Персоніфікація або уособлення — вид метафори — вираз, що дає уявлення про який-небудь об'єкт, поняття або явище шляхом надання невластивих їм ознак, перейнятих з живої природи, перш за все — людських рис і якостей.
Перенесення людських ознак і властивостей на феномени живої чи неживої природи. Наприклад, «верба сміється», «веселі хати», «зима — чародійка».
Перенесення ознак і властивостей одних феноменів природи на інші феномени (панкосмізм). Наприклад, «море виє звірюкою», «люди гнуться, як лози».
Перенесення ознак між частиною та цілим, до якого ця частина належить (окремий випадок метонімії). Наприклад, «серце плаче».
Перенесення ознак і властивостей живого на абстрактні реалії психічного та етичного планів. Наприклад, Софія — мудрість, персонажі казок — Правда і Кривда[1][2][3].
Розрізняється метафорична персоніфікація, коли природа дзеркально відображає почуття й дії героя; персоніфікована метафора чи порівняння-прикладка — передає лише емоційний стан; антропоморфна метафора — коли людина зіставляється з феноменами природного світу, вбирає його якості; та психологічний епітет — опис психічних явищ з наданням їм деталей чуттєвого світу[1].
Перенесення властивостей людської психіки на тварин, рослини і явища навколишньої дійсності, олюднення зовнішньої природи — початковий і найпростіший спосіб сприйняття і загальнодоступного тлумачення явищ і зв'язків зовнішнього світу. Олюднення довкілля — поширена риса релігійного світогляду[4]. Фетиші, тотеми, духи — приклади природних об'єктів, яким надаються людські риси з метою зрозуміти їх та виробити доцільне поводження. З розвитком абстрактного мислення олюднення зазнають і абстрактні поняття. Так, зокрема, виникають у свідомості деякі божества. Художнє уособлення відрізняється від релігійного усвідомленням того, що воно є образом дійсності, а не самою дійсністю[5].
Персоніфікація // Шевченківська енциклопедія : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — Т. 5 : Пе—С. — С. 62-68.