Найдовша подорож — книжка-есей української письменниці Оксани Забужко 2022 року.

Цитати

ред.
  •  

Він же ж вісім років товкмачить вам, що українці й росіяни — це «один народ», влітку цілу безумну статтю про це видрукував, як Сталін про мовознавство, невже ж незрозуміло, що це заявка на анексію країни, чи ви справді повірили, що він зупиниться в Криму?.. «Один народ» — це значить, що з двох народів має лишитись один, російський, а якщо той другий не погоджується щезати, значить, треба його змусити це зробити, війною, що ж тут, на Бога, незрозумілого?! Нас прийшли вбивати, нас вбивають онлайн, у прямій трансляції, цілий народ, а ви дивитесь і, знай, дивуєтесь — ой, і чого ж то, цікаво, хоче вбивця? І далі не можете здогадатись, просите підказки, дзвінок другові, як у телевікторині, так[1]?!

  •  

Фукуяма мав рацію, це справді виявився «кінець історії»: людство «вийшло» з неї цілком добровільно, відмовившись її помічати, як маленька дитина, котра затуляє очі долоньками й каже, що «Бабая нема». І, хоч історія й далі продовжує вирувати довкруги вулканічною лавою, трансформуючи нам життя на рівні як цілих суспільств, так і наших особистих мікросоціальних бульбашок, ми дедалі менше й гірше розуміємо логіку її процесів: у нас нема для них слів. А те, для чого нема слів, для людської свідомости не існує[2].

  •  

Що лишається письменникові, коли війна висмикує його з робочого кабінету, без комп’ютера й хард-диска, і виносить у повітря, в чужу країну, в наскрізне «ніде» між небом і землею, ставлячи на паузу?..
Пам’ять. Мова. Запас нерозказаних історій.
Не так і мало, насправді[3].

  •  

В усіх кремлівських спецопераціях цього століття, спрямованих на ліквідацію України, ми вигравали тому, що ця найвища сила — спільнота, об’єднана діяльною любов’ю, — в репертуарі нововідреставрованої імперії спецслужб просто не значилась, там не вірили в її існування. (Це куди серйозніше, ніж невіра Путіна в існування України, і саме тому ми в Україні й звемо цю війну «війною світів»![4])

  •  

Час це нарешті визнати, прийняти і вписати в підручники: всі, всі роки, від «перезавантаження» 1991-го, Москва невхильно й послідовно працювала на реставрацію імперії та продовження її курсу на світове панування[5].

  •  

Бучно оголошена на рубежі століть «здобутком демократії» реформа медій — їхнє роздержавлення й перехід у приватну власність — за кілька років призвела до того, що в Україні фактично зникли преса й ТБ, з яких дізнавалась би про себе і світ одночасно ціла країна (кілька телеканалів із покриттям понад 30 %, що, за чутками, належали чотирьом найбільшим олігархам, набирали російських редакторів та ведучих, і взагалі росіяни від початку 2000-х — відколи в Росії Єльцина змінив Путін — посунули з Москви до Києва на працю цілими караванами: знов, як і за СРСР, наші ЗМІ переходили на російську, і дедалі частіше лунала теза про «спільний культурний простір» — заповнюваний російськими серіалами во славу ментів і чекістів та вульгарним «ентертейнментом» від московських продюсерів)[6].

  •  

22 січня ми щороку відзначаємо День Соборности — на згадку про урочисте, з військовим парадом на Софійському майдані Києва, свято возз’єднання колишніх розділених земель у єдину Українську Народну Республіку 22 січня 1919 р. І хоча УНР не вдалося втримати ні воєнних, ні дипломатичних фронтів (на Паризькій мирній конференції 1919 р. дорослі дяді були нас необачно викреслили з числа гегелівських «історичних народів», чим сильно підпсували світову історію на сто років наперед...), проте свій культ соборности через ціле те століття ми таки пронесли, і 1990 року вийшли в цей день стояти вздовж доріг між Києвом і Львовом живим ланцюгом на 600 кілометрів[7].

  •  

13 квітня старший лейтенант Вадим Сухаревський під власну відповідальність порушив заборону переляканого київського командування відкривати вогонь, сам сів за кермо БТР-а і вступив у бій із загоном спецназу ФСБ РФ, що обстрілював на дорозі до Слов’янська легкове авто української безпеки (і росіяни, до речі, відступили!), — за кілька годин після цього тимчасовий уряд у Києві оголосив про «антитерористичну операцію», тож саме цю дату й можна, технічно кажучи, вважати початком нинішньої російсько-української війни — точніше, її переходу в гарячу фазу[8]!

  •  

І от, роками спостерігаючи, як західні еліти грали й танцювали на чортячому балу чекістської Росії (пам’ятаю, як жахнувся був перший німецький інтерв’юер, якому я сказала, що офіцер КҐБ на чолі Росії — це так, ніби офіцер ґестапо на чолі Німеччини: що, вражено перепитав, так і писати? — але так і не написав, я потім перевірила в друкові...), — я не можу позбутися відчуття, що, крім усіх чинників історичної короткозорости, знайомих нам із попередніх воєн, не впізнати в російському режимі обличчя нового нацизму («рашизму», як його звуть в Україні) і проґавити народження війни цим елітам допомогла ще й дуже специфічна, поколіннями послідовно відтворювана в західній системі освіти російська полуда[9].

  •  

Здавалось би, це так наочно, аж боляче: за тридцять років українці довели, потвердили ділом (якби хто сумнівався!), що свобода всемеро ефективніша від рабства, — і тепер, коли безвідповідальне (рабське, найманське, «відчужене» словом, «не хазяйське», як мовиться по-українськи з незмінною ноткою осуду) природокористування вперло нас носом у кліматичні зміни, котрі загрожують виживанню цілого людства, це саме загрожене людство вісім (вісім, холера!) років вухом не веде поцікавитись — а чого ж це українці так вперто не хочуть пускати Росію назад у свої степи, може ж, вони знають щось таке, чого нам не казав на студіях наш викладач російської[10]?..

  •  

Всі Путінові виступи на українську тему є, властиво, взірцевими «текстами заздрости», тільки що він у цьому аж ніяк не оригінальний, — серед його «дискурсивних попередників» були люди, на відміну від нього, й цілком собі талановиті, як Міхаїл Булґаков, і навіть Нобелівські лавреати, як Йосиф Бродський: в сумі вся російська культурна традиція («вітрина») трьох останніх століть старанне, з покоління в покоління працювала на привласнення собі України — її історії, її культури і навіть її народу[11].

  •  

Це важливо розуміти: що, від 1847 р. починаючи й 1991-м закінчуючи (коли «проєкт кирило-мефодіївців» таки остаточно переміг, хай і не зовсім у тому вигляді, як їм бачилось), Україна жила й розвивалася в режимі постійного резистансу. Постійної, без перебільшення, боротьби — як не більшости суспільства (під час спрямованих проти нас війн і «спецоперацій» сусідніх держав), то ширших чи вужчих суспільних груп, які добровільно брали на себе функцію національного представництва, — за право цієї спільноти жити й бути українцями[12].

  •  

Те, що ми існуємо, попри півторастолітні системні намагання «імперії зла зробити нас із собою «одним народом» (у м’якіші СРСР-івській версії — «одним радянським нардом»),— це не подарунок долі й не чиясь можновладча ласка: це результат нашої перемоги нас нашими вбивцями[13].

  •  

Навіть тепер, коли нам вже буквально під ногами починають танути льодовики, ніхто не має відваги сказати вголос, що дальше існування архаїчної ресурсної імперії завбільшки з одну дев’яту земної тверді становить пряму загрозу дальшому існуванню людства, навіть якби ця імперія не мала ядерної зброї, і взагалі була демілітаризована ще в 2008 р. (відразу ж після того, як цинічно порушила міжнародне право, вдершись на територію незалежної Грузії)[14].

  •  

І якщо вас справді турбує майбутнє — згадайте слова Сидячого Бика, леґендарного ватажка індіян, убитого в сутичці з федеральними військами США 1890 р.: «Коли ви зрубаєте останнє дерево, висушите останню річку і вб’єте останнього птаха — тільки тоді ви збагнете, що гроші не можна їсти»[15].

Примітки

ред.

Джерела

ред.
  • Оксана Забужко. Найдовша подорож. — Київ: Комора, 2022. — 168 с. — ISBN 978-617-7286-88-1