Цезарепапізм
Цезарепапізм (або цезаропапізм) – термін, введений в ХІХ ст. німецьким ученим І. Хергенретером, для позначення своєрідних відносин між імператорською владою і церквою у Візантійській державі: глава світської влади, імператор (цезар), фактично був і главою церкви (папою, патріархом). Однак термін набув більш широкого змісту: використання церкви державою як політичного інструменту, а священнослужителів як державних чиновників.
Термін
Цезарепапізм - (поєднання слів «цезар» і «папа») - система влади в державі, коли глава держави в той же час є главою церкви. Цезарепапізм був характерним для Візантійської імперії.
Історичне значення терміну
У ранньовізантійський період імператор, згідно з римськими принципами, вважав релігійні почуття своїх підданих частиною суспільної сутності (ius publicum) і мав майже необмежену владу над церквою. У Візантії церква, зрештою, як і на Заході в часи середньовіччя, перетворилася на потужну інституцію, до якої світська влада змушена була прислухатися. Тут можна говорити про тісний внутрішній зв'язок, про взаємозалежність ортодоксальної держави та ортодоксальної церкви. Це формувало з них щось на кшталт єдиного державно-церковного організму, чиї інтереси тісно переплітались. «Єдина держава, єдиний закон і єдина Церква» - такою була коротка формула державної діяльності імператора Юстиніана І (527-565). В одній зі своїх новел у 535 р. Юстиніан уперше від імені імператорської влади оголосив принцип злагодженості, єдності духовної і світської влади, «священства і царювання», який став стержневим принципом життєдіяльності ромейського суспільства. Тому особливо необхідно підкреслити, що саме в період царювання цього знаменитого імператора остаточно сформувалася одна з провідних тез ідеології середньовічного суспільства, - ідея союзу Християнської Церкви і Християнської Імперії (Imperium Christianum). У ромеїв це трансформувалося в особливу політичну теорію, що називалася симфонія («згода») – гармонійні взаємини між Православною Церквою і християнським імператором. Симфонія припускала рівноправні відносини і співробітництво між світською і духовною владою. Однак на практиці така «одностайність» дотримувалася не завжди. Такий союз неодмінно приводив до залежності церкви від імператорської влади. Тому в усі періоди існування Візантії типовим і навіть нормальним явищем була вищість імператорської влади над церковною. На відміну від Римської імперії, візантійський басилевс був не лише верховним воєначальником, верховним суддею і єдиним законодавцем, але й оборонцем віри та церкви, обранцем Бога. Звідси – імператор не тільки пан і повелитель, а й живий символ християнського владарювання. Вседержитель ніби підняв імператора над усім земним і людським. Тому він став предметом особливого, політично-релігійного культу, що включав різноманітні урочистості та церемонії, в яких брали участь підлеглі імператора та церква.
Джерела
- Балух В.О. Візантіністика: Курс лекцій. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – С. 18-19; 103-105.
- Войтович Л.В., Домановський А.М., Козак Н.Б., та ін. Історія Візантії. Вступ до візантиністики / За ред. С.Б. Сорочана і Л.В. Войтовича. – Львів: Видавництво «Апріорі», 2011. – С. 94-96.
- http://www.onlinedics.ru/slovar/pol/c/tsezarepapizm.html