Непохитний олов'яний солдатик

«Непохи́тний олов’я́ний солда́тик» (дан. Den standhaftige tinsoldat) — казка данського письменника Г. К. Андерсена. Вперше опублікована 2 жовтня 1838 року в Копенгаґені, в авторській збірці «Казки, розказані дітям. Нова колекція. Брошура перша». Казка набула популярності в багатьох країнах світу. Перша казка Ганса Крістіана Андерсена, що не бере за основу народний сюжет чи літературну модель.

Непохитний олов'яний солдатик
Ілюстрація до казки "Непохитний олов'яний солдатик"
Персонаж казки "Непохитний олов'яний солдатик"
Балерина

Цитати

ред.
  •  

Жили колись двадцять п'ять олов'яних солдатиків – двадцять п'ять рідних братів, бо народилися вони від однієї старої олов'яної ложки. Рушниці в руці, обличчя прямо, а мундири червоні з синім – дуже гарні![1]

  •  

Усі солдатики були подібні один до одного, лише двадцять п’‎ятий відрізнявся від своїх братів: у нього була тільки одна нога. Його виливали останнім, і олова на нього не вистачило. Але і на своїй одній нозі він стояв рівно і твердо, як решта на своїх двох. І саме він один з усіх якраз і відзначився своїми пригодами. [1]

  •  

Усе виглядало дуже мило, але наймилішою за все була маленька дама, яка стояла на порозі відчинених дверей палацу. Вона теж була вирізана з паперу, спідничка її була з найтоншого батисту, а маленька вузька блакитна стьожка спускалася з плечей до пояса. Посередині стьожки сяяла позолочена троянда, така завбільшки, як усе личко дами. Маленька дама була балериною. Вона стояла на одній нозі, простягнувши руки вперед, а другу свою ногу підняла так високо, що олов’‎яний солдатик не міг її побачити і подумав, що в дами, як і в нього, тільки одна нога.[2]

  •  

«От дружина для мене, — подумав він. — Але вона така знатна, живе в палаці, а я маю лише коробку, та й у тій нас аж двадцять п’‎ять. Це ж не місце для неї! Усе-таки я повинен з нею познайомитися!»[2]

  •  

Тільки двоє не рушили з місця — це були олов’‎яний солдатик і балерина. Вона трималася рівно на пальчиках, розкинувши обидві руки. Він був теж непохитний на своїй одній нозі, і його очі й на мить не відривалися від неї.[2]

  •  

Годинник пробив дванадцять – і раптом тррах! – з табакерки зстрибнула покришка. Але там був зовсім не тютюн, ні, а маленький чорний гном,– це був такий фокус.
– Олов'яний солдатику! – промовив гном.– Не дивись на те, що тебе не стосується![1]

  •  

І чи то гном зробив, чи протяг, але раптом відчинилося вікно, і солдатик полетів униз головою з третього поверху. Це був жахливий політ! Він летів ногою вгору і уткнувся шоломом та багнетом між каміння бруку.[1]

  •  

Раптом з’‎явився великий водяний пацюк, що жив під містком.
— А паспорт у тебе є? — спитав він. — Покажи паспорт! Але олов’‎яний солдатик мовчав і тільки міцніше стискав рушницю.[2]

  •  

Човен поринав усе глибше, більше й більше розлазився папір. От вода вже над головою солдатика. Він згадав у цю хвилину маленьку чарівну балерину, яку вже ніколи не побачить, і в вухах його дзвеніло:
— Уперед, спокійно, воїне! Це ж смерть перед тобою! І от папір розірвався надвоє, і олов’‎яний солдатик пішов на дно. Але в цю мить його проковтнула велика риба.[2]

  •  

Ох, як темно було в риб’‎ячому животі! Там було ще темніше, ніж під містком у рівчаку, і до того ж дуже тісно. Але олов’‎яний солдатик лишався непохитним і рівно лежав з рушницею в руках.[2]

  •  

Ні, подумайте тільки, які чудеса трапляються на світі — олов’‎яний солдатик опинився в тій самій кімнаті, де був раніше; він бачив тих самих дітей, і ті самі іграшки стояли на столі, і розкішний палац з чарівною маленькою балериною. Вона ще трималася на одній нозі, а другу відкинула високо в повітря. Вона також була непохитна. Це зворушило олов’‎яного солдатика, він мало не заплакав оловом, але ж це йому не личило.[2]

  •  

Солдатик стояв, освічений яскравим полум’‎ям, і йому було дуже жарко, але чи було це від вогню, чи від кохання, він і сам не знав. Фарби на ньому зовсім злиняли, — чи від суму, чи під час мандрівки, теж ніхто не знав. Він дивився на маленьку балерину, вона на нього, і він відчув, що тане, але все ще стояв непохитно, з рушницею на плечі. Раптом двері в кімнату розчинилися. Протяг підхопив балерину, і вона, як метелик, пурхнула в пічку, просто до олов’‎яного солдатика, запалала яскравим полум’‎ям — і її не стало. А олов’‎яний солдатик розтанув у грудочку, і коли робітниця наступного дня вигрібала попіл, вона знайшла в пічці олов’‎яне серце. Від балерини залишилася тільки троянда, але й та почорніла, як вугілля.[2]

Джерела

ред.


 

Примітки

ред.