Православна церква України

Православна церква України
Михайлівський Золотоверхий собор — кафедральний собор Православної церкви України
Засновники	Київська митрополія
Дата заснування	988 року
Статус	автокефальна церква
Самостійність визнана	Константинопольський патріархат Александрійський патріархат Православна церква Еллади
Перший предстоятель	Епіфаній
Чинний предстоятель	Митрополит Київський і всієї України Епіфаній
Центр	Київ
Кафедральний собор	Михайлівський Золотоверхий собор
Основна юрисдикція	Україна
Літургічна мова	українська
Музична традиція	український наспів
Церковний календар	юліанський
Єпископів	62
Єпархій	44
Монастирів	77
Парафій	▲7094
Священиків	понад 4,5 тисячі
Вірних	43,9 % серед православних (бл. 10,7 млн дорослих) 38,6 % українців
Офіційний сайт	pomisna.info

Правосла́вна це́рква Украї́ни (ПЦУ) — автокефальна православна церква на території України, п'ятнадцята в диптиху^[⇨]. Константинопольська церква вважає ПЦУ єдиною канонічною правонаступницею Київської митрополії, тоді як Католицька церква єдиною канонічною правонаступницею вважає УГКЦ.

Православна церква України керується Святим Письмом та Священним Переданням, канонами Православної церкви, Патріаршим та Синодальним Томосом, Статутом і рішеннями власних статутних органів. Членами ПЦУ є православні християни України незалежно від їхнього походження. Оскільки, згідно з Томосом, межі канонічної території ПЦУ визначаються кордонами української держави, на православних українців за кордоном поширюється юрисдикція Константинопольського патріархату. Кафедральний собор Православної церкви України — Михайлівський Золотоверхий собор у Києві.

Церква утворена 988 року. Першим предстоятелем Православної церкви України став митрополит Київський і всієї України Епіфаній (Думенко)^[⇨].

Підписання та отримання томосу про автокефалію Православної церкви України відбулося 5—6 січня 2019 року в соборі святого Юрія, кафедральному соборі Вселенського Патріархату^[⇨].

Історія

Передумови самостійності українського православ'я

Питання про Київську митрополію

Константинопольська Православна Церква вважає що Московський патріархат, якому у 1686 році було надані деякі права що стосувались адміністрування Київської православної митрополії, порушив їх. У 2018 році Константинопольська ПЦ, з посиланням на аналіз ситуації богословськими істориками й каноністами, визнала грамоту Діонісія IV 1686 року не дійсною і всі надані РПЦ в минулому права на адмініструванням Київської митрополії скасувала. На цій підставі та на прохання частини українського православ'я й українського уряду у 2018 році Київській православній митрополії (яка утворилась із духовенства УПЦ КП, УАПЦ та частини УПЦ МП) як частині Константинопольської ПЦ був наданий томос про автокефалію,, та був обраний предстоятель Епіфаній з титулом Митрополит Київський і всієї України.

Перед обранням предстоятеля ПЦУ патріарх Варфоломій надіслав листа до митрополита Онуфрія: «у формі ікономії та милості, ми повідомляємо Вас, що після виборів Предстоятеля Української Церкви органом, котрий складатиметься з кліриків та мирян, Ви не зможете еклізіологічно та канонічно носити титул Митрополита Київського, котрий, Ви все одно носите зараз у порушення описаних умов офіційних документів 1686 року» Таку ж думку висловив єпископ Євстратій (Зоря)

Надання томосу про автокефалію ПЦУ не визнала РПЦ (а також закордонні підрозділи РПЦ, зокрема РПЦ в Україні, РПЦ в Білорусі, РПЦ в Америці тощо). Такі дії РПЦ спричинили схизму з Константинопольським патріархатом.

Константинопольська церква вважає ПЦУ єдиною канонічною правонаступницею Київської митрополії, в той час як Католицька церква єдиною канонічною правонаступницею вважає УГКЦ. Ще одна церква, РПЦ, вважає що саме вона є єдиною канонічною правонаступницею Київської митрополії.

Визвольні змагання

Українська революція 1917—1921 рр. актуалізувала прагнення створити самостійну православну церкву в Україні. Втім, спочатку, як зауважує Дмитро Дорошенко, «українська демократична інтеліґенція… не виявила належного зрозуміння для справи Православної церкви й для необхідности перетворити її в Національну Українську церкву». Подібні настрої демонстрували й більшість єпархіальних з'їздів, які відбулися у квітні-травні 1917 року. Лише деякі з них (Полтавський, Подільський, Волинський та Київський) висловилися про необхідність відроджувати церковну самобутність.

Олександр Лотоцький

З часом проукраїнський православний рух, спочатку зорієнтований на вимоги соборноправності, автономії та українізації церковного життя, еволюціонував, вимагаючи також автокефалії православної церкви в Україні. Вже резолюція Всеросійського з'їзду духовенства та мирян (11—12 червня 1917 року, Москва), у якому брала участь українська фракція на чолі з І. Морачевським, наголошувала, що з утворенням незалежної Української держави має утворитися й незалежна православна церква. Також з'їзд підтримав скликання Всеукраїнського церковного собору.

Перші практичні кроки для вирішення канонічного статусу православної церкви в Україні були здійснені на ІІІ Всеукраїнському військовому з'їзді. Він прийняв резолюцію про автокефалію православної церкви в Україні, її відокремленість від держави й запровадження української мови як богослужбової. З'їзд також сформував Організаційний комітет зі скликання Всеукраїнського церковного собору.

Перша сесія цього Собору тривала з 7 до 23 січня 1918 року, коли її перервав наступ більшовиків на Київ. Проте впливу на загальну ситуацію та проблему юрисдикції православної церкви в Україні вона не мала.

Друга (літня) сесія Собору замість автокефалії проголосила автономію православної церкви в Україні, при цьому виключивши зі складу Собору Всеукраїнську церковну раду, що ініціювала скликання Собору. Міністр ісповідань Української Держави Василь Зеньківський планував поставити перед наступною сесію Собору питання автокефалії, й у випадку голосування проти, призначити нові вибори.

На третій (осінній) сесії виступав уже наступник Василя Зеньківського, Олександр Лотоцький, якого також не задовольняла ухвалена Собором обмежена автономія. Він задекларував, що «Українська церква має бути автокефальною під головуванням Київського митрополита та в канонічному зв'язку з іншими самостійними церквами», і наголосив на «не лише церковній, але й національній необхідності» такого рішення.

Василь (Липківський), предстоятель УАПЦ (1921—1927); 1919 року відслужив першу літургію українською мовою

1 січня 1919 року Директорія проголосила декрет про автокефалію православної церкви в Україні. Уряд відправив у відрядження до Константинополя О. Лотоцького, але практично реалізувати декрет не було змоги через різноманітні політичні чинники й більшовицьку агресію. Звітуючи міністрові Іванові Огієнкові, О. Лотоцький підкреслював, що Константинопольський патріарх був обізнаний «і щодо фактичного становища автокефальної справи [в Україні], і щодо канонічних основ її», проте не збирався приймати позитивних для православної церкви в Україні рішень, «аж доки політичне становище [в Україні] не прибере сталости».

Дипломатична боротьба за автокефалію продовжилася й після поразки визвольних змагань. У червні 1930 року питання Томосу для православної церкви в Україні порушував Голова Ради Міністрів УНР в екзилі В'ячеслав Прокопович. Але смерть (як припускають деякі джерела, вбивства, вчинені ДПУ) діаспорян, активно залучених у процес перемовин, припинила реалізацію цього проєкту.

УАПЦ формації 1921 року

1919 року відновила свою діяльність Всеукраїнська православна церковна рада (голова ради — земський діяч Київщини Михайло Мороз; заступник — протоієрей Василь Липківський), заходами якої продовжувалася українізація церковного життя. Так, згідно з законом про відокремлення церкви від держави 9 травня 1919 року була зареєстрована перша українська парафія при Військовому Микільському соборі. Незабаром пройшла перша українська літургія у супроводі хору, що ним керував Микола Леонтович; постійні відправи українською мовою розпочалися на Страсному тижні 1919 року у трапезній церкві біля київського Собору св. Софії.

Саме Всеукраїнська церковна рада підготувала проведення Всеукраїнського православного собору (14—30 жовтня 1921 року). На ньому відбулося організаційне оформлення Української Автокефальної Православної Церкви. В ухвалених на цьому соборі «Канонах Української Православної Церкви» визнається право кожного народу на автокефальну церкву («громади або парафії… вільно з'єднуються в Церкви окремих народів… Ніякого підлягання Церкви окремого народу Церкві другого народу бути не повинно…») та наголошується, що православна церква в Україні внаслідок тривалого історичного розвитку «на ділі стала автокефальною».

Аналізуючи діяльність УАПЦ, історик Орест Субтельний виокремлює такі особливості її церковного життя: користування українською мовою замість церковнослов'янської як богослужбовою, осучаснення зовнішнього виду священників, дозвіл одружуватися, демократизація питання про самоврядування (принцип виборності поширювався на призначення єпископів і парафіяльних священників). Концепція соборноправності в УАПЦ певний час реалізовувалася через наявність у кожній парафії церковного суду, існування регулярних великих церковних соборів (які мали скликатися кожних п'ять років), а також двох щорічних соборів із широким представництвом кліриків і мирян.

Церква припинила існування в 1937 році внаслідок адміністративного тиску й терору (зокрема фізичного винищення кліру та активних вірних), що його здійснювала радянська влада.

Православ'я на території Польської республіки

Після Першої світової та радянсько-польської війни значна частина західної України опинилася в складі Польської республіки. Якщо на тих українських землях, які входили до Австро-Угорщини, православної церкви не було, то на землях Волині українське населення було православним. Крім українців значною верствою православних Польської республіки стали білоруси (західна Білорусь теж увійшла до складу Польської республіки).

У Польській республіці залишилась стара структура єпархій Російської православної церкви. Внаслідок радянсько-польської війни та боротьби з церквою в СРСР, зв'язки з Московською патріархією були ускладнені, а сама патріархія знаходилася під жорстким тиском радянських каральних органів. Це змусило православних єпископів Польщі Юрія (Ярошевського) та Діонісія (Валединського) звернутися, за посередництвом польського дипломатичного представника в Москві, до патріарха Тихона у справі надання автокефалії. Патріарх відмовився надати автокефалію, обмежившись призначенням єпископа Юрія патріаршим екзархом у Польщі з правами митрополита.

16 червня 1922 року відбувся Собор польських єпископів, який розглянув питання автокефалії та погодився на неї за умови, що польський уряд сприятиме визнанню церкви автокефальною з боку помісних православних церков. Також ієрархи звернулись за допомогою й підтримкою до Константинопольського патріарха.

13 листопада 1924 року константинопольський Патріарх Григорій VII підписує «Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Царгородської Патріархії про визнання Православної церкви в Польщі Автокефальною». Урочистості з цієї нагоди відбулися у Варшаві 16-19 вересня 1925 р., в них взяли участь представники Константинопольської та Румунської церков, а також члени польського уряду. 17 вересня 1925 в присутності всього єпископату Польщі в митрополичому храмі святої Марії Магдалини відбулось урочисте зачитування патріаршого томоса. Томос було зачитано грецькою, польською, російською та українською мовами, міністр віровизнань підніс митрополитові Діонісію, як предстоятелю церкви, другу панагію.

УАПЦ (1942)

1939 року — після пакту Молотова-Рибентропа, Західну Україну було зайнято радянськими військами. Одразу після цього розпочались репресії НКВД щодо церкви. А московський патріархат розпочав активні дії, щодо підпорядкування польської церкви Москві. На Волинь прибув патріарший екзарх, архієпископ Миколай Ярушевич, місцевих ієрархів було змушено приїхати до Москви і скласти там заяву вірності Московській патріархії. На землях, що увійшли до складу СРСР, перебували п'ять ієрархів ППЦ. З них двоє — Полікарп (Сікорський) та Олександр (Іноземців) відмовились визнати зверхність московського патріархату.

1941 року — після окупації гітлерівською Німеччиною, на території України діяло дві православні церкви: т.з. «Автономісти» на чолі з архієпископом Олексієм (Громадським), що підпорядковувались московському патріархату, та Польська православна церква. 18 серпня 1941 року у Почаївській лаврі архієпископ Олексій провів «обласний собор єпископів православної церкви в Україні» за участю владик Симона, Пантелеймона, Веніаміна, пізніше підтримали рішення синоду єпископи Антоній і Дамаскин. Вони й надалі визнавали себе частиною Російської православної церкви з центром в Москві.

Протягом 1941 року митрополит Польської православної церкви Діонісій (Валединський) виступав за ліквідацію неканонічного розколу, який був створений за ініціативи радянської влади. Проте німецька влада вступила в контакт з «Автономістами» та сприяла їх діяльності.

В цей же час рішенням митрополита Діонісія було відновлено чотири українських єпархії: Поліська (Олександр), Луцька (Полікарп), Кам'янецька (Олексій) та Житомирська (на той час не мала владики). В планах митрополита Діонісія було провести об'єднання решти українських земель, що перебували під німецькою окупацією, в єдину церкву й створити автокефальну Українську православну церкву на ґрунті Томосу 1924 року. Але з огляду на неприхильне і вороже ставлення окупаційного режиму до українського руху взагалі і церковного зокрема плани не набули втілення.

Декретом від 24 грудня 1941 року митрополит Діонісій затвердив єпископа Полікарпа на посаду адміністратора «Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України» з наданням йому сану архієпископа. Від цього бере свій початок існування Української Автокефальної Православної Церкви. Свій канонічний статус юрисдикція архієпископа Полікарпа базує на зв'язку з митрополитом Діонісієм — першоієрархом помісної церкви визнаної всіма православними церквами (окрім РПЦ).

У вересні 1941 року у Києві було створено Всеукраїнську православну церковну раду, що об'єднала відновлені парафії міста, зокрема було отримано від міської влади дозвіл на відкриття Володимирського собору. У грудні того ж року до Києва прибув автономіст владика Пантелеймон Рудик, активна діяльність якого призвела до того, що більшість церков і всі діючі монастирі перейшли на бік автономної церкви, а автокефалісти залишилися з Андріївським собором та церквами на Солом'янці і Деміївці.

Для становлення нової ієрархії архієпископ Полікарп звернувся до архієпископа Поліського та Пинського Олександра (Іноземцева). У другій половині лютого 1942 року у Пинську архієпископами Полікарпом та Олександром було висвячені наступні владики: чигиринський — Никанор Абрамович, уманський — Ігор (Губа).

З кінця 1941 року німецький окупаційний режим почав розправлятися з усіма проявами української національної активності, ліквідував Українську національну раду, газету «Українське слово», розстріляв склад редакції, до якого входила поетеса Олена Теліга. В межах такої політики у лютому 1942 року окупанти заборонили діяльність Всеукраїнської православної церковної ради.

Лише у березні 1942 року до Києва змогли нарешті прибути два автокефальні єпископи Никанор та Ігор, проти яких одразу розвинув протестну діяльність автономний єпископ Пантелеймон. Німці офіційно зберігали нейтралітет, але насправді всіляко підтримували «автономістів».

9-17 травня 1942 з благословення митрополита Діонісія в Кафедральному Соборі Андрія Первозваного в Києві під головуванням архієпископів Никанора (Абрамовича) та Ігоря (Губи) відбулись висвячення нових єпископів УАПЦ:

• Фотія Тимощука (9 травня),
• Мануїла Тарковського (10 травня),
• Михаїла Хорошого (12 травня).
• Мстислава Скрипника (14 травня),
• Сильвестра Гаєвського (16 травня),
• Григорія Огійчука (17 травня).

8 жовтня 1942 року до УАПЦ приєднався митрополит-«автономіст» Олексій ((дивись «Акт поєднання»)). Проте, у травні 1943 року дорогою із Кремінця в Дубно невідомі напали на автомобіль, в якому їхав митрополит Олексій, і вбили його. На місце покійного було обрано єпископа Дамаскина. Інші єпископи цієї — Симон, Пантелеймон, Веніамін, Анатолій — залишились в автономній церкві, та за допомогою німців не допустили до росту авторитету УАПЦ в Україні.

В 1943 році були висвяченні наступні єпископи:

• єпископ В'ячеслав Лисицький (13 вересня);
• єпископ Сергій (Охотенко) (1 серпня).

В 1944 році були висвяченні наступні єпископи:

• єпископ Геннадій (Шиприкевич) (24 травень);
• єпископ Володимир Малець (23 червня);
• єпископ Платон Артемюк (2 серпня).

На Вербну неділю 1944 року у Варшаві відбувся собор єпископів УАПЦ, на якому митрополита Діонісія Валединського було проголошено «Патріархом всієї України». Проте наступ радянських військ на Україну та Польщу не дав змоги реалізуватися планам канонічного оформлення українського патріархату.

1944–1945 рр. — Україна була знову зайнята радянськими військами. Ті священики УАПЦ, що залишились в Україні були репресовані та знищені. Багато єпископів, рятуючись від переслідувань, переїхали до Західної Німеччини, згодом до США, Канади та інших країн, де очолили різні юрисдикції УАПЦ.

УАПЦ на чужині

Українська Автокефальна Православна Церква на чужині — церква, яку на еміграції очолила ієрархія канонічно визнаних священиків на чолі з митрополитом Полікарпом.

Митрополит Полікарп, улітку 1945 року, скликав першу нараду Єпископів УАПЦ, котра відбулася 16 липня 1945 р. у м. Бад-Кіссінген. Було прийнято постанову надалі діяти як ієрархічний орган Української Автокефальної Православної Церкви на еміграції.

Спочатку резиденцією митрополита був Ганновер (Німеччина). Розвитку церкви заважали як внутрішні, так й зовнішні фактори. З одного боку Польська православна церква, після встановлення у Польщі комуністичного режиму, «відмовилась» від автокефалії Константинопольського патріарха й прийняла «ласку» від Московської патріархії. З іншого боку, до складу УАПЦ були прийняті священики УАПЦ (1919) — т.з. «Липківського рукоположення», що дало привід противникам української церкви звинуватити її в «неканонічності».

Тим часом єпископи Автономної церкви, що перебували на еміграції увійшли ло складу російської закордонної церкви, яку очолював митрополит Афанасій Грибановський.

В серпні 1947 року єпископ Григорій Огійчук зібрав у Ашаффенбурзі конференцію однодумців та осудив ієрархію УАПЦ за співпрацю з митрополитом Іваном (Теодоровичем). У відповідь митрополит Полікарп скликав там же Синод єпископі УАПЦ й осудив єпископа Григорія. Одночасно Синод направив архієпископа Мстислава (Скрипника) до США для вирішення питання канонічності свячення митрополита Теодоровича.

1949 року УАПЦ нараховувала коло 60 парафій, 20 000 вірних, 127 священиків та 20 дияконів. Парафії у повоєнній Німеччині розвивали жваве церковне життя. У Мюнхені існували Богословський Науковий Інститут та Богословсько-Педагогічна Академія, де викладали видатні українські науковці й богослови.

27 серпня 1949 року митрополита Теодоровича висвячено згідно з канонами.

Після смерті Митрополита Полікарпа в Парижі у жовтні 1953 р. його наступником став Архієпископ Ніканор (Абрамович), що знаходився у Карлсруге. УАПЦ на чужині митрополита Никанора об'єднувала православні громади у Західній Європі, Австралії, невелику кількість громад у США, Канаді та Аргентині.

У 1969 році Українська Автокефальна Православна Церква в Європі перейшла під юрисдикцію Митрополита Української Православної Церкви в США Мстислава (Скрипника). Після його смерті у червні 1993 р. його наступником став Митрополит Української Православної Церкви в США Константин (Буґан) з осідком у Саут-Баунд-Брук.

У юрисдикції Його Блаженства Митрополита Константина перебувала і надалі перебуває Українська Великобританська і Західно-Європейська Єпархія УАПЦ. Єпархію очолює Преосвященний Владика Андрій (Пешко) з титулом Єпископа Кратейського (висвячений 13 грудня 2005 у Чикаго і підпорядкований Митрополиту УПЦ в США Константину). Інтронізація Владики Андрія відбулася 12 лютого 2006 у Лондоні; він — наступник Архієпископа Іоана (Дерев'янки) з титулом Парнаського та дотогочасного керуючого єпископа Лондонського і Західно-Європейського.

Українські православні юрисдикції, що підтримували автокефалію в 1989—2018 рр.

Відновлена 1989 року УАПЦ позиціонувала себе як «церкву Київської традиції, що будує своє життя на засадах автокефалії». Згідно з заявою архієрейського собору УАПЦ стосовно об'єднання українських православних церков, «життя Православної церкви в Україні має будуватися на засадах повної незалежності» та зі збереженням євхаристійного спілкування з іншими помісними православними церквами. У зверненні до патріарха Варфоломія від 26 серпня 2009 року архієреї УАПЦ «засудили ідеї відновлення російської православної цивілізації або інші секулярні цінності» як можливу основу для об'єднання українських православних юрисдикцій. Передостанній предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій у своєму духовному заповіті закликав єпископат УАПЦ продовжувати поминати Константинопольського патріарха, підтримувати діалог з представниками інших православних юрисдикцій України щодо об'єднання, орієнтував церкву на синодальну модель управління (цю позицію реалізував Томос про автокефалію ПЦУ).

Митрополит Мефодій (Кудряков)

Історико-канонічна Декларація архієрейського Собору УПЦ КП проголошувала поміж іншим, що наявні всі умови для проголошення автокефалії православної церкви в Україні. З точки зору УПЦ КП, «право проголошення автокефалії, за наявності належних умов і підстав, однією з яких є відповідна державно-адміністративна незалежність, належить Собору церкви, яка проголошує свою автокефалію, а право першою визнати цю автокефалію належить Матері-церкві» (такою УПЦ КП вважала Константинопольський патріархат).

Ієрархи обидвох церков підписали звернення до Вселенського патріарха, прийняте до розгляду в квітні 2018 року. Як УАПЦ, так і УПЦ КП визнавали незаконним приєднання Київської митрополії до Московського патріархату.

Проавтокефальні настрої існували також в середовищі УПЦ Московського патріархату. Деякі клірики (наприклад, предстоятель УАПЦ Мефодій) та аналітики виокремлювали так зване проукраїнське крило УПЦ МП; одним із його медійних речників був Олександр (Драбинко), який заявив, що «альтернативи канонічній самостійності [української] церкви просто не існує», та заперечив можливість отримання автокефалії від Російської православної церкви, що спричинило би фактичну ізоляцію від світового православ'я.

Виникнення Православної церкви України

Події до Об'єднавчого собору

Вселенський Патріарх Варфоломій I

16 червня 2016 року, напередодні Всеправославного собору, Верховна Рада України ухвалила звернення до патріарха Варфоломія із проханням надати автокефалію православній церкві в Україні, подолати наслідки церковного поділу шляхом скликання об'єднавчого собору та визнати нечинним приєднання Київської митрополії до Московського патріархату. Звернення Верховної Ради підтримав СКУ.

Зрушення до практичних дій Константинополя відбулося навесні 2018 року. Після зустрічі з патріархом Варфоломієм президент України Петро Порошенко надіслав йому звернення з проханням про надання томосу. Його підтримала Верховна Рада та ієрархи УПЦ КП й УАПЦ. У комюніке за результатами квітневого засідання Синод Вселенського патріархату повідомив, що прийняв до розгляду звернення від української церковної та світської влади. Тому в травні 2018 року делегація, яка складалася з трьох митрополитів Вселенського патріархату, розпочала візити до помісних православних церков задля інформування про українську справу. Паралельно з цими подіями (згідно з розпорядженням єпископату) УПЦ Канади, яка належить до Константинопольського патріархату, молитовно підтримувала створення автокефальної православної церкви в Україні.

У рамках підготувань до надання автокефалії Православній церкві України Константинопольський патріарх послідовно доводив, що має канонічне право на це рішення. Наприкінці вересня Вселенська Патріархія оприлюднила корпус документів, які підтверджують, що зв'язок Московського патріархату з територією історичної Київської митрополії тримався на порушенні православного канонічного права.

Перед цим Варфоломій заявив, що «Константинополь ніколи не видавав дозволу передавати канонічні території Київської митрополії будь-кому, крім права хіротонії Київського митрополита у Москві на умовах його обрання соборно в Києві на місцевому Соборі та при безумовному згадуванні Вселенського Патріарха». На зустрічі з патріархом Московським Кірілом Варфоломій повідомив, що «Вселенський Патріархат вирішив використовувати всі шляхи, щоб вирішити питання надання автокефалії Українській православній церкві. Рішення було ухвалено в квітні. І [Фанар імплементує] це рішення» (згідно зі словами представника Варфоломія, митрополита Гальського Емануїла).

Підписання угоди «Про співробітництво та взаємодію між Україною та Вселенським Константинопольським Патріархатом»

На відкритті архієрейського собору Константинопольської церкви (1 вересня 2018 року) патріарх Варфоломій виголосив доповідь, у якій згадав численні приклади того, як «Москва впродовж багатьох століть правувала Київською митрополією, православною церквою в Україні, без відома Константинополя». Наступного дня собор ухвалив, що Вселенський патріархат має повноваження надавати автокефалію іншій церкві без будь-яких узгоджень. Для взаємодії з українськими церковними ієрархами та світською владою (зокрема для підготування об'єднавчого собору) Вселенський патріарх призначив двох екзархів: архієпископа Памфілійського Даниїла (Зелінського) зі США та єпископа Едмонтонського Іларіона (Рудника) з Канади.

На засіданні, яке відбулося з 9 по 11 жовтня 2018 року, Синод Константинопольського патріархату підтвердив своє рішення про те, щоби приступити до надання автокефалії Православній церкві в Україні. Також Синод постановив відновити ставропігію Вселенського Патріарха в Києві, поновив «у своєму єпископському або священницькому сані» Філарета (Денисенка), Макарія (Малетича) (втім, не йшлося про їхнє поновлення в ранзі київського патріарха й львівського митрополита відповідно) та «їхніх послідовників, які опинилися у схизмі не з догматичних причин», скасував «зобов'язання Синодального листа 1686 року, …який надавав у порядку ікономії право Патріархові Московському висвячувати Київського митрополита, обраного собором духовенства та вірян його єпархії» (синод нагадав, що навіть за тих умов Київський митрополит «мав згадувати Вселенського Патріарха як свого Першоієрарха за будь-яким богослужінням, проголошуючи та підтверджуючи свою канонічну залежність від Матері-церкви Константинополя»).

Андріївська церква, постійне представництво Константинопольського патріархату в Києві

Пізніше, перед проведенням Об'єднавчого собору, патріарх Варфоломій надіслав листа до митрополита Онуфрія (Березовського), який оприявнив іще один із канонічних наслідків визнання нечинним акту патріарха Діонісія IV: «ми повідомляємо Вас, що після виборів Предстоятеля Української Церкви органом, котрий складатиметься з кліриків та мирян, Ви не зможете еклезіологічно та канонічно носити титул Митрополита Київського, котрий Ви все одно носите зараз у порушення описаних умов офіційних документів 1686 року». Це відобразилось у річникові Константинопольського патріархату, виданому вже після того, як Православна церква України отримала автокефалію: архиєреї УПЦ (МП) названі в ньому лише за прив'язкою до місця перебування; наприклад, владика Онуфрій (Березовський) уже не згадується як митрополит Київський і всієї України, а названий «митрополитом у Києві». Увесь єпископат УПЦ (МП) у річнику Вселенського патріархату поміщений у списку єпископів Російської православної церкви.

3 листопада 2018 року президент Порошенко та Патріарх Варфоломій підписали Угоду «Про співробітництво та взаємодію між Україною та Вселенським Константинопольським Патріархатом». Згідно з нею в Києві було засноване Представництво Вселенського патріарха, розташоване в Андріївській церкві. Перша архієрейська літургія Патріаршої Ставропігії в ній відбулася 13 грудня 2018 року.

На засіданні Священного Синоду Вселенського патріархату, яке відбулося 27—29 листопада 2018 року, окрім інших питань, обговорювався текст Томосу про автокефалію Православної церкви в Україні. Комюніке за результатами синоду згадувало про те, що створений проєкт статуту нової помісної церкви.

Об'єднавчий собор 15 грудня 2018 року

Українська православна церква Київського Патріархату та Українська автокефальна православна церква ухвалили участь в Об'єднавчому соборі на рівні архієрейських соборів. Для участі в Соборі зареєструвалися також два митрополити УПЦ (МП) — Олександр (Драбинко) та Симеон (Шостацький). 14 грудня, за день до проведення Собору, патріарх Константинопольський Варфоломій грамотою висловив їм підтримку і підтвердив, що санкції з боку УПЦ (МП) у стосунку до них не матимуть жодної канонічної сили. Після засідання синоду УПЦ (МП) 17 грудня 2018 року стали відомі імена й інших учасників помісного собору від УПЦ (МП): благочинний Вінницького району архімандрит Дорофей (Маркевич), протоієрей Петро Зуєв (голова відділу інформації Київської єпархії), протоієрей Богдан Гулямов (клірик Дніпропетровської єпархії) та протодиякон Ростислав Воробій.

Під час проведення Собору

На Соборі головував представник Вселенського патріархату митрополит Галльский Еммануїл (Адамакіс). Як гість участь у Помісному соборі брав п'ятий президент України Петро Порошенко.

Собор працював у закритому режимі та обрав предстоятелем ПЦУ митрополита Епіфанія, ректора та професора Київської православної богословської академії, колишнього митрополита Переяславського і Білоцерківського, Патріаршого намісника з правами єпархіального архієрея УПЦ КП.

Ввечері того ж дня Вселенський патріарх офіційно визнав результати Помісного об'єднавчого собору, привітав митрополита Київського і всієї України із обранням та запросив його на літургію та вручення томосу. А вже 16 грудня 2018 року диякон Вселенського Патріархату вперше в історії пом'янув предстоятеля Православної церкви України разом із очільниками інших церков, які входять до диптиху (переліку помісних автокефальних православних церков).

Після Об'єднавчого помісного собору в Києві розпочався процес переходу до ПЦУ численних православних громад і парафій України, які раніше декларували єдність із Московським патріархатом. Зміна юрисдикції деяких громад відбулася ще до отримання томосу про автокефалію.

Отримання томосу про автокефалію

Патріарх Варфоломій підписав томос про автокефалію ПЦУ 5 січня 2019 року в храмі святого Георгія на Фанарі, після спільного служіння літургії з митрополитом Епіфанієм. Цей пергамент виготовив чернець Лукас, каліграф і художник із монастиря Ксенофонт, що на Афоні.

Окрім визнання канонічно автокефальної та самоврядованої Православної церкви України («в межах політично сформованої і цілковито незалежної держави України»), Томос уконституйовує базові принципи управління та церковного життя, зобов'язує церкву отримувати миро від Константинопольської церкви, встановлює для всіх священнослужителів ПЦУ можливість апеляційного звернення до Вселенського патріарха, засвідчує права Фанару на екзархат і ставропігії в Україні. Документ закликає інші помісні православні церкви визнати Православну церкву України та згадувати її як «Святішу Церкву України».

Процес надання автокефалії Православній церкві України завершився 6 січня 2019 року. Під час спільного богослужіння в день Богоявлення (за новоюліанським календарем) Вселенський патріарх Варфоломій вручив обраному предстоятелем ПЦУ Епіфанієві митрополичий жезл і сувій із текстом Томосу.

• 
  Зовнішній вигляд томосу про автокефалію ПЦУ
• 
  Патріарх Варфоломій підписує томос про автокефалію ПЦУ
• 
  Вселенський Патріарх вручає митрополитові Епіфанію пергамент із текстом томосу
• 
  Різдвяна літургія, на якій був презентований томос про автокефалію ПЦУ
• 
  Томос про автокефалію ПЦУ, 7 січня 2019 року
• 
  Трансляція різдвяної літургії в Софії Київській на Софійській площі, 7 січня 2019 року
• 
  Черга вірян, охочих оглянути томос про автокефалію ПЦУ

В Україні сувій із текстом Томосу урочисто представили 7 січня 2019 року під час різдвяної літургії в соборі святої Софії. Після богослужіння його перенесли до Малої Софії, колишньої трапезної церкви Софійського монастиря в Києві, де Томос певний час був доступний для загального огляду. 9 січня 2019 року в Стамбулі Томос підписали всі члени Синоду Вселенського патріархату, після чого документ повернувся до України.

Інтронізація митрополита Епіфанія

Інтронізація Митрополита Київського і всієї України Епіфанія відбулась у соборі Святої Софії у Києві 3 лютого 2019 року. Церемонію провели митрополит Галльський Еммануїл (Адамакіс), колишній предстоятель УАПЦ Макарій (Малетич) і митрополит Вінницький і Барський Симеон (Шостацький). У церковні символи предстоятельського сану (хрест і панагії) митрополита Епіфанія облачили митрополит Черкаський і Чигиринський ПЦУ Іоан (Яременко), предстоятель УПЦ Канади Юрій (Каліщук) та очільник УПЦ в США Антоній (Щерба).

Інтронізація першого предстоятеля ПЦУ

Юридичне оформлення

30 січня 2019 року ПЦУ отримала офіційну реєстрацію. Згідно з ЄДР, юридична особа отримала назву «Релігійна організація „Київська Митрополія Української Православної Церкви (Православної Церкви України)“ (Київська Митрополія УПЦ (ПЦУ))». Органом управління юридичної особи є Митрополит Київський і всієї України; зараз цю посаду обіймає митрополит Епіфаній (Думенко Сергій Петрович).

27 липня 2019 р. на своєму черговому засіданні Священний Синод Православної Церкви України на виконання рішень Помісного Собору УПЦ Київського Патріархату (15 грудня 2018 р.) та Української Автокефальної Православної Церкви (15 грудня 2018 р.) про припинення діяльності релігійних об'єднань УПЦ КП та УАПЦ шляхом об‘єднання та приєднання до утворюваної Помісним Об‘єднавчим Собором Православної Церкви України — ухвалив необхідні процедурні рішення щодо припинення юридичних осіб «Київська Патріархія УПЦ Київського Патріархату» та «Патріярхія УАПЦ» шляхом приєднання до Київської Митрополії Української Православної Церкви (Православної Церкви України).

Для реалізації цих рішень було утворено ліквідаційні комісії. 29 липня 2019 р. відповідні юридичні зміни були внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб. Від цього дня офіційним керівним органом «Київської Патріархії УПЦ КП» є ліквідаційна комісія у складі митрополита Черкаського і Чигиринського Іоана (голова), архієпископа Тернопільського і Кременецького Нестора, архієпископа Чернігівського і Ніжинського Євстратія, протоієрея Валерія Семанца та протоієрея Петра Ландвитовича. Керівним органом «Патріярхії УАПЦ» є ліквідаційна комісія у складі архієпископа Житомирського і Поліського Володимира (голова), архієпископа Чернівецького і Хотинського Германа, протоієрея Віталія Даньчака. Будь-які заяви та дії від імені юридичних осіб «Київська Патріархія УПЦ КП» та «Патріярхія УАПЦ» іншими, не уповноваженими особами, є незаконними та не породжують юридичних наслідків. На першому для ПЦУ архієрейському соборі (14 грудня 2019 року) було оголошено про завершення юридичної ліквідації двох попередніх церковних структур — УПЦ КП та УАПЦ і зафіксовано правонаступництво, в тому числі щодо назв УПЦ КП та УАПЦ.

Юридичне становище ПЦУ в тимчасово окупованому Криму

За результатами зустрічі, зініційованої архієпископом Сімферопольським і Кримським Климентом, український уряд зобов'язався врегулювати права власності на катедральний собор святих рівноапостольних Володимира та Ольги, підтримувати супровід персональних скарг кримських парафіян ПЦУ до міжнародних судових інстанцій і розробити законопроєкт, який урегулював би майнові права на тимчасово окупованому півострові, і розробити відповідну постанову Кабінету міністрів.

Спроба ревізії рішень Помісного собору УПЦ КП 15 грудня 2018 року

20 червня 2019 року в київському Володимирському соборі за запрошеннями Філарета (Денисенка) пройшло зібрання деяких ієрархів, священників та мирян, які раніше належали до УПЦ КП. Подія відбулася на тлі конфлікту між Філаретом і предстоятелем ПЦУ Епіфанієм, який із часом вийшов у публічну площину.

Згідно з офіційною позицією Київської митрополії ПЦУ, відбулися «самовільні й позастатутні збори невизначеної групи неуповноважених осіб» «з метою виокремити з Православної Церкви України …нову структуру», які матимуть відповідні канонічні та юридичні наслідки для їхніх учасників. Учасники події ж позиціонували її як помісний собор.

На цьому зібранні був ухвалений документ, який визнає нечинним рішення Помісного собору УПЦ КП про саморозпуск. Автори ухвали вважають, що Київський патріархат досі існує та функціонує, маючи державну реєстрацію та предстоятеля — патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Київському патріархатові, згідно з цим документом, належать закордонні парафії та єпархії, які належали до УПЦ КП до Об'єднавчого собору, «вс[і] кошт[и], вс[е] майн[о] (рухом[е] і нерухом[е]), придбан[е] за власні кошти, або передан[е] їй державними органами, або органами місцевого самоврядування, включаючи храми, монастирі, [навчальні] заклади та інше згідно договорів і угод… всі банківські рахунки…» Повторюється теза про те, що Томос про автокефалію узалежнив православну церкву в Україні від Вселенського патріархату.

За результатами зібрання Філарет (Денисенко) заявив, що його учасники обрали двох кандидатів у єпископи Київського патріархату, декларував існування в Україні трьох православних юрисдикцій, а також відмовився брати участь у засіданнях синоду Православної церкви України.

Через дії, пов'язані з рішеннями зібрання у Володимирському соборі та «спрямовані на розділення» ПЦУ й порушення її Статуту, ієромонаха Іллю (Зеленського) звільнили з посади настоятеля парафії у місті Барвінкове та заборонили священнослужіння на пів року, насельника Свято-Феодосіївського чоловічого монастиря ПЦУ архімандрита Андрія (Маруцака) — на три місяці, а протоієрея Василя Лесика заборонили в священнослужінні та звершенні таїнств і треб на пів року. Своїми указами митрополит Епіфаній тимчасово прийняв намісника Свято-Феодосіївського монастиря архімандрита Макарія (Папіша) та сам монастир у своє безпосереднє підпорядкування. Такі розпорядження пов'язані із тим, що владика Філарет намагався звільнити настоятеля, який відмовився брати участь у зібранні кліриків і мирян у Володимирському соборі, а також блокував рішення Священного синоду про реєстрацію єпархії у м. Києві в складі ПЦУ.

24 червня 2019 року Священний синод ПЦУ безпосередньо підпорядкував митрополитові Епіфанієві всі інші монастирі та парафії м. Києва, які до останнього Помісного собору УПЦ КП та Об'єднавчого собору перебували під юрисдикцією УПЦ КП. Як наслідок, Філарет (Денисенко) втратив права єпархіального архієрея, проте залишився в єпископаті ПЦУ. Натомість Іоасаф (Шибаєв) та Петро (Москальов) були виключені зі складу єпископату.

У зв'язку з ліквідацією УПЦ КП, поважним віком владики Філарета, а також його заслугами перед православною церквою в Україні, синод ПЦУ створив для нього релігійну організацію у формі місії в рамках ПЦУ, зберіг за ним право довічно проживати й використовувати комплекс будівель на вул. Пушкінській (м. Київ), а також здійснювати богослужіння у Володимирському соборі. Пізніше учасники першого архієрейського собору ПЦУ, що відбувся у Митрополичих палатах собору святої Софії, закликали владику Філарета до примирення й виходу із самоізоляції. З точки зору Православної церкви України хіротонії, звершені владикою Філаретом як архієреєм на спокої, здійснені в позастатутний спосіб.

Управління

Помісний собор

Найвищою церковною владою в Православній церкві України є зібрання кліру та мирян (Помісний собор), яке забезпечує принцип соборноправності, тобто колегіальності в управлінні. Митрополит Київський (як головуючий Помісного собору) та Постійний річний священний синод скликають Помісний собор регулярно, щоп'ять років. Статут передбачає також надзвичайне скликання Собору за бажанням предстоятеля церкви. Для виборів Митрополита Київського Помісний собор скликає місцеблюститель або наступний за старшинством архієрейської хіротонії єпархіальний архієрей.

Зібрання кліру та мирян (Помісний собор) має право ухвалювати Статут ПЦУ та вносити до нього зміни, а також затверджує зміни до Статуту, що їх вносить архієрейський собор. Крім того, Помісний собор обирає із трьох запропонованих архієрейським собором кандидатів Митрополита Київського.

Предстоятелі

Томос про автокефалію Православної церкви України визнає Митрополита Київського і всієї України канонічним її предстоятелем та першим у справах ПЦУ. Також документ забороняє зміну титулу предстоятеля ПЦУ без згоди Вселенського патріарха. Через Митрополита Київського і всієї України Православна церква України бере участь у міжправославних нарадах стосовно важливих питань догматичного, канонічного характеру тощо.

Митрополити Київські і всієї України (з 2018)

№	Світлина	Ім'я (роки правління)	Біографія
				1		Епіфаній (з 3 лютого 2019 року)	Перший предстоятель Православної церкви України. Випускник Київської духовної семінарії та академії. Доктор наук з богослов'я (2012), ректор (2010) і професор (2011) Київської православної богословської академії. Колишній митрополит Переяславський і Білоцерківський УПЦ КП, Патріарший намісник з правами єпархіального архієрея.

Священний синод

Священний синод Православної церкви України очолює митрополит Київський та всієї України, також до його складу (оновлюватиметься повністю раз на рік у дві черги) входитимуть архієреї, які мають єпархії в географічних межах держави Україна. На час перехідного періоду лише дев'ять учасників Синоду змінюються на основі ротації раз на пів року, а також існують постійні члени синоду, представники трьох українських православних церков, які влилися до структури ПЦУ — наразі це Макарій (Малетич) та Симеон (Шостацький). Повноваження колишнього очільника УПЦ КП Філарета були зупинені 4 лютого 2020 року через його відмови брати участь у засіданнях Синоду.

Синодальні управління

Керівництво Управлінням зовнішніх церковних зв'язків ПЦУ, зважаючи на надзвичайну важливість цього напрямку, здійснює сам предстоятель ПЦУ. Його заступниками є архієпископ Рівненський і Острозький Іларіон та архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій.

Синодальне управління військового духовенства здійснює свою опіку військовослужбовців ЗСУ, НГУ, ДПСУ та інших. Приблизно 600 капеланів ПЦУ задіяні в допомозі військовим на сході України. Головою управління військового духовенства є Іоан (Яременко).

Головами інших синодальних управлінь, місій та інститутів є:

• Управління духовної освіти і богословської науки — Олександр Трофимлюк
• Управління соціального служіння та благодійності — Сергій (Горобцов)
• Управління взаємодії з молодіжно-патріотичними громадськими об'єднаннями — Нестор (Писик)
• Управління у справах молоді — Федір (Бубнюк)
• Управління недільних шкіл та катехізації — Макарій (Папіш)
• Управління у справах сім'ї — священник Іван Гищук, клірик Київської єпархії
• Видавничо-просвітницьке управління — священник Іван Сидор, клірик Київської єпархії
• Управління у справах душпастирства у пенітенціарних закладах — Симеон (Зінкевич)
• Православної місії допомоги жертвам порушення прав людини та особам, позбавленим волі — Климент (Кущ)
• Інституту церковної історії — Димитрій (Рудюк)

Комісії

• Комісія з міжхристиянських відносин — Димитрій (Рудюк) (голова), Олександр (Драбинко) (заступник)
• Комісія з питань монастирів та чернецтва — Михаїл (Зінкевич) (голова)
• Комісія з питань канонізації святих — Симеон (Шостацький) (голова), Іларіон (Процик) (заступник), Гавриїл (Кризина) (заступник)
• Богословсько-літургічна комісія — Євстратій (Зоря) (голова), Нестор (Писик) (заступник), Марк (Левків) (заступник), Борис (Харко) (заступник)
• Статутна комісія — Епіфаній (митрополит Київський) (голова), Симеон (Шостацький) (заступник), Андрій (Абрамчук) (заступник), Антоній (Махота) (заступник)
• Календарна комісія — Олександр Трофимлюк

Єпископат

Станом на 2019 рік єпископат Православної церкви України складається з 62 єпископів, з яких 46 — правлячі, та 16 — вікарії, титулярні єпископи, єпископи на спокої та один почесний патріарх.

Єпархії

Єпархії Православної церкви України були затверджені на першому засіданні Священного синоду ПЦУ, що відбулося 5 лютого 2019 року у митрополичому будинку Собору святої Софії.

Файл:Спасо-Преображенський собор на Теремках.jpg

Спасо-Преображенський собор у Києві, катедра митрополита Переяславського й Вишневського ПЦУ Олександра (Драбинка)

Якщо назви єпархій дублююються, їх називають за титулом правлячого архієрея. Випадки повного дублювання титулів, зокрема у єпархіях Вінницької області, були усунені: титул архієпископа Вінницького і Брацлавського Михаїла з УПЦ КП було змінено на «Вінницький і Тульчинський» задля уникнення дублювання з титулом митрополита Вінницького і Брацлавського Романа з УАПЦ, титул єпископа Ужгородського і Закарпатського Кирила — на «Ужгородський і Хустський». Утім, у багатьох єпархіях збереглося часткове дублювання. Зокрема, троє архієреїв мають у своєму титулі слово «Вінницький» (окрім згаданих, це також митрополит Вінницький і Барський Симеон).

Перехід кліриків і парафій з однієї єпархії до іншої дозволяється лише за згоди обох єпархіальних архієреїв, засвідченої документально. В усіх інших випадках релігійні організації залишалися під юрисдикцією єпархій, у складі яких перебували станом на 15 грудня 2018 року, день проведення Об'єднавчого собору.

Унаслідок розподілу повноважень між єпископами та створення ще однієї єпархії (Переяславсько-Вишневської), станом на 14 грудня 2019 року, ПЦУ налічувала 44 єпархії в межах України (1 новостворена, з УПЦ КП — 30, з УАПЦ — 12 та з УПЦ МП — 1). Згідно з томосом, єпархії, екзархати і вікаріати, які перебувають поза межами України, мають перейти під юрисдикцію Константинопольського патріархату.

Румунський вікаріат

Розглядаючи визнання Православної церкви України, синод Румунської православної церкви висловив сподівання, що церковна й державна влада в Україні гарантуватимуть мовну й етнічну ідентичність румунів України, забезпечать їм можливість організуватися. У зв'язку з цим синод ПЦУ утворив у липні 2019 року Румунський вікаріат, структуру з правами самоуправління у складі ПЦУ, підпорядковану митрополитові Київському Епіфанієві. Пресслужба ПЦУ наголосила на тому, що для «релігійних організацій (релігійні громади та монастирі) з переважаючим числом етнічних румунів… гарантуються права на дотримання за власним вибором румунської православної богослужбової, мовної та календарної традиції».

Епіфаній (Дімітріу), перший архієрей ПЦУ, висвячений після надання Томосу

Парафії

Митрополит Епіфаній зазначив, що Православна церква України на час об'єднання налічувала близько 7000 парафій. Оскільки, згідно з Томосом про автокефалію ПЦУ та Статутом ПЦУ, українські парафії поза межами України повинні окормлятися кліриками Вселенського патріархату, розпочався процес переходу перших громад у підпорядкування Константинополя. Митрополит Київський Епіфаній розповів, що готує відпускні грамоти для священників, які готові до зміни юрисдикції, а також запевнив, що не йдеться про механічне відокремлення від ПЦУ закордонних парафій.

Для опіки грецьких православних парафій в Україні митрополит Епіфаній висвятив у сан єпископа Ольвійського грецького архімандрита Епіфанія (Дімітріу).

Перехід церковних громад до ПЦУ

За період від Об'єднавчого собору до вручення томосу про автокефалію, тобто від середини грудня 2018 року до січня 2019, про перехід до ПЦУ оголосило близько ста церковних громад УПЦ (МП). Станом на червень 2019 року кількість парафій УПЦ (МП), які прийняли рішення приєднатися до ПЦУ, збільшилося до понад півтисячі. Також разом зі своїми священниками до Харківської єпархії ПЦУ перейшли дві громади Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (оновленої).

У засобах масової інформації повідомлялося, що група вірних парафії Стрітення Господнього УГКЦ у Львові, після її ліквідації в лютому 2019 року, проголосувала за приєднання до ПЦУ. Однак уже наступного дня після голосування, 4 березня, ПЦУ офіційно заперечила інформацію про приєднання цієї групи вірних, оскільки такого рішення не ухвалювала. Керівник інформаційного управління ПЦУ Євстратій (Зоря) зазначив, що, попри бажання окремих вірних цієї групи, це неможливо з огляду на взаємодію Православної церкви з УГКЦ та РКЦ.

Освіта

30 червня — 14 липня 2019 року у Волоській академії богословських студій (Греція), одному з флагманів сучасної православної освіти, було проведено літню школу для духовенства і мирян-богословів Православної Церкви Україні. Студенти і викладачі богословських шкіл України за сприяння авторитетних богословів з різних Помісних Православних Церков вивчали богослов'я у Греції та були прийняті Вселенським Патріархом. Подібні богословські події будуть регулярними і стануть серйозним поштовхом для інтеграції духовної освіти України в освітній простір вселенської Православної Церкви.

Київська православна богословська академія

Навчальні заклади

• Київська православна богословська академія (Київ)
• Львівська православна богословська академія (Львів)
• Волинська православна богословська академія (Луцьк)
• Ужгородська українська богословська академія (Ужгород)
• Івано-Франківський богословський інститут (Івано-Франківськ)
• Рівненська духовна семінарія (Рівне)
• Дніпровська духовна семінарія (Дніпро)
• Тернопільська духовна семінарія (Теребовля)
• Львівська духовна семінарія (Львів)
• Богословське відділення КПБА при ЧНУ ім. Федьковича (Чернівці)

Нагороди

На засіданні священного Синоду ПЦУ 4 лютого 2020 року були затверджені нагороди Православної церкви України для єпископату, кліру й мирян. Нагородження ними здійснює Предстоятель Православної Церкви України за власною ініціативою чи за поданням, про що видається відповідний документ.

• Хрест Православної Церкви України;
• Орден святого рівноапостольного князя Володимира (трьох ступенів);
• Орден Архистратига Михаїла (двох ступенів);
• Орден святителя Миколая;
• Орден святого великомученика Юрія Переможця;
• Орден святої рівноапостольної княгині Ольги;
• Медаль Архистратига Михаїла;
• Медаль святого великомученика Юрія Переможця;
• Медаль «За жертовність і любов до України»;
• Відзнака святого великомученика і цілителя Пантелеймона.

Реформа церкви

Православна церква України планує запровадити низку нових правил в церквах. Зокрема, серед новацій, які наразі обговорюються єпископами, є дозвіл входу до церков для жінок з непокритою головою, встановлення лавок для сидіння у церквах, а також дозвіл на відспівування вірян католицького віросповідання.

Коментуючи можливі зміни у церковному календарі, митрополит Епіфаній неодноразово наголошував, що вони повинні відбуватися поступово, внаслідок просвітницької роботи й відповідних змін у поглядах суспільства. Реагуючи на рішення митрополита Луцького і Волинського Михаїла (з такою ж ініціативою виступали й деякі інші архієреї) про відзначення Різдва двічі, 25 грудня й 7 січня, Священний синод ПЦУ констатував, що «в умовах, коли такої єдиної думки серед Помісних Православних Церков немає, коли частина православних в Україні перебуває під впливом Московського Патріархату, а також беручи до уваги досвід виникнення „старокалендарних схизм“ у інших Помісних Церквах…, непродумане та поспішне впровадження зараз календарної реформи в Православній Церкві України може привести до закріплення існуючих розділень та виникнення нових». Проте Синод ПЦУ дозволив звершувати 25 грудня з благословення правлячого архієрея молебень з акафістом Різдву Христовому й виконання колядок.

Певні новації запроваджуються і в церковній музиці. Для прикладу, під час святкування Великодня 2019 року в Михайлівському Золотоверхому соборі лунав передзвін, що його написали та виконали студенти Київської православної богословської академії.

20 травня 2019 року митрополит Черкаський і Чигиринський ПЦУ Іоан (Яременко) повідомив, що в Православній церкві України запроваджується членство «за заявницьким принципом». У кожній парафії існуватиме відкритий реєстр її членів, які активно залучені у релігійно-просвітницькій, фінансово-господарській та благодійницькій діяльності громади.

10 тез

Напередодні інтронізації Митрополита Епіфанія, ініціативна група священства та мирян ПЦУ оприлюднила документ із десятьма пропозиціями порядку денного для новоствореної автокефальної Церкви, який би допоміг їй краще провадити своє покликання в обставинах сьогодення. Серед них є заклики до встановлення справжньої соборності, оновлення парафіяльного життя, більше залучення вірян у справи Церкви, якісного перекладу богослужбових текстів, «нової євангелізації», відмови від старої парадигми церковно-державних стосунків, посилення прозорості й підзвітності, соціального служіння Церкви, реформи церковної освіти, діалогічності й відкритості.

Богослужбові практики

Клірики ПЦУ залучені до роботи Українського літургійного товариства, що працює над удосконаленням українськомовних перекладів богослужбових текстів, розробкою молитовної, богослужбової й богословської термінології. Однією з наразі невирішених проблем, як вважає В. Хромець, є неузгодженість чинних нині перекладів із першоджерелами (зокрема, грецькими). На православну літургійну традицію й богослужбову літературу в Україні вплинуло й тривале перебування під юрисдикцією Московського патріархату.

Одним із кроків до повернення давніх літургійних традицій стало рішення синоду ПЦУ, згідно з яким необхідно «неодмінно виголошувати ектенію за оголошених на парафіях, де є оголошені — ті, хто готуються до прийняття Хрещення та проходять катехезу», і дозволено опускати її там, де оголошені відсутні. Відновлено й традиційне послідування епіклези, тобто «прикликання благодаті Духа Святого на предложені Дари», згідно з практикою, що існувала в православній церкві України до XVI століття.

Видання

28 липня 2019 року вийшов друком перший номер газети «Моя Церква», офіційного видання Київської Митрополії Православної Церкви України, заснованого 16 липня 2019 року. Розповсюджується також у електронному вигляді.

Наприкінці вересня 2019 року з'явилося ще одне офіційне друковане видання — Український церковний вісник «Помісна Церква».

Благодійність. Громадянська активність

10 жовтня 2019 року предстоятелем було засновано благодійний фонд — «Митрополичий Фонд Православної Церкви України» щоби скоординувати і систематизувати співпрацю з меценатами, а також втілюючи в життя бачення церкви, як відкритої. Фонд щороку звітуватиме про свою роботу та проходитиме перевірку однією із провідних аудиторських компаній світу.

За сприяння Держдепу США фонд реалізовуватиме низку соціальних проєктів, зокрема тих, що стосуються реінтеграції Донбасу.

Визнання ПЦУ

Церква	Офіційне визнання ПЦУ	Cпівслужіння з ієрархами ПЦУ або поминання в диптиху її предстоятеля	Джерело
Константинополь­ська православна церква	6 січня 2019 року	6 січня 2019 року
Александрійська православна церква	8 листопада 2019	11–12 вересня 2019 року
Антіохійська православна церква	-		-
Єрусалимська православна церква	-		-
Російська православна церква	-		-
Сербська православна церква	-		-
Румунська православна церква	-		-
Болгарська православна церква	-	27 листопада 2019
Грузинська православна церква	-		-
Кіпрська православна церква	-	30 листопада 2019
Елладська православна церква	12 жовтня 2019 року	26 липня, 11-12 вересня 2019 року
Польська православна церква	-		-
Албанська православна церква	-		-
Православна церква Чеських земель і Словаччини	-	20-21 листопада 2019

Православні церкви, які визнали ПЦУ

• Вселенський патріархат вніс Православну церкву України до диптиху помісних православних церков. В оновленому переліку, у розділі «Нові патріархати — Автокефальні церкви» після Церкви Чехії і Словаччини, записано: «Церква України» (англ. Church of Ukraine; грец. Ἐκκλησία τῆς Οὐκρανίας).

• Наприкінці серпня 2019 року Священний Синод Елладської ПЦ визнав канонічним право Вселенського патріарха надавати автокефалії так само як і привілей предстоятеля Елладської церкви — Ієроніма ІІ — надалі займатися питанням визнання Православної Церкви України. 12 жовтня 2019 року відбулася позачергова сесія архієрейського собору, яка була повністю присвячена українському питанню. За її підсумками Собор Православної Церкви Еллади визнав автокефалію ПЦУ. 28 жовтня 2019 року предстоятелю ПЦУ Епіфанію надійшов лист від Священного Синоду Елладської Православної Церкви за підписом Архієпископа Афінського і всієї Еллади Єроніма ІІ щодо відсутності перепон для спілкування.
• 11–12 вересня 2019 року у селі Осса поблизу Салонік, у храмі були відправлені Всенічне бдіння та Божественна літургія. У богослужінні, окрім ієрархів Константинопольського патріархату, Елладської православної церкви та Православної церкви України (єпископ Володимир (Шлапак)), взяв участь ієрарх Александрійської православної церкви — єпископ Мозамбіцький Хризостом. Ця Божественна літургія має велике значення, адже участю у ній архієрея з Південної Африки було засвідчено євхаристійну єдність, а отже, і фактичне визнання Православної Церкви України ще однією Помісною Церквою — Александрійським патріархатом. 8 листопада 2019 року Александрійський патріархат, який займає друге місце у диптиху православних церков світу, першим з старих патріархатів пентархії окрім Вселенського офіційно визнав автокефальну Православну церкву України — патріарх Феодор ІІ пом'янув митрополита Київського Епіфанія. Також Головний Секретаріат Патріархії Александрії і всієї Африки поширив офіційне повідомлення, де сповіщається про визнання Патріаршого і Синодального Томосу Вселенського Патріархату про автокефалію Української Церкви та включення імені Предстоятеля Православної Церкви України Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія до Диптиху для поминання.

Православні церкви, від яких очікується визнання ПЦУ

• Румунії: У лютому 2019 року Румунська православна церква на засіданні Синоду висунула Православній церкві України вимоги, зокрема гарантії служіння румунською мовою для румунів Західної України. У липні 2019 року стало відомо що Румунська православна церква тимчасово призупинила процес визнання ПЦУ. У лютому 2020 року Румунська православна церква на засіданні Синоду висунула Православній церкві України нові вимоги, зокрема вона виступила за консенсус між Вселенським та Московським патріархатами у питанні української церкви.
• Болгарії: У січні 2019 року у Болгарії визнання Православної церкви України спричинило конфлікт серед єпископів Болгарської православної церкви, оскільки під-час голосування синоду БПЦ з українського питання 8 голосів на чолі з місцевим патріархом було «за» і 7 «проти» визнання ПЦУ. 27 листопада 2019 року в храмі св. Афанасія і свв. Акакія і Дамаскина Студита в Лангаді митрополит Пловдивський Миколай очолив богослужіння у співслужінні з митрополитом Філіппи, Неаполя і Тасоса Стефаном, єпископом Андріанопольським, ігуменом Рильського монастиря БПЦ і місцевим митрополитом Ланкадським, Літійським і Рентининським Іоаном. Попри те, що літургію очолював гість, диякон зачитав місцевий диптих, до якого внесений і митрополит Київський Епіфаній.
• Грузії: На початку січня 2019 року Грузинська православна церква (ГПЦ) заявила, що оприлюднить рішення визнання ПЦУ після того, як синод ГПЦ ознайомиться з текстом томосу; загалом 10 єпископів ГПЦ відкрито визнали ПЦУ.
• Кіпру: Кіпрський предстоятель Хризостом під час зібрання так званого малого Синаксу у складі предстоятелів чотирьох найдавніших грецьких церков (Антіохія, Александрія, Єрусалим та Кіпр) оголосив себе модератором процесу обговорення шляхів вирішення проблеми міжправославної кризи через надання Вселенським патріархом автокефалії Українській церкві. Для цього Хризостом має поїхати до Болгарії, Сербії та Греції. 18 лютого 2019 року відбулося позачергове засідання Священного Синоду Кіпрської православної церкви, на якому Синод засудив агресивні дії РПЦ та підтримав надання автокефалії ПЦУ. 30 листопада 2019 року ієрарх Православної церкви Кіпру, митрополит Константський та проедр Амохостосу Василій (Караянніс) (представник архієпископа Нової Юстиніани і всього Кіпру Хризостома II) співслужив з архієпископом ПЦУ Євстратієм (Зорею) на патріаршій літургії в Константинополі в день Андрія Первозваного (за новоюліанським календарем).
• Чеських земель і Словаччини: 20 листопада 2019 року, напередодні дня пам'яті святого Архістратига Михаїла у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі під час літургії Епіфанію співслужив єпископ Шумперкський Ісая (вікарій Оломоуцько-Брненської єпархії).

Православні церкви, що остаточно не визначилися щодо ПЦУ

• 4 квітня 2019 року стало відомо, що Собор Польської православної церкви (ППЦ) розглядав українське питання. Синод заявив, що у теорії ПАПЦ підтримує отримання Українською православною церквою автокефалії, проте вважає, що вона повинна бути надана відповідно до догматично-канонічних норм стосовно цілої Церкви, а «не групи розкольників».
• На початку березня 2019 року на сайтах РПЦ з'явилася інформація, нібито 7 березня 2019 року Синод Албанської православної церкви (АПЦ) не визнав нову Православну церкву України. Згодом цю інформацію було спростовано, оскільки предстоятель Албанської церкви у своєму листі предстоятелю Константинопольської церкви не зробив остаточних висновків щодо визнання чи невизнання ПЦУ і лише обговорював питання, пов'язані з новою церковною структурою.

Православні церкви, що не визнали ПЦУ

• 28 грудня 2018 року стало відомо, що Синод Російської православної церкви (РПЦ) не визнав Православної церкви України, а також ухвалив звернутися до інших помісних православних церков із закликом не визнавати ПЦУ. Крім того закордонні підрозділи РПЦ в унісон з материнською церквою також висловилися про невизнання ПЦУ, зокрема РПЦ в Україні — 17 грудня 2018 року, РПЦ на території Білорусі — 21 грудня 2018 року, РПЦ в Америці — 28 січня 2019 року тощо.

• 13 березня 2019 року стало відомо, що Синод Сербської православної церкви (СПЦ) не визнав Православної церкви України.

Соціологічні дослідження

Згідно з дослідженням, проведеним у січні 2019 року трьома соціологічними компаніями (SOCIS, КМІС, Центр Разумкова), 70,7 % українців назвали себе православними. Серед них більшість (43,9 %) ідентифікувала себе з Православною церквою України. Не зараховували себе до певної юрисдикції 38,4 % православних, а про вірність УПЦ (МП) заявили 15,2 % православних українців.

Станом на травень 2019 року 79 % відсотків українців вважали себе православними, при цьому найбільше (49 % опитаних) вважали себе вірянами Православної церкви України. До УПЦ (МП) зараховували себе 16 % українців, а 14 % православних українців не визначилися з конкретною юрисдикцією.

Згідно з опитуванням Українського інституту соціальних досліджень імені Олександра Яременка (січень 2020 року) парафіянами ПЦУ вважають себе 38,6 % українців, вірянами ж УПЦ (МП) назвалися 20,7 % опитаних.

Статистика

Виголошуючи доповідь на архієрейському соборі з нагоди першої річниці існування ПЦУ, митрополит Епіфаній повідомив, що станом на грудень 2019 року ПЦУ складається з 44 єпархій, які об'єднують понад сім тисяч парафій. У них служать понад 4,5 тисячі кліриків, зокрема 62 архієреї. До ПЦУ належать 77 чоловічих і жіночих монастирів, 10 закладів вищої духовної освіти (в яких навчається 1101 студент).

Дата	Єпархій	Парафій	Монастирів	Ченців і черниць	Місій	Братств	Навч. закладів	Слухачів в них	Священнослужителів	Недільних шкіл	Періодичних видань
1.01.2019	45	6534	77	248	31	15	26	1475	4443	1688	67

За областями

Розподіл за статистикою на початок 2019 року (без колишніх громад УПЦ (МП))

Адміністративно-територіальна одиниця	Громади		Разом
	УПЦ КП	УАПЦ
Вінницька область	306	46	352
Волинська область	405	17	422
Дніпропетровська область	202	11	213
Донецька область	104	3	107
Житомирська область	244	34	278
Закарпатська область	54	24	78
Запорізька область	127	8	135
Івано-Франківська область	324	139	463
Київська область	452	29	481
Кіровоградська область	99	15	114
Луганська область	33	0	33
Львівська область	531	380	911
Миколаївська область	148	9	157
Одеська область	127	10	137
Полтавська область	210	22	232
Рівненська область	355	23	378
Сумська область	93	0	93
Тернопільська область	405	157	562
Харківська область	82	18	100
Херсонська область	95	44	139
Хмельницька область	270	74	344
Черкаська область	245	67	312
Чернівецька область	177	9	186
Чернігівська область	140	0	140
місто Київ	135	32	167
місто Севастополь*	2	1	3
АРК*	39	9	48
Разом	5363	1171	6534
* — станом на 01.01.2013

Див. також

• Надання автокефалії православній церкві України
• Відмежування митрополита Філарета від ПЦУ
• Томос про автокефалію Православної церкви України
• Перехід церковних громад до ПЦУ
• Історія православ'я в Україні

Додаткова література

• Дорошенко, Дмитро. Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу. Берлін: Нація в поході. 1940. 71 стор. (pdf, html)
• Полонська-Василенко, Наталія. Історичні підвалини УАПЦ. Рим: PP. Basiliani. 1964. 124 стор. (2-ге вид., перше видання у 1964 році: Мюнхен: Інститут з вивчення історії та культури СРСР) (pdf)
• Ульяновський, Василь. Церква в Українській державі 1917—1920 роках. Кн. 1—2. Київ: Либідь, 1997. 200 стор. (1-ше вид.) (djvu, книга 1: доба Української Центральної Ради) (djvu, книга 2: доба Гетьманату Павла Скоропадського)
• Черенюк, Ярослав. Український церковно-визвольний рух після падіння самодержавства та ліквідація синодального управління РПЦ / Волинський благовісник. 2014. № 2. С. 109—123. (pdf)
• Преловська, Ірина. Джерела з історії Української автокефальної православної церкви 1917—1939 рр.: збереженість, класифікація, актуалізація та інформаційний потенціал. Київ, 2015. 555 с. (pdf)
• Рубан, Василь. Історичні передумови формування Української Соборно-єпископської Церкви. / Труди Київської Духовної Академії. 2016. № 16. С. 261—274. (pdf)

Посилання

• Офіційний сайт
•  Православна церква України у соцмережі «Facebook»
• Томос про автокефалію ПЦУ на сайті Вікіджерела
• Статут ПЦУ на сайті Вікіджерела