Рудник Дель-Франко: відмінності між версіями
| [перевірена версія] | [перевірена версія] |
Створена сторінка: {{Location map+ | Італія | width = 350 | caption = Район розташування копальні | relief = 1 | places = {{Location map~ | Італія | label = '''Дель-Франко''' | label_size = | position = | background = | mark = Blue pog.svg | marksize = | alt = | link = | lat_deg = 42 | lat_min = 21 | lat_sec = 47 | lat_dir = N | lon_deg = 10 | lon_min = 52 | lon_sec = 49 | lon_... |
Немає опису редагування |
||
| Рядок 18: | Рядок 18: | ||
}} |
}} |
||
'''Рудник Дель-Франко (del Franco)''' – колишнє італійське гірничодобувне підприємство на острові Ізола-дель-Джильйо, що лежить у Тірренському морі за сім десятків кілометрів на південь від Пйомбіно. |
'''Рудник Дель-Франко (del Franco)''' – колишнє італійське гірничодобувне підприємство на острові Ізола-дель-Джильйо, що лежить у Тірренському морі за сім десятків кілометрів на південь від [[Пйомбіно]]. |
||
Існують відомості, що гірнича активність, спрямована на видобуток заліза, тривала в районі копальні Франко ще в часи етрусків та римлян. |
|||
У 1881-му кілька англійських підприємців організували тут видобуток піритів (сульфід заліза, тривалий час був головною сировиною для отримання сульфатної кислоти), при цьому діяльність сучасної копальні почалась зі штолень в районі Дель-Аллюмо (dell’Allumo). |
|||
Початок повномасштабної розробки родовища піритів припав на 1938 рік, коли узялись за будівництво шахти «Санта-Барбара», яка знаходиться північніше від Дель-Аллюмо неподалік узбережжя затоки Дель-Кампезе. Проект реалізувала компанія Mineraria Tirrenia, проте невдовзі події Другої світової війни призвели до зупинки видобутку. |
|||
В 1947-му рудник придбала компанія Montecatini – італійський хімічний гігант, який також володів рядом потужних піритових копалень на материку ([[Копальня Гаворрано|Гаворрано]], [[Копальня Бочеджано/Кампіано|Бочеджано]], [[Копальня Ніччолета|Ніччолета]]). В 1962-му Montecatini [[Завод сульфатної кислоти у Скарліно|запустив у Скарліно потужний хімчний комплекс]], в основі технологічного ланцюжка якого лежало використання піритів, при цьому того ж 1962-го копальня Дель-Франко була закрита. Останнє пояснювалось тим, що з моменту повторного запуску рентабельну роботу рудника забезпечували державні субсидії, для чого діяльність на Дель-Франко класифікували як розвідувальну, а не видобувну. |
|||
Особливістю рудника Дель-Франко була система транспортування готової продукції – від шахти «Санта-Барбара» руду транспортували канатною дорогою, опори завершальної ділянки якої знаходились вже у морі в затоці Дель-Кампезе та дозволяли завантажувати продукцію на судна без використання традиційних портових споруд<ref>{{Cite web|url=https://www.cdscultura.com/2021/06/i-luoghi-della-fatica-e-della-memoria-le-miniere-di-cabernardi-e-dellisola-del-giglio/|title=I Luoghi della fatica e della memoria: le miniere di Cabernardi e dell’Isola del Giglio|last=Ruzziconi|first=Giuseppe|date=2021-06-08|website=Centro Ricerche Documentazione e Studi Ferrara|language=it-IT|access-date=2024-06-30}}</ref> (можливо відзначити, що подібна система не була унікальною, наприклад, ще на початку 20 століття пряме завантаження суден облаштували для алжирської залізорудної [[Рудник Брейра|копальні Брейра]]). |
|||
В 1976-му споруди рудника Дель-Франко демонтували, щоб звільнити місце для споруд туристично-розважального призначення. Втім, наразі ще можливо спостерігати у морі залишки системи транспортування руди.<ref>{{Cite web|url=https://www.ferrybooking24.com/blog/the-franco-mine-in-giglio-campese/|title=The Franco Mine on the Island of Giglio|last=developer|date=2022-06-24|website=FerryBooking24|language=en-US|access-date=2024-06-30}}</ref><ref>{{Cite web|url=https://www.giglioinfo.it/isola-del-giglio/guida-giglio/storia/miniera-del-franco/|title=La Miniere del Franco a Giglio Campese|website=Isola del Giglio|language=it-IT|access-date=2024-06-30}}</ref> |
|||
== Зовнішні матеріали == |
|||
[https://www.youtube.com/watch?v=sQx0s0mkGAA&t=377s Це відеоматеріал висвітлює роботу копальні], зокрема, ілюструє систему завантаження руди на судна. |
|||
== Примітки == |
|||
[[Категорія:Піритові копальні Італії|Ф]] |
[[Категорія:Піритові копальні Італії|Ф]] |
||
Поточна версія на 03:48, 30 червня 2024
Рудник Дель-Франко (del Franco) – колишнє італійське гірничодобувне підприємство на острові Ізола-дель-Джильйо, що лежить у Тірренському морі за сім десятків кілометрів на південь від Пйомбіно.
Існують відомості, що гірнича активність, спрямована на видобуток заліза, тривала в районі копальні Франко ще в часи етрусків та римлян.
У 1881-му кілька англійських підприємців організували тут видобуток піритів (сульфід заліза, тривалий час був головною сировиною для отримання сульфатної кислоти), при цьому діяльність сучасної копальні почалась зі штолень в районі Дель-Аллюмо (dell’Allumo).
Початок повномасштабної розробки родовища піритів припав на 1938 рік, коли узялись за будівництво шахти «Санта-Барбара», яка знаходиться північніше від Дель-Аллюмо неподалік узбережжя затоки Дель-Кампезе. Проект реалізувала компанія Mineraria Tirrenia, проте невдовзі події Другої світової війни призвели до зупинки видобутку.
В 1947-му рудник придбала компанія Montecatini – італійський хімічний гігант, який також володів рядом потужних піритових копалень на материку (Гаворрано, Бочеджано, Ніччолета). В 1962-му Montecatini запустив у Скарліно потужний хімчний комплекс, в основі технологічного ланцюжка якого лежало використання піритів, при цьому того ж 1962-го копальня Дель-Франко була закрита. Останнє пояснювалось тим, що з моменту повторного запуску рентабельну роботу рудника забезпечували державні субсидії, для чого діяльність на Дель-Франко класифікували як розвідувальну, а не видобувну.
Особливістю рудника Дель-Франко була система транспортування готової продукції – від шахти «Санта-Барбара» руду транспортували канатною дорогою, опори завершальної ділянки якої знаходились вже у морі в затоці Дель-Кампезе та дозволяли завантажувати продукцію на судна без використання традиційних портових споруд[1] (можливо відзначити, що подібна система не була унікальною, наприклад, ще на початку 20 століття пряме завантаження суден облаштували для алжирської залізорудної копальні Брейра).
В 1976-му споруди рудника Дель-Франко демонтували, щоб звільнити місце для споруд туристично-розважального призначення. Втім, наразі ще можливо спостерігати у морі залишки системи транспортування руди.[2][3]
Це відеоматеріал висвітлює роботу копальні, зокрема, ілюструє систему завантаження руди на судна.
- ↑ Ruzziconi, Giuseppe (8 червня 2021). I Luoghi della fatica e della memoria: le miniere di Cabernardi e dell’Isola del Giglio. Centro Ricerche Documentazione e Studi Ferrara (it-IT) . Процитовано 30 червня 2024.
- ↑ developer (24 червня 2022). The Franco Mine on the Island of Giglio. FerryBooking24 (амер.). Процитовано 30 червня 2024.
- ↑ La Miniere del Franco a Giglio Campese. Isola del Giglio (it-IT) . Процитовано 30 червня 2024.