Тофалари
| Тофалари | |
|---|---|
 | |
| Кількість | понад 850 осіб |
| Ареал |  Росія: Нижньоудінський р-н Іркутської області: 837 осіб Україна: 18 осіб |
| Близькі до | східні тувинці (тоджинці) сойоти, цаатани |
| Входить до | тюрки |
| Мова | тофаларська і російська мови |
| Релігія | християнство |
Тофала́ри (тофи, самоназва тофа, тофалар (множина від тофа), топа, тоха «люди», застаріла російська назва — карагаси / рос. карагасы, карагассы, від тюрк. кара + гас, кара-гааш, кара-һааш «чорний гусак») — малочисельна тюркська народність у Східних Саянах (Південний Сибір, Росія). Область проживання тофаларів розташована на південному заході Іркутської області й має історичну назву Тофаларія, або Тофастан.
Тофалари становлять осколок колись великого народу, спорідненого сучасним тувинцям, що займав величезну територію тайгової зони Східних Саян від Єнісею до Тункинської угловини на заході Бурятії.
Споріденими народами є тоджинці на сході Туві, цаатани на півночі Монголії та сойоти на заході Бурятії. Вважається, що так само, як і ці народи, тофалари були однією з гілок згадуваного вже великого народу, що виокремилася після приєднання Туви 1757 р. до китайської Цинської імперії.
Територія проживання і чисельність
Тофалари населяють вкриті тайгою північні схили Східного Саяну в басейні верхів'їв річок Бірюси, Уди, Кана, Ії, Гутари у декількох національних і напівнаціональних поселеннях.
Тофаларія розташована на південному заході Іркутської області Росії в межах Нижньоудінського району. Площа регіону становить 21 426 кв. км, населення – 1 660 осіб (1989), з них тофи складають 37%, а більшість населення становлять росіяни.
Тофи живуть у трьох населених пунктах: Алигджер (508 жителів), Нерха (220 жителів) та Верхня Гутара (403 жителя). Населення тофських сіл вказане за переписом 2010 року. Традиційним культурним тофаларським осередком вважається селище Алигджер. У 2002 році в Алигджері проживало 248 тофаларів.
Тофалари, попри демографічні негаразди XVIII—XX ст.ст. (висока смертність внаслідок інфекційних захворювань у XVIII—XIX ст.ст., русифікація та етнічна асиміляція, участь солдатів-тофаларів у 2-й світовій війні тощо), від початку спостереження за ними у 1-й пол. XIX ст. лишались малочисельною народністю, що, однак, зберігала й зберігає на тепер здатність до саморегенерації, що доводить нижче наведена Таблиця чисельності тофаларів (1851—2002):
| Рік | Чисельність, осіб |
|---|---|
| 1851 | 543[1] |
| 1882 | 456[2] |
| 1885 | 426[3] |
| 1888 | 416[4] |
| 1926 | 417[5] |
| 1959 | 586 |
| 1970 | 620 |
| 1989 | 722 |
| 2002 | 837 |
За даними перепису чисельності населення Росії 2002 року кількість тофаларів склала 837 осіб.
Після розпаду СРСР в Україні за даними перепису населення 2001 року виявилось, що в країні проживало 18 тофаларів, з числа яких жодний не вказав тофаларську в якості рідної мови, тоді як українську такою назвали 5 осіб, ще 11 — російську, 2 особи — інші мови.[6]
Антропологія та мова
Антропологічно тофалари неоднорідні. Основу фізичного вигляду тофаларів складає т.зв. катангський тип північно-азійської раси великої монголоїдної раси з домішками центрально-азійських компонент.
Тофалари розмовляють тофаларською мовою, що належить до саянської спільноти уйгурської підгрупи східнотюркських мов алтайської мовної родини. Тофаларська мова є неписьменною. Серед тофаларів поширений білінгвізм — переважно російська в якості другої, також тувинська. І мовно, і культурно тофалари близькі тоджинцям (східним тувинцям), субетнічній групі тувинців.
Дані з господарства, історії та суспільства
Традиційно тофалари є напівкочовим народом. Основними заняттями були мисливство і рибальство, у північних груп також відгонне оленярство, переважно, транспортного спрямування.
Тофаларія розташована в ізольованих гірських районах на висоті 2 200 – 2 600 метрів над рівнем моря. Тому й не дивно, що за способом життя та способами господарювання тофалари стоять ближче до народів Півночі, ніж до інших тюрків.
Вперше тофи (тафалари) згадуються під ім'ям дубо (туба, туво) в китайських літописах Вейської династії V ст.[7].
На поч. XIII ст., рятуючись від монгольських завойовників Джучі-хана, плем'я перекочувало в глиб Саянських гір.
Приблизно у XVII ст. Тофаларія ввійшла до складу Московії, ставши пограничною територією з Китаєм. Після 1757 року, коли Тува ввійшла до складу Маньчжурської імперії, Тофаларія назавди лишилась у складі Російської імперії, зазнавши значного адміністративного та культурного (мовного і на рівні побуту) впливу з боку росіян[8]. Адміністративно було створено Удінську землю з п'ятьма улусами в її складі. Для тофаларів встановлювався жорсткий ясак шкурками і м'ясом хутрових звірів, що окремі роки був фіксованим і не залежив від природних умов і реального числа мисливців. Русифікаторська політика в Тофаларії за царату призвели до зросійщення значної частини тофаларів, через що про точну кількість народу на час перших статистичних даних (1851) судити важко.
У громадському житті тофаларів (впритул до Жовтневої революції 1917 року) велике значення мали щорічні (іноді раз на 2 роки) грудневі збори всіх тофів (тофаларів) суглан для обрання національного керівництва (голови тофаларів улуг-баш «велика голова» та ін. посадових осіб)[9].
До поч. ХХ ст. у середовищі тофаларів зберігались значні пережитки родоплемінної структури, зокрема, поділ на 5 патрилінійних родів (Каш, Сариг-Каш, Чогду, Кара-Чогду і Чептей; фахівці встановили, що раніше таких родів було 8) і патронімічні групи, між якими розділялися території для кочівок і промислові угіддя. З кін. XIX ст. через збіднення лісів на хутрові тварини такі переділи стали щорічними (під час сугланів).
У 1939 році у складі Іркутської області РРФСР було організовано Тофаларський район з центром у селі Алигджер, але вже 1950 року його було скасовано, і замість нього постали дві тофаларські сільради — Тофаларська (з центром у Алигджері) та Верхньо-Гутарська (центр — у с.Верхній Гутарі) у складі Нижньоудінського р-ну Іркутської обл..
Культура
За житло в тофаларів у давніші часи правив чум — конічної форми, з жердин, взимку критий ровдугою (замшею зі шкури ізюбря або лося), влітку — берестою. Чум поділявся на жіночу (праворуч від входу) і чоловічу (ліворуч) половини.
Стійбище (поселення у формі групи чумів) тофаларів, зазвичай, нараховувало від 2 до 5 чумів, влітку — до 10.
Вже з поч. XIX ст. серед тофаларів набули поширення зрубні будинки.
Чоловічий одяг у тофаларів, представлений штанами зі шкури кабарги або козла (влітку з ровдуги чи покупної тканини) і різноманітними кафтанами з застібкою на правий бік, що вдягали на голе тіло, підперезуючи поясом, вже в XIX ст. поступився уніфікованому костюму росіян-сибіряків, зберігаючи національну особливість у деталях (правобічні застібки, оздоблення, пояси). Тофаларське жіноче вбрання складалося зі штанів і сукні з розрізом на грудях, підперезаної поясом. Традиційні жіночі прикраси — сережки, олив'яні браслети і каблучки. Взимку тофалари носили кожухи з оленячої шкури хутром всередину. Специфічними є головні убори: влітку повстяна шапочка маньчжурського типу (але, зазвичай, без китиці; пізніше її замінив кашкет), взимку — хутрові шапки-вушанки, що підв'язувались біля підборіддя.
Основу раціону тофаларів становило м'ясо, в т.ч. дичини і оленятина; житні хлібці, що випікалися в попелі або на камінні; в якості приправ і додатків — численні коріння й дикорослі рослини (дика цибуля, черемша, ягоди, кедрові горіхи тощо). Через сплату тяжких податей, в окремі роки харчування було доволі обмежиним. Як у чоловіків, так і жінок тофаларів було поширено тютюнопаління.
У тофаларів зберігається багатий усний фольклор — прислів'я та приказки, казки, легенди і перекази.
Традиційні вірування включали анімізм, шаманізм, різномінтні культи.
Серед дослідників традицій тофаларів яскраво виділяються як славетні тюркологи широкого профілю В.Радлов і М.Катанов, так і ті, що зробили чимало саме для вивчення тофаларів, — Б.Петрі, В.Рассадін, Р.Шерхунаєв, А.Прєловський тощо.
Цікаві факти про тофаларів
- В тофаларів-оленярів пробутував звичай заготівлі продукту, подібного на морозиво — оленяче молоко на зиму заморожували.
- Серед традиційних культів у тофаларів чільне місце посідає поклоніння горам.
Виноски
- ↑ Штубендорф Ю.П. О карагассах. // «Вестник Императорского Русского Географического Общества», 1854, ч. ХІІ, кн. VI, стор. 230
- ↑ Катанов Н.Ф. Поездка к карагасам в 1890 году. // «Вестник Императорского Русского Географического Общества», 1891, т. XVII, вип. ІІ., СПб., 1891, стор. 203
- ↑ Катанов Н.Ф. Поездка к карагасам в 1890 году. // «Вестник Императорского Русского Географического Общества», 1891, т. XVII, вип. ІІ., СПб., 1891, стор. 211
- ↑ Катанов Н.Ф. Поездка к карагасам в 1890 году. // «Вестник Императорского Русского Географического Общества», 1891, т. XVII, вип. ІІ., СПб., 1891, стор. 220
- ↑ Большая Советская Энциклопедия., (вид. 2-е), Т.20., стор. 105
- ↑ Всеукраїнський перепис населення 2001 року / Національний склад населення, громадянство / Розподіл населення за національністю та рідною мовою (укр.)
- ↑ «Тофалария — страна гор» — Иркутск, 1988 «Восточно-Сибирское книжное издательство» ISBN 5-7424-0049-7
- ↑ Денисова Н.П. Тофалары // Народы мира. Историко-этнографический справочник., М.: «Советская Энциклопедия», 1988, стор. 448 (рос.)
- ↑ Шерхунаев Р.А. Сказки и сказочники Тофаларии., Кызыл: Тувинское книжное издательство, 1977, стор. 30—31 (рос.)
Джерела, посилання і література
 |
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Category:Tofalar people |
- Денисова Н. П. Тофалары // Народы мира. Историко-этнографический справочник., М.: «Советская Энциклопедия», 1988, стор. 448 (рос.)
- Природа Байкалу. Тофаларія (рос.)
- Тофаларія. Край біля самого неба (рос.)
- Галерея Новосибірського державного краєзнавчого музею
- Долгих Б. О. Родовой и племенной состав народов Сибири в XVII вв., М., 1960 (рос.)
- Алексеев В. П. К кранологии тофаларов // «Вопросы антропологии», 1960, в. 5 (рос.)
- Вайнштейн С. И. Тувинцы-тоджинцы, М., 1961 (рос.)
- Вайнштейн С. И. Родовая структура и патронимическая организация у тофаларов (до нач. 20 в.), // «Советская этнография», 1968, № 3 (рос.)
- Вайнштейн С. И. Происхождение саянских оленеводов (Проблемы этногенеза тувицев-тоджинцев и тофаларов) // в кн. Этногенез народов Севера, М., 1980 (рос.)
- Рассадин В. И. Фонетика и лексика тофаларского языка, Улан-Удэ, 1971 (рос.)
- Шерхунаев Р. А. Сказки и сказочники Тофаларии., Кызыл: Тувинское книжное издательство, 1977 (рос.)
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||