Орел Анатолій Костянтинович: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Немає опису редагування |
Немає опису редагування |
||
| Рядок 37: | Рядок 37: | ||
З 2008 — Генеральний директор [[Центр міжнародних та порівняльних досліджень|Центру міжнародних та порівняльних досліджень]] (президент [[Кожара Леонід Олександрович|Леонід Кожара]], колишній член партії регіонів). |
З 2008 — Генеральний директор [[Центр міжнародних та порівняльних досліджень|Центру міжнародних та порівняльних досліджень]] (президент [[Кожара Леонід Олександрович|Леонід Кожара]], колишній член партії регіонів). |
||
А. Орел говорив Надзвичайному та Повноважному послу України в Польщі [[Павличко Дмитро Васильович|Дмитрові Павличку]], що той «занадто працює для поєднання України з Польщею. Польща не має нічого. Бідна. Належить Україні зближуватися з Росією. Там є все!» Дмитро Павличко стверджує, що А. Орел — російський служник та шпигун<ref>''Павличко Д.'' Без України немає Польщі // Літературна Україна. — 2018. — № 6 (5739) (15 лютого). — С. 4—5. — (Резонанс).</ref>. |
А. Орел говорив Надзвичайному та Повноважному послу України в Польщі [[Павличко Дмитро Васильович|Дмитрові Павличку]], що той «занадто працює для поєднання України з Польщею. Польща не має нічого. Бідна. Належить Україні зближуватися з Росією. Там є все!» Дмитро Павличко стверджує, що А. Орел — російський служник та шпигун, організував |
||
звільнення з посади Бориса Тарасюка<ref>''Павличко Д.'' Без України немає Польщі // Літературна Україна. — 2018. — № 6 (5739) (15 лютого). — С. 4—5. — (Резонанс).</ref>. |
|||
== Див. також == |
== Див. також == |
||
Версія за 08:26, 1 березня 2018
Анато́лій Костянти́нович Оре́л (16 лютого 1943, м. Вінниця) — український державний діяч, дипломат.
Дипломатичний ранг — Надзвичайний і Повноважний Посол. Перший Посол незалежної України в Італії.
Біографія
1962—1964 служба в армії.
1964—1965 навчання у Військовому інституті іноземних мов.
1966—1969 перекладач Посольства СРСР в Індонезії.
1969—1974 навчання у Військовому інституті іноземних мов.
З 1974 по 1988 — викладач, старший викладач Військового інституту іноземних мов.
З 1988 по 1990 — референт Міжнародного відділу ЦК КПРС.
З 1991 по 1992 — радник посольства СРСР в Італії.
З 03.1992 по 12.1997 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Італійській Республіці, Надзвичайний і Повноважний Посол України на Мальті за сумісництвом.
З 01.1998 по 08.1999 — заступник Міністра закордонних справ України.
З 08.1999 по 01.12.2001 — заступник Глави Адміністрації Президента України — керівник Головного управління з питань зовнішньої політики Адміністрації Президента України, секретар Державної ради.
З 2001 по 2003 — Постійний Представник України в ЮНЕСКО.
З 2003 по 01.07.2004 — заступник Глави Адміністрації Президента України — Керівник Головного управління з питань зовнішньої політики Адміністрації Президента України, секретар Державної ради.
З 07.2004 по 15.02.2005 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Італійській Республіці. Постійний представник України при Продовольчій та сільськогосподарській організації (ФАО) ООН за сумісництвом.
З 12.2004 по 15.02.2005 — Надзвичайний і Повноважний Посол України на Мальті за сумісництвом.
З 12.2004 по 15.02.2005 — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Сан-Марино за сумісництвом.
З 2008 — Генеральний директор Центру міжнародних та порівняльних досліджень (президент Леонід Кожара, колишній член партії регіонів).
А. Орел говорив Надзвичайному та Повноважному послу України в Польщі Дмитрові Павличку, що той «занадто працює для поєднання України з Польщею. Польща не має нічого. Бідна. Належить Україні зближуватися з Росією. Там є все!» Дмитро Павличко стверджує, що А. Орел — російський служник та шпигун, організував звільнення з посади Бориса Тарасюка[1].
Див. також
Примітки
- ↑ Павличко Д. Без України немає Польщі // Літературна Україна. — 2018. — № 6 (5739) (15 лютого). — С. 4—5. — (Резонанс).
Література
- Матвієнко В. Орел Анатолій Костянтинович // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К. : Знання України, 2004. — Т. 2. — 812 с. — ISBN 966-316-045-4.