Целакантоподібні
 | Ця стаття належить до вибраних статей Української Вікіпедії. |
| Підклас Целакантові | ||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Коморський целакант (Latimeria chalumnae) Коморський целакант (Latimeria chalumnae)
| ||||||||||||||||
| Біологічна класифікація | ||||||||||||||||
| ||||||||||||||||
| ||||||||||||||||
Посилання
| ||||||||||||||||
|
Целака́нт (назва походить від грец. κοιλιά (порожній) та άκανθος (колючка)) — ряд, що об'єднує найстаріших з нині живучих щелепних риб, які відомі з викопних рештків віком більше ніж 360 мільйонів років.
В ряді Целакант лише одна родина — Латимерієві, з єдиним родом Латимерія. Тому назви «Целакант» та «Латимерія» є, фактично, синонімами, і в літературі часто часто вдаються до їхнього взаємозамінювання.
Еволюція та систематика
Перші викопні рештки целакантів були знайдені в скельних породах віком від 380 до 75 мільйонів років. Рештки целакантів, вік яких становить менше 75 мільйонів років, не знайдені досі, і до знаходження першого живого целаканта науковці вважали, що цей ряд риб вимер в Крейдяному періоді, дещо раніше динозаврів. Кісткові структури цих викопних решток, особливо іхні парні грудні та тазові плавці, мають будову, що дозволила помістити цих риб поряд з еволюційним попередником перших земноводних та всіх інших наземних хребетних.
В огляді еволюції целакантів, автором якого є П. Форі (P. Forey), наведені дані щодо існування в минулому 83 видів цього ряду, що жили в проміжку часу від середнього Девону (380 мільйонів років тому) до верхнього Крейдяного періоду (75 мільйонів років тому).
Найбільше різноманіття целакантів протягом їхнього існування спостерігалось в нижньому Тріасі (16 видів) та верхній Юрі (8 видів). Більшість скам'янілих решток целакантів відомі з морських відкладень, але вони також знаходяться і в місцях існування прісноводних водойм.
Сучасні целаканти є однією з рідкісних живих істот, що практично не змінились протягом 400 мільйонів років. В той час, коли близькі родичі целакантів стали попередниками всіх наземних хребетних, цей ряд розвинув анатомічні структури, які не зустрічаються більше у жодної групи тварин. Наприклад, замість характерного для всіх хребетних твердого хребта у целакантів наявна товстостінна еластична трубка, що є так само далекою від загального попередникового нотокорду, як і хребет всіх інших хребетних, але розвиток цієї структури відбувався в абсолютно іншому напрямку. Замість суцільного черепа целаканти мають специфічну мозкову коробку з двох частин, що зчленовуються внутрішнім суглобом, яким керує спеціальний базікраніальний м'яз.
Целаканти — єдині існуючі зараз істоти з такою будовою черепа. Цей внутрішньокраніальний суглоб, разом з іншими унікальними обертальними суглобами в голові, специфічними ростральними органами та горловою сітковою електросенсорною системою, вірогідно, пояснюють процес «всмоктувального» харчування та таку характерну рису поведінки целакантів, як зависання вниз головою, що вперше спостерігалось іхтіологом Гансом Фріке.
Першого живого целаканта знайшла у грудні 1938 року Марджорі Кортней-Латимер, куратор музею у Східному Лондоні (ПАР), коли досліджувала риб, виловлених рибалками, які ловили акул біля устя річки Чалумна, і звернула увагу на незвичайну рибу синього кольору у їхньому улові. Вона витягла рибу із загальної купи та принесла її до музею, але не змогла визначити, до якого виду та належить. Не в змозі знайти таку рибу в жодному визначнику, вона намагалась зв'язатись з професором іхтіології Джеймсом Леонардом Брайлі Смітом, але без успіху. Не маючи можливості зберегти рибу, Марджорі Латимер віддала її таксидермісту для виробки опудала. Коли професор Сміт повернувся до музею, він одразу ж впізнав в опудалі целаканта, добре відомого з викопних решток. Він опублікував опис цієї істоти в березні 1939 року, давши їй латинське ім'я Latimeria chalumnae на честь Марджорі Латимер та місця знахідки (р. Чалумна). Також професор Сміт дав цій рибі назву, що потім стала її загальновідомим їм'ям — «жива копалина». Окрім того, целаканта подекуди називають ім'ям, що його використовують місцеві жителі — «гомбесса».
Після знаходження першого целаканта в 1938 році другий екземпляр виду був пійманий лише в 1952-му; при цьому він не мав переднього спинного плавця, з огляду на що Джеймс Сміт початково описав його як інший вид, Malania anjouanae. Коли пізніше, після прискіпливого вивчення зразка, було виявлено, що, за винятком відсутності першого спинного плавця, його анатомія повністю співпадає з першим зразком, цю рибу було віднесено до виду Latimeria chalumnae. Вірогідно, вона втратила плавець природним шляхом — наприклад при зустрічі з акулою, або застрягши в риболовній сітці.
Другий вид ряду, індонезійський целакакнт, був відкритий у водах біля міста Менадо, розташованого на північному узбережжі о. Сулавесі, у 1997 році Марком Ердманом, біологом з Каліфорнії, що разом з дружиною проводив там медовий місяць. Виходячи з місця знахідки (м. Менадо), тварині присвоїли назву Latimeria menadoensis.
На 2006 рік індонезійський целакант був відомий лише за чотирма зразками: дві риби були випадково впіймані акулячими жаберними сітками (одну з них на рибному ринку і знайшов вперше М. Ердман), а ще двох бачили під водою з батискафу. Всі існуючі на 2006 рік фотографії живого індонезійського целаканта під водою, зроблені Марком Ердманом, є знімками однієї риби, впійманої рибалкою і пущеної у воду ще живою.
П'ятий екземпляр індонезійського целаканта був пійманий на гачкову вудку поблизу м. Манадо рибалкою Юстіносом Лахамою 26.05.07 і прожив 17 годин в загородженії сіткою ділянці моря. Це стало рекордом, позаяк вважалося, що ці риби можуть вижити у поверхневих шарах води не більше 1-2 годин.
На теперішній час в ряді Целакантоподібні виділяють одну родину Latimeriidae з одним родом Latimeria, що містить два види: Latimeria chalumnae та Latimeria menadoensis. Згідно до генетичних досліджень, ці види розділились 30-40 мільйонів років тому.
Зараз до складу ряду входять два види: коморський целакант (Latimeria chalumnae) та індонезійський целакант (Latimeria menadoensis). Індонезійський целакант був відкритий лише 18 вересня 1997 року, і про біологію цього виду відомостей практично немає. Майже всі дані, наведені в літературі, накопичені при дослідженні біології коморського целаканту; але, зважаючи на те, що різниця між видами дуже незначна (достовірно встановити, що індонезійський целакант є окремим видом, вдалося лише після генетичних досліджень), і відомі риси біології індонезійського целаканта повністю збігаються з такими у коморського, наявні дані можна з великою вірогідністю відносити до них обох.
Фізичні характеристики
Дослідження сучасних целакантів виявили, що вони мають багато спільних рис з хрящевими рибами. Ці риси були інтерпретовані як «ознаки примітивних хребетних», але, наряду з ними, целаканти мають багато куди більш розвинених спеціалізованих деталей будови тіла.
Найбільш яскравою характеристикою целакантів є наявність специфічних лопастних плавців. Незважаючи на те, що ці плавці мають дещо спільне з лопастевими плавцями викопних легеневих риб, рипідістій та деяких багатоперових, ніяка інша група риб не розвинула одразу сім лопастевих плавців такої будови. Парні плавці целакантів підтримуються кістковими поясами, що нагадують структури, які є еволюційними попередниками плечевого та тазового поясів наземних четвероногих хребетних. Осевий скелет целакантів еволюціював незалежно від інших хребетних, навіть тих, у кого наявний нотокорд. Замість розвитку хребців, нотокорд сучасних целакантів розвився в трубку діаметром близько 4 сантиметри (у дорослих), заповнену рідиною під надлишковим тиском.
Нейрокраніум (мозковий череп) целакантів розділений внутрішнім суглобом на передню та задню частини, і це дозволяє рибам відкривати рот не тільки за допомогою опускання нижньої щелепи, але також піднімаючи верхню. Це істотно збільшує ротовий отвір, і, підвищуючи об'єм ротової порожнини, забезпечує посилене всмоктування; такої системи не має жодний інший представник хребетних.
]
Дорослі целаканти мають дуже малий головний мозок, що займає лише 1.5 % від загального об'єму черепної порожнини. Ця риса спільна з багатьма глибоководними акулами та шестижаберним електричним скатом (Hexatrygon bickelli). Шишковидний комплекс, залучений до фоторецепції у багатьох хребетних, у целакантів відносно примітивний та слабо виражений, в той час як базальний сосочок у внутрішньому вусі має сходство з таким у наземних хребетних (тетраподів). Електросенсорні органи на голові та горловій пластині целакантів, разом із ростральними органами, дослідники вважають засобами локації здобичі.
Для травної системи целакантів характерна наявність спірального клапану з унікальними, надзвичайно видовженими, майже паралельними спіральними конусами в кишківнику. Спіральний кишківник — риса, характерна для попередніх форм щелепних риб (Gnatostomata), прогресивно редукована у сучасних хрящевих риб, та заміщена видовженням кишківнику у костистих риб та тетрапод.
Серце целакантів видовжене, але не просте: воно має структуру, аналогічну такій інших риб, і набагато складніше за S-подібну ембріонну трубку, що є попередньою формою для всіх класів риб та рибоподібних. Згідно до опублікованих в 1994 році даних, Latimeria chalumnae, впіймана в 1991 році біля Гахаї (острів Гранд Коморо), мала каріотип (хромосомний набір), що складався з 48 хромосом. Цей каріотип помітно відрізняється від каріотипу легеневих риб (найбільш східна з целакантами з нині живучих груп), але дуже схожий на 46-хромосомний каріотип викопної жаби Ascaphus truei.
Комплекс дермальних каналів, відомий лише у викопних безщелепних та деяких, також викопних, щелепних риб, у L. chalumnae існує разом із звичайним для сучасних риб рядом ямок, що містять поверхневі нейромасти («бокова лінія»). Таким чином, зберігання та спеціалізація попередникових структур, що не присутні в організмі інших існуючих риб, є одним з найбільш характерних атрибутів цього ряду.
Забарвлення L. chalumnae синювато-сіре з великими сіро-білими відмітинами, розсипаними по тілу, голові, та м'язистим основам плавців. Малюнок, що його формують ці білі відмітини, є індивідуальним для кожної окремої риби, і це використовується для ідентифікації при підводних спостереженнях. Світлі плями на тілі представляють сидячих оболонників, що оселяються на стінах печер, де звичайно збираються целаканти; також такі оболочники є характерним елементом ландшафту, де целаканти пересуваються. Таким чином, даний тип забарвлення забезпечує добре маскування у відповідному біотопі. Вмираючий коморський целакант замість синюватого кольору набуває коричневого; в той же час індонезійські целаканти забарвлені в коричневий колір протягом всього життя, з помітним золотистим блиском на світлих відмітинах.
У обох видів (коморського та індонезійського целакантів) самиці виростають в середньому до 190 сантиметрів, самці — до 150, і важать 50—90 кілограмів; народжуються целаканти 35—38 сантиметрів завдовжки.
Поширення
До 1997 року районом розповсюдження целакантів вважався тільки південний захід Індійського океану (з центром на Коморських островах), але після відкриття другого виду (L. menadoensis) ряд Целакантоподібні отримав розірваний ареал з відстанню між частинами у приблизно 10 000 кілометрів (див. карту). Зразок, що був виловлений біля устя річки Чалумна в 1938 р. був пізніше визначений як занос із коморської популяції, з району островів Гран Коморо або Анжуан. Вилови в районі Малінді (Кенія) та знаходження сталої популяції в бухті Содвана (ПАР) розширили карту розповсюдження виду коморський целакант вздовж східноафриканскього узбережжя. На теперішній час не встановлено, чи є риби, що там знайдені, представниками коморської популяції, чи ці популяції окремі. Але походження латимерій, виловлених біля узбережжя Мозамбіку та південно-західного Мадагаскару від коморської популяції встановлене достеменно.
Середовище
Целаканти, що збереглися до наших днів, є тропічними морськими рибами, які населяють прибережні води на глибині приблизно 100 метрів. Схоже на те, що вони віддають перевагу районам крутих обривів з невеликими відкладеннями коралового піску. Гемоглобін у L. chalumnae має найвищу афінність до кисню при температурі 16—18°С. Ця температура співпадає з ізобатою 100—300 метрів в більшості районів, заселених целакантами. З огляду на те, що ці глибини мають досить незначну кількість їжі, целаканти в нічний час часто спливають для харчування до меншої глибини. Вдень целаканти занурюються назад до рівню, що надає найбільш комфортну для них температуру, і групами ховаються в печерах та під кам'яними навісами. В цей час повільне пересування або плиття за током води замість швидких рухів, вірогідно, слугують для збереження енергії. Якщо вищезазначені гіпотези вірні, то риби, витягнуті на поверхню, де температура набагато вища за 20 °C, зазнають такого респіраторного стресу, що їх виживання маловірогідне навіть за умови подальшого вміщення в холодну воду.
На острові Гран Коморо найбільша кількість виловів целакантів відбувається навколо найновіщих лаовових викидів вулкану Картала, що досі періодично вивергається. Ці лавові поля містять більше пустот, де целаканти можуть знайти здобич та перечекати денний час, ніж інші, не такі уривчасті, берегові ділянки.
Поведінка
При перечікуванні денного часу целаканти збираються досить великими групами: одного разу в підводній печері було нараховано 19 дорослих риб, що повільно рухались за допомогою парних плавців, при цьому ніколи не торкаючись одна одної. Особини, що їх ідентифікували за розташуванням світлих плям, протягом багатьох місяців траплялись в одних і тих самих печерах; але знаходились і такі, що міняли печери кожного дня. Вночі всі риби поодинці переміщуються ближче до поверхні.
Вже після перших спостережень в 1987 році при зануренні батискафу GEO, біолог Ганс Фріке відзначив, що вночі всі целаканти дозволяють переносити себе висхідними та низхідними течіями води, а також горизонтальними течіями. Парні плавці стабілізують дрейфуючу рибу таким чином, що вона заздалегідь обминає будь-які перешкоди. Також Фріке повідомив (і в подальшому це спостереження підтвердилося), що всі риби час від часу перевертаються вертикально головою до низу, і лишаються в цьому положенні до двох хвилин. Сенс такої риси поведінки досі невідомий.
При плаванні целакант повільно рухає парними лопасними грудними та черевними плавцями в протиставному порядку, тобто одночасно лівим грудним та правим черевним, а потім одночасно правим грудним та лівим черевним. Такі рухи характерні також для легеневої риби та деякої (дуже малої) кількості інших видів риб, що ведуть придонний спосіб життя, але не для нектонних риб. Окрім того, цей спосіб руху кінцівок є основним для сухопутних хребетних.
Непарні лопасні другий спинний та анальний плавці коливаються синхронно з боку в бік, і є основним засобом відносно швидкого пересування в передньому напрямі. Це пояснює їхню однакову форму та зеркальне розташування. Нелопасний (променевий) перший спинний плавець звичайно складений вздовж спини, але риба розправляє його при відчутті небезпеки; також цей плавець може використовуватись як вітрило при дрейфуванні з течією.
Великий хвостовий плавець (точніше, злиті третій спинний, хвостовий та другий анальний плавці) перебуває випрямленим та нерухомим протягом дрейфування або повільного плавання, що характерне для всіх слабо електричних риб: це дає змогу проводити інтерпретацію збуджень навколишнього електричного поля. Але у випадку небезпеки хвостовий плавець використовується для швидкого ривку вперед.
Маленький епікаудальний лопастевидний плавець згинається з одного боку до іншого при русі риби, а також при «стоянні на голові», і може брати участь в електрорецепції разом з ростральним та ретікулярними органами. Команда батискафу GEO змогла викликати у целакантів «стояння на голові» шляхом пропускання слабких електричних токів між електродами, що їх тримав зовнішній маніпулятор.
Описна вище координація руху плавців, вірогідно, еволюційно розвинулась для стабілізації положення громіздкого тіла риби, але у їхніх вимерлих попередників могла сприяти пересуванню по суходолу. При спостереженнях коморського целаканту в природі його парні лопастевидні плавці при контакті з субстратом не використовувались. Тобто, вірогідно, нині живучі целаканти ніколи не «ходять».
Харчування
Коморський целакант пристосований до нічного придонного харчування з повільним рухом. Відповідні дослідження визначили в якості об'єктів харчування бентичні та навколобентичні організми, такі як анчоуси-світлячки (Myctophidae), глибоководні риби-кардінали (Apogonidae), каракатиці та інші головоногі, люциани, і навіть головату акулу (Cephaloscyllium). Більшість з цих об'єктів харчування переховується у підводних печерах.
Анатомія черепа целакантів (внутрішньочерепний суглоб) обумовлює їхній спосіб добування їжі шляхом всмоктування разом з водою при різкому відкритті рота; таким чином риби «висмоктують» здобич із пустот та розселин в скелях.
Розмноження
До 1975 року коморський целакант вважався яйцекладучим (овіпорозним — див. статтю «Розмноження риб»), позаяк в організмі 163-сантиметрової самки, виловленої біля острову Анжуан в 1972 році, було знайдено 19 яєць, що формою та розміром нагадували апельсин. Але пізніше інша самка, довжиною 160 сантиметрів, що була виловлена біля Анжуану в 1962 році, і перебувала в експозиції Американського Музею Природної Історії (American Museum of Natural History, AMNH) була вскрита в 1975 році. Співробітники музею провели це вскриття для взяття проб тканин внутрішніх органів, і виявили при цьому в яйцеводах самиці п'ять добре розвинутих ембріонів довжиною 30-33 сантиметри, кожний з великим жовтковим міхуром. Це відкриття свідчить, що целаканти є живорідними, тобто розмножуються вівіпорозом (див статтю «Розмноження риб»).
Пізніше дослідники Джон Вурмс та Джим Антц докладно вивчили ембріонів та яйцеводи, і показали, що сильно васкуляризована поверхня жовткового міхура знаходиться в дуже тісному контакті з так само сильно васкуляризованою поверхнею яйцеводу, формуючи плацентоподібну структуру. Таким чином, виглядає вірогідним, що на додаток до жовтка з яйця ембріони також харчуються і завдяки дифузії поживних речовин з крові матері.
Третій можливий шлях живлення був досліджений після вилову та вскриття ще кількох самок коморського целаканту. Одна зних, довжиною 168 см, мала 59 яєць розміром з куряче, інша мала 65 яєць, а ще три — 62, 56 та 66. Всі ці самиці мали яєць більше, ніж їхні яйцеводи могли б вигодувати ембріонів. В той час, як 5 ембріонів з самки, що експонувалась в AMNH, мали великий жовтковий міхур, 26 ембріонів з самки, впійманої біля узбережжя Мозамбіку, були близькі до народження, і мали лише шрам на животі в тому місці, де раніше був жовтковий міхур. Всі знайдені ембріони мали добре розвинуті травну систему та зуби. Таким чином, виглядає можливим, що додаткове харчування ембріонів відбувається за рахунок залишків надлишкових яєць. Окрім всього, відомо, що у деяких видів акул ембріони харчуються яйцями та іншими ембріонами, і врешті-решт народжується лише один великий хижак. Можливо, що така оофагія відбувається і у целакантів.
Подальші дослідження вищезазначених ненароджених ембріонів викрили надзвичайно широкі мембрани, що покривають жабри, і містять числені клітини, пристосовані до абсорбції внутрішньоутробного молока (гістотрофи), що секретується стінками яйцеводу. Цей тип передачі поживних речовин відомий і у деяких інших риб. Нарешті, каротиноїдні пігменти в жовтку також залучені до транспорту кисню.
Хоча для роз'яснення всіх питань в сфері розмноження потрібні додаткові дослідження, вже можна сказати, що целаканти — це риби з дуже розвиненою та складною репродуктивною системою. Це, одначе, не стало для вчених сюрпризом, з огляду на те, що юрський целакант Holophagus gulo був, вірогідно, живородящим, а целакант з Кам'яновугільного періоду Rhabdoderma exiguum, хоч і розмножувався овіпорозом, але мав яйця великого розміру та складної структури.
Згідно до непрямих відомостей, вагітність целакантів дуже довга (близько 13 місяців), самиці стають статево зрілими у віці більше ніж 20 років (як у деяких осетрових), і після досягнення статевої зрілості розмножуються один раз на кілька років. Досі невідомо, як відбувається внутрішнє запліднення, і де живуть молоді риби кілька років після народження. При зануреннях жодної молодої риби не спостерігали біля берегів або в печерах, і тільки дві були знайдені вільно плаваючими в товщі води.
Охорона
Після того, як в 1952 році було впіймано другого живого целаканта, Коморські острови (тоді — колонія Франції) були визнані «домівкою» цього ряду. З часом всі наступні екземпляри були задекларовані як національна власність, а другий екземпляр було об'явлено «викраденим» у законних володарів; тільки французам надавалось право добувати целакантів. Тим не менше, ряд країн отримали целакантів від Франції в якості дипломатичних дарунків.
Масштабні наукові дослідження целакантів на Коморах почались на початку 1980-х років, і в той же час виникла чутка, що рідина з нотокорду целакантів подовжує життя. Таким чином, швидко утворився чорний ринок, де ціни доходили до 5 000 доларів США за рибу (близько 8 000 в цінах на 2006 рік). Найбільшого розмаху нелегальний вилов досяг за часів політичного заколоту і наступного правління на Коморах білого найманця, що називав себе полковником Баку. Після цього целаканти були визнані видом, що потребує невідкладних заходів охорони, для чого в 1987 році в Мороні (столиці Федеративнної Ісламської Республіки Коморських островів, острів Гранд Коморо) було засновано Раду Охорони Целакантів (Coelacant Conservation Council, CCC).
Наступні занурення представників ССС під керівництвом Ганса Фріке на батискафі «Яго» на Гранд Коморо викрили суттєве скорочення чисельності целакантів, і первісна загальна оцінка чисельності коморського целаканта у 200—500 дорослих риб зараз вважається завищеною. Незважаючи на відкриття в 1998 році індонезійського целаканту та знахідку целаканта в бухті Содовія (ПАР), ряд целакант лишається унікальним та критично вразливим через вузький ареал та дуже спеціалізовані фізіологію і спосіб життя. На 2006 рік Червоний список МСОП не включає індонезійського целаканта, а коморський целакант занесений в ньому до категорії видів, що знаходяться під критичною загрозою (Critically Endangered).
Значення для людини
До того, як в середині 20-го сторіччя була визнана велика наукова цінність целакантів, їх час від часу виловлювали та використовували в їжу задля їх гіпотетичних антималярійних властивостей. Завдяки великому вмісту рідкого жиру м'ясо целаканта смердюче і має протухлий смак, а також спричинює сильну діарею.
Таксономія целакантових
На базі досліджень існуючих та вимерлих видів целакантів палеонтологами була побудована наступна таксономічна структура родин та основних родів даного підкласу:
Клас Лопастепері (Sarcopterygii)
Підклас Целакантові (Coelacanthimorpha)
- Ряд Целакантоподібні (Coelacanthiformes)
- Родина Coelacanthidae (вимерла)
- Axelia (вимерлий рід)
- Wimania (вимерлий рід)
- Ticinepomis (вимерлий рід)
- Coelacanthus (вимерлий рід)
- Родина Mawsoniidae (вимерла)
- Alcoveria (вимерлий рід)
- Axelrodichthys (вимерлий рід)
- Chinlea (вимерлий рід)
- Diplurus (вимерлий рід)
- Mawsonia (вимерлий рід)
- Родина Latimeriidae
- Holophagus (вимерлий рід)
- Undina (вимерлий рід)
- Libys (вимерлий рід)
- Macropoma (вимерлий рід)
- Macropomoides (вимерлий рід)
- Megacoelacanthus (вимерлий рід)
- Latimeria
- L. chalumnae (Коморський целакант) Шаблон:Червоний список МСОП
- L. menadoensis (Індонезійський целакант) Шаблон:Червоний список МСОП
- Родина Coelacanthidae (вимерла)
Інтернет-ресурси
- African Coelacanth Ecosystem Programme (ACEP)
- Coelacanth на MarineBio.org
- CNN: Coelacanth
- BBC: Coelacanth
- PBS: NOVA - Ancient Creature of the Deep
- DNA/Protein sequence at the NCBI
- DINOFISH .com «Coelacanth: the fish out of time»
- "Dinosaur fish pushed to the brink by deep-sea trawlers" article на «Обсервері»
- "Living fossil fish in Indonesian waters" на www.flmnh.ufl.edu/fish
- Оцінка часу розходження існуючих видів целакантів на базі дослідження їхнього генетичного матеріалу
- Облікова картка коморського целаканта в Червоному списку МСОП
- Порівняльна таблиця фізичних характеристик коморського та індонезійського целакантів.
- Ancient coelacanth caught in Indonesia Стаття про вилов п'ятого екземпляру індонезійського целаканта
Література
Книги
- Forey, P. History of the Coelacanth Fishes. London: Chapman &
Hall, 1998.
- Musick, J. A., M. N. Bruton, and E. K. Balon, eds. The Biology of Latimeria chalumnae and Evolution of Coelacanths.
Dordrecht: Kluwer Academic Publishers, 1991.
- Smith, J. L. B. Old Fourlegs: The Story of the Coelacanth. London: Readers Union, Longmans, Green, 1957.
- Thomson, K. S. Living Fossil: The Story of the Coelacanth. New York: W.W. Norton & Company, 1991.
- Walker, S. M. Fossil Fish Found Alive: Discovering the Coelacanth. Minneapolis: Carolrhoda Books, Inc., 2002.
- Weinberg, S. A. Last of the Pirates: The Search for Bob Denard. New York: Pantheon Books, 1994.
- Fish Caught in Time: The Search for the Coelacanth. London: Fourth Estate, 1999.
Статті
|
|