Шамота Микола Захарович
Мико́ла Заха́рович Шамота́ (*4 грудня (17 грудня) 1916, Полтава — †4 січня 1984, Київ) — український літературознавець і критик партійного напряму. Дійсний член АН УРСР (1967). Радянський політик.
Життєпис
Закінчив Ніжинський педагогічний інститут (1939). Учасник Другої світової війни (1941–1945). Член КПРС з 1945 року. Вчителював.[1] Почав видаватися у 1946 році.[2]
У 1948–1950 роках — головний редактор «Літературної газети» (тепер — «Літературна Україна»). Закінчив Академію суспільних наук при ЦК КПРС (1953).
З 1957 працював у Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, очолював відділ соцреалізму.[1] У 1961–1978 — директор цього інституту.[2] Член Президії, академік-секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства АН УРСР (1966–1971).
Спеціалізувався головно в ділянці теорії соціалістичного реалізму.
Микола Шамота був у складі комісії ЦК КПУ, яка у 1972 році мала розглянути і поставити оцінку твору «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби. Комісія спромоглася прийти до висновку[3]ЦЕНТРАЛЬНОМУ КОМІТЕТУ КП УКРАЇНИ ПРО ЛИСТ І. ДЗЮБИ ТА ПОДАНИЙ ДО НЬОГО МАТЕРІАЛ. НАДІСЛАНІ ДО ЦК КП УКРАЇНИ</ref>:
|
…що підготовлений Дзюбою матеріал «Інтернаціоналізм чи русифікація?» є від початку і до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР… | 
|
Член ЦК КПУ (з 1976). Депутат Верховної Ради СРСР 8-го та 9-го скликань.
Нагороджений орденом Леніна, чотирма іншими орденами, а також медалями.
Лауреат Шевченківської премії (1978) за монографію «Гуманізм і соціалістичний реалізм».
Твори
Статті:
- «За конкретно-історичне відображення життя в літературі» (журнал «Комуніст України», 1973, № 5)
- на замовлення ЦК КПУ, Шамота у співавторстві з академіком АН УРСР Борисом Бабієм та членом-кореспондентом АН УРСР Арнольдом Шевелєвим рецензували книгу «Україна наша радянська» першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста.[1]
У своїх статтях в літературній і партійній пресі Микола Шамота гостро виступав проти відхилень у літературі від партійної лінії (про «Собор» Олеся Гончара, самвидавну літературу тощо).
Книги:
- «Ідейність і майстерність» (Київ, 1953)
- «Про художність» (2 вид., Київ, 1957)
- «Випадок з практики» (1957)
- «Талант і народ» (Київ, 1958)
- «Література і життя народу» (Київ, 1963)
- «За велінням історії» (1965)
- «Про свободу творчості» (2 вид., Київ, 1973)
- «Гуманізм і соціалістичний реалізм» (1976)
- «Про гуманізм, про свободу. Проблеми літератури соціалістичного реалізму» (1978)
- «Запас надійності» (1983)
Російські переклади
- «О художественности» (2 изд., Москва, 1958)
- «Художник и народ» (Москва, 1960)
- «О свободе творчества» (Москва, 1966).
Літературознавча спадщина Шамоти є зразком ідеологічного догматизму, непримиренного до відхилень від партійної лінії.
Примітки
- ↑ а б в Шамота Микола Захарович — Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
- ↑ а б С. Д. Зубков. Шамота Николай Захарович // Большая советская энциклопедия. — 1969—1978.
- ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу
<ref>: для виносок під назвоювисновокне вказано текст
Література
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
- Шевченківські лауреати. 1962–2001: Енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 612–616.
- Ю. З. Данилюк, О. Г. Бажан, «Опозиція в Україні», НАН України, Київ, 2000. — 616 с.