Шамота Микола Захарович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Шамота Микола Захарович
Народився4 (17) грудня 1916
Полтава, Полтавська губернія, Російська імперія[1]
Помер4 січня 1984(1984-01-04) (67 років)
Київ, Українська РСР, СРСР
Країна СРСР
Діяльністьжурналіст, письменник, літературний критик, політик, літературознавець, політичний активіст, літературознавець
Галузьлітературознавство[2], літературна критика[2] і політика[2]
Alma materАкадемія суспільних наук при ЦК КПРС[d]
Науковий ступіньдоктор філологічних наук[d]
Знання мовросійська[2] і українська[2]
Учасникнімецько-радянська війна
ЧленствоНАН України і СП СРСР
Посададепутат Верховної ради СРСР[d]
ПартіяКПРС
Нагороди
орден Леніна орден Вітчизняної війни II ступеня орден Трудового Червоного Прапора медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Микола Шамота

Мико́ла Заха́рович Шамота́ (*4 грудня (17 грудня) 1916, Полтава — †4 січня 1984, Київ);— український літературознавець і критик партійного напряму. Дійсний член АН УРСР (1967). Радянський політик.

Життєпис

Закінчив Ніжинський педагогічний інститут (1939). Учасник Другої світової війни (1941–1945). Член КПРС з 1945 року. Вчителював.[3] Почав видаватися у 1946 році.[4]

У 1948–1950 роках — головний редактор «Літературної газети» (тепер — «Літературна Україна»). Закінчив Академію суспільних наук при ЦК КПРС (1953).

З 1957 працював у Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, очолював відділ соцреалізму.[3] У 1961–1978 — директор цього інституту.[4] Член Президії, академік-секретар Відділення літератури, мови та мистецтвознавства АН УРСР (1966–1971).

Спеціалізувався головно в ділянці теорії соціалістичного реалізму.

Член ЦК КПУ (з 1976). Депутат Верховної Ради СРСР 8-го та 9-го скликань.

Нагороджений орденом Леніна, чотирма іншими орденами, а також медалями.

Лауреат Шевченківської премії (1978) за монографію «Гуманізм і соціалістичний реалізм».

Причетність до репресій

В рамках погрому української інтелігенції 1972 року, радянські репресивні органи підняли питання щодо праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» 1965 року. За офіційною інформацією, ЦК КПУ постановою від 7 лютого 1972 року доручив комісії в складі А. Д. Скаби (голова), В. Ю. Євдокименка, Ю. О. Збанацького, В. П. Козаченка, Л. П. Нагорної, П. О. Недбайла, В. А. Чирка, М. З. Шамоти та П. Й. Ящука розглянути листа Івана Дзюби, адресованого першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, та додану до листа працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

15 лютого 1972 р. комісія, «проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік» комісія «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».[5] 1973 року, за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», Київський обласний суд засудив Івана Дзюбу до 5 років ув'язнення і 5 років заслання.[6].

Василь Стус стверджував що рецензія цієї комісії була «з відверто поліційними, кровожерними заявами», а про самих рецензентів, яких він називав «внутрішніми рецензентами КДБ», заявляв що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.»[7]

Творчість

Літературознавча спадщина Шамоти є зразком ідеологічного догматизму, непримиренного до відхилень від партійної лінії.

У своїх статтях в літературній і партійній пресі Микола Шамота гостро виступав проти відхилень у літературі від партійної лінії (про «Собор» Олеся Гончара, самвидавну літературу тощо).

На замовлення ЦК КПУ, Шамота у співавторстві з академіком АН УРСР Борисом Бабієм та членом-кореспондентом АН УРСР Арнольдом Шевелєвим рецензували книгу «Україна наша радянська» першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста.[3]

Праці

Статті:

  • «За конкретно-історичне відображення життя в літературі» (журнал «Комуніст України», 1973, № 5)

Книги:

  • «Ідейність і майстерність» (Київ, 1953)
  • «Про художність» (2 вид., Київ, 1957)
  • «Випадок з практики» (1957)
  • «Талант і народ» (Київ, 1958)
  • «Література і життя народу» (Київ, 1963)
  • «За велінням історії» (1965)
  • «Про свободу творчості» (2 вид., Київ, 1973)
  • «Гуманізм і соціалістичний реалізм» (1976)
  • «Про гуманізм, про свободу. Проблеми літератури соціалістичного реалізму» (1978)
  • «Запас надійності» (1983)

Російські переклади

  • «О художественности» (2 изд., Москва, 1958)
  • «Художник и народ» (Москва, 1960)
  • «О свободе творчества» (Москва, 1966).

Примітки

  1. ↑ Шамота Николай Захарович // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохорова — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  2. ↑ а б в г д Czech National Authority Database
  3. ↑ а б в Шамота Микола Захарович — Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
  4. ↑ а б С. Д. Зубков. Шамота Николай Захарович // Большая советская энциклопедия. — 1969—1978.
  5. ↑ ЦЕНТРАЛЬНОМУ КОМІТЕТУ КП УКРАЇНИ ПРО ЛИСТ І. ДЗЮБИ ТА ПОДАНИЙ ДО НЬОГО МАТЕРІАЛ. НАДІСЛАНІ ДО ЦК КП УКРАЇНИ
  6. ↑ Сергій Грабовський. Хто ви, академіку Дзюбо // Український тиждень
  7. ↑ Василь Стус. Я обвинувачую // Сучасність. Січень 1976 — Ч. 1(181)

Література

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Шамота_Микола_Захарович&oldid=20937042