Стереокінематограф
Технологія тривимірного (3D) кіно — найсучасніший спосіб відтворення візуального та звукового сигналу у світі. Дія виходить зі звичної площини і розгортається прямо перед глядачем за допомогою спеціальних 3D-окулярів і проекторів. Формат 3D — новий тип кіно, який впливає на глядача не лише на емоційному, а й на фізичному рівні, представляючи собою не тільки фільм, але і захоплюючий атракціон. Глядачі настільки поринають у фільм, що стають безпосередніми учасниками подій.
Історія
Ще в 1838 році англієць Чарльз Вітстоун придумав демонстраційний прилад[1], заснований на різниці сприйняття зображення лівим і правим оком, який теоретично дозволяв бачити різні предмети не пласкими, а просторово об'ємними. Через 15 років Лондонська стереоскопічниа компанія вразила глядачів тривимірними видами Ніагарського водоспаду, а до середини 1930-х років стереоефект став доступний у рухомих зображеннях. Але пік кіношного стереобума припав на 1950-і роки, коли кінематограф вишукував будь-які засоби, щоб виграти жорстоку конкурентну боротьбу з телебаченням.
Звичайною справою стало для кіноглядачів отримувати разом із вхідним квитком спеціальні червоно-сині (анагліфічні) окуляри: на екрани виходили десятки тривимірних хітів: «Диявол Бвана» (1952) Арча Оболера, в якому герої боролися з стереоскопічної левами-людоїдами, «Музей воскових фігур» (1953) Андре де Тота, класичний фільм жахів «Чудовисько з Чорної Лагуни» (1954) і трилер Альфреда Хічкока „У випадку вбивства набирайте «М»“(1954). Але тоді тривимірне зображення не одержало широкого поширення через обмежені можливості в більшості кінотеатрів і через складне устаткування, необхідне для показу об'ємного кіно (срібні екрани, поляризовані скла, подвійні синхронізовані проектори, спеціальні лінзи).
У 1980-ті роки в цьому форматі було знято кілька науково-популярних фільмів. Однак, незважаючи на нову хвилю що спалахнула інтересу до об'ємного зображення, недосконалість і незручність перегляду за допомогою картонних окулярів призвели до забуття 3D-формату в черговий раз. І тільки після того, як у 1970-і роки маленькою групою канадських вчених був розроблений новий тривимірний формат IMAX, об'ємне кіно отримало реальний шанс стати дійсно популярним.
Формат IMAX вперше був показаний на виставці «Експо'70» в Осаці. А перший кінотеатр «Кіносфера» був побудований вже через рік у Торонто. Проте аж до кінця XX століття цей формат не міг похвалитися широким поширенням через свою дорожнечу. Станом на 2010 налічується вже близько 300 постійних кінотеатрів, що працюють саме у форматі IMAX.
Технологія демонстрації
Секрет об'ємного зображення передусім лежить у величезному, висотою з семиповерховий будинок, екрані, розмірами 24 на 30 метрів і масою до півтори тонни. Його металізоване покриття має коефіцієнт відбиття, що перевищує цей параметр звичайного латексного екрану в кілька разів. Це необхідно для отримання високої якості зображення, яке глядачі бачать через лінзи окулярів при проекції 3D.
Друга складова секрету — у плівці. Відомо, що чим більше площа кадру на кіноплівці, тим краща якість зображення. Кадр технології IMAX в 20 разів перевищує класичну 16-міліметрову плівку, в 10 раз — 35-міліметрову і в 3 рази — стандартну 70-міліметрову, оскільки при однаковій з останньою ширині кадру на IMAX-плівці розташовані не поперечно, а поздовжньо. Тому зображення може проектуватися на гігантський екран і при цьому зберегти свою виключну роздільність, яскравість і контрастність зображення. Для фільмів 3D використовуються дві копії кіноплівки, які демонструються синхронно: одна — для лівого екрана окулярів, інша — для правого. Але найголовніше в тривимірному кінематографі — це окуляри. У них використовується технологія на рідких кристалах, яка максимально наближає глядача до того, що відбувається на екрані. Інфрачервоні сигнали управляють рідкокристалічними лінзами окулярів, забезпечуючи чергування відкриття і закриття поляризаційних лінз на кожному з окулярів, що таким чином створює тривимірний ефект.
Завершує картину шестиканальна звукова система загальною потужністю 18 кіловат.
Кіновиробництво
Фільми в технології 3D виробляються трьома способами[2]. Перший: створений в техніці комп'ютерної анімації фільм переводиться в формат 3D. Другий спосіб: фільми знімаються самою корпорацією IMAX на спеціальну камеру одразу на дві плівки. Третій спосіб: перевід 2D зображення в 3D, наразі лише у вигляді фрагментів голлівудських блокбастерів. Технологія запатентована, робота триває.
Недоліки
3D-кіно потерпає від двох недоліків. Перший і головний — порушення сприйняття розмірів тіл і речей: справжню величину того чи іншого нового об'єкта зрозуміти неможливо доти, поки поруч з ним не з'являється легко визначена фігура — скажімо, людина поруч з китом. Другий недолік — мертвота фонів при активній дії на самому першому плані. Очевидно, з розвитком технології ці недоліки будуть усунені.
Офтальмологи попереджають, що перегляд, особливо тривалий, 3D кіна, може справити негативний вплив на гостроту зору певних груп глядачів: короткозорих, з порушенням бінокулярності, а також на дітей до 12 років і глядачів старших 40 років.
Нова популяризація
Сьогодні 3D вибирають 55% глядачів[3]. На 3D епічний фільм Джеймса Камерона «Аватар» покладаються величезні надії щодо виведення 3D формату в кіно на якісно новий рівень. Фільм Джеймса Камерона «Аватар» тільки за перший вікенд зібрав 75 мільйонів доларів[3]. Але аналітикам цього мало, вони кажуть, що у світі треба зібрати понад 800 мільйонів доларів. Ось тоді можна буде оголошувати про встановлення нових правил гри, щоб дуже серйозно розширити 3D-аудиторію.