Сингармонізм

Сингармоні́зм (вд грец. συν (syn) «разом» та грец. αρμονία (harmonía) «співзвучність») (або гармонія голосних) — морфологічне й фонетичне явище, що полягає в одноманітному фонетичному оформленні форми слова.

Сингармонізм зустрічаться у тюркських, фінно-угорських мовах, в деяких африканських мовах та мовах американських індіанців.

У словах таких мов виділяється незалежний домінантний компонент (здебільшого корінь) та залежні компоненти (суфікси). Голосний звук суфікса залежить від голосного кореня та узгоджується з ним або за ознакою огубленості (огублений — неогублений) або за ознакою підняття (підйому) (передній — задній), або ж за обома цими ознаками одночасно.

Порівняймо показники спрямувального відмінку (до чого?) в угорській мові:

• ablak-hoz «до вікна»
• cipész-hez «до шевця»
• küszöb-höz «до порогу»

У цих прикладах голосний показника відмінку -h*z узгоджується за огубленістю та за підняттям з голосним кореня.

У сингармонічних мовах сингармонізм діє, за висловом Бодуена де Куртене, як «цементуючий засіб», що забезпечує цілісність словоформи. У цій якості він співвідноситься з наголосом індоєвропейських мов.

Сингармонізм також може означати узгодження суфіксів з коренем за характером не голосного, а приголосного. Таке явище спостерігається в мовах індіанців Північної Америки.

Джерела

В.Н. Ярцева и др. Лингвистический энциклопедический словарь, Москва, «Советская энциклопедия», 1990.