Земляк Василь Сидорович

Василь Земляк
Василь Земляк
Ім'я при народженні	Василь Сидорович Вацик (при народженні Вацлав Вацек)
Народився	23 квітня 1923; Конюшівка, Подільська губернія, Українська СРР
Помер	17 березня 1977 (53 роки); Київ, Українська РСР, СРСР
Поховання	Байкове кладовище
Громадянство	СРСР
Діяльність	письменник, прозаїк, сценарист
Alma mater	Поліський національний університет
Мова творів	українська
Роки активності	з 1945
Жанр	оповідання, повість[d], роман і сценарій
Членство	СП СРСР
Нагороди
Премії
	Земляк Василь Сидорович у Вікісховищі

~~|Ukrcenter=~~ ~~|Примітки=~~

Васи́ль Земля́к (справж. — Вацлав Сидорович Вацик (Вацек), чеськ. Václav Vacek; * 23 квітня 1923, Конюшівка — † 17 березня 1977, Київ) — український письменник і кіносценарист чеського походження, лауреат Шевченківської премії.

Життєпис

Народився 23 квітня 1923 року в селі Конюшівці (нині Липовецького району Вінницької області) в селянській сім'ї.

Батько майбутнього письменника, Вацек Сидір Йосипович (чех за походженням), народився і жив в с. Миколаївці. Волею долі опинився у с. Конюшівці, де працював кравцем у поміщика Горлінського. Дочка господаря — Катерина стала його дружиною.

У документах Вацлава замість батькового прізвища Вацек (тобто малий Вацлав) в сільраді записали Вацик, очевидно, несвідомо намагаючись трохи українізувати. Так воно й фігурувало в документах.^[1]

У 1933 під час Голодомору році сім'я переїхала на постійне проживання в с. Миколаївку, у якому проростало чеське коріння їхнього родоводу.

До 1937 року Василь навчався у Миколаївській неповносередній школі, а з восьмого класу — в Йосипівській середній школі. Закінчив її 1940 року і вступив до Харківського авіаційного училища.

Учасник Другої Світової війни. 18-річним юнаком він разом зі своїми товаришами став на шлях боротьби з німецько-нацистськими загарбниками. В лютому-березні 1942 року група в складі Вацика, Корнюка, Моркеса розпочали диверсійні акти на території Самгородоцького району. У травні цього ж року на дорозі між Махнівкою і Калинівкою, між станціями Миколаївка та Голендри пустили під укіс ворожий ешелон. Улітку 1943 року на Юзефо-Миколаївському цукровому заводі створено підпільну групу. В її складі і продовжував боротьбу Василь Вацик. А невдовзі іде в партизани, де спершу командує взводом, а потім окремим кінним загоном. Під час війни Вацика було двічі поранено (обидва рази в ноги). Після одуження він знову ставав у стрій. У ті роки Вацлав Вацик обрав собі партизанський псевдонім – Василь Земляк.^[1]

З 24 травня 1946 року Василь Сидорович Вацик став працювати у газеті «Радянська Житомирщина» (зараз «Житомирщина»). Спочатку власним кореспондентом, потім завідувачем відділом сільського господарства, відповідальним секретарем. Загалом в газеті пропрацював 12 років.^[1]

За цей період він заочно закінчив факультет мови та літератури Бердичівського учительського інституту.^[2]

У 1950 році почав навчання на заочному відділені Житомирського сільськогосподарського інституту.^[2]

У 1961 році перевівся в Київську сільськогосподарську академію (зараз Національний університет біоресурсів і природокористування України (НУБіП України).^[2]

У 1955 році в журналі «Дніпро» у номерах 2, 3, 4 був надрукований твір «Рідна сторона. Поліська повість», вперше підписаний псевдонімом Земляк. Наступного року повість вийшла окремим виданням.^[2]

Вже як автор «Рідної сторони» (1956) й «Кам’яного Броду» (1957) переїхав до Києва, був головним редактором видавництва «Молодь».^[1]

У 1963–1966 роках головний редактор Київської кіностудії імені О. П. Довженка, керівником сценарної майстерні цієї ж студії. Останній період життя – на творчій роботі, тобто без чинів і посад.^[1] Жив у Києві. Помер 17 березня 1977 року.

Похований на Байковому кладовищі.

Творчість

Творчість Василя Земляка практично з перших його серйозних кроків у літературі привернула до себе увагу, а після появи «Лебединої зграї» (перша публікація у журналі «Дніпро», 1971. № 1—3) письменник на тривалий час став об'єктом дискусій про українську прозу 1970-х років, хоча спершу критика була не вельми одностайною в оцінці цього роману. Та все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір був відзначений 1978 року Державною премією України імені Тараса Шевченка, витримав упродовж небагатьох років кілька видань.

Разом із поколінням письменників-фронтовиків прийшов іще молодий Василь Земляк (Василь Сидорович Вацик) в українську літературу 1950-х років. За плечима, в минулому — юнацькі враження довоєнної дійсності (його вабило небо, й він, сільський хлопець із Вінниччини, став курсантом авіаучилища в Харкові), жорстоко скорочена війною молодість, тяжкий ратний досвід (був партизаном і звідав увесь драматизм боротьби з окупантами в їхньому тилу).

Як непересічного прозаїка Земляка помітили після появи друком двох його повістей — «Рідна сторона» (1956) та «Кам'яний Брід» (1957). Присвячені темі українського повоєнного села, ці твори зображували цікаві, взяті з життя колізії, давали начерки колоритних характерів, розширювали «географію» образно освоюваної дійсності. У літературному контексті середини 50-х років вони поставали і як твори художньо своєрідні, і як помітна данина часові з «типовими» рисами так званої колгоспної прози.

Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два наступні його твори — повісті «Гнівний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966), які явили читачеві вже досвідченішого й сформованішого автора. Оперті в своїй основі на факти часів війни (а їх письменник часто брав із особистого досвіду), ці повісті, порівняно з двома попередніми, майстерніше побудовані сюжетно, значно читабельніші й, разом із тим, виразніші як твори саме Василя Земляка: загальний їх тон здобуває ту окресленість, гнучкість, що найперш асоціюються з творчою особистістю цього письменника.

Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка вплинули сценарні його інтереси. Працюючи на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка, він створює низку сценаріїв, названих, утім, кіноповістями, — «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон» (1956 — 1963). Письменник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому не втрачає набутого раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манери мовлення й погляду на зображуваний світ.

Та лише «Лебедина зграя» найпереконливіше засвідчила висхідний напрям його творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки», третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити задумане Землякові не судилося.

Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало дилогії. Це, перш за все, втілена в образі села Вавилон історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в історії й історіях вавилонських не тільки пряме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавилоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго.

У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до особливо складних і значущих, оскільки йдеться не про стиль, не так про точку зору, як про оцінну позицію — героїв, автора, читача.

Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично породжених. У «Лебединій зграї» це — бідняки, яких об'єднують у комуну, а з іншого боку, на другому полюсі — багатії, колишні власники — Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичної погоди. Щоправда, деякий час намагається лишитися не те щоб «над», а «побіля» поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.

Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й виразність соціально-психологічного типажу героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка, — кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім'я якій народ — у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.

За багатством деталей і подробиць майже ніде не губиться значущість: різні «побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й важливі, змістовні з погляду загальної ідеї твору (хоч тут, треба визнати, відбилися ідеологічні домінанти тодішньої радянської літератури, зокрема у трактуванні «революційного перетворення» дійсності та «соціалістичного будівництва»). Образ Явтушка — одне з найбільших досягнень автора — не виняток у цьому плані, так само як і яскраві описи побуту, звичаїв, сільського життя загалом.

Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» — це стихія Василя Земляка, Вавилон із його глибинними традиціями перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавилоні, й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне — як народ, що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавилона, — його ненадія й непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману: «Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавилон…».

В останні роки життя Василь Земляк створив трагедію «Президент» (1974 — 1976), присвячену боротьбі й смерті національного героя Чилі Сальвадора Альєнде.

В українській літературі середини XX ст. творчість Василя Земляка посіла своє, належне їй місце — серед явищ найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом доробок з виразним звучанням у літературному процесі свого часу, неповторним колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі нашого письменства.

Переклади творів

Переклади творів Земляка англійською виконував А. М. Біленко.

Фільмографія

Автор багатьох повістей, сценаріїв фільмів:

«Люди моєї долини» (1960, у співавт.);
«Новели Красного дому» (1963);
«Дочка Стратіона» (1964, співавтор і режисер В. Левін);
«На Київському напрямку» (1967, співавтор і режисер В. Т. Денисенко);
«Важкий колос» (1969, у співавт.);
«Зухвалість» (1971);
«Вавилон XX» (1980, співавтор і режисер І. В. Миколайчук).

Нагороди, пам'ять

Лауреат Шевченківської премії (1978, посмертно). Нагороджений орденом «Знак Пошани» й медаллю.

В Києві, на вулиці М. Коцюбинського, 2 де з 1968 по 1977 рік працював письменник в 1983 році встановлено меморіальну дошку (бронза, барельєфний портрет, скульптор І. В. Макогон, архітектор О. С. Тамаров)^[3].

В міському історичному музеї Козятина (Вінницька область) є меморіальний куток письменника, адже він у дитинстві жив на Козятинщині, зокрема в одному з чеських сіл району.

В журналі "Перець" № 11 за 1973р розміщено дружній жарж А. Арутюнянца , присвячений 50-літтю Василя Земляка. ^[4]

Примітки

↑ ^а ^б ^в ^г ^д Слабошпицький М. Ф. (1994). Василь Земляк (українська) . Київ: Дніпро. с. С. 20. {{cite book}}: |pages= має зайвий текст (довідка)
↑ ^а ^б ^в ^г Горєва-Слидзюк Е. Василь Земляк і Житомирський національний агроекологічний університет (2013). Бібліотеки у збереженні культурної спадщини (українська) . Житомир: М. Косенко. с. – С. 237.
↑ geo.ladimir.kiev.ua
↑ Журнал перець 1973 11. www.perets.org.ua (укр.). Архів оригіналу за 15 червня 2021. Процитовано 28 березня 2021.

Посилання

Джерела та література

Співець Вавілонії : До 80-річчя від дня народження письменника Василя Земляка - (1923-1977) / Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва ; Уклад. Л.І. Заря. - Вінниця : [б.в.], 2003. - 5 с. : портр
П. М. Бондарчук. Земляк Василь Сидорович [Архівовано 7 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 344. — ISBN 966-00-0610-1.
Г. М. Сивокінь. Земляк Василь [Архівовано 8 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2024. — ISBN 966-02-2074-X.

Література

Гуцало Євген. З колискової висі. — Літ. Україна, 1982, 7 січня.
Жадько В. О. У пам'яті Києва: столичний некрополь письменників.-К.,2007.-С.81,107,236.
Жадько В. О. Український некрополь.-К.,2005.-С.184.
Загребельний Павло. В лебединих сурмах. — Літ. Україна, 1977, 22 березня.
Загребельний Павло. Неложними устами. — К., «Рад. письменник», 1981.
Зарудний М. Володар чарівного коня. — Зб. Василь Земляк, Чарівний кінь. Рад. письменник. — К., 1978.
Земляк Василь. Чарівний кінь. — К., «Рад. письменник», 1978.
Земляк Василь. …І прийде вся багатогранність життя! — Радянське літературознавство, 1976. № 1.
Земляк Василь. Лебедина зграя. Зелені Млини. — К., «Дніпро», 1981.
Земляк В. Шолохов. — Літ. Україна, 1982, 13 травня.
Г. Сивокінь. Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.
Сценаристы советского художественного кино. — Москва, 1970. — С. 144.
Співець Вавилонії. До 80-річчя від дня народження письменника Василя Земляка
Литературннй энциклопедический словарь. — Москва, 1987. — С. 605.
Митці України : Енциклопедичний довідник / упоряд. : М. Г. Лабінський, В. С. Мурза ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1992. — 848 с. — ISBN 5-88500-042-5. [Архівовано з першоджерела 12 вересня 2022.] — С. 266.
Мистецтво України : Біографічний довідник / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. — 700 с. — ISBN 5-88500-071-9. — С. 261—262.
Слабошпицький Михайло. Так починався майстер… — Літ. Україна, 1979, 24 квітня.
УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. К., 1999. — С. 527.
Шаховський С. Василь Земляк // Письменники Радянської України. Вип. 11. Літературно-критичні нариси. — К., 1984. — С. 177—199.
Шевченківські лауреати. 1962–2001 : енциклопедичний довідник / автор-упор. М. Г. Лабінський ; вступ. слово І. М. Дзюби. — К. : Криниця, 2001. — 696 с. — ISBN 966-7575-29-2. — С. 187—189.
Якименко Л. Романтическая устремленность. — Лит. газета, 1955 г., 27 октября.
- Лановик, Л. Я. Прадідів розчищені джерела. — Вінниця : "Тірас", 2004. — 144 с. — ISBN 966-8332-25-3.

[:0-1] а ^б ^в ^г ^д Слабошпицький М. Ф. (1994). Василь Земляк (українська) . Київ: Дніпро. с. С. 20. {{cite book}}: |pages= має зайвий текст (довідка)

[:1-2] а ^б ^в ^г Горєва-Слидзюк Е. Василь Земляк і Житомирський національний агроекологічний університет (2013). Бібліотеки у збереженні культурної спадщини (українська) . Житомир: М. Косенко. с. – С. 237.

[3] .ladimir.kiev.ua

[4] Журнал перець 1973 11. www.perets.org.ua (укр.). Архів оригіналу за 15 червня 2021. Процитовано 28 березня 2021.

[1]

[2]

[3]

[4]