Костенко Ліна Василівна

українська письменниця, поетеса-шістдесятниця

Лі́на Васи́лівна Косте́нко (нар. 19 березня 1930) — українська письменниця-«шістдесятниця», поетеса. Авторка романів у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987 року) та «Берестечко» (1999), прозового роману «Записки українського самашедшого» (2010) та інші.

Костенко Ліна Василівна
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
Львів, вул. Ліста. Графіті з віршем Ліни Костенко
Засідання журі фестивалю «Відкрита ніч» за участі Ліни Костенко та Юрія Андруховича. 21 червня 2003 року

Цитати

ред.

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


  •  

Архаїка ще виглядає добре, музейно. Але анахронізми виглядають погано, це баласти, це ana — chronos, це проти часу. Це призводить до консерватизму, спричиняє інертність мислення і маніакальну схильність до стереотипів.
Одним iз таких стереотипів є хронічне потрактування України як жертви, континуативно в історії і до сьогодні залежної від чиєїсь злої волі, відтак іманентно нездатної якось переломити ситуацію навіть уже у своїй незалежній державі і, нарешті, стати в ряд достойних і вільних країн[1]. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року

  •  

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт[2][3]«Пісенька з варіаціями», збірка «Триста поезій»

  •  

А часом вже і думаєш, — а може, люди віруси, от просто собі віруси на цій живій Землі?![4]«Жаби ганяють ряску над нуклідами», збірка «Мадонна перехресть»

  •  

А як пильніше глянуть навкруги — все хтось комусь на світі вороги[5]«Берестечко»

  • А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.
  • А втім покоління - це дуже відносна одиниця виміру. В кожному поколінні є свої антиподи. І потім - інволюція в часі. Час - великий карикатурист.
  • А секунди летять. Отак можна вмерти й нічого не встигнути. Встигаєш тільки втомитися.
  • А я кажу: не кожна, ой не кожна!
  •  

Біда сьогодні буть домовичками, у інтер'єрах казка не живе[6]«Домовичкам незатишно у місті», збірка «Мадонна перехресть»

  •  

Блаженний сон душі мистецтву не сприяє[7][8]«Що доля нелегка — в цім користь і своя є», збірка «Триста поезій»

  •  

Бо хто в путі надовго зупинився, на того шаром осідає пил[9]«Шлях», збірка «Поезії»

  • Бо хто за що, а ми за незалежність. Отож нам так і важко через те.
  • Бог дав жінці розум, щоб було два полюси правди.
  • Будні роблять людей буденними.
  •  

В дитинстві відкриваєш материк,
Котрий назветься потім — Батьківщина[10][11]«В дитинство хочу, там усе моє»

  •  

В життя приходиш чистий і красивий. З життя ідеш заморений і сивий…[3]«Маруся Чурай»

  •  

Віддай людині крихітку себе. За це душа поповнюється світлом[12]«Інкрустації», збірка «Вибране»

  •  

Воно з-за ґрат свободу краще видно. То добрий вишкіл іноді — тюрма[10][13]«Берестечко»

  •  

Всі люблять Польщу в гонорі і славі. Всяк московіт Московію трубить. Лиш нам чомусь відмовлено у праві свою вітчизну над усе любить[11]«Берестечко»

  • Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан.
  • Виховуючи свою дитину, ти виховуєш себе.
  • Відсталий ми народ, українці, зі своїми поняттями про кохання. Нам би все, як у пісні: "Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу". Тепер би він її тричі трахнув по дорозі.
  • Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькала національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.
  •  

Глобалізується не тільки економіка чи всезагальна обумовленість інтересів, глобалізуються конфлікти і передумови екологічних, техногенних і моральних катастроф. Ані важелів впливу, ні ефективних механізмів контролю у людства нема. І те, що сьогодні здається всього лиш сюжетом для письменників-фантастів, завтра може стати зловісною реальністю[14]. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року

  •  

Глобальне людство хоче ковбаси,
а вже вона з нуклідами і сказом[4]«Усе змінилось…», збірка «Триста поезій»

  •  

Гублю себе, коли служу рабам[5]«Маруся Чурай»

  • Де воля спить, її ще й приколишуть[10]
  •  

Демократія не настає, як пора року, вона будується послідовно і системно. Тож наша позірна демократія, не убезпечена ні законами, ні політичним досвідом, чаїла в собі масу непередбачених небезпек. І нагадує часом не демократію, а потужний викид плебейства[15]. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року.

  •  

Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там[10][16]«Маруся Чурай»

  •  

Душа — єдина на землі держава, де є свобода чиста, як озон.
Кордон душі проходить над світами, а там нема демаркаційних зон[10][12]«Летючі катрени», збірка «Вибране»

  •  

Для лаврів сучасності треба чавунні скроні[17].

  • Держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава…
  • До всіх перинатальних хвороб державності ще й така халепа – виросли покоління, яким усе пофіґ.
  •  

Епоха несприятлива — ламає іще в колисці геніям хребти[18]«Усі вже звикли…», збірка «Вибране»

  • Єдине, що від нас іще залежить, —
Принаймні вік прожити як належить.[10]
  • Єдиний, хто не втомлюється, — час.[10]
  • Є боротьба за долю України. Все інше — то велике мискоборство.[19]
  •  

Життя — це оббирання з реп'яхів,
що пазурами уп'ялися в душу[20][21]«У драмі людській небагато дій», збірка «Триста поезій»

  •  

Життя як вірш без пунктуації, а смерть поставить крапку і тире[9]«Тінь Марії», збірка «Над берегами вічної ріки»

  •  

Жінка  — як музика, її можна любити, навіть не дуже розуміючи.[22]Цитати відомих українок про жінок

  •  

Зажурилася Єва, і Адам заклопотаний ходить,
і посивілі хмари висмикує Бог з бороди.
Щось у цьому раю вже нічого не родить,
Вже нічого не родить, тільки родять запретні плоди.
Бог трясе кулаками: та що це настало за врем'я?!
Кинеш оком з небес, а запретні плоди оніно!
Єва сушить узвар, Єва робить із них варення,
Засипає у бутлі, і вже шумує вино!
Бог їй каже: о жінко! Ти ж тільки слабке створіння.
Ти забула, що я унатурив тебе із ребра?
Не скузуйся зі мною, бо із того варіння,
Бо із того варіння не буде тобі добра[23].

«Райська елегія»
  •  

Замість динамічних імпульсів, які б відповідали вже новому, державному, статусу нації, їй був прищеплений комплекс меншовартості, провінційності, вторинності її мови й культури[24]. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року

  •  

Зараз все менше людей, в яких уособлюється Україна, які готові за неї боротися, в яких є ота цивільна одвага, про яку писала Олена Теліга. І от коли таких людей все менше або у них немає цивільної відваги, через те України зараз ніби немає.[1]

  •  

Здається ж, люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла[12]«Мабуть, ще людство дуже молоде», збірка «Вибране»

  •  

Зона відчуження — це ж не просто радіоактивно забруднена територія. Це чорна діра, яка поглинула цілий етнос, його ономастику, мову, історію, звичаї, промисли і мистецтво, призвела до непоправних деформацій віками сформованої етнопсихології[25]. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року

  •  

І все на світі треба пережити.
І кожен фініш — це, по суті, старт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт[2][3]«Пісенька з варіаціями», збірка «Триста поезій»

  •  

І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра — ви.[26]Вірш на титульній сторінці однієї з книг, переданих на фронт.

  •  

Історія проситься в сни нащадків[27][10]«Інкрустації», збірка «Вибране»

  •  

І хто ми є? Усі усім мільйони. А хтось комусь однісінький один[27]«Фото у далекий вирій», збірка «Вибране»

  • І хто б там що кому не говорив, а згине зло і правда переможе!
  • І що цікаво – серце у колібрі майже втричі більше, ніж шлунок. От якби так у людей.
  • Клаптенята паперу — то смертельні плацдарми самотньої битви з державами, з часом, з самим собою[10]
  • Коли в людини є народ, тоді вона уже людина[10]
  • Коли я ще раз почую, що Україна встала з колін, я випишуся з українців. Якщо українці це не опротестують. Хто встав із колін? Як на мене, теперішнє оце обурення все-таки молодь в основному підняла. Старші дуже переживають, у старших сльози стоять на очах від того, що зараз відбувається. Але сказати, що це Україна встала з колін, не можна, бо ця молодь ніколи не стояла на колінах. Не стояли ж ви на колінах? Як вам ця ідея, що ви стояли на колінах? Навіть я у своєму віці не стояла ніколи на колінах[28]
  •  

Колись були Орфеї, а тепер корифеї[29]«Інкрустації», збірка «Вибране»

  •  

Криши, ламай, трощи стереотипи![30][6]«Криши, ламай, трощи стереотипи!», збірка «Триста поезій»

  •  

Критична маса невирішених проблем, глобальні демографічні дисбаланси, грізні порушення екосистем, залежність від вичахаючих енергоресурсів, невідступна загроза світового конфлікту — все це вимагає нового мислення, нової енергетики душ, нових політичних підходів і консолідації всіх інтелектуально спроможних сил[1]. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року

  • Кожному поколінню сняться свої кошмари.
  • Краса – і тільки, трішечки краси, душі нічого більше не потрібно.
  • Любов — це насамперед відповідальність, а потім уже насолода, радість[31].
  • Люди, яких можна поважати, вже дорослі[28]
  •  

Людина жартує у двох випадках: коли їй весело і коли їй смутно[6]«Якщо це вимагає пояснення», збірка «Поезії»

  • Люди вимагають правди – їм сервірують брехню.
  • Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем.
  • Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі.
  •  

Мені соромно за мужчин моєї нації. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню — вони ніколи не схопляться за зброю! — «Записки українського самашедшого»

  • Ми — атомні заложники прогресу[10]
  • Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу[32]
  •  

Митцю не треба нагород. Його судьба нагородила.
Коли в людини є народ, тоді вона уже людина[17].

  • Мабуть, чогось такого подібного в цілому світі немає. Мова солов'їна, а тьохкають чортзна-що.
  • Майбутнє щодня стає минулим.
  • Манія величі – це хвороба. Комплекс меншовартості – теж хвороба. Тільки ще гірша. Бо від манії величі станеш іспанським королем, як Поприщін у Гоголя. А від комплексу меншовартості відчуєш себе комахаю і побіжиш по стіні, як Грегор у Кафки.
  • Марудна справа – жити без баталій. Людина від спокійного життя жиріє серцем і втрачає талію.
  • Мені обридли конфесії з політичним підтекстом. Московський патріархат, київський патріархат. Один всія України, і другий всія України. В очах двоїться – хто ж із них усіїший?
  • Ми – ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати.
  • Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.
  • Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі (з роману у віршах "Маруся Чурай").
  •  

Настане час — і все піде в архів[20][33]«У драмі людській небагато дій», збірка «Триста поезій»

  •  

Немає народів з легкою історією. І наш не виняток. Але потрактування його як народу ексклюзивно нещасного та ще й iз таким букетом специфічних властивостей, як відсутність національної гідності, рабська звичка не вставати з колін, схильність до розбрату і братовбивчих конфліктів, так інерційно бездумно прийняте і активно задеклароване в самих початках державності, було фатальним для подальшого розвитку[1]. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року

  •  

Не розстрілюй часу робочого кулеметною чергою слів[33]«Нехай підождуть невідкладні справи», збірка «Річка Геракліта»

  •  

Не час минає, а минаєм ми[3]«Відозва до балакучого гостя», збірка «Вибране»

  • Народ шукає в геніях себе[10]
  • Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову[10]
  • Не треба думати мізерно,
Безсмертя є ще де-не-де…[10]
  •  

Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста[10][34][35]«Вже почалось, мабуть, майбутнє…», збірка «Триста поезій»

  •  

Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш - то уже навіки. [36]

  • Нашого цвіту по всіх борделях світу.
  • Не з нашим розумом, осягнути, як виглядає Бог. Я тільки знаю, що Той, хто запустив моє серце, Той запустив і Всесвіт.
  • Несказане лишилось несказанним.
  • Ну, от і дожилася наша мова, була-була безсмертною в віках, але прийшли бендюжники від слова і потопили мову в матюках.
  •  

Ох, лицарю, не зв'язуйся з отарою — вона тебе затопче в пилюгу[13]«Балада моїх ночей», збірка «Вибране»

  • Огидна річ – наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.
  •  

Поезія і популярність — у цьому завжди є якась полярність[10][37][29]«Усе змінилось…», збірка «Триста поезій»

  • Поки що я можу з жахом сказати: докотили Україну до прірви і поки не з'явиться ота цивільна відвага в людях, доти вона так і буде ця Україна — декоративна. Незалежність ворушить «вусами уві сні». [3]
  •  

Політичної біжутерії не ношу![38][39]цими словами поетеса відмовилася від звання Героя України

  •  

Поразка — це наука. Ніяка перемога так не вчить[10][5]«Берестечко»

  • Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна.
  • Пристрасть – це натхнення тіла, а кохання – це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей.
  • Проблеми ж – як божевілля. Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані – то вже навік.
  •  

Сміятись краще все-таки, ніж плакать[40][12]«Маркова скрипка», збірка «Триста поезій»

  •  

Страшні слова, коли вони мовчать[10][41][11]«Страшні слова…», збірка «Триста поезій»

  •  

Стугнить земля. Ідуть великі юрми.
Ти думав — люди, глянув — барани!
Ти їм на поміч, лицар-недотепа.
Ти їх рятуєш, а вони у крик.
Ех, Дон Кіхоте, їм же не до тебе.
Не заважай іти їм на шашлик[42].

«Балада моїх ночей»
  • Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер.
  • Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.
  •  

Те, що вчора було прогресом, завтра стане іхтіозавром[33]«Інкрустації», збірка «Вибране»

  •  

Тепер Жар-птиці не буває. Жар-птицю будень убиває[6]«Інкрустації», збірка «Вибране»

  • Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!
  • Така любов буває раз в ніколи.
  • Там, де в жінок не розвинуте почуття честі й гідності, процвітає моральне невігластво чоловіка.
  • Троянда – як кохання, може завдати болю, якщо не вмієш її узяти.
  •  

У всіх народів мова — це засіб спілкування, у нас це — фактор відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм[43]. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року

  •  

У драмі людській небагато дій:
дитинство, юність, молодість і старість[20][44]«У драмі людській небагато дій», збірка «Триста поезій»

  •  

Усе і всіх віки перетривали[45][3]«Гондоли — чорні», збірка «Триста поезій»

  • У кожного своя пустеля і свої міражі.
  • Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути.
  • Українська література - це література заборонених і загиблих, розстріляних і зацькованих, вигнаних і забутих, через століття згаданих, через півстоліття надрукованих.
  •  

Хто не має власного таланту, того присутність генія гнітить[18]«Сніг у Флоренції», збірка «Вибране»

  • Хто має право нам, людям, визначати мінімум?! Ті, що собі призначили максимум?!
  •  

Це так природно — відстані і час[3]«Осіння хуртовина», збірка «Гіацинтове сонце»

  •  

Час великих постатей, схоже, проминув, дедалі частіше приходять до влади висуванці великих кланів, у практиці яких відсутня етика філософії буття[14]. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року

  •  

Час — він мудрий, фікції скасує[33]«День за днем…», збірка «Вибране»

  •  

Час працює на тих, хто працює на нього. Тим більше тепер, коли найгірші прогнози справдились, і в біблійних долинах заклекотіла війна, яка ставить перед світом уже остаточні альтернативи[46]. — «Україна як жертва і чинник глобалізації катастроф», 25 квітня 2003 року

  •  

Чи нас Господь почує усіх разом, коли з нас кожний просить про своє?[47]

  •  

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.
А я скажу: не кожна, ой не кожна!
Чужа душа — то тихе море сліз.
Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна[12]«Маруся Чурай»

 
 
Ця цитата була обрана цитатою дня 19 березня 2016 року.
  • Час неосяжний, коли він категорія Вічності. А звичайний наш час, повсякденний, мигтить-мигтить, його завжди не вистачає. Він летить, мов експрес, не встигнеш озирнутися, а ти вже вчорашній.
  •  

Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине…[10][48][49]«Вже почалось, мабуть, майбутнє…», збірка «Триста поезій»

  •  

Шукайте цензора в собі[50][6]«Шукайте цензора в собі», збірка «Триста поезій»

  • Шкода, що в жінках так швидко вмирає Ассоль.
  • Ще не було епохи для поетів,
Але були поети для епох[10]
  •  

Що є життя? Це — проминання тіней[3]«Сніг у Флоренції», збірка «Вибране»

  •  

Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?![5]«Берестечко»

  •  

Юрба у люті — то вже не громада[13]«Берестечко»

  • Я б просила у цьому сторіччі хоч би той магазинний мінімум: люди, будьте взаємно ввічливі[10]
  •  

Я знаю грамоту свободи — її підписують мечі![10][13]«Берестечко»

  • Якщо нації весь час кажуть, що вона упосліджена, меншовартісна, менталітет не такий, вона спить, вона стоїть на колінах, у неї апатія, і весь цей набір, іде абсолютний психологічний демонтаж нації[28]
  • Якщо платити злочином за злочин, то як же й жити… на землі?[10]
  • Я всіх люблю, аби не заважали.
  •  

Я ніколи не дозволяв собі думати, що в Україні є п'ята колона. Але ж вона вже йде потоптом по моїй душі! Раніше ж принаймні ненависть до українців хоч якось камуфлювалася, а тепер тебе просто готові знищити: "Хотєли свою нєзалєжность? Вот вам!" Виїли Україну зсередини, як лисиця бік у спартанця, ще й дивуються – чого ж вона така скособочена? Чого кульгає в Європу, тримаючись за скривавлений бік? Всю обгризуть, як піраньї, і сипонуть врозтіч. Від України залишиться тільки скелет. — З роману «Записки українського самашедшого»

  • Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів.
  • Я скорше дуба вріжу, ніж мене поставлять на коліна[51].

Чиста нагорода з чистих рук (промова) (1990)

ред.
  •  

Я не знаю, хто, коли й кого нагородив уперше. Мабуть, це було давно. І яка це була нагорода — священний камінчик, золота бляшка чи зуб акули? У стародавніх греків — лавровий вінок. У фінікійців, здається, перстень. Знаю тільки, що з давніх давен були і є нагороди, так би мовити, двох категорій: нагороди нечесні, що заохочують служити владам, і нагороди почесні, за справжні заслуги перед суспільством[17].
З виступу після вручення премії Міжнародної фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. Травень 1990 року, Вашінґтон, Джорджтаунський ун-т

  •  

Досить згадати хоча б трьох славетних поетів — Данте, Петрарку і Торквато'Гассо. Всі знають знаменитий портрет Данте з лавровим він­ком на голові. Важко собі уявити цю горду голову без лаврового вінка. А одначе живий Данте не був увінчаний цим лавровим вінком, це при­малював йому Рафаель, вже на посмертному портреті[17].

  •  

Петрарка теж так і не дочекався гідного визнання. І з гніву, з обра­зи за поезію, за поетів, він сам собі поклав на свою втомлену голову лавровий вінок,— не з марнославства, а щоб не була понижена в очах людства велич поетичного генія[17].

  •  

Торквато Тассо так і збожеволів, зацькований, прикутий ланцюгом до ліжка, і лавровий вінок йому, вже мертвому, поклали на груди.
Така сумна історія найславетніших лавреатів, то що вже казати про тих, що не сягнули їхньої слави, хоч і мали талант і працювали под- вижницьки для своїх народів[17]?

  •  

Коли три роки тому мені вручали Державну премію імені Т.Г. Шев­ченка, я подякувала Шевченкові. Бо не державі ж дякувати, не пар­тії — яке вони мають відношення до Шевченка[17]?

  •  

Українська література на сучасному етапі входить у таку вже звич­ну для неї, а на цей раз, можливо, ще болючішу й тяжчу фазу, ніж у всі періоди дотеперішніх «відлиг». Ми ж не маємо нормального літе­ратурного процесу. Ми живемо від періоду до періоду. Ми задихаємось і гинемо між цими періодами. І коли, нарешті, настає, здавалось би, найвищий час, щоб творити справжню літературу, знову зчиняються суспільні катаклізми, знову треба йти від письмового столу на мітин­ги, в боротьбу, знову прокручуються в барабані історії ті ж самі проб­леми, ті ж гасла, не вирішені, не викричані протягом багатьох століть[17].

  •  

Сьогодні нам повертають письменників, що бу­ли вбиті півстоліття тому. А коли ж літературі буде повернуте ненапи­сане сьогодні[17]?

  •  

Укра­їнський письменник ніби як не має права належати своєму мистецтву, реалізувати свій талант, зрештою, усамітнитися, чути оту саму «му­зику слова» писати. Він не може, як Гюго, поселитися на маяку. Він всеодно буде вдивлятися у те своє трагічне море, і все світитиме, щоб хтось не заблукав, не розбився об рифи наших проблем[17].

  •  

Як мистецтво подасть образ свого народу, його ментальність,— так світ і сприйме[17].

  •  

А мій народ іде на межі поля і неба. І якби Тарас Шевченко не напи­сав «Заповіт», занедужавши тоді в Переяславі, то хто зна, чи йшов би досі наш народ навіть і по цій межі свого національного буття. А одна­че йде. Завдяки своєму геніальному поетові. Вся річ у тому, щоб не ур­валася ця можливість творення справжньої поезії[17].

  •  

Все потрібно — і йти у вир суспільних проблем, боротьби і протистояння. І писати. Не змар­нувати можливостей Слова. Бо добігає кінця XX століття, а ми все ще тільки боремося за право на свою мову[17].

Про Ліну Костенко

ред.
  •  

Чи знайдеться у нас поетка, яка присвятила би стільки віршів своїм попередницям і вчителькам? Ліна Костенко пише про Лесю Українку, Папушу, Лідію Койдулу, Іму Сумак, Сільву Капутікян, Анну Ахматову, роздратовано – про імператрицю Катерину й королеву Ядвігу, про Марусю Чурай, звісно що, про Марусю Чурай. У її воєнному вірші, де «орда шалена» спалює книжки з сільської бібліотеки, на кострище аутодафе послідовно і показово входять Гаршин, Кобзар, Достоєвський, Шекспір – і Леся; та вона єдина тут олюднена, простягає руки до зірок[52]. — З есею «Ліна Костенко»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

  Ганна Улюра
  •  

Ліна Костенко наче генеалогічне древо жінок-літераторів ростить – гілка за гілкою. В такій літературній ботаніці коріння – завжди найцікавіше. Така рослинка проросте? «Молитись пням… Такі тотальні пні… / Я не люблю нещасних. Я щаслива. / Моя свобода при мені»[52]. — З есею «Ліна Костенко»

  — Ганна Улюра
  •  

Після «Мандрівок серця» Костенко на п’ятнадцять років замовкла, вона продовжує писати й опублікує окремі вірші, але до наступної книжки мають іще ті роки пройти. А 1987-го буде драматична поема «Сніг у Флоренції», де так само під чужими поглядами роздвоюються герої, душі та обличчя. І це буде вже геть інша історія, кардинально інша[53]. — З есею «Ліна Костенко»

  — Ганна Улюра
  •  

Двоє в світі Костенко – це завжди на біду. В світі поетеси, левова частка віршів якої – любовна лірика. Хтось спромігся мене нарешті побачити, і я цієї миті перестала існувати. В цьому радикальна розбіжність Мара-світу ранньої Костенко і її пізніх світів[54]. — З есею «Ліна Костенко»

  — Ганна Улюра
  •  

«Я пастух. Я дерева пасу». Те дерево росте гілками в літературні канони, коріння його – на гідропоніці глухої творчої самотності: на виду і в досяжності «третього» широкого погляду[54]. — З есею «Ліна Костенко»

  — Ганна Улюра

Див. також

ред.

Примітки

ред.
  1. а б в Екстракт 150(1), 2009, с. 157
  2. а б Триста поезій, 2019, с. 242
  3. а б в г д е ж Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 590
  4. а б Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 597
  5. а б в г Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 595
  6. а б в г д Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 593
  7. Триста поезій, 2019, с. 379
  8. Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 605
  9. а б Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 588
  10. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю Ліна Костенко й українська лексикографія кінця ХХ — початку ХХІ ст. / В. Статєєва // Культура слова. — 2010. — Вип. 73. — С. 54-64.
  11. а б в Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 602
  12. а б в г д Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 594
  13. а б в г Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 596
  14. а б Екстракт 150(1), 2009, с. 155
  15. Екстракт 150(1), 2009, с. 163
  16. Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 18
  17. а б в г д е ж и к л м н п Промови лауреатів премії Фундації Антоновичів Ліна Костенко Чиста нагорода з чистих рук
  18. а б Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 604
  19. https://www.perspektyva.in.ua/ukrayinska-natsiya-i-derzhava/vyslovy-vidomyh-ukrayintsiv/
  20. а б в Триста поезій, 2019, с. 256
  21. Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 589
  22. https://fakty.com.ua/ua/ukraine/suspilstvo/20170308-1577832/
  23. Екстракт 150(2), 2009, с. 67
  24. Екстракт 150(1), 2009, с. 158
  25. Екстракт 150(1), 2009, с. 165
  26. Другий фронт Ліни Костенко (2022-10-11). Процитовано 2022-10-11.
  27. а б Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 592
  28. а б в [2]
  29. а б Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 603
  30. Триста поезій, 2019, с. 369
  31. 365 думок на добрий день / уклад.: А. Щепанська, Д. Лука SSP, Л. Кіндратович. — Львів: Видавництво Святого Павла, 2018; Видавництво «Свічадо», ISBN 978-966-938-245-0
  32. Крилаті вислови про українську мову, які актуальні досі.
  33. а б в г Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 591
  34. Триста поезій, 2019, с. 389
  35. Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 600
  36. https://spadok.org.ua/vydatni-ukrayintsi/krashchi-aforyzmy-i-tsytaty-vidomykh-ukrayintsiv
  37. Триста поезій, 2019, с. 318
  38. Нагороди в Україні: престиж чи девальвація?
  39. Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 48
  40. Триста поезій, 2019, с. 222
  41. Триста поезій, 2019, с. 390
  42. Екстракт 150(2), 2009, с. 69
  43. Екстракт 150(1), 2009, с. 168
  44. Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 589—590
  45. Триста поезій, 2019, с. 374
  46. Екстракт 150(1), 2009, с. 172
  47. Мудрість віків: вибр. афоризми / упоряд. М. О. Пушкаренко. — К.: Богдана, 2009. — С. 71.
  48. Триста поезій, 2019, с. 388
  49. Ліна Костенко: тексти, 2019, с. 598
  50. Триста поезій, 2019, с. 241
  51. https://takequotes.com/ua/author/linakostenko
  52. а б Ніч на Венері, 2020, с. 327
  53. Ніч на Венері, 2020, с. 328
  54. а б Ніч на Венері, 2020, с. 329

Джерела

ред.