Перейти до вмісту

Андреас Каппелер

Матеріал з Вікіцитат
Андреас Каппелер
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Андреас Каппелер (нім. Andreas Kappeler; нар. 20 вересня 1943, Вінтертур, Швейцарія) — швейцарсько-австрійський історик, фахівець з українсько-російських відносин; працює головним чином в Австрії. Професор Віденського університету. Член австрійської академії наук, іноземний член української академії наук, іноземний член Чуваської академії наук. Член редакційної колегії журналу Ab Imperio. Автор книги «Нерівні брати».

Цитати

[ред.]
  •  

Вважаю, що моє головне завдання як викладача і як науковця — сприяти розумінню Східної Європи, її історії, культури та людей. Звичайно, сьогодні це передусім стосується України, але також — і Росії, але не путінської системи.
Від 2014-го я виступав проти Russland-Versteher[1][2].

  •  

«Війни породили національні держави», — писав німецький дослідник Дітер Ланґевіше, якому йшлося про наполеонівські війни, Першу світову війну. Прийнято вважати, що спільний ворог укріплює націю. Втім взаємозв’язок поміж війнами і nationbuilding — не прямолінійний. Цей процес залежить від багатьох чинників[2].

  •  

Громадянської нації без етнічних елементів не буває, за деякими винятками (наприклад, Швейцарії, де я виріс), але небезпечно, коли вони переважають довший час. На мою думку, важливішими, ніж спільна мова чи спільна конфесія, є спільна історична пам'ять[2].

  •  

Зважаючи на те, що українську мову та український етнос переслідували і в Російській імперії, і в СРСР, то їх треба підтримувати, інакше панування російського продовжувалося б далі[2].

  •  

З українськими істориками із СРСР я не контактував аж до 1990-х років. Кількома роками раніше я зустрічався на конференції з колегами (українського походження) з інших країн — з Іваном-Павлом Химкою, Ярославом Пеленським, Володимиром Кравченком. Із колегами з України, неприхильними до радянської системи, я познайомився на конференції у Гарроґейті 1990-го, а потім — і в Києві, і у Львові[2].

  •  

Коли проект незалежної української держави з громадянською нацією, верховенством права, активною економікою стане успішним, то це матиме вплив. Саме такому розвитку подій Путін намагається завадити, бо інакше українська модель стане привабливою і для росіян. Звичайно, для успіху в цій справі потрібно заручитися підтримкою і Європейського Союзу, і США. Але тільки Україні під силу це втілити[2].

  •  

Після Євромайдану модель політичної та громадянської нації зміцнилася, стала сильнішою. Водночас є тенденції до етнізації, на противагу сильним етноросійським впливам, котрі пожвавилися у Росії минулими роками. На мою думку, це загрозливий варіант розвитку. Українська громадянська нація є можливою із російськомовним населенням, котре, звичайно ж, мусить володіти державною мовою і бути прихильним до самої української держави[2].

  •  

Процес nationbuilding’у в різних народів відбувався по-різному. Є запізнілі нації як етноси — наприклад, фіни чи словенці, — котрі швидко стали модерними, громадянськими. Є інші, «старі» нації, котрі йшли до цього важко, наприклад, португальці[2].

  •  

Саме поняття «брати» в заголовку пробуджує інтерес. В Україні — зі запереченням, на Заході — з асоціацією про старшого брата.
А от у Росії цієї книги ніколи не надрукують. У першому ж абзаці я пишу про окупацію та анексію Криму. Наприкінці я дуже ретельно і критично описую війну Путіна. Та й загалом із книги можна зрозуміти, що я на боці українців. Втім і не без критики[2]. — Про книжку «Нерівні брати»

  •  

Українці та росіяни, безумовно, є близькими за мовою, культурою, історією. Багато людей вважало справді інший народ близьким, «братським». Насправді ж, брати, члени однієї сім’ї часто самі не мають «братських» стосунків. Навпаки, внутрішньосімейні суперечки бувають навіть гіршими, ніж із чужинцями.
У радянські часи був анекдот. Імре запитує в Іштвана: «Радянський Союз — наш брат чи наш друг?» Іштван відповідає: «Радянський Союз — наш брат. Друга можна вибрати, а брата — не можеш». До речі, саме близькість — одна з причин запеклих суперечок[2]. — Про назву своєї книжки «Нерівні брати»

  •  

У роки холодної війни на Заході панувала різка русофобія. І я, як один із небагатьох фахівців, котрі знали мову та країну, займався тим, що захищав росіян, російську культуру, а іноді й Радянський Союз наперекір таким однобоким судженням[2].

  •  

У 1992 році вийшла моя книга «Росія як багатонаціональна держава». Українці тоді були другою за чисельністю національністю у СРСР. Відтак від початку 1980-х я почав ретельно пізнавати історію України й читати лекції на цю тему в Кельнському університеті.
Тоді для громадської думки на Заході і Україна, і українці були чимось цілковито невідомим. Вважали, що то росіяни, просто без власної мови, щось на кшталт регіонального субетносу. Люди були певні, що так зване «національне питання» вирішене назавжди, і що «радянська людина» вже дійсно існує. І майже ніхто не думав про можливість виникнення незалежної української держави[2].

  •  

Ще від 1960-х я вивчав історію та культуру Росії у Цюрихському університеті. У 1970 році півроку стажувався у Ленінграді. Так я і теоретично, і практично доволі добре пізнав радянську систему. Знаю, що таке політичні репресії, КДБ чи погане економічне становище[2].

  •  

Ще від 1992-го, а особливо від 2004-го, пропаганда лається в бік українців-«мазепинцев» та їхньої «самостийности».
Більшість росіян вважає, що українці — несамостійна нація, і їхня держава є тимчасовим явищем. Більшість же українців пам’ятає, що вони мали загалом нормальні стосунки з росіянами. Багато хто ненавидить Путіна, але не Росію і росіян[2].

  •  

Я дуже добре пам’ятаю епізод в іноземному відділі Академії наук СРСР. Я декілька разів намагався отримати дозвіл — тоді чиновник повів мене до іншої кімнати й показав мапу зі заштрихованими регіонами, забороненими для іноземців.
Із друкованими публікаціями було легше, бо моя тема стосувалася домодерного часу. З іншого боку, дослідження неросійських національностей, зокрема й українців, вважали небезпечним[2].

  •  

Я майже нічого не знав про українську історію, націю, культуру. Те, що СРСР — це не лише Росія, я зрозумів згодом. Лише завдяки мандрівкам Радянським Союзом, а особливо подорожам до Балтійських країн і на Кавказ, я дізнався, що Радянський Союз та Росія — не тотожні. Це стало поштовхом для моїх досліджень про багатонаціональну імперію[2].

  •  

Я пишу не лише про «братство», а й про численні конфлікти, розбіжності між українцями та росіянами в історії. А ще — про те, що ці відмінності загострилися після виникнення незалежних держав. Та моя думка така, що вся ця передісторія не мусила закономірно призводити до війни. Майже ніхто десять років тому не взявся би це прогнозувати. Причини, по-моєму, треба шукати серед множинних чинників, але найперше — в агресивній політиці Путіна[2]. — Про книжку «Нерівні брати»

Примітки

[ред.]
  1. Дослівно, ті, що розуміють Росію. Так у Німеччині називають людей, котрі обстоюють російські інтереси в німецькій політиці. Здебільшого — це ліві та соціал-демократи
  2. а б в г д е ж и к л м н п р с т у Андреас Каппелер: «Україну вже років 150 сприймають як шахову фігуру»