червоніло; поки виїхав, то ще не пізно було, бо сонечко тільки з-за гори викочувалось.
— А тепер, жінко, спати? — заговорив о. Гервасій.
— Тобі добре спати, а мені хазяйство…
Через годинку пан-отець хріп, а пані-матка товклась по перині.
Не часто траплялись такі оказії в Люборацьких, та все ж бували; тільки не за кожним разом таку палю забивали, хоча й на-сухо ніхто не виїзджав. Такий уже звичай.
Тим часом зближалась друга Пречиста, а припадала в суботу; в пятницю ж у Люборацьких така колотня була в двірку, що й не сказати: пані-матка ходила з заплаканими очима та бідкалась; Мася немов би плакать збіралась, а пан-отець тільки руки потирав, кидаючи оком на вузли, вузлики, вузлички, що рядком понаскладали, наче на край світа в дорогу збірались. Не так чого понабірали, як їжі: скільки печених курок, ковбас, сухариків, сущиків і всякої всячини! Наймички аж повпрівали, бігаючи то з пекарні, то в пекарню; пані-матка також по̀том обливалась, обвязуючи, замотуючи; тільки Мася ні в віщо не входила.
Чому-ж се так? Чому пані-матка не нажене їй холоду? Ге! Вона вже останні години добуває дома — в науку поїде, то хай погуля.
Глянула пані-матка на все, чого понаготовляла, й задумалась: — коли-б, каже, чого не забути, щоб дитина не мліла голодом в чужині; бо не дурно ж мої покійні татуньо розсказують було, що будуть не ученики, а мученики… Боже мій, Боже! —
