Галицький сейм

Будинок Сейму (сучасний головний корпус Університету ім. І. Франка)

Га́лицький крайови́й сейм — представницько-законодавчий орган австрійської провінції Королівство Галіції і Лодомерії з Великим князівством Краківським, князівством Освенцімським і князівськвом Заторським. Діяв у 1861—1918 роках (реально працював до 1914, формально ліквідований 1920 року).

Будинок Галицького сейму сьогодні є головним корпусом Львівського національного університету імені Івана Франка.

Попередник

Галицький становий сейм діяв у 1782—1790 і 1817—1845 роках. Ця установа була типовим представником шляхетського парламентаризму, притаманного тогочасній Західній і Центральній Європі. Його формували не на основі виборів, а за призначенням цісаря. До складу сейму входили тільки представники аристократії і духовенства: князі, графи, барони, єпископат римо-католицької, греко-католицької, вірменсько-католицької церков і шляхта, що платила щорічний податок не менше, ніж 75 золотих ринських. Міщанство представляли львівський бурґомістр, ректор Львівського університету та один (з 1817 — двоє) зі знатних львів'ян. З 1787 року у Галицькому становому сеймі засідали також представники Буковини. Головою сейму був губернатор. Компетенції сейму обмежувалися виключно рекомендаціями для адміністрації краю. Під час першого періоду свого існування цей орган збирався раз на два роки (у 1782, 1784, 1786, 1788 роках) усього на кілька днів, ухвалював заздалегідь текст подяки цісареві і обирав свій «виконавчий» орган — Станову управу. Ніяких законодавчих ініціатив посли не ухвалювали, зате влаштовували великі бали. Проте навіть така форма парламентаризму не була до вподоби деспотичному цісареві Францові II (1792-1835) і після 1788 року сейм не скликали аж до 1817-го.

На Віденському конґресі 1814-1815 років австрійський, німецький і російський монархи зобов'язалися надати автономію полякам у складі своїх держав. Від 1817 року сейм скликали щороку, посли обговорювали також політичні проблеми, з 1820-го почали друкувати звіти роботи сейму. Але, оскільки, дискусії були закритими, то зміст засідань не оприлюднювали. Одним із найзнаковіших досягнень у його діяльності — дебати про скасування панщини у середині 1840-х років. Востаннє Галицький становий сейм скликали 1845 року, хоча його Станова управа діяла аж до 1861, коли її повноваження перейняла Крайова управа — виконавчий орган нового сейму.

Створення

«Весна народів», яка прокотилася Австрійською імперією в 1848-1849 роках, спричинила створення нових конституцій для народів, які жили на території монархії. У конституціях були статті про скликання провінційних сеймів на засадах виборчого права, проте цісарський патент від 31 грудня 1851 призупинив чинність конституції.

Поразка Австрії у війні з П'ємонтом і Францією 1859 року, внаслідок чого було втрачено більшість володінь у північній Італії, похитнула авторитет монарха Франца-Йосифа I як усередині імперії, так і за її межами. Щоб задобрити опозицію та національні рухи всередині держави імператор Франца-Йосиф I своїм дипломом від 20 жовтня 1960 року оголосив про відновлення конституції, скликання загальнодержавного парламенту та провінційних сеймів. У неугорській частині імперії права на власні сейми отримали 17 земель. Серед українських території окрім Галичини власний сейм отримала також Буковина. 26 лютого 1861 року цісар санкціонував новий проєкт конституції, який надавав сеймам ще ширші повноваження, ніж попередній проєкт.

Структура

Сейм налічував 150 послів (за законом 1900 року їхню кількість збільшили до 161). 9 послів отримували мандати автоматично. Серед них так звані «вірилісти»: єпископат усіх 3 обрядів (римо-католицького, греко-католицького та вірменсько-католицького), обидва єпископи перемишльські, єпископ тарнівський, єпископ станіславський (цісар наказав створити Станіславську єпархію Греко-католицької церкви ще 1850 року, але першого Станіславського єпископа висвячено лише 1885 року); ректори Львівського та Краківського університетів.

Депутатів обирали за куріальною системою терміном на 6 років, притому виборці не мали права відкликати депутата. Курій було чотири (з 1897 року — п'ять). Обирали 141 посла:

• 44 — з курії великої земельної власності;
• 3 — від торгово-промислових палат (у Бродах, Кракові та Львові);
• 20 — з міської курії;
• 74 — з курії малої земельної власності (сільської).

Після підтвердження повноважень більшістю Сейму посол був зобов'язаний присягнути на вірність цісареві, а також обіцяв дотримуватися законності та сумлінно виконувати свої обов'язки. Текст присяги: «Я, як крайовий посол для Королівства Галичини й Володимирії разом з Великим князівством Краківським присягаю його цісарсько-королівській Апостольській Милості Цісареві на вірність, послух, дотримуватися законності і сумлінно виконувати свої обов'язки. Так мені, Боже, допоможи!». Після присяги посол подавав маршалкові (маршалові) руку. Спочатку текст читали виключно польською, з 1895 року українці домоглися права присягати українською мовою.

Щорічні сесії відбувалися у Львові, здебільшого упродовж місяця. Керували роботою сейму маршалок (спікер, зазвичай із польських аристократів) і віце-маршалок — як правило, українець. Їх призначав імператор. Часто віце-маршалком був галицький греко-католицький митрополит.

У перервах між сесіями постійно діяв Крайовий виділ (комітет). Для підготовки законопроектів створювалися галузеві комісії.

Більшість у сеймі мали польські консерватори. Першими українськими депутатами Галицького крайового сейму стали 49 осіб. Українці, згідно з виборчим законом, могли здобути до третини місць (щонайбільше 50). Але на практиці, через порушення законності на виборах, обирали (від 1870-х) тільки близько 15 депутатів.

Законодавча компетенція сейму відкривала можливості для розвитку національних культур, упорядкування соціально-економічних відносин і системи місцевого самоврядування, узгодження інтересів різних суспільних груп.

Політичне значення сейму перевищувало його компетенцію: він обговорював усі актуальні питання державного та крайового життя, був головною ареною формування українсько-польських взаємин, сприяв утвердженню парламентаризму.

«Руський клуб», українські посли

Головна фракція, що об'єднувала українських послів сейму, називалася «Руський клуб». Фракція регулярно проводила збори та ухвалювала позицію для голосування щодо тих чи інших питань.

Упродовж перших двох каденцій «Руський клуб» формально не мав голови. У першій половині XIX ст. склалася традиція, відповідно до якої найавторитетнішим представником галицьких українців був митрополит, тобто він мав би очолювати «Клуб». Проте, наприклад, Григорій Яхимович не приходив на засідання клубу. Як свідчать збережені протоколи засідань Руського клубу, що учасники вибирали щоразу нового голову та секретаря (протоколи писані різними почерками). Більшу активність проявляли митрополит Сильвестр Сембратович і єпископ Юліян Пелеш.

Уперше Руський клуб обрав свій постійний керівний орган 1870 рорку. Головою став крилошанин Йосип Кульчицький, заступником — Василь Ковальський, секретарями — Федір Білоус і Гаврило Крижанівський. Потім керівництво обирали щоразу на час нового періоду скликання сейму.

До складу фракції належала більшість українських депутатів, але не всі. У 1861-1873 роках декілька селян належало до «Польського кола». Протоколи «Руського клубу» за 1871 р. показують, що перестали являтися на засідання прихильники порозуміння з поляками Ю. Лаврівський, С. Качала, Іван Левицький і ще кілька послів. На знак протесту проти угоди народовців зі «станьчиками» (1890) восени 1892 року з «Руського клубу» вийшли москвофіли. 1894 року вони організували окрему фракцію на чолі з адвокатом Лонгином Рожанковським. 1897 р. троє представників Русько-Української Радикально партії відмовилися ввійти до складу клубу на чолі з К. Чеховичем.

Загалом, мандати до Галицького сейму здобували 185 українців (267 мандатів). Крім того, 14 українців отримали мандати автоматично як вірилісти. Загальний ідейний і партійний поділ українських депутатів усіх скликань:

	1870-76	1877-82	1883-89	1889-95	1895-01	1901-08	1908-13	1913-14
Москвофіли	35	17	5	8	-	6	9	1
Народовці	3	1	5	11	1	6	16	27
Радикали	-	-	-	1	3	1	3	6
КНРС, «Руська громада»	-	-	-	-	13	1	-	-
Безпартійні	3	1	5	3	5	6	-	-
Соціал-демократи	-	-	-	-	-	1	-	-

У таблиці не подано складу «Руського клубу» 1861-1869 років, оскільки політичний поділ тоді практично не існував або був дуже умовний і переважна більшість послів належала до москвофілів. Галицькі москвофіли підтримували ідеї консерватизму (серед депутатів перших скликань було особливо багато священиків) панславізму, антилібералізму та зближення з Росією. На початку XX століття москвофілів витіснили народовці, які боролися за визнання національної ідентичності українського народу.

Соціяльна структура українських мандатів:

	1861-66	1867-69	1870-76	1877-82	1883-89	1889-95	1895-01	1901-08	1908-13	1913-14
Духовенство	22	10	20	7	4	5	3	4	3	4
Селяни	22	22	11	2	-	2	3	5	8	6
Судді та інші урядники	4	3	5	4	4	5	5	4	6	5
Адвокати, нотаріуси	1	-	-	1	1	4	2	3	7	15
Педагоги	2	2	3	3	3	3	2	1	-	1
Дідичі	1	1	-	-	-	1	-	-	-	-
Лікарі	-	-	-	-	-	-	-	-	1	1

Див. також

• Микита Хрунь
• Львівський національний університет імені Івана Франка

Література

• Кульчицкий В. С. Галицкий сейм в системе колониального аппарата Австро-Венгрии. — М., 1953.
• Аркуша О. Українське представництво в Галицькому сеймі (1889—1901 рр.). — Львів, 1997.
• Аркуша О. Г. Галицький крайовий сейм // Енциклопедія історії України. — Т. 2. — К., 2005. — С. 31—32.
• Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму. — Львів: Тріада плюс, 2010. — 228 с. ISBN 978-966-486-089-2