Дукач: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Структурувала і доповнила |
Немає опису редагування |
||
| Рядок 21: | Рядок 21: | ||
Існують чернігівські, вереміївські, рогаті, київські, лубенські, ніжинські, воронезькі, курські, волинські та інші дукачі. Ці назви походять від назви регіонів де вони були поширені чи виготовлялися або від особливостей їх форми. |
Існують чернігівські, вереміївські, рогаті, київські, лубенські, ніжинські, воронезькі, курські, волинські та інші дукачі. Ці назви походять від назви регіонів де вони були поширені чи виготовлялися або від особливостей їх форми. |
||
== Див. також == |
|||
* [[Коралі]] |
|||
== Примітки == |
== Примітки == |
||
Версія за 17:50, 6 грудня 2022
| Українське національне вбрання |
| Дукач |
|---|
 |
| Жіночий стрій |
| Чоловічий стрій |
| Історія |
| Географія |
 Категорія •  Портал •  Ілюстрації |
Дука́ч, дука́т (від назви монети дуката), личман[1], ягнус, панагійка — українська традиційна жіноча нагрудна металева прикраса. Головний елемент прикраси — медальйон, який як правило, доповнювався додатковими ювелірними елементами такими як, бант, каст та ін. В якості медальйонів в дукачах використовували круглої форми монети, жетони, західноєвропейські настільні релігійні медалі, військові нагороди, жетони та ін.
Історія
Частина дослідників припускає, що дукачі — це пережиток змійовиків, носіння яких було поширеним в добу Київської Русі. Слово «дукач» утворилось від «дукатус». Саме так у XVI–XVII століттях називали на золоту монету у Венеції, яка з часом стала еталонною. Дукат протягом багатьох століть зумів зберегти приблизно сталу вагу (3,5 г) та пробу металу (938) і почав сприйматися як міжнародний еталон золотої монети.[2] Дукачі виготовляли здебільшого з монет Російської й Австрійської імперії. Рідше зустрічались екземпляри ручної роботи релігійного характеру. Прикрасу з монети носили поверх намиста, часто передавали в спадок.[3]
Дукачі виготовляли сільські майстри з двох монет — одна як медальйон, а другу переробляли на бант. Золотарі додавали до прикраси свої ланцюжки, камені, бісер та інші оздоби.[1]
На західноукраїнських землях були поширені дукачі із скромними бантами або взагалі без бантів. На Лівобережжі, Чернігівщині, Слобожанщині, в тому числі й Воронежчині та Курщині (етнічних українських територіях) були поширені дукачі із пишними бантами, багато оздоблених камінням. Дукачем у ХІХ — на початку ХХ-го століття називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси — від грубого, але старанно виготовленого, до фабричної штампованої бляшки. Відповідно, в одних місцевостях України на початку 20 ст. дукачі лишилися святковою прикрасою, а в інших їх носили щодня і дорослі, й діти.
Приблизно з другої половини 19 століття на більшій частині території України дукачі як елемент матеріальної культури починають вироджуватися. З початку 20 століття уже відомий тільки один дукач, присвячений сторіччю видання Енеїди Івана Петровича Котляревського. На його лицевому боці був напис: «30 авг. 1903 г. — Іван Котляревський». Погрудний портрет митця на три четверті вправо. На лівому боці був напис: «100-ліття Енеїди — Полтава». Він був маленький штампований на двох кружках золотистої латуні дукач в оправі з дротяної пружини із бантом, близько 22 міліметрів.
Найповніші колекції дукачів зберігаються в Ермітажі і Російському музеї в Ленінграді, в Історичному музеї в Москві, Чернігівському історичному музеї, Київському історичному музеї та Полтавському краєзнавчому музеї.[2]
Різновиди
Дукачі в яких медальйон був у формі серця називали ягнуском. Носіння медальйонів у формі серця був запозичений із Західної Європи і, зокрема, від католицького культу серця. Відпочатку такі дукачі були популярні на західноукраїнських землях, але на кін. ХІХ поч. ХХ ст. ягнуски можна було зустріти переважно на Слобожанщині. Це можна пояснити тим, що основна маса переселенців на Слобожанщину прийшла з Правобережжя, Центрального Лівобережжя, Черкащини.
Панагійками називалися дукачі в яких в якості медальйону використовувалася маленька ікона (панагійка).
Існують чернігівські, вереміївські, рогаті, київські, лубенські, ніжинські, воронезькі, курські, волинські та інші дукачі. Ці назви походять від назви регіонів де вони були поширені чи виготовлялися або від особливостей їх форми.
Примітки
- ↑ а б Українська етнічна біжутерія. Архів оригіналу за 29 лютого 2020. Процитовано 4 березня 2020.
- ↑ а б Полтавські дукачі. Історія появи старовинних прикрас. ЗМІСТ (укр.). 29 січня 2021. Процитовано 6 грудня 2022.
- ↑ Сяє на намисті, як сонце. Зеркало недели | Дзеркало тижня | Mirror Weekly. Процитовано 6 грудня 2022.
Джерела та література
- Р. М. Шуст. Дукач [Архівовано 25 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 492. — ISBN 966-00-0405-2.
- Українська минувшина: ілюстрований етнографічний довідник. — К.: Либідь, 1993. — С. 130—132
- Катерина Матейко. Український народний одяг: етнографічний довідник. — К.: Наукова думка, 1996. — С.149-159
- Хведір Вовк. Студії з української етнографії та антропології. — К.: Мистецтво, 1995. — С.129-131
- Українське золотарство. Дукачі: [укр. нар. ювелірні прикраси кінця XVIII ст. і до 1930-х рр. : альбом / упоряд., передм. О. Валько ; тексти: О. Самков, Ю. Коваленко ; світлини: О. Лозинський, А. Кісь, Ю. Коваленко]. — Львів: Ін-т колекціонерства укр. мистец. пам'яток при НТШ, 2014. — 214, [1] с. : кольор. фот. ; 34х24 см. — (Серія «Українське народне мистецтво»). — Вид. коштом «Фундації мистецької книжки». — ISBN 978-966-2578-55-3
Посилання
- Дукачі 19-20 ст. з теренів України
- Я.Ткачук, М. Кубик. Гуцульські прикраси [Архівовано 10 березня 2007 у Wayback Machine.]
| |||||||||||
