Ситківці

смт Ситківці
Герб Ситківців Прапор Ситківців
Країна	Україна
Область	Вінницька область
Район	Немирівський район
Рада	Ситковецька селищна рада
Код КАТОТТГ:
Облікова картка	Ситківці
Основні дані
Засноване	Перша письмова згадка - 1545 рік
Статус	із 1958 року
Площа	12 км²
Населення	▼2304 (на 2015 рік)
Густота	192 осіб/км²
Поштовий індекс	22865
Телефонний код	+380 4331
Географічні координати	48°54′31″ пн. ш. 29°12′04″ сх. д.
Висота над рівнем моря	221 м
Водойма	річки Червона, Повстянка
Відстань
Найближча залізнична станція:	Ситківці
До станції:	1 км
До райцентру:
- залізницею:	39 км
- автошляхами:	38,7 км
До обл. центру:
- залізницею:	88 км
- автошляхами:	83 км
Селищна влада
Адреса	22865, Вінницька обл., Немирівський р-н, смт. Ситківці, вул. Леніна, 123, 6-21-78
Голова селищної ради	Михайленко Віктор
Карта
Ситківці
Ситківці
Ситківці у Вікісховищі

Си́тківці — селище міського типу (від 1956 року) в Україні, у Немирівському районі Вінницької області біля залізничної станції Ситківці. Розміщене на сході Поділля.

Географічне положення

Ситківці лежать Ситківці за 40 км від райцентру, в мальовничій місцевості при злитті двох річок Червоної і Повстянки.

Поблизу селища розміщена однойменна залізнична станція Ситківці, звідки формується місцевими підприємствами декілька вагонів на добу. Спочатку це була вузькоколійка, у 1970-ті роки перешили на широку колію.

Попри загальні тенденції занепаду, 14-го грудня 2015 року відновив курсування приміський поїзд. З 23 липня 2016 року він курсує у складі плацкартних вагонів щопонеділка, щосереди та щоп'ятниці. Відправлення поїзда зі ст. Ситківці о 4:02, прибуття до Вінниці о 6:38. Через Ситківці не проходить жодна значна автодорога, до траси М12 — досить далеко, тому до Немирова і Вінниці швидше, дешевше і зручніше їхати поїздом.

Із заходу, сходу та півдня селище оточують ліси, що розкинулися на схилах вибалків.

Ситківці у давні часи

Старовину Ситківців підтверджують археологічні дослідження. У центрі селища виявлено 20 поховань пізньосередньовічного могильника — кладовища. При одному з поховань знайдена срібна монета — півгроша, чека́нену 1520 року в часи чеського та угорського короля Людовика II. Деякі скелети мають сліди фізичних травм, нанесених за життя ударами тупого знаряддя по черепу, що може свідчити про участь населення у збройній боротьбі проти татаро-турецьких, литовських і шляхетських-польських загарбників.

Ситківці відомі з 1448 року. На початку XVI ст. Ситківці — укріплений замок на межі Винницької й Гайсинської волостей. На його місці збереглися «замчища» — рештки земляних валів, підмурків домів, а за 9 км на схід — руїни старовинного монастиря (урочище Монастирище). 1545 року Ситківці належали литовському панові Скабарні, про що свідчать ревізькі документи.

Недалеко від Ситківців в сиву давнину проходив Чорний шлях, по якому йшли орди кочовиків, здійснювалися грабіжницькі набіги, хрестові походи тощо. Село неодноразово знищували під час таких приступів, але тут знову селилися люди.

Польська держава не захищала належно південні кордони, замки будували щоб загнузда́ти вільних селян. Післе Люблінської унії володарі Ситківців — князі Четвертинські — посилили експлуатацію селян. У 1588 році III литовським уставом остаточно узаконено кріпацтво. У 1594—1596 рр. під час перебування на Брацлавщині Северина Наливайка люди спільно з міщанами й козаками виступили проти магнатів, шляхти й заможних міщан. Почастішали втечі кріпаків на Запоріжжя. Феодали в пошуках робочих рук займалися викотництвом і осадництвом. У 1602 році в Ситківцях поселилося немало селян з села Хлібової^{[джерело?]} Подільского воєводства, які втекли від своїх хазяїв. Організатори втеч — викотці, нерідко й самі магнати заманювали невільників сусі́дніх власників пільгами, перевозили їх своїми подводами, іноді виділяючи для цього озброєні загони. Так було привезено до Ситківців селян з Кропивної.

Приймаючи втікачів з Волині, Полісся і Західного Поділля, поміщики обіцяли їм кілька пільгових років. Доверенные лица феодалов — «осадцы» ставили на участках-волоках, подлежащих заселению, столбы «на волю». На них умовними знаками указувались пільги строком на 10,15, 20, 30, іноді на 40 років. Та рідко виконували пани обіцянки. Часто до закінчення пільг поселенців на «законних» підставах закріпачували. Коли Ситківці стали власністю Вишневецьких (1606 р.), кріпак, що не виконав панщини, мав уплатити 5 талерів. Особливо експлуатували селян орендатори. У 1629 р. в селі було 102 двора. Люди постійно противились закріпаченню, посиленню панщини. «…Коли в 1648 році виникла визвольна боротьба українського народу проти польської шляхти, Ситковеччина взяла в ній активну участь. Найвидатнішим організатором селянського руху на Брацлавщині, Вінниччині був  Максим Кривоніс, вірний товариш Богдана Хмельницького. Під його проводом селянські загони здобули Бершадь, Ладижин, Верхівку, Брацлав, Райгород, Немирів, Животів, Вінницю та зруйнували і спустошили багато панських маєтків».

З 1654 року Ситківці неодноразово постраждали від нападів польских військ. Пани катуваннями и пожежами намагались згасити спротив. У 1664 році шляхетські загони спопелили село. Залишилось тілько 27 домів. Чверть людей загинула, багато мешканці у складі Брацлавського й Вінницького полків перейшло на лівий берег Дніпра. По Андрусівському перемир'ю Ситківці залишились за Польщею, а з 1672 по 1699 р. були під турками. У 1702 році повстанські загони Палія й Самуся звільнили Ситківці від поміщиків і орендаторів. Щоб подавити спротив, пани брали на службу кримських татар. 21 березня 1745 р. поблизу Немирова й Ситківців знаходився трехтисячний загін татар, а в лісах було заготовлено багато кайданів і колодок для полонених. Місцеві поміщики збирались сплатити живим товаром (ясиром) татарам. Кріпаки йшли в гайдамаки. У Голубиному яру (на території села) знайдено тайники, де гайдамаки тримали зброю. У 1750 році вони підпалили помістя пана.

Ситківці в період XVIIІ-XIX ст

Після приєднання Правобережної України до Росії, 1793 Ситківці увійшли в Брацлавське намісництво, а через чотири роки — до Липовецького повіту Київської губернії. Незабаром село купив граф С. Потоцький. Руками селян Потоцькі збудували палац, заповнили ставки, розвели білих і чорних лебедів, розбили парк-заповідник, де за кам'яною стіною тримали завезених з далеких країв диких звірів. Кріпосні селяни злидарювали, пухли з голоду, працюючи від неділі до неділі, на панів. У квітні 1834 земський суд встановив, що 821 кріпак ситковецького маєтку поміщика графа Потоцького харчується «хлібом», виготовленим з бурди, соломи, трави і нирок. Тим часом пан розважався на закордонних курортах, витрачаючи гроші, зароблені потом і кров'ю поневолених селян. Кріпацька праця застосовувалася також на цукровому заводі, заснованому в 1836 році, цегельному заводі, на заводі, де виробляли соду і скло. З 1808 по 1870 рік на заводі виготовляли скляний посуд блакитного, зеленого та інших кольорів. Тут і зараз знаходять рештки битого скла.

Реформа 1861 року збільшила малоземелля і безземелля селян, що йшли робити на цукровий завод і його посадки. У 1866 році за орендною угодою з Потоцьким акціонерне товариство на чолі з бароном К. Таубе й французом І. Гоффаром почало ставити новий цукрозавод. Машини та інше обладнання завезли з-за бугра, переважно з Австро-Угорщини. Осінню 1867 р. завод виробив 87 617 пудів цукру-піску. На заводі працювало 240 чоловіків и 20 жінок, переважно місцевих. Маючи великі дивіденди (10-20 %), акціонери поновили контракт з Потоцьким до 1918 року. Завод давав прибутку від 58 до 84 тис. руб. на рік. У гонитві за наживою власники цукрового заводу змушували робочих працювати по 16 годин на день без перерви на обід і без вихідних. Часто із заробітку робітників відраховували різні штрафи. Ще гірше оплачувалася праця жінок і підлітків. Останні працювали 5-6 років чорноробами по 12-13 годин, при цьому значна частина мізерної зарплати йшла на могорич майстрам.

Про нещадну експлуатацію трудівників на заводі писав у липні 1894 рокі в своїй скарзі губернатору робітник О. П. Данилевський. За 20 років роботи на різних заводах ніде не бачив він таких умов. Тяжке життя визвало невдоволення, забастовки. Однак губернатор не допоміг, а передав скаргу фабричному інспектору. У 1896 році робочі Ситковецького заводу оголосили забастовку, вимагаючи підвищення зарплати. Хазяї викликали поліцію і жандармів. Однак це не допомогло. Курівництво мусило частково задовільнити вимоги.

Як і цукрозавод, цегельно-черепичний завод орендувало акціонерне товариство. У 1866 році там працювала 21 людина, переважно дівчата до 16 років.

• Ткацька майстерня

До 1913 року в Ситківцях існувала ткацька майстерня, де виробляли килими, рушники, високоякісний шевйот. Шерсть для його виготовлення доставляли з Москви. Ткалі О. Загоровська, Я. Затворніцька, Г. Остроухова згадують, який невичерпної була фантазія народних умільців. Переконливим доказом їх високого художнього смаку були килими з оригінальним рослинним і геометричним орнаментом, рушники, вишиті різнокольоровими візерунками рослин і геометричних фігур. Умови праці в майстерні були дуже важкі. Робочий день тривав 16 годин. Поступово народні художні промисли занепали. Чимала провина в цьому лихварів і скупників. Скуповуючи за безцінь вироби народних художників, вони доводили їх до злиднів. «З ткача НЕ БУДЕ багатія, з швачки — багачки» — йшлося в народній приказці.

Новітні часи

6 листопада 1919 року в Ситківцях укладено умову про перехід Української Галицької армії до Добровольчої армії.

Тяжко виживали селяни під час Жовтневого перевороту, «хлібозаготівлі» і голодних 1932-33 років, німецько-радянської війни… З останніх сил прості трудівники на совість відновлювали й примножували багатство села. Завдяки талантам ситківчан зростав валовий збір зерна. У 1958 році колгосп ім. Ворошилова поєднався з артеллю ім. Т. Г. Шевченка села Джуринців у один колгосп «Україна». З 1961 року господарство переважно займалося великою рогатою худобою. У 1970 році було поголів'я збільшилося до 2455 худобин. На одну фуражну корову отримували 3800 кг молока, на 100 га сільгоспугідь — 220 ц м'яса. Колгосники отримували по 2,3 руб. на людино-день.

Понад 43 роки очолювала буряководство колишня батрачка О. Я. Середа. У 1970—1971 рр. завод відрізнився значним виробництвом цукру, добова потужність склала 7881 ц перероблених буряків. Г. Н. Поліщука нагороджено орденом трудового знамени, П. І. Григор'єва, О. О. Пачіско — орденом «Знак Пошани», 42 людини — медаллю «За доблесну працю». Високих трудових показників досягли коллективи двох цегельних заводів, залізничної станції і лісоскладу, хлібозаготівельного пункту, відділення «Сельгосптехника», хлібозаводу, лісництва.

Населення 4 600 мешканців (1966), 2 845 мешканців (2001).

Залізничники у 1968 році завершили перешивання вузкой колії на широку, що забеспечило ріст навантажень з 25 тис. тонн до 60 тис. тонн в рік, ввели механизацію усіх процесів навантаження й розвантаження вагонів.

Середня школа займає приміщення на 35 класних кімнат, 13 класів-кабінетів, 2 мастерні. При школі працюють гуртки. Не менше 15 вихідців із села стали кандидатами наук.

Освіта

Жителі Ситковець прагнули до знань і освіти. З 1861 року в селі існувала лише однокласна парафіяльна школа, де дітей навчав дяк. Робітники цукрового заводу вирішили на свої кошти заснувати училище. Звернувшись з цього приводу до місцевої влади, вони разом з селянами обіцяли вносити щорічно на утримання училища 360 руб. та забезпечувати його шкільним обладнанням. Після тривалої переписки однокласне народне училище відкрили в 1882 році. Навчалося в ньому 40 хлопчиків. У 1902 році училище перетворили на двокласне. Поміщалося воно в будинку, побудованому робітниками на власні кошти. Селяни, як і раніше, доплачували 360 руб. Три вчителі навчали 157 хлопчиків і дівчаток. Однак закінчували його лише не більше 10 учнів, переважно із заможних сімей. Через матеріальні нестатки діти бідняків могли вчитися не більше, ніж одну зиму.

На 2016 рік в Ситківцях працює ЗОШ І-ІІІст.(Навчається 217 учнів, працює 30 вчителів), а також школа-інтернат.

Спорт

2009 року створено футбольну команду «Шанс», нині перейменовану на ФК «Ситківці».

Особистості

• Андрущенко Володимир Петрович — український журналіст, письменник (прозаїк, публіцист).
• Таранюк Владислав Володимирович — український письменник, перекладач, журналіст, сценарист, режисер.

Цікаві факти

• Станція Ситківці — третя за величиною пасажиропотоку поїзда «Вінниця-Гайворон».
• Зберіглися залишки фортечних земляних валів 17 століття.
• Цукроварня, заснована 1866 року.

Література

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
• Ситківці // Географічна енциклопедія України : [у 3 т.] / редкол.: О. М. Маринич (відповід. ред.) та ін. — К. : ДП «Всеукраїнське державне спеціалізоване видавництво „Українська енциклопедія“ імені М. П. Бажана», 1993. — Т. 3 : П – Я. — 480 с. — 33 000 екз. — ISBN 5-88500-020-4. — С. 187.

Посилання

• Ситківці — Інформаційно-пізнавальний портал | Вінницька область у складі УРСР (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР: Вінницька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972. — 630 с.)
• Облікова картка ВРУ
• Бекет