстання Хмельницького (1648) ліквідувало на значній частині українських земель володіння польських феодалів і завдало значного удару феодалізму. Проте, феодальні відносини згодом були відновлені в Україні завдяки перетворенню козацької старшини на нову феодальну аристократію та поновному запровадженню кріпацтва. Радянська історіографія застосовує подвійні мірила в оцінці минулого Росії і України: вона прихильно оцінює «прогресивну» роль російських монархів і феодалів у будуванні російської держави і культури, натомість негативно оцінює й очорнює традиційні керівні верстви суспільства України, за винятком тих груп і осіб, що були проросійської орієнтації.

З суто емпіричних причин, всупереч твердженням марксизму, недоцільно визначати ціле тисячоліття історії загальниковим ярликом феодалізму і розтягати його на кожне суспільство, в якому співіснують земельна шляхта та залежне селянство. Щоправда, так само не слід звужувати це поняття, обмежуючи його лише до васалітету. Найвластивішим буде розуміння феодалізму як комплексного явища, у якому об'єднуються різні взаємопов'язані соціально-економічні, політичні, правні й культурні елементи.

9-12 століття

Маючи це на увазі, можна представити такий нарис розвитку та ролі феодалізму в історії України. Київська Русь, очевидно, не була феодальною державою за її початкового періоду (9 — 10 ст.). її панівна верства складалася не з землевласників, а з рухливих войовників-купців, добробут і життєві умови яких визначали міжнародна торгівля, воєнна здобич та данини (полюддя). Основна маса населення складалася не з кріпаків, а з вільних селян, що жили в родах та племенах. Процес феодалізації почався на Русі-Україні у середині 11 ст. з поселеннями княжої дружини на землі. Одночасно Київська Держава почала розпадатися на удільні князівства (уділи). Виникнення багатьох осередків державної влади нагадувало подібний розвиток у Західній Европі дещо раніше. Українсько-руські князі й бояри 12 — 13 ст. керувалися лицарським етосом, що серед його вартостей на першому місці стояло шукання чести і слави, вірність володареві (зверхникові), боротьба з невірними (степовиками) тощо. Феодальні тенденції найсильніше виявлялися у західному князівстві Галичина (згодом Галицько-Волинській Державі), де сильна і бурхлива боярська верства була під впливом сусідніх польських і угорських аристократій. Однак, не зважаючи на певні аналогії, існували істотні структурні різниці між Руссю-Україною удільного періоду та феодальною Західною Европою. На Русі не було формальних договірних відносин між князем і боярином. Земельні маєтності бояр були не умовними феодальними ленами, а спадковою власністю (вотчинами). Ця спадкова власність мала дещо спільне з існуванням "родової знаті" в Хазарії. Так само не було ієрархії аристократичних титулів. Київський великий, а згодом і старші удільні князі здійснювали зверхню владу над меншими удільними князями, але тому що всі князі належали до тієї самої династії Рюриковичів, їх взаємовідносини мали характер скоріше міжродинних, ніж феодальних зв'язків; їх розуміли як стосунки між батьком і синами чи між старшими і молодшими братами, а не між сюзереном і васалем. Назагал населення було вільне, хоч було й багато рабів (головним чином полонені) та зростаюча верства напіввільних закупів, що ними ставали переважно через заборгованість. До татарської навали Русь-Україна мала багато міст, населення яких користувалося певними політичними правами, що здійснювалися через віча. На противагу до західних, руські міста не мали самоврядування і міщани правно не відрізнялися від сільського населення. Церква на Русі, за візантійською традицією, була менш активна у державних справах від Римської Церкви у Західній Европі.

13-16 століття

Якщо суспільно-політичний лад княжої держави дотатарського періоду можна вважати феодальним лише з великим застереженням, то у Литовсько-Руській Державі існував уже повнотою феодалізм. Таким чином вершина феодального розвитку в Україні припадає від середини 14 ст. до 1569, коли на Заході феодалізм уже заникав. У Великому князівстві Литовському під владою великого князя існувала ціла ієрархія князів та княжат (що належали до Гедиміновичів або походили з різних віток Рюриковичів), вельмож і магнатів некняжого роду (баронів, за латинськими джерелами) і земельних бояр, пізніше названих, за польським зразком, шляхтою. Князі й магнати були майже незалежними в управлінні своїх володінь й очолювали власні військові з'єднання під час походів та опановували високі посади в державі. Шляхетські маєтки несли чималі зобов'язання військової служби. У нагороду за службу шляхта одержала впродовж 15 ст. ряд привілеїв, що їм забезпечували права власності, звільнення від податків та інші пільги, участь в органах земського управління. Ці права були закріплені у земських уставах, а пізніше скодифіковані в Литовських Статутах.

Своєрідним явищем Великого Князівства було те, що його аристократія і шляхта поділялися на римо-католицьку литовську та православну руську (білорусько-українську) групи. Остання була в більшості, але перша була впливовіша у Вільні і центральному уряді. Конституційно Литовсько-Руська Держава розвинулася у феодально-парламентарну систему. Важливим органом була Пани-Рада, з якою великий князь ділив владу, вона його заміняла за його відсутности (коли, як польський король, він перебував поза Великим Князівством). На початку 16 ст. виникли земські сеймики, які почали посилати обраних депутатів до Вільни, утворюючи таким чиному другу палату — Сейм. Важливі міста здобули за німецьким зразком міську самоуправу на базі Магдебурзького права. Але й міста були виключені з державного управління, що було загальним явищем у Східній Европі. Розмежування між нижчим боярством і селянами спершу було пливке, але поступово окреслювалося чіткіше. Селяни підпали під юрисдикцію землевласників і були зведені до кріпацького стану.

Люблінську унію 1569 можна вважати закінченням феодального періоду, у властивому розумінні, в історії України. Унія створила зфедеровану польсько-литовську Річ Посполиту і передала українські землі з-під литовської влади під владу польської корони. Система шляхетської демократії, введена в Україні, була в основному нефеодальною у її інституційно-правних і політичних аспектах; вона включала рівноправність усіх шляхтичів (тобто скасування феодальної ієрархії) і звільняла шляхту від її службових обов'язків. Шляхта Речі Посполитої втратила свій військовий характер і стала верствою сільсько-господарських підприємців. Великі землевласники і середня шляхта в погоні за прибутками продукували на експорт. Цей перехід від прожиткової економіки до орієнтованої на ринок сільсько-господарської продукції призвів до посилення панщини і до організації плантаційного типу фільваркового господарства. Деякі історики вважають і цю «другу кріпаччину» за форму феодалізму. Але вживання цього терміну не повинно закривати істотної різниці між середньовічним феодалізмом і фільварковим господарством, пов'язаним з закріпаченням, характерним для ранньої нової доби Східної Европи.

17-18 століття

Належить зробити деякі зауваження у зв'язку з феодалізмом щодо суспільного розвитку в Україні в 17 — 18 ст. Основною причиною повстання 1648 було дуже поширене соціальне невдоволення у Речі Посполитій. Проте Хмельниччина була не тільки антифеодальним селянським бунтом, але скорше національно-визвольною боротьбою українського народу, у якій брали участь усі прошарки населення за винятком магнатів та їх службовців. Запорозьке Військо було ядром, навколо якого гуртувалися селяни і міщани, що до них приєдналася значна частина православної дрібної шляхти. Гетьманська Держава, яка виникла у висліді революції Хмельницького, не була за своєю суспільною структурою ані феодальною, ані, очевидно, «буржуазно-демократичною». Її можна розглядати як відміну станового корпоративного суспільного ладу, прикметного для Европи 17 ст. Самобутнім для України було пристосування козацької військової організації, яка виникла в умовах степового прикордоння, до вимог цивільного суспільного життя. Соціальні прошарки Гетьманщини, або стани, складалися з козацької старшини (яка абсорбувала чимало шляхтичів Речі Посполитої), з рядових козаків (класа хліборобів-войовників), міщан (до яких далі стосувалося Магдебурзьке право) та посполитих селян. Суспільна диференціація стала виразнішою після Б. Хмельницького, а на другу пол. 17 ст. припадав вияв чималих класових антагонізмів. Однак становище селянства в Гетьманщині було краще, ніж у будь-якій іншій країні Східної Европи того часу; воно було особисто вільне і могло володіти землею. Самобутній розвиток України зазнав великих змін упродовж 18 ст. у висліді натиску та інтервенцій Рос. Імперії. Це викликало між іншим й економічну руїну українських міст та постійне погіршення становища селян. Остаточне скасування автономії України 1783 збіглося з відновленням кріпацтва.

Починаючи з кінця 18 ст., суспільний лад в Україні був пристосований до панівної системи у Росії. Якщо мова про суть цієї системи, то радянські історики визначають її як «феодальну». Проте цього погляду не поділяють нерадянські історики. Елементи феодалізму, що існували на території північно-східної Русі, пізнішої Росії, за удільного періоду (12 — 14 вв.), були придушені й усунені з виникненням Московської держави.

Велике Князівство, пізніше Царство Московське, в 15 — 17 ст. розвинулося в патримоніальне самодержавство, що скорше нагадувало орієнтальні деспотичні держави (наприклад, Оттоманську Імперію), аніж европейські феодальні монархії. Особливостями московської системи були: брак забезпечення особистих прав і права власності, відсутність автономних корпоративних з'єднань і цілковите підкорення всіх соціальних груп, включно з «служилим дворянством», необмеженій владі і сваволі царя. Реформи Петра І надали Росії фасаду тогочасних европейських абсолютних монархій, але не змінили патримоніальної суті системи. Якщо питання про суспільно-політичного характер уладу Московської держави та Російської імперії може ще бути дискусійним, то дві тези можна уважати задовільно доведеними: 1) суспільний розвиток України впродовж 400 років, під час литовського, польського і козацького періодів, був значно відмінним від розвитку в Московії-Росії; 2) приєднання України до російської держави мало переважно шкідливі й регресивні наслідки для суспільних відносин українського народу.

Література

• Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства. М. 1910, 2 вид. Гаґа 1966;
• Павлов-Сильванский Н. Феодализм в удельной Руси. п. 1910;
• Багалій Д. Нарис історії України на соц.-екон. ґрунті, т. І. X. 1928;
• Греков Б. Феодальные отношения в Киевском государстве. М. — Ленінград 1936;
• Юшков С. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київ. Русі. К. 1939;
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.