Аміші
Аміші — менонітська течія анабаптистичного походження. Християнська спільнота, засновником якої був — Якоб Амман, священик зі Швейцарії, що емігрував у Ельзас. Церковну доктрину амішів можна характеризувати як найконсервативніший варіант менонітства (Див. Скромні люди).
Значна частина сучасних амішів (понад 200 тисяч) живе в США і Канаді. Найконсервативніші групи амішів США зберігають у побуті Пенсильванську німецьку мову (серед англо-американців відому під назвою «Пенсильванська голландська мова», Dutch).
Після тривалих і масштабних гонінь, яким аміші піддавалися на батьківщині за звичаї хрещення в дорослому віці і протистояння союзу церкви й держави, вони нарешті знайшли «тиху гавань» в Америці завдяки видному квакеру Вільяму Пенну. Аміші неодноразово приймали мученицьку смерть на батьківщині від рук нетерпимих супротивників, часто їх саджали в мішки й топили в річках. Затим що під загрозою виявилося саме життя амішів, вони масово переселилися в Пенсильванію на запрошення Вільяма Пенна, у рамках його «святого експерименту» релігійної терпимості 1727 р.
Головна риса їхнього віровчення — це суворе дотримання Святого Письма. Первинне значення аміші надають тому, що міститься в Посланні ап. Павла до Римлян, тобто положенню про відділення церкви від держави.
Аміші — прихильники старого традиційного способу життя. Основна їхня частина відмовляється від будь-яких технічних засобів, що можуть пов'язувати їх із зовнішнім світом: електрики, водопроводу, центрального опалення, телефону тощо. Більшість із них носить одяг і головні убори певних кольорів і фасонів, їздить у старовинних візках, (запряжених кіньми), використовує лише залізні колеса, орють землю кінним плугом. Діти й жінки амішів ходять босоніж у теплу пору. Їм заборонено служити в армії, фотографуватися, кермувати автомобілі й літати літаками, мати комп'ютери, телевізори, радіоприймачі, носити наручного годинника й обручки. Шлюби аміші укладають лише зі своїми одновірцями.
Спеціальних культових споруд більшість амішів не має, і моління проходять по черзі в будинках членів спільноти. Служби відбуваються кожну другу неділю. У неділі, коли служб немає (Неділя дружби), аміші відпочивають і відвідують друзів. Кожна аміська громада має двох проповідників. Єпископ і диякон служать у двох громадах, проводячи в них служби Божі по черзі в різні неділі.
Чисельність амішів становить 200 тисяч людей, етнічним походженням це в основному ельзасці. Усвідомлюючи свою приналежність до однієї спільноти, аміші, проте, розділені на різні групи. Найконсервативнішою є Менонітська церква амішів старого ладу. У 1866 році в Індіані в результаті руху за духовне пробудження амішів засновано Євангельську менонітську церкву. У 1910 році створено Консервативну менонітську конференцію. Її прихильники почали проводити служби Божі у спеціальних будинках зборів, організували недільні школи. Інша організація, що відокремилася — Аміська менонітська церква Бичі — дозволила використовувати автомобілі, трактори й електрику. Ця ж організація веде й місіонерську діяльність, що не практикують інші аміші.
Опис
Аміші — меноннітський консервативний релігійний рух у США. Рух екопоселень народився в 1860-х роках на Заході, хоча насправді в США вони існували ще з XVIII-го століття. Тоді зі Старого Світу в штат Пенсільванія перебралася група людей, які називали себе амішами. Назву вони дістали від імені свого наставника Якоба Аммана — людину, котра вибрала суворіше релігійне життя й відкинула протестантство. Аміші відмовлялися від будь-яких нововведень, від зброї, воліли жити лише своєю працею в закритих поселеннях, куди не міг прийти прогрес або «зовнішнє зло». Найбільше вони ненавидять електрику, тому що вона приносить спокуси: комп'ютер, телевізор… До речі райони, де вони проживають називають «країною без дротів».
Аміші зберегли вигляд і побут XVII століття. Потрапивши до них у поселення, виникає враження, що потрапляєш до музею: жінки ходять у старовинних спідницях і чепчиках, чоловіки з бородою, у білих сорочках і штанях на підтяжках, а діти бігають у полотняних шортах, босоніж і в солом'яних капелюхах. У побуті немає майже нічого із зовнішнього світу. Тут все роблять самі. Аміші ніколи не виявляють ініціативу спілкуватися з прибульцями, однак вирізняються гостинністю: якщо в їхній будинок зайшов гість з іншого світу, вони все одно напоять його і нагодують. Контактують вони зазвичай лише зі своїми одновірцями. Наприклад, обмінюються товарами. Важливе місце в їхньому житті займає взаємодопомога. Допомога ближньому — свята справа. Одна з кардинальних заборон — це шлюби з неамішами. До речі, сьогодні їхня кількість зростає дуже швидко за рахунок релігійної заборони на контрацептиви, тривале життя і мінімальну дитячу смертність.
Історія виникнення і розвитку
Рух амішів-менонітів походить від релігійного братства, що виникло у XVI столітті, відомого як швейцарські брати (нім. Schweizer Brüder, англ. Swiss Brethren). Швейцарські брати були анабаптистами; їх також часто розглядають як частину радикальної Реформації. Слово «анабаптисти» означає «знову хрещений» (тобто хрещений у дитинстві, але пізніше прийняв хрещення за вірою повторно, в дорослому віці). Виникнення швейцарських братів походить від Фелікса Манца (1498—1527) (нім. Felix Manz (або Mantz), англ. Felix Manz) і Конрада Гребеля (1498–1526) (нім. Konrad Grebel, англ. Conrad Grebel), котрі відокремилися від реформата Ульріха Цвінглі (1484—1531).
Історія Церкви амішів почалася з розколу в групі швейцарських і Ельзаських анабаптистів у 1693 р. під проводом Якоба Аммана (1656—1730), прізвищем якого також називали самих Амішів або менонітські Аміші.
Я. Амман вважав, що меноніти, миролюбні анабаптисти Нижніх Земель і Німеччини, відхилилися від вчення Менно Сімонса (англ. Menno Simons) і «Дордрехтської конфесії віри» 1632 року. Амман був прихильником суворішої церковної дисципліни, враховуючи суворіше застосування практики — соціальної ізоляції відлучених членів.
Швейцарські анабаптисти, розсіяні в результаті гонінь по всьому Ельзасу і Палатинату, ніколи не використовували суворе уникнення, як деякі анабаптисти Нижніх земель. Амман же вважав, що з відлученими від церковної громади ніхто з решти не повинен спілкуватися до їхнього каяття та повернення.
Він наполягав на застосуванні цієї практики навіть у подружніх стосунках: поки відлучений чоловік не покається, не можна навіть вживати з ним їжу за одним столом. Такий суворий буквалізм в цьому питанні, як і в інших, викликав розкол серед менонітів Південної Німеччини, Ельзасу та Швейцарії в 1693 році і призвів до відходу послідовників Я. Аммана.
З цього моменту швейцарський анабаптизм розвивався двома паралельними течіями. Послідовники Аммана стали відомі як аміші, або аміші-меноніти. Інші поступово сформували основу «Швейцарської менонітської конференції» (нім. Konferenz der Mennoniten der Schweiz, англ. Swiss Mennonite Conference). Через загальне походження та спадщину аміші та меноніти залишаються багато в чому подібними один з одним. Ті, хто залишає амішів, схильні приєднуватися до консервативних конгрегацій менонітів.
Перші аміші походили, в основному, з трьох місць: німецькомовної частині Швейцарії, Ельзаса у Франції і німецького Палатината. Можна сказати, що аміші є прямими спадкоємцями двох груп анабаптистів: «швейцарських братів» і голландських меннонітів. І сьогодні найконсервативніші їхні нащадки продовжують говорити на пенсильванському діалекті німецької. У той же час швейцарський діалект німецької домінує в деяких співтовариствах амішів старого обряду, особливо в штаті Індіана[1].
На початку XVIII століття багато амішів зазнали переслідувань від влади європейських країн. Так, король Людовик XIV в 1712 році звелів вигнати з Франції усіх амішів, у результаті більшість їх розселилася в сусідніх країнах, а близько 300 осіб вирушили до Америки. Після наполеонівських воєн еміграція амішів посилилася. Основна еміграція амішів з Європи до Північної Америки тривала з 1727 по 1865 р. З 1815 по 1865 р. в штати Пенсильванія, Огайо, Іллінойс, Індіана, Нью-Йорк і Айова, а також в Канаду (провінція Онтаріо) переїхали близько 3 тис. чол.
Міграція амішів-менонітів у Пенсільванію почалася в XVIII столітті і була частиною великої хвилі еміграції з палатината (Пфальца) і сусідніх регіонів. Ця еміграція була реакцією на релігійні війни, злидні й релігійні переслідування в континентальній Європі. Перші емігранти-аміші прибули в округ Беркс штату Пенсильванія, але пізніше з-за земельних питань і з міркувань безпеки під час Франко-індіанської війни (1755–1763) переселилися звідти в інші місця. Багато з часом осіли в окрузі Ланкастер штату Пенсильванія. Інші групи амішів пізніше знайшли собі нове місце проживання в штатах Алабама, Делавер, Іллінойс, Айова, Канзас, Кентуккі, Мічиган, Міннесота, Міссісіпі, Міссурі, Небраска, Нью-Йорк, Огайо, Меріленд, Теннессі, Вісконсин, Мен, а також в канадській провінції Онтаріо.
Надалі Церква амішів багаторазово поділялася в результаті суперечок про питання релігійної доктрини. Так, у 1865 р. відбувся великий з'їзд амішів Пенсильванії, Індіани і Огайо, результатом якого був остаточний поділ їх на амішів старого обряду і «менонітських» амішів. Другі згодом майже повністю злилися з менонітською церквою та іншими консервативними менонітськими групами.
Конгрегації амішів, що залишилися в Європі, поступово злилися з менонітам. Останньою з них була амішська конгрегація Іксхайма (нім. Ixheim — район міста Цвайбрюккена, земля Рейнланд-Пфальц, Німеччина), яка об'єдналася з сусідньою менонітською церквою в 1937 р. Деякі з менонітських згромаджень, включаючи більшість їх в Ельзасі, виникли з колишніх амішських згромаджень.
Більшість спілнот амішів, які виникли в Північній Америці, в підсумку не зберегли свою релігійну ідентичність. Первісна втрата ідентичності виникла в результаті великого поділу серед амішів у 1860-х роках. Протягом цього десятиліття в окрузі Уейн штату Огайо проводилася «Пастирська конференція» (нім. Dienerversammlungen) з питань про те, як бути амішами під тиском сучасного суспільства. Зустріч один з одним була прогресивною ідеєю; для єпископів зібратися і обговорити, досягти єдності поглядів було безпрецедентною пропозицією в історії Церкви амішів. На перших декількох зустрічах, більш традиційно налаштовані єпископи узгоджено бойкотували конференцію. Прогресивніші учасники, які становлять приблизно дві третини від усієї групи, зберегли за собою назву «аміші-меноніти». Багато хто з них згодом об'єдналися з менонітською церквою та іншими деномінаціями меннонітів — особливо на початку XX століття. А більш традиційно мислячі групи стали відомі як аміші старого обряду.
Віровчення, релігійна практика та обряди
Віровчення амішів ґрунтується на певному, досить буквальному і строгому, тлумаченні Біблії. Аміші чекають Другого Пришестя Ісуса Христа і Його тисячолітнього царювання («Хіліазм»). Основні положення віровчення амішів укладені в «Декларації головних положень нашої спільної християнської віри» (1632). Членство в Церкві амішів починається з Хрещення по вірі (кредобаптизма), яке зазвичай відбувається у віці від 16 до 25 років. Усвідомлене хрещення по вірі у амішів — це також необхідна умова для вступу в шлюб, і після того, як людина долучається до церкви, може вступати у шлюб тільки з єдиновірцями. Більшість амішів не будують храмів та інших культових споруд, зборів і богослужіння проводяться вдома у членів конгрегації (місцевої громади) по черзі.
Місцева релігійна організація амішів називається конгрегацією і звичайно складається з 20-40 сімей, що живуть неподалік один від одного, часто по сусідству. Конгрегація очолюється єпископом, або «повним служителем» (нім. völliger Diener), разом з кількома священиками і дияконами.
За правилами амішів, у кожної конгрегації повинні бути як мінімум один «повний служитель», який є також головою громади, 2 служителя і диякон. Вони обираються довічно голосуванням усіх членів громади і не користуються жодними привілеями. Але лідери різних громад іноді збираються для вирішення різних питань та укладення договорів між громадами.
Більшість згромаджень амішів старого обряду не будують храмів. Богослужіння проводяться кожну другу неділю в будинку одного з членів громади по черзі. У більшості випадків богослужіння амішів триває близько 4 годин, включає спів гімнів і проповіді. В інший час практикується індивідуальна внутрішня молитва. Грішник сповідається перед усією громадою.
Аміші, як й інші анабаптисти, не допускають хрещення немовлят, а визнають тільки свідомо прийняте хрещення по вірі, що означає вступ у члени Церкви амішів і прийняття на себе дуже серйозних зобов'язань перед Богом і громадою. Тих, хто хрестилися, а потім залишили церкву — будуть уникати члени всієї колишньої конгрегації і навіть власні сім'ї, а нехрещені не підлягають такому.
Спосіб життя і культура
Сім'ї та громади амішів зазвичай дуже консервативні і намагаються зберегти традиційніший спосіб життя, більш архаїчні відносини в сім'ї, ніж у навколишнього середовища. Шлюби аміші допускають тільки з іншими амішами. Сім'ї, як правило, багатодітні. Літнім і хворим членам громади намагаються допомагати своїми силами, не беручи соціальне забезпечення від держави або інших зовнішніх організацій. Аміші старого обряду також відомі своїм неприйняттям ряду сучасних технологій.
Правила Церкви, або «орднунґ» нім. Ordnung, повинні строго дотримуватися кожним її членом. Ці правила зачіпають більшість аспектів повсякденного життя і включають у себе заборони або обмеження на використання мережевої електрики, телефонів і автомобілів, приписи щодо одягу. Багато членів Церкви амішів також не сприймають придбання страховок або отримання допомоги від держави (наприклад, соціального страхування в США). Як і багато інших анабаптистів, аміші практикують непротивлення злу насильством і відмовляються від будь-якого роду військової служби. Члени церкви, які не дотримуються цих правил (не виправдовують очікування) і тим самим не можуть бути приведені до покаяння, відлучаються від церкви. Крім відлучення, практикується «уникнення» англ. Shunning — практика обмеження соціальних контактів з «заблукалими» з метою присоромити їх і спонукати повернутися в лоно церкви. У роки отроцтва (звані в деяких громадах «румспрінґа» або «окольництво») неблагочестива поведінка, за яку дорослого, що остаточно навернувся до віри амішів, піддали б уникненню, може прийматися з деякою часткою терпимості[2].
Аміші не прагнуть дати своїм дітям більшу освіту, ніж обов'язкові вісім класів середньої школи, вважаючи, що й цих базових знань цілком достатньо, щоб підготуватися до життя аміша. Діти амішів часто, дотримуючись традицій своєї віри, з ранніх років вчаться працювати вдома, або на сімейній фермі, або на общинній землі. Діти виховуються у традиціях своїх батьків або близьких родичів до підліткового віку, коли, під час окольництва, їм дається можливість подивитися світ і порівняти з тим, чому їх вчили в сім'ї.
Аміші — непротивленці і рідко захищають себе фізично чи навіть у суді; під час війни вони отримують статус «відмовників за ідейними міркуваннями}}» (англ. conscientious objectors) — людей, що з ідейних міркувань відмовляються від проходження військової служби.
Аміші покладаються на підтримку своєї церкви та громади і таким чином відкидають концепцію страхування. Як приклад надання такої підтримки можна навести спільне будівництво стаєнь, корівників, та інших сільськогосподарських будівель, коли на роботу збирається вся громада, щоб звести будову за один день. Також прийнято збиратися на свята разом з родиною та друзями.
У 1961у Служба внутрішніх доходів США визнала, що, оскільки аміші з релігійних міркувань не користуються благами соціального страхування (і взагалі соціального забезпечення), вони не зобов'язані платити відповідні податки, а в 1965у це правило кодифіковано в законодавстві.
Аміші в Україні
На території України є невеликі громади амішів Бичі в м. Черкаси,[3] Тернопільській та Івано-Франківській областях[4]. Одним з місць їх проживання є село Будзин на Івано-Франківщині, а також безіменна, незареєстрована громада неподалік Будзина в селах Космирин, Стінка та Сновидів Бучацького району Тернопільської області, яких сільські місцеві прозивають їх «кашкетниками». Українські аміші живуть без електрики — готують їсти в печі та перуть у водоймах. Також не беруть участі у виборах, мало хто з них слідкує за соціально-політичними подіями України. У сім'ях в основному від 7 до 15 дітей, тому їхня чисельність стрімко росте.
Посилання
 |
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Аміші |
Примітки
- ↑ Zook, Noah and Samuel L Yoder (1998). Berne, Indiana, Old Order Amish Settlement. Архів оригіналу за 21 січня 2012. Процитовано 3 квітня 2009.
- ↑ Amisch Teenagers Experience the World. National Geographic. Архів оригіналу за 21 січня 2012.
- ↑ В Украине нашли поселение амишей: никакой техники и 15 детей в каждой семье / ТСН. 2 октября 2011
- ↑ http://life.pravda.com.ua/travel/2012/08/30/110965/ Гості з минулого, або Життя українських амішів