Невіровський Дмитро Петрович

Дмитро Петрович Неверовський — один із видатних полководців Вітчизняної війни 1812 року.

Дмитро Петрович Неверовський народився 21 жовтня 1771 року в селі Прохорівці Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині село Прохорівка Канівського району Черкаської області). Батьки його були не заможні, проте, я мовилося колись, благородні. Глава сім’ї Петро Іванович володів тридцятьма душами кріпаків. Службу свою починав козаком у Переяславському корпусі. Тривалий час  понад п'ятнадцять років  був сотником так званої Бубнівської сотні, до якої належало троє сіл: Прохорівка, сушки та Бубнівська Слобідка. Петро Іванович був людина пряма, чесна й правдива. 1783 року його обрали золотоніським городничим. Сім’я залишила село й переїхала до повітового міста. Й на цій непрості посаді Петро ІФванович не втратив своєї чесності. Службу закінчив у чині надвірного радника. Його дружина Параска Іванівна, народженням Левицька, замолоду була красуня. Дівчиною вона приїхала у Прохорівку на гостину до тутки й… залишилась тут на довго. Вона полюбилася молодому сотникові, та, виявилось, що батьки вже нагледіли дочці жениха  сусідового сина, козакабагатія. Але їй припав до серця Петро Неверовський. Молодята вирішили побратися без батьківського благословення, що натоді означало виклик суспільним звичаям. Жило подружжя Неверовських у любові та злагоді. Мали чотирнадцятеро дітей  чотирьох синів, десятеро дочок. Вихованню дітей Параска Іванівна віддавала весь всій час. Завдяки їй всі діти знали російську і латинську мови, оволоділи основами математики. Дмитро був найстарший. Батьки виховували в синові самостійність у вчинках та судженнях, привчали до життя простого й суворого. З семи років Дмитро чудово тримався у сідлі, плавав, мандрував з хлопцями. Ріс ставний, міцний, загартований. Привчив себе зневажати труднощі й небезпеку. П’ятнадцяти років Дмитро вигнався на два аршини та шіть вершків, стрункий і сильний, він влучно стріляв, їздив верхи. Підрісши, став військовим. Батькові це сподобалося. Іншої, не такої небезпечної долі бажала вона своєму синові. Важко сказати, як би склалась доля Дмитра, коли б не одна обставина. До Неверовських часто заходили гості. Любив сюди заїжджати і граф Петро Васильович Завадовський. Відомий сановник материнських часів, він здебільшого проживав у Петербурзі, але й навідувався до рудних місць, конче завертаючи до своїх сусідів по маєтку  Неверовських. Він вгадав у Дмитрові великі здібності. Граф запропонував Петрові Івановичу відпустити старшого сина до Петербурга… Не хотілося Неверовським, особливо ж матері, відпускати первістка з дому, та що вдієш: родина велика, статки мізерні. Єдина надія на те, що граф свого слова дотримає і Дмитра влаштує. Вмитий материнськими слізьми, збирався юнак в дорогу. Попереду чекала омріяна військова служба. 16 травня 1786 року Дмитра Неверовського зарахували до лейб-гвардії Семеновського полку, що уславив себе у битвах та походах. На знак особливих заслуг семеновці мали повні георгіївські прапори, носили спеціальні знаки з написами про здобуті перемоги. Неверовський потрапив у середовище простих солдатів, де панували спокійна мужність, здоровий глузд, природна добродушність, де ніколи не втрачали почуття гумору. Юнак терпляче опановував військовими пре мудрощами: вчився колоти багнетом, заряджати гвинтівку, стріляти в ціль, марширувати на плацу, не втомлюватися в походах. Через рік Неверовський став сержантом. Весела вдача, простота, ревне ставлення до своїх обов’язків невдовзі зробили його помітною постаттю в полку  він здобув повагу старших начальників, любов підлеглих. Мабуть, не без труднощів упізнали б рідні в ставному, спритному семеновці свого Дмитра. В будинкові Завадовського Дмитро був я вдома, мав чимало нагод завести корисні знайомства. Перед красенем-гвардійцем вимальовувалась перспектива  зробити блискучу кар’єру. Так вважали Дмитрові друзі по службі, так вважав і його покровитель  сам граф. Та всіх здивував незабаром вчинок Неверовського. 1787 рік  війна: підбурювана Англією та Пруссією, рушила свої війська до російських кордонів Туреччина. Навіть у Петербурзі, далекому від берегів Криму запахло порохом. Царська армія почала готуватися до походу. Хіба міг Дмитро Неверовський лишатися бездіяльним такої години?! Він попросив перевести його до армійського полку, що перебував на південному кордоні. Не стримали його кпини товаришів по службі, ані кмовляння графа, що погрожував позбавити Дмитра свого заступництва. На початку жовтня 1787 року молодий Неверовський їде на південь. Шістнадцятирічний офіцер завернув до отчого дому. Радісно зустріла його велика родина  брати були у захваті від сяйливого мундира та зброї. Батько, дізнавшись про Дмитрів учинок, спочатку виявив незадоволення  ніяково було перед графом. Втім, проводжаючи сина, обійняв, поцілував та сказав: «Служи, сину, справно, честю своєю дорожи!» Дмитра зарахували поручиком Малоросійського кірасирського полку, згодом перевели до Архангельського мушкетерського. Головним чином у складі цих частин Неверовський брав участь у війнах з Туреччиною і Польщею. Бойове хрещення молодий офіцер дістав не так швидко, я того хотів: лише через після прибуття на південь, 7 вересня 1788 року, бій на річці Сальче. Діставши можливість перевірити себе в ділі, Неверовський не минав жодного бою, жоднойсутички. Зневажаючи небезпеку, сповнений завзяття й молодої сили, йшов в атаку попереду всіх. Тоді й поширився його військовий клич: «В багнети!» По закінченні російсько-польської війни 4й батальйон Катерининського єгерського полку, де служив наш герой, розформували. І в грудні 1797 року майор Неверовський дістав призначення до Малоросійського гренадерського полку.

1812 року полки ця дивізія вела ар'єргардні бої з переважаючими силами французів, прикриваючи відступаючу армію Багратіона.

27-я дивізія Неверовського вкрила себе славою в багатьох боях: під Красним, Смоленськом, Шевардином, Бородиним, Малоярославцем.

Під Смоленськом 6-тисячне з’єднання Неверовського, відбивши 40 атак супротивника, зупинило 22-тисячний авангард французької армії. 2 (14) серпня 1812 дивізія вчинила впертий опір переважаючим силами французької кінноти Мюрата під Красним, що зірвало план Наполеона відрізати російські війська від Смоленська та зайти їм у тил. Всю свою дивізію Неверовський вишикував у величезне каре і в такому порядку відступав на північ - до Москви. Протягом 5 годин відбиваючи безперервні атаки французької кінноти, колона Неверовського пройшла 12 верстов. Лише ввечері натиск кінноти Мюрата послабшав. Дивізія ж відйшла до Смоленська, де взяла участь у обороні міста.

На Бородінському полі Неверовському та його солдатам було покладено в обов’язок захист центру: Шевардинського редута. У жорстокому 6-годинному бою 40 тис. французів так і не змогли прорвати оборону 12 тисяч росіян. Декілька разів безстрашний генерал водив своїх багатирів в атаку. Дивізія майже вся загинула, командира було поранено ядром, але він не залишив поля бою. За Бородіно Неверовському було присвоєно звання генерал-лейтенанта.

Загинув «найхоробріший та найдостойніший» (за визначенням Кутузова) генерал 1 листопада 1813 року під Лейпцигом, під час закордонного походу російських військ. Поховали його в м. Галле, за військовим звичаєм, попереду несли нагороди - ордени Георгія 3-го і 4-го ступенів, Володимира 2-го і 3-го класів, Анни 1-го ступеня, прусський орден Червоного Орла.

Рівно через 100 років його прах перевезли до Росії та перепоховали на Бородінському полі, поруч з пам'ятником його солдатам. На пам’ятнику з чорного лабрадориту викарбувано напис: "Тут поховано прах генерал-лейтенанта Дмитра Петровича Неверовського, що мужньо бився на чолі своєї 27-ї піхотної дивізії, був контужений у груди ядром 26 серпня 1812 року".

На Бородинському полі загинув і рідний брат Дмитра Петровича Неверовського - Олександр.