Anhängig

Соляріс (фільм, 1972)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інші фільми з такою ж, або схожою назвою: Соляріс.
Соляріс
Солярис
ЖанрДрама/фантастика
РежисерТарковський Андрій Арсенійович
СценаристТарковський Андрій Арсенійович,
Фрідрих Горенштейн
На основіСоляріс
У головних
ролях		Донатас Баніоніс, Наталія Бондарчук, Владислав Дворжецький, Юрій Ярвет, Анатолій Солоніцин, Микола Гринько
ОператорВадим Юсов
КомпозиторЕдуард Артем'єв
КінокомпаніяМосфільм
Дистриб'юторMOKÉPd і Netflix
Тривалість165 хв.
Моваросійська
КраїнаСРСР СРСР
Рік1972
Кошторис1 млн руб
IMDbID 0069293
CMNS: Соляріс у Вікісховищі

"Соля́ріс" (рос. «Солярис») — радянський фільм 1972 року режисера Андрія Тарковського за мотивами роману «Соляріс» польського письменника Станіслава Лема.

Психолог Кріс Кельвін прибуває на космічну станцію на орбіті планети Соляріс, вкритої живим океаном. Його місія полягає в складенні звіту про вплив Соляріса на людей, щоб вирішити долю станції. Та згодом він зустрічає створену океаном копію своєї загиблої дружини, що спонукає Кріса замислитися про те, що справді є цінним для людини.

Сюжет

[ред. | ред. код]

У невизначеному майбутньому психолог Кріс Кельвін прогулюється біля озера коло батьківського будинку. Його відвідує знайомий учений, який показує відео звіту про дослідження планети Соляріс. На цій планеті, покритій океаном, відбуваються дивні явища, але навіть спеціально створена наука солярістика вже багато років не може їх пояснити. Планується згорнути вивчення планети. Свідчення пілота Бертона дають підстави вважати, що океан є мислячою істотою: він стверджує, що в рідині, яка покриває планету, формуються різні реалістичні фігури, зокрема, Бертон бачив образ сина свого загиблого колеги. Одностайної думки учених про ці свідчення немає. Кріса як незалежного дослідника хочуть відправити на станцію біля Соляріса, щоб на основі його звіту скласти остаточне рішення. Кріс спершу відмовляється, та батько переконує його вирушити до Соляріса.

За якийсь час Кріс в автоматичному режимі прибуває на станцію. Там мешкають лише троє учених: Снаут, Сарторіус і Гібарян. Снаут повідомляє про самогубство Гібаряна та попереджає про певні незвичайні явища, які він там побачить. Кельвін переглядає відеозвернення Гібаряна, в якому той пропонує опромінити океан жорстким випромінюванням, тим самим вбивши його. Згодом Кріс дізнається, що станцію відвідують якісь істоти.

Кельвіну з'являється образ його дружини Харі, котра десять років тому наклала на себе руки. Вона поводиться, ніби нічого не сталося, Кріс спершу намагається ставитися до її появи спокійно, розуміючи, що вона несправжня. Коли Харі допитується про свою смерть, Кріс вбиває цю подобу померлої, викинувши її в космос на ракеті. Снаут тільки насміхається та пояснює, що це була матеріалізація уявлення Кріса про Харі. Він пояснює — подібні «гості» почали приходити після пробної дії на океан жорстким випромінюванням. Спогади про найзначиміших для жителів станції осіб матеріалізуються і від них неможливо позбутися. «Гості» виглядають і поводяться точно як люди, але складаються з екзотичної матерії та в разі смерті скоро оживають. Психолог підозрює, що Соляріс сам досліджує людей, присилаючи «гостей».

Харі знову виникає на станції, Кріс безуспішно намагається вбити її та поволі починає ставитися до неї як до справжньої. Снаут користується цим аби вивчити Харі. Він розмірковує з Крісом і Сарторісом про те, що люди насправді не хочуть досліджувати інші світи, вони бажають розширювати Землю до меж Всесвіту. Тож людині потрібна людина, а не іншопланетний розум. Розуміючи, що своїм існуванням вона заподіює Кельвіну страждання, Харі спочатку намагається вбити себе, а після невдач просить Снаута і Сарторіуса знищити її шляхом анігіляції. Дослідники проводять експеримент, відправляючи енцефалограму Кельвіна океану аби той зрозумів як відчуває людина. Океан припиняє присилати «гостей», натомість створює в собі острови. Кельвін зі Снаутом після цього розмірковують про те, що Соляріс повинен лишитися таємницею.

Кріс повертається до батьківського дому. Камера піднімається і стає видно, що насправді це не Земля, а острів посеред Соляріса.

У ролях

[ред. | ред. код]

Знімальна група

[ред. | ред. код]

Сприйняття

[ред. | ред. код]

Прем'єра фільму «Соляріс» відбулася на Каннському кінофестивалі 1972 року, де він отримав гран-прі спеціального журі та був номінований на «Золоту пальмову гілку»[1]. Прем'єра в СРСР відбулася в московському кінотеатрі «Мир» 5 лютого 1973 року. В США покази стартували 6 жовтня 1976 року в театрі «Ziegfeld» у Нью-Йорку[2]. Версія для американського прокату була скорочена на 30 хв. і рекламувалася як «російська відповідь на „2001“»[3].

Багато критиків зробили висновок, що фільм Тарковського ідейно протилежний роману Лема[4].

Станіслав Лем розкритикував екранізацію його роману за камерність, введення нових персонажів (батьків Кельвіна) та зміну ідейного наповнення. За словами Лема, Тарковський зняв не «Соляріс», а «Злочин і кару», майже цілком відкинувши тему проблем пізнання світу людиною. «Тарковський у фільмі хотів показати, що космос дуже огидний і неприємний, а ось на Землі — прекрасно. Але я-то писав і думав зовсім навпаки»[5]. Тарковський на противагу Лему зосередив увагу на темі стосунків люди з її совістю, де Соляріс матеріалізує її гріхи[3].

На думку Роджера Еберта, фільм ставить перед глядачами питання: «Коли ми когось любимо, кого ми любимо? Цю людину чи наше уявлення про цю людину?». Паралелі з «2001» помітні, але фільм Кубрика спрямований назовні, описуючи наступний крок людини у всесвіті, тоді як фільм Тарковського спрямований усередину, запитуючи про природу та реальність людської особистості. Тарковський дотримувався романтичного погляду на людину, здатну перетворювати реальність за допомогою власної духовної та філософської сили[6].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ SOLARIS - Festival de Cannes 2016 (International Film Festival). web.archive.org. 22 березня 2016. Архів оригіналу за 22 березня 2016. Процитовано 21 серпня 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання)
  2. ↑ Le Cinéma: grande histoire illustrée du 7e art (фр.). Editions Atlas. 1982. с. 1625. ISBN 978-2-7312-0168-0.
  3. ↑ а б Белов, Игорь (11.04.2019). Такой разный «Солярис». Как поссорились Станислав Лем и Андрей Тарковский. Culture.pl. Процитовано 01.08.2024.
  4. ↑ Четыре «Соляриса»: почему фильм Тарковского — худшая экранизация Лема | Блоги | Мир фантастики и фэнтези. www.mirf.ru (рос.). Процитовано 21 серпня 2024.
  5. ↑ Станислав Лем об экранизации романа «Солярис». Медиа-архив Андрей Тарковский. tarkovskiy.su. Процитовано 21 серпня 2024.
  6. ↑ Ebert, Roger. Solaris movie review & film summary (1972) | Roger Ebert. https://www.rogerebert.com/ (англ.). Процитовано 21 серпня 2024.

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Шакула Світлана. Феномен кіноактора Владислава Дворжецького. — К. : Вадим Карпенко, 2015.
  • Урбан А. В человеческом космосе // Искусство кино. — 1972. — № 5. (рос.)

Посилання

[ред. | ред. код]
  • «Соляріс» на сайті проєкту про Андрія Тарковського. (рос.)
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Соляріс_(фільм,_1972)&oldid=43409253