Участник:Алый Король/Песок

Василь Андрійович Симоненко (укр. Василь Андрійович Симоненко; 1935—1963) — український радянський поет і журналіст, один з представників покоління «шістдесятників».

За життя Симоненко світ побачив лише один збірник його поезії «Тиша і грім» (1962), друга збірка віршів, «Земне тяжіння» (1964), вийшов вже після смерті поета. Його твори видавалися і перевидавалися до 1968 року, після цього, більше, ніж на десятиліття творчість Симоненка зникла з карти української літератури. Повернення поета в літературний процес відбулося в 1981 році, коли був випущений його поетична збірка «Лебеді материнства».

Біографія

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року у селі Біївці Лубенського району Полтавської області у сім’ї вчительки Ганни Федорівни Щербань (19.09.1908 — 1998). Його батько (офіційно батьки розписані не були) залишив сім’ю через рік після народження сина. За спогадами близького друга Симоненка Миколи Сніжка: «Батько його був сільський гульвіса. Красивий, здоровий. У такого чоловіка не закохатися неможливо. І Ганна Федорівна попалася на це. <…> А народився Василь, так він і року не витримав. Виїхав з села, десь в армії був, в Сибіру. Проштрафився, його військовий трибунал судив. Не подавав про себе ніяких звісток. Хлопця мати з дідом виховували».

В останнє батько і син зустрінуться через 20 років, коли Симоненко буде правцювати журналістом в Черкасах. За переказів друзів та знайомих поета, Василь залишив батька переночувати на одну ніч, а наступного ранку провів його зі словами: «А тепер, батьку, будьте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві виглядав Вас кожної днини…»".

« В мене була лиш мати,
Та був іще сивий дід,
Нікому не мовив «тату»
І вірив, що так і слід.
<…>
І плачу, було й сміюся,
Як слухаю ті пісні.
Спасибі ж тобі, дідусю.
За те, що ти дав мені. »

— вірш «З дитинства» (1957 рік)

Дід поета, батько Ганни Федорівни, Федір Трохимович Щербань (1876—1949), — селянин, самотужки вивчив грамоту, багато читав. Після народження Василя багато часу присвячував його вихованнню та вплинув на любов Василя до історії та художнього слова. Мати поета стверджувала: «Можна з упевненістю сказати, що дід Федір був першим Василевим другом і наставником».

Протягом 1942—1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952). У 1952 році закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).

У 1957—1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», потім, у 1960—1963 pp.,— у газеті «Молодь Черкащини». 1962 року Василь Симоненко став членом Спілки письменників України. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, цього ж року вийшла єдина його прижиттєва збірка «Тиша і грім». Наступного року у Дитвидаві вийшла друком казка «Цар Плаксій і Лоскотон», останнє прижиттєве видання Симоненка.

В тому ж 1963 році Василь Андрійович став власним кореспондентом «Робітничої газети». Редактор видання Юхим Антонович Лазебник, який знав Симоненка ще за університетських часів, не приховував, що відразі після виходу першої збірки Симоненко привернув до себе увагу радянських функціонерів і на одній із зустрічей секретар ЦК КПУ Скаба в 1963 році відверто висловлював незадоволення: «Як можете ви брати на роботу людину, яка описує на сторінках своєї книги тільки брехунів, підлабузників, хапуг і негідників? Позитивних героїв він, бачте, в нашому суспільстві не помічає?». 10 квітня 1963 року Симоненка було зараховано до штату «Робітничої газети». Оскільки кожна стаття нового власкора прочитувалася цензорами особливо ретельно, було вирішено, що основним обов’язком Симоненка-журналіста стане ведення теми будівництва об'єктів хімічної індустрії, яке широко розгорнулося на початку 60-х в Черкасах.

« Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.
Моє життя — розтрощене корито,
І світ для мене — каторга і кліть…
Та краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть. »

— вірш «Не докорю ніколи і нікому…» (1955 рік)

Попри твердження кореспондентки «Робітничої газети» про те, що про невиліковну хворобу Симоненка в редакції дізналиси одними з перших, близькі поета знали про його неміч набагато раніше. Поет Микола Сом, близький друг Симоненка, пригадував, що ще у студентські роки Василь розповідав йому про хворі нирки та передбачав свою ранню смерть.

Згідно однієї з розповсюджених версій загостренню хвороби посприяло побиття поета працівниками міліції залізничної станції ім. Шевченка (Сміла). Інцидент відбувся навесні 1962 року. Микола Сніжко,

близький товариш Симоненка, згадував, що того дня Василь Андрійович проводжав на вокзалі одного з родичів. Після відправлення поїзду Симоненко звернувся до однієї продавчині, бажаючи придбати цигарки, але та відповіла в нечемній формі, на що поет почав голосно скаржитичи, чим привернув увагу міліцейських. За версію Сніжка, Симоненко надав посвідчення черкасього журналіста, після чого був заарештований та відправлений в відділок, де і був жорстоко побитий. «Ми дізналися: Микола Негода, Вітя Онойко, Петро Жук, — згадував Сніжко. — Поїхали в Смілу, пішли в міськком партії і говоримо: нашого товариша посадили в буцегарню, потрібно його звільнити. Секретар подзвонив, і його випустили. Василь показував синці. Але йому веліли, щоб ніхто про це не знав».

Такої ж версії щодо інциденту на вокзалі дотримувався напочатку 90-х і Микола Сом:

Пізніше від черкаських журналістів я дізнався про те, що над Василем жорстоко познущалися негідники із залізничного відділу міліції на станції Шевченкове. Його били з розумінням виучки катів КДБ — щоб не було слідів наруги. Били по хворих нирках. І за що? Лише за те, що він просив у залізничному ресторані, де сиділо п’яне залізничне кодло, пачку цигарок. Разлючені офіціантки (це дешеве і продажне бидло) викликали власних охоронців із міліції. Наївного прохача тут же забрали й закрили в кутузку… Нарешті я зізнаюся, що я там був через півроку після смерті Васі. Хотів поцікавитися деталями побоїща, але тих держимордів із міліції та запопадливих служниць ресторану не зустрів. Здогадався: їх прибрала відповідна служба — як злочинців та свідків.

Через 20 років, в інтерв'ю 2010 року, Микола Сом виклав іншу версію подій весни 1962 року:

У 1962 році в Черкасах Васю ще ніхто не знав, і коли він потрапив до міліції, був в диміну п’яний. Не було там переодягнених кагебістів, як стверджує професор Яременко. Симоненко не зізнавався ні мені, ні матері, що його били. Хлопці розповіли, що він з якимось товаришем підійшов до ресторану, де гуляла п’яна компанія. Вася просив винести пачку сигарет, йому відповіли, що закрито. Підійшли міліціонери почали викручувати руки, і Вася обізвав їх фашистами. Справу хитро зам’яли. Я був в міліції. Капітан мене впізнав (бачив по телевізору): «Знаю, навіщо прийшли. Тих хлопців прибрали». І — пляшку на стіл: «Давайте пом'янемо». У Васі був рак, але побої могли прискорити його кончину.

13 грудня 1963 року Василь Симоненко помер від раку нирок у Черкасах.

Посилання

• 2010 сом
• 2013 Снежко