Марина Абрамович

сербська перформерка та мультидисциплінарна мисткиня

Маріна Абрамович (серб. Марина Абрамовић; * 30 листопада 1946, Белград, СФРЮ) — сербська мисткиня, що працює в жанрі перформансу. Учасниця феміністичного мистецького руху. У своїх роботах досліджує стосунки між митцем та публікою, границі тіла та можливості розуму.

Марина Абрамович
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

ред.
 
У 2009 році
  •  

Найбільше на світі я боюся повірити у власну велич.[1]

  •  

Коли мені було 14, я виглядала жахливо. Я носила ці типові східноєвропейські черевики з підківками – так що все чули, як я наближаюся, і задушливу блузку, застебнуту на всі ґудзики. У мене була хлоп'яча стрижка, прищаве обличчя і величезний-величезний ніс.[1]

  •  

У мені дотепер живе хороша маленька дівчинка. Коли я не займаюся мистецтвом, я стаю дуже тихою і зовсім звичайною.[1]

  •  

Мої батьки постійно сварилися. Але при цьому вони постійно відзначали всі ювілеї свого весілля. Здається, вони просто святкували те, що прожили разом ще стільки-то років, не повбивали один одного.[1]

  •  

У мене були непрості відносини з матір'ю. Наприклад, вона могла розбудити мене посеред ночі, якщо я спала не ідеально рівно. Тепер я сплю так акуратно, що коли зупиняюся в готелі, вони думають, що я взагалі не користувалася ліжком.[1]

  •  

Коли мене запитують, де я народилася, я ніколи не говорю «в Сербії». Я з країни, якої більше не існує.[1]

  •  

Якщо ти пожив в Нью-Йорку, ти навряд чи зможеш жити десь ще. Жити в Парижі – це як жити в режимі сповільненого фільмування. Буржуазно і нудно.[1]

  •  

Щастя приходить до тебе в той момент, коли ти розумієш, ким ти насправді є.[1]

  •  

Люди постійно запитують, чому у світі так мало успішних художниць. Відповідь проста: жінка не настільки готова на самопожертву, наскільки чоловік.[1]

  •  

Брат мого прадіда був патріархом православної церкви й тепер шанується як святий. Напевно, тому все в моєму житті завжди було просякнуте одержимістю і жертовністю.[1]

  •  

Мене цікавлять тільки ті ідеї, які викликають залежність і позбавляють тебе спокою – ті ідеї, яких я боюся.[1]

  •  

Мистецтво визначається контекстом. Якщо ти пекар, який пече хліб у пекарні, ти залишаєшся пекарем. Навіть якщо ти випікаєш найсмачніший хліб у світі, ти не художник, а пекар. Але якщо ти печеш хліб в галереї, ти стаєш художником — навіть якщо ти поганий пекар.[1]

  •  

Чим відрізняється перформанс від театру? У театрі кров — це кетчуп. У перформансі кров — це кров.[1]

  •  

Ненавиджу репетиції. Навіть якщо я виходжу з дому за молоком, я кожен раз намагаюся піти трохи інакше, щоб не виробляти звичку. Адже звички — це жахливо, це антонім творчості.[1]

  •  

Коли Леді Гага каже, що ти надихаєш її на творчість, про тебе дізнаються 12- або 18-річні діти. Так я стала брендом – як джинси або кока-кола.[1]

  •  

Є у мене один повторюваний сон: я в заміському будинку, оточена одними й тими ж людьми. Вони співають і танцюють, а через якийсь час я починаю знайомитися з цими людьми, яких, звичайно ж, не існує насправді.[1]

  •  

Всі вечірки однакові — занадто багато людей і занадто мало їжі.[1]

  •  

Ми завжди прагнемо в майбутнє або шукаємо щось в минулому, але ми так мало часу проводимо в сьогоденні.[1]

  •  

Сьогодні мірило концентрації нашої уваги — це телевізійна реклама. Сприймати за один раз щось довше цього ми вже не можемо.[1]

  •  

Коли ти відчуваєш нестерпний біль, ти думаєш, що втрачаєш свідомість. Але якщо ти скажеш собі: «Ну і що, до біса свідомість», біль відразу йде.[1]

  •  

Ти не можеш відрепетирувати свою смерть, але ти можеш відрепетирувати свої похорони.[1]

  •  

Коли тобі 60, найкраще, що ти можеш зробити, — це почати танцювати танго.[1]

Примітки

ред.