Українці на Кубані

Українці на Кубані — українська етнографічна група на Кубані, основу якої склали Запорізькі козаки і селяни українських губерній Російської імперії.

Заселення Кубані українцями

Передумови заселення

По закінченні Російсько-турецької війни 1768—1774 рр., результатами якої стало приєднання до Росії земель між Бугом і Дніпром, Запорізькі козаки, які приймали активну участь у війні, сподівалися отримати у своє володіння частину цих земель замість тих січових, які російський уряд роздавав колоністам з Європи та поміщикам з Московщини. Для цього в 1774 році до Санкт-Петербурга було направлено делегацію козаків під проводом Сидора Білого. Делегація повинна була клопотати перед імператрицею Катериною Другою про повернення козакам їхніх колишніх січових земель — «вольностей» — і наділення новими «вольностями». Делегація не досягла своєї мети — замість повернення вольностей та земель царський уряд прийняв рішення про ліквідацію.

Антін Головатий, ініціатор переселення запорожців на Кубань

Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був переведений на Дунай. Турецький султан виділив козакам під Задунайську Січ острів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди — булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом корогву.

Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі викликало все більші симпатії в українського населення і унеможливлювало участь у війні українців на стороні Росії. Таким чином руйнація Запорізької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Російської імперії виявились безборонними. 31 жовтня 1776 року про це Потьомкін доповідав Катерині ІІ.

Спроба утримати козаків від еміграції за Дунай та на Забужжя не дала результатів. Тоді Катерина II 5 травня 1779 року і 27 квітня 1780 року видала маніфести з проханням до козаків повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Ці заклики також не дали результатів.

В 1781 – 1783 роках, під час повстання кримських татар, царському уряду вдалось зібрати в Херсоні близько однієї тисячі козаків. Їх отаманом став військовий осавул Сидір Білий, а його помічником – колишній суддя Війська Запорозького Антін Головатий. Нове військо поселили вздовж Дніпрового лиману та Кінбурнської коси, а в 1790 р. козакам було «подаровано» землі поміж ріками Бугом і Дністром. В результаті конкуренції за ці землі з московськими вельможами старшини Антін Головатий, Захарій Чепіга та Сидір Білий вирядились до Петербургу просити вільні землі. Цією землею виявилась правобережна Кубань, яка довгий час перебувала під Туреччиною, а за Кючук-Кайнарджійською угодою була названа «Татарською самостійною державою» — з неї татари помалу витискали осетинів та косогів-черкесів.

Заселення Кубані українцями

Активна міграція українського населення на Кубань йшла протягом всього XIX ст. До 1930-х років українці були найчисленнішим народом у регіоні: дані про національний склад населення Кубані за 1882 рік, представлені в Кавказькому календарі 1886 року вказують на те, що 46,8% жителів становили українці, 41,0% — росіяни, горяни — 9,73, німці — 1,3%, вірмени — 0,6%. Значна кількість українського населення та виокремленість української етнічної складової змусили російські сили боротися з проукраїнськими настроями. Так, в червні 1919 року після виступу на козачій конференції в Ростові-на-Дону, яка стала однією з спроб створення на півдні Росії союзного державного утворення, був убитий голова Крайової Ради Микола Рябовіл. Ніхто з козаків не сумнівався, що Рябовола вбили агенти при командуванні армії генерала А.І. Денікіна. Після вбивства Миколи Рябовола в армії Півдня Росії, що складалася на 80-85% з кубанських козаків, почалося розчарування політикою командування, що позначилося на ослабленні надалі її боєздатності. П.М. Врангеля, що отримимав в березні 1920 року владу від Денікіна, спираючись на генералів — вихідців з кубанських козаків Сергія Улагая, В'ячеслава Науменко, Лещенко, Івана Гулиги, Андрія Шкуро та інших — робити активні зусилля по схиленню проукраїнські налаштованої Кубанської Ради і Кубанського уряду на бік Російської армії.

На 1926 рік українці на Кубані залишались найзначнішою за чисельністю етнічною групою, складаючи 45,48% жителів. За період з 1897 по 1926 рр.. їх чисельність в краї зросла на 73,95%. У Кубанському та Чорноморському округах, на їх частку припадало відповідно 61,48 і 35,66% населення. Значна частина українського населення зосереджувалася в Армавірському (32,27%) і Майкопском (29,73%) округах.

Див. також

• Кубанська Народна Республіка
• Революційна українська партія на Кубані
• Голодомор на Кубані

Посилання

• 150 років Кубанському козачому війську
• Василь Іванис. Боротьба Кубані за Незалежність
• УКРАИНЦЫ НА КУБАНИ: ОСОБЕННОСТИ ДЕМОГРАФИЧЕСКОЙ ИСТОРИИ