Історія Білорусі

Державний прапор Білорусі в 1918, 1991–1995 рр. (зліва) — радянський прапор БРСР (справа)

Державний герб Білорусі в 1918, 1991–1995 рр. (зліва) — радянський герб БРСР (справа)

Історія Білору́сі — історія земель сучасної Республіки Білорусь, білоруської нації та інших національностей, що проживають на території Білорусі, від доісторичних часів до сьогодення. Письмова історія Білорусі розпочалась у 862 році, коли датується згадка про перший державотворчий центр Білорусі — Полоцьк. Після періоду феодальної консолідації, білоруські землі преєднались до складу Великого Князівства Литовського, яке утворилося в середині XII столітті навколо Новоградка і незабаром об'єднало всі сучасні етнічні білоруські землі. У 1569 році Велике князівство Литовське утворило монархічну федеративну державу — Річ Посполиту із Польським королівством, на користь якого Підляшшя та сучасні українські землі були втрачені Великим Князівством Литовським. У результаті трьох поділів Речі Посполитої в 1772—1795 роках землі Білорусі потрапили під владу Російської імперії, яка проводила політику насильницького зросійщення. Під час розпаду Російської імперії 25 березня 1918 р. білоруси проголосили свою незалежність утворенням Білоруської Народної Республіки. Однак БНР не змогла захистити свою територію від більшовицької анексії й окупації, які 1 січня 1919 р. утворили Соціалістичну Радянську Республіку Білорусі, яка 31 січня 1919 року вийшла зі складу Російської СФРР, 27 лютого об'єдналася з Литовською Радянською Республікою у Соціалістичну Радянську Республіку Литви та Білорусі. РСР Литбіл припинила своє існування внаслідок польської операції в ході радянсько-польської війни. 12 липня 1920 року в результаті Московського договору 1920 р., укладеного між РСФРР та Литвою РСР Литбіл було фактично ліквідовано. Юридично РСР Литбіл припинила існування 31 липня 1920 року, коли в Мінську було відновлено Радянську Соціалістичну Республіку Білорусь, у подальшому змінило назву на Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку, а пізніше на Білоруську Радянську Соціалістичну Республіку.

12 жовтня 1920 р. була утворена Республіка Серединна Литва, яка проіснувала до 24 березня 1922 р., коли Віленський сейм був розпущений, а Віленщина увійшла до складу Польської Республіки. Тим часом західна частина країни в результаті Рижського більшовицького договору 1921 року потрапила під владу міжвоєнної Польської Республіки і була приєднана до БРСР лише в 1939 році в результаті агресії проти Польщі Третього Рейху та Радянського Союзу. Білорусь втратила кожного третього жителя під час Другої світової війни, яка закінчилася в 1945 р. Є однією із членкинь-засновниць ООН. Під час розпаду СРСР 27 липня 1990 р. парламент проголосив державний суверенітет білоруської республіки, а 25 серпня 1991 році — незалежність Республіки Білорусь. У 1995 році перший президент Олександр Лукашенко встановив в державі проросійський авторитарний режим, який проявився у зросійщені Білорусі, насильстві, тортурах і вбивствах білорусів під час придушення масових акцій протесту проти фальсифікацій президентських виборів 2020 року.

Походження назви

Походження назви «Біла Русь» невідомо, перша її згадка зустрічається в Дублінському рукописі середини XIII століття.

До XVI століття у західноєвропейських джерелах і мапах назва «Біла русь» застосовується як назва Великого князівства Московського, а територія сучасної Республіки Білорусь переважно іменувалась Литвою. Сучасні Литовська Республіка, литовці та литовська мова у білоруській мові називаються — Летувіская Рэспубліка, летувісы та летувіская мова, також застарілі назви — жамойты та жамойцкая мова. Офіційно Літва, ліцьвіны, ліцьвінская мова застосовувалися білорусами як самоназви до трьох поділів Речі Посполитої, коли назва Біла Русь, завдяки російському уряду та зросійщенню, почала поширюватися на всю територію проживання білоруського етносу, поки остаточно не закріпилася в XX столітті.

Стародавня історія Білорусі

Кам'яна доба

Територія сучасної Білоруси періоду палеоліту

Заселення території сучасної Білорусі почалося близько 100-35 тис. років тому.. Вважається, що першими поселенцями на території Білорусі були неандертальці, які опинилися тут під час короткого потепління у період так званого Ризького обмерзання, або ще до нього. На території Білорусі поки не було знайдено жодного скелета цього періоду, залишки діяльности були знайдені на стоянках Юровіча та Бєрдиж, які датуються приблизно 26-23 тис. років тому. Нарешті, ці дати дозволяють у будь-якому випадку віднести появу першого населення на території Білорусі до верхнього палеоліту, яке могло жити тут тільки після відступу або відходу льодовика. Чисельність населення у верхньому палеоліті не перевищувала декількох сотень. Близько 16 тис. років тому відбулося нове сильне похолодання, й ця місцевість була знову залишена.

27-24 тисячі років тому в Білорусі оселилися перші люди сучасного типу, які заклали в Білорусі кам'яний вік, який проіснував приблизно до 1700 року до нашої ери. Найдавніші поселення людей, виявлені біля сіл Юровичі (Калинковицький район) та Бердиж (Чечерський район), відносяться до епохи верхнього палеоліту, їх вік 26-23 тис. років. Вони належали до споконвічної громаді кроманьйонців. Через сильне похолодання і настання льодовика 22-14 тисяч років тому люди пішли з території Білорусі на південь.

Останній льодовик зійшов приблизно 13-8 тис. років тому, після чого на території Білорусі почався мезоліт. У міру танення і відступу льодовика клімат ставав все теплішим, територія поступово покривалася лісом. Переходячи з місця на місце, людина поступово рухалася на північ. Був винайдений лук, який змінив характер полювання. Почалося інтенсивне освоєння нових територій. У Білорусі відомо 120 мезолітичних стоянок трьох основних археологічних культур (гренської, свідерської та сожської), а загальна чисельність населення становила близько 4,5 — 6 тис. чоловік.

Приблизно в Х тисячолітті до н. e. датовані перші археологічні культури: лінгбійська, що прийшла із заходу і зайняла захід сучасної території Білорусі; ґренська культура (із сучасної України, південний схід), до якої незабаром приєдналися носії шведської культури, сфера якої охоплювала захід та центр нинішньої території Білорусі. Близькість льодовиків зробило країну зоною тундрового клімату та рослинности, внаслідок чого тут жили майже повністю лише кочові популяції, традиції яких були зумовлені економікою, пов'язаною з північними оленями. У населення пізнього палеоліту існували вірування, пов'язані з мисливською магією, потойбічним світом, жіночою плодючістю. Мистецтво також керувалося віруваннями. Відповідно, населення поділялося на племінні громади, де велику роль, швидше за все, відігравали жінки.

В епоху неоліту в (4-3 тис. років до н. е.) клімат став ще теплішим. Привласнююче господарство досягло свого розквіту. У Білорусі до неоліту відносяться племена німанської, дніпро-донецької, нарвенської та верхньодніпровської культур. Вивчення кладовищ дніпро-донецької культури в Україні довели, що представники цієї культури належали до північних європеоїдів або пізніх кроманьйонців. Основним заняттям неолітичних племен було рибальство, всі інші заняття не були такі поширені.

Мезоліт і неоліт

У VIII—IV тисячоліттях до н. e. льодовик тає, а клімат потеплішає, у зв'язку з чим частина популяцій оленярських традицій мігрувала на північ. Через потепління сучасна територія Білорусі повністю заселена, але лише вздовж водосховищ, що вже припадає на епоху мезоліту (IX—VI тисячоліття до н. е.).

З середини мезоліту з півдня приходять нові хвилі населення, які в контексті подальшої історії палеоліту в Білорусі визначать нові умови управління та матеріальної культури. На південному сході утвердилось населення дніпровсько-донецької культури, неманської культури на заході, верхньодніпровської на сході та норвенської культури в сучасному Озерному краї. Загалом така ситуація тривала з початку нового кам'яного віку (неоліту), що розпочався наприкінці V—IV тисячоліть до н. e. і тривала близько 2000 років. Значний приріст населення в неоліті сприяв появі нових етнічних спільнот людей. У другій половині ІІІ тис. до н. e. від Балтики до Білоруси проникає грабеньчата-ямкова культура (заселена північчю), а також культура воронкоподібних чашок (захід) та Десна (південний схід). У Білорусі налічується близько 600 неолітичних поселень, більшість з яких зосереджена в долинах річок, басейнах річок Прип'ять, Сож та Німан. Це характеризується розширенням сільського господарства та тваринництва, що сприяло зростанню населення та міграції. У ранньому неоліті рибальство відігравало важливу роль в економіці, аж до II тис. до н.e. спокійно все ще продовжував перехід до землеробства та тваринництва. Релігійні вірування базувалися на тотемізмі та культі предків, тоді як при виготовленні їх зображень використовувався лише образ чоловіка, що вказує на його головну роль. У похованнях містяться жертви, в тому числі і людські.

З кінця третього тисячоліття до нашої ери розвивається північнобілоруська культура, що проіснувала до бронзової доби. У кінці III — початку II тис. до н. е. на територію Понімання і Полісся проникли племена шнурової керамічної культури, що входили до складу індоєвропейців — предків сучасних народів Європи, в тому числі балто-слов'ян. Взаємовідносини нових племен і аборигенів характеризувалися різними формами культур, взаємодії та етнічної асиміляції. У мові індоєвропейців було багато діалектів. Розвиток взаємин призвело до створення різних індоєвропейських груп і народів. Територія південного сходу Білорусі та сусідніх областей України була заселена племенами середньодніпровської культури.

Під впливом нових племен відбувся перехід місцевого населення в епоху бронзи (кінець III — початок I тис. до н. е.). У цей період південно-західна територія Білоруси вперше була зайнята культурами Полісся, західна Білорусь — прибалтською, Поазер'я — північно-білоруською культурою. До середини II тис. до н.e. на Поліссі та Подніпров'ї сформувалася тшцинецька культура та сосиницька культура. У залізну добу (тривала з VIII—VI століть до VIII століття нашої ери) в Білорусі існувало кілька археологічних культур, дніпрово-дзвінська, мілоградська, зарубинецька, поморська. Як окрему культурно-історичну групу в південно-східній Білорусі виокремлено пам'ятники київської культури II—IV століть н. е., яку більшість вчених вважає слов'янською.

Бронзова доба

Близько 2000 років до н. е. почалася бронзова доба, спочатку на півдні сучасної Білорусі. Бронза використовувалася не так часто як камінь, оскільки матеріалів для створення бронзових знарядь праці — міді та олова — тут не було. Але мідні та бронзові речі знаходять на території Білоруси, що свідчить про торговельні зв'язки тодішнього населення. Основні культури цього часу — середньодніпровська, вісло-німанська, тшцінецька. Поступово Білорусь населяли індоєвропейці, з приходом яких почався поступовий перехід до виробничого господарства (основним заняттям індоєвропейців було тваринництво). З кінця бронзової доби більшість території сучасної Білорусі була заселена балтами.

Зросла роль сільського господарства та тваринництва, які в цьому суспільстві стали практично провідними галузями діяльности, збільшилася кількість посуду з пласкими днами та зросла її різноманітність, що говорить на користь зростання культури життя. Ці тенденції, а також існування багатих чоловічих поховань, свідчать про виникнення майнової нерівности в цей період, а померлі мали статус полководців або старших. У сукупності це говорить про розвинуту патріархальну систему, зародження родової аристократії та існування соціальної організації. Наявність широкого асортименту зброї, виготовленої для вбивства людини, свідчить про збільшення кількости конфліктів. З середини ІІ тис. до н.e. релігійно зростає роль сонячного культу (поклоніння сонцю), поклоніння вогню.

Залізна доба

Залізна доба на території сучасної Білорусі почалася в 8-7 ст. до н. е. На відміну від міді, на території Білорусі зустрічаються родовища заліза (у вигляді так званих «болотних руд» або «лугових руд»). Місцеві майстри почали виготовляти залізні знаряддя праці. За допомогою залізних сокир людина поступово освоїла новий метод землеробства — підсвічено-вогневий (лядно). Дерева зрубували, спалювали й золою удобрювали ґрунт. В нього висівали зерно та боронували. Декілька років отримували хороше зерно. Якщо врожай різко знижувався, переходили на нову ділянку. Вирощували просо, пшеницю, боби.

Провідну роль у діяльності населення мало землеробство та тваринництво. Люди жили в патріархальній системі як частина великої племінної громади, яка мала певну оброблювану територію та поселення. Швидше за все, розвиток суспільного ладу і відносин, а також здобуття матеріальної культури йшли швидше на півдні Білоруси. Принаймні, з високою точністю можна стверджувати, що період залізного віку історії Білоруси всіх заздалегідь написаних епох стає найбільш точним і прозорим з точки зору встановлення соціальної, культурної та етнічної картини населення. Населення почало концентруватися в укріплених поселеннях, особливо на півночі та південному сході, які складалися з колонних будинків або бліндажів. Річки, в яких були зосереджені поселення, зберегли свою фундаментальну роль, хоча нове племінне дворянство потребувало захисту. Приблизно в середині І тис. до н.e. погіршення кліматичних умов змінює виробництво глини (гончарне колесо ще не винайдено) і до проникнення в Прибалтику поморської культури, яка витіснила Мілаградську в районі сучасного Пінська. З IV ст. п. e. зміцнюються торгові зв'язки з лятенською культурою.

З часом дніпровсько-дзвінська культура розпадається на Дзвінську та Дніпровську, торгові зв'язки яких загалом занепадають. На північному заході спостерігається деяке зміщення штриховників західними балтами. З III—II століть до н.e. Мілаградську культуру остаточно витісняється зарубинецька культура. Крайній південний захід стає зоною панування населення падклошової культури, яка найбільше характеризується похованнями урн і дуже часто асоціюється зі слов'янами.

Оновлюється культурне життя населення. Спільним для носіїв усіх культур Білоруси є шанування тварин (їх ритуальне поховання в мілаградцями та жертвоприношення в зарубинців, статуетки коней у дніпро-дзвінців). У поселеннях виділяються святилища. Тут є поховання священиків, сонячна символіка.

Утворення державности

Слов'янська колонізація

Всесав Полоцький

Київський князь Володимир і полоцька княгиня Роґнеда. Картина А. Лосенко, 1770 рік

Слов'яни виділилися з індоєвропейської етнічної групи в самостійну приблизно до середини I тисячоліття до н. е. Масові міграції людей в епоху Великого переселення народів впливали і на рухливість слов'ян. У V—VI століттях н. е. вони з'явилися на Балканах, звідки почали рухатися в бік багатих римських провінцій і на схід.

Елементи державної організації на території Білорусі існували задовго до її письмової історії. У V-VIII ст. слов’янські племена празької культури, або, точніше, його локального варіанту — культури типу Корчак, оселилися в південній частині Білорусі, середню і північну частину займали племена банцеравської культури. Свою назву вона отримала від городища Банцеровщина на лівому березі Свіслочі. Що стосується приналежности банцеровської культури, то між вченими немає єдиної думки. Процес розселення слов'ян у другій половині І тис. супроводжувався міжетнічними контактами з місцевими балтійськими племенами (литвями, ятвягами та ін.). Рухаючись по річках слов'яни селилися поруч з балтами. Вони перевершували їх за рівнем соціальної організації, мали розвиненіше господарство. Невідомо, наскільки мирним було співіснування двох етносів на території Білорусі. На деяких балтійських городищах VII—VIII ст. зафіксовані сліди пожеж, що може свідчити про військові конфлікти. У IX-XI ст. утворились громади кривичів, дреговичів, радимичів. Кривичі утворили три великі групи — Полоцьк, Смоленськ та Псков (за назвами їх головних міст). Хронологічно це збіглося з початком розпаду загальнослов'янської мови. Ці племена були не родоплемінними, а територіально-політичними утвореннями. Колонізація земель, раніше обжитих іншим населенням, вимагала від них потужної військової організації, зведення своїх опорних пунктів — міст, які виконували функцію і адміністративних центрів, і форпостів освоєння нової території. Про те, як і коли розселилися слов'яни на території Білорусі, письмових джерел майже не збереглося. Тому до теперішнього часу не вщухають наукові суперечки, мають місце різні точки зору, гіпотези з усіх цих питань. Основні дані, якщо не брати до уваги коротких відомостей про розселення слов'ян з «Повісті минулих літ», вчені черпають з археологічних джерел.

Перша згадка про державні утворення на території Білоруси датується 862 роком, коли, згідно з літописом, князь Рюрик, який перебував у Новгороді, роздав своєму «мужам своїм, тому — Полоцьк, тому — Ростов, тому — Біловозера». Приблизно в цей час на основі родового правління кривичів-полочан утворилося велике Полоцьке князівство — незалежна сильна середньовічна держава на території Білоруси. Його жителів у літописах 1127, 1129, 1140 і 1162 років називають кривичами, також вживалася назва половці. До нього, окрім Полоцька, входили міста: Вітебськ, Мінськ, Лукомаль, Браслав, Заславль, Лагойськ, Орша, Копись, Борисов. Полоцьке князівство мало всі атрибути державної незалежности — суверенну владу князя і ради, адміністрацію, столицю, військову, грошову систему тощо. Одним із таких атрибутів було проведення власної геополітики, яка полягала у протистоянні агресії Київського князівства та власному розширенню до Балтійського моря. У 980 р. київський князь Володимир Святославич захопив Полоцьк, вбив його князя Роґволода і приєднав Полоцьке князівство до Києва. Однак після князя Ізяслава, сина Володимира та Роґнеди, онука Роґволода, Полоцьк відновив свою незалежність. Найбільшого розквіту Полоцьке князівство досягло в 11-12 ст. за правління Всеслав Брячиславича, якого називали Чародієм (1044-1101). Пізніше Полоцьке Князівство було розділений на окремі князівства — Мінське, Вітебське, Друцьке, Логойське.

Хрест Єфросинії Полоцької

Смоленськ. План міста, 1627 рік

У середині X ст. на землях дреговичів виділялося Туровське князівство, яке приблизно з 988 р. потрапило в залежність до Києва. Зазвичай великі київські князі дарували Турів своїм третім синам. 3 другої половини XII ст. Турівське князівство здобуло незалежність і незабаром розкололося на Пінське, Клецьке, Слуцьке, Дубровицьке, Капильське та інші удільні князівства. З кінця XI ст. територія корінних жителів була розділена між Чернігівським та Смоленським князівствами. Політичне відокремлення Смоленська від Києва розпочалось у XI столітті, а в 1120-х роках тут була створена незалежна династія на чолі з Растиславом Мстиславичем (1125-1259). У цей час Смоленське князівство досягло найбільшого розширення, коли до нього увійшли Кричев, Пропойськ, Амстислав (згодом стало окремим Амстиславським князівством), а також відібрані в Мінську Копись та Орша. У XII-XIII століттях на землях Верхнього Панямоння виникли окремі князівства. Найвизначнішу роль відіграли Городненське та Новогрудське князівства. Соціальний розвиток земель Білоруси йшов тим же шляхом, що й у інші східних слов’ян, що входили до складу Руси. Тут у X-XII ст. перепліталися 3 основні соціально-економічні внески: соціальний, рабовласницький і феодальний, які поступово ставали панівними.

Наприкінці X ст. християнство почало поширюватися за візантійським обрядом. У 992 р. в Полоцьку з’явилася перша єпархія, у 1005 р. — Турівська, а в 1136 р. — Смоленська. Однак елементи язичництва в деяких районах зберігалися протягом багатьох століть. Християнська церква сприяла розвитку білоруської культури, зокрема монументальної архітектури, живопису, ужиткового мистецтва та літератури.

Становлення і розвиток феодалізму (VI — перша половина XIII ст.)

Досі залишається відкритим питання, коли виникла державність у народів Східної Європи. Це обумовлено недостатністю письмових джерел, що дійшли до наших часів. Результатом цього стали безліч теорій, розроблених вченими різних історичних періодів, які називають свої дати і причини походження державности на території Білорусі. Відповідно до норманської теорії, котра домінувала в московській історичній науці у 19 столітті, перші держави у Східній Європі були створені іноземними князями-варягами в IX столітті. Однак ця теорія заперечується багатьма вченими.

Першим антинорманістом був Михайло Ломоносов, який звертав увагу на те, що запрошені в Росію німецькі вчені в значній мірі придумали цю теорію. У радянський період норманську теорію критикували Юшков С. В., Греков Б. Д., Рибаков Б. О. та інші. Так, на думку Рибакова Б. О., державність у слов'ян виникла на межі старої та нової ери. Він зазначав, що археологічні джерела свідчать про значний економічний розвиток східнослов'янського суспільства вже в V—III ст до н. е., яке в цей період дійшло «до рівня державности», однак було призупинено сарматською навалою у II ст. до н. е.

В IX — X століттях на території Білорусі розселилися слов'яни. Деякі їхні племінні союзи перетворилися в державні утворення — князівства, з відповідними центрами — містами. В кривичів виділився Полоцьк, в дреговичів — Турів. Протягом кількох десятиліть відбувався складний процес входження цих володінь до Київської держави. Однак підпорядкування Полоцького та Турово-Пінського князівств Києву не було постійним.

Турово-Пінське князівство — найбільше після Києва, Новгорода та Полоцька, займало величезну територію в басейні річки Прип'ять, перебувало в залежності від Києва, зазвичай київські князі давали Турів своїм третім синам. 3 другої половини XII століття Турово-Пінське князівство здобуло незалежність від Києва і швидко роздрібнилося на уділи, які потрапили в коло інтересів володимир-волинських князів: Пінське, Кльоцьке, Слуцьке, Дубровіцьке, Степанське князівства. У XIII столітті в залежності від Турово-Пінського були такі князівства, як Копильське, Брагінське, Кльоцьке, Несвіжське, Мозирське, Речицьке.

Доля територій західної частини Білорусі була не менш складною та суперечливою. Найбільшим князівством тут було Городненське, з якого пізніше виділилися Новгородське, Волковиське. У середині XIII століття ці землі увійшли до складу Великого князівства Литовського.

Велике князівство Литовське (друга половина XIII — перша половина XVI ст.)

Міндовґ І

Новогрудок, Фара та руїни замку. Картина Вінкентія Дмаховського, 1856 рік

На початку XIII століття було утворено Велике князівство Литовське (ВКЛ) за часів удільних князівств матеріальна та духовна культура стали фундаментом державотворчих процесів у XIII-XIV ст., ВКЛ включало значну частину етнічних білоруських земель. Такі процеси були проявом та органічною частиною мирної балто-слов'янської взаємодії у двоетнічному регіоні верхнього Панямоння. Перехід балто-слов'янського симбіозу на новий етап еволюції відбувся внаслідок руйнування політичної системи Східної Європи (агресія Лівонського і Тевтонського ореднів, монголо-татарська навала). Утворення Великого князівства Литовського дало жителям краю можливість відстояти свою незалежність та створити умови для подальшого соціального, політичного, економічного та культурного розвитку.

На початку XIII століття було утворено Велике князівство Литовське (ВКЛ), яке включало значну частину етнічних білоруських земель.

Велике князівство Литовське з центром у Новогрудку виникло приблизно в 1240-х роках, коли Міндовг став правити тут на запрошення місцевих бояр. Обороною регіону керував найсильніший полководець, випробуваний у боях та експедиціях, етнічне походження якого не було відоме, особливо в регіоні, де ці етнічні групи жили століттями. До приїзду Міндовга центр Городненського князівства переїхав до Новогрудка, де правив князь Ізяслав, який, швидше за все, мирно передав владу і деякий час брав участь у походах Міндовга на польські землі.

3 середини XIII століття в державній побудові земель, що відповідають території сучасної Білоруси, відбулися кардинальні зміни. Землі Полоцького князівства були включені до складу Великого князівства Литовського. В основі цього поступового процесу було безліч причин, проте головною метою було створення політичного, військового та економічного союзу між Полоцькою та Литовською землями проти хрестоносців, галицько-волинських князів, Золотої Орди. Остаточно Полоцька земля увійшла до складу Великого князівства Литовського на правах автономії, за договором, у 1307 році. В 1320 році було приєднано Вітебське князівство.

Вільно, столиця Литви. Атлас Гогенберґа і Брауна, 1576 рік

Процес формування Великого князівства Литовського був тривалим. Династичні шлюби, угоди (у окремих випадках захоплення) між окремими князівствами привели до виникнення федеративного об'єднання. Провідну роль в ньому грали давньоруські форми управління державою з відповідними законами, мовою, релігією.

Після смерті великого князя Ґедиміна (1341) і відносно короткого періоду відокремлення деяких територій державу очолив син Ґедиміна — Ольгерд (час князювання 1345–1377). Його зусиллями володіння Великого князівства Литовського розширилися, було приєднано Чернігово-Сіверські, Волинські, Переяславські землі, Смоленське князівство, а також території в басейнах Дністра, Південного Бугу, південного Дніпра. Після перемоги військ Великого князівства Литовського на чолі з князем Ольгердом над військами Золотої Орди, у 1363 були повністю приєднані землі південно-східних районів Білорусі, в тому числі й володіння Турівського князівства. У результаті військових дій з Московії в 1368—1372 роках до князівства було приєднано значні райони на північному сході до Можайська і Коломни.

Ґедимін

Незабаром решта удільних князівств на території сучасної Білорусі добровільно приєдналися до Великого князівства Литовського: Вітебське — у 1320 р.; Брестське, Мінське, Турівське та Пінське — у 1320-1330 рр.; Амстиславське — у 1358 році. Найуспішніші процеси об'єднання білоруських земель відбулися за правління Ґедиміна (1316-1341), який переніс столицю з Новогрудка до Вільно. Його важливим досягненням було створення незалежної литовської православної митрополії з центром у Новогрудку. Одночасно Ґедимін заклав основу руського вектору політики Великого князівства Литовського, яке склалося в наступні десятиліття.

Велике князівство Литовське отримало значні територіальні здобутки під час правління Ольґерда (1345-1377). Після нього до складу держави входили Чернігово-Сіверське, Подільське, Волинське та Київське князівства, Смоленське князівство, і також Жемайтія. У результаті землі сучасної Білорусі зайняли центральне місце, що забезпечило ріст їх економіки, культурний розвиток, зміцнення білоруської (руської чи литвинської) мови як офіційної.

Реконструкція прапора Вітольда з Ґрюнвальдської битви з гербом Колюмни, 1410 рік

Перемога над Тевтонським орденом у Ґрюнвальдській битві 1410 р. мала велике значення для зміцнення Великого князівства Литовського. Після Великого князя Вітовта (1392-1430) Велике князівство Литовське значно розширило свою територію.

5 серпня 1392 року було укладено Острівську угоду, згідно з якою за Великим князівством Литовським зберігалася самостійність (незалежний уряд, казна, військо), а великим князем був проголошений Вітовт. Угода також забороняла полякам купувати чи отримувати у спадок землі в Великому князівстві Литовському. Вітовт, спираючись на своїх заступників, прагнув до повної незалежности держави. 3 цією метою він збирався стати королем. Але здійснити задуми завадила передчасна смерть, можливо, і вбивство.

Вітовт Великий

На долю білоруських земель у складі Великого князівства Литовського суттєво вплинув перехід литовської знаті наприкінці XIV століття в католицизмі. У 1377 році на княжий престол сходить син Ольґерда Великий князь Яґайло (1377–1392 рр.). 3 цього часу починається складний період боротьби за владу в князівстві між братом Ольґерда Кейстутом, його сином Вітовтом і Яґайлом. Але вона зупинилася у зв'язку з посиленням агресії Тевтонського ордену. Така ж небезпека загрожувала і Польському Королівству. Тому Яґайло погодився хрестити населення Литви за латинським обрядом як одну з умов здобуття престолу польського короля і в 1385 році в Кревському замку була укладена унія, згідно з якою Яґайло був проголошений польським королем і отримав нове ім'я Владислав I. Після шлюбу з польською королевою Ядвігою він повинен був приєднати до Польщі Велике князівство Литовське і ввести в ньому католицьку релігію (Кревська унія). Це послужило початком гострої внутрішньодержавної боротьби, яку очолив гродненський князь Вітовт (брат Ягайла). Ягайло та польські магнати змушені були змінити умови Кревської унії. Звідси у ВКЛ почала назрівати внутрішня напруженість між православним та католицьким населенням. З часу прийняття Горадельського привілею в 1413 р. (законодавчий акт, який юридично закріплював Городельську унію) політична ситуація у Великому князівстві Литовському стала характеризуватися пануванням католицької знаті, яка отримала виключне право обіймати державні посади та титул панів. Східнослов'янські бояри та князі зберегли свою участь у ВКЛ, вони підтримували державу, сприяли зростанню її могутности, але прагнули посилити свій вплив на прийняття політичних рішень. Їхні інтереси висловив великий князь Свидригайло (1430-1432), який розпочав роздавати державні посади, замки та волості православним феодалам, що призвело до тривалої феодальної війни (Громадянська війна у Великому князівстві Литовському 1432-1438).

Битва під Ґрюнвальдом. Гравюра Марціна Бельського з «Хронік цілого світу», 1554 рік

Після Кревської унії ВКЛ та Польща об'єдналися на основі династично-персональної унії при збереженні ними певної самостійности у внутрішній і зовнішній політиці. Неодноразове відновлення та переукладення уній (в 1401, 1413, 1446, 1501) свідчить, по-перше, про їх слабкість, по-друге, про наявність у житті обох держав факторів, які підштовхували їх до зближення. У XV—XVI століттях визначилася міцна тенденція: чим більше загострювалися відносини Вільно з Москвою, тим більше ВКЛ схилялася до об'єднання з Польщею. Невдачі в Лівонській війні, захоплення військами Івана Грозного Прибалтики і Полоцька відсікли східну і центральну частини Білорусі від моря, що було важким ударом по торгівлі. Сили держави були на межі можливого. Ця війна, як відзначали пізніше політики, пригнала ВКЛ до нової унії з Польщею.

З кінця XIV століття керівництво ВКЛ взяло курс на союз з Польщею. До 1430 року, під час князювання Вітовта, князівство досягло певної максимальної потужности та територіального розширення, однак швидко стало втрачати території, перш за все на користь Польщі (південно-західні руські землі), а з кінця XV століття на сході на користь Москви.

У 1432 р. Свидригайло втік до Полоцька, де руські князі та бояри посадили його на престол Великого князівства Руського, таким чином виник короткочасний розкол у Великому князівстві Литовському, і Полоцьк на деякий час став столицею Руської держави. Католицькі верхівки Великого князівства Литовського пішли на компроміс. Привілей 1432 р. Ягайла та привілей 1434 р. Сигізмунда Кейстутовича прирівнювали православних феодалів у деяких економічних та політичних правах до католиків. Під час правління великого князя Казимира (1440—1492) окремі землі (Новогрудок, Полоцьк, Вітебськ, Смоленськ та ін.) отримали права на автономне управління. Казимир затвердив судовий кодекс 1468 року — перший упорядкований збірник законів. Після його смерті Московія розгорнула кілька воєн проти проти об’єднання земель Руси навколо Великого князівства Литовського. Під час цих воєн до Московії в XV-XVI ст. були передані деякі східнослов’янські землі Великого князівства Литовського. Через невдачі воєн політичні еліти Великого князівства Литовського почали залучати великих православних феодалів до більш активного управління; православним вже фактично не забороняли обіймати ключові державні посади. У 1563 р. положення про те, що православні феодали не можуть засідати в господарській раді, було законно скасовано. Великий вплив на державні справи мали магнати Острозькі, Ходкевичі, Сапіги, Ілліничі та інші.

III Статут ВКЛ. Видано друкарнею Мамоничів, 1588 рік

Велике князівство Литовське, 1613 рік

До середини XVI ст. остаточно сформувався державний устрій Великого князівства Литовського, основи якого закріплені в Статуті Великого князівства Литовського 1529 р. та Статуті Великого князівства Литовського 1566 р. Державною мовою Великого князівства Литовського була руська мова. Главою держави вважався великий князь (господар). Разом із Радою він здійснював діяльність верховного суду. Рада Великого князівства Литовського (пани-рада) виникла в XV столітті, як дорадчий орган великого князя, а до кінця XV — початку XVI ст. перетворився на вищий орган державної влади. З XV ст. на засідання ради були запрошені представники місцевих феодалів, тобто збирався сейм. У 1413 р. територія Великого князівства Литовського була поділена на Віленське та Троцьке воєводства. На початку XVI ст. було утворено Полоцьке, Новогрудське, Смоленське та Підляське воєводства; у результаті адміністративно-територіальної реформи 1565—1566 рр. — Брестське, Мінське, Амстиславське воєводства, більшість із них були поділені на повіти. Шляхта отримала право брати участь у повітових сеймиках, де до вольного сейму обирались посли (депутати). Впливна війна 1558–1583 рр. Мала великий вплив на долю Великого князівства Литовського. Лівонська війна 1558–1583 рр. мала великий вплив на долю Великого князівства Литовського.

З кінця XIV століття керівництво ВКЛ взяло курс на союз з Польщею. До 1430 року, під час князювання Вітовта, князівство досягло певної максимальної потужності та територіального розширення, однак швидко стало втрачати території, перш за все на користь Польщі (південно-західні руські землі), а з кінця XV століття на сході на користь Москви.

Новий час

Річ Посполита

Лев Сапіга

«Люблінська унія». Картина Яна Матейка, 1869 рік

Невдачі армії Великого князівства Литовського, включаючи окупацію Полоцька московськими військами в 1563 р., штовхнули Великого князя Великого князівства Литовського та шляхту до більш тісного військово-державного союзу з Польщею. У результаті Люблінської унії 1569 р. Велике князівство Литовське та Королівство Польське об’єдналися в федерацію — Річ Посполиту. За умовами унії, ВКЛ зберігало свій адміністративний апарат, законодавство, армію, герб погоню та державну печатку. Вищим органом об’єднаної держави був Генеральний сейм, який вперше засідав на території Королівства Польського, а з середини XVII ст. кожен третій сейм, скликаний у Городні, як символ окремої позиції Великого князівства Литовського. Главою держави був король Речі Посполитої, якого обирала знать. Одночасно він був великим князем Великого князівства Литовського. Під час роботи Люблінського сейму землі України відійшли до Польщі, тож у 1569 р. Велике князівство Литовське складалося переважно з литовських та жамойтійських земель. Король і великий князь Стефан Баторій (1576-1586) на чолі об'єднаної армії звільнив Полоцьк в 1579 році і переніс бойові дії до Московії. Успішне завершення Лівонської війни посилило роль Великого князівства Литовського в Речі Посполитій. Прийняття Статуту Великого князівства Литовського в 1588 р. Підкреслювало особливе становище Великого князівства Литовського у федеративній державі з його армією, законодавством та гербом. Положення союзу, згідно з якими поляки та інші іноземні громадяни могли отримувати земельні володіння та адміністративні посади у ВКЛ, були скасовані.

Стефан Баторій

Велике Князівство Литовське, 1770 рік

У 1596 р. була прийнята Берестейська унія, до її ухвадення підштовхнуло створенням патріархату в Московії в 1589 р., який намагався підпорядкувати собі православних жителів Великого князівства Литовського. Згідно з умовами унії, православна церква Великого князівства Литовського визнала зверхність Папи Римського, прийняла католицьку догму, але зберегла свої обряди та окрему організацію. До кінця XVIII ст. близько 80% населення Білоруси, переважно селяни, належало до греко-католицької (уніатської) церкви. Православні, які не прийняли унію, на початку XVII ст. створили власну церковну організацію, легітимізовану державною владою.

Ян-Кароль Ходкевич

Велике Князівство Литовське, 1780 рік

У результаті війни між Річчю Посполитою та Московією в 1609-1618 роках Смоленщина повернулася до складу Великого князівства Литовського. Війна між Московією та Річчю Посполитою 1654-1667 рр. катастрофічно позначилася на економіці та культурному житті. Їй передувала антифеодальна війна 1647-1651 рр., розгорнута українськими козаками. Скориставшись смертю короля і великого князя Владислава Вази (1633-1648), козаки вторглися на Полісся і очолили місцеві виступи. У 1654 р. московські війська окупували східну Білорусь до Двіни та Дніпра, в 1655 р. її більшу частину. За умовами Андрусавського перемир'я 1667 р., яке закінчило цю війну, білоруські землі залишались у Речі Посполитій. Київ, Лівобережна Україна, Сіверщина та Смоленське воєводство відійшли до Московії. Масове винищення міського населення призвело до занепаду міст, посилення позицій дворянства та уповільнення розвитку капіталістичних відносин. Після війни полонізація посилилася, охопивши широке коло білоруської знаті та міщан. Ян Казимир (1648-1668) відмовився від престолу через невдачі. Наступні королі та великі князі Міхал Томаш Корибут Вишневецький (1669–1673) та Ян III Собеський (1674–1696) не змогли запобігти зростанню впливу дворянства та приборкати його злидні. Обраний на престол Речі Посполитої, саксонський курфюрст Авґуст Сильний під час Північної війни 1700-1721 років був союзником московського господаря Петра I. Шведи, які частково окупували Білорусь, підтримали свого ставленика на троні Станіслава Лещинського. Військові дії та внутрішня боротьба аристократичних угруповань призвели до занепаду економіки, яку відбудували лише до середини XVIII ст. Внутрішньополітична анархія в країні тривала, стало звичним порушувати роботу сейму через витівки дворянства. Річ Посполита почала потрапляти під політичний вплив сусідніх держав. Останній король і великий князь Станіслав-Авґуст Понятовський (1764-1795) був ставлеником московської коханки Катерини II, але прагнув проводити самостійну політику. Частина державних кіл Речі Посполитої взяла курс на модернізацію політичної системи країни, насамперед на зміцнення центральної влади. У 1764 р. були утворені Військова та Казначейська комісії Великого князівства Литовського, в 1773 р. — освітня комісія, а в 1791 р. — поліцейська комісія.

Тадеуш Костюшко

Алегорія до Першого поділу Речі Посполитої. Жан-Мішель Маро, 1773 рік

Розвитку капіталістичних відносин заважали панування магнатів, національні та релігійні суперечності. Російська імперія, Пруссія та Австрійська монархія прагнули скористатися складною внутрішньополітичною ситуацією в Речі Посполитій. Різні групи знаті діяли на їх користь. У 1786 р. була утворена Барська конфедерація — дворянський союз, спрямований як проти втручання Російської імперії у внутрішні справи держави, так і проти політичних реформ. Поразка конфедерації російськими військами в 1772 р. призвела до першого поділу Речі Посполитої між Росією, Пруссією та Австрією. Східні землі Білоруси з Полоцьком, Вітебськом, Могилівом та Гомелем опинилися під владою Росії. Частина правлячих кіл бачила порятунок держави в антифеодальних реформах. Чотирирічний сейм 1788-1792 рр. прийняв Конституцію від 3 травня 1791 р., згідно з якою він встановлював захист держави над кріпаками і розширював політичні права міщан, реорганізовував і централізував управління. У відповідь консервативна шляхта за допомогою Росії створила Тарговишченську конфедерацію, з офіційних запрошень якої було здійснено нову російську інтервенцію. У 1793 р. відбувся другий поділ Речі Посполитої, внаслідок чого землі центральної Білорусі з Борисовом, Мінськом, Слуцьком та Пінськом опинилися під владою Росії. Погоджувальна позиція правлячих кіл Речі Посполитої спричинила політичний підйом, що призвів до повстання 1794 р. на чолі з Тадеушем Костюшко. Росія направила додаткові війська, які в ряді битв придушили повстання. У результаті третього поділу Речі Посполитої землі західної Білорусі з Вільно, Городнею, Новоградком та Берестом опинилися під владою Росії. Підляшшя відійшло до Пруссії, а федеративна держава — Річ Посполита, яка проіснувала 226 років — припинила своє існування.

Під владою Російської імперії (кінець XVIII — початок ХХ ст.)

1772, 1793 і 1795 р. — у підсумку трьох поділів Польщі, землі Білорусі включені до складу Російської імперії, не отримавши при цьому державного статусу. Це знайшло віддзеркалення в офіційній назві «Північно-західний край» (з 1840 року). Етнічна територія білорусів з 1801 року входила до складу Мінської, Могильовської, Вітебської, Гродненської і Віленської губерній.

1812 року існувало Велике князівство Литовське під протекторатом Наполеона І.

Міхал Клеофас Огінський

Віленський університет та його герб — Погоня, 1781 рік

На анексованих Російською імперією землях було встановлено територіально-адміністративний поділ за російським зразком — повіти, провінції, губернії та генерал-губернаторства. У 1772 р. було утворене Білоруське генерал-губернаторство з двома губерніями — Псковську (з 1776 р. Полоцьку, потім Вітебську) та Могилівську. У 1793 р. були утворені Мінська, в 1795 р. — Слонімська та Віленська губернії. У 1796-1801 рр. територія Білорусі адміністративно-територіально поділялась на Білоруську, Мінську та Литовську губернії, які в 1801 р. були розділені на Вітебську, Могилівську, Мінську, Городненську та Віленську губернії. У губерніях створювались кримінальні палати (діяли на основі закону Російської імперії) та цивільні (цивільні справи вирішувались за нормами Статуту ВКЛ 1588 р.). Після присяги на вірність московській коханці Катерині II шляхта Білорусі отримала права та привілеї російської знаті. Водночас шляхта втратила право обирати монарха, вирішувати місцеві справи при воєводських та повітових радах, створювати конфедерації для захисту своїх свобод і привілеїв. Магнати були позбавлені права мати власні укріплення та війська. Проведена чистка дворянства (аналіз дворянства). Катерина II і Павло I практикували роздачу державних земель із кріпаками російським землевласникам, солдатам і високопосадовцям. Загальноросійська система державних податків і зборів поширювалася на Білорусь. Основний податок був на душу населення, який був набагато важчим за попередній підйом. Селяни виконували панщину, платили орендну плату, натуральну данину та ін. Міщани відповідали за утримання військових гарнізонів, міліції, в'язниць, міського магістрату, поштової служби, навчальних та медичних установ. Для селян і міщан Білорусі був важким обов’язком забезпечувати новобранців на 25 років (з 1834 р. — на 20 років, з 1856 р. — на 15 років) під час їхньої військової служби. Ряд законів обмежував права єврейського населення: єврейська межа поселення, податок на душу населення та призовні повинності були вдвічі вищими, ніж для християн; урядовий синод Московської церкви в Білорусі отримав статус державної, тоді як Католицька церква втратила своє привілейоване становище і потрапила під контроль російського уряду. Латинське католицьке духовенство отримало свободу здійснювати релігійні обряди, але заборонялося переконувати православних (у тому числі тих, хто прийняв Берестейську унію) перейти в латинський католицизм. Агітація, примус та матеріальні винагороди уніатського духовенства використовувались для спонукання уніатської церкви приєднатися до урядового синоду Московської церкви.

Відступ французів через Вільно. Ян Дамель, 1846 рік. Літографія з «Віленського альбому»

Під час війни 1812 року білоруська знать підтримала французького імператора Наполеона, сподіваючись з його допомогою відновити Велике князівство Литовське та Річ Посполиту. 1 липня 1812 року Наполеон підписав указ про утворення Великого князівства Литовського у складі Віленюського, Городненського, Мінського та Білостоцького департаментів і призначив Тимчасовий уряд з числа представників місцевої знаті. Основними його завданнями були: мобілізація населення до французької армії, її матеріальне забезпечення, захист зв’язку, підтримання порядку в тилу і т.д. Наполеон не вживав заходів щодо ліквідації кріпосного права, тому серед селянства він не отримував підтримки в відповідь на вимагання та пограбування партизанського руху.

Вплив Французької революції 1789-1799 рр. та подій 1812 р. сприяли поширенню в Білорусі демократичних та національно-визвольних ідей. На початку ХІХ ст. у Віленському університеті та ряді навчальних закладів, в окремому литовському будинку були групи місцевої молоді, які виступали за відновлення Речі Посполитої. Діяло товариство філоматів і філаретів, товариство «Військових друзів». У 1830-1831 рр. бідбулося визвольне Листопадове повстання, метою якого було відновлення державности Великого князівства Литовського та створення Речі Посполитої вже трьох націй. Після його придушення російський уряд взяв за мету поступово послабити економічні та політичні позиції знаті та католицького духовенства. Маєтки повсталих були конфісковані, церкви та монастирі, ректори та мешканці яких брали участь у повстанні, були закриті. Посилився "аналіз" дворянства. Від дворянства було висунуто понад 10 000 дворян. Діловодство в установах місцевого самоврядування та навчання в школі було перекладено з польської на російську мову. У 1832 р. російська влада закрила Віленський університет для участі студентів і викладачів у повстанні та "пропольському дусі" освіти. У січні 1831 р. вони скасували Статут Великого князівства Литовського 1588 р. у Вітебській та Могилівській, у червні 1840 р. - у Мінській, Городнянській та Віленській губерніях. Посилювались репресії проти руської унійної церкви. 12 лютого 1839 р. Рада вищого унійного духовенства в Полоцьку прийняла акт про "возз'єднання" уніатів з урядовим синодом Російської імперії (Московська церква). Залежність православної та католицької церков від держави зростала. У 1841-1843 рр. вони були переведені на державну підтримку.

Костянтин Калиновський

Основою економіки білоруських земель у XIX столітті було сільське господарство, в якому переважало велике аристократичне землеволодіння. Попит на зерно в Західній Європі спонукав землевласників до розширення фальварків. До середини XIX ст. 97% поміщиків білоруських земель перебували в панщині, тобто вони були прикріплені до панських фальварків і позбавлені можливости шукати інші заробітки, переселятися в місця, проявляти підприємницьку ініціативу в промисловості та торгівлі, в якій були селяни центральних губерній Російської імперії. У 1840-1850 рр. В Білорусі з'явилася криза феодально-рабовласницьких відносин: зменшились врожаї, зменшилася врожайність, все більше селян не було в змозі сплачувати податки та виконувати повинності на користь держави; близько 70% кріпаків було закладено в банківських та кредитних установах: посилювався антирабовласницький рух селян. У 1856-1860 рр. відбулися масові виступи селян у 66 маєтках, 11 з яких були придушені військами та поліцією. Поразка в Кримській війні 1853-1856 рр. та загроза селянської революції змусили московського царя Олександра II приступити до буржуазних реформ. 19 лютого 1861 р. він підписав Маніфест та "Положення" про звільнення поміщиків від кріпацтва. У результаті аграрних реформ у Білорусі землевласники врятували більше половини земель.

Повстанці в Городні, 1863 рік

Відбувається національно-визвольне Січневе повстання 1863-1864 рр. проти російського панування та відновлення Речі Посполитої трьох народів в 1772 р., яке розпочалося з проголошення Маніфесту Тимчасового національного уряду 10 січня 1863 р. Російській владі вдалося придушити виступ, його учасники були репресовані. Маєтки тих, хто брав участь у повстанні, були вивезені до російської державної скарбниці та продані на пільгових умовах людям із центральних російських губерній.

Францішек Богушевич

Мінськ, Високий ринок. Літографія Бартоломія Леверна, 1840 рік

Реформа 1861 р. прискорила формування робітничого класу. Ідеологами та виразниками селян та інших дрібних виробників Російської імперії були організації революційних народників («Зямля і воля», «Народная воля»). У другій половині 1870-х — на початку 1880-х народницькі угруповання існували в Могилеві, Мінську, Вітебську, Городні, Пінську, Горі-Горках, Слуцьку та Орші, переважно серед студентської молоді, військових, робітників. Під впливом Польської соціалістичної партії «Пролетаріат» та російської групи «Визволення праці» частина народників Білорусі в середині 1880-х років зайняла позиції марксизму. У 1895-1900 рр. у 23 населених пунктах Білоруси відбулися 292 економічні страйки, у яких взяло участь близько 11,5 тис. робітників. У 1896 р. утворився Союз робітників Литви, в 1897 р. — Бунд (Загальний єврейський союз у Литві, Польщі та Росії). У 1898 р. з'їзд представників соціал-демократичних організацій у Петербурзі, Москві, Києві, Катеринославі та Бунді, що відбувся в Мінську, оголосив про створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). На початку 1900-х рр. робітничий рух у містах і містечках Білоруси очолювали бундські організації. У Городні та Бресті на робітників впливали організації Польської соціалістичної партії в Литві (ДПП). У 1902-1904 рр. в Білорусі виникли організації Партії соціалістів-революціонерів (ПСР). У 1903 р. була утворена Білоруська соціалістична грамада (БСГ). У 1903-1904 рр. виникли організації РСДРП (Північно-Західний комітет РСДРП, Поліський комітет РСДРП). Сіоністи широко агітували серед єврейського населення Білорусі з 1890-х років. Під час революції 1905-1907 рр. у Білорусі було завершено партійне формування з 3 політичних таборів: революційного (РСДРП, ПСР, ППС, БСГ, Бунда, Паолео-сіоністів, сіоністів-соціалістів та ін.), ліберального (КДП, Альянс для досягнення рівности в Росії), сіоністи, конституційно-католицька партія Литви та Білоруси), урядового (Альянс російського народу, Союз 17 жовтня). У I Державну Думу з 5 західних провінцій обрано 36 депутатів, у тому числі 29 прихильників кадетів. Дві контрреволюційні націоналістичні групи, російська та польська, перемогли на виборах до Другої Державної думи в 5 західних провінціях.

Янка Купала

Редакція Нашої Ніви на вулиці Завальній у Вільно, 1907 рік

Аграрно-політичний рух селян змусив російський уряд визнати необхідність реформ, результатом яких стала аграрна реформа Столипіна. На виборах до III Державної думи в 5 західних провінціях чорносотенці та октябристи отримали 29 і 36 мандатів. Католицьке населення Віленської та Городнянської губерній обрало 6 представників білорусько-польських автономістів («крайовиків»). З подібними результатами пройшли вибори до IV Державної думи (1912 р.). Октябристи та їхні пресові органи заперечували незалежність білоруського етносу, звинувачували білоруський національний рух та його газету «Наша ніва» в сепаратизмі. Проти білоруського національного відродження виступали також польські поміщики та духовні групи. У 1907 р. майже всі місцеві організації лівих партій були розгромлені або сильно ослаблені. Ліквідаційний рух поширювався серед меншовиків та бундистів. БСГ закрила свої підпільні структури і тимчасово припинила свою діяльність як партія. Її керівники зосереджувались на легальній діяльності в газеті «Наша ніва» і очолювали білоруський національно-культурний рух. У 1905-1915 роках він значно розширився і здобув міжнародну популярність. Особливо значних успіхів досягнуто в розвитку білоруської літератури (Янка Купала, Якуб Колас, Максим Багданович та інші).

1 серпня 1914 р. Російська імперія вступила у війну з Німецькою імперією (Перша світова війна). Білоруські губернії одними з перших були переведені на воєнний стан. Внаслідок наступу (Свенцянський прорив, 1915 р.) німецькі війська зайняли західну частину Білоруси. До жовтня 1915 р. фронт стабілізувався на лінії Двінськ — Постави — Барановичі — Пінськ. Війна призвела до занепаду білоруської економіки. У сільській місцевості бракувало робочої сили, зменшувались посівні площі, зменшувалась кількість худоби. Близько 1/3 білоруських промислових підприємств були евакуйовані або демонтовані. Міста Білорусі були переповнені солдатами та біженцями.

Контроль війська Німецької імперії майже всієї Віленської, Городнянської та західних частин Мінських губерній, мобілізація в армію та масове заслання на схід тимчасово дезорганізували білоруський рух. Білоруські національно-культурні організації розпалися, випуск білоруських газет і книг припинився. Частина керівників «Наша ніва» (брати Антон та Іван Луцкевичі, Вацлав Ластовський та інші) залишились у Вільні й очолювали комітет допомоги жертвам війни. У Вільні діяли Білоруська соціал-демократична робоча група та Союз незалежности та неподільности Білоруси. Координатором білоруського національного руху був Центральний союз білоруських національних організацій на чолі з Білоруським народним комітетом, під керівництвом якого в 1916-1917 рр. з дозволу Німецької Імперії розпочато видання шкільних підручників газети «Гоман». У 1916 р. в Петрограді з'являються щотижневі газети «Дзяньніца» й «Śvietač».

Новітній час

Республіка Білорусь (поч. 1990-х — поч. XXI ст.)

Файл:Інаўгурацыя А. Лукашэнка (1994).png

Перша інавгурація Лукашенко (1994)

25 серпня 1991 р. — проголошення незалежности і суверенітету Білорусі. Голова Європарламенту, прибувши в 1992 р. до країни з візитом висловив переконання, що Білорусь має повне право стати кандидатом у члени Європейського Співтовариства. Це було занадто оптимістичне твердження.

1994 — Олександр Лукашенко обраний президентом країни. Від того часу жодні вибори у Білорусі не були визнані незалежними спостерігачами як демократичні. Лукашенко залишається президентом і до сьогодні.

2006 — у день оприлюднення результатів президентських виборів на центральній площі Мінська зібрався мітинг білоруських опозиціонерів, який отримав назву «Джинсова революція».

У 2011 році у Білорусі відбулася важка економічна криза через падіння курсу національної валюти.

Починаючи із 1990-х років триває процес інтеграції Білорусі до складу Росії шляхом існування «Союзної держави» зі спільною грошовою одиницею, спільним урядом і спільними кордонами. Однак президент Олександр Лукашенко саботував ці рішення. Він намагався лавірувати між Росією та Заходом.

У 2020 році у Білорусі спалахнула епідемія коронавірусу. Станом на початок липня у Білорусі було 64 тисячі хворих, із яких 464 — померли. Але ВООЗ та білоруська опозиція вважають що ці дані занижені режимом Лукашенка.

9 серпня 2020 року в Білорусі відбулися президентські вибори. У червні було заарештовано основних противників Лукашенка на виборах — банкіра Віктора Бабарика та блоґера Сергія Тихановського. Єдиним опозиційним кандадатом, якого влада допустила до участі у виборах, стала дружина Тихановського — Світлана Тихановська. Кола влада оголосила дані офіційних екзит-полів, що свідчили про нібито однозначну перемогу Лукашенка, почалися масові акції протесту. Влада спробувала придушити їх, тому мирні протести переросли в сутички з ОМОНом та іншими силовими структурами. 1 вересня 2020 року експерти ООН заявили, що їм відомо про 450 задокументованих випадків катувань і жорстокого поводження із затриманими в Білорусі учасниками протестів. Експерти також отримали повідомлення про насильство по відношенню до жінок і дітей, в тому числі про сексуальну наругу і зґвалтуваннях гумовими кийками Як заявляє Світлана Тіхановском, за час протестів було вбито вісім осіб..

Історичні мапи

• 
  814 рік
• 
  11 століття
• 
  1340 рік
• 
  1370 рік
• 
  14 століття
• 
  1462 рік
• 
  1466 рік
• 
  15 століття
• 
  1586 рік
• 
  16 століття
• 
  1600 рік
• 
  1658 рік
• 
  1772 рік
• 
  1795 рік
• 
  1835 рік
• 
  1882 рік
• 
  1891 рік
• 
  1897 рік
• 
  1902 рік
• 
  1918 рік
• 
  1918 рік
• 
  1918 рік
• 
  1919 рік
• 
  1920 рік
• 
  1926 рік
• 
  1920-1922 роки
• 1940 рік
  1940 рік
• 
  1943 рік
• 
  1941-1944 роки
• 
  1945 рік
• 
  1997 рік

Див. також

• Разбор шляхти
• Конфесійна історія Білорусі
• Мірський замок
• Несвізький замок
• Палаци і замки Білорусі
• Список війн за участю Білорусі

Література

• Карский Е.Ф. Белорусы: Введение к изучению языка и народной словесности. Вильно, 1904.
• Грушевський М. Велика, Мала і Біла Русь. "Україна", 1917, кн. 1/2.

Посилання

• Сучасна білоруська національна історіографія у сприйнятті істориків з Білорусі / К. Івангородський // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2016. — Вип. 26. — С. 83-110. Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/104851
• Беларускі Гістарычны Агляд. Незалежны навуковы перыёдык, прысвечаны гісторыі Беларусі.
• Білоруська Незалежницька Партія (БНП)
• «Культура Беларусии в составе Речи Посполитой» (рос.)
• Беларускі гістарычны партал (біл.)
• Білоруські казки і оповідання
• История Беларуси IX—XVIII веков. Первоисточники.